Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Кривенка В. В., суддів: Маринченка В. Л., Панталієнка П. В., Самсіна І. Л., Терлецького О. О., Тітова Ю. Г., розглянувши у порядку письмового провадження за винятковими обставинами за скаргою Генерального прокурора України справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Торговий дім ТД" ЛТД (далі - ТОВ), ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 до Вінницької міської ради, за участю третіх осіб із самостійними вимогами: колективного підприємства "Супутник" (далі - КП), суб'єктів підприємницької діяльності - фізичних осіб: ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, про визнання частково нечинними рішення Вінницької міської ради та зобов'язання передати будівлю на приватизацію, встановила:

ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ТОВ звернулися з позовом до Вінницької міської ради і третіх осіб із самостійними вимогами на предмет спору про визнання частково нечинним рішення ради та про зобов'язання відповідача передати будівлю Будинку побуту на приватизацію. Позовні вимоги вони обґрунтували тим, що згідно з договором купівлі-продажу від 4 січня 1996 року, укладеним між ТОВ та представництвом Фонду державного майна України у м. Вінниці, перше придбало майно цілісного майнового комплексу ательє "Мода", розташоване у будівлі Будинку побуту по вул. Соборній, 64 у м. Вінниці. Цю будівлю загальною площею 2543 кв. м. ТОВ орендувало у Виконавчого комітету Вінницької міської ради за договором оренди від 12 жовтня 1993 року. Рішенням Вінницької міської ради від 15 листопада 2002 року N 139 "Про затвердження переліку об'єктів комунальної власності територіальної громади міста, які не підлягають приватизації через важливе їх соціально-економічне значення" до таких об'єктів включено Будинок побуту. Позивач уважав, що оскаржуване рішення в частині визнання будівлі Будинку побуту такою, яка має важливе соціально-економічне значення, суперечить нормам чинного законодавства України.

Пізніше позивачі уточнили свої вимоги і просили, також, передати вказану будівлю на приватизацію шляхом викупу за ціною, визначеною в результаті проведеної експертизи майна.

КП, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8 звернулися до суду як треті особи із самостійними вимогами до Вінницької міської ради щодо зобов'язання останньої передати їм займану ними частину будівлі Будинку побуту для приватизації.

Ленінський районний суд м. Вінниці постановою від 20 липня 2006 року, залишеною без змін ухвалою апеляційного суду Вінницької області від 12 вересня 2006 року, позов задовольнив; визнав частково недійсним рішення Вінницької міської ради від 15 листопада 2002 року N 139 в частині пункту 11.5 розділу 11 додатка до цього рішення "Перелік об'єктів комунальної власності територіальної громади міста, які не підлягають приватизації через важливе їх соціально-економічне значення"; зобов'язав Вінницьку міську раду включити зазначену будівлю до об'єктів, що підлягають приватизації, та передати її на приватизацію ТОВ за ціною, встановленою висновком Подільського центру судових експертиз від 20 березня 2006 року N 421. У задоволенні позову КП, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8 відмовлено.

Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 25 червня 2008 року зазначені судові рішення було залишено без змін.

У скарзі заявник, посилаючись на неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм права, просить ухвалені у справі судові рішення скасувати й постановити нове - про відмову в позові.

Перевіривши за матеріалами справи наведені у скарзі доводи, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного суду України визнала, що скарга підлягає задоволенню частково на таких підставах.

Задовольняючи позов, місцевий суд виходив із того, що будівля Будинку побуту відноситься до об'єктів приватизації групи А і не входить в перелік об'єктів, які не можуть бути об'єктами приватизації згідно з частиною 3 статті 2 Закону України від 6 березня 1992 року N 2171-XII "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", а тому пункт 11.5 розділу 11 додатка до рішення ради зазначеного вище визнано частково недійсним.

Із такими висновками суду погодитися не можна, оскільки суд першої інстанції дійшов їх без повного та всебічного з'ясування обставин справи, які мають важливе значення для її правильного вирішення, без належного аналізу актів законодавства, що врегульовують ці правовідносини.

Зокрема, суд не встановив правовий статус спірного майна, а саме до якої форми власності (комунальної чи державної) належить спірна будівля.

Ця обставина має суттєве значення, оскільки згідно зі статтею 16 Закону України від 21 травня 1997 року N 280/97-ВР "Про місцеве самоврядування в Україні" (далі - Закон N 280/97-ВР (280/97-ВР) ) матеріальною та фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, позабюджетні цільові (у тому числі валютні) та інші кошти, земля, природні ресурси, що є у комунальній власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад. Від імені та в інтересах територіальних громад права суб'єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.

Виключною компетенцією відповідної ради є прийняття рішень щодо відчуження комунального майна, затвердження місцевих програм приватизації, а також переліку об'єктів комунальної власності, які не підлягають останній, визначення доцільності, порядку та умов приватизації об'єктів права комунальної власності (пункт 30 статті 26 Закону N 280/97-ВР).

Вирішуючи спір, суд повинен був дати відповідь на питання, чи діяла місцева рада, приймаючи оспорюване рішення, в межах своїх повноважень та у спосіб передбачений законом. А дати таку відповідь суд може лише після того, як встановить вищезазначені обставини, на які вказує колегія суддів.

Посилання на те, що не можуть бути об'єктами малої приватизації лише будівлі (споруди, приміщення) або їх окремі частини, які становлять національну, культурну та історичну цінність і перебувають під охороною держави, є помилковим, оскільки законодавець передбачає, що споруди в усіх випадках не можуть бути приватизованими. Але місцева рада, враховуючи вимоги Закону N 280/97-ВР, може віднести до об'єктів, що не підлягають приватизації, будь-яке інше майно, зважаючи на доцільність та інтереси територіальної громади.

Зобов'язуючи міську раду включити спірну будівлю до об'єктів, що підлягають приватизації та передати його на приватизацію, ТОВ за ціною, встановленою висновком Подільського центру судових експертиз від 20 березня 2006 року N 421, суд вийшов за межі своїх повноважень і фактично підмінив у вирішенні цього питання місцеву раду, до компетенції якої власне належить вирішення цього питання.

Оскільки при вирішенні спору суд першої інстанції порушив норми процесуального права і неправильно застосував норми матеріального права, а суди апеляційної та касаційної інстанцій на зазначене уваги не звернули, то оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 241 - 243 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України постановила:

Скаргу заступника Генерального прокурора України задовольнити частково.

Ухвалу Вищого адміністративного суду України 25 червня 2008 року, ухвалу апеляційного суду Вінницької області від 12 вересня 2006 року, постанову Ленінського районного суд м. Вінниці від 20 липня 2006 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова є остаточною і не може бути оскаржена, крім випадку, передбаченого пунктом 2 частини 1 статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.