910/14795/20 Про визнання недійсним договору поруки - 09.05.2023 Прийняття

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 травня 2023 року

м. Київ

cправа № 910/14795/20

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Булгакової І.В. (головуючий), Малашенкової Т.М., Селіваненка В.П.,

за участю секретаря судового засідання - Пасічнюк С.В.,

учасники справи:

позивач - товариство з обмеженою відповідальністю "Хромія",

представник позивача - Галушко С.І., адвокат (ордер від 06.03.2023 № 1047063),

відповідач - акціонерне товариство "Комерційний банк "Приватбанк",

представник відповідача - Тарасенков В.В., адвокат (довіреність від 22.09.2022 № 19),

розглянув касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Хромія"

на постанову Північного апеляційного господарського суду від 22.02.2023 (головуючий Агрикова О.В., судді: Мальченко А.О., Чорногуз М.Г.)

у справі № 910/14795/20

за позовом товариства з обмеженою відповідальністю "Хромія" (далі - Товариство)

до акціонерного товариства "Комерційний банк "Приватбанк" (далі - Банк)

про визнання договору поруки недійсним.

За результатами розгляду касаційної скарги Верховний Суд

ВСТАНОВИВ:

Товариство звернулось до суду з позовом до Банку про визнання недійсним договору поруки від 20.10.2016 № 4П14011Д/П (далі - Договір).

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що Договір був укладений Товариством під впливом обману, у зв`язку з чим наявні підстави для визнання вказаного договору недійсним відповідно до частини першої статті 230 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ).

Рішенням господарського суду міста Києва від 20.09.2021 позовні вимоги задоволено повністю. Визнано недійсним Договір, укладений Товариством та Банком.

Постановою Північного апеляційного господарського суду від 22.02.2023 рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким відмовлено у задоволенні позовних вимог.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що рішення суду першої інстанції ухвалене без обґрунтувань щодо підстав для задоволення позову, а також недоведеністю Товариством тих обставин, на які воно посилалось в обґрунтування своїх вимог, зокрема належними та допустимими доказами не доведено наявності умов, які є обов`язковими для визнання Договору недійсним на підставі статті 230 ЦК України.

Не погоджуючись з постановою суду апеляційної інстанції, Товариство звернулось до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права та те, що судами при прийнятті оскаржуваних рішень не враховано висновки, викладені у постанові Верховного Суду, яка ухвалена в іншій справі у подібних правовідносинах, просить скасувати постанову апеляційного суду, а рішення суду першої інстанції залишити в силі.

Касаційна скарга обґрунтована тим, що:

- ухвалюючи постанову суд апеляційної інстанції не врахував висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 03.03.2021 у справі № 911/3094/19 щодо застосування статті 230 ЦК України у частині необхідності встановлення дійсного умислу як необхідної складової кваліфікації недійсності правочину у подібних правовідносинах;

- апеляційний суд необґрунтовано відхилив клопотання про проведення опитування та клопотання про долучення доказів.

Банк подав відзив на касаційну скаргу, в якому, посилаючись на законність і обґрунтованість оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції, просить відмовити у задоволенні касаційної скарги, а постанову апеляційного суду залишити без змін.

Перевіривши правильність застосування попередніми судовими інстанціями норм матеріального і процесуального права, відповідно до встановлених ними обставин справи, враховуючи підстави відкриття касаційного провадження, заслухавши доповідь судді-доповідача та пояснення представників сторін, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги з огляду на таке.

Апеляційним господарським судом встановлено, що в матеріалах справи міститься кредитний договір від 20.10.2016 № 4Х16090Г (далі - Кредитний договір), сторонами якого є Банк та Товариство, на суму 4 450 000 000,00 грн для фінансування поточної діяльності Товариства.

За умовами пунктів А.2.1 та А.3 Кредитного договору термін повернення кредиту - 06.10.2026.

Відповідно до пункту 7.9 Кредитного договору його укладено/підписано з використанням електронного цифрового підпису (печатки) з посиленим сертифікатом ключа Акредитованого центру сертифікації ключів відповідача у порядку, передбаченому Законом України ?Про електронні документи та електронний документообіг? та Законом України ?Про електронний цифровий підпис?, а також на підставі Угоди про використання електронного цифрового підпису з посиленим сертифікатом ключа від 03.02.2016, укладеної сторонами.

За Кредитним договором Товариство отримало кошти у розмірі 4 413 213 731,52 грн, що підтверджується платіжним дорученням від 20.10.2016 № 2165.

Також апеляційним судом встановлено, що Товариством як поручителем та Банком як кредитором укладено низку договорів поруки, зокрема і Договір предметом якого є надання поруки поручителем перед кредитором за виконання товариством з обмеженою відповідальністю ?Парадіз? своїх зобов`язань за кредитним договором від 13.01.2014 № 4П14011Д.

Згідно з пунктом 3 Договору поручитель з умовами кредитного договору ознайомлений.

У пункті 4 Договору сторонами погоджено, що у випадку невиконання боржником зобов`язань за кредитним договором боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники у сумі заборгованості за кредитом та у сумі відсотків за користування кредитом на умовах та в терміни, відповідно до кредитного договору.

Відповідно до пункту 5 Договору у випадку невиконання боржником обов`язку пункту 1 цього договору кредитор направляє на адресу поручителя письмову вимогу із зазначенням порушеного зобов`язання.

Згідно з пунктом 6 Договору поручитель зобов`язаний виконати обов`язок, зазначений в письмовій вимозі кредитора, впродовж 5-ти календарних днів з моменту отримання вимоги, зазначеної у пункті 5 цього договору.

Пунктом 7 Договору передбачено, що у випадку порушення поручителем зобов`язання, передбаченого п. 6 цього договору, кредитор та поручитель прийшли до згоди, що кредитор має право в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором здійснювати договірне списання грошових коштів, що належать поручителю і знаходяться на його рахунках. Договірне списання оформлюється меморіальним ордером, у реквізиті "призначення платежу" якого зазначається інформація про платіж, номер, дату цього договору.

Відповідно до пункту 8 Договору до поручителя, який виконав обов`язки боржника за кредитним договором, переходять всі права кредитора за кредитним договором і договорами застави (іпотеки), укладеними в цілях забезпечення виконання зобов`язань боржника перед кредитором за кредитним договором у частині виконаного зобов`язання.

Згідно з пунктом 10 Договору кредитор зобов`язаний у випадку виконання поручителем обов`язку боржника за кредитним договором передати поручителю впродовж 5-ти робочих днів банку з моменту виконання обов`язків належним чином посвідчені копії документів, що підтверджують обов`язки боржника за кредитним договором.

Пунктом 17 Договору передбачено, що його укладено/підписано з використанням електронного цифрового підпису (печатки) з посиленим сертифікатом ключа Акредитованого центру сертифікації ключів відповідача у порядку, передбаченому Законом України ?Про електронні документи та електронний документообіг? та Законом України ?Про електронний цифровий підпис?, а також на підставі Угоди про використання електронного цифрового підпису з посиленим сертифікатом ключа від 03.02.2016, укладеної сторонами.

Звертаючись до суду з даним позовом, Товариство просило визнати Договір недійсним на підставі статті 230 ЦК України, оскільки, на думку Товариства, при укладенні Договору Банком було введено його в оману.

Ухвалюючи оскаржувану постанову суд апеляційної інстанції виходив з того, що відповідно до частин першої, третьої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьої, п`ятою, шостою статті 203 ЦК України.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Згідно з частинами першою-третьої, п`ятою, шостою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Частиною першою статті 509 ЦК України передбачено, що зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Відповідно до частини другої статті 11 ЦК України зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Згідно з пунктом 1 частини другої статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Частиною першою статті 626 ЦК України передбачено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до частини першої статті 230 ЦК України якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Апеляційним судом також враховано, що правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.

У вирішенні спорів про визнання правочинів недійсними на підставі статті 230 ЦК України господарські суди повинні мати на увазі, що відповідні вимоги можуть бути задоволені за умови доведеності позивачем фактів обману.

Під обманом слід розуміти умисне введення в оману представника підприємства, установи, організації або фізичної особи, що вчинила правочин, шляхом: повідомлення відомостей, які не відповідають дійсності; заперечення наявності обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину; замовчування обставин, що мали істотне значення для правочину (наприклад, у зв`язку з ненаданням технічної чи іншої документації, в якій описуються властивості речі). При цьому особа, яка діяла під впливом обману, повинна довести не лише факт обману, а й наявність умислу в діях відповідача та істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Суб`єктом введення в оману є сторона правочину, - як безпосередньо, так і через інших осіб за домовленістю.

При цьому апеляційним судом встановлено, що Товариством не доведено, що представниками Банка повідомлялись відомості, які не відповідають дійсності, або що представники Банку замовчували обставини, які мали істотне значення для правочину (відсутність забезпечення виконання зобов`язань позичальників за кредитними договорами).

Також Товариством не доведено і те, що Банком вчинялись певні винні, навмисні дії, які свідчили б про його намагання запевнити Товариство про такі властивості й наслідки Договору, які насправді не настануть.

Разом з тим, апеляційним судом встановлено, що як слідує з протоколу від 13.10.2016 № 13/10 загальних зборів засновників (учасників) Товариства, загальними зборами Товариства було прийнято рішення щодо отримання в Банку кредиту у загальній сумі 4 450 000 000,00 грн у зв`язку з недостатньою кількістю оборотних коштів та для фінансування поточної діяльності Товариства шляхом укладення відповідного договору.

Водночас жодних посилань/згадувань/рішень в частині необхідності укладення кредитного договору/договорів поруки з метою отримання прибутку у вигляді продажу/отримання у власність Товариством майна, переданого у якості забезпечення за ?старими? кредитами, у зазначеному протоколі не міститься, так само, як не міститься і будь-яких згадок і даних взагалі щодо такого майна (його оцінки, наявності і того іншого) та взагалі щодо, так званої, трансформації кредитного портфелю Банка.

Те, що метою кредитування Товариства є саме фінансування його поточної діяльності, підтверджується як наданим Товариством техніко-економічним обґрунтуванням повернення кредитних коштів від 17.10.2016, так і заявкою на отримання кредиту від 17.10.2016, яка була надана самим Товариством.

Така саме мета кредитування зазначена й у Кредитному договорі.

Апеляційний суд зазначив, суд першої інстанції не звернув увагу на той факт, що жодних посилань на трансформацію/майно/забезпечення за первісними кредитами всі перелічені вище документи не містять, так само, як не містять посилань і на договори поруки, які Товариство помилково ототожнює з умовами/підставами отримання ним кредиту та бажаними наслідками отримання за такими договорами поруки прибутку (у тому числі за оспорюваним Договором).

Крім того жоден пункт Кредитного договору не містить згадок про трансформацію, необхідність укладення оспорюваного Товариством Договору та щодо інших обставин, на які Товариство посилається в обґрунтування позовних вимог, тому апеляційний суд дійшов висновку, що матеріалами справи не підтверджується жодна з викладених обставин на підтвердження наявності підстав для визнання Договору недійсним, а підписавши спірний Договір, Товариство реалізувало своє право, надане йому статтями 627, 628 ЦК України, на вільне укладення договору, вибір контрагента та визначення умов договору.

Також апеляційний суд зазначив, що укладаючи спірний Договір Товариство не було позбавлене права здійснити перевірку фінансового стану юридичної особи по зобов`язанням, за які воно поручилось, що входить до межи звичайної обачності при укладенні договору.

Згідно з частиною першою статті 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником.

Положеннями статті 558 ЦК України передбачено право поручителя на оплату послуг, наданих ним боржникові, однак, така плата не була встановлена в жодному з договорів поруки, що виключає можливість отримання прибутку за такими договорами, оскільки вони були безоплатними.

Відповідно до частини третьої статті 556 ЦК України до кожного з кількох поручителів, які виконали зобов`язання, забезпечене порукою, переходять права кредитора у розмірі частини обов`язку, що виконана ним. Тобто, поручитель отримує право вимоги до боржника виключно на суму коштів, що була ним сплачена - не більше і не менше.

Вказане додатково підтверджує неможливість отримання поручителем прибутку, як мети укладення та виконання договору поруки.

Враховуючи викладене та те, що рішення суду першої інстанції ухвалене без обґрунтувань щодо підстав для задоволення позову, апеляційний суд дійшов висновку, що Товариством не доведено належними та допустимими доказами наявності умов, які є обов`язковими для визнання Договору недійсним на підставі статті 230 ЦК України.

Товариство у касаційній скарзі посилається на те, що ухвалюючи постанову суд апеляційної інстанції не врахував висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 03.03.2021 у справі № 911/3094/19 щодо застосування статті 230 ЦК України у частині необхідності встановлення дійсного умислу як необхідної складової кваліфікації недійсності правочину у подібних правовідносинах.

Так, у справі № 911/3094/19 Верховний Суд, закриваючи касаційне провадження за касаційною скаргою товариства з обмеженою відповідальністю ?Бісквітний комплекс ?Рошен? відкрите на підставі пункту 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України (1798-12) ) та залишаючи без задоволення касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю ?Бісквітний комплекс ?Рошен? у частині підстави, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 287 ГПК України, а постанову Північного апеляційного господарського суду від 08.12.2020 - без змін, якою рішення суду першої інстанції скасовано та прийнято нове рішення, яким відмовлено у задоволенні позовних вимог (про визнання недійсною додаткової угоди від 14.11.2018 № 1 до договору про пайову участь у розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури міста Борисполя від 10.03.2016№ 3/16, укладеної ТОВ ?Бісквітний комплекс "Рошен" та виконавчим комітетом Бориспільської міської ради, які були обґрунтовані тим, що спірна додаткова угода до договору: суперечить чинному на момент її укладення законодавству України, зокрема, частині третій статті 632 ЦК України, адже нею було змінено ціну договору від 10.03.2016 № 3/16 після його виконання; вчинена з боку ТОВ ?Бісквітний комплекс ?Рошен? директором з перевищенням наданих йому статутом повноважень, за відсутності подальшого її схвалення; укладена помилково, під впливом обману щодо обставин, які мають істотне значення), погодився з висновками суду апеляційної інстанції про те, що: директор ТОВ ?Бісквітний комплекс ?Рошен" при підписанні додаткової угоди від 14.11.2018 № 1 не перевищив встановлене статутом товариства обмеження щодо можливості укладати від товариства угоди на суму не більше ніж 5 000 000,00 грн. Крім того ТОВ ?Бісквітний комплекс ?Рошен прийнято вказану угоди до виконання; укладаючи спірну додаткову угоду від 14.11.2018 № 1, відповідач не вводив позивача в оману, а лише виконував приписи Закону України ?Про регулювання містобудівної діяльності? та рішення Бориспільської міської ради, як органу, який представляє інтереси територіальної громади міста Бориспіль і приймає від її імені рішення, які відповідно до статті 144 Конституції України, статті 73 Закону України ?Про місцеве самоврядування в Україні" є обов`язковими для виконання всіма розташованими на відповідній території органами виконавчої влади, об`єднаннями громадян, підприємствами, установами та організаціями, посадовими особами, а також громадянами, які постійно або тимчасово проживають на відповідній території; неотримання позивачем результату, на який він очікував при укладенні спірної додаткової угоди - прийняття до комунальної власності всіх трьох збудованих ним об`єктів (зливної каналізації з будівництва об`єкта "Фабрики з виробництва виробів з борошна по вул. Привокзальна, 82 у м. Борисполі", дороги промислової і комунально-складської зони (вул. Героїв Крут), капітального ремонту асфальтобетонного покриття проїжджої частини вул. Привокзальна (від перехрестя вул. Героїв Крут до південно-східного обходу Р-03) на виконання технічних умов та зменшення розміру пайової участі на вартість цих об`єктів не є введенням його в оману відповідачем з огляду на положення статті 230 ЦК України; врахувавши, що позивачем відповідно до вимог статті 74 ГПК України не було доведено на підставі належних та допустимих доказів ведення його в оману відповідачем щодо обставин, які мають істотне значення, а саме: щодо розміру суми пайової участі, яку останній має сплати, наявність умислу в діях відповідача, обману та вчинення спірної додаткової угоди від 14.11.2018 № 1 під впливом помилки щодо її істотних обставин, господарські суди дійшли висновку про відсутність підстав для визнання спірної додаткової угоди від 14.11.2018 № 1 недійсною згідно з статтями 229, 230 ЦК України.

Враховуючи викладене та порівнюючи зміст правовідносин (права й обов`язки сторін спору) згідно з відповідним правовим регулюванням, Суд дійшов висновку, що правовідносини у таких справах не є подібними.

Що ж до визначення подібності правовідносин, то Верховний Суд враховує правову позицію, викладену в мотивувальній частині постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 задля юридичної визначеності у застосуванні приписів процесуального закону, які зобов`язують визначати подібність правовідносин конкретизувала висновки Верховного Суду щодо тлумачення поняття "подібні правовідносини", що полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Відповідно до пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Крім того, Суд звертає увагу, що у даній справі № 910/14795/20 апеляційним судом рішення суду першої інстанції було скасовано та ухвалено нове рішення, яким відмовлено у задоволенні позовних вимог про визнання недійсним Договору, у справі № 911/3094/19 судами також було відмовлено у задоволенні позовних вимог про визнання недійсною додаткової угоди від 14.11.2018 № 1 до договору про пайову участь, що, у свою чергу, не свідчить про наявність протилежного висновку щодо застосування норм права, який, на думку скаржника, повинен був бути застосований судом апеляційної інстанції при розгляді даної справи.

Що ж до посилань Товариства у касаційній скарзі на те, що суд необґрунтовано відхилив клопотання Товариства про проведення опитування та про витребування доказів, то Верховний Суд зазначає, що судом апеляційної інстанції було відмовлено у задоволенні: клопотання про проведення опитування, оскільки згідно із статтею 90 ГПК України учасник справи має право поставити в першій заяві по суті справи або у додатку до неї не більше десяти запитань іншому учаснику справи про обставини, що мають значення для справи. Учасник справи, якому поставлено питання іншим учасником справи, зобов`язаний надати вичерпну відповідь окремо на кожне питання по суті. На запитання до учасника справи, який є юридичною особою, відповіді надає її керівник або інша посадова особа за його дорученням. Відповіді на запитання подаються до суду учасником справи - фізичною особою, керівником або іншою посадовою особою юридичної особи у формі заяви свідка не пізніше як за п`ять днів до підготовчого засідання, а у справі, що розглядається в порядку спрощеного провадження, - за п`ять днів до першого судового засідання. Копія такої заяви свідка у той самий строк надсилається учаснику справи, який поставив письмові запитання. Отже, виходячи із правового аналізу наведених норм чинного процесуального закону вбачається, що письмове опитування учасників як свідків є одним із видів доказів, на підставі яких може бути встановлено наявність або відсутність обставин, якими обґрунтовуються вимоги чи заперечення сторони. Однак, визначені в заяві питання не є тими, що спрямовані на встановлення обставин, що мають значення для справи. Поряд з цим правова кваліфікація спірних правовідносин лежить в площині виключних повноважень судової юрисдикції, оскільки саме суд самостійно обирає норму права яку необхідно застосувати при вирішення спору та надає оцінку обраному стороною способу захисту порушеного права. Відтак, апеляційний суд дійшов висновку, що надання чи ненадання відповідачем письмових пояснень щодо його думки з приводу чи є укладеним/не укладеним, а також дійсний/не дійсний певний правочин, не впливає на повне, всебічне та об`єктивне з`ясування обставин, які мають значення у цій справі та, відповідно, постановлення законного і обґрунтованого рішення. Крім того апеляційний суд зазначив, що з огляду на приписи пункту 2 частини першої статті 42 ГПК України позивач не позбавлений права ставити питання іншим учасникам справи й під час розгляду справи по суті; витребування доказів у зв`язку з його невідповідністю вимогам статей 80, 81 ГПК України, про що зазначено в у постанові суду апеляційної інстанції. При цьому Товариством у касаційній скарзі не зазначено, у чому саме полягає порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права при відмові у задоволенні клопотань Товариства, оскільки останнє не наводить жодних доводів щодо необґрунтованості висновків або які б спростовували висновки суду апеляційної інстанції щодо відмови у задоволенні відповідних клопотань Товариства.

Як вбачається зі змісту оскаржуваних рішень, твердження позивача стосовно доведеності наявності його порушених прав та/або охоронюваних законом інтересів, а також доводи відповідача про наявність підстав для відмови у задоволенні позовних вимог були оцінені судами з урахуванням дослідження тих доказів, які були надані сторонами на підтвердження своїх вимог і заперечень.

Наведені ж у касаційній скарзі доводи фактично стосуються необхідності переоцінки доказів, тобто зводяться до заперечення обставин, встановлених судом апеляційної інстанції під час розгляду справи, та перегляду вже здійсненої оцінки доказів у справі.

Саме лише прагнення скаржника здійснити нову перевірку обставин справи та переоцінку доказів у ній не є підставою для скасування оскаржуваних судових рішень попередніх інстанцій, оскільки згідно з імперативними приписами статті 300 ГПК України суд касаційної інстанції не має права вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, додатково перевіряти докази.

До того ж встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.01.2019 у справі № 373/2054/16-ц).

Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) 1950 року та практику Суду як джерело права.

Європейський суд з прав людини у рішенні в справі "Серявін та інші проти України" вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

За таких обставин Верховний Суд вважає, що надав відповіді на всі істотні, вагомі та доречні доводи, які викладені скаржником у касаційній скарзі та стали підставою для відкриття касаційного провадження.

Відповідно до статті 300 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Статтею 309 ГПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

З огляду на викладене Верховний Суд дійшов висновку про закриття касаційного провадження, відкритого на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України та про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги в частині оскарження постанови суду апеляційної інстанції з підстави, передбаченої пунктом 4 частини другої статті 287 ГПК України.

У зв`язку з тим, що суд відмовляє у задоволенні касаційної скарги та залишає без змін раніше ухвалену постанову апеляційного суду, а також враховуючи, що учасники справи не подавали заяв про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, суд покладає на скаржника витрати зі сплати судового збору за подання касаційної скарги.

Керуючись статтею 129, пунктом 5 частини першої статті 296, статтями 308, 309, 315 ГПК України, Верховний Суд

П О С Т А Н О В И В :

1. Касаційне провадження за касаційною скаргою товариства з обмеженою відповідальністю "Хромія" на постанову Північного апеляційного господарського суду від 22.02.2023 у справі № 910/14795/20, відкрите на підставі пункту 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, закрити.

2. Касаційну скаргу в частині оскарження товариством з обмеженою відповідальністю "Хромія" постанови Північного апеляційного господарського суду від 22.02.2023 у справі № 910/14795/20 з підстави, передбаченої пунктом 4 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України залишити без задоволення, а постанову Північного апеляційного господарського суду від 22.02.2023 у справі № 910/14795/20 - без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя І. Булгакова

Суддя Т. Малашенкова

Суддя В. Селіваненко