910/20600/21 Про витребування майна з чужого незаконного володіння - 15.03.2023 Прийняття

1.1. Київська міська рада (далі - Позивач, Міськрада) звернулася до Господарського суду міста Києва із позовом до Служби безпеки України (далі - Відповідач, СБУ), за участю у справі третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача: Головного управління Служби Безпеки України у м. Києві та Київській області (далі - Третя особа-1) та Фонду державного майна України (далі - Третя особа-2) про витребування майна з чужого незаконного володіння.

1.2. Позовні вимоги мотивовані тим, що об`єкти нерухомого майна за адресою: м. Київ, вул. Улітіна Івана, будинок 7 (нежитлова будівля (літ. "А") загальною площею 166,1 кв.м) та (гараж (літ. "Б") загальною площею 34,2 кв.м) неправомірно вибули з володіння Позивача.

2. Короткий зміст судових рішень у справі

2.1. Рішенням Господарського суду міста Києва від 27.06.2022, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 15.11.2022 у справі № 910/20600/21, у задоволенні позову відмовлено у повному обсязі.

2.2. Господарські суди попередніх інстанцій з огляду на відсутність доказів передачі спірного об`єкту нерухомого майна з загальнодержавної до комунальної власності територіальної громади м. Києва, дійшли висновку про те, що спірний об`єкт нерухомого майна правомірно перебуває у власності держави в особі Відповідача.

3. Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи

3.1. У касаційній скарзі Міськрада просить скасувати судові рішення попередніх інстанцій та прийняти нове, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.

3.2. Вимоги скарги обґрунтовані неврахуванням господарськими судами попередніх інстанцій висновків, які викладені у постанові Верховного Суду України від 25.09.2007 у справі №3/51, постановах Верховного Суду від 14.08.2018 у справі №905/2382/17, від 10.09.2019 у справі №916/2403/18, від 02.10.2018 у справі №910/18036/17, від 14.08.2018 у справі №905/2382/17 та від 25.10.2022 у справі №910/8979/21.

3.3. Також обґрунтовуючи підстави для подання касаційної скарги, заявник посилається на відсутність висновку Верховного Суду щодо вирішення питання про витребування нерухомого майна комунальної власності, яке було передано до сфери управління органу державної влади, з державної власності, при тому що орган державної влади був обізнаний про перебування спірного майна в комунальній власності.

3.4. Відповідач та Третя особа-1 у відзивах на касаційну скаргу просять залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення попередніх інстанцій - без змін.

4. Обставини встановлені судами

4.1. Рішенням Міськради від 29.11.2001 №151/1585 "Про затвердження переліку нежитлових будівель комунальної власності територіальної громади міста Києва" затверджено перелік нежитлових будівель, які належать до комунальної власності територіальної громади міста Києва, зокрема, об`єкт нерухомого майна за адресою: вулиця Улітіна Івана, 7, площею 200,00 кв.м.

4.2. Розпорядженням Київської міської державної адміністрації від 22.02.2002 №347, об`єкт нерухомого майна за адресою: вулиця Улітіна Івана, 7, площею 200,00 кв.м закріплений на праві повного господарського відання за комунальним підприємством "КИЇВЖИТЛОСПЕЦЕКСПЛУАТАЦІЯ".

4.3. Рішенням Міськради від 26.06.2003 №573/733, об`єкт нерухомого майна за адресою: вулиця Улітіна Івана, 7, площею 200,00 кв.м, передано в управління центральному управлінню СБУ, крім відчуження та передачі в користування третім особам.

4.4. Розпорядженням Київської міської державної адміністрації від 27.05.2004 №899, об`єкт нерухомого майна за адресою: вулиця Улітіна Івана, 7, площею 200,00 кв.м переданий в управління центральному управлінню СБУ по акту приймання-передачі від 16.09.2004 №88.

4.5. Рішенням Міськради від 08.07.2021 №1595/1636 "Про організаційно-правові заходи щодо впорядкування використання майна територіальної громади міста Києва" визначено перелік нерухомого майна комунальної власності територіальної громади міста Києва, яке повертається зі сфери управління та іншого безоплатного користування державних органів, установ і організацій, зокрема, об`єкт нерухомого майна за адресою: вулиця Улітіна Івана, 7, площею 200,00 кв.м. Рішення Позивача від 26.06.2003 №573/733 визнано таким, що втратило чинність.

4.6. Відповідно до відомостей з державного реєстру речових прав на нерухоме майно (інформаційна довідка №289557996) державним реєстратором Духновською О.А. 21.10.2020 внесено запис до державного реєстру речових прав на нерухоме майно №38866711 про реєстрацію права власності за відповідачем на нежитлову будівлю (літ. "А") загальною площею 166,1 кв.м) за адресою: м. Київ, вул. Улітіна Івана, будинок 7, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2204474080000.

Також, за вказаною інформаційною довідкою, державним реєстратором Рисак О.О. 21.10.2020 внесено запис до державного реєстру речових прав на нерухоме майно №38870455 про реєстрацію права власності за відповідачем на (гараж (літ. "Б") загальною площею 34.2 кв.м.) за адресою: м. Київ, вул. Улітіна Івана, будинок 7, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2204668080000.

4.7. Позивач стверджує, що останнім, не вчинялись дії та не приймалось рішення про передачу спірного об`єкту нерухомого майна з комунальної власності територіальної громади міста Києва до державної власності, а набуття державою у власність комунального майна в обхід законодавства порушує публічний порядок та посягає на суспільні та економічні основи територіальної громади міста Києва.

5. Позиція Верховного Суду

5.1. Заслухавши суддю-доповідача, присутніх у судовому засіданні представників сторін, дослідивши наведені у касаційній скарзі та відзивах на неї доводи, перевіривши матеріали справи щодо правильності застосування господарськими судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

5.2. Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.

5.3. Згідно з частиною першою статті 317 та частиною першою статті 319 Цивільного кодексу України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

5.4. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Примусове відчуження об`єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості, крім випадків, встановлених частиною другою статті 353 цього Кодексу (стаття 321 Цивільного кодексу України).

5.5. За статтею 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.

5.6. Відповідно до статті 387 Цивільного кодексу України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Зазначений спосіб захисту права власності застосовується у тому випадку, коли власник фактично позбавлений можливості володіти і користуватися належною йому річчю, тобто коли річ незаконно вибуває із його володіння.

Згідно з наведеною нормою власник має право реалізувати своє право на захист шляхом звернення до суду з вимогою про витребування свого майна із чужого незаконного володіння із дотриманням вимог, передбачених Цивільним кодексом України (435-15) .

5.7. Правовий аналіз положень статті 387 Цивільного кодексу України дає підстави для висновку, що у наведеній нормі йдеться про право власника на віндикаційний позов, тобто позов власника, який не володіє, до невласника, який незаконно володіє майном, про вилучення цього майна в натурі.

Віндикаційний позов належить до речово-правових способів захисту; захищає право власності в цілому, оскільки він пред`являється у тих випадках, коли порушено права володіння, користування та розпорядження одночасно.

Сторонами у віндикаційному позові є власник речі, який не лише позбавлений можливості користуватися і розпоряджатися річчю, але вже й фактично нею не володіє, та незаконний фактичний володілець речі (як добросовісний, так і недобросовісний).

Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.

При цьому, у випадку, якщо відповідач заперечує проти позову з посиланням на те, що він є законним власником майна, то до кола обставин, що підлягають доказуванню за віндикаційним позовом, належить встановлення судом факту виникнення (набуття) позивачем права власності на спірне майно. Обов`язок доказування таких обставин покладається на позивача, в той час коли відповідач має право спростувати такі обставини.

5.8. Статтею 10 Конституції (Основного Закону) Української Радянської Соціалістичної Республіки 1978 року було встановлено, що основу економічної системи Української РСР становить соціалістична власність на засоби виробництва у формі державної (загальнонародної) і колгоспно-кооперативної власності. Статтею 11 було встановлено, що у виключній власності держави є земля, її надра, води, ліси. Державі належать основні засоби виробництва в промисловості, будівництві і сільському господарстві, засоби транспорту і зв`язку, банки, майно організованих державою торговельних, комунальних та інших підприємств, основний міський житловий фонд, а також інше майно, необхідне для здійснення завдань держави. Згідно зі статтею 124 органами державної влади в областях, районах, містах, районах у містах, селищах і селах Української РСР є обласні, районні, міські, районні в містах, селищні, сільські Ради народних депутатів.

5.9. Декларацією про державний суверенітет від 16.07.1990 було закріплено, що Українська РСР самостійно визначає свій економічний статус і закріплює його в законах.

Народ України має виключне право на володіння, користування і розпорядження національним багатством України.

Земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території Української РСР, природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони, весь економічний і науково-технічний потенціал, що створений на території України, є власністю її народу, матеріальною основою суверенітету Республіки і використовуються з метою забезпечення матеріальних і духовних потреб її громадян.

5.10. В свою чергу Закон УРСР "Про економічну самостійність Української РСР" від 03.08.1990 в статті 4 було закріплено, що основу економічної самостійності Української РСР утворює власність її народу на національне багатство. Власністю народу України є земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси, що знаходяться в межах території Української РСР, природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони, весь економічний, науковий і технічний потенціал, розташований на території республіки.

До власності народу України належать основні засоби виробництва в промисловості, будівництві, сільському господарстві, транспорті, зв`язку, банки, кредитні установи, майно торгових, комунальних та інших підприємств, а також житловий фонд та інше майно на території України.

Порядок створення і функціонування на території України нових об`єктів власності радянських республік, інших держав, міжнародних організацій, іноземних юридичних осіб і громадян визначається законодавством Української РСР.

Власність в Українській РСР виступає в таких формах:

- колективна;

- індивідуальна (особиста і приватна трудова власність) та інші, передбачені Законом форми власності.

Відносини власності встановлюються і регулюються на основі законодавства Української РСР. Українська РСР гарантує рівноправність всіх форм власності. Право власності охороняється законом.

5.11. Отже до 1991 року законодавство не диференціювало загальнодержавну (республіканську) та комунальну власності, а зазначене питання щодо їх розмежування постало із створенням та формуванням відповідного українського національного законодавства.

5.12. 15.04.1991 введено в дію Закон УРСР "Про власність" від 07.02.1991, яким в статті 31 Закону було встановлено, що до державної власності в Українській РСР належать загальнодержавна (республіканська) власність і власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальна власність).

Таким чином, в цьому Законі комунальна власність розглядалась, які різновид державної власності.

5.13. Частиною першою статті 34 Закон УРСР "Про власність" закріплювалось, що загальнодержавну (республіканську) власність складають: майно, що забезпечує діяльність Верховної Ради Української РСР та утворюваних нею державних органів; майно Збройних Сил, органів державної безпеки, прикордонних і внутрішніх військ; оборонні об`єкти; єдина енергетична система; системи транспорту загального користування, зв`язку та інформації, що мають загальнодержавне (республіканське) значення; кошти республіканського бюджету; республіканський національний банк, інші державні республіканські банки та їх установи і створювані ними кредитні ресурси; республіканські резервні, страхові та інші фонди; майно вищих і середніх спеціальних навчальних закладів; майно державних підприємств; об`єкти соціально-культурної сфери або інше майно, що становить матеріальну основу суверенітету України і забезпечує її економічний та соціальний розвиток.

5.14. Відповідно статтею 35 цього Закону було встановлено, що об`єктами права комунальної власності є майно, що забезпечує діяльність відповідних Рад і утворюваних ними органів; кошти місцевих бюджетів, державний житловий фонд, об`єкти житлово-комунального господарства; майно закладів народної освіти, культури, охорони здоров`я, торгівлі, побутового обслуговування; майно підприємств; місцеві енергетичні системи, транспорт, системи зв`язку та інформації, включаючи націоналізоване майно, передане відповідним підприємствам, установам, організаціям; а також інше майно, необхідне для забезпечення економічного і соціального розвитку відповідної території.

У комунальній власності перебуває також майно, передане у власність області, району чи іншої адміністративно-територіальної одиниці іншими суб`єктами права власності.

5.15. В свою чергу, Постановою Кабінету Міністрів України №311 від 05.11.1991 (311-91-п) затверджено перелік державного майна України, яке передається до власності адміністративно-територіальних одиниць (комунальної власності). У власність міста Києва передано майно: поліграфічної промисловості, місцевої промисловості, зв`язку, будівництва, проектних та наукових установ, житлово-комунального господарства, шляхового господарства, ритуального обслуговування, інших підприємств й організацій, народної освіти, охорони здоров`я, соціального забезпечення, фізичної культури і спорту, культури, торгівлі, громадського харчування, побутового обслуговування, майно виконкомів місцевих Рад народних депутатів.

5.16. Водночас, господарськими судами попередніх інстанцій не встановлено, а Позивачем не доведено, що спірне майно, яке зарестровано за собою Відповідачем, який є державним органом спеціального призначення з правоохоронними функціями, який забезпечує державну безпеку України (частина перша статті 1 Закону України "Про Службу безпеки України" від 25.03.1992) могло бути та було передано у власність міста Києва відповідно до статті 35 Закону Української РСР "Про власність" та постанови Кабінету Міністрів України №311 від 05.11.1991 "Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною власністю)" (311-91-п) , або у інший, передбачений законом, спосіб набуто право комунальної власності на зазначене майно.

Натомість, Верховний Суд, звертаючись до приписів статті 34 Закону УРСР "Про власність" наголошує, що майно органів державної безпеки, до яких належить Відповідач могло перебувати виключно у загальнодержавній власності, яке після прийняття Конституції України (254к/96-ВР) від 28.06.1996 та формування на її основі відповідних законів, які регламентують право власності, трансформувалось у державну власність, а отже не могло бути набуте у комунальну власність всупереч приписів законодавства.

За наведених обставин місцевий господарський суд, з яким погодилась апеляційна інстанція, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову.

5.17. Колегія суддів зазначає, що первинними правовими підставами набуття права комунальної власності у процесі розмежування державної власності на загальнодержавну та комунальну є саме приписи статей 34 та 35 Закону УРСР "Про власність", а також постанова Кабінету Міністрів України №311 від 05.11.1991 (311-91-п) , прийнята на підставі Постанови Верховної Ради УРСР від "Про введення в дію Закону Української РСР "Про власність" (697-12) від 26.03.1991.

Зважаючи на вищевикладене, при вирішення спорів щодо набуття права комунальної власності в процесі трансформації державної власності та розмежування загальнодержавної та комунальної власності слід системно-історично враховувати зазначені приписи законодавства.

При цьому рішення органів місцевого самоврядування про прийняття у комунальну власність у процесі розмежування державного майна чи затвердження переліків об`єктів комунальної власності у зв`язку з таким розмежуванням, як і акти передачі державного майна від міністерств та інших відомств у комунальну власність органам місцевого самоврядування мають оцінюватись (з урахуванням загальних засад диспозитивності та змагальності судочинства) судами на предмет їх відповідності правовій підставі набуття такого права, зокрема, в контексті даного спору Закону УРСР "Про власність" і постанові Кабінету Міністрів України №311 від 05.11.1991 (311-91-п) , оскільки у даному випадку рішення ради чи її виконкому, а також акт прийому-передачі об`єктів загальнодержавної власності у комунальну мають бути прийняті виключно до їх положень.

Додатково Суд враховує, що оскільки, відповідні рішення органів місцевого самоврядування та їх виконавчих органів були прийняті ними самостійно, то при їх оцінці необхідно враховувати наявність у цих органів повноважень на їх прийняття, а також те, що органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

5.18. В такий спосіб, твердження заявника про неврахування господарськими судами попередніх інстанцій висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 25.09.2007 у справі № 3/51 та постанові Верховного Суду від 25.10.2022 у справі № 910/8979/21 є безпідставними, оскільки на відміну від справи, яка переглядається, у вказаних справах суди встановили, що спірне майно належало до комунальної власності, сторонами зазначене не заперечувалось, а обставини та підстави набуття права на спірне майно не було предметом дослідження судів.

Отже, наведені у касаційній скарзі постанови суду касаційної інстанції були прийняті за іншої фактично-доказової бази (обставин справи та зібраних у ній доказів), тобто вищезазначені справи і справа, яка переглядається є відмінними за істотними правовими ознаками.

5.19. В свою чергу, посилання на правові висновки в частині стандарту доказування та оцінки доказів судом (справи №905/2382/17, №916/2403/18, №910/18036/17, №905/2382/17) за своїм правозастосуванням є загальними, а аргументи скаржника щодо їх неврахування судами попередніх інстанцій, в контексті цієї справи, фактично зводяться до намагання здійснити переоцінку доказів та прохання надати нову оцінку доказам у справі, що в силу вимог статті 300 Господарського процесуального кодексу України виходить за межі повноважень Верховного Суду.

5.20. Додатково колегія суддів зазначає, що Міськрада, у поданій касаційній скарзі, однією із підстав оскарження рішень судів попередніх інстанцій у справі, що розглядається, зазначає пункт 3 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України.

Відповідно до пункту 3 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, зокрема, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Зі змісту вказаної норми вбачається, що вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню господарськими судами під час вирішення спору.

Отже, у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 3 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, крім встановлення відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, обов`язковому дослідженню підлягає також питання щодо необхідності застосування таких правових норм для вирішення спору з огляду на встановлені фактичні обставини справи.

Аргументуючи підставу касаційного оскарження, передбачену пунктом 3 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, скаржник зазначає про відсутність висновку Верховного Суду щодо вирішення питання про витребування нерухомого майна комунальної власності, яке було передано до сфери управління органу державної влади, з державної власності, при тому що орган державної влади був обізнаний про перебування спірного майна в комунальній власності.

Зі встановлених господарськими судами попередніх інстанцій обставин справи убачається, що спірний об`єкт нерухомого майна не підлягав та не підлягає передачі із державної до комунальної власності, а відтак відсутні підстави для формування висновку Верховного Суду з порушеного скаржником питання.

5.21. Зважаючи на викладене, наведені скаржником підстави касаційного оскарження не отримали підтвердження під час касаційного провадження, що виключає скасування оскаржуваних рішень попередніх інстанцій.

6. Висновки Верховного Суду

6.1. Відповідно до статті 287 Господарського процесуального кодексу України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини 1 цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 310 цього Кодексу.

6.2. Згідно із статтею 300 Господарського процесуального кодексу України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

6.3. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

6.4. За змістом частини першої статті 309 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 309 Господарського процесуального кодексу України).

6.5. Верховний Суд, переглянувши оскаржувані судові рішення попередніх інстанцій в межах наведених у касаційній скарзі доводів, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, дійшов висновку про відсутність підстав для їх зміни чи скасування.