910/18489/20 Окрема думка про стягнення заборгованості та визнання недійсними окремих пунктів договору поставки лінії підготовки насіння соняшника, та за зустрічним позовом про стягнення заборгованості - 06.09.2023 Прийняття

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Потоки" (далі - ТОВ "Потоки") до Товариства з обмеженою відповідальністю "Бюлер Сервіс" (далі - ТОВ "Бюлер Сервіс") про стягнення заборгованості та визнання недійсними окремих пунктів договору та за зустрічним позовом ТОВ "Бюлер Сервіс" до ТОВ "Потоки" про стягнення заборгованості

за касаційними скаргами ТОВ "Бюлер Сервіс" на рішення Господарського суду міста Києва від 02 листопада 2021 року (суддя Кирилюк Т. Ю.), додаткове рішення цього суду від 22 листопада 2021 року (суддя Кирилюк Т. Ю.) та постанову Північного апеляційного господарського суду від 24 травня 2022 року (головуючий суддя Шапран В. В., судді Андрієнко В. В., Буравльов С. І.)

24 листопада 2020 року ТОВ "Потоки" звернулося до суду з позовом, у якому зазначило, що 17 березня 2017 року між ним як покупцем і ТОВ "Бюлер Сервіс" як постачальником укладено договір поставки лінії підготовки насіння соняшника.

У пункті 6.7 договору поставки закріплено, що сторони не відповідають одна перед одною за простій виробництва, зупинку підприємства, втрачений прибуток, упущені в договорі переваги чи якісь фінансові або економічні втрати, побічні збитки незалежно від правових підстав.

Відповідно до пункту 7.3 цього договору будь-які претензії покупця незалежно від правових підстав обмежуються 5 % загальної договірної вартості за винятком претензій і вимог покупця до постачальника, що стосуються повернення вартості непоставленого товару та умов, викладених у пункті 8 цього договору.

Позивач вважав, що зазначені умови договору поставки обмежують відповідальність постачальника за його зобов`язаннями. Вони суперечать положенням статті 216 Господарського кодексу України (далі - ГК України (436-15) ), статті 509 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ) щодо неприпустимості застереження про виключення або обмеження відповідальності виробника (продавця) продукції, а також не відповідають засадам справедливості, добросовісності та розумності. Тому ці умови договору поставки слід визнати недійсними згідно зі статтями 203, 215 ЦК України.

Постачальник не усунув недоліки поставленого ним за договором поставки обладнання згідно з домовленістю із покупцем. Тому останній був змушений встановити додаткове обладнання, а також домовитися про поставку обладнання збільшеної потужності. Це змусило його провести реконструкцію приміщення та збільшити площу для розміщення виробничої лінії. Через встановлення додаткового обладнання діяльність окремих виробничих підрозділів була призупинена на період простою з 28 грудня 2019 року до 10 січня 2020 року, за який згідно зі статтею 113 Кодексу законів про працю України працівникам довелося виплатити заробітну плату.

З огляду на відмову постачальника від подальшого приведення параметрів поставленого обладнання до визначених норм покупець заявив вимогу про стягнення штрафу у розмірі 5 % від вартості обладнання згідно з пунктом 6.12 договору поставки.

ТОВ "Потоки" просило:

- визнати недійсними пункти 6.7 і 7.3 договору поставки № GL/FU-17-03-2017 від 17 березня 2017 року;

- відшкодувати збитки, завдані неналежним виконанням договору поставки, а саме:

21 320 239,60 грн вартості додатково придбаного обладнання, що станом на день подання позову еквівалентна 634 029,00 євро за офіційним курсом Національного банку України (далі - НБУ) з перерахунком суми, що підлягає сплаті, у гривнях за офіційним курсом НБУ на день платежу;

3 922 154,03 грн відшкодування збитків, із яких: витрати на встановлення додаткового обладнання - 937 284,00 грн; витрати на реконструкцію виробничого приміщення - 2 313 430,55 грн; витрати за час простою виробництва - 328 026,16 грн; вартість проведення експертних досліджень Дніпропетровською торгово-промисловою палатою (далі - Дніпропетровська ТПП) № ГО-1291 від 30 вересня 2019 року та № ГО-1216 від 7 серпня 2020 року - 102 490,50 грн; витрати на правову допомогу на етапі досудового врегулювання спору за договором № 4 про надання правової допомоги від 20 червня 2019 року - 240 922,82 грн;

- стягнути 2 016 363,59 грн штрафу, що станом на день подання позову еквівалентний 59 963,35 євро за офіційним курсом НБУ;

- стягнути понесені судові витрати: 411 080,36 грн судового збору та витрати, пов`язані з розглядом справи.

11 грудня 2020 року ТОВ "Бюлер Сервіс" звернулося до суду із зустрічною позовною заявою, у якій просило стягнути з ТОВ "Потоки" 3 % річних у розмірі 408 888,80 грн, 6 133,33 грн судового збору та витрат на професійну правничу допомогу. Вимоги обґрунтувало тим, що покупець прострочив оплату вартості товару за умовами пунктів 2.5.1-2.5.4 договору поставки.

02 листопада 2021 року Господарський суд міста Києва ухвалив рішення, згідно з яким первісний позов задовольнив частково: стягнув із ТОВ "Бюлер Сервіс" 21 320 239,60 грн вартості додатково придбаного обладнання, 937 284,00 грн витрат на його встановлення, 2 313 430,55 грн витрат на реконструкцію виробничого приміщення, 328 026,16 грн витрат за час простою виробництва, 102 490,50 грн вартості проведення експертних досліджень, 240 922, 82 грн витрат на правову допомогу на етапі досудового врегулювання спору, 2 016 363,59 грн штрафу та 408 881,36 грн судового збору; в іншій частині у задоволенні позову відмовив; зустрічний позов задовольнив частково: стягнув із ТОВ "Потоки" 302 095,20 грн - 3 % річних та 4 532,53 грн судового збору; в іншій частині у задоволенні зустрічного позову відмовив.

Рішення мотивовано тим, що пункти 6.7 і 7.3 договору поставки не порушують імперативних приписів законодавства, зокрема встановлених частиною третьою статті 216 ГК України стосовно неприпустимості застереження щодо виключення або обмеження у договорі відповідальності виробника (продавця) продукції. Тому положення зазначених пунктів не можна визнати недійсними.

Постачальник неналежно виконав зобов`язання, передбачені договором поставки, у частині визначених додатком 1 до цього договору вимог щодо якості продукції. Тому слід стягнути на користь покупця визначений пунктом 6.12 договору поставки штраф у розмірі 5 % ціни цього договору.

Постачальник фактично відмовився за власний рахунок довести поставлену лінію переробки соняшникового насіння до встановлених додатком 1 до договору поставки вимог якості продукції. Отже, покупець мав право залучити третю особу для приведення поставленого обладнання до визначених у договорі поставки показників. Постачальник зобов`язаний був і мав реальну можливість виконати свій обов`язок з доведення показників виробництва до встановлених договором поставки параметрів.

Витрати покупця на придбання додаткового обладнання, на його встановлення, на реконструкцію виробничого приміщення, витрати за час простою виробництва, вартість проведення експертних досліджень, а також витрати на правову допомогу на етапі досудового врегулювання спору є у прямому причинно-наслідковому зв`язку з невиконанням постачальником його зобов`язань за договором поставки. Тому обґрунтованими є вимоги покупця про стягнення 21 320 239,60 грн вартості додатково придбаного обладнання та 3 922 154,03 грн інших збитків.

Немає підстав для застосування позовної давності, про що просив постачальник, до вимог про визнання недійсними пунктів 6.7 і 7.3 договору поставки та стягнення штрафу.Постачальник не довів направлення покупцю відмови від подальшого виконання умов договору поставки у письмовій формі. У матеріалах справи немає доказів погодження його сторонами строку усунення недоліків обладнання. Тому перебіг позовної давності щодо вимоги про стягнення штрафу треба обчислювати з моменту встановлення судом наявності у покупця "відповідного права".

З урахуванням заяви покупця про застосування позовної давності зустрічний позов слід задовольнити частково. Постачальник згідно із частиною другою статті 625 ЦК України має право на отримання 3 % річних у сумі 302 095,20 грн за період із 17 грудня 2017 року.

22 листопада 2021 року Господарський суд міста Києва ухвалив додаткове рішення про часткове задоволення заяви постачальника про розподіл судових витрат: стягнув з покупця 2 618,92 грн витрат на правничу допомогу; в іншій частині у задоволенні заяви відмовив.

24 травня 2022 року Північний апеляційний господарський суд своєю постановою скасуваврішення суду першої інстанції за первісним позовом у частинах відмови у задоволенні вимоги про визнання недійсними окремих пунктів договору поставки та задоволення вимог про стягнення витрат за час простою виробництва, на проведення експертних досліджень і на правову допомогу на етапі досудового врегулювання спору.Ухвалив нове рішення, згідно з яким виклав резолютивну частину рішення суду першої інстанції у новій редакції: визнав недійсними пункти 6.7 і 7.3 договору поставки; стягнув із постачальника на користь покупця 21 320 239,60 грн вартості додатково придбаного обладнання, 937 284,00 грн витрат на його встановлення, 2 313 430,55 грн витрат на реконструкцію виробничого приміщення; стягнув із постачальника 2 016 363,59 грн штрафу; стягнув із постачальника 398 810,61 грн витрат зі сплати судового збору за подання позовної заяви; відмовив у задоволенні вимог про стягнення витрат за час простою виробництва, вартості проведення експертних досліджень і витрат на правову допомогу, понесених на етапі досудового врегулювання спору.

Скасував рішення суду першої інстанції за зустрічним позовом у частині відмови у задоволенні вимог постачальника та виклав резолютивну частину рішення суду першої інстанції у новій редакції: зустрічний позов задовольнив повністю, стягнувши з покупця на користь постачальника 3 % річних у сумі 408 888,80 грн і витрати на судовий збір за подання позовної заяви у сумі 6 133,33 грн.

Скасував додаткове рішення Господарського суду міста Києва від 22 листопада 2021 року частково й ухвалив нове рішення, згідно з яким виклав резолютивну частину додаткового рішення в іншій редакції: стягнув із покупця на користь постачальника 9 354,37 грн витрат на професійну правничу допомогу; в іншій частині у задоволенні заяви постачальника відмовив. Стягнув із покупця на користь постачальника 17 508,98 грн витрат зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги.

Постанова мотивована тим, що обмеження, передбачені у пунктах 6.7, 7.3 договору поставки, включають збитки, які визначені частиною другою статті 224 і частиною першою статті 225 ГК України. Отже, вказані у договорі поставки умови суперечать вимогам статей 6, 627 ЦК України ("щодо обмежень принципу свободи договору"), статей 216, 217, 224, 225 ГК України (щодо обмеження у договорі поставки відшкодування збитків, завданих винною стороною добросовісній), а також принципам справедливості, добросовісності та розумності.

Постачальник не надав суду ані доказів відмови від подальшого виконання робіт зі сплатою штрафних санкцій, ані доказів узгодження з покупцем строків продовження робіт із доведення обладнання до встановлених договором поставки показників. Тому є підстави стягнути з постачальника штраф відповідно до наданого покупцем розрахунку.

Щодо вимог про відшкодування вартості додаткового обладнання, витрат на його встановлення та на реконструкцію виробничого приміщення апеляційний суд визнав правильними висновки суду першої інстанції про те, що постачальник не виконав його зобов`язань за умовами договору поставки про забезпечення вимог щодо якості продукції, а також фактично відмовився довести поставлену лінію переробки соняшникового насіння до встановлених цим договором вимог до якості виробництва.

Апеляційний суд визнав необґрунтованим твердження постачальника про те, що придбане у Товариства з обмеженою відповідальністю "Еліка Елеватор" (далі - ТОВ "Еліка Елеватор") додаткове обладнання спрямоване на збільшення потужності виробництва, а не на приведення параметрів виробництва обладнання, поставленого постачальником, до обумовлених параметрів, що підтверджують пункти 4 і 5 висновку експерта Дніпропетровської ТПП № ГО-1216 від 07 серпня 2020 року.

Постачальник згідно з пунктами 6.12 і 11.3 договору поставки був зобов`язаний і мав реальну, зокрема часову, можливість виконати обов`язок із доведення показників виробництва до встановлених договором вимог. Проте ухилився від виконання цього обов`язку та не вчинив відповідні дії.

Невиконання договірних зобов`язань постачальником знаходиться у прямому причинно-наслідковому зв`язку з негативними для покупця наслідками, тому правильними є висновки суду першої інстанції про наявність у покупця збитків.

Покупець не довів те, що він поніс витрати за час простою виробництва.

До вимоги про визнання умов договору недійсними слід застосовувати визначену статтею 257 ЦК України загальну позовну давність, яка складає три роки. До вимог щодо якості товару слід застосовувати позовну давність, передбачену частиною восьмою статті 269 ГК України, яка складає шість місяців із дня встановлення покупцем у належному порядку недоліків поставленого йому товару.

Останнім днем перебігу позовної давності за вимогою про визнання недійсними пунктів 6.7 і 7.3 договору поставки мало бути 17 березня 2020 року (перебіг позовної давності розпочався наступного дня після підписання договору поставки, тобто 18 березня 2017 року), а за вимогами, пов`язаними з поставкою товару неналежної якості та стягненням штрафу та збитків, - 30 березня 2020 року (перебіг позовної давності розпочався наступного дня після складення висновку експерта Дніпропетровської ТПП № ГО-1291 від 30 вересня 2019 року, передбаченого пунктом 6.14 договору поставки, тобто 01 жовтня 2019 року). За Законом України від 17 березня 2020 року № 530-IX "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19)" (530-20) (далі - Закон № 530-IX (530-20) ), який набрав чинності у день прийняття (опублікування), з 17 березня 2020 року карантин на законодавчому рівні визнано обставиною непереборної сили згідно з переліком форс-мажорних обставин, передбачених у частині другій статті 14-1 Закону України "Про торгово-промислові палати в Україні". Тому з указаної дати слід застосовувати правило, передбачене в пункті 1 частини першої статті 263 ЦК України, щодо зупинення перебігу позовної давності, коли пред`явленню позову перешкоджала надзвичайна або невідворотна за даних умов подія - непереборна сила. Отже, покупець звернувся з позовом у межах позовної давності, перебіг якої був зупинений із 17 березня 2020 року на підставі пункту 1 частини першої статті 263 ЦК України.

28 червня 2022 року Північний апеляційний господарський суд додатковою постановою клопотання постачальника про зустрічне зарахування задовольнив: провів зустрічне зарахування та стягнув з постачальника на користь покупця 26 178 428,94 грн заборгованості і 365 813,93 грн судових витрат.

У червні 2022 року представник ТОВ "Бюлер Сервіс" - адвокат Шишковський Б. Л. звернувся до Верховного Суду з касаційними скаргами, в яких просив рішення Господарського суду міста Києва від 02 листопада 2021 року скасувати повністю, а постанову Північного апеляційного господарського суду від 24 травня 2022 року скасувати у частині визнання пунктів 6.7 і 7.3 договору поставки недійсними, стягнення на користь покупця відшкодування збитків у сумі 21 320 239,60 грн вартості додаткового обладнання, 937 284,00 грн витрат на його встановлення, 2 313 430,55 грн витрат на реконструкцію виробничого приміщення; у частині стягнення 2 016 363,59 грн штрафу справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Також просив скасувати додаткове рішення Господарського суду міста Києва від 22 листопада 2021 року та постанову Північного апеляційного господарського суду від 24 травня 2022 року у частині скасування додаткового рішення суду першої інстанції; ухвалити нове рішення, яким задовольнити заяву постачальника про стягнення витрат на професійну правничу допомогу в повному обсязі.

16 листопада 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду постановив ухвалу, якою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини третьої статті 302 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України (1798-12) ). Просив відступити від висновку, сформульованого Верховним Судом у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 01 грудня 2021 року у справі № 373/651/20, про пропуск позовної давності, останнім днем якої було 01 квітня 2020 року, з поважних причин. На думку колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, Закон України від 30 березня 2020 року№ 540-IX "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)" (540-20) (далі - Закон № 540-ІХ (540-20) ) набрав чинності 02 квітня 2020 року, але карантинні обмеження вже діяли під час перебігу позовної давності. Тому, враховуючи вимоги статті 257, частини п`ятої статті 267, пункту 12 розділу "Прикінцеві та перехідні положення" ЦК України (435-15) , обґрунтованим є висновок судів про поважність причин пропуску покупцем позовної давності.

Мотивував необхідність відступу від цього висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду тим, що Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постанові від 25 серпня 2021 року у справі № 914/1560/20 виснував, що річна позовна давність за вимогами покупця, який 18 червня 2020 року звернувся до суду з позовом про визнання недійсним рішення загальних зборів учасників господарського товариства від 29 березня 2019 року, не є пропущеною, враховуючи положення статей 256, 258, пункту 12 розділу "Прикінцеві та перехідні положення" ЦК України (435-15) .

Вказував, що існує суперечлива судова практика Верховного Суду щодо того, чи продовжуються строки, які мали б спливти під час карантину, запровадженого постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 "Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2" (211-2020-п) (далі - постанова № 211), але до моменту набрання чинності Законом № 540-ІХ (540-20) , тобто у період з 12 березня 2020 року до 02 квітня 2020 року.

Немає підстав пов`язувати можливість продовження позовної давності з датою набрання чинності Законом № 540-ІХ (540-20) , а не з датою введення карантину. Тому для досягнення єдності судової практики необхідно відступити від висновку, викладеного Верховним Судом у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 01 грудня 2021 року у справі № 373/651/20.

06 вересня 2023 року постановою Великої Палати Верховного Суду касаційні скарги ТОВ "Бюлер Сервіс" задоволено частково. Постанову Північного апеляційного господарського суду від 24 травня 2022 року скасовано: в частині задоволення вимоги про визнання недійсними пунктів 6.7 і 7.3 договору поставки, у цій частині залишено в силі рішення Господарського суду міста Києва від 02 листопада 2021 року та викладено його мотивувальну частину у редакції цієї постанови; у частині розподілу судових витрат (судового збору та витрат на професійну правничу допомогу).

Рішення Господарського суду міста Києва від 02 листопада 2021 року та постанову Північного апеляційного господарського суду від 24 травня 2022 року: скасовано в частині задоволення вимоги про стягнення 21 320 239,60 грн вартості додаткового обладнання, у частині цієї вимоги направлено справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції; скасовано в частині задоволення вимог про стягнення 937 284,00 грн витрат на встановлення додаткового обладнання та 2 313 430,55 грн на реконструкцію виробничого приміщення, ухвалено у частині цих вимог нове рішення - про відмову у їхньому задоволенні; у частині задоволення вимоги про стягнення 2 016 363,59 грн штрафу залишено без змін. Додаткову постанову Північного апеляційного господарського суду від 28 червня 2022 року скасовано.

Велика Палата Верховного Суду керувалася тим, що умови окремих пунктів договору поставки, який уклали сторони спору, є нікчемними згідно із частиною третьою статті 614 ЦК України, тому вимога про визнання їх недійсними за загальним правилом не є належним способом захисту права чи інтересу позивача.

У частині задоволення вимог про відшкодування витрат покупця на встановлення додаткового обладнання та на реконструкцію виробничого приміщення рішення судів попередніх інстанцій Велика Палата Верховного Суду відмовила через необґрунтованість.

Апеляційний суд, переглядаючи рішення суду першої інстанції, не визначив реального розміру збитків, який міг бути усунутий за пропозицією постачальника у меншому розмірі, аніж визначений у комерційній пропозиції ТОВ "Еліка Елеватор" від 30 квітня 2019 року № 0878. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду погоджується з доводами постачальника про те, що постанову апеляційного суду у частині стягнення відшкодування збитків на придбання додаткового обладнання слід скасувати. Справу щодо цієї вимоги покупця необхідно направити на новий розгляд до апеляційного суду.

Оскільки постачальник порушив зобов`язання, передбачене додатком № 1 до договору поставки щодо дотримання якості та продуктивності лінії підготовки насіння соняшника, покупець надіслав вимогу від 01 липня 2019 року, а постачальник погодився оплатити "залишок" штрафу у відповіді від 19 липня 2019 року, а отже, Велика Палата Верховного Суду погодилася з висновком судів попередніх інстанцій про стягнення штрафу.

Щодо позовної давності, яку слід застосовувати у господарських відносинах до вимог у зв`язку з недоліками проданого товару, які виявлені в межах гарантійного строку, Велика Палата Верховного Суду виснувала, що у господарських відносинах позовна давність за вимогами щодо виявлення прихованих недоліків товару, на який встановлений гарантійний строк, становить один рік (стаття 681 ЦК України), а за позовами щодо виявлення явних недоліків таких товарів - шість місяців (частина восьма статті 269 ГК України). Однак з 02 квітня 2020 року набрав чинності Закон № 540-ІХ (540-20) , згідно з яким під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені, зокрема, статтями 258, 681 ЦК України, продовжуються на строк його дії. Тому позовна давність за вказаними вимогами покупця, заявленими 24 листопада 2020 року, не спливла. Навіть якщо врахувати лист-відповідь постачальника покупцеві від 19 липня 2019 року, в якому постачальник визнав недоліки переданого ним товару, то перебіг позовної давності мав би спливти 20 липня 2020 року, якщо б на той час не набрав чинності Закон № 540-ІХ (540-20) . З огляду на вказане немає підстав для відступу від висновку, який Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду виклав у постанові від 01 грудня 2021 року у справі № 373/651/20 (№ у ЄДРСР 101808795; цей висновок стосувався спливу позовної давності до моменту набрання чинності Законом № 540-ІХ (540-20) ).

У частині мотивів відмови в задоволенні вимоги позивача про визнання недійсними пунктів 6.7 і 7.3 договору поставки з висновками Великої Палати Верховного Суду не погоджуюся, тому відповідно до частини третьої статті 34 ГПК України висловлюю окрему думку.

Відповідно до вимог статті 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір.

У статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року, яку ратифіковано Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР (475/97-ВР) і яка для України набрала чинності 11 вересня 1997 року (далі - Конвенція), закріплено принцип доступу до правосуддя.

Стаття 13 Конвенції гарантує, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Під доступом до правосуддя згідно зі стандартами Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) розуміється здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.

Щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (рішення ЄСПЛ від 04 грудня 1995 року у справі "Белле проти Франції" (Bellet v. France), заява № 23805/94).

Відповідно до частини першої статті 4 ГПК України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом.

Також і в частині першій статті 14 зазначеного Кодексу визначено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. А частина третя цієї ж статті прямо декларує, що учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів. При цьому суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Зобов`язання особи, яка звертається до суду в межах принципу диспозитивності, використовувати лише той чи інший спосіб захисту не відповідає нормам чинного законодавства і завданням, у цьому випадку, господарського судочинства.

Захист права - це передбачені законом способи охорони прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Як спосіб захисту прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.

У постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц та інших зроблено висновки про те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення.

У частині першій та пункті 4 частини третьої статті 162 ГПК України визначено, що в позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування. Позовна заява має містити зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні; якщо позов подано до кількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з них.

У статті 236 ГПК України передбачено, що судове рішення повинне ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

При ухваленні рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин; 4) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 5) як розподілити між сторонами судові витрати; 6) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову (частина перша статті 237 ГПК України).

Ні Конституцією, ні жодним законом України не передбачено можливості відмови в позові у випадку, якщо спосіб захисту є неефективним чи не передбачений законом або договором, оскільки це обмежує законодавчо встановлений принцип права на обрання певного способу захисту порушеного права належить позивачу і обмежується лише у випадках, прямо передбачених законом.

Відмова в задоволенні позову є наслідком установлення судом факту відсутності порушення відповідачем прав позивача, оскільки розгляд справи має відбуватися з дотриманням принципу верховенства права, встановленого частиною першою статті 11 ГПК України.

Отже, будь-який спір, переданий на вирішення суду з дотриманням правил юрисдикції та підсудності, має бути розглянутий по суті заявлених позовних вимог. При вирішенні спору суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установлених обставин вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Тобто якщо позивач дотримався передбаченого процесуальним законодавством порядку звернення до суду за захистом своїх порушених, оспорюваних чи невизнаних прав, то в такому зверненні може бути відмовлено виключно з підстав, установлених законом, а саме невстановлення судом порушення, оспорення чи невизнання відповідачем чи відповідачами прав позивача.

У справі позивач звернувся до суду з вимогою про визнання недійсними пунктів 6.7 і 7.3 договору поставки з тих підстав, що ці умови договору поставки обмежують відповідальність постачальника за його зобов`язаннями. Вони суперечать положенням статті 216 ГК України, статті 509 ЦК України щодо неприпустимості застереження про виключення або обмеження відповідальності виробника (продавця) продукції, а також не відповідають засадам справедливості, добросовісності та розумності. Тому ці умови договору поставки позивач просив визнати недійсними згідно зі статтями 203, 215 ЦК України.

У статті 204 ЦК України визначено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, передбачені у статті 203 ЦК України і поширюються на вимоги до дійсності договору, а саме: 1) зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; 2) особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; 3) волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 4) правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; 5) правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Воля сторін може бути виражена у письмовій формі.

Згідно із частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Правові наслідки недійсності окремих частин правочину встановлені статтею 217 ЦК України, згідно з якою недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.

Тобто умова договору, щодо якої ставиться вимога про визнання її недійсною, не може бути істотною умовою договору, оскільки в такому випадку правочин має бути визнаний недійсним в цілому. Стаття 180 ГК України визначає, що істотними умовами договору, без погодження яких укладення господарського договору неможливе, є предмет, ціна та строк дії договору (частина третя статті 180 ГК України). Інші умови договору, в тому числі і умови щодо відповідальності учасників правочину, законодавець не визначає як істотні. Виходячи з наведеного, з урахуванням змісту статей 216 та 217 ЦК України, пункти 6.7 та 7.3 договору поставки можуть бути визнані недійсними окремо, без визнання недійсним усього правочину.

За частиною третьою статті 509 ЦК України зобов`язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості, а частиною першою статті 627 ЦК України визначено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Справедливість, добросовісність, розумність належать до загальних засад цивільного законодавства, передбачених статтею 3 ЦК України, які обмежують свободу договору, встановлюючи певну межу поведінки учасників цивільно-правових відносин.

Ці загальні засади втілюються у конкретних нормах права та умовах договорів, регулюючи конкретні ситуації таким чином, коли кожен з учасників відносин зобов`язаний сумлінно здійснювати свої цивільні права та виконувати цивільні обов`язки, захищати власні права та інтереси, а також дбати про права та інтереси інших учасників, передбачати можливість завдання своїми діями (бездіяльністю) шкоди правам і інтересам інших осіб, закріплювати можливість адекватного захисту порушеного цивільного права або інтересу.

Передбачений статтею 627 ЦК України принцип свободи договору обмежений абзацом другим частини третьої статті 6 ЦК України, відповідно до якого сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов`язковість для сторін положень актів цивільного законодавства не випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

Відшкодування збитків є однією з форм або заходів цивільно-правової відповідальності, яка вважається загальною або універсальною в силу правил статті 22 ЦК України, оскільки частиною першою цієї статті визначено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Тобто порушення цивільного права, яке потягнуло завдання особі майнових збитків, саме по собі є основною підставою для їх відшкодування.

Відповідно до частин другої та третьої статті 216 ГК України застосування господарських санкцій повинно гарантувати захист прав і законних інтересів громадян, організацій та держави, в тому числі відшкодування збитків учасникам господарських відносин, завданих внаслідок правопорушення, та забезпечувати правопорядок у сфері господарювання. Господарсько-правова відповідальність базується на принципах, згідно з якими: потерпіла сторона має право на відшкодування збитків незалежно від того, чи є застереження про це в договорі; передбачена законом відповідальність виробника (продавця) за недоброякісність продукції застосовується також незалежно від того, чи є застереження про це в договорі; сплата штрафних санкцій за порушення зобов`язання, а також відшкодування збитків не звільняють правопорушника без згоди другої сторони від виконання прийнятих зобов`язань у натурі; у господарському договорі неприпустимі застереження щодо виключення або обмеження відповідальності виробника (продавця) продукції.

За змістом частини першої статті 224 ГК України учасник господарських відносин, який порушив господарське зобов`язання або установлені вимоги щодо здійснення господарської діяльності, повинен відшкодувати завдані цим збитки суб`єкту, права або законні інтереси якого порушено. Тобто норма прямо визначає обов`язок винної сторони відшкодувати збитки добросовісної сторони, завдані порушенням зобов`язання.

Під збитками розуміються витрати, зроблені управненою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов`язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною (частина друга статті 224 ГК України).

До складу збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопорушення, включаються: вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до вимог законодавства; додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб`єктам, вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок порушення зобов`язання другою стороною; неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона, яка зазнала збитків, мала право розраховувати у разі належного виконання зобов`язання другою стороною; матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, передбачених законом (частина перша статті 225 ГК України).

Оспорюваним пунктом 6.7 договору поставки передбачено звільнення сторін договору від відповідальності за простій виробництва, зупинку підприємства, втрачений прибуток, упущені переваги чи якісь фінансові або економічні втрати, побічні збитки, незалежно від правових підстав.

Пунктом 7.3 договору поставки встановлено, що будь-які претензії покупця за договором поставки, незалежно від правових підстав, обмежуються 5 % загальної договірної вартості за винятком претензій та вимог, що стосуються повернення вартості непоставленого товару та умов, викладених у пункті 8 договору.

Тобто вимоги ТОВ "Потоки" щодо визнання недійсними пунктів 6.7 та 7.3 договору поставки на тій підставі, що вони, на думку позивача, суперечать принципам, визначеним у статті 216 ГК України, ґрунтуються на вимогах частини першої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України і мали бути розглянуті судами по суті.

Враховуючи, що за своїм правовим змістом обмеження, які передбачені у пунктах 6.7 та 7.3 договору, включають у себе збитки, які обумовлені частиною другою статті 224 та частиною першою статті 225 ГК України, Велика Палата Верховного Суду мала б дослідити питання, чи суперечить включення до договору поставки умов, зазначених у пунктах 6.7 та 7.3, статтям 6 та 627 ЦК України щодо обмежень принципу свободи договору, а також статтям 216, 217, 224 та 225 ГК України в частині обмеження відшкодування збитків, завданих винною стороною добросовісній стороні, та принципам справедливості, добросовісності і розумності.