910/6550/18 Окрема думка про визнання недійсним договору у частині продажу на користь держави в особі Мінфіну належних особі акцій Публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Приватбанк"; зобов'язання Мінфіну повернути належні особі прості іменні акції КБ "Приватбанк" шляхом їх переказу на рахунок особи у цінних паперах; зобов'язання Мінфіну надати розпорядження на здійснення операції списання цінних паперів з рахунку в цінних паперах та їх переказу на рахунок особи у цінних паперах - 05.06.2024 Прийняття

3.Позивач вважає, що оспорюваний правочин: (1) був вчинений з порушенням порядку, визначеного статтею 41-1 Закону "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб"; (2) був вчинений особою, яку позивач не уповноважував на продаж своїх акцій, згоду на продаж таких акцій позивач не надавав, кошти від продажу акцій не отримував, що свідчить про порушення статей 238, 239, 353, 658, 692 ЦК; (3) суперечить вимогам статті 41 Конституції України, статті 353 ЦК та статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) (далі - Конвенція), оскільки, на думку позивача, мало місце втручання у гарантоване йому право на мирне володіння своїм майном.

4.Господарський суд міста Києва ухвалою від 12.12.2023, залишеною без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 04.03.2024, провадження у справі №910/6550/18 закрив.

5.Судові рішення мотивовані тим, що позивач обрав неефективний спосіб захисту прав у розумінні статті 13 Конвенції та частини шостої статті 41 Закону "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", який не забезпечить поновлення порушених прав, за захистом яких він звернуся до суду.

6.Посилаючись на висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15.02.2023 у справі №910/18214/19 та Верховного Суду від 28.06.2023 у справі №910/19005/19, суди зазначили, зокрема, що:

(1) оскарження до суду договору купівлі-продажу акцій, укладеного у процедурі "bail-in", не може бути підставою для застосування наслідків недійсності правочину (договору), а тому відповідна позовна вимога в разі її задоволення судом не призведе до відновлення становища, яке існувало до порушення; така вимога є неефективним способом захисту інтересів акціонера неплатоспроможного банку незалежно від того, чи були законними рішення компетентних органів про виведення неплатоспроможного банку з ринку шляхом обміну його акцій на зобов`язання інвестора;

(2) передбачена частиною шостою статті 41 Закону "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" заборона щодо витребування в інвестора придбаних ним акцій банку на користь їх попереднього власника, яка діяла з 12.08.2015 та на час розгляду спору в цій справі, у контексті застосування гарантій статті 6 Конвенції є легітимним цивільно-правовим обмеженням способів захисту акціонерами банків їх прав та інтересів у процедурі виведення з ринку неплатоспроможного банку (у розумінні норм матеріального права), яка має застосовуватися як спеціальна щодо загальних способів захисту норма права; така норма введена на захист публічного інтересу в забезпеченні стабільності фінансової системи та положень щодо добросовісності інвестора банку в силу закону (частина десята статті 39 Закону "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб");

(3) з прийняттям Закону "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення механізмів регулювання банківської діяльності" (590-20) (далі - Закон №590-IX (590-20) ) не було змінено матеріально-правове регулювання в частині способів захисту прав особи, яка постраждала внаслідок порушень закону у процедурі виведення банку з ринку (відновлення його платоспроможності); як на момент виникнення спірних правовідносин (грудень 2016 року), так і на цей час єдиним способом захисту від таких порушень є стягнення збитків; тому питання темпорального застосування Закону №590-IX (590-20) у частині належного способу захисту не виникає;

(4) обмеження прав акціонерів, яке було доступним, чітким і передбачуваним, зокрема, для позивача, відповідало критерію законності в розумінні статті 1 Першого Протоколу до Конвенції; з огляду на відсутність інших юридичних засобів збереження такої стабільності, які б відповідали європейським вимогам, і за наявності гарантій для акціонерів у разі завдання їм збитків отримати відповідне відшкодування, застосовані обмеження є пропорційними зазначеній легітимній меті;

(5) вирішити питання про те, чи порушені права та законні інтереси позивача суд може тільки у спорі за належною позовною вимогою - про відшкодування завданої шкоди у грошовій формі;

(6) доводи про порушення прав як кредитора (вкладника) / колишнього учасника (акціонера) є необґрунтованими з огляду на наявність компетенції в уповноваженої особи Фонду на укладення договорів купівлі-продажу акцій від імені пов`язаних із банком осіб без погодження з такими особами відповідно до затвердженого Фондом плану врегулювання та згідно з приписами пункту 5 частини другої статті 39 Закону "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб";

(7) застосування процесуального припису пункту 7 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №590-IX (590-20) до правовідносин, спір стосовно яких перебуває на розгляді господарського суду, і судове провадження не завершене прийняттям остаточного рішення на дату набрання чинності цим Законом, не суперечить положенням статті 6 Конвенції; воно забезпечує однакові процесуальні наслідки розгляду спорів за позовами учасників (акціонерів) неплатоспроможного банку - як тих, що звернулися до суду до набрання чинності змінами до статті 5 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК (1798-12) ), і їх спір не завершено розглядом у суді, так і тих, що звернулися після набрання чинності Законом №590-ІХ (590-20) , - реалізуючи принцип рівності перед законом і судом;

(8) механізм закриття провадження у справі, який передбачений пунктом 7 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №590-IX (590-20) на виконання міжнародних договорів України, не суперечить ГПК (1798-12) , узгоджується із законотворчою практикою, є доступним, чітким і зрозумілим для учасників справи;

(9) у цій справі підлягає застосуванню спеціальна процесуальна норма пункту 7 розділу ІІ Закону №590-ІХ (590-20) .

7. ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на ухвалу Господарського суду міста Києва від 12.12.2023 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 04.03.2024, у якій просить їх скасувати та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

8.Обґрунтовуючи підстави касаційного оскарження, скаржник зазначає, що:

(1) суд апеляційної інстанції підтримав закриття провадження у справі через обрання позивачем неналежного способу захисту прав; така позиція суперечить низці постанов Верховного Суду, які стверджують про те, що за певних умов неправильне формулювання позивачем позовної вимоги не є перешкодою для задоволення позову і не може бути підставою для відмови в позові (постанови від 20.09.2023 у справі №910/3453/22; від 16.02.2024 у справі №910/10009/22; від 19.04.2023 у справі №904/7803/21, від 20.09.2023 у справі №910/3453/22, від 01.11.2023 у справі №910/7987/22); відтак оскаржуваною постановою не були враховані висновки Верховного Суду у подібних правовідносинах щодо самостійного обрання судом належного способу захисту;

(2) необхідно відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.02.2023 у справі №910/18214/19 та постанові Верховного Суду від 28.06.2023 у справі №910/19005/19; вказані правові позиції були враховані апеляційним судом при розгляді справи, що прямо вбачається із тексту оскаржуваної постанови.

9.Доводи скаржника зводяться до того, що:

(1) стаття 231 ГПК не містить такої підстави для закриття провадження у справі як неправильно обраний спосіб захисту порушеного права, на відсутність такої підстави вказує і практика Верховного Суду; суд першої інстанції повинен був розглянути позов по суті та за наявності відповідних підстав задовольнити його або відмовити у його задоволенні;

(2) "єдиний ефективний спосіб захисту" прав позивача, про який стверджували суди, є недоступним в силу обмеження строку на оскарження рішень Фонду, НБУ, КМУ і неможливості його поновлення за положеннями статті 266-1 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС);

(3) суд застосував закон, який не міг бути застосований: факт подання особою до суду позову із зазначенням вимог та підстав такого звернення є реалізацією права на судовий захист та є процесуальною дією в розумінні частини третьої статті 3 ГПК, що зумовлює обов`язок суду розглянути спір із застосуванням до спірних правовідносин процесуального закону, чинного на дату звернення відповідної особи до суду та розгляду її позовних вимог; це узгоджується з позицією, викладеною у постановах Верховного Суду від 12.11.2020 у справі №911/956/17 та від 21.07.2021 у справі №904/3069/18;

(4) суд першої інстанції дійшов помилкового висновку щодо застосування у цій справі положень Закону №590-ІХ (590-20) , оскільки спірні правовідносини виникли до набрання чинності цим Законом; висновки щодо дії в часі Закону №590-ІХ (590-20) узгоджуються з правовою позицією, викладеною в постанові Верховного Суду від 17.06.2020 у справі №826/11415/19; позивач звернувся до суду з позовом у травні 2018 року, однак Закон №590-ІХ (590-20) , яким внесені зміни до статті 5 ГПК, набрав чинності 23.05.2020;

(5) застосування Закону №590-ІХ (590-20) у цій справі призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції та статті 41 Конституції України.

10.Мінфін подав відзив, в якому просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення - без змін.

11.У відзиві Мінфін зазначає:

(1) частина третя статті 5 ГПК на сьогодні імперативно визначає єдиний спосіб захисту прав колишніх власників акцій КБ "ПриватБанк" - відшкодування завданої шкоди у грошовій формі; частина четверта статті 5 ГПК в редакції Закону №590-IX (590-20) закріплює неможливість визнання недійсним оспорюваного договору у випадку визнання незаконними рішень держаних органів, в результаті яких було укладено оспорюваний договір; таким чином, провадження у вказаній справі підлягає закриттю;

(2) позивач обрав спосіб захисту своїх прав - визнання недійсним правочину, що не відповідає вимогам частини третьої статті 5 ГПК, суд першої інстанції правильно закрив провадження у справі;

(3) суди встановили, що на вимоги пов`язаних із неплатоспроможним банком осіб про визнання недійсними правочинів, укладених від їхнього імені, поширюється дія спеціальних норм матеріального права, передбачених статтями 39, 40, 41, 41-1 Закону "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", які були чинними на момент учинення правочинів у процедурі придбання державою акцій неплатоспроможного банку, яка за правом Європейського Союзу визначена як "bail-in tool";

(4) на час укладення оспорюваного правочину нормами матеріального права вже було обмежено права колишніх власників (акціонерів) неплатоспроможного банку щодо можливості повернення їм акцій неплатоспроможного банку та на відшкодування попереднім власникам збитків інвестором, яким у спірному випадку виступила держава, з підстав недійсності, скасування або визнання протиправними будь-яких рішень, правочинів або інших дій, вчинених у процедурі виведення неплатоспроможного банку з ринку;

(5) Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15.02.2023 у справі №910/18214/19 звернула увагу, що встановлення способів захисту порушеного права є інститутом матеріального права; положення статті 5 ГПК є нормами матеріального права, незважаючи на їх розміщення у процесуальному кодексі;

(6) з прийняттям Закону №590-IX (590-20) не було змінено матеріально-правове регулювання в частині способів захисту прав особи, яка постраждала внаслідок порушень закону у процедурі виведення банку з ринку (відновлення його платоспроможності); як на момент виникнення спірних правовідносин (грудень 2016 року), так і на цей час єдиним способом захисту від таких порушень є стягнення збитків; тому питання темпорального застосування Закону №590-IX (590-20) у частині належного способу захисту не виникає.

12.Національний банк України (далі - НБУ) подав відзив на касаційну скаргу, в якій просить залишити її без задоволення, оскаржувані рішення - без змін.

13.У відзиві НБУ, зокрема, зазначає:

(1) обраний ОСОБА_1 спосіб захисту порушених прав та інтересів є неефективним, що зумовлює необхідність закриття провадження;

(2) обґрунтованими є висновки суду апеляційної інстанції про законність закриття судом першої інстанції провадження в цій справі на підставі пункту 7 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №590-ІХ (590-20) ;

(3) оскаржувані рішення узгоджуються з висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 15.02.2023 у справі №910/18214/19;

(4) аналіз касаційної скарги вказує, що доводи скаржника щодо незаконності оскаржуваних рішень зводяться до незгоди із висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 15.02.2023 у справі №910/18214/19;

(5) є безпідставними й такими, що вводять в оману, доводи ОСОБА_1 про те, що 25.01.2021 Окружний адміністративний суд міста Києва у справі №640/17415/20 залишив позовну заяву без розгляду на підставі пропущення строків оскарження, передбачених в частині другій статті 266-1 КАС - тобто тримісячного строку, який не підлягає поновленню за судовим рішенням.

14.КБ "Приватбанк" подав відзив на касаційну скаргу, в якій просить залишити її без задоволення, оскаржувані рішення - без змін.

15.У відзиві КБ "Приватбанк", зокрема, вказує:

(1) суди попередніх інстанцій встановили, що на момент звернення з позовом про визнання недійсним оспорюваного правочину, укладеного у процедурі виведення Банку з ринку як неплатоспроможного, всі процедури, обумовлені підготовкою i передачею Банку новому акціонеру (державі) та відновленням його платоспроможності, були завершені;

(2) при прийнятті рішень про закриття провадження за вказаною справою суди попередніх інстанцій відповідно до частини четвертої статті 236 ГПК врахували висновки Верховного Суду щодо правильного застосування наведених вище норм у правовідносинах з виведення неплатоспроможного КБ "Приватбанк" з ринку за участі держави, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.02.2023 у справі №910/18214/19 та у постанові Верховного Суду від 28.06.20223 у справі №910/19005/19;

(3)доводи касаційної скарги не спростовують законності рішень суддів попередніх інстанцій про закриття провадження у справі та вірного застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального i процесуального права;

(4) суди попередніх інстанцій застосували частину шосту статті 41 Закону "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", частини третю, четверту статті 5 ГПК та Закону №590-IX (590-20) у повній відповідності до висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 15.02.2023 у справі №910/18214/19;

(5) висновки та мотиви Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 15.02.2023 у справі №910/18214/19, в повній мірі спростовують твердження позивача про те, що застосування судами попередніх інстанцій положень частини шостої статті 41 Закону "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" та Закону №590-IX (590-20) як підстави для закриття провадження у цій справі призводить до порушення статей 4, 231 ГПК, статей 6, 13 Конвенції, статті 1 Першого протоколу до Конвенції, статті 41 Конституції України та принципу недопустимості зворотної дії закону у часі;

(6) додатковим спростуванням тверджень позивача про невідповідність Конституції України (254к/96-ВР) застосування положень Закону №590-IX (590-20) є також той факт, що 23.11.2023 Велика Палата Конституційного Суду України постановила ухвалу про закінчення конституційного провадження у справі за конституційним поданням 64 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (254к/96-ВР) (конституційності) окремих приписів Закону №590-IX (590-20) та цього закону в цілому, окремих приписів Цивільного кодексу України (435-15) , Кримінального процесуального кодексу України (4651-17) , Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) , Цивільного процесуального кодексу України (1618-15) , Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , Законів "Про Національний банк України" (679-14) , "Про банки i банківську діяльність" (2121-14) , "Прo систему гарантування вкладів фізичних осіб" (4452-17) , "Про виконавче провадження" (1404-19) зі змінами, унесеними Законом №590-IX (590-20) ;

(7) доводи позивача про те, що такий спосіб захисту як відшкодування завданої позивачу шкоди у грошовій формі начебто на практиці не доступний йому, не відповідають дійсності, оскільки позивач з відповідним позовом до суду не звертався;

(8) щодо адміністративної справи позивача (справа №640/17415/20), позов у якій було залишено судом без розгляду, то у цій справі позивач не заявляв вимог про відшкодування завданої йому шкоди у грошовій формі;

(9) положення Закону "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (4452-17) (пункту 1 абзацу 2 частини шостої статті 41) прямо унеможливлюють повернення позивачу акцій КБ "Приватбанк" в будь-який спосіб, а Держава Україна, як інвестор, який здійснив придбання акції неплатоспроможного банку відповідно до вимог Закону "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (4452-17) , не може бути позбавлена права власності на акції Банку шляхом їх повернення позивачу будь-яким способом;

(10) приписи частин третьої, четвертої статті 5 ГПК та статті 41 Закону "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" у поєднанні з позицією, висвітленою Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 15.02.2023 у справі №910/18214/19, свідчить про обрання позивачем неналежного способу захисту, що є імперативною підставою для закриття провадження за відповідною справою.

16.У наданих письмових поясненнях КБ "Приватбанк", зокрема, вказує, що скаржник, зазначаючи про необхідність відступлення від правового висновку, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15.02.2023 у справі №910/18214/19 та Верховного Суду від 28.06.2023 у справі №910/19005/19, не навів будь-якого обґрунтування щодо необхідності такого відступу, зокрема не довів наявності істотних причин для цього (неефективність, помилковість, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість судового рішення); у касаційній скарзі відсутнє посилання на конкретну норму права (абзац, пункт, частину статті), від висновку щодо застосування якої варто відступити; зміст вказаної скарги зводиться до незгоди заявника із ухваленими у справі судовими рішеннями господарських судів попередніх інстанцій.

17.Верховний Суд постановою від 05.06.2024 касаційну скаргу ОСОБА_1 залишив без задоволення, ухвалу Господарського суду міста Києва від 12.12.2023 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 04.03.2024 у справі №910/6550/18 - без змін.

18.Вказана постанова мотивована, зокрема, правильністю висновку суду першої інстанції про обрання позивачем неефективного способу захисту прав, що з огляду на правове регулювання особливостей судової процедури розгляду спорів, пов`язаних із виведенням неплатоспроможного банку з ринку, є підставою для закриття провадження у цій справі на підставі пункту 7 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №590-IX (590-20) , який відповідно до висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 15.02.2023 у справі №910/18214/19, підлягає застосуванню як спеціальна процесуальна норма.

19.Не погоджуюсь з такими висновками Верховного Суду та вважаю цілком обґрунтованими доводи касаційної скарги, зокрема в частині необхідності відступу від висновків Великої Палати Верховного Суду від 15.02.2023 у справі №910/18214/19, які були враховані як судами попередніх інстанцій, так й Верховним Судом у цій справі, з огляду на що висловлюю окрему думку відповідно до частини третьої статті 34 ГПК.

Щодо неефективності обраного способу захисту як підстави для закриття провадження у справі

20.Відповідно до частини першої статті 2 ГПК завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

21.Здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (частина перша статті 5 ГПК).

22.Зі змісту статей 15, 16 ЦК вбачається, що кожна особа має право на захист її особистого немайнового або майнового права чи інтересу в суді.

23.Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається із двох елементів: предмета і підстави позову.

24.Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою позову - факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу. При цьому особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах, і у разі встановлення порушеного права з`ясувати, чи буде воно відновлено у заявлений спосіб.

25.Захист цивільних прав це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

26.Способи захисту цивільного права чи інтересу це закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 у справі №925/1265/16 (пункт 5.5)). Тобто це дії, спрямовані на запобігання порушенню або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі способи мають бути доступними й ефективними (постанови Великої Палати Верховного Суду від 29.05.2019 у справі №310/11024/15-ц (пункт 14) та від 01.04.2020 у справі №610/1030/18 (пункт 40)).

27.Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорювання. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорювання та спричиненим цими діяннями наслідкам. Такі висновки сформульовані, зокрема, в постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі №338/180/17 (пункт 57), від 11.09.2018 у справі №905/1926/16 (пункт 40), від 30.01.2019 у справі №569/17272/15-ц, від 01.10.2019 у справі №910/3907/18 та від 09.02.2021 у справі №381/622/17 (пункт 14)

28.Норми частини другої статті 16 ЦК та статті 20 Господарського кодексу України (далі - ГК) передбачають такий спосіб захисту порушеного права, як визнання недійсним правочину (господарської угоди).

29.У цій справі, звертаючись з позовом до суду, позивач обрав способом захисту своїх прав, зокрема, визнання недійсним договору в частині продажу належних йому акцій КБ "Приватбанк", укладеного в процедурі виведення банку з ринку як неплатоспроможного на підставі рішень НБУ, виконавчої дирекції Фонду та постанови КМУ, зокрема за процедурою, визначеною статтями 39, 41, 41-1 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб".

30.Заявлена позивачем вимога про визнання договору недійсним як спосіб захисту, який передбачений законом та відповідає усталеній судовій практиці стосовно розуміння визнання оспорюваного правочину недійсним як способу захисту (постанова об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19.02.2021 у справі №904/2979/20 та постанова Верховного від 28.11.2019 у справі №910/8357/18), підлягала розгляду судом з ухваленням саме рішення суду за результатами такого розгляду про задоволення позову чи про відмову у задоволенні позову, а не ухвали про закриття провадження у справі у зв`язку із неефективністю обраного позивачем способу захисту.

31.Підстави для закриття провадження у справі визначені статтею 231 ГПК, яка не містить такої підстави для закриття провадження у справі як неналежність або неефективність обраного позивачем способу захисту.

32.Вирішуючи питання про закриття провадження у справі, яке по суті є процесуальним (процедурним) питанням, суд не втручається у зміст спірних правовідносин, а з`ясовує лише: (1) чи існує законодавчий дозвіл на закриття провадження у справі; (2) чи є процесуальна ситуація у справі такою, що уможливлює закриття провадження.

33.Якщо визначається зміст спірних правовідносин та тлумачиться і застосовується закон, що регулює спірні правовідносини, то суд має ухвалити не процесуальне судове рішення, а рішення по суті розгляду справи з висновком про задоволення чи відмову в задоволенні позову.

34.Про це свідчить системний аналіз статей 232 (види судових рішень), 237 (питання, які вирішує суд під час ухвалення рішення суду) ГПК (1798-12) .

35.Позиція Верховного Суду у цій справі з посиланням на висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 15.02.2023 у справі №910/18214/19, стосовно того, що обрання позивачем неефективного способу захисту в розумінні статті 13 Конвенції та частини шостої статті 41 Закону "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", який не забезпечить поновлення порушених прав, за захистом яких позивач звернуся до суду, є підставою для закриття провадження у цій справі суперечить наведеним нормам ГПК (1798-12) та не узгоджується зі сталою практикою Великої Палати Верховного Суду щодо вирішення справ при обранні позивачем неналежного/неефективного способу захисту його прав.

36.Так, Велика Палата Верховного Суду неодноразово виснувала, що обрання позивачем неналежного або неефективного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові незалежно від інших встановлених судом обставин (постанови від 29.09.2020 у справі №378/596/16-ц (пункт 77), від 19.01.2021 у справі №916/1415/19 (пункт 6.21), від 02.02.2021 у справі №925/642/19 (пункт 52), від 06.04.2021 у справі №910/10011/19 (пункт 99), від 22.06.2021 у справі №200/606/18 (пункт 76), від 23.11.2021 у справі №359/3373/16-ц (пункт 155), від 15.09.2022 у справі №910/12525/20 (пункт 148)).

37.Оскільки за загальним правилом та відповідно до сталої судової практики обрання позивачем неналежного/неефективного способу захисту (поновлення) своїх прав та інтересів є підставою для ухвалення рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, а не постановлення ухвали про закриття провадження у справі, саме при ухваленні рішення суду за результатами розгляду заявленої позивачем вимоги про визнання недійсним оспорюваного договору, оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок щодо нього, суд мав встановити його ефективність чи неефективність, а також з`ясувати, чи заявлена позивачем вимога про захист цивільного права відповідає змісту порушеного права, характеру правопорушення, а також чи забезпечить поновлення порушеного права, за захистом якого позивач звернувся до суду, заявляючи відповідну вимогу.

38.Відповідно надання аналізу щодо (1) ефективності обраного позивачем способу захисту своїх прав як акціонера Банку ; (2) особливостей процедури виведення неплатоспроможного банку з ринку, зокрема, застосування у контексті цього Директиви 2014/59/ЄС Європейського Парламенту та Ради ЄС "Про основні положення щодо фінансового оздоровлення та виведення з ринку неплатоспроможних банків та інвестиційних фірм", якою процедура "бейл-ін" (англ. - "bail-in tool") визначена як один зі способів оздоровлення неплатоспроможного банку його інвестором, норм Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (4452-17) , які були чинними на момент учинення правочинів у процедурі придбання державою акцій неплатоспроможного банку, яка за правом Європейського Союзу визначена як "bail-in tool", та які на час укладення оспорюваного правочину обмежували права колишніх власників (акціонерів) неплатоспроможного банку щодо можливості повернення їм акцій неплатоспроможного банку та на відшкодування попереднім власникам збитків інвестором, яким у спірному випадку виступила держава, з підстав недійсності, скасування або визнання протиправними будь-яких рішень, правочинів або інших дій, вчинених у процедурі виведення неплатоспроможного банку з ринку; (3) обмежень, які передбачені статтею 41 Закону "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" та які узгоджуються з регулюванням за статтею 85 Директиви 2014/59/ЄС, вимогами статті 1 Першого Протоколу до Конвенції, статті 41 Конституції України, внаслідок чого суд першої інстанції, з яким погодився Верховний Суд, виснував про те, що оскарження до суду договору купівлі-продажу акцій, укладеного у процедурі "bail-in", не може бути підставою для застосування наслідків недійсності правочину (договору), а тому відповідна позовна вимога в разі її задоволення судом не призведе до відновлення становища, яке існувало до порушення; така вимога є неефективним способом захисту інтересів акціонера, могло бути покладено в основу рішення суду за результатами розгляду заявлених позивачем вимог, а не ухвали про закриття провадження у справі.

Щодо застосування статті 5 ГПК в редакції Закону №590-IX (590-20)

39.В контексті доводів (заперечень) скаржника в цій частині, Верховний Суд у постанові від 05.06.2024 у цій справі №910/6550/18 практично дослівно відобразив позицію Великої Палати Верховного Суду, викладену у постанові від 15.02.2023 у справі №910/18214/19, зокрема стосовно того, що:

(1) встановлення способів захисту порушеного права є інститутом матеріального права. Положення статті 5 "Способи судового захисту" ГПК (1798-12) є нормами матеріального права незважаючи на їх розміщення у процесуальному кодексі;

(2) диспозиція статті 5 "Способи судового захисту" ГПК України (1798-12) в зазначеній редакції не передбачала обмежень щодо вибору колишнім учасником неплатоспроможного банку способу захисту його прав у господарському суді, порушення яких він пов`язує зі здійсненням процедури виведення неплатоспроможного банку з ринку. Однак такі обмеження існували відповідно до частини шостої статті 41 Закону № 4452-VI, тобто в іншому законі, положення якого були матеріально-правовими. Ці обмеження були доступними, чіткими та передбачуваними для позивача. Подальше внесення змін до ГПК (1798-12) та доповнення статті 5 новими частинами третьою та четвертою на цей висновок не впливають;

(3) з прийняттям Закону №590-IX (590-20) не було змінено матеріально-правове регулювання в частині способів захисту прав особи, яка постраждала внаслідок порушень закону у процедурі виведення банку з ринку (відновлення його платоспроможності); як на момент виникнення спірних правовідносин, так і на цей час єдиним способом захисту від таких порушень є стягнення збитків; тому питання темпорального застосування Закону №590-IX (590-20) у частині належного способу захисту не виникає;

(4) застосування процесуального припису пункту 7 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №590-IX (590-20) до правовідносин, спір стосовно яких перебуває на розгляді господарського суду, і судове провадження не завершене прийняттям остаточного рішення на дату набрання чинності цим Законом, не суперечить положенням статті 6 Конвенції; воно забезпечує однакові процесуальні наслідки розгляду спорів за позовами учасників (акціонерів) неплатоспроможного банку - як тих, що звернулися до суду до набрання чинності змінами до статті 5 ГПК, і їх спір не завершено розглядом у суді, так і тих, що звернулися після набрання чинності Законом №590-ІХ (590-20) , - реалізуючи принцип рівності перед законом і судом;

(5) механізм закриття провадження у справі, який передбачений пунктом 7 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №590-IX (590-20) на виконання міжнародних договорів України, не суперечить ГПК (1798-12) , узгоджується із законотворчою практикою, є доступним, чітким і зрозумілим для учасників справи;

(6) у цій справі підлягає застосуванню спеціальна процесуальна норма пункту 7 розділу ІІ Закону №590-ІХ (590-20) .

40.Вважаю застосування Верховним Судом вказаних висновків із майже дослівним відображенням цієї позиції, проте, без належного спростування доводів скаржника в цій частині, зокрема, щодо необхідності відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.02.2023 у справі №910/18214/19, помилковим.

41.В контексті цього, звертаючи увагу Суду на обов`язковість врахування при вирішенні даної справи змісту конституційного принципу незворотності дії закону у часі та негайної дії норми процесуального права, аналіз якого неодноразово здійснювався у рішеннях Конституційного Суду України (рішення від 13.05.1997 №1-зп/1997, від 03.10.1997 №4-зп/1997, від 09.02.1999 №1-рп/1999, від 05.04.2001 №З-рп/2001, від 13.03.2012 №5- рп/2012, від 13.03.2012 №6-рп/2012), скаржник вказував на те, що на момент виникнення спірних правовідносин та звернення з цим позовом до суду у чинній на той момент редакції ГПК (1798-12) були відсутніми будь-які умови та/або вимоги до способів захисту прав осіб, які є (були) учасниками банку і права та інтереси яких були порушені внаслідок виведення неплатоспроможного банку з ринку або ліквідації банку на підставі протиправного (незаконного) індивідуального акта, а тому помилковим є застосування у цій справі Закону №590, так як спірні правовідносини у цій справі виникли до набрання чинності вказаним Законом.

42.Погоджуюсь з такими доводами скаржника з огляду на таке.

43.Відповідно до частини першої статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

44.У рішенні від 09.02.1999 №1-рп/99 (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) Конституційний Суд України виснував, що в регулюванні суспільних відносин застосовуються різні способи дії в часі нормативно-правових актів; перехід від однієї форми регулювання суспільних відносин до іншої може здійснюватися, зокрема, негайно (безпосередня дія), шляхом перехідного періоду (ультраактивна форма) і шляхом зворотної дії (ретроактивна форма). За загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце (абзаци 1 та 2 пункту 2 мотивувальної частини зазначеного Рішення).

45.Цей принцип закріплений у частині перші статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.

46.Закріплення названого принципу на конституційному рівні є гарантією стабільності суспільних відносин, у тому числі відносин між державою і громадянами, породжуючи у громадян впевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього закону чи іншого нормативно-правового акта.

47.Статтею 5 ЦК "Дія актів цивільного законодавства у часі" визначено, що акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.

48.Тобто, за загальним правилом до події, факту застосовується закон (інший нормативно-правовий акт), під час дії якого вони настали або мали місце.

49.Принцип незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів, закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, є гарантією безпеки людини і громадянина, довіри до держави. Винятки з цього конституційного принципу, тобто надання закону або іншому нормативно-правовому акту зворотної сили, передбачено частиною першою статті 58 Конституції України, а саме: коли закони або інші нормативно-правові акти пом`якшують або скасовують відповідальність особи (пункт 4 рішення Конституційного Суду України від 05.04.20001 №3-рп/2001).

50.Конституційний Суд України дійшов висновку, що конституційний принцип про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів може поширюватись на закони та інші нормативно-правові акти, які пом`якшують або скасовують відповідальність юридичних осіб, проте надання зворотної дії в часі таким нормативно- правовим актам може бути передбачено шляхом прямої вказівки про це в законі або іншому нормативно-правовому акті (абзац 4 пункту 3 рішення Конституційного Суду України від 09.02.1999 №1-рп/99 (v001p710-99) (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів).

51.Відповідно до частини третьої статті 3 ГПК судочинство у господарських судах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

52.Частиною першою статті 14 ГПК визначено принцип диспозитивності у господарському судочинстві, суть якого полягає у тому, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

53.Як зазначалось, застосування конкретного способу захисту прав та законних інтересів залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулась особа, так і від характеру його порушення.

54.Факт подання особою до господарського суду позовної заяви із зазначенням вимог та підстав такого звернення є реалізацією відповідних осіб права на судовий захист та за своєю правовою природою є процесуальною дією в розумінні частини третьої статті 3 ГПК, що зумовлює обов`язок суду розглянути спір із застосуванням до спірних правовідносин процесуального закону, чинного на дату звернення відповідної особи до суду та розгляду її позовних вимог.

55.Як правильно стверджує скаржник, на момент звернення з цим позовом до суду у травні 2018 стаття 5 ГПК "Способи судового захисту" передбачала, що здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

56.Тобто, станом на момент звернення позивачем до суду з цим позовом, зокрема про визнання договору недійсним, у ГПК (1798-12) були відсутніми будь-які умови та/або вимоги до способів судового захисту прав осіб, які є (були) учасниками банку і права та інтереси яких були порушені внаслідок виведення неплатоспроможного банку з ринку або ліквідації банку на підставі протиправного (незаконного) індивідуального акта Національного банку України, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, Міністерства фінансів України, Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку, рішення Кабінету Міністрів України.

57.Відповідні зміни до статті 5 ГПК стосовно того, що єдиним способом захисту прав осіб, які є (були) учасниками банку і права та інтереси яких були порушені внаслідок виведення неплатоспроможного банку з ринку або ліквідації банку на підставі протиправного (незаконного) індивідуального акта НБУ, ФГВФО, Мінфіну, НКЦПФР, рішення КМУ, є відшкодування завданої шкоди у грошовій формі, були внесені Законом №590-IX (590-20) , який набрав чинності 23.05.2020, тобто вже після звернення позивача з цим позовом до суду.

58.З урахуванням викладеного вважаю цілком обґрунтованими доводи скаржника щодо помилкового, з порушенням норм статті 5 ЦК, 58 Конституції України (254к/96-ВР) , застосування у цій справі статті 5 ГПК (в редакції зі змінами, внесеними Законом №590-IX (590-20) ), оскільки як спірні правовідносини виникли, так і звернення до суду про визнання недійсним оспорюваного договору відбулось до набрання чинності вказаним Законом.

Щодо закриття провадження у справі на підставі пункту 7 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №590-IX (590-20)

59.Так, пунктом 7 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №590-IX (590-20) визначено, що судові провадження в господарських справах за позовом учасника та/або колишнього учасника банку про захист прав або інтересів, які були порушені внаслідок виведення банку з ринку на підставі протиправного (незаконного) індивідуального акта Національного банку України, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, Міністерства фінансів України, Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку, рішення Кабінету Міністрів України, судовий розгляд яких станом на день набрання чинності цим Законом не завершений у судах першої, апеляційної або касаційної інстанцій шляхом ухвалення рішення (ухвали, постанови), у разі невідповідності обраних позивачем способів захисту вимогам частин третьої, четвертої статті 5 ГПК України підлягають закриттю у відповідній частині судом, який розглядає справу.

60.З аналізу наведеної норми вбачається, що законодавець передбачив можливість закриття провадження в господарських справах за позовом учасника та/або колишнього учасника банку про захист прав або інтересів, які були порушені внаслідок виведення банку з ринку на підставі протиправного (незаконного) індивідуального акта, саме при невідповідності обраних позивачем способів захисту, вимогам частин третьої, четвертої статті 5 ГПК.

61.З огляду на наведене та враховуючи, що пункт пункту 7 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №590-IX (590-20) визначає можливість закриття судових проваджень, які існують на день набрання чинності вказаним Законом, з підстав невідповідності обраних позивачем способів захисту вимогам частин третьої, четвертої статті 5 ГПК, яка, як зазнавалось, не підлягає застосуванню у цій справі, так як позивач з цим позовом до суду звернувся до набрання чинності цим Законом, вважаю, що відсутні підстави для закриття провадження у цій справі відповідно до норми пункту 7 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №590-IX (590-20) .

62.Прийнявши рішення про залишення в силі ухвали про закриття провадження у справі на підставі норм пункту 7 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 590-IX (590-20) , Верховний Суд, на мою думку, порушив вимоги процесуального права, оскільки справа має розглядатися по суті спору з визначенням належності заявленого позивачем способу захисту порушеного права.

63.В контексті зазначеного погоджуюсь також з доводами скаржника стосовно того, що застосування пункту 7 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №590-IX (590-20) не може зумовлювати однакові процесуальні наслідки розгляду спорів за позовами учасників (акціонерів) неплатоспроможного банку як тих, що звернулися до суду до набрання чинності змінами до статті 5 ГПК і їх спір не завершено розглядом у суді, так і тих, що звернулися після набрання чинності Законом №590-IX (590-20) .

Щодо порушення права на доступ до правосуддя

64.Відповідно до статті 55 Конституції України кожному гарантується право на судовий захист.

65.Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення (стаття 6 Конвенції).

66.Важливим елементом верховенства права є гарантія справедливого судочинства. Так, у справі Bellet v. France ЄСПЛ зазначив, що "стаття 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів якого є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права у демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання в її права".

67.Згідно з позицією ЄСПЛ основною складовою права на суд є право доступу в тому розумінні, що особі має бути забезпечено можливість звернутися до суду для вирішення певного питання і держава не повинна чинити правових чи практичних перешкод для здійснення цього права.

68.Відповідно до частини першої статті 4 ГПК право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом.

69.Виходячи із принципу гарантування Конституцією України (254к/96-ВР) судового захисту конституційних прав і свобод, судова діяльність має бути спрямована на захист цих прав і свобод від будь-яких посягань шляхом забезпечення своєчасного та якісного розгляду конкретних справ.

70.Відповідно до статті 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

71.Кожному гарантується захист його прав, свобод та інтересів у розумні строки незалежним, безстороннім і справедливим судом, утвореним відповідно до закону (частина перша статті 7 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").

72.При цьому, частиною першою статті 8 вказаного Закону передбачено, що ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді, до юрисдикції якого вона віднесена процесуальним законом.

73.Таким чином, право на розгляд справи означає право особи звернутися до суду та право на те, що його справа буде розглянута та вирішена судом, до підсудності якого вона віднесена. Особі має бути забезпечена можливість реалізувати вказані права без будь-яких перепон чи ускладнень. Здатність особи безперешкодно отримати судовий захист є змістом поняття доступу до правосуддя.

74.Як стверджує скаржник, звертався із цим позовом у травні 2018 року, у нього не було жодних підстав сумніватися в тому, що він використовує ефективний спосіб захисту; КБ "Приватбанк" у своїх перших поясненнях не зазначав про неефективний спосіб захисту; спосіб захисту прав колишніх акціонерів банків, виведених з ринку, передбачений статтею 266-1 КАС, не існував на момент звернення з цим позовом до суду, він виник лише у 2020, після набрання чинності Законом №590-IX (590-20) , який включив цю нову статтю до КАС (2747-15) .

75.Водночас, скаржник зауважує, що виконав норми вказаного Закону, а саме звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва (справа №640/17415/20) з позовом до Фонду, НБУ, КМУ, в якому просив визнати протиправними та скасувати постанову Фонду від 18.12.2016 №961, рішення правління НБУ від 18.12.2016 №498-рш/БТ, рішення правління НБУ від 18.12.2016 №499-рш/БТ, рішення виконавчої дирекції КМУ від 19.12.2016 №2860 та рішення виконавчої дирекції КМУ від 20.12.2016 №2893. У своєму адміністративному позові позивач обґрунтував необхідність поновлення строку для оскарження до адміністративного суду оскаржуваних рішень, передбаченого частиною другою статті 266-1 КАС, тим, що: (1) така норма в його випадку фактично створює зворотну дію положень Закону №590-IX (590-20) до правовідносин, що виникли до його прийняття; (2) тримісячний строк відповідно до Закону №590-IX (590-20) починає перебіг з моменту оприлюднення відповідних актів, але оскаржувані рішення ніколи не були оприлюднені; та (3) застосування цього строку до позивача порушуватиме його право на доступ до суду.

76.Окружний адміністративний суд міста Києва ухвалою від 25.01.2021 у справі №640/17415/20 залишив позовну заяву без розгляду на підставі пропущення строків оскарження, тобто тримісячного строку, який не підлягає поновленню за судовим рішенням. Ця ухвала була залишена без змін постановами Шостого апеляційного адміністративного суду від 13.04.2021 та Верховного Суду від 15.09.2021.

77.Скаржник вважає, що застосування судами першої та апеляційної інстанції до цієї справи пункту 7 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №590-IX (590-20) призвело до того, що провадження у ній було закрито. Новий спосіб захисту, створений Законом №590-ІХ (590-20) , за переконанням скаржника, не є доступним для нього, бо строк звернення до цього механізму обмежений трьома місяцями після оприлюднення відповідних актів, причому цей строк не підлягає поновленню за будь-яких обставин. Звернення позивача до адміністративного суду виявилося марним у силу обмеження строку на звернення. Аргументи позивача, що до нього таке обмеження не мало б застосовуватись, суди проігнорували.

78.З огляду на зазначене, вважаю обґрунтованими доводи скаржника стосовно того, що у цьому випадку, за наведених ним обставин, закриття провадження у цій справі на підставі пункту 7 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №590-IX (590-20) у зв`язку з обранням неефективного способу захисту, без розгляду заявлених ним вимог із винесенням відповідного рішення суду про задоволення або відмову у задоволенні позову, призводить до порушення права позивача на доступ до суду, яке гарантоване йому статтею 55 Конституції України, статтею 4 ГПК та статтею 6 Конвенції, проте по суті не було забезпечене судом у зв`язку із безпідставним закриттям провадження у цій справі.

79.Таким чином вважаю, що вищенаведене в сукупності із доводами скаржника, наведеним в обґрунтування касаційної скарги, зокрема, підстав касаційного оскарження, було достатньою підставою для направлення справи до Великої Палати Верховного Суду для відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.02.2023 у справі №910/18214/19.