923/1306/21 Про стягнення заборгованості за договором про пайову участь у розвитку інфраструктури населених пунктів та зустрічні вимоги щодо визнання зазначеного договору недійсним - 04.04.2024 Прийняття

У вересні 2021 року Керівник Херсонської окружної прокуратури (далі - прокурор) подав до господарського суду позов в інтересах держави в особі Виконавчого комітету Херсонської міської ради (далі - позивач, Міськвиконком), в якому просив стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Будівельна компанія "Златоград"" (далі - відповідач, ТОВ БК "Златоград") 1 351 957,20 грн, з яких: 1 229 848,46 грн - борг зі сплати коштів пайової участі та 122 108,74 грн - пені.

Первісні позовні вимоги обґрунтовані порушенням відповідачем ст. 526, 530, 610 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ), вимог п. 2 р. ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні" (132-20) (далі - Закон № 132-ІХ (132-20) ) та умов договору від 16.07.2020 № 30 про пайову участь у розвитку інфраструктури м. Херсона (далі - договір від 16.07.2020) в частині сплати до кінця 2020 року коштів пайової участі в дохід місцевого бюджету.

У грудні 2021 року ТОВ БК "Златоград" подало до господарського суду зустрічну позовну заяву до Міськвиконкому, в якій просило визнати недійсним договір від 16.07.2020 відповідно до ч. 1 ст. 203, 215, 230 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ).

Зустрічні позовні вимоги аргументовані тим, що:

зміст оспорюваного договору суперечить законодавству, оскільки з 01.01.2020 набули чинності зміни у Закон України "Про регулювання містобудівної діяльності" (3038-17) (далі - Закон № 3038-VI (3038-17) ), якими виключено ст. 40 із цього Закону, а статтю 7 доповнено частиною 6, в результаті чого органи місцевого самоврядування після 01.01.2020 не мали права укладати договори про пайову участь у розвитку інфраструктури населених пунктів та вимагати від замовників будівництва надання матеріальних або нематеріальних активів;

представники Міськвиконкому ввели товариство в оману, коли повідомили про необхідність укладення договору про пайову участь і сплату відповідних коштів.

Рішенням Господарського суду Одеської області від 09.10.2023, залишеним без змін постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 24.01.2024, зустрічний позов задоволено, визнано недійсним договір від 16.07.2020, та, як наслідок, відмовлено у задоволенні первісних позовних вимог про стягнення з відповідача коштів на підставі цього договору.

Висновки про задоволення зустрічного позову мотивовані наявністю підстав для визнання недійсним договору від 16.07.2020 відповідно до ч. 1 ст. 203, 215 ЦК України як такого, що суперечить вимогам закону, оскільки на момент укладення цього договору у замовників будівництва був відсутній обов`язок укладати з органами місцевого самоврядування договори про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту з огляду на те, що 20.09.2019 прийнято Закон № 132-ІХ (132-20) (набрав чинності з 01.01.2020), яким були внесенні зміни у Закон № 3038-VI (3038-17) , зокрема, виключено ст. 40, яка дозволяла органам місцевого самоврядування затверджувати порядки щодо пайової участі у розвитку інфраструктури населених пунктів та покладала на замовників будівництва обов`язок пайової участі у такому розвитку.

Враховуючи такі висновки, суд першої інстанції зазначив про відсутність правових підстав для стягнення з відповідача боргу зі сплати коштів пайової участі, відмовивши, таким чином, у задоволенні первісного позову.

З такими висновками суду першої інстанції погодився апеляційний господарський суд, додатково вказавши, зокрема:

що з моменту завершення будівництва та прийняття новозбудованого об`єкта в експлуатацію правовідносини забудови припиняються, тому на них після 01.01.2020 не поширюються положення ст. 40 Закону № 3038-VI, ця норма права застосовується лише до договорів пайової участі, які підписані до 01.01.2020, у цьому випадку правовідносини з оплати пайової участі є триваючими та до них можуть застосовуватись положення норми, що втратила чинність. Якщо ж договори під час дії цієї норми укладено не було, то немає підстав вважати, що такі правовідносини виникли і тривають;

якщо на час здачі новозбудованого об`єкта до експлуатації або ухвалення судового рішення було скасовано норму статті закону, яка зобов`язувала укласти договір пайової участі, то суд не має підстав для задоволення первісного позову обраним прокурором способом;

оскільки згідно даних декларацій про готовність до експлуатації об`єкта будівництва (далі - декларації) № ХС101200924778 та № ХС101200924824 датою початку будівництва об`єктів (друга та третя блок-секції) визначено 22.06.2020, ці об`єкти не повинні були зазначатись у договорі від 16.07.2020.

Одночасно в оскаржуваній постанові суд апеляційної інстанції здійснив посилання на правові висновки, зокрема, Великої Палати Верховного Суду у постанові від 14.12.2021 у справі № 643/21744/19.

У поданій в лютому 2024 року касаційній скарзі прокурор, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, та наявність підстав, передбачених п. 1, 3, 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України, просить скасувати прийняті у справі судові рішення, постановити нове рішення, яким задовольнити первісні позовні вимоги, а у задоволенні зустрічного позову відмовити.

Згідно ч. 2 ст. 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках, зокрема: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку (п. 1); якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах (п. 3); якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 310 цього Кодексу (п. 4).

При цьому ч. 3 ст. 310 ГПК України встановлює підстави для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд у разі порушення норм процесуального права. Так, п. 1 ч. 3 ст. 310 ГПК України передбачено такою підставою випадок недослідження судом зібраних у справі доказів, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених п. 1, 2, 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України.

Обґрунтовуючи наявність підстав касаційного оскарження судових рішень за п. 1, 3, 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України, прокурор вказав наступне:

1. судом апеляційної інстанції при перегляді рішення місцевого господарського суду не було враховано правових висновків Верховного Суду у постановах від 20.07.2022 у справі № 910/9548/21, від 13.12.2022 у справі № 910/21307/21 щодо природи триваючих правовідносин;

2. відсутній правовий висновок Верховного Суду у подібних правовідносинах щодо питання застосування ч. 1 ст. 203, 215 ЦК України до договорів про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту, укладених після 01.01.2020;

3. суди не дослідили зібрані у справі докази, в результаті чого залишили поза увагою те, що:

в декларації № ХС101200923259 (об`єкт будівництва - перша блок-секція) датою початку будівельних робіт значиться 28.02.2019 (до 01.01.2020) і саме з цієї дати у забудовника виник обов`язок зі сплати пайової участі, який мав бути реалізований до моменту введення споруди в експлуатацію;

предметом договору від 16.07.2020 є один цілісний об`єкт реконструкції (перша, друга, третя блок-секції), згідно декларацій будівництво усіх блок-секцій відбулось одним підрядником та на підставі однієї проєктної документації, із зазначенням однієї площі, тому висновок апеляційного суду, що об`єкти будівництва друга та третя блок-секції не повинні були зазначатись в оспорюваному договорі є помилковим, оскільки ці блок-секції не є відокремленими від першої блок-секції, відтак їх реконструкція фактично розпочалась 28.02.2019;

відповідач 07.07.2020 шляхом подачі заяви № 27 ініціював укладення оспорюваного договору, що не може свідчити про недійсність цього договору, зокрема, відповідно до ст. 230 ЦК України.

Також скаржник наголосив на неправильному застосуванні судом апеляційної інстанції до спірних правовідносин висновків Великої Палати Верховного Суду у постанові від 14.12.2021 у справі № 643/21744/19 щодо моменту припинення правовідносин забудови.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представника Офісу Генерального прокурора, дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи, Верховний Суд дійшов таких висновків.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що 25.12.2012 Херсонська міська рада, керуючись, зокрема, ст. 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності", прийняла рішення № 916 "Про пайову участь у розвитку інфраструктури м. Херсона" (далі - рішення № 916), яким затвердила порядок залучення, розрахунку розміру і використання коштів пайової участі у розвиток інфраструктури м. Херсона (додаток 1), форму типового договору про пайову участь у розвиток інфраструктури м. Херсона (додаток 2), типову форму заяви на укладання договору (додаток 5).

Відповідач є замовником об`єкта "Реконструкція навчального корпусу ПВНЗ "Міжнародний університет бізнесу і права" під багатоквартирний житловий будинок (перша, друга, третя блок-секції)" за адресою: м. Херсон, вул. 49-ої Гвардійської херсонської дивізії, 25-а (далі - об`єкт реконструкції).

28.02.2019 відповідач розпочав роботи з реконструкції навчального корпусу ПВНЗ "Міжнародний університет бізнесу і права" під багатоквартирний житловий будинок (перша блок-секція).

16.07.2020 між Міськвиконкомом (сторона-1) та ТОВ БК "Златоград" (сторона-2) на виконання вимог Закону № 3038-VI (3038-17) , Закону № 132-ІХ (132-20) та рішення Міськради № 916 укладено договір № 30, відповідно до п. 1 якого предметом договору є пайова участь сторони-2 у розвитку інфраструктури м. Херсона у зв`язку із здійсненням замовником реконструкції навчального корпусу ПВНЗ "Міжнародний університет бізнесу і права" під багатоквартирний житловий будинок (перша, друга, третя блок-секції) за адресою: м. Херсон, вул. 49-ої Гвардійської херсонської дивізії, 25-а.

У договорі від 16.07.2020 сторони погодили такі умови, зокрема:

сторона-1 зобов`язується забезпечити видачу довідки про повну сплату коштів пайової участі стороною-2 (п. 2.1.2);

сторона-2 зобов`язується здійснити будівництво об`єкта; сплатити кошти пайової участі в сумі 1 229 848,46 грн у термін до 31.12.2020 на рахунок доходів місцевого бюджету (п. 2.2.1, 2.2.3);

сторона-1 має право: вимагати від сторони-2 дотримуватись вимог чинного законодавства з питань пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту та порядку, затвердженого рішенням від 25.12.2012 № 916, та Закону № 132-ІХ (132-20) ; вимагати від сторони-2 своєчасної та у повному обсязі сплати пайової участі згідно умов договору (п. 3.1.1, 3.1.3);

сторони несуть відповідальність за невиконання або неналежне виконання договору відповідно до закону та у порядку, затвердженого рішенням від 25.12.2012 № 916 (п. 4.1).

У додатку № 1 до договору наведено розрахунок розміру пайової участі ТОВ БК "Златоград" у розвитку інфраструктури міста при реконструкції об`єкта, відповідно до якого розмір пайової участі складає 1 229 848,46 грн, з розрахунку 2 % від орієнтовної вартості будівництва житла - 61 492 423,20 грн.

З відомостей Єдиної державної електронної системи у сфері будівництва вбачається, що Управлінням з питань державного архітектурно-будівельного контролю Херсонської міськради зареєстровано декларації про готовність до експлуатації об`єкта будівництва:

№ ХС101200923259 (перша блок-секція; дата реєстрації в ЄДЕССБ 23.09.2020), за якою будівництво першої блок-секції об`єкта розпочато 28.02.2019 та завершено 07.09.2020, строк введення в експлуатацію - 24.09.2020;

№ ХС101200924778 (друга блок-секція; дата реєстрації в ЄДЕССБ 24.09.2020), за якою будівництво другої блок-секції об`єкта розпочато 22.06.2020 та завершено 07.09.2020, строк введення в експлуатацію - 25.09.2020;

№ ХС101200924824 (третя блок-секція; дата реєстрації в ЄДЕССБ 24.09.2020), за якою будівництво третьої блок-секції об`єкта розпочато 22.06.2020 та завершено 07.09.2020, строк введення в експлуатацію - 25.09.2020.

26.01.2021 позивач звернувся до відповідача з вимогою про виконання умов договору від 16.07.2020 в частині сплати 1 229 848,46 грн пайової участі, яка залишена без задоволення, що стало причиною звернення до суду прокурором в інтересах держави в особі Міськвиконкому із позовом (з наведенням обґрунтування необхідності здійснення прокурора представництва інтересів держави у даному випадку) про стягнення з відповідача коштів пайової участі із нарахованою на них сумою пені з посиланням на невиконання останнім вимог Закону № 132-ІХ (132-20) та договірних зобов`язань.

Суди, встановивши, що договір від 16.07.2020 укладено після 01.01.2020, тобто після внесення змін до законодавства України, яке відмінило обов`язок забудовників укладати з органами місцевого самоврядування договори про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту та сплачувати кошти пайової участі до місцевих бюджетів, вважали оспорюваний правочин недійсним відповідно до ч. 1 ст. 203, 215 ЦК України, таким що суперечить вимогам закону, відтак відсутність підстав для задоволення первісних позовних вимог.

Частиною 1 ст. 300 ГПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Таким чином, предметом касаційного розгляду є законність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

Після відкриття касаційного провадження у цій справі підтвердились підстави оскарження судових рішень за п. 1, 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України, оскільки судами попередніх інстанцій під час вирішення спору не було враховано правових позицій Верховного Суду у постановах від 20.07.2022 у справі № 910/9548/21 та від 13.12.2022 у справі № 910/21307/21, на які здійснено посилання у касаційній скарзі, і Судом не встановлено наявності висновку Верховного Суду щодо питання застосування ч. 1 ст. 203, 215 ЦК України до договорів про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту, укладених після 01.01.2020.

Згідно ч. 3 ст. 179 Господарського кодексу України укладення господарського договору є обов`язковим для сторін, якщо, зокрема, існує пряма вказівка закону щодо обов`язковості укладення договору для певних категорій суб`єктів господарювання чи органів державної влади або органів місцевого самоврядування. Законом № 3038-VI (3038-17) визначені правові та організаційні основи містобудівної діяльності в Україні, відповідно до ст. 1 якого замовником будівництва визначається фізична або юридична особа, яка має намір забудови території (однієї чи декількох земельних ділянок) і подала в установленому законодавством порядку відповідну заяву.

Суди попередніх інстанцій встановили, що:

відповідач є замовником будівництва і 28.02.2019 (до 01.01.2020) розпочав роботи з реконструкції об`єкта (перша блок-секція);

будівництво другої та третьої блок-секції об`єкта розпочато 22.06.2020 (після 01.01.2020);

16.07.2020 (після 01.01.2020) між позивачем та відповідачем укладено договір пайової участі, і його істотними умовами є сплата відповідачем коштів пайової участі у відповідному розмірі до 31.12.2020, за невиконання або неналежне виконання яких відповідач несе відповідальність відповідно до закону та порядку, затвердженого рішенням Міськради № 916;

у додатку № 1 до договору визначено розмір пайової участі, яка становить 2 % від орієнтовної вартості будівництва житла;

будівництво усіх трьох блок-секцій завершено 07.09.2020 та введено в експлуатацію 24-25.09.2020 (після 01.01.2020).

Станом на 28.02.2019 була чинною ст. 40 Закону № 3038-VI, яка закріплювала обов`язок замовника будівництва, що має намір щодо забудови земельної ділянки у відповідному населеному пункті, взяти пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту (крім випадків, передбачених частиною четвертою цієї статті) шляхом перерахування до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку інфраструктури до прийняття об`єкта будівництва в експлуатацію.

У свою чергу, органи місцевого самоврядування встановлювали порядок залучення, розрахунку розміру і використання коштів пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту.

Порядок укладення договір пайової участі за вказаною статтею Закону № 3038-VI (3038-17) передбачався у декілька етапів: замовник повинен був звернутися до органу місцевого самоврядування із заявою про укладення договору про пайову участь (оферта), яка реєструвалась органами місцевого самоврядування. На підставі доданих замовником до заяви документів, що підтверджують вартість будівництва об`єкта, з техніко-економічними показниками, протягом десяти робочих днів з дня реєстрації заяви визначався розмір пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту. Не пізніше ніж через 15 робочих днів з дня реєстрації звернення замовника, але до прийняття об`єкта будівництва в експлуатацію, з органом місцевого самоврядування укладався договір про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту, істотними умовами якого були розмір пайової участі, строк (графік) її сплати, відповідальність сторін, невід`ємною частиною такого договору був розрахунок величини пайової участі (відповідно до встановленого органом місцевого самоврядування розміру пайової участі у розвитку інфраструктури), з урахуванням загальної кошторисної вартості будівництва об`єкта, визначеної згідно з будівельними нормами, державними стандартами і правилами. Замовник до прийняття об`єкта в експлуатацію повинен був сплатити в повному обсязі кошти пайової участі єдиним платежем або частинами, якщо договором було передбачено графік сплати пайової участі.

Отже, зі змісту ст. 40 Закону № 3038-VI вбачалося, якщо об`єкт будівництва не відносився до переліку об`єктів, у разі будівництва яких замовники не залучалися до пайової участі, укладення договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту, який опосередковував перерахування замовником об`єкта будівництва до відповідного місцевого бюджету коштів пайової участі, було обов`язковим через пряму вказівку закону.

Верховний Суд, вирішуючи спори щодо участі замовника будівництва у створенні і розвитку інфраструктури населеного пункту, неодноразово зазначав, що відсутність укладеного договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту не усуває зобов`язання забудовника сплатити визначені суми, таке зобов`язання має бути виконано до прийняття новозбудованого об`єкта в експлуатацію і спір у правовідносинах щодо сплати таких сум може виникнути лише щодо їх розміру.

Разом з тим, 01.01.2020 набули чинності норми Закону № 132-IX (132-20) , якими ст. 40 із Закону № 3038-VI (3038-17) виключено, а статтю 7 цього Закону доповнено частиною 6, якою встановлено заборону органам, що здійснюють управління у сфері містобудівної діяльності, архітектурно-будівельного контролю та нагляду, вимагати від замовника будівництва надання будь-яких послуг, матеріальних або нематеріальних активів, у тому числі здійснення будівництва об`єктів.

У розділі ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 132-IX (132-20) передбачено порядок пайової участі замовника будівництва, який впроваджено законодавцем для:

- об`єктів будівництва, зведення яких розпочато у попередні роки, однак які станом на 01.01.2020 не були введені в експлуатацію, а договори про сплату пайової участі між замовниками та органами місцевого самоврядування до 01.01.2020 не були укладені;

- об`єктів, будівництво яких розпочате у 2020 році.

Згідно абз. 1 п. 2 розділу ІІ Закону № 132-IX (132-20) договори про сплату пайової участі, укладені до 01.01.2020, є дійсними та продовжують свою дію до моменту їх повного виконання. З 01.01.2020 у замовників будь-яких об`єктів будівництва відсутній обов`язок укладати з органом місцевого самоврядування відповідний договір про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту.

Водночас в абз. 2 п. 2 розділу ІІ Закону № 132-IX (132-20) законодавцем чітко визначено розмір та порядок пайової участі замовників будівництва у разі, якщо будівництво об`єктів було розпочато до внесення законодавчих змін (до 01.01.2020), якщо станом на 01.01.2020 такі об`єкти не введені в експлуатацію і договори про сплату пайової участі не були укладені, але обов`язок щодо перерахування замовником об`єкта будівництва до відповідного місцевого бюджету коштів пайової участі не перестав існувати після 01.01.2020.

Норми абз. 1 та абз. 2 п. 2 розділу ІІ Закону № 132-IX (132-20) не перебувають у взаємозв`язку та не є взаємодоповнюючими.

Так, абз. 2 п. 2 розділу ІІ Закону № 132-IX (132-20) встановлено:

розмір пайової участі, який протягом 2020 року замовники будівництва перераховують до відповідного місцевого бюджету для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту, - для житлових будинків 2 % вартості будівництва об`єкта, що розраховується відповідно до основних показників опосередкованої вартості спорудження житла за регіонами України;

порядок пайової участі - замовник будівництва зобов`язаний протягом 10 робочих днів після початку будівництва об`єкта звернутися до відповідного органу місцевого самоврядування із заявою про визначення розміру пайової участі щодо об`єкта будівництва, до якої додаються документи, які підтверджують вартість будівництва об`єкта. Орган місцевого самоврядування протягом 15 робочих днів з дня отримання зазначених документів надає замовнику будівництва розрахунок пайової участі щодо об`єкта будівництва. Пайова участь сплачується виключно грошовими коштами до прийняття відповідного об`єкта будівництва в експлуатацію.

Системний аналіз зазначених норм дає підстави для висновку, що обов`язок замовника будівництва щодо звернення у 2020 році до відповідного органу місцевого самоврядування із заявою про визначення розміру пайової участі щодо об`єкта будівництва виникає:

- для об`єктів, будівництво яких розпочато у попередні роки, якщо станом на 01.01.2020 вони не введені в експлуатацію і договори про сплату пайової участі не були укладені, - протягом 10 робочих днів після 01.01.2020;

- для об`єктів, будівництво яких розпочате у 2020 році, - протягом 10 робочих днів після початку такого будівництва.

Аналогічні правові висновки наведені Верховним Судом у постановах від 20.07.2022 у справі № 910/9548/21 та від 13.12.2022 у справі № 910/21307/21, на які здійснено посилання в касаційній скарзі в обґрунтування наявності підстави касаційного оскарження за п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України.

Згідно ст. 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду.

Таке розуміння визнання правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці.

Тобто, для визнання договору недійсним необхідним є:

1) наявність підстав для визнання цього правочину недійсним (порушення порядку його укладення, відсутність волевиявлення сторін, невідповідність нормам чинного законодавства тощо);

2) встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду.

У разі пред`явлення особою позову про визнання правочину недійсним суди мають звертати увагу на підстави недійсності правочину, вказані позивачем, та належним чином з`ясовувати, до якого виду недійсних правочинів (нікчемний чи оспорюваний) відноситься правочин, що є предметом спору.

Відповідно до ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом (нікчемний правочин) або якщо він визнаний судом недійсним (оспорюваний правочини).

З урахуванням принципів цивільного права, зокрема, добросовісності, справедливості та розумності, сумніви щодо дійсності, чинності та виконуваності договору повинні тлумачитися судом на користь його дійсності, чинності та виконуваності (постанова Верховного Суду від 10.03.2021 у справі № 607/11746/17).

Верховний Суд не раз звертав увагу, що приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати, зокрема, коштів, які є обов`язковими через пряму вказівку у законі. Про зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що особа "використовувала право на зло" та наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб.

У ст. 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені, зокрема, ч. 1 ст. 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

У ч. 1 ст. 203 ЦК України зазначено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Тлумачення вказаної норми свідчить, що під змістом правочину розуміється сукупність умов, викладених в ньому. Зміст правочину, в першу чергу, має відповідати вимогам актів цивільного законодавства, перелічених в ст. 4 ЦК України.

Під вимогами, яким не повинен суперечити правочин, мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних нормах.

Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Відповідно до ст. 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.

Зовнішнім виразом зміни правового регулювання суспільних відносин є процес втрати чинності одними нормами та/або набуття чинності іншими.

Так, при набранні чинності новою нормою права передбачається розповсюдження дії цієї норми на майбутні права і обов`язки, а також на правові наслідки, які хоча й випливають із юридичних фактів, що виникли під час чинності попередньої норми права, проте настають після набрання чинності новою нормою права.

Водночас зміна правових норм і врегульованих ними суспільних відносин не завжди збігаються. У певних випадках після скасування нормативного акта має місце його застосування компетентними органами до тих відносин, які виникли до втрати ним чинності та продовжують існувати у подальшому. Такі правовідносини є триваючими. При цьому триваючі правовідносини повинні виникнути під час дії норми права, що їх регулює, та існувати після втрати нею чинності.

Як вірно зазначили суди, з 01.01.2020 скасовано дію ст. 40 Закону № 3038-VI, яка передбачала обов`язкове укладення договору пайової участі, відтак з моменту завершення будівництва та прийняття новозбудованого об`єкта в експлуатацію правовідносини забудови припиняються, а тому не можна вважати, що на них поширюються положення ст. 40 Закону № 3038-VI після втрати нею чинності.

Разом з тим, обмежившись дослідженням умов оспорюваного договору з точки зору відповідності нормам, які регулюють відносини забудови, суди попередніх інстанцій не врахували, що з 01.01.2020 (на момент вчинення оспорюваного правочину) абз. 2 п. 2 розділу ІІ Закону № 132-ІХ (132-20) врегульовано новий порядок пайової участі замовників будівництва для об`єктів, будівництво яких розпочато у попередні роки, якщо станом на 01.01.2020 вони не введені в експлуатацію і договори про сплату пайової участі не були укладені, та для об`єктів, будівництво яких розпочате у 2020 році, за яким замовник будівництва зобов`язаний у встановлений строк звернутися у 2020 році до відповідного органу місцевого самоврядування із заявою про визначення розміру пайової участі щодо об`єкта будівництва та сплатити кошти пайової участі у розмірі, визначеному цим Законом, до введення об`єкта будівництва в експлуатацію.

З огляду на викладене, при визнанні недійсним оспорюваного договору відповідно до ч. 1 ст. 203, 215 ЦК України суди:

- не встановили наявності недоліків складових елементів правочину, якими зумовлюється його недійсність на підставі цих норм права (незаконність змісту правочину, недотримання форми, невідповідність дефекту суб`єктного складу, невідповідність волевиявлення внутрішній волі);

- не з`ясували наявності фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання оспорюваного правочину недійсним на момент його вчинення;

- не зазначили, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторін, та яким нормам чинного законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

В порушення вимог процесуального законодавства суди попередніх інстанцій не надали оцінки змісту оспорюваного договору, в результаті чого не звернули уваги на те, що з огляду на момент виникнення спірних правовідносин у відповідача виник обов`язок у 2020 році щодо звернення до позивача з заявою про визначення розміру пайової участі, а факт укладення договору від 16.07.2020 є наслідком акцептування позивачем оферти відповідача, що не заперечується відповідачем.

Окрім того, у тексті договору від 16.07.2020 є пряме посилання, зокрема, на Закон № 132-ІХ (132-20) , як на підставу його укладення, тому суди повинні були надати оцінку умовам оспорюваного договору, які в своїй сукупності становлять його зміст, з точки зору відповідності їх імперативним приписам абз. 2 п. 2 розділу II цього Закону, чого суди не зробили.

Зі змісту зустрічної позовної заяви вбачається, що відповідач в мотивування своїх вимог зазначав про недійсність договору від 16.07.2020 також з огляду на ст. 230 ЦК України.

З тексту оскаржуваних судових рішень слідує, що така підстава заявлених вимог не була предметом дослідження судів попередніх інстанцій під час вирішення зустрічних позовних вимог з наведенням мотивів прийняття чи відхилення таких аргументів відповідача, що є порушенням положень ст. 236- 238 ГПК України.

Предметом розгляду в цій справі є також матеріально-правова вимога прокурора, заявлена в первісному позові, поданому в інтересах держави в особі позивача, про стягнення з відповідача коштів пайової участі та суми нарахованої пені.

Суди попередніх інстанцій, застосувавши наслідки недійсності оспорюваного договору, вказали на відсутність у відповідача обов`язку пайової участі та правових підстав для стягнення з відповідача несплачених коштів пайової участі за цим правочином.

Тобто, суди не дослідили та фактично взагалі не вирішили первісні позовні вимоги по суті, в межах чого підлягали оцінці надані сторонами докази відповідно до ст. 74, 76, 77, 86 ГПК України та наведені ними аргументи на підтвердження своїх вимог та заперечень, тому суд касаційної інстанції з огляду на положення ст. 300 ГПК України позбавлений можливості переглянути рішення судів в частині відмови у задоволенні первісного позову та перевірити наявність підстави їх касаційного оскарження, зокрема, за п. 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України.

Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.

Зважаючи на викладене, а також відповідно до положень ч. 3 ст. 310 ГПК України, постановлені у цій справі судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції. При новому розгляді справи судам попередніх інстанцій необхідно врахувати викладене, дослідити зібрані у справі докази, дати їм та аргументам учасників справи належну правову оцінку і в залежності від встановленого вирішити спір відповідно до закону.