815/5174/17 Про визнання неправомірним і скасування наказу Головного управління Державної міграційної служби України "Про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту", зобов`язання прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту - 31.03.2020 Прийняття

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: Соколова В.М., Єресько Л.О., Загороднюка А.Г., розглянувши в попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 14 грудня 2017 року (суддя Харченко Ю.В.) та постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 01 лютого 2018 року (судді Димерлій О.О., Бітов А.І., Єщенко О.В.) у справі № 815/5174/17 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання неправомірним і скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії,

Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування

У жовтні 2017 року ОСОБА_1 (далі - позивачка) звернулася до Одеського окружного адміністративного суду з позовом до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області (далі - Головне управління ДМС України в Одеській області; відповідач), в якому просила:

- визнати неправомірним і скасувати наказ відповідача від 21 вересня 2017 року № 179 "Про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту";

- зобов`язати відповідача у відповідності з процедурою, передбаченою статтею 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

На обґрунтування заявлених позовних вимог ОСОБА_1 зазначала, що є громадянкою Афганістану та до виїзду з країни проживала у м. Кабулі. Її сім`я стала об`єктом уваги представників радикального угрупування "Талібан" через відмову батька у співпраці. Належного захисту від держави отримати було неможливо, так як "Талібан" є впливовою організацією. На час звернення до суду ризик для життя та здоров`я позивачки зберігається, зокрема в зв`язку із суттєвим погіршенням ситуації у сфері безпеки в Афганістані, що підтверджується інформацією по країні походження. Позивачка вважає, що відповідач прийняв оскаржуваний наказ без урахування та дослідження усіх обставин, які мають юридичне значення.

Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

Одеський окружний адміністративний суд постановою від 14 грудня 2017 року, залишеною без змін постановою Одеського апеляційного адміністративного суду від 01 лютого 2018 року, в задоволенні позову відмовив.

Мотиви, з яких суди попередніх інстанцій дійшли таких висновків, ґрунтуються на тому, що ОСОБА_1 не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки є особою стосовно якої відсутні умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту". Позивачкою не надано доказів її переслідування за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Так само позивачкою не надано жодних доказів на підтвердження звернення до правоохоронних органів країни її походження щодо переслідування, утисків або погроз. Крім того, суди встановили, що ОСОБА_1 не підпадає під визначення особи, яка потребує додаткового захисту, оскільки відсутні докази того, що вона була змушена прибути до Україну або залишитися у ній унаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї насильницьких дій чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

На підставі викладеного, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку, що оскаржуваний позивачем наказ "Про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту" від 21 вересня 2017 року № 179 прийнятий Головним управлінням ДМС України в Одеській області на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та чинним законодавством України, обґрунтовано та з урахуванням усіх обставин, що мають значення для його прийняття.

Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги та її рух у касаційній інстанції

На постанову Одеського окружного адміністративного суду від 14 грудня 2017 року та постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 01 лютого 2018 року ОСОБА_1 подала касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просить їх скасувати та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.

Касаційна скарга мотивована тим, що при прийнятті спірного рішення відповідач поверхово підійшов до розгляду її заяви, зокрема не надав належної оцінки тій ситуації, яка існує у Афганістані, громадянкою якої вона є. Скаржниця стверджує, що не може повернутися у країну свого походження, оскільки має побоювання стати жертвою переслідувань від терористичного руху "Талібан" та через ситуацію загально поширеного насильства та систематичного порушення прав людини в Афганістані. Влада Афганістану не здатна забезпечити захист від терористичного угрупування "Талібан" та від загрози бути вбитою в умовах внутрішнього збройного конфлікту, загальнопоширеного насильства та систематичного порушення прав людини. З огляду на таку ситуацію скаржниця змушена шукати притулку в Україні. ОСОБА_1 вважає, що вислання її країну, де вона може зазнати переслідування є порушенням статті 3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.

Ухвалою від 26 березня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: Стрелець Т.Г. (суддя-доповідач), Білоуса О.В., Желтобрюх І.Л. відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 .

У відзиві на касаційну скаргу представник Головного управління ДМС України в Одеській області просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову Одеського окружного адміністративного суду від 14 грудня 2017 року та постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 01 лютого 2018 року залишити без змін. Указує на те, що співробітниками міграційної служби проведено всебічний аналіз заяви ОСОБА_1 щодо відповідності викладених у ній обставин вимогам пункту 1 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", за результатами якого встановлено відсутність підстав вважати, що позивачка має обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Також, під час вирішення питання щодо оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, фахівцями контролюючого органу встановлено відсутність умов передбачених пунктом 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачу додаткового захисту.

06 червня 2019 року відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями, який здійснено на підставі розпорядження від 05 червня 2019 року № 637/0/78-19, у зв`язку зі зміною спеціалізації та введенням до іншої судової палати судді-доповідача Стрелець Т.Г. (рішення зборів суддів Верховного Суду в Касаційному адміністративному суді від 20 травня 2019 року № 14), визначено новий склад суду: Соколов В.М. - головуючий суддя (суддя-доповідач), Єресько Л.О., Загороднюк А.Г.

Ухвалою від 30 березня 2020 року Верховний Суд у складі судді Касаційного адміністративного суду Соколова В.М. провів необхідні дії з підготовки справи до касаційного розгляду та призначив її до розгляду в попередньому судовому засіданні.

Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи

ОСОБА_1 є уродженкою м. Кабул (Афганістан), за національністю - таджичка, віросповідання - мусульманка-сунітка.

Наприкінці 2015 року позивачка на підставі національного паспорту та російської візи виїхала з Афганістану до м. Москва авіарейсом Кабул (Афганістан) - Москва (Російська Федерація), на території якої знаходилась близько місяця, та у подальшому автомобілем, а потім потягом вирушила в напрямку державного кордону України, який перетнула нелегально поза пунктом пропуску.

З метою отримання додаткового захисту ОСОБА_1 повторно 11 вересня 2017 року звернулася до Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Головного управління ДМС в Одеській області з заявою щодо визнання біженцем, або особою яка потребує додаткового захисту, у якій зазначила, що причиною виїзду з країни постійного проживання - Афганістану (м. Кабул) є погрози, які надходили на адресу її родини з боку впливового командира угрупування "Талібан" ОСОБА_5, який вимагав від батька позивачки співпрацювати з талібами та видати своїх дочок заміж за представників талібів.

Наказом Державної міграційної служби в Одеській області від 21 вересня 2017 року № 179 ОСОБА_1 відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з посиланням на статтю 10 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", у зв`язку з відсутністю умов, передбачених пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 названого Закону.

Застосування норм права, оцінка доказів та висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Положеннями частини третьої статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України (2747-15) ) визначено, що провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

Пунктом 2 Розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , Цивільного процесуального кодексу України (1618-15) , Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" (далі - Закон № 460-IX), який набрав чинності 08 лютого 2020 року, установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Отже, касаційний розгляд здійснюється за правилами, що діяли до набрання чинності цим Законом, а саме за правилами КАС України (2747-15) в редакції зі змінами, внесеними Законом України від 19 грудня 2019 року № 394-IX.

Приписами частини першої статті 341 КАС України визначено, що суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів і вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України", "Рябих проти Росії", "Нєлюбін проти Росії"), повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних рішень визначені в статті 242 КАС України, відповідно до якої рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Верховний Суд, надаючи оцінку правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права в межах доводів і вимог касаційної скарги, виходить з наступного.

Обсяг судового контролю в адміністративних справах визначено частиною другою статті 2 КАС України, в якій зазначено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Тож адміністративні суди мали з`ясувати, чи були дії відповідача здійснені в межах повноважень, відповідно до закону та з дотриманням установленої процедури, а також, чи було його рішення прийнято на законних підставах.

Частиною другою статті 19 Конституції України установлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з частиною першою статті 14 Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 року, кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах і користуватися цим притулком.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначає Закон України від 08 липня 2011 року № 3671-VI "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" (3671-17) (далі - Закон № 3671-VI (3671-17) ).

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

У статті 1А (2) Конвенції про статус біженців від 28 липня 1951 року також надано визначення поняттю "біженець", яке означає особу, що внаслідок подій, які відбулися до 01 січня 1951 року, і через обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознакою расової належності, релігії, громадянства, належності до певної соціальної групи чи політичних поглядів знаходиться за межами країни своєї національної належності і не в змозі користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися таким захистом внаслідок таких побоювань; або, не маючи визначеного громадянства і знаходячись за межами країни свого колишнього місця проживання в результаті подібних подій, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок таких побоювань.

Відповідно до частини другої статті 1 Протоколу щодо статусу біженців від 04 жовтня 1967 року для цілей цього Протоколу термін "біженець", за винятком випадків, щодо застосування пункту 3 цієї статті, означає будь-яку особу, яка підпадає під визначення статті 1 Конвенції з вилученням слів "в результаті подій, які сталися до 1 січня 1951 року..." та слів "...внаслідок таких подій" у статті 1A (2).

Пунктом 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI установлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Як передбачено у частині п`ятій статті 5 Закону № 3671-VI особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

Згідно з частиною першою статті 7 Закону № 3671-VI оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.

Частиною одинадцятою статті 9 Закону № 3671-VI передбачено, що після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону № 3671-VI за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Пункт 42 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця (згідно Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року, що стосуються статусу біженців) Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, видання 1992 року (далі - Керівництва) передбачає, що знання умов країни походження прохача - якщо не основна мета, то вельми важливий елемент в оцінці достовірності відомостей, наданих прохачем. Загалом, побоювання прохача повинні вважатися цілком обґрунтованими, якщо він може довести в межах розумного, що його тривале перебування в країні походження стало нестерпним для нього з причин, вказаних у визначенні, чи з тих же причин було б нестерпним, якби він повернувся назад.

Згідно з пунктами 45 та 66 Керівництва для того, щоб уважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Пунктом 195 Керівництва передбачено, що у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані, в першу чергу, самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Відповідно до частини першої статті 5 Директиви 2011/95/EU від 13 грудня 2011 року "Про стандарти для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту, єдиного статусу для біженців, або для осіб, які підпадають під додатковий захист, а також змісту цього захисту" обґрунтовані побоювання зазнати переслідування або ризику постраждати від серйозної шкоди можуть ґрунтуватися на подіях, які сталися після виїзду заявника з країни походження.

У цій справі судами попередніх інстанцій встановлено, що наприкінці 2015 року ОСОБА_1 на підставі національного паспорту та російської візи виїхала з Афганістану до м. Москва авіарейсом Кабул (Афганістан) - Москва (Російська Федерація), на території якої знаходилась близько місяця, та у подальшому автомобілем, а потім потягом вирушила в напрямку державного кордону України, який перетнула нелегально поза пунктом пропуску.

Причиною виїзду з країни громадянської належності ОСОБА_1 зазначила про погрози від командира радикального руху "Талібан" на ім`я ОСОБА_5 . Однак, перевіркою інформації по країні походження встановлено, що ОСОБА_5 був головою радикального руху "Талібан" в Афганістані та ймовірно загинув.

Під час проведення 21 вересня 2017 року співбесіди з ОСОБА_1 відповідачем було встановлено ряд розбіжностей у її показаннях. Зокрема, посилаючись на те, що суб`єкт її переслідування має зв`язок з державною владою, позивачка безперешкодно отримала паспортний документ у країні походження. ОСОБА_1 підтвердила, що особисто погрози не отримувала та свідком таких не була, не знає як виглядає суб`єкт її переслідування, про погрози від представників "Талібану" знає лише зі слів батька. На прохання назвати інших лідерів " Талібану ", яких вона знає, позивачка вказала ім`я ОСОБА_7, який не має жодного відношення до талібів і помер ще в 2011 році.

Крім того, відповідачем було досліджено інформацію по країні походження позивачки та встановлено, що соціально-політична ситуація в Афганістані, а саме в м. Кабул є задовільною. Інформацією по країні походження підтверджується можливість використання іноземцем альтернативи внутрішнього переміщення. Також позивачка зазначила, що в Афганістані залишилися проживати її родичі, що додатково вказує на можливість безпечного проживання у м. Кабулі.

Судами попередніх інстанцій обґрунтовано зауважено про те, що потрапивши на територію третьої безпечної країни (Російської Федерації), у разі обґрунтованості побоювань зазнати переслідувань на Батьківщині, позивачка мала реальну можливість звернутися за захистом, однак цього не зробила.

Указане свідчить, що доводи позивача є надуманими, а причини, які вона має щоб залишитись в Україні не пов`язані з її обґрунтованими побоюваннями стати жертвою переслідувань за певними ознаками проблем в країні.

За вказаних обставин, колегія суддів уважає правильними висновки судів попередніх інстанцій щодо відсутності обґрунтованих прикладів і доказів, які б свідчили про загрозу життю та здоров`ю позивача в країні походження та безперешкодний виїзд позивача з країни походження.

Варто зауважити, що при розгляді зазначених справ слід ураховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця.

Побоювання особи є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї в її країні. Ситуація у країні походження є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.

Побоювання можуть ґрунтуватися не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової, соціальної чи політично групи тощо).

Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

Отже, вказане побоювання повинно бути актуальним на час звернення особи з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця чи особою, яка потребує додаткового захисту є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні.

Доводи позивачки про ситуацію загально поширеного насильства та систематичного порушення прав людини в Афганістані не знайшли свого підтвердження ані в ході перевірки відповідачем, ані в процесі судового розгляду.

Отже, вказане свідчить про не пов`язаність обґрунтованих побоювань позивачки бути вбитою в умовах внутрішнього збройного конфлікту, загальнопоширеного насильства та систематичного порушення прав людини в Афганістані.

Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, що ОСОБА_1 не надано аргументованих та обґрунтованих пояснень з урахуванням вищевикладених критеріїв про причини, з яких вона не може повернутися в країну своєї громадянської належності, достовірних доказів та аргументованих пояснень про факти саме її переслідування на Батьківщині та доводів щодо відмови країни громадянської належності захищати її права від дискримінації, переслідувань, що свідчить про відсутність належного обґрунтування побоювань стати жертвою переслідувань за будь-якою з конвенційних ознак та про неможливість користуватися захистом країни свого походження.

Ураховуючи викладене, Верховний Суд вважає правильними висновки судів першої та апеляційної інстанцій про те, що за результатами розгляду відомостей, наведених в анкеті позивачки, та співбесід останньої із посадовими особами відповідача, не встановлено об`єктивного підтвердження наявності обґрунтованих побоювань та реальної небезпеки для останньої стати в Афганістані жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, що свідчить про відсутність у заявника умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI.

Верховний Суд констатує, що доводи скаржника не знайшли свого підтвердження під час розгляду справи в суді касаційної інстанції, не спростовують висновків судів і зводяться до переоцінки встановлених судами попередніх інстанцій фактичних обставин справи.

За таких обставин, наказ Головного управління ДМС України в Одеській області від 21 вересня 2017 року № 179 "Про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту" прийнятий на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України, з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано, обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для його прийняття.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні від 10 лютого 2010 року у справі "Серявін та інші проти України" зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція) зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Беручи до уваги правильність та обґрунтованість висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд дійшов висновку, що судові рішення в цій справі відповідають нормам матеріального та процесуального права, а тому підстави для їх скасування чи зміни відсутні.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 349 КАС України (в редакції до 08 лютого 2020 року), суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до частини першої статті 350 КАС України (у зазначеній редакції) суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.