906/184/22 Про визнання недійсним договору оренди обладнання та додаткових угод - 14.02.2023 Прийняття

1. Акціонерне товариство "Житомиробленерго" (далі - позивач, АТ "Житомиробленерго") звернулося до Господарського суду Житомирської області з позовом до Акціонерного товариства "Об`єднана гірничо-хімічна компанія" в особі Філії "Іршанський гірничо-збагачувальний комбінат" Акціонерного товариства "Об`єднана гірничо-хімічна компанія" (далі - відповідач, АТ ОГХК) про визнання недійсними договору оренди обладнання від 25.10.2017 № 50/17 та додаткових угод від 25.09.2020 № 1, від 18.12.2020 № 2 та від 31.03.2021 № 3.

2. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що зазначений договір оренди та укладені до нього додаткові угоди не відповідають типовому договору оренди індивідуально визначеного майна (нерухомого або іншого), що належить до державної власності, затверджено наказом Фонду державного майна України від 23.08.2000 № 1774 (z0930-00) (в редакції чинній на момент укладення спірного договору оренди), а саме:

- договір № 50/17 містить нові розділи "4. Порядок приймання та передачі наданих послуг", "11. Оподаткування сторін", "12. Додержання сторонами антикорупційного законодавства України", "13. Обставини непереборної сили", "15. Інші умови", які відсутні у типовому договорі;

- розділ "5. Використання амортизаційних відрахувань і відновлення орендованого майна" не відповідає типовому договору;

- у розділі "6. Обов`язки орендаря" пункти договору 6.10, 6.11 не відповідають типовому договору, а пункт 6.12 залишився пустим;

- у розділі "7. Права орендаря" відсутній пункт стосовно суборенди майна; пункти 7.4, 7.5, 7.6 договору не відповідають типовому договору;

- у договорі № 50/17 відсутній пункт 10.4, який передбачено у типовому договорі;

- у розділі "16. Додатки" додаток 3 "Технічна документація на Майно (об`єкт оренди)" не відповідає типовому договору, яким передбачено додаток: "звіт про оцінку/акт оцінки Майна, що передається в оренду"; такий додаток відсутній серед додатків договору №50/17;

- пункт 14.11 договору № 50/17 не відповідає статті 785 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) );

- договір № 50/17 не містить погодження ПАТ "Об`єднана гірничо-хімічна компанія" на його укладання;

- договір № 50/17 укладено всупереч положення про Філію "Іршанський гірничо-збагачувальний комбінат" ПАТ "Об`єднана гірничо-хімічна компанія" та підписано неуповноваженою на те особою.

3. Також позивач вважає, що укладення зазначених додаткових угод до оспорюваного договору суперечить вимогам типового договору. Додаткові угоди від 18.12.2020 № 2 та від 31.03.2021 № 3 укладено всупереч вимогам статті 18 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" від 03.10.2019 №157-ІХ, а додаткова угода № 3 від 31.03.2021 укладена всупереч Методиці розрахунку орендної плати за державне майно та пропорції її розподілу, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 04.10.1995 № 786 (786-95-п) .

4. На переконання позивача, вищезазначені невідповідності договору №50/17 є суттєвими змінами змісту типового договору, що є порушенням частини четвертої статті 179 Господарського кодексу України (далі - ГК України (436-15) ), що, у свою чергу, є підставою для визнання недійсними договору оренди обладнання № 50/17 від 25.10.2017 та додаткових угод до нього від 25.09.2020 № 1, від 18.12.2020 № 2 та від 31.03.2021 № 3.

Короткий зміст судових рішень

5. Рішенням Господарського суду Житомирської області від 08.09.2022, залишеним без змін постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 23.11.2022, позов задоволено частково, визнано недійсним пункт 14.11 укладеного між сторонами договору оренди обладнання, такого змісту: "14.11. Якщо орендар не виконує обов`язку щодо повернення майна, орендодавець має право вимагати від орендаря сплати неустойки у розмірі 10 % від вартості майна, визначеної у звіті №170516-М про незалежну оцінку вартості майна, за користування майном за кожен день прострочення". В задоволенні інших позовних вимог відмовлено.

6. Мотивуючи рішення у справі, суди попередніх інстанцій виходили з обставин недоведеності позивачем порушених, невизнаних або оспорених прав, свобод чи інтересів як сторони оскаржуваного договору у зв`язку з його укладенням, який в свою чергу, як встановлено судами та не заперечувалось сторонами, виконувався в повному обсязі протягом всього строку його дії, без будь-яких заперечень до його форми та змісту.

7. Наведене визнано судами самостійною підставою для відмови у визнанні в цілому недійсним оспорюваного договору та додаткових угод до нього незалежно від інших обставин, на які посилався позивач в обґрунтування підстав позову.

8. Водночас, установивши невідповідність положенням частини другої статті 785 ЦК України визначену у пункті 14.11 оспорюваного договору умову щодо відповідальності орендаря у разі невиконання обов`язку щодо повернення майна, суд першої інстанції, з яким також погодився апеляційний суд, дійшов висновку про наявність підстав для визнання недійсним цього пункту договору відповідно до статей 203, 215 ЦК України.

Короткий зміст вимог касаційних скарг

9. Відповідач подав касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення і постанову у справі в частині визнання недійсним пункту 14.11 договору оренди обладнання від 25.10.2017 № 50/17 та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог в повному обсязі.

10. Також із касаційною скаргою звернувся позивач, який просить скасувати рішення і постанову у справі в частині відмови в задоволенні позовних вимог та прийняти нове рішення в цій частині, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.

АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Доводи відповідача, викладені у касаційній скарзі (узагальнено)

11. Відповідач в обґрунтування підстав касаційного оскарження посилається на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, а саме статей 13, 16, 92, 203, 215 237-239, 241, частини четвертої статті 362, частини першої статті 638, статті 627 ЦК України, частини восьмої статті 181 ГК України, статей 14, 79 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України (1798-12) ) без урахування висновків щодо застосування таких норм права у подібних правовідносинах, викладених Верховним Судом у постановах від 03.06.2020 у справі № 318/89/18, від 11.08.2021 у справі № 926/324/20, від 27.06.2018 № 668/13907/13-ц, від 10.04.2018 у справі №910/11079/17, від 02.04.2019 у справі № 904/2178/18, від 19.06.2019 у справі №904/9795/16, від 01.10.2019 у справі № 910/8287/18, від 03.03.2021 у справі №522/799/16-ц, від 10.03.2021 у справі № 607/11746/17, від 17.06.2021 у справі №761/12692/17, від 29.05.2019 у справі № 362/3810/16-ц, від 10.02.2021 у справі № 754/5841/17, від 19.02.2021 у справі № 904/2979/20, зокрема, щодо втручання суду в договірні відносини між сторонами оспорюваного правочину в частині визначення неустойки за несвоєчасне виконання орендарем обов`язку з повернення майна орендодавцю. На думку скаржника наведене суперечить принципу свободи договору. Також зазначає про неврахування судами висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 29.01.2021 у справі №922/51/20 щодо стандарту доказування "вірогідність доказів".

12. При цьому, на переконання скаржника, ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог, суди попередніх інстанцій не врахували обставин щодо досягнення між сторонами згоди з усіх умов договору, в тому числі і не виключно істотних умов, а відтак оспорення позивачем договору оренди обладнання через 4 роки та 7 місяців після його укладення також свідчить про суперечливу поведінку останнього.

13. Окрім цього, відповідач у касаційній скарзі наголошує на безпідставному завищенні та неспівмірності задоволених судом першої інстанції витрат позивача на професійну правничу допомогу адвоката останнього. В цій частині доводів скаржник посилається на висновки Верховного Суду, викладені в постановах від 12.05.2020 у справі № 904/4507/18, від 01.12.2021 у справі №910/20852/20, від 20.07.2021 у справі № 922/2604/20, від 21.01.2021 у справі №922/3812/19, від 03.10.2019 у справі №922/445/19, додаткових постановах від 19.02.2020 у справі № 755/9215/15-ц та від 07.07.2021 у справі №910/12876/19.

Доводи позивача, викладені у касаційній скарзі (узагальнено)

14. У касаційній скарзі скаржник не погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для задоволення позовних вимог щодо визнання недійсним в цілому оспорюваного договору оренди обладнання та додаткових угод до нього, зазначає про застосування судами статті 203, частини другої статті 215 ЦК України, частини четвертої статті 179 ГК України, статті 10 Закону України "Про оренду державного та комунального майна від 10.04.1992 № 2269-ХІІ" без урахування висновків щодо застосування таких норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 905/1227/17, від 12.03.2019 у справі № 904/2258/18, від 12.04.2018 у справі № 906/316/17 та від 11.12.2018 у справі № 921/375/17-г/14, від 19.02.2021 у справі № 904/2979/20 та постанові Верховного Суду України від 25.05.2016 у справі № 6-605цс16, зокрема, щодо підстав для недійсності оспорюваного договору внаслідок невідповідності такого договору змісту типового договору, затвердженого органом державної влади.

15. Також скаржник посилається на відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування статті 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" в частині визначення орендної плати не на підставі Методики розрахунку орендної плати за державне майно та пропорції її розподілу, а також щодо застосування статті 18 названого Закону в частині непродовження оренди на той самий строк та непроведення аукціону під час повторного продовження строку оренди державного майна.

16. На переконання скаржника, суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про недоведення позивачем порушення своїх прав та інтересів внаслідок укладення оспорюваного договору, зміст якого суперечить вимогам Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (157-20) та змісту типового договору, внаслідок чого позивач, зокрема, був позбавлений можливості продовжити договір на той самий строк і на тих самих умовах.

Позиція інших учасників справи

17. Позивач надав відзив на касаційну скаргу відповідача, а також відповідач надав відзив на касаційну скаргу позивача, в яких сторони просять відмовити в задоволенні касаційних скарг кожної зі сторін спору та зміст доводів яких в цілому відповідає (повторює) доводи відповідних касаційних скарг. Також до Верховного Суду від сторін надійшли відповіді на відзиви, у яких сторони просить їх врахувати.

СТИСЛИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНИХ СУДАМИ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ

18. 25.10.2017 між Публічним акціонерним товариством "Об`єднана гірничо-хімічна компанія" від імені якого виступила філія "Іршанський гірничо-збагачувальний комбінат" Публічного акціонерного товариства "Об`єднана гірничо-хімічна компанія" (орендодавець) та Приватним акціонерним товариством "Енергопостачальна компанія "Житомиробленерго" (орендар) укладено договір оренди обладнання № 50/17, згідно з пунктами 1.1, 1.2 якого орендодавець передає, а орендар приймає в строкове платне користування окреме індивідуально визначене майно Публічного акціонерного товариства "Об`єднана гірничо-хімічна компанія", що перебуває на його балансі, а саме: трансформаторну підстанцію ПС 35/6 кВ "Прирейкова база", інвентарний №407/1, вартістю 261 779,00 грн згідно з висновком № 170516-М суб`єкта оціночної діяльності про вартість майна на 31.05.2017, за адресою: вул. Іршанська, 7, смт Нова Борова, Хорошівський район, Житомирська область. Майно передається в оренду орендарю з метою енергозабезпечення об`єктів (прийняття та розподіл електричної енергії).

19. За умовами пунктів 2.1-2.3 договору орендар вступає у строкове платне користування майном у термін, вказаний у договорі, але не раніше дати підписання сторонами договору та акта приймання-передавання майна. З дати підписання представниками сторін зазначеного акта починається обчислення строку оренди і нарахування орендної плати. Передача майна в оренду не тягне за собою виникнення в орендаря права власності на це майно; орендар користується ним протягом строку оренди.

20. Передача майна в оренду здійснюється за балансовою вартістю станом на дату підписання акта прийому-передачі. Орендна плата визначена на підставі Методики розрахунку орендної плати, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 04.10.1995 № 786 (786-95-п) (зі змінами), і становить без ПДВ за базовий місяць розрахунку - вересень 2017 року - 4 584,80 грн (пункт 3.1 договору).

21. Орендна плата за кожний наступний місяць визначається шляхом коригування орендної плати за попередній місяць на індекс інфляції за наступний місяць. Оперативна інформація про індекси інфляції, розраховані Державною службою статистики України, розміщується на веб-сайті Фонду державного майна України (пункт 3.3 договору).

22. Відповідно до пункту 14.1 договору, цей договір укладено строком на 2 (два) роки 11 (одинадцять) місяців, що діє з 25.10.2017 до 24.09.2020 включно.

23. Умови цього договору зберігають силу протягом усього строку цього договору, у тому числі у випадках, коли після його укладення законодавством установлено правила, що погіршують становище орендаря, а в частині зобов`язань орендаря щодо орендної плати - до виконання зобов`язань (пункт 14.2 договору).

24. За умовами пункту 14.3, 14.4 договору зміни до його умов або розірвання допускаються за взаємної згоди сторін. Зміни, що пропонуються внести, розглядаються протягом одного місяця з дати їх подання до розгляду іншою стороною. Реорганізація орендодавця або перехід права власності на орендоване майно третім особам не є підставою для зміни або припинення чинності цього договору, і він зберігає свою чинність для нового власника орендованого майна (його правонаступників), за винятком випадку приватизації орендованого майна орендарем.

25. Чинність цього договору припиняється внаслідок: закінчення строку, на який його було укладено; приватизації орендованого майна орендарем; загибелі орендованого майна; достроково за взаємною згодою сторін або за рішенням суду; банкрутства орендаря; ліквідації орендаря - юридичної особи (пункт 14.5 договору).

26. У разі припинення або розірвання договору майно протягом 5 (п`яти) робочих днів повертається орендарем орендодавцю з обов`язковим підписанням акта приймання-передавання про повернення майна з оренди (пункт 14.9 договору).

27. Якщо орендар не виконує обов`язку щодо повернення майна, орендодавець має право вимагати від орендаря сплати неустойки у розмірі 10 % від вартості майна, визначеної у звіті № 170516-М про незалежну оцінку вартості майна, за користування майном за кожен день прострочення (пункт 14.11 договору).

28. 25.10.2017 сторонами підписано акт приймання-передання майна.

29. Додатковою угодою від 25.09.2020 № 1 до договору сторони погодили продовжити строк його дії до 31.12.2020.

30. У додатковій угоді від 18.12.2020 № 2 до договору сторони дійшли згоди продовжити строк його дії до 31.03.2021 включно.

31. У додатковій угоді від 31.03.2021 № 3 до договору сторони погодили внести зміни до ряду пунктів розділу 3 "Орендна плата", а також продовжити строк дії договору до 30.04.2021 включно.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Оцінка аргументів учасників справи і висновків попередніх судових інстанцій

Щодо меж розгляду справи судом касаційної інстанції

32. Відповідно до статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права (1). Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (2). У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається (3). Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 310, частиною другою статті 313 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (4).

33. Судові рішення у справі оскаржується АТ ОГХК з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, АТ "Житомиробленерго" - з підстав, передбачених пунктами 1, 3 частини другої статті 287 ГПК України.

34. Відповідно до пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

35. При цьому під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де схожі предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. Такий правовий висновок викладено у пункті 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 696/1693/15-ц (провадження № 14-737цс19).

36. Разом з тим на предмет подібності слід оцінити саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін у справі та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їх змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність необхідно також визначати за суб`єктним і об`єктним критерієм відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими (пункт 39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20).

37. Викладені нижче висновки Суду щодо подібності / неподібності правовідносин у справах, на які посилаються скаржники, зі справою, що розглядається, зроблені в контексті застосування пункту 1 частини першої статті 287 ГПК України та пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України, а також з урахуванням позиції, викладеної у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13.07.2022 у справі №199/8324/19, і жодним чином не підтверджують або спростовують правильність / неправильність посилання судами попередніх інстанцій на постанови (загальні висновки з них) у таких справах.

38. Причиною виникнення даного спору є питання щодо наявності підстав для визнання недійсними договору оренди обладнання від 25.10.2017 № 50/17 та додаткових угод від 25.09.2020 № 1, від 18.12.2020 № 2 та від 31.03.2021 № 3.

Щодо касаційної скарги АТ ОГХК

39. Як зазначалося у пункті 8 цієї постанови, підставами для часткового задоволення позову у цій справі в частині визнання недійсним відповідно до статей 203, 215 ЦК України пункту 14.11 оспорюваного договору щодо відповідальності орендаря у разі невиконання обов`язку з повернення майна, слугували встановлені судами попередніх інстанцій обставини невідповідності цієї умови договору положенням частини другої статті 785 ЦК України.

40. Стосовно посилань скаржника на висновки Верховного Суду, викладені в постанові від 03.06.2020 у справі №318/89/18, колегія суддів зазначає, що правовідносини в наведеній цивільній справі пов`язані із вимогами позивачів (фізичних осіб) про стягнення з відповідача (фізичної особи) грошової компенсації вартості житлового будинку. Направляючи цю справу на новий апеляційний розгляд, Верховний Суд вказав на необхідність розмежовування зловживання процесуальними правами та зловживання матеріальними (цивільними) правами.

41. При цьому викладаючи у справі №318/89/18 висновок щодо застосування частин другої - п`ятої статті 13, частини третьої статті 16 ЦК України, статті 44 Цивільного процесуального кодексу України, Верховний Суд зазначив, що вказані правові конструкції відрізняються як по суті, так і за правовими наслідки щодо їх застосування судом. При зловживанні процесуальними правами суд має право залишити без розгляду або повернути скаргу, заяву, клопотання, позов, чи застосувати інші заходи процесуального примусу. Натомість правовим наслідком зловживання матеріальними (цивільними) правами може бути, зокрема, відмова у захисті цивільного права та інтересу, тобто відмова в позові.

42. Водночас, довід скаржника про те, що суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, задовольнив позов лише в частині визнання недійсним пункту договору, який давав орендодавцю право на застосування санкцій по відношенню до орендаря у разі несвоєчасного повернення об`єкту оренди, не свідчить як про подібність правовідносин у справі №318/89/18 із правовідносинами в цій справі ні за змістовим, ні за суб`єктним та об`єктним критеріями, так і про застосування попередніми судами наведених норм права без урахування висновків, викладених у цій постанові щодо правових наслідків зловживання стороною матеріальними (цивільними) правами.

43. Касаційний господарський суд також відхиляє помилкові доводи скаржника про те, що оскаржувані судові рішення у справі № 906/184/22 ухвалені без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 27.06.2018 у справі № 668/13907/13-ц, від 10.04.2018 у справі № 910/11079/17, від 02.04.2019 у справі № 904/2178/18, від 19.06.2019 у справі № 904/9795/16, від 01.10.2019 у справі № 910/8287/18, оскільки: підстави позовів у зазначених справах і у справі № 906/184/22 та встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин та є суттєвими для вирішення спору, є різними; у кожній із зазначених справ суди виходили з обставин та умов конкретних правовідносин і фактично - доказової бази, що виключає подібність спірних правовідносин у вказаних справах.

44. Так, у справі №668/13907/13-ц, на яку скаржник посилається в обґрунтування доводів касаційної скарги, предметом розгляду був позов про визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна. Позовні вимоги у цій справі обґрунтовані, зокрема, тим, що від імені товариства договір укладений не уповноваженою на те особою - головою правління, який не мав права одноособово розпоряджатися спірним майном. При цьому правові висновки Великої Палати Верховного Суду у справі № 668/13907/13-ц стосувались правозастосування приписів статей 92, 237 - 239, 241 ЦК України щодо підстав для визнання недійсним договору внаслідок його укладення представником юридичної особи з перевищенням повноважень.

45. Натомість, у справі, що переглядається в оскаржуваній відповідачем частині задоволених судами вимог (визнання недійсним пункту 14.11 договору щодо майнової відповідальності орендаря), судами попередніх інстанцій положення наведених статей 92, 237 - 239, 241 ЦК України не застосовувалось, оскільки в цій частині вимог правове регулювання стосувалось не порядку укладення договору, а відповідності погодженої сторонами відповідальності орендаря положенням частини другої статті 785 ЦК України.

46. Аналогічне стосується посилань скаржника і на справи №910/11079/17, № 904/2178/18, № 904/9795/16, № 910/8287/18, в яких Верховним Судом розглядались питання щодо правозастосування відповідних положень ЦК України (435-15) в частині визначення підстав для недійсності правочину як такого, що укладений юридичною особою з третьою особою, з підстав порушення установленого обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи.

47. Наведене свідчить про очевидну неподібність правовідносин у справах № 668/13907/13-ц, №910/11079/17, №904/2178/18, №904/9795/16, №910/8287/18 та у справі, яка розглядається, з огляду на відмінні підстави позову та відмінне нормативно-правове регулювання спірних правовідносин в частині висновків судів попередніх інстанцій про недійсність пункту 14.11 оспорюваного договору.

48. Аналогічно не приймаються до уваги декларативні посилання скаржника на справи № 522/799/16-ц (спір у цій справі стосувався стягнення частини заборгованості за договором про відкриття кредитної лінії на підставі договору поруки), № 607/11746/17 (у цій справі спір між двома фізичними особами стосувався стягнення грошових коштів з оплати на придбання автомобілів), №761/12692/17 (у цій справі спір стосувався визнання фізичною особою недійсним договору іпотеки, яка не була стороною цього договору, укладеного іншою фізичною особою з банком; відмова судів у позові в цій справі, з висновками яких погодився Верховний Суд, мотивована відсутністю порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, саме на момент укладення оспорюваного договору іпотеки), №362/3810/16-ц (у цій справі спір фізичних осіб стосувався визнання недійсним договору купівлі-продажу 1/2 частки квартири, переведення прав та обов`язків покупця, припинення права власності та визнання права власності на майно; Верховним Судом у цій справі викладався висновок в контексті тлумачення статті 362 ЦК України при визнанні недійсним договору купівлі-продажу, який порушує переважне право), №754/5841/17 (у цій справі предметом спору за позовом фізичної особи було визнання недійсним договору дарування 1/3 частки квартири, укладеного іншими фізичними особами; Верховним Судом у цій справі викладався висновок щодо проявів зловживання правом у приватноправових відносинах учасників цивільного обороту (унеможливлення звернення стягнення на частку)), № 904/2979/20 (спір боржника про визнання недійсним договору поруки з підстав фіктивності укладеного кредитором з поручителем договору; Верховний Суд у цій справі викладав висновок в контексті визнання недійсним договору поруки для захисту свого процесуального інтересу, а не цивільно-правового), а також на справу № 922/51/20 щодо стандарту доказування "вірогідність доказів" (спір про стягнення збитків з підстав порушення договору транспортного експедирування та перевезення вантажів автомобільним транспортом), оскільки правовідносини у наведених скаржником справах та у справі № 906/184/22 є очевидно неподібними за об`єктивним критерієм (зі змісту зазначених постанов вбачається відмінні обставини, сторони у справі та правове регулювання відносин, які виникли між сторонами від тих, які виникли у цій справі, тому такі висновки є нерелевантними до правовідносин у цій справі).

49. Окрім цього, колегія суддів відхиляє посилання скаржника на постанову Верховного Суду від 11.08.2021 у справі № 926/324/20 (відповідно до встановлених у цій справі обставин спору обов`язок зі сплати коштів, які рахуються боргом попереднього орендаря, позивач взяв на себе добровільно, адже самостійно зазначив про це у заяві, якою запропонував відповідачеві укласти договір оренди. Крім цього, у рішенні, яким погоджено передачу в оренду позивачеві бажаного приміщення також чітко вказано, що умовою укладення договору оренди є зобов`язання позивача щодо сплати існуючого боргу по орендній платі), в якій Судом викладено висновок щодо неможливості існування господарського договору без істотних умов (частина восьма статті 181 ГК України), з огляду на таке.

50. Колегія суддів зазначає, що цей висновок не підлягає застосуванню до спірних правовідносин, оскільки висновок судів у справі, що переглядається, про недійсність пункту 14.11 договору оренди обладнання щодо умови про майнову відповідальність орендаря за невиконання обов`язку з повернення орендодавцю об`єкта оренди, мотивований обставинами невідповідності такої умови договору положенням частини другої статті 785 ЦК України. Відповідач свою позицію у цій справі "істотністю" цього пункту не обґрунтовував, а суди таких обставин не встановили.

51. Окрім цього, Суд не бере до уваги та не розглядає доводи скаржника щодо необґрунтованого покладення судом першої інстанції на відповідача витрат позивача на професійну правову допомогу у розмірі 50 000,00 грн, оскільки додаткове рішення суду першої інстанції від 07.10.2022 у цій справі, яким вирішено питання про розподіл відповідних витрат за наслідком розгляду спору по суті, не було предметом апеляційного перегляду (відповідних вимог скаржником у касаційній скарзі також не заявлялося), а тому, у відповідності до приписів пункту 1 частини першої статті 287 ГПК України, в касаційному порядку не переглядається.

52. Усі інші доводи відповідача не обґрунтовані підставами касаційного оскарження, передбаченими частиною другою статті 287 ГПК України, а відтак не підпадають під правове регулювання вказаної норми процесуального закону, а тому Суд в силу приписів статей 287 і 300 ГПК України не надає їм оцінку.

53. Підсумовуючи викладене, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховний Суд зазначає, що цитування скаржником окремих висновків Верховного Суду, викладених у наведених вище справах, не є належним правовим обґрунтуванням підстави касаційного оскарження судового рішення, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, а зміст перелічених скаржником постанов не свідчить про застосування судами попередніх інстанцій норм права без урахування висновків, викладених у цих постановах. Зазначене є підставою для закриття касаційного провадження з цієї підстави (Суд також звертає увагу, що у зв`язку з цим не здійснюється аналіз правильності правозастосування судами попередніх інстанцій).

54. Згідно з пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

55. Зважаючи на те, що наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, не знайшла свого підтвердження після відкриття касаційного провадження, а інші підстави касаційного оскарження скаржник не зазначив і не обґрунтовував у поданій касаційній скарзі, Суд дійшов висновку про необхідність закриття касаційного провадження за касаційною скаргою АТ ОГХК на рішення Господарського суду Житомирської області від 08.09.2022 і постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 23.11.2022 у справі №906/184/22.

Щодо касаційної скарги АТ "Житомиробленерго"

56. Касаційну скаргу з посиланням, зокрема, на положення пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України мотивовано тим, що суди під час ухвалення оскаржуваних рішень не врахували висновки Верховного Суду щодо застосування норм права в подібних правовідносинах (пункт 14 цієї постанови).

57. Дослідивши доводи, наведені у касаційній скарзі, Верховний Суд зазначає, що обставини, які стали підставою для відкриття касаційного провадження відповідно до пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, у цьому випадку не можуть слугувати підставами для скасування оскаржуваних судових рішень господарських судів попередніх інстанцій з огляду на таке.

58. Так, проаналізувавши висновки Верховного Суду, викладені у справах №904/2258/18, № 906/316/17, № 921/375/17-г та висновки Верховного Суду України, викладені у справі № 6-605цс16, на які посилався скаржник у касаційній скарзі на обґрунтування підстави касаційного оскарження судових рішень у справі №906/184/22, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, суд касаційної інстанції вважає, що правовідносини у зазначених справах не є подібними, виходячи з такого.

59. Так, у справі № 904/2258/18 предметом спору було визнання правочину з постачання електричної енергії недійсним та зобов`язання поновити електропостачання; у справі № 906/316/17 предметом спору було зобов`язання укласти договір про постачання електричної енергії на об`єкт; у справі №921/375/17-г/14 предметом спору було врегулювання розбіжностей до договору про надання послуг з централізованого водопостачання та водовідведення за первісним позовом і про скасування технічних умов за зустрічним позовом.

60. Отже,. зважаючи на предмет та підстави позовних вимог у вказаних вище справах № 904/2258/18, № 906/316/17, № 921/375/17-г/14 і їх співвідношення між собою, слід дійти висновку, що правовідносини у наведених справах та у даній справі № 906/184/22 не є подібними, оскільки вони відрізняються та не є схожими за предметом, підставами позову, а відтак і правовим регулюванням спірних правовідносин та істотними обставинами, які були встановлені судами і покладені в основу судових рішень (правовідносини у зазначених справах стосувалися відносин електроенергетики та водопостачання (водовідведення), тоді як правовідносини у цій справі № 906/184/22 стосуються питання недійсності договору у зв`язку з його невідповідністю умовам типового договору оренди, а також Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (157-20) ).

61. Крім того, посилання позивача на висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 27.11.2018 у справі №905/1227/17 про те, що "виконання повністю або частково договору не позбавляє сторони права після закінчення (терміну) дії оспорюваного договору на звернення до суду з позовом про визнання такого договору недійсним" не суперечить висновкам судів у цій справі, з огляду на те, що обставини виконання умов договору, як і закінчення строку його дії, не були підставою для відмови в позові. Суди, встановивши відсутність підстав для визнання недійсними договору оренди обладнання та додаткових угод до нього, відмовили в позові за недоведеністю позовних вимог у зв`язку із відсутністю порушених прав позивача.

62. У іншій справі № 904/2979/20, на яку також посилається скаржник у касаційній скарзі, предметом позову були вимоги про визнання недійсним укладеного відповідачами договору поруки, обґрунтовані фіктивністю оспорюваного договору. При цьому Верховним Судом у зазначеній справі викладався правовий висновок щодо передбаченої законом можливості оскарження правочину особою, яка не є стороною такого правочину (пункт 48 цієї постанови).

63. Натомість у справі, що переглядається, предметом позову є вимоги про визнання недійсним договору оренди обладнання та додаткових угод до нього, укладених між позивачем та відповідачем, а позовні вимоги обґрунтовані порушенням саме прав позивача як сторони цього договору.

64. Отже, у справі, що розглядається, висновки судів попередніх інстанцій не суперечать висновкам Верховного Суду, викладеним у постанові від 19.02.2021 у справі № 904/2979/20, проте встановлені судами фактичні обставини у зазначених справах та у справі, яка переглядається, є різними; хоча й за подібного правового регулювання спірних правовідносин (зокрема щодо визнання правочину недійсним), що має місце в цій справі, але у кожній із зазначених справ суди виходили з обставин та умов конкретних правовідносин і фактично-доказової бази, з урахуванням наданих сторонами доказів, що виключає подібність спірних правовідносин у вказаних справах за змістовним критерієм.

65. Окрім цього, Верховний Суд відхиляє як необґрунтовані посилання скаржника на постанову Верховного Суду України від 25.05.2016 у справі № 6-605цс16 за позовом фізичних осіб до банку та фізичної особи про визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним та визнання права власності на квартиру, в якій позовні вимоги були обґрунтовані тим, що позивачі є власниками квартири та в іншому судовому провадженні оспорюють законність проведення реєстрації права власності на квартиру за банком, тому відчуження банком спірної квартири під час дії судової заборони, накладеної на забезпечення їх позову, порушує їх права.

66. В основу зазначеної постанови Верховного Суду України про відмову у задоволенні позовних вимог покладено висновок саме про недоведеність порушення прав позивачок внаслідок укладення оспорюваного ними договору купівлі-продажу квартири, оскільки судами завершено судовий розгляд первісного спору за участю позивачок і визнано безпідставними їх претензії на предмет зазначеного договору (квартиру).

67. Отже, предмет і підстави позовів, установлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, а також їх правове регулювання у цій справі та справі № 6-605цс16 є різними, що виключає як подібність спірних правовідносин у зазначених справах, так і можливість застосування вказаної правової позиції під час вирішення цього спору.

68. Таким чином, під час касаційного перегляду оскаржуваних судових рішень не підтвердилися доводи скаржника про застосування господарськими судами попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у справах, на які посилається скаржник. Висновки у справах, на які посилається скаржник, зроблені з урахуванням різних установлених фактичних обставин справ, відмінних предметів позовів та різного матеріально-правового регулювання правовідносин, що свідчить про неподібність правовідносин у наведених позивачем в касаційній скарзі справах.

69. Зважаючи на наведене, колегія суддів, відповідно до пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України, дійшла висновку про закриття касаційного провадження за касаційною скаргою позивача на рішення Господарського суду Житомирської області від 08.09.2022 і постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 23.11.2022 в частині підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України.

70. Стосовно доводів касаційної скарги, в частині підстави оскарження судових рішень у справі, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 287 ГПК України (пункт 15 цієї постанови), колегія суддів зазначає таке.

71. Відповідно до пункту 3 частини другої статті 287 ГПК України, підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках, зокрема, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

72. Зі змісту вказаної норми вбачається, що вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню господарськими судами під час вирішення спору.

73. Таким чином, у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 3 частини другої статті 287 ГПК України крім встановлення відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, обов`язковому дослідженню підлягає також питання необхідності застосування таких правових норм для вирішення спору з огляду на встановлені фактичні обставини справи (аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 29.10.2020 у справі №910/18531/19).

74. Як зазначалося у пункті 15 цієї постанови, скаржник зазначає про відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права в подібних правовідносинах, а саме щодо застосування статті 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" в частині визначення орендної плати не на підставі Методики розрахунку орендної плати за державне майно та пропорції її розподілу, а також щодо застосування статті 18 названого Закону в частині непродовження оренди на той самий строк та непроведення аукціону під час повторного продовження строку оренди державного майна.

75. На переконання скаржника, необхідність врегулювання даного питання полягає в тому, що неврахування вимог частини першої статті 18 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" на практиці призводить до відсутності правових наслідків продовження договорів оренди державного майна без проведення необхідних аукціонів. В частині необхідності врегулювання питання щодо визначення орендної плати за оренду державного майна, скаржник наголошує на тому, що під час оренди державного майна сторони мають бути позбавлені можливості вільно та на власний розсуд визначити розмір такої орендної плати.

76. Так, колегія суддів зазначає, що у постанові Верховного Суду у складі об`єднаної палата Касаційного цивільного суду від 05.09.2019 у справі №638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19) викладено висновок про те, що недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати, а по своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим.

77. При вирішенні спору про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину і має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце. При цьому, відсутність (недоведеність) порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин. Аналогічні висновки викладено у постановах Верховного Суду від 07.04.2021 у справі № 910/1255/20 та від 21.04.2021 у справі №904/5480/19. Зазначені вище позиції є сталими і знайшли своє відображення у постанові Верховного Суду України від 01.06.2016 у справі №920/1771/14 (№ 3-449гс16), постановах Верховного Суду від 12.12.2019 у справі № 910/13266/18, від 16.10.2020 у справі №910/12787/17 та від 12.12.2019 у справі № 910/13266/18. Підстав для відступу від них Суд не вбачає.

78. Суди попередніх інстанцій встановили, що позивач не довів обставин, які б свідчили про наявність порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи його інтересів як сторони оскаржуваного договору та додаткових угод у зв`язку з їх укладенням (який, як уже зазначалось, виконувався в повному обсязі протягом всього строку його дії, без будь-яких заперечень до його форми та змісту), і також те, що в результаті визнання їх недійсними майнові права позивача буде захищено та відновлено.

79. З урахуванням встановлених у пунктах 6, 7 цієї постанови обставин та враховуючи викладене у пунктах 76, 77 цієї постанови, Суд зазначає, що за відсутності належного обґрунтування з наданням відповідних доказів та встановлення у судових рішеннях наявності порушеного права позивача, як учасника оспорюваного правочину, незалежно від встановлених інших обставин справи, відсутні підстави для задоволення позову про визнання недійсним договору.

80. Окрім цього, доводи скаржника про відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування статті 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" в частині визначення орендної плати не на підставі відповідної Методики, не можуть бути підставою для формування Верховним Судом висновку у цій справі, оскільки правозастосування наведеної норми не визначалось скаржником як підстава позову у цій справі.

81. Зазначене свідчить, що за встановлених судами у цій справі обставин щодо відмови (часткової) у задоволенні позовних вимог про визнання недійсними договору оренди обладнання та додаткових угод до нього (окрім пункту 14.1 цього договору), у Верховного Суду немає підстав для формування висновку у цій справі щодо питання застосування зазначених у касаційній скарзі норм саме за наведених скаржником умов та обставин. Тому наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 3 частини другої статті 287 ГПК України, не дає правових підстав для скасування судових рішень у цій справі.

82. Так, оскільки під час здійснення касаційного провадження у цій справі з підстави касаційного оскарження, визначеної у пункті 3 частини другої статті 287 ГПК України, Верховним Судом встановлено необґрунтованість підстави касаційного оскарження у цій частині, а відтак і підстав для зміни чи скасування оскаржуваних судових рішень у касаційного суду немає.

83. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, суд касаційної інстанції ґрунтується на висновках, що їх зробив Європейський суд з прав людини у справі "Проніна проти України" (Рішення ЄСПЛ від 18.07.2006). Зокрема, ЄСПЛ у своєму рішенні зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи. У даній справі Верховний Суд дійшов висновку, що скаржнику було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі не спростовують обґрунтованих та правомірних висновків судів попередніх інстанцій.

84. Інші доводи касаційної скарги позивача, зокрема викладені у пункті 16 цієї постанови, Суд відхиляє, оскільки вони стосуються заперечення обставин, встановлених судами попередніх інстанцій, та зводяться до їх переоцінки, що, у свою чергу, не може бути предметом розгляду в касаційному порядку в силу приписів частини другої статті 300 ГПК України. Судами попередніх інстанцій надано оцінку всім поданим сторонами доказам, до переоцінки яких, суд касаційної інстанції вдаватись не може, оскільки встановлення обставин справи, дослідження доказів та надання правової оцінки цим доказам є повноваженнями судів першої й апеляційної інстанцій, що передбачено статтями 73- 80, 86, 300 ГПК України.

85. У свою чергу, якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16.01.2019 у справі № 373/2054/16-ц).

86. Верховний Суд підкреслює, що в силу принципів диспозитивності, рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, колегія суддів констатує, що в межах усіх доводів касаційної скарги і зазначених скаржником підстав касаційного оскарження, а також з урахуванням установлених судами у справі конкретних обставин, оцінила аргументи касаційної скарги щодо підтвердження наявної доказової бази у даній справі, однак зазначає, що не наділена повноваженнями втручатися в оцінку доказів.