ПОСТАНОВА

Іменем України

10 лютого 2020 року

Київ

справа №826/10950/16

адміністративне провадження №К/9901/23588/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача Берназюка Я.О., судді Желєзного І.В., судді Коваленко Н.В., розглянувши в письмовому провадженні у касаційному порядку адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1

до Управління Пенсійного фонду України в м. Селидове Донецької області, Пенсійного фонду України

про визнання протиправними дій, зобов'язання вчинити певні дії

за касаційною скаргою ОСОБА_2 - представника позивача ОСОБА_1

на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 23 травня 2017 року (прийняту у складі головуючого судді Добрянської Я.І.) та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 29 червня 2017 року (постановлену у складі колегії: головуючого судді Костюк Л.О., суддів Бужак Н.П., Твердохліб В.А.),

В С Т А Н О В И В :

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2016 року ОСОБА_1 (далі також - ОСОБА_1, позивач) звернулася до Окружного адміністративного суду м. Києва з позовом до Управління Пенсійного фонду України в м. Селидове Донецької області, Пенсійного фонду України про визнання протиправною бездіяльності Пенсійного фонду України, що полягала в неналежному виконанні своїх функцій щодо поновлення виплати пенсії ОСОБА_1., визнати протиправними та незаконними дії Управління Пенсійного фонду України в м. Селидове Донецької області щодо неправомірного припинення виплати пенсії ОСОБА_1., зобов'язання управління Пенсійного фонду України в м. Селидове Донецької області поновити виплату пенсії, нарахувати та виплатити відповідні пенсійні виплати позивачу з 1 березня 2016 року.

Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 23 травня 2017 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 29 червня 2017 року, в задоволенні позову відмовлено.

Суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, відмовляючи у задоволенні позову виходив з необґрунтованості та недоведеності позовних вимог.

Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги

Не погоджуючись з рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, позивач звернувся з касаційною скаргою до Вищого адміністративного суду України, в якій просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.

Доводи касаційної скарги зводяться до того, що судами попередніх інстанцій при постановленні судових рішень не взято до уваги, що ігноруючи право позивача на щомісячне отримання пенсії, не вживаючи встановлених законом дій щодо нарахування та перерахунку пенсії на належний позивачем рахунок, відповідач, в особі Управління Пенсійного фонду України в м. Селидове Донецької області вчинив бездіяльність, яка має бути визнана судом протиправною. При цьому Закон України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" (1058-15) взагалі не передбачає можливості призупинення виплати пенсії, яка раніше була призначена та виплачувалася. Крім того, положення постанови Кабінету Міністрів України №637, які застосовані судами попередніх інстанцій, є такими, що обмежують конституційні права соціально незахищених громадян України, що мешкали на територіях непідконтрольних державі та набули статус внутрішньо переміщених, її норми не можуть бути застосовані при вирішенні спору у цій справі.

Позиція інших учасників справи

21 вересня 2017 року до суду надійшли заперечення Пенсійного фонду України на касаційну скаргу позивача, в яких зазначається, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій є законними та обґрунтованими, прийнятими з правильним застосуванням норм матеріального права та при дотриманні норм процесуального права, тому просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін.

Процесуальні дії у справі та клопотання учасників справи

Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 22 серпня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі № 826/10950/16, витребувано адміністративну справу та запропоновано сторонам надати заперечення на касаційну скаргу, однак розгляд справи цим судом не був закінчений.

У зв'язку із початком роботи Верховного Суду, на виконання підпункту 4 пункту 1 Розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) (в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року, далі - КАС України (2747-15) ) матеріали цієї справи передано до Верховного Суду.

Суддя-доповідач ухвалою від 19 вересня 2019 року прийняв до провадження адміністративну справу № 826/10950/16 та ухвалою від 7 лютого 2020 року призначив її до розгляду в порядку письмового провадження за наявними матеріалами без повідомлення та виклику учасників справи колегією у складі трьох суддів з 10 лютого 2020 року.

При розгляді цієї справи в касаційному порядку учасниками справи клопотань заявлено не було.

Встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи

Судами попередніх інстанцій на підставі наявних у матеріалах справи доказів встановлено, що ОСОБА_1 є пенсіонером, отримує пенсію за віком.

Відповідно до довідки від 24 листопада 2014 року ОСОБА_1 взято на облік як особу, яка переміщується з тимчасово окупованої території України або району проведення антитерористичної операції. Зареєстроване місце проживання м. Донецьк, Будьонівський район, вул. Нижнє - Курганська, буд. 21, кв. 111, а фактичне місце проживання - Донецька область, м. Селидове, вул. Красноармійська, буд.10.

Також, матеріали справи містять ксерокопію зворотного боку довідки, в якій зазначено, що дію довідку від 24 листопада 2014 року подовжено з 17 грудня 2015 року по 16 червня 2016 року.

З січня 2015 року позивача поставлено на облік до Управління Пенсійного фонду України в м. Селидове Донецької області. В період з січня 2015 року по лютий 2016 року позивачу нараховувалася пенсія на картковий рахунок відкритий у банківській установі.

У березні 2016 року на рахунок позивача не було зараховано щомісячної пенсії.

29 березня 2016 року позивач звернулася до Управління Пенсійного фонду України в м. Селидове Донецької області з проханням надання роз'яснень щодо припинення виплати пенсії.

25 квітня 2016 року листом №3608/02 відповідачем надано відповідь, в якому зазначено, що було проведено виїзну перевірку фактичного проживання відповідно до довідки міграційної служби від 24 листопада 2014 року №1428004821 про взяття на облік особи, переміщеної з тимчасово-окупованої території України та не виявлено фактичного перебування ОСОБА_1 за адресою зазначеною у довідці про що складено відповідний акт.

Не погоджуючись з такими діями Управління, позивач звернулася до суду з даним позовом.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Оцінка висновків судів попередніх інстанції доводів учасників справи

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам касаційної скарги, а також виходячи з меж касаційного перегляду справи, визначених статтею 341 КАС України, колегія суддів зазначає наступне.

Згідно з положенням частини четвертої статті 328 КАС України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частин першої, другої та третьої статті 242 КАС України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Крім того, стаття 2 та частина четверта статті 242 КАС України встановлюють, що судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, а саме бути справедливим та неупередженим, своєчасно вирішувати спір у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Зазначеним вимогам процесуального закону постанова Окружного адміністративного суду м. Києва від 23 травня 2017 року та ухвала Київського апеляційного адміністративного суду від 29 червня 2017 року не відповідають, а доводи касаційної скарги є частково обґрунтованими з огляду на наступне.

Статус внутрішньо переміщеної особи врегульований Законом України "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб" від 20 жовтня 2014 року №1706-VII (1706-18) (далі - Закон №1706-VII (1706-18) ), відповідно до статті 7 якого для взятої на облік внутрішньо переміщеної особи реалізація прав, зокрема, на пенсійне забезпечення здійснюється відповідно до законодавства України. Україна вживає всіх можливих заходів, спрямованих на розв'язання проблем, пов'язаних із соціальним захистом, зокрема відновленням усіх соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

В Конституції України (254к/96-ВР) закріплено, що людина визнається найвищою соціальною цінністю в Україні - в соціальній і правовій державі, в якій визнається і діє принцип верховенства права (статті 1, 3 та 8).

Основний Закон також встановлює, що громадяни України мають право на соціальний захист, що включає право на їх забезпечення, зокрема, у старості та в інших випадках, передбачених законом; це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків фізичних та юридичних осіб, бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом (стаття 46).

При цьому, Основний Закон містить імперативну норму, згідно з якою громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом; не може бути привілеїв чи обмежень, зокрема, за ознаками місця проживання або іншими ознаками (стаття 24).

Європейська соціальна хартія (переглянута) від 3 травня 1996 року, ратифікована Законом України від 14 вересня 2006 року № 137-V (137-16) , яка набрала чинності з 1 лютого 2007 року (далі - Хартія), визначає, що кожна особа похилого віку має право на соціальний захист (пункт 23 частини І). Ратифікувавши Хартію, Україна взяла на себе міжнародне зобов'язання запроваджувати усіма відповідними засобами досягнення умов, за яких можуть ефективно здійснюватися права та принципи, що закріплені у частині І Хартії.

Згідно статті 12 Хартії з метою забезпечення ефективного здійснення права на соціальне забезпечення Сторони зобов'язуються, зокрема, започаткувати систему соціального забезпечення або підтримувати її функціонування; підтримувати систему соціального забезпечення на задовільному рiвнi, принаймні на такому, який дорівнює рівню, необхідному для ратифікації Європейського кодексу соціального забезпечення; вживати заходів шляхом укладання відповідних двосторонніх i багатосторонніх угод або в інший спосіб i відповідно до умов, визначених у таких угодах, для забезпечення, серед іншого, рівності між їхніми власними громадянами та громадянами інших Сторін у тому, що стосується прав на соціальне забезпечення, включаючи збереження пільг, які надаються законодавством про соціальне забезпечення, незалежно від пересування захищених осіб по територіях держав Сторін.

Згідно з позицією Конституційного Суду України, яка висловлена у рішенні від 4 червня 2019 року №2-р/2019 (пункти 3.1 та 3.2 мотивувальної частини) до основних обов'язків держави належить забезпечення реалізації громадянами соціальних, культурних та економічних прав; гарантування державою конституційного права на соціальний захист є однією з необхідних умов існування особи і суспільства; рівень соціального забезпечення в державі має відповідати потребам громадян, що сприятиме соціальній стабільності, забезпечуватиме соціальну справедливість та довіру до держави; гарантування державою цих прав, у тому числі права на пенсійне забезпечення як складової конституційного права на соціальний захист, має здійснюватися на основі Конституції України (254к/96-ВР) та у спосіб, що відповідає їй. Основними завданнями соціальної держави є створення умов для реалізації соціальних, культурних та економічних прав людини, сприяння самостійності і відповідальності кожної особи за свої дії, надання соціальної допомоги тим громадянам, які з незалежних від них обставин не можуть забезпечити достатній рівень життя для себе і своєї сім'ї (пункт 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 25 січня 2012 року №3-рп/2012 (v003p710-12) ). За будь-яких обставин сутність права на пенсійне забезпечення як складової конституційного права на соціальний захист не може бути порушена, а законодавче регулювання у цій сфері має відповідати принципам соціальної держави. Конституційний Суд України наголошував на необхідності дотримання вказаних принципів, зокрема, у Рішенні від 26 грудня 2011 року №20-рп/2011. Держава Україна, як учасниця Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 року, визнає право кожної людини на соціальне забезпечення, включаючи соціальне страхування, і може встановлювати тільки такі обмеження цього права, які визначаються законом, і лише остільки, оскільки це сумісно з природою зазначеного права, і виключно з метою сприяти загальному добробуту в демократичному суспільстві.

Отже, право особи на отримання пенсії як складова частина права на соціальний захист є її конституційним правом, яке гарантується, в тому числі, міжнародними зобов'язаннями України.

Особливою формою здійснення права на пенсію є пенсійні правовідносини, які водночас виступають як один із видів суспільних відносин. Пенсійні правовідносини розглядаються як особлива форма соціальної взаємодії, що об'єктивно виникає в суспільстві відповідно до закону, учасники якої мають взаємні кореспондуючі права та обов'язки і реалізують їх з метою задоволення своїх потреб та інтересів в особливому порядку, який не заборонений державою чи гарантований і охороняється нею в особі певних органів.

Людина вступає в пенсійні правовідносини для реалізації свого права на отримання пенсійного забезпечення і такі відносини, за загальним правилом, мають безстроковий характер.

Принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг визначає Закон України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" 9 липня 2003 року №1058-IV (1058-15) (далі - Закон №1058-IV (1058-15) ).

Частиною третьою статті 4 Закону №1058-IV встановлено, що виключно законами про пенсійне забезпечення визначаються: види пенсійного забезпечення; умови участі в пенсійній системі чи її рівнях; пенсійний вік для чоловіків та жінок, при досягненні якого особа має право на отримання пенсійних виплат; джерела формування коштів, що спрямовуються на пенсійне забезпечення; умови, норми та порядок пенсійного забезпечення; організація та порядок здійснення управління в системі пенсійного забезпечення.

Статтею 5 Закону №1058-IV передбачено, що дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на ці відносини лише у випадках, визначених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом визначаються, зокрема, порядок здійснення пенсійних виплат за загальнообов'язковим державним пенсійним страхуванням; порядок використання коштів ПФУ та накопичувальної системи пенсійного страхування.

Отже, нормативно-правовим актом, яким визначено підстави припинення пенсійних виплат (які є складовою порядку пенсійного забезпечення), є Закон №1058-IV (1058-15) . Підзаконні нормативно-правові акти у сфері правовідносин, врегульованих Законом №1058-IV (1058-15) , можуть застосовуватися виключно за умови, якщо вони не суперечать цьому Закону.

Відповідно до частини першої статті 47 Закону №1058-IV пенсія виплачується щомісяця, у строк не пізніше 25 числа місяця, за який виплачується пенсія, виключно в грошовій формі за зазначеним у заяві місцем фактичного проживання пенсіонера в межах України організаціями, що здійснюють виплату і доставку пенсій, або через установи банків у порядку, передбаченому Кабінетом Міністрів України.

Згідно із частиною першою статті 49 Закону №1058-IV виплата пенсії за рішенням територіальних органів ПФУ або за рішенням суду припиняється: 1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості; 2) на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України (положення пункту 2 частини першої статті 49 втратили чинність як такі, що є неконституційними, на підставі Рішення Конституційного Суду України від 07 жовтня 2009 року № 25-рп/2009 (v025p710-09) ); 3) у разі смерті пенсіонера; 4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд; 5) в інших випадках, передбачених законом.

Наведений перелік підстав для припинення виплати пенсії за рішенням територіальних органів ПФУ є вичерпним та передбачає можливість припинення виплати пенсії з інших підстав лише у випадках, прямо передбачених законом.

Аналогічним чином підлягає застосуванню положення статті 46 Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування" від 23 вересня 1999 року №1105-XIV (далі - Закон №1105-XIV (1105-14) ), яке передбачає припинення страхової виплати у інший випадках передбачених законодавством.

Закріплене у Конституції України (254к/96-ВР) поняття "закон України" не підлягає розширеному тлумаченню, це - нормативно-правовий акт, прийнятий Верховною Радою України в межах її повноважень. Зміни до закону вносяться за відповідно встановленою процедурою Верховною Радою України шляхом прийняття закону про внесення змін. Нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України є підзаконними, а тому не можуть обмежувати права громадян, які встановлено законами.

Проте, як вірно встановлено судами попередніх інстанцій, підставою припинення виплати пенсії та соціальної виплати позивачу стала перевірка місця фактичного проживання.

Водночас ні Закон №1058-IV (1058-15) , ні Закон №1105-XIV (1105-14) не передбачають такої підстави припинення або призупинення виплати пенсії/ страхової виплати.

Конституційний Суд України у Рішенні від 7 жовтня 2009 року №25-рп/2009 зазначив, що виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, в Україні чи за її межами.

У рішенні у справі "Пічкур проти України", яке набрало статусу остаточного 7 лютого 2014 року, Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) дійшов висновку про те, що право на отримання пенсії, яке стало залежним від місця проживання заявника, свідчить про різницю в поводженні, яка порушувала статтю 14 Конвенції, у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. При цьому Суд зауважив, що у цій справі право на отримання пенсії як таке стало залежним від місця поживання заявника, що призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України (пункти 51-54).

Відповідно до частини першої статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" від 23 лютого 2006 року №3477-IV суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику ЄСПЛ як джерело права.

Отже, у вказаних рішеннях Конституційного Суду України та ЄСПЛ застосовано підхід, згідно з яким право на пенсію та її одержання не може пов'язуватися з місцем проживання людини. Такий підхід можна поширити не тільки на громадян, що виїхали на постійне місце проживання до інших держав, а й на внутрішньо переміщених осіб. У контексті справи, що розглядається, правовий зв'язок між державою і людиною, який передбачає взаємні права та обов'язки, підтверджується фактом набуття громадянства. Свобода пересування та вільний вибір місця проживання гарантується статтею 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України.

Не спростовують правильності висновків суду посилання відповідача на необхідність застосування до спірних правовідносин положень постанови Кабінету Міністрів України від 5 листопада 2014 року №637 "Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам" (637-2014-п) .

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 10 Закону №1706-VII Кабінет Міністрів України координує і контролює діяльність органів виконавчої влади щодо вжиття ними необхідних заходів із забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб відповідно до цього Закону.

Частиною другою статті 20 Закону №1706-VII визначено, що закони та інші нормативно-правові акти України діють в частині, що не суперечить цьому Закону.

Проте наведені положення Закону №1706-VII (1706-18) не надають Кабінету Міністрів України повноважень на визначення випадків припинення виплати пенсій чи страхових виплат.

За змістом конституційних норм Кабінет Міністрів України не наділений правом вирішувати питання, які належать до виключної компетенції Верховної Ради України, так само як і приймати правові акти, які підміняють або суперечать законам України.

Згідно з пунктом 6 частини першої статті 92 Конституції України виключно законами України визначаються, зокрема, основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення.

Преамбулою Закону №1058-IV (1058-15) визначено, що зміна умов і норм загальнообов'язкового державного пенсійного страхування здійснюється виключно шляхом внесення змін до цього Закону.

При цьому згідно з преамбулою Закону №1706-VII (1706-18) цей Закон відповідно до Конституції та законів України, міжнародних договорів України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, встановлює гарантії дотримання прав, свобод та законних інтересів внутрішньо переміщених осіб.

Україна вживає всіх можливих заходів, передбачених Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, щодо захисту та дотримання прав і свобод внутрішньо переміщених осіб, створення умов для добровільного повернення таких осіб до покинутого місця проживання або інтеграції за новим місцем проживання в Україні (частина перша статті 2 Закону №1706-VII).

Отже, ураховуючи наведені положення Закону №1706-VII (1706-18) , суд касаційної інстанції вважає, що прийняття законодавцем цього Закону спрямоване на встановлення додаткових гарантій дотримання прав, свобод та законних інтересів внутрішньо переміщених осіб, до яких належить і позивач, а не на звуження обсягу їх прав, закріплених в інших законодавчих актах України.

З огляду на викладене, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли помилкового висновку про відсутність підстав для задоволення позову в частині вимог ОСОБА_1 до Управління Пенсійного фонду України в м. Селидове Донецької області про визнання протиправними дій, зобов'язання вчинити певні дії.

Така правова позиція узгоджується з практикою Верховного Суду, викладеною в постановах від 12 грудня 2018 року у справі №243/4547/17, від 07 лютого 2019 року у справі №408/2686/17-а, від 12 лютого 2019 року у справі № 243/5451/17, від 12 лютого 2019 року у справі №243/3113/17 та від 22 серпня 2019 року у справі №636/3447/16-а.

З приводу позовних вимог ОСОБА_1 до Пенсійного фонду України, то суд зазначає наступне.

Відповідно до пункту 1 Положення про Пенсійний фонд України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23 липня 2014 року №280 (280-2014-п) (далі - Положення №280) Пенсійний фонд України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра соціальні політики, що реалізує державну політику з питань пенсійного забезпечення та ведення обліку осіб, які підлягають загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню.

Згідно з пунктом 7 Положення №280 Пенсійний фонд України здійснює свої повноваження безпосередньо та через утворені в установленому порядку територіальні органи.

Пенсійний фонд України, відповідно до покладених на нього завдань, лише організовує, координує та контролює роботу територіальних органів щодо, зокрема, призначення (перерахунку) і виплати пенсій (підпункт 6 пункту 4 Положення № 280). Спеціальних підрозділів, які безпосередньо призначають (перераховують) та виплачують пенсії в Пенсійному фонді України не створено.

Згідно підпунктів 7, 8 пункту 4 Положення про управління Пенсійного фонду України в районах, містах, районах у містах, а також про об'єднані управління, затвердженого Постановою правління Пенсійного фонду України від 22 грудня 2014 року №28-2, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 15 січня 2015 року за №41/26486 (z0041-15) , призначає (здійснює перерахунок) і виплачує пенсії, забезпечує своєчасне і в повному обсязі фінансування та виплату пенсій саме управління Фонду в районах, містах, районах у містах, а також об'єднані управління.

Таким чином, позовні вимоги ОСОБА_1 до Пенсійного фонду України не підлягають задоволенню.

Розглядаючи цю справу в касаційному порядку, суд також враховує, що згідно з імперативними вимогами статі 341 КАС України (2747-15) суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги; на підставі встановлених фактичних обставин справи лише перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального та дотримання норм процесуального права.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини першої статті 351 КАС України, підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення або зміни рішення у відповідній частині є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини третьої цієї статті неправильним застосуванням норм матеріального права вважається неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Враховуючи викладене, касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, оскаржувані судові рішення - скасуванню з ухваленням у справі нового судового рішення про часткове задоволення позовних вимог.

Висновки щодо розподілу судових витрат

Відповідно до частини шостої статті 139 КАС України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат.

Частиною третьою статті 139 КАС України передбачено, що при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.

Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 був сплачений судовий збір у сумі 1276 грн (до суду першої інстанції в розмірі 580 грн, що підтверджується квитанцією №2 від 17 липня 2016 року, до суду касаційної інстанції в розмірі 696 грн, що підтверджується квитанцією №0.0.824074182.1 від 10 серпня 2017 року).

Оскільки позов задовольняється частково щодо визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії (що є однією вимогою немайнового характеру), на користь позивача підлягає присудженню сплачені нею судові витрати на сплату судового збору у розмірі 638 грн.

Керуючись статтями 341, 345, 349, 351, 355, 356, 359 КАС України, суд

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 - представника позивача ОСОБА_1 задовольнити частково.

Постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 23 травня 2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 29 червня 2017 року скасувати.

Прийняти нову постанову.

Позов ОСОБА_1 до Управління Пенсійного фонду України в м. Селидове Донецької області, Пенсійного фонду України про визнання протиправними дій, зобов'язання вчинити певні дії задовольнити частково.

Визнати протиправними та незаконними дії управління Пенсійного фонду України в м. Селидове Донецької області щодо неправомірного припинення виплати пенсії Лютій Ніні Марківні.

Зобов'язати управління Пенсійного фонду України в м. Селидове Донецької області поновити виплату пенсії, нарахувати та виплатити відповідні пенсійні виплати Лютій Ніні Марківні з 1 березня 2016 року.

Стягнути на користь ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_1, РНОКПП НОМЕР_1) судовий збір за рахунок бюджетних асигнувань Управління Пенсійного фонду України в м. Селидове Донецької області (адреса: 85400, Донецька область, м. Селидове, вул. Героїв праці, 6, РНОКПП 41247274) у розмірі 638 (шістсот тридцяти восьми) грн.

В решті позову відмовити.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий Я.О. Берназюк

Судді: І.В. Желєзний

Н.В. Коваленко