5023/5844/12 Про визнання недійсним кредитного договору - 03.04.2013 Прийняття

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Харківського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Артемівські зорі", с. Артемівка, (вх. 670Х/2) на рішення господарського суду Харківської області від 28.01.2013 р. по справі № 5023/5844/12,

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Артемівські зорі"

3-я особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача - ОСОБА_2, м. Харків,

до Публічного акціонерного товариства "Райффайзен Банк Аваль", м. Київ в особі Харківської Обласної Дирекції, м. Харків

про визнання недійсним договору

Позивач звернувся до господарського суду Харківської області з позовною заявою, відповідно до якої просив визнати недійсним кредитний договір № 010-2/07-01-0327-08, укладений між ТОВ "Артемівські зорі" та ВАТ "Райффайзен Банк Аваль", в особі Харківської обласної дирекції ВАТ "Райффайзен Банк Аваль". Судові витрати покласти на відповідача. Обгрунтовуючи заявлені вимоги, позивач посилається на ст. 215 ЦК України та ст. 203 ЦК України.

Рішенням господарського суду Харківської області від 28.01.2013 р. по справі № 5023/5844/12 (суддя Аюпова Р.М.) у задоволені позову відмовлено повністю. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, господарський суд першої інстанції вважав, що підстави, з якими закон пов'язує недійсність правочину, відсутні.

Позивач, не погодившись з рішенням господарського суду Харківської області від 28.01.2013 р. по справі № 5023/5844/12, звернувся з апеляційною скаргою, в якій посилаючись на порушення норм матеріального права, просить скасувати вказане рішення та винести нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги ТОВ "Артемівські зорі" у повному обсязі.

Від відповідача надійшли заперечення на апеляційну скаргу, в яких він не погоджується з вимогами скаржника та просить відмовити в задоволенні апеляційної скарги та залишити без змін оскаржуване рішення господарського суду Харківської області від 28.01.2013 р. по справі № 5023/5844/12.

Третя особа - ОСОБА_2 відзив на апеляційну скаргу не надав, в судове засідання 03.04.2013 р. не прибув, свого представника не направив, про час та місце судового засідання повідомлений належним чином, що підтверджується наявним в матеріалах справи повідомленням про вручення поштового відправлення з відміткою про вручення.

В судове засідання 03.04.2013 р. позивач не прибув, свого уповноваженого представника не направив, про причини неявки суд не повідомив, про час та місце судового засідання повідомлений належним чином.

Представник відповідача в судовому засіданні 03.04.2013 р. пояснив, що не заперечує проти розгляду справи за відсутності представників заявника апеляційної скарги (позивача у справі) та третьої особи за наявними у справі матеріалами.

Щодо заявленої апеляційної скарги представник відповідача в судовому засіданні 03.04.2013 р. пояснив, що вважає її безпідставною, а її вимоги такими, що не грунтуються на нормах чинного законодавства. Просив при розгляді справи врахувати його позицію у справі та відмовити в задоволенні апеляційної скарги з підстав, зазначених у поданих письмових запереченнях.

Зважаючи на належне повідомлення позивача та третьої особи про час та місце розгляду апеляційної скарги та на те, що п. 6; п. 3 резолютивної частини ухвал Харківського апеляційного господарського суду від 26.02.2013 р. та від 13.03.2013 р. у справі № 5023/5844/12 сторони попереджені про те, що нез'явлення їх представників у судове засідання не тягне за собою перенесення розгляду справи на інший день, а також не перешкоджає розгляду апеляційної скарги по суті, судова колегія дійшла висновку про можливість розгляду справи за відсутності представника позивача та третьої особи.

Розглянувши матеріали справи, перевіривши повноту встановлених судом першої інстанції обставин справи та доказів на їх підтвердження, їх юридичну силу та доводи апеляційної скарги, перевіривши правильність застосування господарським судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права в межах вимог, передбачених ст. 101 ГПК України, заслухавши пояснення представника відповідача, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню виходячи з наступного.

Як встановлено господарським судом Харківської області так і під час апеляційного провадження, Товариство з обмеженою відповідальністю "Артемівські зорі" створено як підприємницьке товариство у формі товариства з обмеженою відповідальністю з метою одержання прибутку. Його єдиним учасников є ТОВ "Спецагродар" з розміром частки у статутному капіталі 100 % (п.5 статуту, зареєстрованого 13.12.2012 року за № 14691050016000009). Товариство бере участь у цивільному обігу для здійснення діяльності, передбаченою Статутом та має метою одержання прибутку та наступного його розподілу між Засновником(ами) Учасником(ами).

08 квітня 2008 року між Відкритим акціонерним товариством "Райффайзен Банк Аваль" (правонаступник ПАТ "Райффайзен Банк Аваль ") (надалі за текстом - банк, кредитор, відповідач) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Артемівські зорі" (далі - позичальник, позивач) укладено Кредитний договір № 010-2/07/01-0327-08 (далі - Кредитний договір), відповідно до умов якого, відповідач відкрив позивачу невідновлювальну кредитну лінію в сумі 32230,00 доларів США строком до 08.04.2013р. із сплатою 14,5 % для придбання сільськогосподарської техніки, а саме: агрегатів передпосівних АП-6 2008р. випуску у кількості 2-х одиниць та катка зубчато-кільчатого 2008 року випуску.

З боку ТОВ "Артемівські зорі" спірний договір підписаний директором товариства ОСОБА_2 та скріплений печаткою товариства.

Відповідно до ст. 62 Закону України "Про господарські товариства" у товаристві з обмеженою відповідальністю створюється виконавчий орган: колегіальний (дирекція) або одноособовий (директор). Дирекція (директор) вирішує усі питання діяльності товариства, за винятком тих, що належать до виключної компетенції загальних зборів учасників. Загальні збори учасників товариства можуть винести рішення про передачу частини повноважень, що належать їм, до компетенції дирекції (директора). Дирекція (директор) підзвітна загальним зборам учасників і організує виконання їх рішень. Дирекція (директор) не вправі приймати рішення, обов'язкові для учасників товариства. Дирекція (директор) діє від імені товариства в межах, встановлених даним Законом та установчими документами.

Згідно п.12.1 Статуту виконавчим органом Товариства є директор, який призначається загальними зборами учасників та здійснює поточне керівництво діяльністю Товариства і є підзвітним загальним зборам його учасників. Директор має право без довіреності приймати рішення та укладати від імені товариства, зокрема комерційні та інші правочини на суму, що не перевищує 10 000 000 грн., отримання товариством фінансової допомоги, позики, позички, кредиту та інше на суму, що не перевищує 500 000 гривень (п. 18.8.16 Статуту).

Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що при укладенні спірного кредитного договору на суму 32230 доларів США ( в гривневому єквіваленті за курсом НБУ на момент укладення договору 162761,5 грн.) директор ОСОБА_2 мав обсяг повноважень, достатній для укладання вищевказаного договору.

Отже підписуючи спірний договір, скріплюючи його печаткою товариства позивач погодився з його умовами. Крім того, як вбачається з матеріалів справи позивач здійснив дії щодо часткового виконання договору, тобто своїми діями також схвалив спірний договір.

Стаття 215 ЦК України містить підстави для визнання правочину недійсним, зокрема, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1 - 3, 5 та 6 статті 203 ЦК України.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається, проте у випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до статті 203 ЦК України загальними вимогами, додержання яких є необхідним для чинності правочину є: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчиняться у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчинюється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Згідно зі статтею 207 ЦК України, правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою.

Пунктами 5, 7 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" (v0009700-09) передбачено, що правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.

Вирішуючи спір про визнання угоди недійсною, суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними та настання відповідних наслідків: відповідність угоди вимогам закону, додержання встановленої форми угоди, правоздатність сторін за угодою, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Колегія суддів вважає, що вимоги позивача є недоведеними та необґрунтованими і такими, що не підлягають задоволенню, враховуючи наступне.

Відповідно до статті 99 Конституції України, грошовою одиницею України є гривня. При цьому Основний закон держави не встановлює якихось обмежень щодо можливості використання в Україні грошових одиниць іноземних держав.

Згідно зі статтею 192 ЦК України, іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом. Тобто відповідно до законодавства, гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на всій території України, однак у той же час обіг іноземної валюти обумовлений вимогами спеціального законодавства України.

Відповідно до частини 3 статті 533 ЦК України, використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.

Згідно з частиною 2 статті 198 ГК України грошові зобов'язання можуть бути виражені в іноземній валюті лише у випадках, якщо суб'єкти господарювання мають право проводити розрахунки між собою в іноземній валюті відповідно до законодавства. Виконання зобов'язань, виражених в іноземній валюті, здійснюється відповідно до закону.

Відповідно до статті 2 Закону України "Про банки і банківську діяльність", коштами є гроші у національній або іноземній валюті чи їх еквівалент.

Законодавчими актами, що встановлюють право банку здійснювати операції в іноземній валюті, є: Закон України "Про банки і банківську діяльність" (2121-14) , Декрет Кабінету міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" (15-93) , Закон України "Про Національний банк України" (679-14) . Зазначені нормативні акти визначають, що банк має право здійснювати свою діяльність на підставі виданої Національним банком України ліцензії.

Статтею 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Як вбачається з матеріалів справи, на момент укладання оскаржуваного правочину у ВАТ "Райффайзенбанк Аваль" була наявна Банківська ліцензія №10 від 27.03.1992 р., видана Національним банком України на право здійснення банківських операцій, визначених частиною першою та пунктами 5-11 частини другої ст. 47 Закону України "Про банки і банківську діяльність", дозвіл № 10-4 на право здійснення операцій, визначених пунктами 1-4 частини другої та частиною четвертою статті 47 Закону України "Про банки і банківську діяльність" згідно з додатком до цього дозволу №10-4 з переліком операцій, які має право здійснювати Банк, у тому числі операції з валютними цінностями.

Відповідно до частини 3 статті 14 ГК України, ліцензія - це документ державного зразка, який засвідчує право суб'єкта господарювання на провадження зазначеного в ньому виду господарської діяльності за умови виконання ліцензійних умов. Відносини, пов'язані з ліцензуванням певних видів господарської діяльності, регулюються законом.

Статтею 19 Закону України "Про банки і банківську діяльність" визначено, що Банк має право здійснювати банківську діяльність тільки після отримання банківської ліцензії, банківська ліцензія надається Національним банком України.

Згідно зі статтею 47 Закону України "Про банки і банківську діяльність" на підставі банківської ліцензії банки мають право здійснювати операції з розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик.

Частиною 1 статті 49 вказаного Закону встановлено, що розміщення залучених коштів від свого імені визнається кредитною операцією.

Статтею 5 Декрету (15-93) визначено, що Національний банк України видає індивідуальні та генеральні ліцензії на здійснення валютних операцій, які підпадають під режим ліцензування згідно з даним Декретом. Генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим фінансовим установам України, національному оператору поштового зв'язку на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання. Індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції.

Згідно з пунктом "в" частини 4 статті 5 Декрету (15-93) , індивідуальні ліцензії видаються на операції з надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі. Проте чинне законодавство зазначених обмежень не встановлює, а відтак названа норма не підлягає застосуванню до спірних правовідносин.

Відповідно до пункту 1.5 Положення, використання іноземної валюти як засобу платежу без ліцензії дозволяється якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк (ця норма стосується лише тих операцій уповноваженого банку, на здійснення яких Національний банк видав йому банківську ліцензію та письмовий дозвіл на здійснення операції з валютними цінностями).

Наведена правова позиція також викладена у постанові Вищого господарського суду України від 18.11.2009 року № 9/70пд.

Відповідно до пункту 2.3. Положення "Про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій", затвердженого Постановою Правління Національного Банку України № 275 від 17.07.2001 року (z0730-01) ( зареєстрованого в Міністерстві юстиції України від 21.08.2001 року за № 730/5921 (z0730-01) ) за наявності банківської ліцензії та за умови отримання письмового дозволу Національного банку банки мають право здійснювати операції з валютними цінностями, серед яких: неторговельні операції з валютними цінностями; операції з готівковою іноземною валютою (купівля, продаж, обмін), що здійснюються в пунктах обміну іноземної валюти, які працюють на підставі укладених банками агентських договорів з юридичними особами-резидентами; ведення рахунків клієнтів (резидентів і нерезидентів) в іноземній валюті та клієнтів-нерезидентів у грошовій одиниці України; залучення та розміщення іноземної валюти на валютному ринку України; залучення та розміщення іноземної валюти на міжнародних ринках; інші операції з валютними цінностями на валютному ринку України.

Враховуючи, що нормами чинного законодавства не встановлені будь-які обмеження чи вимоги щодо сум та термінів кредитів в іноземній валюті, які надаються або залучаються резидентами України, отже, з викладеного вбачається, що уповноважені банки на підставі банківської ліцензії та дозволу на здійснення операцій з валютними цінностями мають право здійснювати операції з надання кредитів в іноземній валюті резидентам.

Таким чином, аналіз положень статті 47, статті 49 Закону України "Про банки і банківську діяльність", та статті 5 Декрету (15-93) дозволяє зробити висновок, що наявність у банку генеральної ліцензії на здійснення валютних операцій є достатньою підставою для здійснення Банком операцій з іноземною валютою, у тому числі операції з надання в кредитів в іноземній валюті на підставі отриманої від Національного банку банківської ліцензії та дозволу на здійснення валютних операцій, а тому вираження в іноземній валюті грошового зобов'язання за Кредитним договором відповідає вимогам законодавства.

Національним банком прийнято Положення "Про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій", затвердженого постановою Правління Національного банку України від 17.07.2001 року № 275 (z0730-01) , відповідно до пункту 5.3. якого письмовий дозвіл на здійснення операцій з валютними цінностями є генеральною ліцензією на здійснення валютних операцій згідно з Декретом. Відповідно до пункту 2.3 зазначеного Положення за умови отримання письмового дозволу Національного банку банки мають право здійснювати операції з валютними цінностями по залученню та розміщення іноземної валюти на валютному ринку України. Оскільки Банк отримав банківську ліцензію та дозвіл Національного банку на здійснення операцій з валютними цінностями, він має право на постійній основі здійснювати операції щодо розміщення іноземної валюти.

За наявністю у банку генеральної ліцензії Національного банку України на здійснення кредитних операцій з розміщення валютних коштів на внутрішньому ринку України банк має право надавати кредити в іноземній валюті резидентам України - господарюючим суб'єктам приватної форми власності, (пункт 10 зазначеного вище Положення).

Таким чином, банк має право на постійній основі здійснювати діяльність з надання кредитів в іноземній валюті на підставі отриманої від Національного банку банківської ліцензії та генеральної ліцензії на здійснення валютних операцій без отримання індивідуальної ліцензії.

Беручи до уваги викладене, колегія суддів погоджується з судом першої інстанції стосовно того, що з аналізу вищезазначених нормативно-правових актів України вбачається, що надання відповідачем кредиту в іноземній валюті та повернення позивачем такого кредиту здійснюється на підставі генеральної ліцензії на здійснення валютних операцій, виданої відповідачу Національним банком України, та не потребує отримання відповідачем чи позивачем індивідуальної ліцензії на операцію з надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, та операцію з використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави.

З врахуванням вищенаведеного, колегія суддів вважає доводи позивача, викладені в апеляційній скарзі, такими, що не знайшли свого підтвердження у матеріалах справи.

У зв'язку з чим вимоги позивача є безпідставними та недоведеними і такими, що не підлягають задоволенню.

Колегія суддів Харківського апеляційного господарського суду вважає, що рішення господарського суду Харківської області від 28.01.2013 року у справі № 5023/5844/12 підлягає залишенню без змін, а апеляційна скарга залишенню без задоволення, оскільки доводи, викладені в апеляційній скарзі не відповідають нормам чинного законодавства і не можуть бути підставою для скасування оскаржуваного рішення суду першої інстанції.