910/19914/21 Про витребування майна з чужого незаконного володіння - 02.08.2023 Прийняття

1.1. Київський національний лінгвістичний університет (далі - Позивач, Університет) звернувся до Господарського суду міста Києва із позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Л.С.Ц." (далі - Відповідач, ТОВ "Л.С.Ц.") про витребування майна з чужого незаконного володіння.

1.2. Позовні вимоги мотивовані тим, що об`єкт нерухомого майна: гуртожиток (секція 5, літ. "А"), загальною площею 1212.8 кв.м, за адресою: м. Київ, вул. Ломоносова, 50/2, секц. 5, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 909520080361, вибув з володіння Позивача в результаті неправомірних дій третіх осіб, що призвело до звернення Позивача до господарського суду з вимогою про витребування такого об`єкту нерухомого майна з чужого незаконного володіння.

2. Короткий зміст судових рішень у справі

2.1. Рішенням Господарського суду міста Києва від 14.11.2022, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 16.05.2023 у справі №910/19914/21, позов задоволено повністю.

Витребувано у ТОВ "Л.С.Ц." на користь Університету об`єкт нерухомого майна: гуртожиток (секція 5, літ. "А"), загальною площею 1212.8 кв.м., за адресою: м. Київ, вул. Ломоносова, 50/2, секц. 5, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 909520080361. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

2.2. Місцевий господарський суд, з яким погодилась апеляційна інстанція, виходив з того, що між Позивачем та Відповідачем не існує зобов`язальних правовідносин, а спірний об`єкт нерухомого майна вибув з володіння Позивача не з його волі, внаслідок неправомірних дій ТОВ "ТМО "ЛІКО-ХОЛДІНГ", тому Позивач, будучи законним власником спірного об`єкту нерухомого майна, вправі витребувати такий об`єкт з володіння Відповідача на підставі приписів пункту 3 частини першої статті 388 Цивільного кодексу України.

Крім того, суди окремо зазначили, що у зв`язку з тим, що спірний об`єкт нерухомого майна набутий Відповідачем безвідплатно у особи, яка не мала права його відчужувати (ТОВ "ТМО "ЛІКО-ХОЛДІНГ"), Позивач має право витребувати спірне майно від добросовісного набувача (Відповідача) на підставі приписів частини третьої статті 388 Цивільного кодексу України.

Також суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що строк позовної давності станом на день звернення до суду з позовом - не пропущено.

3. Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи

3.1. У касаційній скарзі ТОВ "Л.С.Ц." просить скасувати судові рішення попередніх інстанцій та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.

3.2. Вимоги скарги обґрунтовані неврахуванням господарськими судами попередніх інстанцій висновків, які викладені у постанові Верховного Суду України від 27.05.2014 у справі №5011-32/13806-2012, постановах Верховного Суду від 07.09.2020 у справі №904/1080/19, від 27.01.2021 у справі №186/599/17, від 02.06.2021 у справі №351/1317/18, від 28.09.2022 у справі №922/719/16, постановах Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 у справі №907/50/18, від 24.04.2019 у справі №523/10255/15-ц, від 26.11.2019 у справі №914/3234/16 (щодо застосування положень статей 261, 264, 267 Цивільного кодексу України), постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі №653/1096/16-ц (щодо принципу реєстраційного підтвердження) та постанові Верховного Суду від 21.11.2018 у справі №920/615/16 (щодо застосування статті 388 Цивільного кодексу України).

3.3. Крім того, на переконання заявника, прийняте рішення у даній справі може вплинути на права і обов`язки особи, що не була залучена до участі у справі (Київська міська рада).

3.4. У відзиві на касаційну скаргу Міністерство освіти і науки України просить залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

3.5. Університет у своєму відзиві на касаційну скаргу просить закрити касаційне провадження за касаційною скаргою ТОВ "Л.С.Ц.", зазначену скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

3.6. Також Університет у заяві просить закрити касаційне провадження за вищезазначеною касаційною скаргою.

3.7. Крім того Позивач у клопотанні просить у випадку відмови у задоволенні його заяви про закриття касаційного провадження, передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

3.8. 31.07.2023 від ТОВ "Л.С.Ц." надійшло клопотання про зупинення дії постанови суду апеляційної інстанції.

4. Розгляд справи Верховним Судом

4.1. Ухвалою Верховного Суду від 26.06.2023 відкрито касаційне провадження за вищезазначеною касаційною скаргою і призначено розгляд справи у судовому засіданні на 28.06.2023.

У задоволенні клопотання ТОВ "Л.С.Ц." про зупинення дії постанови Північного апеляційного господарського суду від 16.05.2023 у справі №910/19914/21 відмовлено.

4.2. Розпорядженням Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду №29.2-02/1887 від 31.07.2023 призначено проведення повторного автоматизованого розподілу судової справи №910/19914/21 у зв`язку з рішенням Вищої ради правосуддя від 25.07.2023 про відставку судді ОСОБА_1 .

4.3. Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 31.07.2023 для розгляду вищезазначеної касаційної скарги визначено колегію суддів у складі: Зуєв В.А. - головуючий, Берднік І.С., Міщенко І.С.

5. Обставини встановлені судами

5.1. Рішенням Київської міської ради від 28.03.2002 №380/1814 "Про надання і вилучення земельних ділянок та припинення права користування землею" Позивачу надано земельну ділянку площею 0,58 га у постійне користування для будівництва, експлуатації та обслуговування гуртожитку для студентів на вул. Ломоносова, 50 у Голосіївському районі м. Києва за рахунок земель міської забудови.

5.2. 30.08.2004 Позивачу видано державний акт на право постійного користування земельною ділянкою серії ЯЯ №080570, відповідно до якого Позивач є постійним користувачем земельної ділянки площею 0,5809 га, яка розташована на вул. Ломоносова, 50 у Голосіївському районі м. Києва. Цільове призначення (використання) земельної ділянки - будівництво, експлуатація та обслуговування гуртожитку для студентів.

5.3. 20.02.2007 між Позивачем (забудовник) та ТОВ "ТМО "ЛІКО-ХОЛДІНГ" (інвестор) укладений договір, предметом якого є реалізація інвестиційного проекту будівництва інвестиційного об`єкта: комплексу об`єктів соціальної інфраструктури, гуртожитку для студентів та житлових будинків, розташованих за адресою: вул. Ломоносова, 50 у Голосіївському районі м. Києва, з орієнтовним обсягом інвестицій 60 млн. грн.

5.4. Пунктом 2.1 договору визначено, що забудовник доручає інвестору функції замовника від початку реалізації інвестиційного проекту до прийняття гуртожитку для студентів в експлуатацію.

5.5. Також положеннями пункту 2.1 договору визначена характеристика інвестиційного об`єкта, а саме:

- земельна ділянка, розташована на вул. Ломоносова, 50 у Голосіївському районі м. Києва, площею 0,5809 га, рішенням Київради № 380/1814 та згідно з державним актом на право постійного користування земельною ділянкою від 30.08.2004 надана позивачу для будівництва, експлуатації та обслуговування гуртожитку для студентів;

- характеристика містобудівної ситуації та земельної ділянки проектування наведена в архітектурно-планувальному завданні № 06-1374 на проектування будівництва від 05.06.2006.

5.6. Додатковою угодою до договору, яка буде додатком до характеристики інвестиційного об`єкта, будуть наведені показники цієї характеристики, у тому числі:

- обсяг інвестицій по частинах об`єкта з визначенням розміру інвестиційного внеску та частки в майні об`єкта кожного з учасників інвестиційного процесу (згідно техніко-економічним розрахункам з урахуванням нормативно-грошової оцінки земельної ділянки станом на 01.01.2007 та її індексації, а також коштів орендної плати за 49 років та умов, зазначених у пункті 3.1 договору, які уточнюються (визначаються) предпроектними та проектними рішеннями);

- посадові особи інвестора та забудовника, відповідальні за здійснення інвестиційної діяльності;

- вказівка на те, що характеристики уточнюються після затвердження проектно-кошторисної документації.

5.7. Умовами пункту 2.2 договору визначено, що в рамках реалізації інвестиційного проекту інвестор зобов`язується за рахунок власних і (або) залучених коштів та коштів, майна або майнових прав забудовника здійснити будівництво інвестиційного об`єкта згідно з вказаною у пункті 2.1 цього договору характеристикою. Дату введення об`єкта в експлуатацію сторони визначають у графіку виконання будівельних робіт, який буде затверджений додатковою угодою до цього договору.

5.8. Відповідно до пункту 3.1 договору, після завершення будівництва загальна площа об`єкта розподіляється наступним чином: забудовник отримує 2.500 кв.м загальної площі студентського гуртожитку; інвестор отримує у власність решту всіх площ, побудованих на вказаній у цьому договорі земельній ділянці будинків і споруд.

5.9. Розділом 3 договору передбачено, зокрема, наступне:

- конкретне майно, предмет передачі у власність інвесторові (та/або залученим ним співінвесторам) і забудовнику за підсумками завершення будівництва та прийняття об`єкта в експлуатацію, визначається з урахуванням умов пункту 3.1 цього договору, про що сторони складають та підписують акти про результати інвестиційної діяльності по об`єкту (пункт 3.2 договору);

- протягом трьох робочих днів після підписання додаткової угоди, зазначеної у пункті 2.1, забудовник згідно з вимогами чинного законодавства передає інвесторові за актом приймання-передачі будівельний майданчик на весь період будівництва (пункт 3.3 договору);

- оформлення майнових прав сторін за результатами завершення будівництва та прийняття об`єкта в експлуатацію здійснюється кожною зі сторін у встановленому порядку після виконання зобов`язань за договором відповідно до акта про результати інвестиційної діяльності по об`єкту та умов цього договору (пункт 3.4 договору);

- взаємовідносини між забудовником та інвестором щодо оформлення прав на земельну площу інвестиційного об`єкта та права користування земельною ділянкою (частиною земельної ділянки) оформляються відповідно до чинного законодавства України та положень і рішень Київської міської ради та її виконавчих органів (Київської міської державної адміністрації та ін.) відповідними додатковими угодами до цього договору (пункт 3.5 договору).

5.10. Підпунктом 5.1.1 договору визначено, що на забудовника покладено обов`язок надати інвестору земельну ділянку під будівництво. Факт передачі земельної ділянки в межах цього договору сторони розглядають як частину внеску забудовника у фінансування будівництва інвестиційного об`єкта, необхідного і достатнього для фінансування будівництва його частки у загальній площі, без якого інвестор не може здійснити інвестиційну діяльність за цим договором.

5.11. Крім того, забудовник зобов`язується після прийняття об`єкта в експлуатацію і виконання всіх зобов`язань сторін по здійсненню інвестиційного проекту забезпечити оформлення у встановленому порядку акта про результати інвестиційної діяльності по об`єкту та здійснити оформлення прав на свою частку загальних площ інвестиційного об`єкта (підпункт 5.1.5 договору).

5.12. ТОВ "ТМО "ЛІКО-ХОЛДІНГ" отримало повноваження замовника будівництва; здійснило будівництво на земельній ділянці, яка знаходиться у користуванні позивача; будинок, який розташований на земельній ділянці останнього і частиною якого є гуртожиток, введений в експлуатацію; сторони договору виконали три етапи реалізації інвестиційного проекту і перейшли до четвертого, у зв`язку з чим позивач оформив акт про результати інвестиційної діяльності по об`єкту та направив його для підписання ТОВ "ТМО "ЛІКО-ХОЛДІНГ", проте останнім такий акт не підписаний та не забезпечено його оформлення, що є порушенням підпункту 5.1.3 договору.

5.13. Сертифікатом серії ІУ №165150710091 від 12.03.2015 державна архітектурно-будівельна інспекція України засвідчила відповідність закінченого будівництвом об`єкта "Будівництво житлових будинків з підземними паркінгами та закладами по обслуговуванню населення за адресою: вул. Вільямса, 7 і вул. Ломоносова, 42-50 у Голосіївському районі м. Києва. Житловий будинок №50/2 по вул. Ломоносова (секція №4, №5, №6, №7) (ІV черга будівництва, 2 пусковий комплекс)", місцезнаходження: вул. Ломоносова, 50/2 у Голосіївському районі м. Києва, площа житлового будинку - 36 409,79 кв.м, загальна площа квартир - 18 907,6 кв.м, житлова площа квартир - 9 374,3 кв.м, кількість квартир - 262, кількість поверхів - 16; 18, площа вбудованих, вбудовано-прибудованих та прибудованих приміщень - 2 226,3 кв.м, у т. ч.: офіс №1 - 86,6 кв.м, офіс №2 - 186,6 кв.м, офіс №3 - 173,0 кв.м, офіс №4 - 143,4 кв.м, офіс №5 - 83,2 кв.м, офіс №6 - 214, 2 кв.м, офіс № 7 - 240,1 кв.м, офіс №8 - 123,8 кв.м, промисловий магазин №1 - 78,5 кв.м, промисловий магазин №2 - 108,2 кв.м, продуктовий магазин - 198,4 кв.м, салон краси - 59,6 кв.м, кафетерій №1 - 298,6 кв.м, кафетерій №2 - 232,1 кв.м; загальна площа гуртожитку - 2 651,4 кв.м, площа паркінгу - 3 145,0 кв.м, кількість машиномісць у паркінгу - 103 м/м., проектній документації та підтвердила його готовність до експлуатації. Замовник об`єкта - ТОВ "ТМО "ЛІКО-ХОЛДІНГ".

5.14. Листом від 05.12.2017 №1504/01 Позивач звернувся до ТОВ "ТМО "ЛІКО-ХОЛДІНГ" з вимогою направити підписаний з боку Відповідача акт про результати інвестиційної діяльності по об`єкту будівництва, а також передати всю необхідну і достатню документацію для належного оформлення права власності на приміщення гуртожитку.

5.15. Розглянувши вказаний лист Університету, ТОВ "ТМО "ЛІКО-ХОЛДІНГ" листом від 29.12.2017 №792 звернулося до Позивача з вимогами:

- погодити обсяг інвестицій з визначенням розміру інвестиційного внеску учасників та частки у майні відповідно до витрат, понесених сторонами при будівництві інвестиційного об`єкта, а саме: 2.084.211,11 грн - обсяг інвестицій Позивача та 19 116 361,00 грн - обсяг інвестицій ТОВ "ТМО "ЛІКО-ХОЛДІНГ" відповідно до опосередкованої вартості спорудження житла у м. Києві;

- надати підписаний акт приймання-передачі земельної ділянки під будівельний майданчик на період будівництва (пункт 3.3 договору);

- вирішити питання щодо відшкодування витрат ТОВ "ТМО "ЛІКО-ХОЛДІНГ", пов`язаних зі сплатою пайової участі при введенні в експлуатацію гуртожитку (підпункт 5.1.4 пункт 10.1 договору);

- надати документи, передбачені підпунктами 6.1.1, 6.1.2, 6.1.3 договору.

5.16. ТОВ "ТМО "ЛІКО-ХОЛДІНГ" зазначило, що після врахування наведених обставин повернеться до обговорення положень акта про результати інвестиційної діяльності по об`єкту.

5.17. Листом від 14.03.2018 № 530/01 Позивач звернувся до ТОВ "ТМО "ЛІКО-ХОЛДІНГ" з повторною вимогою підписати акт про результати інвестиційної діяльності по об`єкту.

5.18. У відповідь на вказану вимогу ТОВ "ТМО "ЛІКО-ХОЛДІНГ" листом від 06.04.2018 №204 зазначило, що за результатами розгляду подібного листа від 05.12.2017 товариство вже направляло лист від 29.12.2017 №792, у якому просило надати документи на підтвердження виконання умов договору, однак Позивачем ці умови за договором не виконані.

5.19. Згідно з інформацією з державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно, державного реєстру іпотек, єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна, за ТОВ "ТМО "ЛІКО-ХОЛДІНГ" 21.04.2016 зареєстровано право власності на наступні об`єкти нерухомого майна:

- гуртожиток (секція 5, літ. "А") загальною площею 1.212,8 кв.м, житловою площею 481,3 кв.м за адресою: м. Київ, вулиця Ломоносова, будинок 50/2, секція 5;

- гуртожиток (секція 4, літ. "А") загальною площею 722,6 кв.м за адресою: м. Київ, вулиця Ломоносова, будинок 50/2, секція 4;

- гуртожиток (секція 6, літ. "А") загальною площею 716 кв.м, житловою площею 335,6 кв.м за адресою: м. Київ, вулиця Ломоносова, будинок 50/2, секція 6.

5.20. Оскільки ТОВ "ТМО "Ліко-Холдінг" на порушення умов договору ухиляється від дій, спрямованих на оформлення за Університетом права власності на спірне майно, що виникло в останнього з моменту введення будинку в експлуатацію, Університет звернувся до суду із позовом про зобов`язання вчинити дії та визнання права власності.

Водночас ТОВ "ТМО "Ліко-Холдінг" звернулося до суду із зустрічним позовом з вимогою розірвати договір.

5.21. Рішенням Господарського суду міста Києва від 12.12.2018, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 27.05.2019 у справі №910/2861/18, у задоволенні первісного позову відмовлено, зустрічний позов задоволено повністю.

5.22. Постановою Великої Палати Верховного Суду від 16.02.2021 постанову Північного апеляційного господарського суду від 27.05.2019 та рішення Господарського суду міста Києва від 12.12.2018 у справі №910/2861/18 в частині відмови у задоволенні первісного позову змінено з викладенням їх мотивувальних частин в редакції цієї постанови.

В іншій частині щодо первісного позову постанову Північного апеляційного господарського суду від 27.05.2019 та рішення Господарського суду міста Києва від 12.12.2018 у справі №910/2861/18 залишено без змін.

Постанову Північного апеляційного господарського суду від 27.05.2019 та рішення Господарського суду міста Києва від 12.12.2018 у справі №910/2861/18 в частині задоволення зустрічного позову скасовано та прийнято нове рішення, ким відмовлено у задоволенні зустрічного позову.

Вказаною постановою Велика Палата Верховного Суду, зокрема, зазначила, що вимога Позивача про визнання за ним права власності на спірне майно є неефективним способом захисту, оскільки Позивач є тим суб`єктом, який набуває право власності на збудовані на відповідній ділянці об`єкти, а тому може заявити саме віндикаційний позов.

5.23. Приймаючи до уваги правові висновки, викладені у постанові від 16.02.2021 у справі №910/2861/18, Позивач звернувся до Господарського суду міста Києва з даним позовом до Відповідача з вимогою про витребування об`єкту нерухомого майна (гуртожиток (секція 5, літ. "А"), загальною площею 1212,8 кв.м, за адресою: м. Київ, вул. Ломоносова, 50/2, секц. 5, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 909520080361), мотивуючи вибуття такого об`єкту нерухомого майна з володіння Позивача в результаті неправомірних дій третіх осіб.

6. Позиція Верховного Суду

6.1. Заслухавши суддю-доповідача, присутніх у судовому засіданні представників сторін, дослідивши наведені у касаційній скарзі та відзивах на неї доводи, перевіривши матеріали справи щодо правильності застосування господарськими судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

6.2. Як уже зазначалось вище, судами попередніх інстанцій встановлено, що, укладаючи договір з ТОВ "ТМО "Ліко-Холдінг", Університет зобов`язався надати інвестору будівельний майданчик на весь період будівництва на земельній ділянці, наданій Університету рішенням Київради№380/1814 у постійне користування під будівництво.

6.3. За змістом частин першої та другої статті 83 Земельного кодексу України землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю. У комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земельних ділянок приватної та державної власності.

Відповідно до частин першої та другої статті 84 Земельного кодексу України у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Право державної власності на землю набувається і реалізується державою через органи виконавчої влади відповідно до повноважень, визначених цим Кодексом.

6.4. Права постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності набувають підприємства, установи та організації, що належать до державної та комунальної власності та громадські організації інвалідів України, їх підприємства (об`єднання), установи та організації (частина друга статті 92 Земельного кодексу України у редакції на час укладення спірного договору).

6.5. Згідно із частиною першою статті 95 Земельного кодексу України землекористувачі, якщо інше не передбачено законом або договором, мають право: а) самостійно господарювати на землі; б) власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену продукцію; в) використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, ліси, водні об`єкти, а також інші корисні властивості землі; г) на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом; ґ) споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди.

6.6. З огляду на наведені приписи законодавства, місцевий господарський суд, з яким погодилась апеляційна інстанція, дійшов висновку, що Університет як постійний користувач земельної ділянки, наданої рішенням Київради №380/1814, наділений правомочностями володіння та користування такою земельною ділянкою, а також правом спорудження на ній жилих будинків, виробничих та інших будівель і споруд.

6.7. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 4 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" право постійного користування земельною ділянкою є речовим правом.

6.8. Право постійного користування регламентується насамперед статтею 92 Земельного кодексу України, частиною першою якої передбачено, що право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку.

6.9. Частиною першою статті 122 Земельного кодексу України встановлено, що сільські, селищні, міські ради надають земельні ділянки у постійне користування юридичним особам із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.

6.10. Статтями 142, 149 Земельного кодексу України регулюється припинення права постійного користування земельною ділянкою у разі добровільної відмови землекористувача та вилучення земельної ділянки, що перебуває в постійному користуванні.

6.11. Водночас нормами Земельного кодексу України (2768-14) не регламентовані відносини щодо набуття права власності на майно, збудоване на земельній ділянці, яка належить особі на праві постійного користування, тому до цих відносин за аналогією закону слід застосовувати норми глави 34 "Право користування чужою земельною ділянкою для забудови" Цивільного кодексу України (435-15) .

6.12. Частиною другою статті 415 Цивільного кодексу України визначено, що землекористувач має право власності на будівлі (споруди), споруджені на земельній ділянці, переданій йому для забудови.

6.13. Суд зазначає, що Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на важливість принципу superficies solo cedit (збудоване на поверхні слідує за нею).

Так, принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, хоча безпосередньо і не закріплений у такому вигляді в законі, знаходить вияв у правилах статті 120 Земельного кодексу України, статті 377 Цивільного кодексу України, інших положеннях законодавства (див. постанови від 04.12.2018 у справі №910/18560/16, від 03.04.2019 у справі №921/158/18, від 22.06.2021 у справі №200/606/18, від 31.08.2021 у справі №903/1030/19).

Тому не допускається набуття права власності на об`єкти нерухомого майна особою, яка не має права власності або іншого речового права на земельну ділянку, яке передбачає можливість набуття права власності на будівлі, споруди, розташовані на такій земельній ділянці.

Отже, виходячи з принципу єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди право власності набуває той, хто має речове право на землю.

6.14. У справі, яка переглядається, господарські суди попередніх інстанцій з огляду на те, що суб`єктом права постійного користування земельною ділянкою є Позивач, тобто саме йому надане право будівництва на цій ділянці, дійшли вірного висновку, що лише Університет і набуває права власності на збудовані на такій земельній ділянці об`єкти.

Аналогічні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.02.2021 у справі №910/2861/18.

6.15. Положеннями статті 876 Цивільного кодексу України визначено, що власником об`єкта будівництва або результату інших будівельних робіт є замовник, якщо інше не передбачено договором.

Судами попередніх інстанцій зазначено, що сторони у пунктах 2.1, 5.1.4 та статті 4 договору передбачили, що забудовником та замовником будівництва спірного нерухомого майна є саме Позивач, а ТОВ "ТМО "ЛІКО-ХОЛДІНГ" виконує функції замовника будівництва за дорученням Позивача.

Крім того за умовами договору (пункт 5.2.2) сторони дійшли згоди, що ТОВ "ТМО "ЛІКО-ХОЛДІНГ" є власником результатів будівництва лише до прийняття об`єкта в експлуатацію.

6.16. З огляду на вищезазначене, колегія суддів погоджується із висновками господарських судів попередніх інстанцій про те, що саме Позивач є тим суб`єктом, який набуває право власності на збудовані на відповідній ділянці об`єкти (спірний об`єкт нерухомого майна).

6.17. В контексті обраного способу захисту Суд зазначає, що відповідно до усталеної практики Великої Палати Верховного Суду застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Таке право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричинених цими діяннями наслідкам (див., зокрема, постанови від 05.06.2018 у справі №338/180/17, від 11.09.2018 у справі №905/1926/16, від 16.06.2020 у справі №145/2047/16-ц, від 15.09.2020 у справі №469/1044/17, від 26.01.2021 у справі №522/1528/15-ц, від 14.12.2021 у справі №643/21744/19, від 25.01.2022 у справі №143/591/20, від 13.07.2022 у справі №363/1834/17).

6.18. За змістом статей 317, 319 Цивільного кодексу України саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею.

6.19. Згідно зі статтею 388 Цивільного кодексу України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.

6.20. Отже, захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 Цивільного кодексу України.

6.21. Задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 Цивільного кодексу України, є неефективними.

6.22. Таким чином, власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 Цивільного кодексу України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 30.06.2020 у справі №19/028-10/13.

6.23. Набуття особою володіння нерухомим майном полягає у внесенні запису про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за цією особою. Якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно, а функцією державної реєстрації права власності є оголошення належності нерухомого майна певній особі (особам). Рішення суду про витребування з володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно; такий запис вноситься у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою.

Близькі за змістом висновки наведені, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі №488/5027/14-ц, від 14.11.2018 у справі №183/1617/16, від 19.05.2020 у справі № 916/1608/18, від 30.06.2020 у справі №19/028-10/13, від 22.06.2021 у справі №200/606/18.

6.24. Суди попередніх інстанцій встановили, що між Позивачем та Відповідачем не існує зобов`язальних правовідносин, а спірний об`єкт нерухомого майна вибув з володіння Позивача не з його волі, внаслідок неправомірних дій ТОВ "ТМО "ЛІКО-ХОЛДІНГ".

6.25. При цьому суди також зазначили, що спірний об`єкт нерухомого майна набутий Відповідачем безвідплатно у особи, яка не мала права його відчужувати (розподільчий баланс станом на 31.10.2020 та розшифрування активів, зобов`язань і капіталу, які передаються відповідачу станом на 31.10.2020, затверджені загальними зборами учасників ТОВ "ТМО "ЛІКО-ХОЛДІНГ", оформлених протоколом від 06.11.2020 №20).

Відповідно до інформаційної довідки з державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно, державного реєстру іпотек, єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна від 26.11.2021 №286994878, реєстрація права власності на спірний об`єкт нерухомого майна за Відповідачем здійснена 11.11.2020.

6.26. У своїй касаційній скарзі ТОВ "Л.С.Ц." не погоджується з висновком про безвідплатність набуття майна з посиланням на те, що відповідно до розподільчого балансу ним набуто не лише майнові права, а і відповідні обов`язки.

Водночас, Суд звертає увагу на те, що встановлення факту оплатності набуття майна має значення у випадку застосування судом приписів частини третьої статті 388 Цивільного кодексу України якою передбачено, що якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.

Разом з тим, частиною першою статті 388 Цивільного кодексу України встановлено, що якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно:

1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння;

2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння;

3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Оскільки, як було встановлено господарськими судами попередніх інстанцій, спірний об`єкт нерухомого майна вибув з володіння Позивача не з його волі внаслідок неправомірних дій ТОВ "ТМО "ЛІКО-ХОЛДІНГ", то факт оплатності/безоплатності набуття майна жодним чином не впливає на можливість Позивача витребувати відповідне майно у кінцевого набувача.

6.27. Таким чином, встановивши, що Позивачем доведено наявність у нього права власності на спірне майно, яке на даний час зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за Відповідачем, суди попередніх інстанцій дійшли правомірного висновку про наявність підстав для захисту прав Позивача на підставі статті 388 Цивільного кодексу України, а доводи скаржника не спростовують його обґрунтованості.

6.28. Щодо доводів скаржника про неправильне застосування судами статей 261, 264, 267 Цивільного кодексу України та неврахування відповідної практики Верховного Суду колегія суддів виходить з наступного.

Відповідачем під час розгляду справи в суді першої інстанції та ТОВ "ТМО "ЛІКО-ХОЛДІНГ" подані заяви про застосування наслідків спливу позовної давності.

6.29. Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 Цивільного кодексу України).

6.30. При цьому Верховний Суд неодноразово викладав свої висновки щодо застосування норм права, якими унормовано інститут позовної давності та які є загальними та можуть бути застосовані господарським судом під час вирішення спору по суті у разі подання стороною у спорі відповідної заяви.

6.31. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 Цивільного кодексу України), перебіг якої відповідно до частини першої статті 261 Цивільного кодексу України починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

6.32. Встановлення початкового моменту перебігу позовної давності має важливе значення, оскільки від нього залежить і застосування судом матеріального права, і правила обчислення позовної давності, і захист порушеного права.

6.33. Згідно із частинами четвертою, п`ятою статті 267 Цивільного кодексу України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

6.34. Отже, за змістом статей 256, 261 Цивільного кодексу України позовна давність є строком пред`явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб`єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).

6.35. При цьому і в разі пред`явлення позову особою, право якої порушене, і в разі пред`явлення позову в інтересах цієї особи іншою, уповноваженою на це, особою, позовна давність починає обчислюватися з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (аналогічний правовий висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 у справі №907/50/16, від 30.05.2018 у справі №359/2012/15-ц).

6.36. Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа довідалася або повинна була довідатись про це порушення) чинники. Це ж стосується й особи, яка його порушила.

6.37. Можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 Цивільного кодексу України), за змістом яких особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права.

6.38. Закон також не пов`язує перебіг позовної давності за віндикаційним позовом ані з укладенням певних правочинів щодо майна позивача, ані з фактичним переданням майна порушником, який незаконно заволодів майном позивача, у володіння інших осіб.

Зазначену правову позицію викладено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26.11.2019 у справі №914/3224/16.

6.39. При цьому початок перебігу строків позовної давності за вимогами про витребування майна в порядку статті 388 Цивільного кодексу України має обчислюватися з моменту, коли особа дізналася про вибуття свого майна до іншої особи, яка згодом його відчужила добросовісному набувачу, а не з моменту набуття добросовісним набувачем права власності на майно.

6.40. Порівняльний аналіз термінів "довідався" та "міг довідатися", наведених у статті 261 Цивільного кодексу України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 74 Господарського процесуального кодексу України про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, має довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

6.41. За змістом частини першої статті 261 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропуску (схожий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі №183/1617/16).

6.42. Верховний Суд, зокрема, у постановах від 07.09.2021 у справі №906/730/18 та від 30.11.2021 у справі №910/256/20 наголошував, що позивач має право отримати судовий захист у разі визнання судом поважними причин пропуску позовної давності. Тому на позивача покладено обов`язок доказування тієї обставини, що строк було дотримано або пропущено з поважних причин. При цьому суд повинен встановити початок перебігу позовної давності, його переривання чи зупинення, суд за результатами оцінки доказів, наданих на підтвердження обставин дотримання/недотримання строків позовної давності, має зробити висновок про їх об`єктивний характер, і, відповідно, про існування поважних причин пропуску позовної давності при зверненні позивача за захистом порушеного права. При цьому саме об`єктивні причини повинні бути враховані судом, які вказують на об`єктивні перешкоди для особи своєчасно звернутися за захистом порушеного права.

6.43. Вирішуючи питання щодо поважності причин пропуску позовної давності у спірних правовідносинах, суд з огляду на положення статті 13 Цивільного кодексу України ("Межі здійснення цивільних прав") має враховувати добросовісність поведінки як позивача (заявника), так і відповідача протягом всього періоду з моменту виникнення права на захист порушеного права (права на позов) і до моменту звернення з позовом, зважаючи на характер спірних правовідносин між сторонами, особливості їх нормативного регулювання: надані сторонам права та покладені на них обов`язки тощо.

6.44. Колегія суддів звертає увагу на те, що коли позовні вимоги господарським судом визнано обґрунтованими, а стороною у справі заявлено про сплив позовної давності, суд зобов`язаний застосувати до спірних правовідносин положення статті 267 Цивільного кодексу України і вирішити питання про наслідки такого спливу (тобто або відмовити в позові у зв`язку зі спливом позовної давності, або захистити порушене право у разі визнання судом поважними причин пропуску позовної давності, але в будь-якому разі вирішити спір з посиланням на зазначену норму).

6.45. Водночас позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але, враховуючи право позивача згідно з нормами частини п`ятої статті 267 Цивільного кодексу України отримати судовий захист у разі визнання судом поважними причин пропуску строку позовної давності.

Подібна правова позиція викладена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 30.01.2019 у справі №706/1272/14-ц та від 21.08.2019 у справі №911/3681/17.

Суд вкотре звертає увагу, що закон не передбачає переліку причин, які можуть бути визнані поважними для захисту порушеного права у випадку подання позову з пропуском позовної давності. Тому вирішення цього питання покладається безпосередньо на суд, який розглядає справу по суті заявлених вимог з урахуванням всіх обставин справи на підставі здійсненої оцінки поданих доказів.

Водночас, очевидно, що перебування справи у провадженні судових органів, вчинення в ній передбачених законом дій, на думку добросовісного розсудливого спостерігача, виключає необхідність вчинення процесуальних дій, спрямованих на припинення цього процесу, а саме подання інших позовів, заяв про закриття провадження у справі тощо (див. висновок, викладений у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 15.05.2020 у справі №922/1467/19, згодом підтриманий Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 29.06.2021 у справі №904/3405/19).

6.46. Як установлено судами попередніх інстанцій, Позивач у березні 2018 року звертався до Господарського суду міста Києва із позовом до ТОВ "ТМО "ЛІКО-ХОЛДІНГ" про зобов`язання вчинити дії та визнання права власності (вимоги первісного позову), зокрема, на спірний об`єкт нерухомого майна, за результатом розгляду якого Великою Палатою Верховного Суду винесено постанову від 16.02.2021 у справі №910/2861/18.

Звернення Позивача з позовом саме до ТОВ "ТМО "ЛІКО-ХОЛДІНГ" зумовлене тим, що станом на час звернення з таким позовом до суду, право власності на спірний об`єкт нерухомого майна було зареєстроване саме за ТОВ "ТМО "ЛІКО-ХОЛДІНГ" (реєстрація - 21.04.2016).

Приймаючи до уваги правові висновки, викладені у постанові касаційної інстанції від 16.02.2021 у справі №910/2861/18, Позивач 03.12.2021 звернувся до Господарського суду міста Києва з даним позовом до Відповідача з вимогою про витребування об`єкту нерухомого майна.

При цьому, судами попередніх інстанцій при встановленні обставин наявності/відсутності пропуску Позивачем позовної давності, у тому числі було взято до уваги, що право власності на спірний об`єкт нерухомого майна було зареєстроване за Відповідачем 11.11.2020.

З огляду на викладене, місцевий господарський суд, з яким погодилась апеляційна інстанція, вказав на те, що звернення Позивача з позовом відбулося в межах строків позовної давності.

6.47. У той же час, зміст судових рішень у даній справі свідчить про те, що фактично судами попередніх інстанцій надана оцінка доводам Позивача, які викладені ним у суді першої інстанції при пояснені щодо причин пропуску строку позовної давності, їх поважності та наявності підстав для його поновлення.

При цьому із встановлених господарськими судами попередніх інстанцій обставин вбачається, що причини пропуску строку позовної давності у даному випадку пов`язані з обставинами, що залежать не тільки і не стільки від Позивача, а й від обставин, які знаходяться поза межами його контролю, зокрема, як з фактом прийняття Великою Палатою Верховного Суду постанови від 16.02.2021 у справі 910/2861/18 із вказівкою про неефективність обраного Позивачем способу захисту, так із фактом перереєстрації спірного майна за Відповідачем.

Натомість суди попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях хоча й помилково не зазначили про поважність причин пропуску позовної давності у спірних правовідносинах, однак, це не призвело до прийняття неправильного по суті судового рішення про наявність підстав для задоволення позову у даній справі.

6.48. При цьому суди встановили, що спірний об`єкт нерухомого майна набутий Відповідачем згідно з розподільчим балансом станом на 31.10.2020 та розшифрування активів, зобов`язань і капіталу, які передаються відповідачу станом на 31.10.2020, затверджені загальними зборами учасників ТОВ "ТМО "ЛІКО-ХОЛДІНГ", оформлених протоколом від 06.11.2020 № 20.

Тобто набуття ТОВ "Л.С.Ц." права на спірне майно відбувалось під час касаційного перегляду справи №910/2861/18 (касаційне провадження відкрито 16.08.2019) та перебування справи на розгляді у Великій Палаті Верховного Суду (ухвала про прийняття від 28.08.2019) тобто йому (з огляду на спосіб набуття майна) достеменно повинно було відомо як про наявність відповідного судового спору, так і його суть, зокрема, щодо наявності підстав для набуття права на спірне майно.

6.49. Частиною шостою статті 3 Цивільного кодексу України до загальних засад цивільного законодавства віднесено справедливість, добросовісність та розумність.

За приписами частини третьої статті 13 Цивільного не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Конституційний Суд України у своєму рішенні від 28.04.2021 у справі за конституційною скаргою Публічного акціонерного товариства акціонерний комерційний банк "ІНДУСТРІАЛБАНК" щодо відповідності Конституції України (254к/96-ВР) (конституційності) частини третьої статті 13, частини третьої статті 16 Цивільного кодексу України зазначив, що цей припис, зокрема словосполуку "а також зловживання правом в інших формах", слід тлумачити та застосовувати не відокремлено від інших приписів права, а в їх посутньому взаємозв`язку з нормами Кодексу, насамперед із тими, що містяться в його статтях 3, 12, 13. Унаслідок цього, на думку Конституційного Суду України, учасник цивільних відносин у разі потреби за допомогою відповідної консультації зможе розумно передбачити, які його дії можуть бути в подальшому кваліфіковано як недобросовісні та такі, що порушують межі здійснення цивільних прав, зокрема у формі зловживання правом, та якими можуть бути юридичні наслідки таких дій.

Таким чином, суди дійшовши висновку, що строк позовної давності не пропущений, фактично обґрунтували поважність його пропуску з посиланням, зокрема, на доводи учасників під час розгляду цієї справи, поведінку учасників справи у спірних правовідносинах та під час розгляду судами справи №910/2861/18, створення учасниками справи умов щодо унеможливлення реалізації Позивачем цивільних прав, в тому числі шляхом вчинення дій, які не повною мірою узгоджувались з вимогами статті 3, 13 Цивільного кодексу України на що і вважає за необхідне звернути увагу суд касаційної інстанції уточнюючи мотиви рішень судів попередніх інстанцій в цій частині.

6.50. З огляду на це твердження скаржника про неврахування судами попередніх інстанцій висновків, викладених у постанові Верховного Суду України від 27.05.2014 у справі №5011-32/13806-2012, постановах Верховного Суду від 07.09.2020 у справі №904/1080/19, від 27.01.2021 у справі №186/599/17, від 02.06.2021 у справі №351/1317/18, від 28.09.2022 у справі №922/719/16, постановах Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 у справі №907/50/18, від 24.04.2019 у справі №523/10255/15-ц, від 26.11.2019 у справі №914/3234/16 щодо застосування інституту позовної давності, судова колегія відхиляє з огляду на те, що висновки судів у цих справах були зроблені з урахуванням конкретних обставин та наявних у таких справах і оцінених судами, згідно з вимогами процесуального законодавства, доказів, а отже, застосування судами положень статей 261, 264, 267 Цивільного кодексу України у справах, на які посилається скаржник, залежало від встановлення певної сукупності фактів, які мають матеріально-правове значення у питанні застосування або, навпаки, позовної давності.

6.51. У свою чергу, доводи касаційної скарги про те, що судами попередніх інстанцій не було враховано також інших висновків Верховного Суду (щодо застосування статті 388 Цивільного кодексу України та щодо принципу реєстраційного підтвердження), викладених у постановах, на які посилається заявник, також є необґрунтованими, виходячи з наступного.

Верховний Суд неодноразово наголошував, що пунктом 1 частини першої статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" установлено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Сукупний правовий аналіз наведених норм свідчить про те, що реєстрація права власності на нерухоме майно є лише офіційним визнанням права власності з боку держави. Сама собою державна реєстрація права власності за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права власності, але створює спростовувану презумпцію права власності такої особи (див., наприклад, постанову Великої Палати Верховного Суду від 12.03.2019 у справі №911/3594/17).

В свою чергу, підставою для касаційного оскарження судових рішень є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.

Відповідно, неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, як підстави для касаційного оскарження, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі, де мали місце подібні правовідносини.

Не можна посилатися на неврахування висновку Верховного Суду, як на підставу для касаційного оскарження, якщо відмінність у судових рішеннях зумовлена не неправильним (різним) застосуванням норми, а неоднаковими фактичними обставинами справ, які мають юридичне значення.

Таким чином, з огляду на відмінні фактичні обставини встановлені у цій справі та справах на які посилається скаржник, колегія суддів вважає безпідставними доводи заявника про неврахування господарськими судами попередніх інстанцій наведених ним висновків Верховного Суду.

6.52. Аргументи скаржника про незалучення до розгляду у справі Київської міської ради відхиляються колегією суддів, оскільки заявником не зазначено, на які саме права та обов`язки вплинули рішення судів у даній справі, а також яким чином незалучення судом третьої особи до участі у справі вплинуло на законність та обґрунтованість ухвалених рішень.

Крім того, Господарським процесуальним кодексом України (1798-12) передбачені механізми забезпечення прав осіб, що не були залучені до участі у справі, якщо суд прийняв рішення про їх права, інтереси та (або) обов`язки.

6.53. Інші доводи касаційної скарги фактично зводяться до незгоди з висновками місцевого та апеляційного судів стосовно оцінки фактичних обставин у цій справі та спрямовані на доведення необхідності їх переоцінки у тому контексті, який, на думку скаржника, свідчить про наявність підстав для відмови у задоволенні позову.

6.54. Зважаючи на викладене, наведені скаржником підстави касаційного оскарження не отримали підтвердження під час касаційного провадження, що виключає скасування оскаржуваних рішень попередніх інстанцій.

6.55. Щодо клопотання ТОВ "Л.С.Ц." про зупинення дії постанови суду апеляційної інстанції, судова колегія виходить з такого.

Частиною першою статті 332 Господарського процесуального кодексу України визначено, що суд касаційної інстанції за заявою учасника справи або за своєю ініціативою може зупинити виконання оскарженого рішення суду або зупинити його дію (якщо рішення не передбачає примусового виконання) до закінчення його перегляду в касаційному порядку.

Розглянувши зазначене клопотання та враховуючи, що ухвалою Верховного Суду від 26.06.2023 вже було відмовлено скаржнику у задоволенні аналогічного клопотання з аналогічних підстав та те, що даною постановою закінчується перегляд судових рішень попередніх інстанцій в касаційному порядку, Суд не вбачає підстав для задоволення клопотання скаржника.

6.56. Що ж до заявленого Університетом клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, то Суд зазначає таке.

Згідно з частиною четвертою статті 302 Господарського процесуального кодексу України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати.

Суд зазначає, що правові висновки Верховного Суду не мають універсального характеру для всіх без винятку справ, а регулятивний вплив частини четвертої статті 302 Господарського процесуального кодексу України, якою передбачено таку підставу передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, як необхідність відступити від висновку щодо застосування норми права саме у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати Верховного Суду, поширюється саме на подібні (аналогічні) правовідносини.

При цьому у клопотанні про передачу цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, заявник наводить доводи та мотиви відступлення від висновків, вміщених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі №653/1096/16-ц та постанові Верховного Суду від 28.09.2022 у справі №922/719/16.

Як неодноразово зазначала Велика Палата Верховного Суду, причинами для відступу можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики для відступу від висловлених раніше правових позицій необхідно мати ґрунтовні підстави: її попередні рішення мають бути помилковими, неефективними чи застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання (пункти 43-44 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.09.2018 №823/2042/16).

Подібні висновки наведені також у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12.12.2018 у справі №804/285/16, від 05.12.2018 у справі №818/1688/16 та інших.

Необхідність відступу має виникати з певних визначених об`єктивних причин, такі причини повинні бути чітко визначені та аргументовані, також відступ від правової позиції повинен мати тільки вагомі підстави, реальне підґрунтя, суд не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності вагомої для цього причини, а метою відступу може слугувати виправлення лише тих неузгодженостей (помилок), що мають фундаментальне значення для судової системи. Обґрунтованими підставами для відступу від уже сформованої правової позиції Верховного Суду є, зокрема, зміна законодавства; ухвалення рішення Конституційним Судом України або ж винесення рішення Європейського суду з прав людини, висновки якого мають бути враховані національними судами; зміни в правозастосуванні, зумовлені розширенням сфери застосування певного принципу права або ж зміною доктринальних підходів до вирішення питань тощо.

Однак заявник не наводить вагомих та достатніх аргументів, які б свідчили про необхідність відступу від правових позицій, викладених у вищезазначених постановах суду касаційної інстанції.

З урахуванням наведеного клопотання Університету про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду не підлягає задоволенню.

7. Висновки Верховного Суду

7.1. Відповідно до статті 287 Господарського процесуального кодексу України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини 1 цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 310 цього Кодексу.

7.2. Згідно із статтею 300 Господарського процесуального кодексу України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

7.3. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

7.4. За змістом частини першої статті 309 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 309 Господарського процесуального кодексу України).

7.5. Верховний Суд, переглянувши оскаржувані судові рішення попередніх інстанцій в межах наведених у касаційній скарзі доводів, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, дійшов висновку, що рішення місцевого та постанова апеляційного господарських судів підлягають залишенню без змін з урахуванням мотивів, викладених у цій постанові.