910/8659/23 Про передачу спору на розгляд до третейського суду - 19.12.2023 Прийняття

Компанія АНIT SOLUTIONS (FZC) звернулась до Господарського суду міста Києва з позовом до Міністерства оборони України про зобов`язання Міністерства оборони України виконати умови договору поставки № UA-1711-1 від 09.12.2022 (надалі - Договір), а саме, зобов`язати прийняти залишок товару (куленепробивних шоломів PASGT) у кількості 10 170 штук.

Під час розгляду справи Міністерством оборони України подано заяву про залишення позову без розгляду з тих підстав, що сторони уклали арбітражну угоду про передачу всіх спорів за договором поставки № UA-1711-1 від 09.12.2022 на вирішення до Міжнародного комерційного арбітражного суду при Торгово-промисловій палаті України.

2. Короткий зміст судових рішень

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 04.09.2023 у справі № 910/8659/23 заяву Міністерства оборони України про залишення позову без розгляду задоволено. Позовну заяву АНIT SOLUTIONS (FZC) до Міністерства оборони України про виконання зобов`язань залишено без розгляду.

Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що:

- з огляду на зміст положень Договору, сторони уклали арбітражну угоду у вигляді арбітражного застереження щодо розгляду будь-яких спорів, які виникатимуть з Договору або у зв`язку з ним, за процедурою міжнародного комерційного арбітражу та вказана арбітражна угода є виконуваною. Отже, наявна у Договорі арбітражна угода не визнана недійсною, не втратила чинності та може бути виконана;

- пунктом 10.4 Договору передбачено, що усі спори, розбіжності чи вимоги, які виникають із цього Договору або у зв`язку з ним, у тому числі щодо його укладення, тлумачення, виконання, порушення, припинення чи недійсності, підлягають вирішенню у Міжнародному арбітражному суді при Торгово-промисловій палаті України згідно з його Регламентом. Проте назва арбітражної установи, яка міститься у Договорі, містить помилку у назві арбітражу, а саме відсутнє слово "комерційний". В місті Києві знаходиться Міжнародний комерційний арбітражний суд при Торгово-промисловій палаті України;

- оскільки у пунктах 10.5 - 10.7 Договору сторони визначили місце проведення засідання арбітражного суду - місто Київ, Україна, арбітражний суд складається з одного арбітра, мова арбітражного розгляду - англійська, суд першої інстанції дійшов висновку, що умови в арбітражній угоді дозволяють встановити дійсні наміри сторін щодо обрання певної арбітражної установи та регламенту, за яким має здійснюватися арбітражний розгляд;

- враховуючи, що 17.07.2023 Міністерством оборони України було подано до суду заперечення проти вирішення спору в Господарському суді міста Києва, яке викладено в заяві про залишення позову без розгляду, з урахуванням існування арбітражної угоди, яка є дійсною, чинною та виконуваною, суд першої інстанції дійшов висновку, що спір у справі № 910/8659/23 відноситься до компетенції арбітражу, а відтак позов у даній справі підлягає залишенню без розгляду на підставі пункту 7 частини 1 статті 226 Господарського процесуального кодексу України.

Постановою Північного апеляційного господарського суду від 24.10.2023 ухвалу Господарського суду міста Києва від 04.09.2023 у справі № 910/8659/23 скасовано. Справу № 910/8659/23 передано на розгляд до суду першої інстанції.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що:

- на спір між АНIT SOLUTIONS (FZC) до Міністерства оборони України про зобов`язання виконати умови Договору поширюються правила виключної підсудності судам України, передбачені статтею 30 Господарського процесуального кодексу України, що не було враховано судом першої інстанції;

- у зв`язку із цим позивач звернувся з даним позовом саме до Господарського суду міста Києва, оскільки арбітражна угода не може бути виконана, проте суд першої інстанції не врахував зазначених обставин у зв`язку із чим дійшов до помилкового висновку про наявність правових підстав для залишення позову без розгляду.

3. Короткий зміст вимог касаційної скарги. Узагальнені доводи касаційної скарги. Доводи інших учасників справи

У касаційній скарзі скаржник просить скасувати постанову Північного апеляційного господарського суду від 24.10.2023 та залишити в силі ухвалу Господарського суду міста Києва від 04.09.2023 у даній справі.

Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував норми матеріального права та порушив норми процесуального права, а саме: статтю 77 Закону України "Про міжнародне приватне право", частину 1 статті 8 Закону України "Про міжнародний комерційний арбітраж", частину 1 статті 22, частину 5 статті 30, пункт 7 частини 1 статті 226, частину 4 статті 236 Господарського процесуального кодексу України.

11 грудня 2023 року позивач подав відзив на касаційну скаргу відповідача, в якому просив залишити її без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін. Вказаний відзив подано позивачем з пропуском встановлених Судом строків.

Натомість 11.12.2023 позивач також подав клопотання про продовження процесуального строку, у кому просить продовжити для позивача строк для подання відзиву на касаційну скаргу до 11.12.2023, у зв`язку з обставинами ракетного обстрілу території України 08.12.2023 ("повітряна тривога" тривала з 06:47 год до 08:31 год у м. Києві) та скасування для дітей шкільних занять у класі, внаслідок чого адвокат Кіян А.В., за відсутності інших дорослих осіб в цей день, був змушений залишитись вдома зі своєю малолітньою дитиною. Вказані обставини перешкодили адвокату Кіян А.В. доопрацювати відзив на касаційну скаргу у даній справі та 08.12.2023 подати до Верховного Суду.

Згідно із частиною 1 статті 295 Господарського процесуального кодексу України учасники справи мають право подати до суду касаційної інстанції відзив на касаційну скаргу в письмовій формі протягом строку, встановленого судом касаційної інстанції в ухвалі про відкриття касаційного провадження.

Згідно з пунктом 6 частини 2 статті 42 Господарського процесуального кодексу України учасники справи зобов`язані виконувати процесуальні дії у встановлені законом або судом строки.

Відповідно до статті 113 Господарського процесуального кодексу України строки, в межах яких вчиняються процесуальні дії, встановлюються законом, а якщо такі строки законом не визначені, - встановлюються судом.

Приписами статті 118 Господарського процесуального кодексу України унормовано, що право на вчинення процесуальних дій втрачається із закінченням встановленого законом або призначеного судом строку. Заяви, скарги і документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим Кодексом.

За змістом частин 1 та 4 статті 119 Господарського процесуального кодексу України пропущений учасником процесуальний строк може бути поновлений судом за умови вчинення учасником процесуальної дії, для вчинення якої було встановлено строк, подання учасником заяви про поновлення процесуального строку та визнання причин пропуску строку поважними, крім випадків, коли Господарським процесуальним кодексом України (1798-12) встановлено неможливість такого поновлення.

Натомість відповідно до частини 2 статті 119 Господарського процесуального кодексу України за заявою учасника може бути продовжений тільки строк, який встановлений судом і який не сплив на час звернення учасника справи із заявою. Процесуальний строк може бути продовжений також з ініціативи суду. При цьому суд не може продовжити строк понад встановлений Господарським процесуальним кодексом України (1798-12) строк (правова позиція викладена в постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03.12.2018 у справі № 904/5995/16).

Як вбачається з матеріалів справи, ухвалою Верховного Суду від 22.11.2023 відкрито касаційне провадження у справі № 910/8659/23 за касаційною скаргою Міністерства оборони України на постанову Північного апеляційного господарського суду від 24.10.2023, та, зокрема, встановлено АНIT SOLUTIONS (FZC) строк для подання відзиву на касаційну скаргу до 08.12.2023.

Враховуючи, що строк для подання відзиву на касаційну скаргу встановлений в ухвалі Верховного Суду від 22.11.2023 на час звернення АНIT SOLUTIONS (FZC) з клопотанням про продовження строку для подання відзиву на касаційну скаргу сплив, у суду касаційної інстанції відсутні підстави для його задоволення.

З огляду на викладене, Суд відмовляє АНIT SOLUTIONS (FZC) у задоволенні клопотання про продовження строку для подання відзиву на касаційну скаргу та залишає відзив позивача на касаційну скаргу без розгляду.,

4. Розгляд клопотань

11 грудня 2023 року до Верховного Суду від відповідача надійшло клопотання про передачу справи № 910/8659/23 на розгляд Великої Палати Верховного Суду з мотивів наявності виключної правової проблеми із застосування частини 5 статті 30 Господарського процесуального кодексу України.

Розглянувши вказане клопотання, Суд зазначає таке.

Відповідно до частини 5 статті 302 Господарського процесуального кодексу України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Господарське процесуальне законодавство не містить визначення поняття "виключна правова проблема", відсутні в ньому і критерії визначення виключності правової проблеми. Разом з цим такі критерії були визначені Великою Палатою Верховного Суду та викладені у численних ухвалах, зокрема в ухвалах від 30.10.2018 у справі № 757/172/16-ц, від 10.07.2019 у справі № 431/5643/16-ц, від 23.06.2020 у справі № 910/8130/17, від 28.04.2021 у справі № 916/1977/20 тощо.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що зміст виключної правової проблеми полягає у тому, що у справі, питання про прийняття якої до розгляду вирішується Великою Палатою, вбачається різне застосування норм матеріального права, відсутні норми, які регулюють спірні відносини, або є прогалини в їх застосуванні до спірних відносин. Метою вирішення виключної правової проблеми є формування єдиної правозастосовної практики та забезпечення сталого розвитку права.

Згідно з практикою Великої Палати Верховного Суду виключна правова проблема має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного критеріїв.

Кількісний критерій ілюструє той факт, що виключна правова проблема має існувати не в одній конкретній справі, а у невизначеній кількості спорів, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності.

З погляду якісного критерію про виключність правової проблеми свідчать такі обставини:

- відсутність сталої судової практики в питаннях, що визначаються, як виключна правова проблема, зокрема, наявність протилежних і суперечливих судових рішень, глибоких і довгострокових розходжень у судовій практиці у справах з аналогічними підставами позову та подібними позовними вимогами;

- невизначеність на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема;

- необхідність застосування аналогії закону чи права;

- відсутність національних процесуальних механізмів вирішення виключної правової проблеми іншими способами, ніж із використанням повноважень Великої Палати Верховного Суду тощо;

- вирішення правової проблеми необхідне для забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі.

Вирішуючи питання щодо наявності чи відсутності підстав для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до положень частини 5 статті 302 Господарського процесуального кодексу України, суд, керуючись внутрішнім переконанням, у кожному конкретному випадку, з урахуванням порушеного питання, оцінює обґрунтованість доводів заявника щодо існування проблеми у застосуванні відповідної норми права, а також вирішує, чи необхідна така передача для формування єдиної правозастосовчої практики та забезпечення розвитку права.

Суд зазначає про відсутність у клопотанні відповідача наведених вище критеріїв, які свідчать про виключність правової проблеми стосовно застосування частини 5 статті 30 Господарського процесуального кодексу України. Тому Суд відмовляє у задоволенні клопотання про передачу цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

18 грудня 2023 року до Верховного Суду від Громадської організації "Українська Арбітражна Організація" надійшов висновок незалежних спеціалістів. Однак, враховуючи, що така особа не є учасником справи та не має права подавати заяви, клопотання тощо, тому відповідний висновок залишається Судом без розгляду.

5. Позиція Верховного Суду

З урахуванням меж розгляду справи судом касаційної інстанції, визначених статтею 300 Господарського процесуального кодексу України, та згідно із компетенцією, визначеною законом, Верховний Суд в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина 2 статті 300 Господарського процесуального кодексу України).

Причиною спору в даній справі стало питання про наявність або відсутність підстав для виконання відповідачем зобов`язань за Договором щодо прийняття залишку товару, яке постачає позивач.

Під час розгляду справи Міністерством оборони України подано заяву про залишення позову без розгляду з тих підстав, що сторони уклали арбітражну угоду про передачу всіх спорів за Договором на вирішення до Міжнародного комерційного арбітражного суду при Торгово-промисловій палаті України.

Судом першої інстанції встановлено, що пунктом 10.1 Договору передбачено, що до цього Договору, зокрема при вирішенні спорів, застосовується матеріальне право України.

Відповідно до пунктів 10.2-10.3 Договору при виникненні між сторонами суперечок, що виникають із Договору або у зв`язку з ним, сторони намагаються врегулювати такі суперечки шляхом переговорів. У разі недосягнення згоди між сторонами щодо врегулювання спірних питань шляхом переговорів протягом 1 місяця, кожна сторона має право передати спір на розгляд та вирішення арбітражу з урахуванням положень 10.4 -10.8 Договору.

Пунктом 10.4 Договору передбачено, що усі спори, розбіжності чи вимоги, які виникають із Договору або у зв`язку з ним, у тому числі щодо його укладення, тлумачення, виконання, порушення, припинення чи недійсності, підлягають вирішенню у Міжнародному арбітражному суді при Торгово-промисловій палаті України згідно з його Регламентом.

Пунктом 10.5. Договору визначено, що місцем проведення засідання арбітражного суду є місто Київ, Україна.

Відповідно до пункту 10.6 Договору арбітражний суд складається з одного арбітра.

Згідно з пунктом 10.7 Договору мова арбітражного розгляду - англійська .

Пунктом 10.8 Договору передбачено, що рішення арбітражного суду є остаточним і обов`язковим для обох сторін. Рішення арбітражного суду визначатиме обов`язки сторін щодо витрат, які вони нестимуть у зв`язку із арбітражним розглядом.

Статтею 16 Цивільного кодексу України, положення якої кореспондуються зі статтею 20 Господарського кодексу України, встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Частинами 1, 2 статті 3 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що судочинство в господарських судах здійснюється відповідно до Конституції України (254к/96-ВР) , цього Кодексу, Закону України "Про міжнародне приватне право" (2709-15) , Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (2343-12) , а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Якщо міжнародним договором України встановлено інші правила судочинства, ніж ті, що передбачені цим Кодексом, іншими законами України, застосовуються правила міжнародного договору.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач (АНIT SOLUTIONS (FZC) є юридичною особою, зареєстрованою за законодавством Шарджа Об`єднаних Арабських Еміратів.

Відповідно до статті 365 Господарського процесуального кодексу України іноземні особи мають такі самі процесуальні права та обов`язки, що і громадяни України та юридичні особи, створені за законодавством України, крім винятків, встановлених законом або міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України.

Згідно зі статтею 366 Господарського процесуального кодексу України підсудність справ за участю іноземних осіб визначається цим Кодексом, законом або міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України. У випадках, встановлених законом або міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, підсудність справ за участю іноземних осіб може бути визначено за угодою сторін.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 1 Закону України "Про міжнародне приватне право" іноземним елементом є ознака, яка характеризує приватноправові відносини, що регулюються цим Законом, та виявляється в одній або кількох з таких форм: хоча б один учасник правовідносин є громадянином України, який проживає за межами України, іноземцем, особою без громадянства або іноземною юридичною особою; об`єкт правовідносин знаходиться на території іноземної держави; юридичний факт, який створює, змінює або припиняє правовідносини, мав чи має місце на території іноземної держави.

Відповідно до частини 1 статті 75 Закону України "Про міжнародне приватне право" підсудність судам України справ з іноземним елементом визначається на момент відкриття провадження у справі, незважаючи на те, що в ході провадження у справі підстави для такої підсудності відпали або змінилися.

Статтею 76 Закону України "Про міжнародне приватне право" встановлено підстави визначення підсудності справ судам України, а статтею 77 цього Закону - виключна підсудність справ з іноземних елементом судам України.

За змістом статті 1 Закону України "Про міжнародний комерційний арбітраж" до міжнародного комерційного арбітражу можуть за угодою сторін передаватися спори з договірних та інших цивільно-правових відносин, що виникають при здійсненні зовнішньоторговельних та інших видів міжнародних економічних зв`язків, якщо комерційне підприємство хоча б однієї із сторін знаходиться за кордоном.

У статті 2 Закону України "Про міжнародний комерційний арбітраж" передбачено, що "арбітраж" - це будь-який арбітраж (третейський суд) незалежно від того, чи утворюється він спеціально для розгляду окремої справи, чи здійснюється постійно діючою арбітражною установою, зокрема Міжнародним комерційним арбітражним судом або Морською арбітражною комісією при Торгово-промисловій палаті України.

Відповідно до частини 1 статті 7 Закону України "Про міжнародний комерційний арбітраж" арбітражна угода - це угода сторін про передачу до арбітражу всіх або певних спорів, які виникли або можуть виникнути між ними в зв`язку з будь-якими конкретними правовідносинами, незалежно від того, чи мають вони договірний характер чи ні. Арбітражна угода може бути укладена у вигляді арбітражного застереження в контракті або у вигляді окремої угоди.

За змістом статті 8 Закону України "Про міжнародний комерційний арбітраж" суд, до якого подано позов у питанні, що є предметом арбітражної угоди, повинен, якщо будь-яка із сторін попросить про це не пізніше подання своєї першої заяви щодо суті спору, залишити позов без розгляду і направити сторони до арбітражу, якщо не визнає, що ця арбітражна угода є недійсною, втратила чинність або не може бути виконана. У разі подання позову, зазначеного в пункті 1 цієї статті, арбітражний розгляд проте може бути розпочато або продовжено і арбітражне рішення може бути винесено, поки сперечання про підсудність чекають розв`язання в суді.

Арбітражна угода має позитивний і негативний ефект: вона зобов`язує сторони передавати спори в арбітраж і надавати складу арбітражу компетенцію щодо спорів, охоплених арбітражною угодою (позитивний ефект). Якщо виникає спір, який належить до обсягу арбітражної угоди, будь-яка зі сторін може передати його на розгляд складу арбітражу. З іншої сторони, арбітражна угода перешкоджає сторонам у спробах вирішити їх спори в суді (негативний ефект).

Уклавши арбітражну угоду, сторони визначили інший обов`язковий для них порядок реалізації належних їм прав застосування судових засобів правового захисту, саме у певному (або певних) міжнародному комерційному арбітражу.

Сторона, яка уклала арбітражну угоду, не може ігнорувати такі її умови і замість обраного арбітражу звернутися до суду держави, який був би компетентним вирішити спір у разі неукладення між сторонами такого роду арбітражної угоди.

Конвенція про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень (Нью-Йорк, 10.06.1958, далі - Нью-Йоркська конвенція) закріплює підхід здійснення примусового виконання арбітражних рішень і арбітражних угод, який ґрунтується на презумпції дійсності та автономності арбітражних угод, формальної і матеріально-правової (частина 1 статті ІІ Нью-Йоркської конвенції). Ця презумпція дійсності може бути спростована лише за обмеженим переліком підстав.

Принцип автономності арбітражної угоди (separabiliti) свідчить, по-перше, що дійсність основного договору в принципі не впливає на дійсність включеної до нього арбітражної угоди і, по-друге, основний договір і арбітражна угода можуть бути підпорядковані різним законам. Така автономність арбітражної угоди дає можливість сторонам спірних правовідносин мати гарантію, що спір буде розглянуто у будь-якому випадку саме арбітражем, оскільки наявність арбітражного застереження унеможливлює звернення до державних судових установ.

За змістом Нью-Йоркської конвенції кожна договірна держава визнає арбітражну угоду, за якою сторони зобов`язуються передавати до арбітражу всі або будь-які суперечки, які виникають або можуть виникнути між ними у зв`язку з якими-небудь конкретними договірними або іншими правовідносинами, об`єкт яких може бути предметом арбітражного розгляду. Зазначений обов`язок визнання арбітражної угоди вимагає від суду також тлумачити будь-які неточності в тексті арбітражної угоди та розглядати сумніви щодо її дійсності, чинності та виконуваності на користь її дійсності, чинності та виконуваності (принцип імунітету та автономії арбітражної угоди).

Як встановили суди попередніх інстанцій та вбачається з матеріалів справи, спір у даній справі стосується виконання Договору.

У той же час, у Договорі сторони за взаємною згодою погодили наявність арбітражного застереження про те, що усі спори, розбіжності чи вимоги, які виникають із Договору або у зв`язку з ним, у тому числі щодо його укладення, тлумачення, виконання, порушення, припинення чи недійсності, підлягають вирішенню у Міжнародному арбітражному суді при Торгово-промисловій палаті України згідно з його Регламентом.

З огляду на наявність у Договорі арбітражного застереження про те, що усі спори, розбіжності чи вимоги, які виникають із цього Договору або у зв`язку з ним, у тому числі щодо його укладення, тлумачення, виконання, порушення, припинення чи недійсності, підлягають вирішенню у Міжнародному арбітражному суді при Торгово-промисловій палаті України згідно з його Регламентом, відповідач до початку розгляду справи по суті та до подання ним першої заяви щодо суті спору заперечив проти розгляду позову у господарському суді, і заявив про залишення позову без розгляду на підставі пункті 7 частини 1 статті 226 Господарського процесуального кодексу України.

У пункті 7 частини 1 статті 226 Господарського процесуального кодексу України зазначено, що суд залишає позов без розгляду, якщо сторони уклали угоду про передачу даного спору на вирішення третейського суду або міжнародного комерційного арбітражу, і від відповідача не пізніше початку розгляду справи по суті, але до подання ним першої заяви щодо суті спору надійшли заперечення проти вирішення спору в господарському суді, якщо тільки суд не визнає, що така угода є недійсною, втратила чинність або не може бути виконана.

Згідно з частиною 6 статті 4 Господарського процесуального кодексу України угода сторін про передачу спору на розгляд третейського суду (міжнародного комерційного арбітражу) допускається. До міжнародного комерційного арбітражу за угодою сторін може бути переданий будь-який спір, що відповідає вимогам, визначеним законодавством України про міжнародний комерційний арбітраж, крім випадків, визначених законом. До третейського суду за угодою сторін може бути переданий будь-який спір, який виникає з цивільних чи господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом.

За змістом частин 1, 3 статті 22 Господарського процесуального кодексу України спір, який відноситься до юрисдикції господарського суду, може бути переданий сторонами на вирішення третейського суду або міжнародного комерційного арбітражу. Будь-які неточності в тексті угоди про передачу спору на вирішення до третейського суду, міжнародного комерційного арбітражу та (або) сумніви щодо її дійсності, чинності та виконуваності повинні тлумачитися судом на користь її дійсності, чинності та виконуваності.

Згідно з правовим висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28.08.2018 у справі № 906/493/16, у разі наявності арбітражної угоди між сторонами спору та поданого стороною відповідно до вимог Господарського процесуального кодексу України (1798-12) клопотання про припинення провадження господарський суд може продовжити розгляд справи за умови встановлення в передбаченому законом порядку недійсності, втрати чинності або неможливості виконання вказаної угоди не пізніше початку розгляду справи по суті; господарський суд має тлумачити будь-які неточності в тексті арбітражної угоди та розглядати сумніви щодо її дійсності, чинності та виконуваності на користь її дійсності, чинності та виконуваності, забезпечуючи принцип автономності арбітражної угоди; суд може визнати угоду такою, що не може бути виконана, внаслідок істотної помилки сторін у назві арбітражу, до якого передається спір (відсилання до неіснуючої арбітражної установи), за умови відсутності в арбітражній угоді вказівки на місце проведення арбітражу чи будь-яких інших положень, які б дозволяли встановити дійсні наміри сторін щодо обрання певної арбітражної установи чи регламенту, за яким має відбуватися арбітражний розгляд. У разі невизначеності арбітражної установи сторона арбітражної угоди не має обов`язку перед зверненням до компетентного державного суду звертатися до однієї чи декількох арбітражних установ для того, щоб вони вирішили питання щодо своєї компетенції стосовно цього спору.

Під час вирішення питання залишення позову без розгляду з підстав, передбачених пунктом 7 частини 1 статті 226 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд має встановити наявність сукупності таких умов: існування арбітражної угоди, за якою позов у питанні, що порушено у державному суді, належить до компетенції Міжнародного комерційного арбітражного суду при Торгово-промисловій палаті України; від відповідача не пізніше початку розгляду справи по суті, але до подання ним першої заяви щодо суті спору надійшли заперечення проти вирішення спору в господарському суді; встановлення судом prima facie дійсності, чинності та виконуваності арбітражної угоди.

Враховуючи, що між позивачем та відповідачем укладено арбітражну угоду про те, що усі спори, розбіжності чи вимоги, які виникають із Договору або у зв`язку з ним, підлягають вирішенню міжнародним комерційним арбітражем; відповідач до початку розгляду справи по суті та до подання ним першої заяви щодо суті спору, подав клопотання, у якому заперечив проти вирішення даного спору у господарському суді, в матеріалах справи відсутні докази, що арбітражна угода між сторонами про передачу спору (що виникає у сторін Договору і пов`язаний з ним) на вирішення міжнародного комерційного арбітражу є недійсною, втратила чинність або не може бути виконана, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для залишення позову без розгляду на підставі пункті 7 частини 1 статті 226 Господарського процесуального кодексу України.

Суд зауважує, що за усталеною практикою Європейського суду з прав людини добровільна відмова від судового порядку вирішення спору на користь арбітражу є загалом прийнятною в аспекті дотримання статті 6 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (див. зокрема рішення у справі Suovaniemi and others v. Finland, заява № 31737/96, 23.02.1999), тому залишення судом без розгляду позову через наявність арбітражної угоди саме по собі не становить неприйнятного обмеження доступу до суду.

При цьому, Суд зазначає, що судом апеляційної інстанції помилково скасовано правильне по суті судове рішення суду першої інстанції, з огляду на таке.

У частині 1 статті 22 Господарського процесуального кодексу України визначено, що спір, який відноситься до юрисдикції господарського суду, може бути переданий сторонами на вирішення третейського суду або міжнародного комерційного арбітражу, крім:

1) спорів про визнання недійсними актів, спорів про державну реєстрацію або облік прав на нерухоме майно, прав інтелектуальної власності, прав на фінансові інструменти, а також спорів, що виникають при укладанні, зміні, розірванні та виконанні договорів про публічні закупівлі з урахуванням частини другої цієї статті;

2) спорів, передбачених пунктами 2, 3, 7-13 частини першої, пунктами 2, 3, 6 частини другої статті 20 цього Кодексу, з урахуванням частини другої цієї статті;

3) інших спорів, які відповідно до закону не можуть бути передані на вирішення третейського суду або міжнародного комерційного арбітражу.

Із вказаної норми процесуального закону убачається те, що окрім спорів, перелічених у пунктах 1, 2, 3 частини 1 вказаної статті, будь який спір, який відноситься до юрисдикції господарського суду, може бути переданий сторонами на вирішення третейського суду або міжнародного комерційного арбітражу.

Із матеріалів справи вбачається, що даний спір між сторонами виник при виконанні Договору. Тобто, даний випадок підпадає під визначення пункту 1 частини 1 статті 20 Господарського процесуального кодексу України.

Отже, у даному випадку спір у цій справі не відноситься до спорів, перелічених у пунктах 1, 2, 3 частини 1 статті 22 Господарського процесуального кодексу України, що давало б підстави стверджувати про те, що сторони не могли передати такий спір на вирішення міжнародного комерційного арбітражу.

Також Суд зазначає, що статтею 76 Закону України "Про міжнародне приватне право" встановлено підстави визначення підсудності справ судам України, а статтею 77 цього Закону встановлена виключна підсудність справ з іноземних елементом судам України.

Так, відповідно до статті 77 Закону України "Про міжнародне приватне право" підсудність судам України є виключною у таких справах з іноземним елементом: 1) якщо нерухоме майно, щодо якого виник спір, знаходиться на території України, крім справ, що стосуються укладення, зміни, розірвання та виконання договорів, укладених в рамках державно-приватного партнерства, зокрема концесійних договорів, згідно з якими нерухоме майно є об`єктом такого партнерства, зокрема об`єктом концесії, а спір не стосується виникнення, припинення та реєстрації речових прав на такий об`єкт; 2) якщо у справі, яка стосується правовідносин між дітьми та батьками, обидві сторони мають місце проживання в Україні; 3) якщо у справі про спадщину спадкодавець - громадянин України і мав в ній місце проживання; 4) якщо спір пов`язаний з оформленням права інтелектуальної власності, яке потребує реєстрації чи видачі свідоцтва (патенту) в Україні; 5) якщо спір пов`язаний з реєстрацією або ліквідацією на території України іноземних юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців; 6) якщо спір стосується дійсності записів у державному реєстрі, кадастрі України; 7) якщо у справах про банкрутство боржник був створений відповідно до законодавства України; 8) якщо справа стосується випуску або знищення цінних паперів, оформлених в Україні; 9) справи, що стосуються усиновлення, яке було здійснено або здійснюється на території України; 10) в інших випадках, визначених законами України.

Спір у даній справі також не підпадає під виключення, зазначені у вказаній нормі.

При цьому, Суд вважає обґрунтованими доводи скаржника про те, що суд апеляційної інстанції помилково ототожнив поняття "виключна підсудність" та "виключна територіальна підсудність".

Так, у постанові від 16.02.2021 у справі № 911/2390/18 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що: "У параграфі 3 глави 2 розділу І ГПК України (1798-12) сформульовані правила територіальної юрисдикції (підсудності). У вказаному параграфі ГПК України (1798-12) встановлені вимоги щодо визначення загальної підсудності (стаття 27), особливості визначення підсудності справи, у якій однією зі сторін є суд або суддя (стаття 28), правила альтернативної підсудності (стаття 29) та правила виключної підсудності (стаття 30).

Відповідно до частин першої, другої статті 27 ГПК України позов пред`являється до господарського суду за місцезнаходженням чи місцем проживання відповідача, якщо інше не встановлено цим Кодексом. Для цілей визначення підсудності відповідно до цього Кодексу місцезнаходження юридичної особи та фізичної особи - підприємця визначається згідно з Єдиним державним реєстром юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань.

Правила ж виключної територіальної підсудності передбачені у статті 30 ГПК України, перелік категорій справ у якій розширеному тлумаченню не підлягає.

Виключна підсудність є особливим видом територіальної підсудності, правила якої забороняють застосування при пред`явленні позову інших норм, що регулюють інші види територіальної підсудності, передбачені у статтях 27 - 29 ГПК України.".

Тобто, стаття 30 Господарського процесуального кодексу України, на яку послався суд апеляційної інстанції, визначає саме виключну територіальну юрисдикцію (підсудність) господарського суду, а не визначає виключну підсудність судам України справ з іноземним елементом.

Також Суд звертає увагу на помилковість посилання суду апеляційної інстанції на постанову Верховного Суду від 17.03.2020 у справі № 907/930/15, оскільки у вказаній справі позовні вимоги стосувалися визнання права приватної спільної часткової власності (з часткою 60%) на об`єкт нерухомого майна, який знаходиться на території України та зареєстрований в Україні. Тому, у вказаній постанові Верховний Суд зазначив, що враховуючи, зокрема, положення статті 77 Закону України "Про міжнародне приватне право" позов іноземного товариства про визнання за ним права власності на нерухоме майно, яке знаходиться та зареєстроване в Україні, подається в порядку застосування правил виключної підсудності до господарського суду України і не може за згодою сторін передаватись на розгляд до міжнародного комерційного арбітражу, тобто є неарбітрабельним.

У цій справі № 910/8659/23 спір між сторонами виник при виконанні Договору, що свідчить про нерелевантність до справи № 907/930/15.

Отже, суд апеляційної інстанції скасовуючи ухвалу суду першої інстанції, припустився неправильного застосування норм матеріального права (статті 77 Закону України "Про міжнародне приватне право", частини 1 статті 8 Закону України "Про міжнародний комерційний арбітраж") та порушення норми процесуального права (частини 1 статті 22, частини 5 статті 30, пункту 7 частини 1 статті 226, частини 4 статті 236 Господарського процесуального кодексу України), а відтак дійшов помилкових висновків про скасування правильної по суті ухвали суду першої інстанції.

6. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно з пунктом 4 частини 1 статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишити в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині.

Відповідно до статті 312 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Верховний Суд вважає, що суд першої інстанції ухвалив правильне по суті рішення, а судом апеляційної інстанції помилково та безпідставно скасовано судове рішення, яке відповідає закону. За таких обставин, суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції і залишає в силі ухвалу суду першої інстанції.

7. Розподіл судових витрат

Відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України у зв`язку з тим, що касаційна скарга підлягає задоволенню, постанова суду апеляційної інстанції - скасуванню, а ухвала суду першої інстанції - залишенню в силі, витрати зі сплати судового збору в сумі 2 684,00 грн за розгляд справи в суді касаційної інстанції підлягають стягненню на користь Міністерства оборони України з АНIT SOLUTIONS (FZC).

Керуючись статтями 129, 300, 301, 308, 312, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Відмовити у задоволенні клопотання Міністерства оборони України про передачу справи № 910/8659/23 на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

2. Касаційну скаргу Міністерства оборони України задовольнити.

3. Скасувати постанову Північного апеляційного господарського суду від 24.10.2023 у справі № 910/8659/23.

4. Ухвалу Господарського суду міста Києва від 04.09.2023 у справі № 910/8659/23 залишити в силі.

5. Стягнути з АНIT SOLUTIONS (FZC) (місцезнаходження: Saif Office Q1-08-054B, Saif Zone, Sharjah (Шарджа), United Arab Emirates (Об`єднані Арабські Емірати); реєстраційний номер 22333) на користь Міністерства оборони України (місцезнаходження: 03168, м. Київ, Повітрофлотський проспект, 6; ідентифікаційний код 3336318413) 2 684 грн (дві тисячі шістсот вісімдесят чотири гривні) 00 копійок судового збору за розгляд справи в суді касаційної інстанції.