910/5504/21 Про захист ділової репутації шляхом спростування недостовірної інформації - 07.06.2023 Прийняття

" ІНФОРМАЦІЯ_4 на офіційній сторінці Facebook Міністерства юстиції з`явилась новина, у якій повідомлялось про притягнення ОСОБА_1 до дисциплінарної відповідальності у вигляді припинення діяльності за нібито "систематичне порушення законодавства". У свою чергу 8 лютого ОСОБА_1 публічно повідомив, що скарги, на основі якої Міністерством юстиції України підготовлено подання щодо притягнення його до дисциплінарної відповідальності, не існує і боржник по зазначеній справі публічно і документально повідомив, що ніколи в житті не бачив і не підписував цього документу. До того ж виконавче провадження, яке стало приводом для розгляду справи приватного виконавця ОСОБА_1 на Дисциплінарній комісії, успішно завершено мировою угодою між сторонами, претензій до приватного виконавця вони не мають, про що офіційно і документально повідомили";

- зобов`язати НПО "Асоціація приватних виконавців України" спростувати недостовірну інформацію, оприлюднену на вебсайті НПО "Асоціація приватних виконавців України" ІНФОРМАЦІЯ_1 у статті під назвою "ІНФОРМАЦІЯ_2" (доступно за посиланням: ІНФОРМАЦІЯ_3): Абзац 2 Статті (наведеного вище змісту) шляхом розміщення на вебсайті НПО "Асоціація приватних виконавців України" повідомлення наступного змісту:

"Спростування. Асоціація приватних виконавців України повідомляє, що оприлюднена на веб-сайті Некомерційної професійної організації "Асоціація приватних виконавців України" ІНФОРМАЦІЯ_1 у статті під назвою "ІНФОРМАЦІЯ_2", а саме у абзаці 2 Статті, інформація: " ІНФОРМАЦІЯ_4 на офіційній сторінці Facebook Міністерства юстиції з`явилась новина, у якій повідомлялось про притягнення ОСОБА_1 до дисциплінарної відповідальності у вигляді припинення діяльності за нібито "систематичне порушення законодавства". У свою чергу 8 лютого ОСОБА_1 публічно повідомив, що скарги, на основі якої Міністерством юстиції України підготовлено подання щодо притягнення його до дисциплінарної відповідальності, не існує і боржник по зазначеній справі публічно і документально повідомив, що ніколи в житті не бачив і не підписував цього документу. До того ж виконавче провадження, яке стало приводом для розгляду справи приватного виконавця ОСОБА_1 на Дисциплінарній комісії, успішно завершено мировою угодою між сторонами, претензій до приватного виконавця вони не мають, про що офіційно і документально повідомили" не відповідає дійсності.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що стаття, оприлюднена на вебсайті НПО "Асоціація приватних виконавців України" ІНФОРМАЦІЯ_1 під назвою "ІНФОРМАЦІЯ_2", містить недостовірну інформацію щодо діяльності Міністерства юстиції України та принижує ділову репутацію державного органу і його працівників, тому така інформація підлягає спростуванню.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 01.11.2022 позов задоволено в повному обсязі.

Постановою Північного апеляційного господарського суду від 06.02.2023 рішення Господарського суду міста Києва від 01.11.2022 скасовано, ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись із висновками суду апеляційної інстанції, у березні 2023 року Міністерство юстиції України подало касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права, порушення норм процесуального права та наявність випадків, передбачених пунктами 1, 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК (1798-12) ), просило скасувати постанову Північного апеляційного господарського суду від 06.02.2023, а рішення Господарського суду міста Києва від 01.11.2022 залишити в силі.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 06.03.2023 відкрито касаційне провадження у справі № 910/5504/21 за касаційною скаргою Міністерства юстиції України з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини 2 статті 287 ГПК, та призначено касаційну скаргу до розгляду у відкритому судовому засіданні на 12.04.2023.

НПО "Асоціація приватних виконавців України" у відзиві на касаційну скаргу зазначила про правильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права при вирішенні спору, тому просила залишити оскаржене судове рішення без змін, а касаційну скаргу без задоволення. Також відповідач у відзиві навів орієнтовну суму судових витрат на професійну правничу допомогу, що становить 20 000,00 грн.

12.04.2023 у судовому засіданні оголошено перерву до 26.04.2023.

25.04.2023 Міністерство юстиції України через систему "Електронний суд" подало заяву про відвід судді Случа О.В. у розгляді справи № 910/5504/21

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 26.04.2023 заяву Міністерства юстиції України про відвід судді Случа О.В. у розгляді справи № 910/5504/21 залишено без розгляду.

27.04.2023 суддя Случ О.В. заявив самовідвід у розгляді справи № 910/5504/21 на підставі пункту 5 частини 1 статті 35 ГПК.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 28.04.2023 заяву судді Случа О.В. від 27.04.2023 про самовідвід у розгляді справи № 910/5504/21 задоволено, про що постановлено окремий процесуальний документ.

Згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 15.05.2023 справу № 910/5504/21 передано на розгляд складу колегії суддів Касаційного господарського суду: Берднік І.С. - головуючий, Зуєв В.А., Суховий В.Г.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 18.05.2023 постановлено здійснити розгляд касаційної скарги Міністерства юстиції України на постанову Північного апеляційного господарського суду від 06.02.2023 у справі № 910/5504/21 24.05.2023.

У судовому засіданні 24.05.2023 оголошено перерву до 07.06.2023.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників сторін, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи та заперечення проти неї, перевіривши матеріали справи, Верховний Суд дійшов таких висновків.

При вирішенні справи судами попередніх інстанцій установлено, що на розгляд до Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України надійшло звернення ОСОБА_3 від 19.10.2020, в якому скаржник просив вжити передбачених законодавством заходів впливу на приватного виконавця виконавчого округу Київської області ОСОБА_1; провести позапланову перевірку цього приватного виконавця відповідно до вимог статті 34 Закону України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів".

19.11.2020 Міністерство юстиції України направило до Управління забезпечення примусового виконання рішень у Сумській області Північно - Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Суми) доручення № 8015/20.5.1/-20 про проведення позапланово перевірки на підставі звернення ОСОБА_3

26.11.2020 до Міністерства юстиції України від ОСОБА_3 надійшла заява про припинення позапланової невиїзної перевірки щодо ОСОБА_1, обґрунтована тим, що ОСОБА_3 не подавав до Міністерства юстиції України скарги на дії приватного виконавця ОСОБА_1 та не просив проводити щодо останнього перевірку.

07.12.2020 Управління забезпечення примусового виконання рішень у Сумській області Північно - Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Суми) направило до Департаменту ДВС Міністерства юстиції України лист про ненадання приватним виконавцем ОСОБА_1 інформації та/або документів на запит управління від 20.11.2020 № 9671/03.2/31/20.

15.12.2020 Управлінням забезпечення примусового виконання рішень у Сумській області Північно - Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Суми) складено довідку за результатами проведення позапланової невиїзної перевірки діяльності приватного виконавця виконавчого округу Київської області ОСОБА_1, згідно якої виявлено порушення приватним виконавцем вимог підпункту "б" пункту 15 розділу Х "Перехідні положення" Земельного кодексу України (2768-14) .

29.01.2021 директором департаменту державної виконавчої служби направлено подання до Дисциплінарної комісії приватних виконавців про притягнення до дисциплінарної відповідальності приватного виконавця виконавчого округу Київської області ОСОБА_1 (посвідчення НОМЕР_1 від 20.06.2017).

ІНФОРМАЦІЯ_1 відповідачем на веб-сайті НПО "Асоціація приватних виконавців України" розміщено статтю під назвою "ІНФОРМАЦІЯ_2" (доступно за посиланням:ІНФОРМАЦІЯ_3):

Абзац 2 Статті " ІНФОРМАЦІЯ_4 на офіційній сторінці Facebook Міністерства юстиції з`явилась новина, у якій повідомлялось про притягнення ОСОБА_1 до дисциплінарної відповідальності у вигляді припинення діяльності за нібито "систематичне порушення законодавства". У свою чергу 8 лютого ОСОБА_1 публічно повідомив, що скарги, на основі якої Міністерством юстиції України підготовлено подання щодо притягнення його до дисциплінарної відповідальності, не існує і боржник по зазначеній справі публічно і документально повідомив, що ніколи в житті не бачив і не підписував цього документу. До того ж виконавче провадження, яке стало приводом для розгляду справи приватного виконавця ОСОБА_1 на Дисциплінарній комісії, успішно завершено мировою угодою ніж сторонами, претензій до приватного виконавця вони не мають, про що офіційно і документально повідомили".

12.02.2021 наказом Міністерства юстиції України № 528/5 введено в дію рішення Дисциплінарної комісії приватних виконавців від 04.02.2021, оформлене протоколом № 52, про задоволення подання Міністерства юстиції України про притягнення до дисциплінарної відповідальності приватного виконавця виконавчого округу Київської області ОСОБА_1 та про застосування до нього дисциплінарного стягнення у вигляді припинення діяльності приватного виконавця.

Предметом позову у справі, що розглядається, є вимога Міністерства юстиції України, заявлена до НПО "Асоціація приватних виконавців України", про визнання недостовірною та такою, що порушує право позивача та недоторканість ділової репутації, інформацію, оприлюднену на вебсайті відповідача ІНФОРМАЦІЯ_1 у абзаці 2 статті під назвою "ІНФОРМАЦІЯ_2", обґрунтована тим, що така інформація є недостовірною та містить відомості, які принижують ділову репутацію державного органу і його працівників.

Суд першої інстанції позов задовольнив та мотивував таке рішення тим, що з огляду на зміст наведеної інформації у її системному зв`язку з фактичними обставинами справи, відсутність будь-яких доказів на підтвердження її достовірності, суд дійшов висновку про те, що позивач довів факт поширення про нього недостовірної інформації, яка принижує його ділову репутацію, а тому підлягає спростуванню, в зв`язку з чим позовні вимоги підлягають задоволенню в повному обсязі.

Апеляційний господарський суд рішення суду першої інстанції скасував та відмовив у задоволенні позовних вимог з підстав недоведеності позовних вимог, оскільки за встановленими у справі обставинами поширена відповідачем у абзаці 2 зазначеної статті інформація є достовірною.

У поданій касаційній скарзі Міністерства юстиції України посилається, зокрема на те, що судом апеляційної інстанції при вирішенні спору порушено положення статей 86, 104 ГПК і не враховано висновків експертизи як належного доказу, не надано йому оцінки у сукупності з іншими доказами та не враховано з цього приводу висновки, наведені у постанові Верховного Суду від 21.01.2020 у справі № 910/10429/18; судом апеляційної інстанції не враховано правової позиції Верховного Суду, викладену у постановах: від 14.05.2019 (скаржником помилково зазначено 19.05.2019) у справі № 910/2339/18 стосовно надання належної оцінки висновкам експерта за результатами проведення лінгвістичної експертизи, від 07.12.2021 у справі № 905/902/20 щодо характеристик інформації як недостовірної; апеляційним судом не було застосовано при вирішенні спору статті 94, 201 Цивільного кодексу України (далі - ЦК), з урахуванням висновків щодо їх застосування, викладених у постановах Верховного Суду від 29.11.2019 у справі № 761/44367/17, від 12.11.2019 у справі № 904/4494/18; судом апеляційної інстанції безпідставно надано оцінку правомірності притягнення до дисциплінарної відповідальності ОСОБА_1, що вже було досліджено у межах справ № 320/181/21 та № 640/8596/21; судом апеляційної інстанції не враховано, що опублікована відповідачем інформація, хоч і містить відомості про подію притягнення ОСОБА_1 до дисциплінарної відповідальності, однак опублікована у вигляді, що спотворює зміст поширеної інформації, тобто відомості є перекрученими, що свідчить про їх недостовірність.

Відповідно до частин 1, 2 статті 300 ГПК, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Верховний Суд, переглянувши судові рішення в межах, передбачених статтею 300 ГПК, виходить із такого.

У статті 34 Конституції України визначено, що кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір. Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров`я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.

Кожен зобов`язаний неухильно додержуватися Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших осіб (стаття 68 Конституції України).

За змістом частини 1 статті 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів.

Здійснення передбачених статтею 10 Конвенції свобод (зокрема, свободи дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та інш.), пов`язане з обов`язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров`я чи моралі, для захисту репутації чи прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду.

Отже, праву на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань відповідає обов`язок не поширювати про особу недостовірну інформацію, а також інформацію, що ганьбить її гідність, честь чи ділову репутацію (постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.11.2019 у справі № 904/4494/18, від 07.12.2021 у справі № 905/902/20).

Юридична особа здатна мати такі ж цивільні права та обов`язки (цивільну правоздатність), як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині (частина 1 статті 91 ЦК).

У частині 1 статті 94 ЦК визначено, що юридична особа має право на недоторканність її ділової репутації, на таємницю кореспонденції, на інформацію та інші особисті немайнові права, які можуть їй належати. Особисті немайнові права юридичної особи захищаються відповідно до глави 3 цього Кодексу.

Ділова репутація належить до особистого немайнового блага, яке охороняється цивільним законодавством (частина 1 статті 201 ЦК).

Згідно зі статтею 200 ЦК інформацією є будь-які відомості та/або дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді. Суб`єкт відносин у сфері інформації може вимагати усунення порушень його права та відшкодування майнової і моральної шкоди, завданої такими правопорушеннями. Порядок використання інформації та захисту права на неї встановлюється законом.

Відповідно до статті 2 Закону України "Про інформацію" основними принципами інформаційних відносин є: гарантованість права на інформацію; відкритість, доступність інформації, свобода обміну інформацією; достовірність і повнота інформації; свобода вираження поглядів і переконань; правомірність одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації; захищеність особи від втручання в її особисте та сімейне життя.

У статті 5 зазначеного Закону визначено, що кожен має право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації, необхідної для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів. Реалізація права на інформацію не повинна порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб.

Право на інформацію охороняється законом. Держава гарантує всім суб`єктам інформаційних відносин рівні права і можливості доступу до інформації. Ніхто не може обмежувати права особи у виборі форм і джерел одержання інформації, за винятком випадків, передбачених законом (частини 1, 2 статті 7 Закону України "Про інформацію").

За змістом частини 1 статті 91 ЦК право на спростування недостовірної інформації, передбачене статтею 277 ЦК, належить не лише фізичним, але й юридичним особам у передбачених законом випадках, у тому числі як спосіб судового захисту проти поширення інформації, яка порушує право на ділову репутацію юридичної особи.

Юридичним складом правопорушення, наявність якого може бути підставою для задоволення позову про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи, є сукупність таких обставин: поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб; поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача; поширення недостовірної інформації, тобто такої, яка не відповідає дійсності; поширення інформації, що порушує особисті немайнові права, тобто або завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам, або перешкоджає особі повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право.

Поширенням інформації вважається опублікування її у пресі, передання по радіо, телебаченню чи з використанням інших засобів масової інформації; поширення в мережі Інтернет чи з використанням інших засобів телекомунікаційного зв`язку; викладення в характеристиках, заявах, листах, адресованих іншим особам; повідомлення в публічних виступах, в електронних мережах, а також в іншій формі хоча б одній особі.

Недостовірною вважається інформація, яка не відповідає дійсності або викладена неправдиво, тобто містить відомості про події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені).

У статті 30 Закону України "Про інформацію" визначено, що ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за висловлення оціночних суджень (частина 1). Оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовно-стилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості (частина 2).

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Лінгенс проти Австрії" зазначено, що необхідно розрізняти факти та оціночні судження. Існування фактів можна довести, а правдивість критичного висловлювання не підлягає доведенню. Вимога доводити правдивість критичного висловлювання є неможливою для виконання і порушує свободу на власну точку зору, що є фундаментальною частиною права, захищеного статтею 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.

Тобто, не є предметом судового захисту оціночні судження, думки, переконання, критична оцінка певних фактів і недоліків, які, будучи вираженням суб`єктивної думки і поглядів відповідача, не можна перевірити на предмет їх відповідності дійсності (на відміну від перевірки істинності фактів) і спростувати (постанова Верховного Суду від 21.01.2020 у справі № 910/10429/18).

При вирішенні питання про визнання поширеної інформації недостовірною, має бути визначено характер такої інформації та з`ясовано, чи є вона фактичним твердженням, чи оціночним судженням.

Судження має оціночний характер та виражає ставлення того, хто говорить, до змісту висловленої думки і напряму, пов`язаними із такими психологічними станами, як віра, впевненість чи сумнів. Оцінити правдивість чи правильність судження будь-яким шляхом неможливо, а тому воно не входить до предмета судового доказування. У свою чергу, фактичне твердження - це логічна побудова та викладення певного факту чи групи фактів. Факт - це явище об`єктивної дійсності, конкретні життєві обставини, які склалися у певному місці та часі за певних умов. Ураховуючи те, що факт, сам по собі, є категорією об`єктивною, незалежною від думок і поглядів сторонніх осіб, то його відповідність дійсності може бути перевірена та встановлена судом (постанова Верховного Суду від 08.08.2019 у справі № 910/19082/16).

Позивач повинен довести факт поширення недостовірної інформації відповідачем, а також те, що внаслідок цього було порушено його особисті немайнові права.

Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб твердження позивача про порушення було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Отже, захисту підлягає наявне законне порушене право (інтерес) особи, яка є суб`єктом (носієм) порушених прав чи інтересів та звернулася за таким захистом до суду. Тому для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи особа дійсно має порушене право (інтерес), і чи це право (інтерес) порушено відповідачем (такий висновок наведено у постанові об`єднаної палати Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду від 16.10.2020 у справі № 910/12787/17).

Таким чином, з огляду на положення процесуального закону (зокрема статті 236, 237, 267, 270, 282, 301, 315 ГПК) суд зобов`язаний з`ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), чи існує у позивача право або законний інтерес; якщо так, то чи має місце його порушення, невизнання або оспорювання відповідачем; якщо так, то чи підлягає право або законний інтерес захисту і чи буде такий захист ефективний за допомогою того способу, який визначено відповідно до викладеної в позові вимоги.

За змістом положень статей 14, 269 ГПК передбачено обов`язок господарського суду при здійсненні правосуддя керуватися принципом диспозитивності, суть якого полягає у тому, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим кодексом випадках.

Так, предметом позовом у процесуальному сенсі є звернення позивача до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається із двох елементів: предмета і підстави позову.

Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, який одночасно становить спосіб захисту порушеного права, а підставою позову є факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу.

Разом із тим, у частині 3 статті 2 ГПК однією з основних засад (принципів) господарського судочинства визначено принцип змагальності сторін, сутність якого розкрита у статті 13 цього Кодексу.

Відповідно до частин 3, 4 статті 13 ГПК кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом; кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

За змістом частини 1 статті 73, частин 1, 3 статті 74 ГПК доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (стаття 76 ГПК).

Принцип змагальності (статті 13 ГПК) і принцип рівності сторін (статті 7 ГПК), що пов`язані між собою, є основоположними компонентами концепції "справедливого судового розгляду" у розумінні статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Вони вимагають "справедливого балансу" між сторонами: кожній стороні має бути надана розумна можливість представити свою справу за таких умов, що не ставлять її чи його у явно гірше становище порівняно з протилежною стороною.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності (стаття 86 ГПК).

У справі, що розглядається, за встановлених обставин Міністерство юстиції України обрало такий спосіб захисту як визнання недостовірною та такою, що порушує право позивача та недоторканість ділової репутації, інформацію, оприлюднену на вебсайті відповідача ІНФОРМАЦІЯ_1 у абзаці 2 статті під назвою "ІНФОРМАЦІЯ_2" та спростування цієї інформації, а саме викладеної у абзаці 2 цієї статті.

Судом апеляційної інстанції, з огляду на предмет і підстави заявленого позову, оцінки поданих сторонами доказів в обґрунтування своїх вимог і заперечень, було досліджено на предмет достовірності чи не достовірності оспорюваної позивачем інформації, зміст якої викладено в абзаці 2 зазначеної статті, та установлено такі фактичні обставини.

Так, щодо інформації наведеної у першому реченні, а саме: " ІНФОРМАЦІЯ_4 на офіційній сторінці Facebook Міністерства юстиції з`явилась новина, у якій повідомлялось про притягнення ОСОБА_1 до дисциплінарної відповідальності у вигляді припинення діяльності за нібито "систематичне порушення законодавства", судом апеляційної інстанції установлено, що ця інформація відповідає дійсності, оскільки Міністерство юстиції України ІНФОРМАЦІЯ_4 на своїй офіційній сторінці в "Facebook" повідомило про припинення Дисциплінарною комісією діяльності приватного виконавця ОСОБА_1 за систематичне порушення законодавства, що підтверджується скріншотом із офіційної сторінки Міністерства юстиції України в соціальній мережі "Facebook".

Стосовно 2 та 3 речень абзацу 2 статті: "У свою чергу 8 лютого ОСОБА_1 публічно повідомив, що скарги, на основі якої Міністерством юстиції України підготовлено подання щодо притягнення його до дисциплінарної відповідальності, не існує і боржник по зазначеній справі публічно і документально повідомив, що ніколи в житті не бачив і не підписував цього документу. До того ж виконавче провадження, яке стало приводом для розгляду справи приватного виконавця ОСОБА_1 на Дисциплінарній комісії, успішно завершено мировою угодою ніж сторонами, претензій до приватного виконавця вони не мають, про що офіційно і документально повідомили", судом апеляційної інстанції установлено, що така подія, як повідомлення ІНФОРМАЦІЯ_4 ОСОБА_1 наведеної інформації дійсно мало місце, що підтверджується скріншотом із офіційної сторінки цієї особи в соціальній мережі "Facebook", а тому зазначені відомості, викладені відповідачем у 2 та 3 реченнях спірного абзацу 2 статті не можуть вважатися такими, що не відповідають дійсності.

НПО "Асоціація приватних виконавців України" також на підтвердження обставин завершення виконавчого провадження, про яке зазначено у повідомленні приватного виконавця ОСОБА_1, було надано до суду першої інстанції витяг з Автоматизованої системи виконавчого провадження.

Отже, за висновками суду апеляційної інстанції, поширена відповідачем у абзаці 2 зазначеної статті інформація є достовірною, що підтверджено матеріалами справи.

Крім того, як свідчить зміст рішення суду першої інстанції, про залишення в силі якого просить позивач у касаційній скарзі, судом зауважено, що інформація відповідно до заголовку статті від ІНФОРМАЦІЯ_4 "ІНФОРМАЦІЯ_2", не підтверджена відповідачем належними та допустимими доказами.

Суд апеляційної інстанції, мотивуючи доводи, за якими не погодився з такими висновками суду першої інстанції, а також відхиляючи аналогічні твердження позивача про те, що дисциплінарне стягнення до приватного виконавця ОСОБА_1 застосовано не через порушення вимог законодавства з примусового виконання рішень під час перевірки, а саме у зв`язку з невиконанням ним свого обов`язку, визначеного у пункті 27 розділу ІІІ Порядку № 3284/5, щодо надання відповіді на запит під час такої перевірки, виходив із того, що з аналізу положень Порядку № 3284/5 слідує, що передумовою витребування від приватного виконавця документів є подання скарги, на підставі якої така перевірка проводиться, при цьому у приватного виконавця витребовуються потрібні документи та відомості у межах предмета звернення.

Однак, за встановлених у справі обставин фактичної відсутності скарги, на підставі якої було ініційовано відповідну перевірку (подання громадянином ОСОБА_3 до Міністерства юстиції України заяви про не підписання ним зазначеного звернення/ скарги, про що зазначено вище), з урахуванням предмета позову (визнання недостовірною та спростування інформації, викладеної саме в абзаці 2 статті), суд апеляційної інстанції дійшов висновку про безпідставність таких доводів позивача та висновків суду першої інстанції.

З урахуванням наведеного, вирішуючи спір, з огляду на предмет і підстави заявленого позову, відповідно до встановлених фактичних обставин справи та норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про не доведення позивачем у встановленому процесуальним законом порядку наявності обставин, що свідчать про викладення відповідачем у абзаці 2 статті під назвою "ІНФОРМАЦІЯ_2" інформації, що є недостовірною та такою, що порушує право Міністерства юстиції України та недоторканість ділової репутації.

За змістом пункту 1 частини 2 статті 287 ГПК підставами касаційного оскарження судових рішень є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Оскарження судових рішень з підстави, передбаченої у пункті 1 частини 2 статті 287 ГПК, можливе за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права у подібних правовідносинах; ухвалення різних за змістом судових рішень у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у справі, в якій винесено постанову Верховного Суду; спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 зазначено, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими. Відсутність такої подібності зумовлює закриття касаційного провадження.

Міністерство юстиції України у касаційній скарзі підставу касаційного оскарження судових рішень, передбачену пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК, обґрунтувало тим, що судом апеляційної інстанції при вирішенні спору неправильно застосовано положення статей 94, 201 ЦК та не враховано висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 21.01.2020 у справі № 910/10429/18; від 14.05.2019 у справі № 910/2339/18; від 07.12.2021 у справі № 905/902/20, від 29.11.2019 у справі № 761/44367/17, від 12.11.2019 у справі № 904/4494/18 при вирішенні спорів у подібних правовідносинах.

Так, зокрема у зазначених скаржником постановах Верховного Суду міститься висновок, який узагальнено зводиться до того, що при розгляді справ зазначеної категорії необхідно враховувати, що юридичним складом правопорушення, наявність якого може бути підставою для задоволення позову, є сукупність таких обставин: а) поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб; б) поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача; в) поширення недостовірної інформації, тобто такої, яка не відповідає дійсності; г) поширення інформації, що порушує особисті немайнові права, тобто або завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам, або перешкоджає особі повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право.

Судом апеляційної інстанції, у справі, що розглядається, було враховано такі висновки Верховного Суду і на підставі досліджених обставин справи, у тому числі оцінки поданих сторонами доказів, не встановлено в діях відповідача складу правопорушення, що є підставою для визнання недостовірною та такою, що порушує право Міністерства юстиції України та недоторканість ділової репутації, інформацію, наведену у абзаці 2 зазначеної статті, та її спростування.

Таким чином, Верховний Суд зазначає, що наведені судом апеляційної інстанції мотиви та висновки щодо відсутності підстав для задоволення позову у цій справі, не суперечать правовим висновкам, викладеним у зазначених скаржником у касаційній скарзі постановах Верховного Суду. Водночас, необхідно зауважити, що висновок щодо наявності підстав для задоволення позову у наведених скаржником у касаційній скарзі справах, визначався з урахуванням конкретних обставин, встановлених судами попередніх інстанцій у кожній справі, що зумовило прийняття судом відповідного рішення.

З урахуванням встановлених фактичних обставин у справі, доводи Міністерства юстиції України про неправильне застосування судом апеляційної інстанції наведених норм матеріального права є необґрунтованими, отже, підстава касаційного оскарження судових рішень, передбачена пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК, не знайшла свого підтвердження під час розгляду справи.

Разом із тим відповідно до пункту 4 частини 2 статті 287 ГПК підставами касаційного оскарження судових рішень є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами 1, 3 статті 310 цього Кодексу.

Так, у частині 1 статті 310 ГПК наведено підстави, які є обов`язковими для скасування судових рішень та направлення справи на новий розгляд.

Такими підставами касаційна скарга Міністерства юстиції України не обґрунтована.

За змістом частини 3 статті 310 ГПК підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: 1) суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 цього Кодексу; або 2) суд розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу, яка підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження; або 3) суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або 4) суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

Проте касаційна скарга не обґрунтована і підставами для скасування судового рішення, передбаченими у пунктах 2, 3, 4 частини 3 статті 310 ГПК.

Щодо посилання Міністерства юстиції України на ненадання судом апеляційної інстанції належної правової оцінки висновку експерта за результатами проведення лінгвістичної експертизи суд касаційної інстанції зазначає, що відповідно до наведених норм процесуального права жодні докази, у тому числі висновок експерта, не мають для суду заздалегідь встановленої сили, вони мають бути оцінені судом разом з іншими доказами з урахуванням, зокрема, їх взаємного зв`язку в сукупності.

При цьому, як свідчить зміст рішення суду першої інстанції, згідно з висновком експерта від 25.11.2021 № 21403, складеного за результатами проведення судової лінгвістичної експертизи семантико - текстуальної експертизи мовлення встановлено, що висловлювання у спірній статті відповідача від ІНФОРМАЦІЯ_4 під назвою "ІНФОРМАЦІЯ_2" виражене у формі фактичного твердження (т. 1 а.с. 150).

Проте, як зазначено і судом апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні, інформація, викладена відповідачем у спірній публікації, є фактичним твердженням, що не заперечувалося і самим відповідачем.

Натомість будь-яких відомостей на підтвердження обставин, що входило до предмета доказування з огляду на предмет і підстави заявленого Міністерством юстиції України позову, у тому числі щодо недостовірності такої інформації, за встановлених судами попередніх інстанцій обставин, ця експертиза не містить.

Отже, такі доводи скаржника стосуються процесу доказування, оцінки доказів судом та фактично спрямовані на спонукання Суду до необхідності переоцінки поданих доказів і встановлення нових обставин справи, проте відповідно до норм статті 300 ГПК зазначене виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.

Водночас суд касаційної інстанції вважає за необхідно зауважити, що умовою застосування пункту 1 частини 3 статті 310 ГПК є висновок про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини 2 статті 287 ГПК. Проте у цій справі заявлені скаржником підстави оскарження судового рішення з посиланням на пункт 1 частини 2 статті 287 ГПК є необґрунтованими, про що зазначено вище.

Інші доводи касаційної скарги не обґрунтовані підставами касаційного оскарження, визначеними частиною 2 статті 287 ГПК, не спростовують наведених висновків та не впливають на них.

Аргументи, наведені у касаційній скарзі, не можуть бути підставами для скасування постановленого у справі судового рішення, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні скаржником норм матеріального права та зводяться до переоцінки встановлених судом обставин.

Будь-яких доводів, які б спростовували зазначені вище висновки суду апеляційної інстанції, окрім посилання на безпідставність таких висновків суду, скаржником у касаційній скарзі не наведено, отже, у суду касаційної інстанції відсутні підстави для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права при вирішенні цієї справи, які відповідно до вимог процесуального законодавства є підставою для скасування постановленого у справі судового рішення.

Наведене в сукупності виключає можливість задоволення касаційної скарги.

Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 308 ГПК суд касаційної інстанції, за результатами розгляду касаційної скарги, має право залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення.

Статтею 309 ГПК передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Ураховуючи те, що доводи касаційної скарги про неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права при прийнятті оскарженого судового рішення не знайшли свого підтвердження, суд касаційної інстанції дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а постанови суду апеляційної інстанції - без змін.