8/471-23/1 Про визнання права господарського відання - 01.08.2023 Прийняття

2. Ухвалою Господарського суду Полтавської області 29.08.2022 року прийнято позовну заяву до розгляду і відкрито провадження у справі № 8/471-23/1(917/914/22) в межах справи № 8/471-23/1 про банкрутство Державного комунального житлово - експлуатаційного підприємства "Будівельник", призначено справу до розгляду за правилами загального позовного провадження. Залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні відповідача - Управління майном обласної ради.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

3. Рішенням Господарського суду Полтавської області від 24.01.2023 відмовлено в задоволенні позовних вимог.

4. Не погодившись із вищевказаним рішенням, Державне комунальне житлово-експлуатаційне підприємство "Будівельник" звернулось до Східного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою.

5. Постановою Східного апеляційного господарського суду від 31.05.2023 апеляційну скаргу задоволено. Рішення суду першої інстанції скасовано. Визнано за Державним комунальним житлово-експлуатаційним підприємством "Будівельник" право господарського відання на адміністративну будівлю за адресою: місто Полтава, провулок Шкільний, 6, загальною площею 1 482,5 кв.м.

Рух касаційної скарги

6. 16.06.2023 Полтавська обласна рада звернулась до Верховного Суду із касаційною скаргою ВИХ. №28/2301/1 від 16.06.2023 на постанову Східного апеляційного господарського суду від 31.05.2023 у справі № 8/471-23/1(917/914/22), підтвердженням чого є накладна відділення поштового зв`язку на конверті, в якому надійшла касаційна скарга.

7. Автоматизованою системою документообігу суду для розгляду касаційної скарги Полтавської обласної ради у справі № 8/471-23/1(917/914/22) визначено колегію суддів у складі: головуючого судді - Білоуса В.В., судді - Васьковського О.В., судді - Погребняка В.Я., що підтверджується протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 20.06.2023.

8. Ухвалою Верховного Суду від 26.06.2023 відкрито касаційне провадження у справі № 8/471-23/1(917/914/22) за касаційною скаргою Полтавської обласної ради ВИХ. №28/2301/1 від 16.06.2023 на постанову Східного апеляційного господарського суду від 31.05.2023; призначено розгляд касаційної скарги на 01.08.2023 о 10:15 год.

9. Розпорядженням заступника керівника апарату - керівника секретаріату Касаційного господарського суду від 24.07.2023 № 29.2-02/1771, у зв`язку з відпусткою суддів Васьковського О.В., Погребняка В.Я., відповідно до приписів Положення про автоматизовану систему документообігу суду, затвердженого рішенням Ради суддів України від 26.11.2010 № 30 (зі змінами та доповненнями), призначено повторний автоматизований розподіл судової справи № 8/471-23/1(917/914/22).

10. Згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 24.07.2023 для розгляду касаційної скарги Полтавської обласної ради визначено колегію суддів у складі: Білоуса В.В. - головуючого, Банаська О.О., Огородніка К.М.

11. Ухвалою Верховного Суду від 25.07.2023, зокрема, прийнято касаційну скаргу Полтавської обласної ради вих. № 28/2301/1 від 16.06.2023 на постанову Східного апеляційного господарського суду від 31.05.2023 у справі № 8/471-23/1(917/914/22) колегією суддів Касаційного господарського суду у складі: Білоуса В.В. - головуючого, Банаська О.О., Огородніка К.М. до свого провадження.

Короткий зміст вимог касаційної скарги з узагальненими аргументами особи, яка подала касаційну скаргу.

12. Не погоджуючись з ухваленою постановою, Полтавською обласною радою подано касаційну скаргу в якій остання просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

13. Касаційну скаргу мотивовано наступним.

13.1 Судом апеляційної інстанції не враховано, що законодавець визначає право господарського відання як сукупність трьох правомочностей: володіння, користування та в певних межах розпорядження, а тому власник майна не може залишити за собою право господарського відання на майно у суб`єкта господарювання, позбавивши його при цьому права володіння, користування та розпорядження цим майном шляхом передачі їх іншому суб`єкту. При цьому, судом апеляційної інстанції не враховано правові висновки викладені у постанові Верховного Суду від 12.09.2019 у справі № 926/1102/18.

13.2 Судом апеляційної інстанції не враховано, що спірне майно було закріплено на балансі за позивачем до моменту передачі його за актом від 01.10.2001, при цьому в переліку закріпленого за позивачем майна станом на 01.10.2002 спірне майно не міститься.

13.3 Судом апеляційної інстанції проігноровано застосування строку позовної давності та положення статті 267 Цивільного кодексу України, як норми матеріального права.

14. Представники скаржника в судовому засіданні 01.08.2023 підтримали касаційну скаргу з підстав викладених у ній.

Узагальнений виклад позиції інших учасників у справі

15. Державним комунальним житлово - експлуатаційним підприємством "Будівельник" подано відзив на касаційну скаргу в якому останнє просить залишити касаційну скаргу без задоволення в частині підстави, передбаченої пунктом 4 частини другої статті 287 ГПК України, а оскаржувану постанову - без змін.

16. Третьою особою подано письмові пояснення в яких остання підтримує касаційну скаргу та просить її задовольнити.

17. Представник позивача в судовому засіданні 01.08.2023 заперечив проти касаційної скарги з підстав викладених у відзиві.

18. Представники третьої особи в судовому засіданні 01.08.2023 підтримали касаційну скаргу з підстав викладених у ній.

Розгляд клопотань Верховним Судом

19. У відзиві позивача на касаційну скаргу міститься клопотання про закриття касаційного провадження.

20. Вказане клопотання мотивовано тим, що доводи касаційної скарги переважно стосуються питань, пов`язаних з встановленими обставинами справи та з оцінкою/переоцінкою доказів у ній, що виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.

21. Представник позивача в судовому засіданні 01.08.2023 підтримав вказане клопотання.

22. Представники скаржника та третьої особи в судовому засіданні 01.08.2023 заперечили проти вказаного клопотання.

23. Розглянувши вказане клопотання колегія суддів дійшла наступних висновків.

23.1 Колегія суддів зазначає, що у статті 1 Конституції України закріплено, що Україна є правовою державою.

23.2 Як будь-яка правова держава, Україна гарантує захист прав і законних інтересів людини і громадянина в суді шляхом здійснення правосуддя.

23.3 Обов`язок держави забезпечувати право кожної людини на доступ до ефективних та справедливих послуг у сфері юстиції та правосуддя закріплені як основоположні принципи у Конституції України (254к/96-ВР) , національному законодавстві та її міжнародних зобов`язаннях, у тому числі міжнародних договорах, стороною яких є Україна.

23.4 У статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яку ратифіковано Законом України від 17.07.1997 № 475/97-ВР (475/97-ВР) і яка для України набрала чинності 11.09.1997 (далі - Конвенція), закріплено принцип доступу до правосуддя.

23.5 Під доступом до правосуддя згідно зі стандартами Європейського суду з прав людини розуміється здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.

23.6 Враховуючи наведене, з огляду на зміст аргументів касаційної скарги, які стосуються, в тому рахунку, незастосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та неврахування правових висновків Верховного Суду передчасними є аргументи вказаного клопотання про закриття касаційного провадження, оскільки такі аргументи касаційної скарги, в цьому випадку, підлягають дослідженню під час касаційного розгляду по суті.

23.7 Окрім того, в ухвалі Верховного Суду від 26.06.2023 колегія суддів дійшла висновку про відкриття касаційного провадження у справі № 8/471-23/1(917/914/22) за вказаною касаційною скаргою, з огляду на відсутність заперечень учасників справи проти відкриття касаційного провадження та з огляду на те, що касаційна скарга відповідає вимогам статті 290 Господарського процесуального кодексу України, щодо її форми та змісту.

23.8 З огляду на викладене, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду дійшла висновку про відмову у задоволенні вказаного клопотання.

Позиція Верховного Суду

24. Колегія суддів, заслухавши доповідь судді - доповідача, пояснення представників сторін, обговоривши доводи касаційної скарги, дослідивши матеріали справи, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм права дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

25. Відповідно статті 300 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 310, частиною другою статті 313 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

26. Суд касаційної інстанції саме в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права.

27. Судами попередніх інстанцій встановлено наступне.

27.1 Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 13.10.1992 № 577 "Про передачу майна, яке перебуває у загальнодержавній власності, до комунальної власності областей та м. Севастополя" (577-92-п) , Управління житлово-комунального господарства в складі корпорації "Укрбуд" було передано до комунальної власності Полтавської області.

27.2 В зв'язку зі зміною назви управління житлово-комунального господарства на Державне комунальне житлово-експлуатаційне підприємство "Будівельник" 04.07.1997 року Управлінням майном обласної державної адміністрації видано наказ № 56, яким затверджено Статут позивача.

27.3 В загальному розділі Статуту визначено, що позивач заснований на обласній комунальній власності і є правонаступником Полтавського управління житлово-комунального господарства.

27.4 Згідно ст.4 п.4.2 Статуту майно підприємства є державною власністю. Власник майна - Полтавська обласна Рада. Орган управління майном - управління майном області Полтавської обласної державної адміністрації. Майно закріплюється за підприємством на праві повного господарського відання.

27.5 Відповідно до рішення вісімнадцятої сесії Полтавської обласної ради двадцять третього скликання від 12.07.2001 "Про приймання-передачу майна спільної власності територіальних громад області", адміністративний будинок за адресою: м.Полтава, пров.Шкільний, 6 було передано з балансу житлово-експлуатаційного підприємства "Будівельник" на баланс Управління майном обласної ради.

28. Ухвалюючи рішення суд першої інстанції виходив, зокрема, з наступного.

28.1 Рішення вісімнадцятої сесії Полтавської обласної ради двадцять третього скликання від 12.07.2001 не оскаржувалось та набрало законної сили.

28.2 На цей час адміністративний будинок за адресою: м.Полтава, пров.Шкільний, 6 знаходиться на балансі, у володінні та користуванні Управління майном обласної ради. Право розпорядження цим об`єктом має його власник - територіальні громади сіл, селищ, міст Полтавської області в особі Полтавської обласної ради.

28.3 Позивач жодним чином не обґрунтував та не надав належних доказів про наявність порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи його інтересів зі сторони відповідача, третьої особи.

29. Колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду вважає передчасними вказані висновки суду першої інстанції з огляду на таке.

29.1 Частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Відповідно до статті 16 Цивільного кодексу України, звертаючись до суду, позивач на власний розсуд обирає спосіб захисту свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

29.2 Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. Однак якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 Господарського процесуального кодексу України).

29.3 Застосування будь-якого способу захисту цивільного права та інтересу має бути об`єктивно виправданим та обґрунтованим. Це означає, що: застосування судом способу захисту, обраного позивачем, повинно реально відновлювати його наявне суб`єктивне право, яке порушене, оспорюється або не визнається; обраний спосіб захисту повинен відповідати характеру правопорушення; застосування обраного способу захисту має відповідати цілям судочинства; застосування обраного способу захисту не повинно суперечити принципам верховенства права та процесуальної економії, зокрема не повинно спонукати позивача знову звертатися за захистом до суду (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (пункт 6.13), від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (пункт 82), від 8 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 (пункт 24)). Спосіб захисту права є ефективним тоді, коли він забезпечуватиме поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантуватиме можливість отримати відповідну компенсацію. Тобто цей захист має бути повним і забезпечувати у такий спосіб досягнення мети правосуддя та процесуальну економію (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (пункт 63)).

29.4 Надаючи правову оцінку належності обраного позивачем способу захисту, суди повинні зважати й на його ефективність з погляду Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) (далі - Конвенція). У § 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі "Чахал проти Сполученого Королівства" (Chahal v. the United Kingdom, заява № 22414/93, [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) зазначив, що стаття 13 Конвенції гарантує на національному рівні ефективні правові способи для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати особі такі способи правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань.

29.5 У статті 13 Конвенції гарантується доступність на національному рівні засобу захисту, здатного втілити в життя сутність прав та свобод за Конвенцією, у якому б вигляді вони не забезпечувались у національній правовій системі. Зміст зобов`язань за статтею 13 Конвенції залежить, зокрема, від характеру скарг заявника. Однак засіб захисту, що вимагається статтею 13, має бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (§ 75 рішення ЄСПЛ від 5 квітня 2005 року у справі "Афанасьєв проти України" (заява № 38722/02)).

29.6 Іншими словами, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

29.7 Особа, законний інтерес або право якої порушено, може скористатися способом захисту, який прямо передбачено нормою матеріального права, або може скористатися можливістю вибору між декількома іншими способами захисту, якщо це не заборонено законом. Якщо ж спеціальними нормами конкретні способи захисту не встановлені, то особа має право обрати спосіб із передбачених статтею 16 Цивільного кодексу України з урахуванням специфіки порушеного права й характеру правопорушення.

29.8 Тож у кожному конкретному спорі суд насамперед повинен оцінювати застосовувані способи захисту порушених прав, які випливають із характеру правопорушень, визначених спеціальними нормами права, а також ураховувати критерії ефективності таких засобів захисту та передбачені статтею 13 Цивільного кодексу України обмеження щодо недопущення зловживання свободою при здійсненні цивільних прав будь-якою особою.

29.9 Велика Палата Верховного Суду у своїх постановах неодноразово зазначала, що перелік способів захисту, визначений у частині другій статті 16 Цивільного кодексу України, не є вичерпним. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац дванадцятий частини другої вказаної статті). Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (див., зокрема, постанови від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17).

29.10 Всупереч наведеному, ухвалюючи рішення суд першої інстанції зазначив про те, що рішення вісімнадцятої сесії Полтавської обласної ради двадцять третього скликання від 12.07.2001 не оскаржувалось та набрало законної сили, не встановивши при цьому чи оскарження вказаного рішення є належним способом захисту який би міг відновити суб`єктивне право, яке порушене, оспорюється або не визнається в цьому випадку, та відповідно не встановивши чи такі право або інтерес мають бути захищені судом у вказаний спосіб.

29.11 Окрім того, суперечливими є висновки суду першої інстанції про те, що позивач жодним чином не обґрунтував та не надав належних доказів про наявність порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи його інтересів зі сторони відповідача, третьої особи, оскільки вони (висновки) спростовуються змістом самого рішення суду першої інстанції в якому детально викладено обґрунтування позовних вимог. При цьому, наявність такого спору також свідчить про невизнання Полтавською обласною радою та Управлінням майном обласної ради права господарського відання Державного комунального житлово-експлуатаційного підприємства "Будівельник" на адміністративний будинок за адресою: м. Полтава, пров. Шкільний, 6.

30. Ухвалюючи оскаржувану постанову, суд апеляційної інстанції виходив, зокрема, з наступного.

30.1 Апеляційним господарським судом встановлено, що Полтавською обласною радою та Управлінням майном обласної ради у відзиві та поясненнях на позовну заяву акцентовано увагу суду на строках позовної давності із цитуванням положень статей 256, 257, 267 Цивільного кодексу України.

30.2 Відповідачем та третьою особою ані в описовій частині, ані в прохальній частині своїх заяв по суті справи, не було зроблено заяви про застосування строку позовної давності.

30.3 Цитування норм Цивільного кодексу України (435-15) , які регулюють правовідносини із застосування строку позовної давності, не можуть свідчити про фактичне заявлення відповідної заяви у відповідності до частини третьої статті 267 Цивільного кодексу України.

31. Колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду вважає помилковими вказані висновки суду апеляційної інстанції з огляду на таке.

31.1 Як правильно встановлено судом першої інстанції та не спростовано належним чином судом апеляційної інстанції, третя особа у поясненнях акцентує увагу на строках позовної давності. У відзиві на позовну заяву відповідач, заперечуючи проти позовних вимог використав обґрунтування, аналогічні викладеним третьою особою у поясненнях. Окрім іншого, відповідач і третя особа у відзиві і поясненнях посилаються на статтю 267 Цивільного кодексу України і просять відмовити у позові.

31.2 За змістом статей 15, 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

31.3 Згідно зі статтею 256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

31.4 Відповідно до статті 257 Цивільного кодексу України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

31.5 Відповідно до частин четвертої, п`ятої статті 267 Цивільного кодексу України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

31.6 Частиною третьою статті 267 Цивільного кодексу України встановлено, що суд застосовує позовну давність лише за заявою сторони у спорі, зробленою до ухвалення судом рішення.

31.7 Тлумачення частини третьої статті 267 Цивільного кодексу України, положення якої сформульоване із застосуванням слова "лише" (синонім "тільки", "виключно"), та відсутність будь-якого іншого нормативно-правового акта, який би встановлював інше правило застосування позовної давності, дає підстави стверджувати, що із цього положення випливає безумовний висновок, відповідно до якого за відсутності заяви сторони у спорі суд не застосовує позовної давності.

31.8 Тобто цією нормою передбачено правило згідно яким суб`єктом звернення із заявою про застосування строків позовної давності є виключно сторона у спорі.

31.9 Суд акцентує, що законом не встановлено вимог щодо форми заяви сторони про сплив позовної давності. Відтак, її може бути викладено у відзиві на позов або у вигляді окремого клопотання, письмового чи усного. Таке розуміння реалізації звернення до суду з заявою про сплив строку позовної давності є усталеним у судовій практиці та підтверджується висновками, що містяться в постановах Верховного Суду від 09.04.2019, від 20.09.2019 у справі № 904/4342/18, від 01.08.2018 у справі № 303/238/16-ц, від 20.11.2019 у справі № 360/1415/15-ц.

31.10 Разом з тим оцінка такої заяви (форми, змісту), реалізації та наявності права на звернення з цією заявою здійснюється судом, яким розглядаються заявлені вимоги.

31.11 Завданням національних судів є забезпечення належного вивчення документів, аргументів і доказів, представлених сторонами (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Ван де Гурк проти Нідерландів").

31.12 Європейський суд з прав людини неодноразово зазначав, що навіть якщо національний суд володіє певною межею розсуду, віддаючи перевагу тим чи іншим доводам у конкретній справі та приймаючи докази на підтримку позицій сторін, суд зобов`язаний мотивувати свої дії та рішення (рішення Європейського суду з прав людини "Олюджіч проти Хорватії"). Принцип справедливості, закріплений у статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, порушується, якщо національні суди ігнорують конкретний, доречний та важливий довід, наведений заявником (рішення Європейського суду з прав людини у справах "Мала проти України", "Богатова проти України").

31.13 Більш того, у визначення справедливого судового розгляду справи сторін не можна не враховувати загальні фактичні та юридичні обставини справи (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Станкевич проти Польщі").

31.14 У рішеннях Європейського суду з прав людини у справі "Де Куббер проти Бельгії" та у справі "Кастілло Альгар проти Іспанії" наголошується про те, що правосуддя має не тільки чинитися, також має бути видно, що воно чиниться.

31.15 Суворе трактування національним законодавством процесуального правила (надмірний формалізм) можуть позбавити заявників права звертатись до суду (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Перес де Рада Каваніллес проти Іспанії" від 28.10.1998).

31.16 Як засвідчує позиція Європейського суду з прав людини, основною складовою права на суд є право доступу в тому розумінні, що особі має бути забезпечено можливість звернутися до суду для вирішення певного питання, і держава, у свою чергу, не повинна чинити правових чи практичних перешкод для здійснення цього права.

31.17 З огляду на викладене, помилковими є висновки суду апеляційної інстанції про відсутність відповідної заяви відповідача та третьої особи про застосування строку позовної давності, поданої в порядку передбаченому частиною третьою статті 267 Цивільного кодексу України, оскільки відповідач і третя особа у відзиві та поясненнях на позовну заяву акцентували увагу на строках позовної давності і просили відмовити в позові, суд першої інстанції не розглядав і не робив висновків щодо наявності/відсутності підстав для застосування статті 267 Цивільного кодексу України, а суд апеляційної інстанції в цьому випадку проявив надмірний формалізм зазначаючи про те, що такі аргументи не можуть свідчити про фактичне заявлення про застосування строку позовної давності.

32. Відповідно до статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

33. Суд акцентує, що обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів.

34. Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування всіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язками, відносинами і залежностями. Таке з`ясування запобігає однобічності та забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.

35. Відповідно до діючого законодавства обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, які мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими у судовому засіданні.

36. Оскаржувані постанова суду апеляційної інстанції та рішення суду першої інстанції таким вимогам закону не відповідають.

37. З огляду на викладене, аргументи касаційної скарги частково знайшли своє підтвердження під час касаційного провадження.

38. Згідно пункту 2 частини першої статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.

39. З огляду на зазначене, Касаційний господарський суд дійшов висновку про те, що судами першої та апеляційної інстанцій при розгляді справи порушено норми процесуального права - статей 86, 236 Господарського процесуального кодексу України, судом першої інстанції не застосовано норми матеріального права - статей 15, 16 Цивільного кодексу України, а судом апеляційної інстанції неправильно застосовано норми матеріального права - статей 15, 16, 267 Цивільного кодексу України, а тому рішення суду першої інстанції від 24.01.2023 та постанову суду апеляційної інстанції від 31.05.2023 слід скасувати, а справу № 8/471-23/1(917/914/22) слід направити на новий розгляд до Господарського суду Полтавської області.

40. При новому розгляді суду необхідно належним чином дослідити чи оскарження рішення вісімнадцятої сесії Полтавської обласної ради двадцять третього скликання від 12.07.2001 є належним способом захисту який би міг відновити суб`єктивне право, яке порушене, оспорюється або не визнається в цьому випадку та відповідно встановити чи такі право або інтерес мають бути захищені судом у вказаний спосіб, встановити наявність чи відсутність правових підстав для застосування строку позовної давності до заявлених позовних вимог, повно та всебічно дослідити дійсні обставини справи, надати належну оцінку зібраним у справі доказам, їх належності та допустимості, доводам та запереченням сторін і в залежності від встановленого та вимог закону, з урахуванням зауважень викладених в цій постанові, постановити законне та обґрунтоване рішення.

41. Оскільки Касаційний господарський суд дійшов висновку, що судові рішення у справі № 8/471-23/1(917/914/22) підлягають скасуванню, а справа направленню на новий розгляд до суду першої інстанції, то розподіл судових витрат, відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України судом не здійснюється.