Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Кривенка В. В., суддів: Маринченка В. Л., Панталієнка П. В., Самсіна І. Л., Терлецького О. О., Тітова Ю. Г., розглянувши у порядку письмового провадження за винятковими обставинами за скаргою Управління Пенсійного фонду України в Бабушкінському районі м. Дніпропетровська (далі - Управління ПФУ) справу за його позовом до Державного підприємства "Український державний науково-дослідний конструкторсько-технологічний інститут еластомірних матеріалів і виробів" (далі - Інститут) про стягнення заборгованості, встановила:

У червні 2006 року Управління ПФУ звернулося до суду з позовом про стягнення з Інституту заборгованості в сумі 128046 грн. 12 коп., яка виникла у зв'язку з тим, що всупереч вимогам статті 24 Закону України від 13 грудня 1991 року N 1977-XII "Про наукову і науково-технічну діяльність" (далі - Закон N 1977-XII (1977-12) ) відповідач протягом 2002 - 2005 років, а також січня-березня 2006 року не сплачував позивачу різницю між сумою пенсії, призначеної за Законом N 1977-XII (1977-12) , та сумою пенсії, обчисленої відповідно до інших законодавчих актів, для виплати пенсії 32 особам, які працювали в Інституті й отримують пенсію в управліннях Пенсійного фонду України в м. Дніпропетровську та в інших містах України.

Під час розгляду справи позивач уточнив свої вимоги і просив стягнути з відповідача 127888 грн. 74 коп.

Господарський суд Дніпропетровської області постановою від 13 липня 2006 року, залишеною без змін ухвалою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 24 жовтня 2006 року, в задоволенні позову відмовив.

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 3 квітня 2008 року зазначені судові рішення залишив без змін.

У скарзі про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України за винятковими обставинами Управління ПФУ, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції однієї й тієї самої норми права, просить усі судові рішення у справі скасувати і постановити нове - про задоволення позову. На обґрунтування скарги позивач додав до неї судові рішення в інших справах, у яких, на його думку, цю норму застосовано інакше ніж у справі, що розглядається.

Перевіривши за матеріалами справи наведені у скарзі доводи, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України визнала, що скарга має бути задоволена частково з таких підстав.

У справі за позовом Управління Пенсійного фонду України в Київському районі м. Харкова до Державного науково-дослідного і проектного інституту основної хімії про відшкодування виплаченої пенсії суд першої інстанції позовні вимоги задовольнив, апеляційний і касаційний суди залишили його рішення без змін. При вирішенні зазначеного спору касаційний суд визнав, що відповідно до статті 24 Закону N 1977-XII відповідач повинен сплачувати різницю між сумою пенсії, призначеної за цим Законом, та сумою пенсії, обчисленої відповідно до інших законодавчих актів, і залишив рішення суду першої інстанції про задоволення позову без змін.

Натомість у справі, що розглядається, касаційний суд, залишаючи рішення судів попередніх інстанцій без змін, дійшов висновку про те, що недостатність прибутку звільняє Інститут від сплати такої різниці. Суд послався на частину 2 статті 16 Закону України від 25 червня 1991 року N 1251-XII "Про систему оподаткування", згідно з якою державні та інші цільові фонди, які не передбачені цим Законом, мають своїм джерелом виключно прибуток підприємств, що залишається після сплати всіх податків і зборів (обов'язкових платежів), передбачених статтями 14, 15 цього Закону, відрахування до таких фондів здійснюються на добровільних засадах.

На думку колегії суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України, зазначений висновок суд є наслідком неповного з'ясування судом обставин справи та неналежного застосування нормативно-правових актів, що регулюють ці правовідносини.

Відповідно до статті 24 Закону N 1977-XII різниця між сумою пенсії, призначеної за цим Законом, та сумою пенсії, обчисленою відповідно до інших законодавчих актів, на яку має право науковий працівник, для наукових (науково-педагогічних) працівників інших державних підприємств, установ, організацій та вищих навчальних закладів III - IV рівнів акредитації фінансується за рахунок коштів цих підприємств, установ, організацій та закладів, а також коштів державного бюджету в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

На виконання наведеної норми Закону Кабінетом Міністрів України було прийнято постанову від 13 грудня 2000 року N 1826 "Про затвердження Порядку фінансування та виплати різниці між сумою пенсії, призначеної науковим (науково-педагогічним) працівникам державних бюджетних установ і організацій, науковим (науково-педагогічним) працівникам державних небюджетних підприємств і організацій згідно із Законом України "Про наукову і науково-технічну діяльність" (1977-12) , та сумою пенсії, обчисленою відповідно до інших законодавчих актів, на яку мають право зазначені особи", яка втратила чинність 9 квітня 2004 року одночасно з набранням чинності його постановою від 24 березня 2004 року N 372 "Про затвердження Порядку фінансування різниці між сумою пенсії, призначеної науковим (науково-педагогічним) працівникам державних небюджетних підприємств, установ, організацій та вищих навчальних закладів III - IV рівнів акредитації згідно із Законом України "Про наукову і науково-технічну діяльність" (1977-12) , та сумою пенсії, обчисленою відповідно до інших законодавчих актів, на яку мають право зазначені особи".

Суди першої та апеляційної інстанцій не провели системного аналізу Закону N 1977-XII і згаданих постанов Кабінету Міністрів України на предмет того, чи ставлять вони відшкодування державним підприємством органам Пенсійного фонду України різниці між сумою пенсії, призначеної за цим Законом, та сумою пенсії, обчисленої відповідно до інших законодавчих актів, у залежність від наявності у підприємства прибутку; не встановили цієї різниці стосовно кожного наукового працівника, названого у позові; не з'ясували, за наявності яких обставин застосовуються правові норми, на які посилається позивач на обгрунтування своїх вимог.

На порушення вимог частини 1 статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України Вищий адміністративний суд України при перевірці правильності застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі на зазначене уваги не звернув і залишив рішення цих судів без змін.

З урахуванням наведеного, всі постановлені у справі судові рішення підлягають скасуванню з направленням її на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 241 - 243 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України постановила:

Скаргу Управління Пенсійного фонду України в Бабушкінському районі м. Дніпропетровська задовольнити частково.

Ухвалу Вищого адміністративного суду України від 3 квітня 2008 року, ухвалу Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 24 жовтня 2006 року, постанову господарського суду Дніпропетровської області від 13 липня 2006 року скасувати, справу направити на новий розгляд до Дніпропетровського окружного адміністративного суду.

Постанова є остаточною і не може бути оскаржена, крім випадку, передбаченого пунктом 2 частини 1 статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.