910/7975/21 Про визнання недійсним інвестиційного договору - 18.05.2023 Прийняття

1. 18.05.2023 Верховний Суд у складі судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду за результатами розгляду касаційних скарг Державного підприємства "Науково-дослідний, виробничий агрокомбінат "Пуща-Водиця" та Фонду державного майна України постановив зазначені скарги задовольнити частково, скасував рішення Господарського суду міста Києва від 23.09.2021 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 30.06.2022 у справі № 910/7975/21, а саму справу передав на новий розгляд до Господарського суду міста Києва.

2. За змістом статті 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.

Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

3. Частинами четвертою-п`ятою статті 33 Господарського процесуального кодексу передбачено, що перегляд судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій здійснюється колегією суддів суду касаційної інстанції у складі трьох або більшої непарної кількості суддів.

У визначених цим Кодексом випадках перегляд судових рішень судом касаційної інстанції здійснюється судовою палатою Касаційного господарського суду (палатою), об`єднаною палатою Касаційного господарського суду (об`єднаною палатою) або Великою Палатою Верховного Суду (Великою Палатою).

В свою чергу відповідно до статті 34 Господарського процесуального кодексу України питання, що виникають під час колегіального розгляду справи судом, вирішуються більшістю голосів суддів. Головуючий голосує останнім.

При ухваленні рішення з кожного питання жоден із суддів не має права утримуватися від голосування та підписання рішення чи ухвали. Судді не мають права розголошувати міркування, що були висловлені у нарадчій кімнаті.

Суддя, не згодний з рішенням, може письмово викласти свою окрему думку. Про наявність окремої думки повідомляються учасники справи без оголошення її змісту в судовому засіданні. Окрема думка приєднується до справи і є відкритою для ознайомлення.

4. Погоджуючись в цілому з резолютивною частиною постанови Верховного Суду, судді Берднік І.С., Зуєв В.А., Мачульський Г.М. та Суховий В.Г. вважають, що мотивувальну частину постанови слід доповнити мотивами та вказівками, які обов`язково повинні бути враховані судами попередніх інстанцій під час нового розгляду з метою забезпечення законності та обґрунтованості судових рішень, однак, які не знайшли свого відображення у тексті постанови Верховного Суду у складі судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду від 18.05.2023 року у справі № 910/7975/21.

Щодо наявності окремої думки було оголошено суддею-доповідачем у судовому засіданні після проголошення вступної та резолютивної частини постанови, а її зміст викладається після складення повного тексту останньої.

5. Суть спору, що розглядається судами у межах цієї справи полягає в тому, що Державне підприємство "Науково-дослідний, виробничий агрокомбінат "Пуща-Водиця" (далі- ДП "Пуща-Водиця" або Позивач), вважаючи порушеними свої права, звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Інтерпроект" (далі - ТОВ "Інтерпроект" та/або відповідач) про визнання недійсним інвестиційного договору від 02.11.2015 №823, укладеного між ДП "Науково-дослідний, виробничий агрокомбінат "Пуща-Водиця" і ТОВ "Інтерпроект".

При цьому Позивач посилався на те, що він, як сторона спірного договору, здійснює функції землекористувача земельної ділянки, а сам договір, хоча й має назву інвестиційний договір, однак, носить характер спільної діяльності, а отже при його укладанні не дотримано вимоги Порядку укладення державними підприємствами, установами, організаціями, а також господарськими товариствами, у статутному капіталі яких частка держави перевищує 50 відсотків, договорів про спільну діяльність, договорів комісії, доручення та управління майном, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 11.04.2012 № 296 (296-2012-п) .

В такий спосіб, ДП "Пуща-Водиця" в тексті позовної заяви фактично посилалося в якості підстав визнання договору недійсним на 1) недодержання сторонами в момент вчинення вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою, шостою статті 203 Цивільного кодексу України; 2) вчинення сторонами правочину для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили.

Додатково, ДП "Пуща-Водиця" наголошувало, що цей договір фактично зобов`язує його до добровільної відмови від права користування земельною ділянкою та спрямований на вибуття земельної ділянки з державної власності, а також позбавлення підприємства речового права (права постійного користування земельною ділянкою).

6. Як і зазначено у пунктах 2.1. - 2.2. постанови Верховного Суду у складі судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду від 18.05.2023 року у справі № 910/7975/21 рішенням Господарського суду міста Києва (суддя Щербаков С.О.) від 23.09.2021 у цій справі, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду (Скрипка І.М. - головуючий, судді Михальська Ю.Б., Іоннікова І.А.) від 30.06.2022, у задоволенні позову відмовлено.

Судові рішення мотивовані тим, що за своїм змістом спірний договір містить елементи зобов`язальних правовідносин з приводу інвестування (інвестиційний договір), підряду (договір підряду) та інші, що не дає змоги дійти висновку про можливість комплексного застосування до окремих частин договору інших положень чинного законодавства, ніж ті, що регламентують порядок здійснення інвестиційної діяльності та особливості виникнення, зміни та припинення правовідносин підряду.

Ураховуючи наведене, твердження позивача стосовно того, що спірний договір має характер договору про спільну діяльність і під час його укладення мали застосовуватися положення Порядку № 296 щодо отримання погодження Кабінету Міністрів України на укладення такого правочину, суди визнали необґрунтованими.

Крім цього, проаналізувавши зміст листа Міністерства аграрної політки та продовольства України від 02.11.2015 № 37-27-1-13/17961, суди дійшли висновку, що орган управління позивача (на час укладення спірного договору) надав дозвіл на зміну в установленому законодавством порядку цільового призначення частини земельної ділянки, кадастровий номер 8000000000:91:066:0098, орієнтовною площею 55,22 га, при цьому зазначений лист не містить заперечень Міністерства аграрної політки та продовольства України щодо укладення та подальшого виконання, зокрема, спірного договору. Суди звернули увагу, що цей лист надав сам позивач разом із заявою про усунення недоліків позовної заяви. Наведене спростовує твердження позивача стосовно того, що йому невідомо походження такого листа.

Суди попередніх інстанцій також установили, що розпорядженням Кабінету Міністрів України від 20.11.2019 № 1101-р "Про передачу цілісних майнових комплексів державних підприємств, установ та організацій до сфери управління Фонду державного майна України" (1101-2019-р) та актом приймання-передачі цілісного майнового комплексу ДП "Науково-дослідний, виробничий агрокомбінат "Пуща-Водиця" зазначений комплекс було передано зі сфери управління Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України до сфери управління ФДМУ.

Доводи позивача про відсутність погодження ФДМУ суди спростували з огляду на те, що цілісний майновий комплекс ДП "Науково-дослідний, виробничий агрокомбінат "Пуща-Водиця" було передано зі сфери управління Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України до сфери управління ФДМУ в 2019 році, натомість спірний договір укладено між сторонами у 2015 році, відповідно, для його укладення отримання погодження ФДМУ на той час не вимагалося.

Посилання скаржників на положення статті 120 Земельного кодексу України (далі - ЗК України (2768-14) ) суди відхилили з огляду на те, що ця стаття не врегульовує питання переходу права власності на багатоквартирний житловий будинок (який є об`єктом будівництва згідно з оскаржуваним договором).

Щодо застосування позовної давності місцевий господарський суд, із висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, зазначив, що оскільки у задоволенні позову суд відмовив по суті, з підстав необґрунтованості позовних вимог, позовна давність як спосіб захисту саме порушеного права при вирішенні цього спору застосуванню не підлягає.

7. Скасовуючи зазначені судові рішення та направляючи справу на новий розгляд, Верховний Суд у складі судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду зазначив, що господарські суди попередніх інстанцій, виокремивши лише деякі частини та процитувавши вибірково пункти спірного договору, безпідставно не надали належної комплексної правової оцінки його умовам у сукупності (у тому числі предмету, характеру прав та обов`язків сторін, результатам виконання), у зв`язку з чим дійшли передчасного висновку про правову природу зазначеного договору.

При цьому під час нового розгляду справи суди мають взяти до уваги викладене у цій постанові, вжити всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного та об`єктивного встановлення обставин справи, прав і обов`язків сторін, з`ясувати дійсну волю сторін з урахуванням мети укладення спірного договору, у тому числі беручи до уваги текст договору, усталену практику у відносинах сторін, звичаї, подальшу поведінку сторін, визначення спрямованості їхніх дій і певних правових наслідків, і залежно від встановленого та відповідно до чинного законодавства вирішити спір із належним обґрунтуванням мотивів і підстав такого вирішення у судовому рішенні (пункти 7.74 -7.75 постанови).

8. Водночас, в контексті зазначених висновків суду не можна погодитись із позицією палати, викладеною у пункті 7.31 постанови про те, що укладення змішаного договору передбачено частиною 2 статті 628 ЦК України, відповідно до положень якої сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору. Законодавець не виокремлює у змішаному договорі "основні" ("домінантні") та другорядні елементи, тому до змішаних договорів не може застосовуватися критерій істотності або пріоритетності окремих його елементів (прав та обов`язків) над іншими.

9. За змістом частини другої статті 638 Цивільного кодексу України істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Саме істотні умови і дозволяють віднести договір до того чи іншого виду, визначають його основну орієнтованість та зміст правового регулювання, яке підлягає застосуванню.

Отже, наявність у договорі елементів, наприклад, договору підряду, за відсутності тих умов, які в силу закону визначені для нього як істотні, взагалі унеможливлює його визначення як договору підряду. Зазначене не спростовує висновків палати щодо можливого факультативного характеру інших елементів договору.

10. Також, з огляду на підстави позову, доводи скаржників, а також вимоги матеріального та процесуального права вважаємо, що не можна погодитись із фактичним ігноруванням в тексті постанови палати питання щодо земельної ділянки, на якій здійснювалась забудова та яка перебуває у ДП "Пуща-Водиця" на праві постійного користування.

Підставою передачі справи на розгляд судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду колегія суддів зазначала, зокрема, необхідність з`ясування наявності підстав для відступлення, чи навпаки від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з цієї ж палати зокрема у постанові Верховного Суду від 27.07.2022 у справі № 910/7966/21.

У справі № 910/7966/21 колегія суддів Верховного Суду дійшла подібних висновків щодо передчасності висновків господарських судів щодо правової природи подібного договору як інвестиційного та підрядного, що й зумовило скасування судових рішень та направлення справи на новий розгляд до Господарського суду міста Києва.

Разом з тим, у постанові у справі № 910/7966/21 Суд також звертав увагу й на те, що лише зазначивши, що надана ДП "Науково-дослідний, виробничий агрокомбінат "Пуща-Водиця" земельна ділянка перебуває у володінні держави та фактично не вибувала з державної форми власності, суди не надали будь-якої оцінки підставам, на яких Позивачу надавалася ця земельна ділянка у постійне користування, та умовам спірного договору щодо розподілу часток між сторонами, зокрема стосовно їх розміру для кожної з них, а відтак не надали оцінки чи не відбудеться позбавлення ДП "Науково-дослідний, виробничий агрокомбінат "Пуща-Водиця" відповідних прав на новозбудований об`єкт і земельну ділянку під ним, у зв`язку з чим залишили поза увагою, що предмет спору у цій справі може вплинути як на права держави (яка є власником земельної ділянки, що підлягає забудові за умовами зазначеного договору), так і на обов`язки відповідних органів щодо подальшої передачі цієї земельної ділянки.

11. При цьому у пунктах 6.45-6.49 було наголошено, що предметом спірного договору фактично є надання Відповідачу права на забудову земельної ділянки державної форми власності, яка перебуває в постійному користуванні Позивача, з метою здійснення будівництва нерухомого майна (житлової та громадської забудови з об`єктами побутового призначення й інженерно-транспортної інфраструктури).

Згідно з частинами першою, другою статті 84 Земельного кодексу України у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Право державної власності на землю набувається і реалізується державою через органи виконавчої влади відповідно до повноважень, визначених цим Кодексом.

Таким чином, укладення та виконання наведеного договору пов`язане з розпорядженням спірною земельною ділянкою її користувачем - ДП "Науково-дослідний, виробничий агрокомбінат "Пуща-Водиця", яке не наділене відповідним обсягом повноважень, а відтак прийняття рішення у цій справі та вирішення спору по суті, враховуючи предмет спірного правочину, безпосередньо впливає на права та обов`язки органу влади, який наділений компетенцією реалізувати право власності на землю від імені держави.

Як вбачається з матеріалів справи, Позивач неодноразово зазначав про необхідність залучення до у часті в справі органу уповноваженого розпоряджатися земельною ділянкою, що перебуває в постійному користуванні ДП "Науково-дослідний, виробничий агрокомбінат "Пуща-Водиця".

12. Водночас, зазначені висновки Верховного Суду у подібних правовідносинах, з подібним предметом та підставами позову, умовами договору були фактично проігноровані з посиланням на передчасність формування висновків щодо застосування положень статей 120 Земельного кодексу України, 377 Цивільного кодексу України (435-15) до проведення оцінки судами умов договору.

З такою позицією судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду погодитись не можна з огляду на таке.

13. Департаментом запобігання та виявлення корупції Національного агентства з запобігання корупції було підготовано та розміщено на своїй веб-сторінці стратегічний аналіз корупції "Земельна корупція: топ-30 корупційних ризиків та шляхи їх подолання".

Зокрема, серед найбільших корупційних ризиків було визначено такий, як протиправна забудова на землях, які передані підприємствам, установам та організаціям на праві постійного користування.

Розкриваючи зміст цього ризику наголошено, що законодавством не передбачені критерії, за якими землі державної та комунальної власності передаються підприємствам, установам та організаціям державної та/або комунальної власності у постійне користування. Відсутній також якісний облік таких земель, що призводить до неефективного використання та втрат земельного активу.

Для реалізації корупційної схеми посадова особа установи, яка є постійним користувачем державної та комунальної землі, за неправомірну вигоду укладає з приватними забудовниками договір про спільну діяльність для будівництва на земельній ділянці. У більшості випадків умови договору невигідні для постійного користувача землі, натомість це приносить додаткові прибутки забудовнику. Згідно із законодавством ділянки, на яких розташовані багатоквартирні будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкова територія, передаються безоплатно у власність або в постійне користування співвласникам багатоквартирного будинку. Тож за результатами реалізації проєкту спільної діяльності, що передбачає будівництво багатоквартирних житлових будинків на землях, наданих у користування державним та комунальним підприємствам, відбувається безкоштовне відчуження права власності на землю державної та комунальної власності на користь третіх осіб.

14. Таким чином, з огляду на обмеженість повноважень щодо розпорядження земельною ділянкою у постійного користувача залучення власника землі до розгляду справи є необхідним з огляду на те, що судове рішення, ухвалене у справі, ні за яких обставин не може бути протиставлене особі, яка не брала участі у ній, а належний орган через який держава реалізує повноваження власника землі встановлений не був та, відповідно, до розгляду справи не залучений.

15. За змістом статей 13, 14 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Зазначені положення знайшли своє відображення у статтях 324 та 373 Цивільного кодексу України.

Згідно зі статтею 324 Цивільного кодексу України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, встановлених Конституцією України (254к/96-ВР) .

Відповідно до статті 373 Цивільного кодексу України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується Конституцією України (254к/96-ВР) . Право власності на землю (земельну ділянку) набувається і здійснюється відповідно до закону.

16. Цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників (частина перша статті 1 Цивільного кодексу України) основу цивільного законодавства України становить Конституція України (254к/96-ВР) , а основним актом цивільного законодавства України є Цивільний кодекс України (435-15) . (частини перша-друга статті 4 Цивільного кодексу України).

При цьому, у статті 9 Цивільного кодексу України встановлено, що положення цього Кодексу застосовуються до врегулювання відносин, які виникають у тому числі у сферах використання природних ресурсів та охорони довкілля, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства.

17. В свою чергу, за змістом статті 3 Земельного кодексу України суспільні правовідносини щодо володіння, користування і розпорядження землею регулюються Конституцією України (254к/96-ВР) , цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

Отже, у регулюванні земельних правовідносин норми Конституцій України (254к/96-ВР) та Земельного кодексу України (2768-14) мають пріоритет перед положеннями інших нормативно-правових актів та повинні враховуватися у обов`язковому порядку, у тому числі, при оформленні і реєстрації виникнення, зміни чи припинення вказаних відносин, а норми інших законодавчих актів, зокрема Цивільного кодексу України (435-15) , повинні застосовуватися субсидіарно у випадку відсутності спеціального правового регулювання у земельному законодавстві, що безпосередньо випливає з норм частини другої статті 4 Земельного кодексу України.

18. При цьому правовідносини, що виникають у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, регулюються Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (1952-15) , який спрямований на забезпечення визнання та захисту державою таких прав.

Державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (пункт 1 частини першої статті 2 вказаного Закону).

Заявник - власник, інший правонабувач, сторона правочину, у яких виникло, перейшло чи припинилося речове право, або уповноважені ними особи - у разі подання документів для проведення державної реєстрації набуття, зміни або припинення права власності та інших речових прав (пункт 3 частини першої статті 2 вказаного Закону).

19. Відповідно до частини першої статті 5 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" у Державному реєстрі прав реєструються речові права та їх обтяження на земельні ділянки, а також на об`єкти нерухомого майна, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких неможливе без їх знецінення та зміни призначення, а саме: житлові будинки, будівлі, споруди, а також їх окремі частини, квартири, житлові та нежитлові приміщення, меліоративні мережі, складові частини меліоративної мережі. У Державному реєстрі прав також реєструються передбачені законом речові права та їх обтяження на об`єкти незавершеного будівництва та майбутні об`єкти нерухомості.

20. За приписами статті 28 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" рішення органів державної влади або органів місцевого самоврядування про передачу земельної ділянки у власність або користування (постійне користування, оренду, користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій), сервітут) можуть прийматися за відсутності державної реєстрації права власності держави чи територіальної громади на таку земельну ділянку в Державному реєстрі прав.

Під час проведення державної реєстрації права користування (постійне користування, оренда, користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій), сервітут) земельними ділянками державної чи комунальної власності, право власності на які не зареєстровано в Державному реєстрі прав, державний реєстратор одночасно з проведенням такої реєстрації проводить також державну реєстрацію права власності на такі земельні ділянки без подання відповідної заяви органами, які згідно із статтею 122 Земельного кодексу України передають земельні ділянки у власність або у користування.

21. Системний аналіз зазначених законодавчих положень свідчить, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно державної форми власності, зокрема на земельні ділянки, повинна проводитися зі врахуванням вимог Земельного кодексу України (2768-14) , у тому числі, які стосуються визначення уповноважених осіб на здійснення правомочностей власника.

22. Відповідно до статті 80 Земельного кодексу України суб`єктами права власності на землю є: а) громадяни та юридичні особи - на землі приватної власності; б) територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, - на землі комунальної власності; в) держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, - на землі державної власності.

23. Згідно з частинами першою другою статті 84 Земельного кодексу України у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Право державної власності на землю набувається і реалізується державою через органи виконавчої влади відповідно до повноважень, визначених цим Кодексом.

При цьому судами встановлено, а сторонами не заперечується, що спірна земельна ділянка є саме земельною ділянкою державної форми власності, яка надана у постійне користування Позивачу.

24. За змістом статті 122 Земельного кодексу України (яка визначає повноваження органів виконавчої влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування щодо передачі земельних ділянок у власність або у користування) сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.

Верховна Рада Автономної Республіки Крим, обласні, районні ради передають земельні ділянки у власність або у користування з відповідних земель спільної власності територіальних громад для всіх потреб.

Районні державні адміністрації на їхній території передають земельні ділянки із земель державної власності, крім випадків, визначених частинами четвертою і восьмою цієї статті, у власність або у користування у межах сіл, селищ, міст районного значення для всіх потреб та за межами населених пунктів для: а) ведення водного господарства; б) будівництва об`єктів, пов`язаних з обслуговуванням жителів територіальної громади району (шкіл, закладів культури, лікарень, підприємств торгівлі тощо), з урахуванням вимог частини сьомої цієї статті; в) індивідуального дачного будівництва.

Центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин та його територіальні органи передають земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності, крім випадків, визначених частиною восьмою цієї статті, у власність або у користування для всіх потреб.

Обласні державні адміністрації на їхній території передають земельні ділянки із земель державної власності, крім випадків, визначених частинами третьою, четвертою і восьмою цієї статті, у власність або у користування у межах міст обласного значення та за межами населених пунктів, а також земельні ділянки, що не входять до складу певного району, або у випадках, коли районна державна адміністрація не утворена, для всіх потреб.

Київська та Севастопольська міські державні адміністрації у межах їхніх територій передають земельні ділянки із земель державної власності, крім випадків, визначених частинами четвертою і восьмою цієї статті, у власність або у користування для всіх потреб.

Рада міністрів Автономної Республіки Крим на території Автономної Республіки Крим передає земельні ділянки із земель державної власності, крім випадків, визначених частинами третьою, четвертою і восьмою цієї статті, у власність або у користування у межах сіл, селищ, міст, що не входять до складу певного району, та за межами населених пунктів для всіх потреб, а також погоджує передачу таких земель у власність або у користування районними державними адміністраціями на їхній території для будівництва об`єктів, пов`язаних з обслуговуванням жителів територіальної громади району (шкіл, закладів культури, лікарень, підприємств торгівлі тощо).

Кабінет Міністрів України передає земельні ділянки із земель державної власності у власність або у користування у випадках, визначених статтею 149 цього Кодексу, та земельні ділянки дна територіального моря, а також у користування земельні ділянки зони відчуження та зони безумовного (обов`язкового) відселення території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи.

25. Норми вказаної статті кореспондуються з положеннями Глави 3 Земельного кодексу України (2768-14) , яка визначає повноваження органів виконавчої влади в галузі земельних правовідносин.

В такий спосіб, оскільки рішення стосується забудови земельної ділянки, власником якої сторона договору не є, то реалізація цього договору в залежності від прийнятого судом рішення безсумнівно може вплинути на права та обов`язки власника земельної ділянки. На цьому від початку наголошував Позивач та зазначене підлягало врахуванню судами при розгляді справи, в тому числі судовою палатою для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду при розгляді справи №910/7975/21.

26. Додатково звертаємо увагу на те, що у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 01.10.2020 у справі №910/21935/17 наголошувалось, що у розділі ІІІ "Права на землю" Земельного кодексу України (2768-14) визначено вичерпний перелік правових титулів щодо земельних ділянок, до яких, зокрема, належить право власності на земельні ділянки та право користування ними, в тому числі право постійного користування.

При цьому згідно зі статтею 413 Цивільного кодексу України (в редакції, чинній на момент укладення спірного договору від 07.03.2007) власник земельної ділянки мав право надати її в користування іншій особі для будівництва промислових, побутових, соціально-культурних, житлових та інших споруд і будівель (суперфіцій). Таке право виникає на підставі договору або заповіту. Право користування земельною ділянкою, наданою для забудови, може бути відчужене землекористувачем або передаватися у порядку спадкування. Право користування чужою земельною ділянкою для забудови може бути встановлено на визначений або на невизначений строк.

У той же час, як встановлено господарськими судами, відповідно до Державного акта на право постійного користування земельною ділянкою серії ЯЯ № 2882905 від 14.09.2006 Відповідач-2 є постійним користувачем земельної ділянки площею 48 973 кв.м (у межах згідно з планом) на вул. Мануїльського, 32 у Шевченківському районі м. Києва, цільове призначення (використання) земельної ділянки - для експлуатації та обслуговування будівель і споруд Інституту.

Суд вважає за необхідне зазначити, що за змістом статті 92 Земельного кодексу України право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку. Права постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності набувають: а) підприємства, установи та організації, що належать до державної та комунальної власності; б) громадські організації інвалідів України, їх підприємства (об`єднання), установи та організації.

Згідно зі статтею 116 Земельного кодексу України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування та державних органів приватизації щодо земельних ділянок, на яких розташовані об`єкти, які підлягають приватизації, в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Відповідно до частини першої статті 123 Земельного кодексу України надання земельних ділянок юридичним особам у постійне користування здійснюється на підставі рішень органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування за проектами відведення цих ділянок.

Крім того, правовий статус постійних землекористувачів визначається статтями 92, 95, 96 Земельного кодексу України, якими не передбачено права постійного землекористувача передавати земельну ділянку у вторинне користування.

Подібна правова позиція сформована у постанові Верховного Суду від 21.06.2019 у справі № 910/22880/17 (пункти 6.30-6.33 постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 01.10.2020 у справі № 910/21935/17).

27. Відповідно до частини шостої статті 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" та частини четвертої статті 236 Господарського процесуального кодексу України при виборі й застосуванні норми права до спірних правовідносин, суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Отже, суди всіх інстанцій повинні були врахувати й зазначені висновки, оскільки відступу від них не відбулось.

28. І, наприкінці, зазначаємо, що оскільки Позивач посилався в тому числі на обставини фактичної удаваності правочину вчиненого з метою приховання іншого, який не міг бути вчинений, то зазначені доводи також підлягали оцінці, а обставини - встановленню.

Сама концепція удаваності правочину (на відміну, наприклад, від його фіктивності) в значній мірі й базується на подоланні обмежень щодо укладання певних видів договорів в окремих сферах суспільних відносин (або щодо окремих об`єктів) з метою створення уявної зовнішньої форми легітимізації (у випадку наявності прямих законодавчих заборон) тих чи інших правовідносин шляхом використання передбаченої цивільним законодавством свободи договору з метою обходу таких обмежень.

В такий спосіб при розгляді справ щодо удаваності правочину згідно з усталеною практикою Верховного Суду є необхідним саме чітке встановлення судом того, який саме правочин укладено між сторонами, виходячи як з тлумачення тексту умов договору, так і фактичних дій його сторін (у випадку його виконання).

29. При цьому, за змістом статті 300 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції може перевірити правильність застосування норм судами попередніх інстанцій щодо тлумачення умов договору, однак позбавлений права встановлювати обставини справи та оцінювати наявні докази, а, отже, при посиланні на удаваність правочину саме на суди першої та апеляційної інстанції покладається обов`язок на підставі дослідження та оцінки наявних у справі доказів встановити обставини щодо реального наміру та поведінки сторін, які виходять за межі змісту оспорюваного правочину.

В такому випадку судам також необхідно враховувати правову позицію, яку висловила Велика Палата Верховного Суду у постановах від 04.09.2019 у справі №265/6582/16-ц, від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц, від 11.09.2019 у справі №487/10132/14-ц, від 25.06.2019 у справі № 924/1473/15, відповідно до якої суд, згідно з принципом "суд знає закон", з`ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу в обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує при прийнятті рішення саме такі норми матеріального права.

Отже, виключно суди першої та апеляційної інстанції наділені повноваженнями надати повну оцінку як умов договору, так і дослідити та встановити фактичні обставини справи, зокрема, дійсні наміри та поведінку сторін договору, визначити реальну правову природу правочину, чи вчинений він для приховання іншого правочину і, якщо так, то якого та чи мали сторони право на укладення саме того правочину, який реально між ними вчинений (інвестиційного договору, договору суперфіцію, договору про спільну діяльність, договору підряду тощо).

30. Вважаємо, що вищевикладені положення підлягали врахуванню та відображенню Верховним Судом у складі судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду при формуванні мотивувальної частини постанови від 18.05.2023 у справі №910/7975/21.