910/6165/21 Про визнання договору іпотеки недійсним та припинення обтяження - 28.09.2022 Прийняття

1.1. Товариство з обмеженою відповідальністю "Газова будівельна компанія" (далі - ТОВ "Газова будівельна компанія", Позивач) звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Публічного акціонерного товариства "Всеукраїнський акціонерний банк" (далі - ПАТ "Всеукраїнський акціонерний банк", Відповідач-1) та Товариства з обмеженою відповідальністю "Данфорт" (далі - ТОВ "Данфорт", Відповідач-2) про визнання недійсним іпотечного договору № 3297 від 17.07.2008, укладеного між Відповідачами; припинення обтяження в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, а саме заборони на нерухоме майно за реєстраційними номерами обтяжень: 7587157, 7587188, 7587228, 7587260, 7587282, 7587305, 7587347, 7587372, 7587384, 7587407, 7587428, 7587455, 7587469, 7587487, 7587493, 7587502, 7587515, 7587528, 7587539, 7587589, 7587602, 7587615, 7587633, 7587656, 7587684, 7587706, 7587724, 7587732, 7587746, 7587758, 7587763, 7587774, 7587791, 7587799, 7587820, 7587831, 7587846, 7587856, 7587864, 7587873, 7587883, 7587888, 7587891, 7587940, які були зареєстровані в Єдиному реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна (невід`ємна архівна складова частина Державного реєстру речових прав на нерухоме майно); припинення іпотеки за реєстраційним номером обтяження: 7587904, яка була зареєстрована в Державному реєстрі іпотек (невід`ємна архівна складова частина Державного реєстру речових прав на нерухоме майно), об`єкт обтяження: майнові права на квартири з № 1 по № 43, нежитлові приміщення: офіс № 1 - № 3 та паркінги з № 1 по № 43 в готельно-житловому комплексі "Дипломат", що знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Гоголівська, буд. 44-46, який було передано в іпотеку за іпотечним договором № 3297 від 17.07.2008, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Драною Н.М.

1.2. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що предметом іпотеки об`єктів незавершеного будівництва (станом на дату укладення договору іпотеки) могла бути лише земельна ділянка, на якій виконується будівництво, а не майнові права. Оскільки укладення договору іпотеки майнових прав на об`єкт незавершеного будівництва є порушенням статті 5 Закону України "Про іпотеку", такий договір має бути визнаний недійсним. Також Позивач зазначав, що передача в іпотеку майнових прав за іпотечним договором від 17.07.2008 є наслідком недотримання вимог спеціального законодавства щодо порядку передачі в іпотеку об`єктів, будівництво яких не завершено.

2. Короткий зміст судових рішень у справі

2.1. Рішенням Господарського суду міста Києва від 29.11.2021 у справі № 910/6165/21 відмовлено у задоволенні позову у повному обсязі.

Місцевий господарський суд констатував невідповідність правочину вимогам чинного на момент його укладення законодавства. Водночас, відмовляючи у задоволенні позову, суд виходив з того, що Позивач не був стороною за договором іпотеки та не довів порушення його прав та охоронюваних законом інтересів саме на момент вчинення оспорюваного правочину.

2.2. Постановою Північного апеляційного господарського суду від 22.06.2022 у справі № 910/6165/21 змінено рішення місцевого господарського суду шляхом викладення його мотивувальної частини в редакції даної постанови. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Апеляційна інстанція погодилась з висновками місцевого господарського суду, що встановлення факту відсутності у Позивача порушеного права на момент вчинення правочину виключає можливість визнання його недійсним за позовом цієї особи. При цьому, суд першої інстанції перш ніж з`ясувати чи наявне порушене право Позивача на момент укладення оспорюваного договору, вдався до дослідження його правової природи, у зв`язку із чим апеляційна інстанція виключила з описової частини рішення місцевого суду висновки щодо невідповідності договору іпотеки від 17.07.2008 положенням статті 5 Закону України "Про іпотеку".

3. Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи

3.1. У касаційній скарзі ТОВ "Газова будівельна компанія" просить скасувати судові рішення попередніх інстанції та прийняти нове рішення про задоволення позову у повному обсязі.

3.2. Вимоги скарги обґрунтовані неврахуванням господарськими судами попередніх інстанцій висновків, які викладені у постанові Верховного Суду від 02.12.2020 у справі № 911/1659/19.

Також обґрунтовуючи підстави для подання касаційної скарги, заявник посилається про необхідність відступлення від висновку щодо застосування статей 215, 216 Цивільного кодексу України у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 17.06.2021 у справі № 761/12692/17, від 03.11.2021 у справі № 910/12822/20 та від 08.09.2021 у справі № 711/3426/19.

Крім того скаржник стверджує, що апеляційний суд при розгляді цієї справи не дослідив зібрані у справі докази, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

3.3. У відзиві на касаційну скаргу Державне підприємство "Генеральна дирекція з обслуговування іноземних представництв" підтримало позицію скаржника.

3.4. Акціонерне товариство "Закритий недиверсифікований венчурний корпоративний інвестиційний фонд "Аргумент Фонд" у відзиві на касаційну скаргу просило відмовити у її задоволенні, а оскаржувані судові рішення попередніх інстанцій - залишити без змін.

4. Обставини встановлені судами

4.1. Іпотечний договір від 17.07.2008 укладено сторонами з метою забезпечення виконання зобов`язань, що випливають з договору про спорудження та/або Кредитного договору, у зв`язку з чим Іпотекодавець (ТОВ "Данфорт") передав Іпотекодержателю (ВАТ "Всеукраїнський Акціонерний Банк") в іпотеку майнові права на нерухомість, що належать Іпотекодавцеві згідно з договором про будівництво готельно-житлового комплексу від 24.04.2008 та актом розподілу приміщень готельно-житлового комплексу "Дипломат" по вул. Гоголівській, 44-46 в Шевченківському районі м. Києва.

4.2. Оспорюваному іпотечному договору № 3297 від 17.07.2008 передувало:

- укладення 24.04.2008 договору про будівництво готельно-житлового комплексу № 157/08 між КП "Генеральна дирекція Київської міської ради з обслуговування іноземних представництв" (припинення діяльності якої відбулось шляхом реорганізації (перетворення) у Державне підприємство "Генеральна дирекція з обслуговування іноземних представництв", відповідно до розпорядження Кабінету Міністрів України від 10.08.2011 № 775-р (775-2011-р) та розпорядження Керівника Державного управління справами від 09.04.2013 № 70) та ТОВ "Данфорт"; за умовами пункту 1.1 вказаного Договору з метою розвитку інфраструктури міста Києва сторони досягли згоди щодо проектування та будівництва готельно-житлового комплексу "Дипломат", розташованого за адресою вул. Гоголівська, 44-46 в Шевченківському районі м. Києва;

- укладення 27.06.2008 кредитного договору № 44 між ВАТ "ВіЕйБі Банк" (кредитодавець) та ТОВ "Данфорт" (позичальник), згідно з яким кредит надається позичальнику на фінансування витрат на будівництво готельно-житлового комплексу "Дипломат" за адресою м. Київ, вул. Гоголівська 44-46 (п. 1.2 договору); в забезпечення виконання зобов`язань за цим договором позичальник зобов`язується в строк до 31.07.2008 укласти з кредитодавцем договір іпотеки майнових прав на нерухомість - об`єкт будівництва за адресою: м. Київ, вул. Гоголівська 44-46 (п. 1.3.1);

- укладення 01.07.2008 договору про спорудження № 06-Ф/08(158/08) між ВАТ "ВіЕйБі Банк", ДП "ГДІП" та ТОВ "Данфорт", за умовами якого Банк був засновником та Управителем Фонду фінансування будівництва готельно-житлового комплексу "Дипломат", розташованого за адресою вул. Гоголівська, 44-46 в Шевченківському районі м. Києва; ДП "ГДІП" - забудовником готельно-житлового комплексу "Дипломат", розташованого за адресою вул. Гоголівська, 44-46 в Шевченківському районі м. Києва; ТОВ "Данфорт" - інвестором будівництва готельно-житлового комплексу "Дипломат", розташованого за адресою вул. Гоголівська, 44-46 в Шевченківському районі м. Києва;

- укладення 01.07.2008 договору доручення з відкладальними умовами № 06-1306/18 між ВАТ "ВіЕйБі Банк", ДП "ГДІП" та ТОВ "Данфорт", відповідно до п. 1.1. якого Банку доручається забезпечити виконання функцій інвестора у разі порушення інвестором (ТОВ "Данфорт") умов договору про спорудження № 06-Ф/08(158/08).

4.3. Також суди попередніх інстанцій встановили, що Позивачем до матеріалів справи залучені листи:

- ДП "ГДІП" (за вих. № 29/310-237 від 15.02.2012, № 29/310-1346 від 07.09.2012), за змістом яких повідомлялося ТОВ "Данфорт" про те, що оскільки реалізація інвестиційного договору від 24.04.2008 № 157/08 про будівництво готельно-житлового комплексу на земельній ділянці по вул. Гоголівській, 44-46, не розпочата, земельна ділянка Генеральною дирекцією не використовується за призначенням, прийнято рішення про розірвання договору;

- ДП "ГДІП" (за вих. № 1393 від 12.09.2012) до ВАТ "ВіЕйБі Банк", в якому державне підприємство просило забезпечити виконання функцій Інвестора, оскільки станом на 11.09.2012 на земельній ділянці по вул. Гоголівській, 44-46, будівельні роботи не розпочато, а також повідомило про дострокове розірвання укладеного з ТОВ "Данфорт" договору про будівництво;

- ДП "ГДІП" (лист за вих. № 1747 від 01.11.2012) до ВАТ "ВіЕйБі Банк", яким повідомлено, що не отримувало відповіді на свій лист за вих. № 1393 від 12.09.2012 та вважає, що оскільки будівельні роботи у визначений термін розпочато не було, ВАТ "ВіЕйБі Банк" вирішив припинити дію вказаних договорів, додатком до листа вказувались Угоди про припинення за взаємною згодою сторін дії договору № 06-Ф/08 (158/08) про спорудження від 01.07.2008 та договору доручення з відкладальними умовами № 06-1306/08 (159/08) від 01.07.2008.

4.4. 20.05.2014 між ДП "ГДІП" та ТОВ "БК "Міськбудінвест" укладено Договір № 64/14 про забудову земельної ділянки на вул. Гоголівській, 44-46 в м. Києві, за умовами статті 2 якого сторони погодили здійснити будівництво об`єкта (житловий комплекс на земельній ділянці за адресою: м. Київ. Шевченківський район, вул. Гоголівська, 44-46) на умовах цього договору. На виконання цього договору ТОВ "БК "Міськбудінвест" забезпечує фінансування, організацію та здійснення згідно проектної документації та вимог законодавства України усіх видів робіт, необхідних для будівництва об`єкта, а ДП "ГДІП" виконує передбачені цим договором функції Замовника будівництва об`єкта.

4.5. 30.03.2016 представники ДП "ГДІП" та ТОВ "БК "Міськбудінвест" підписали Акт приймання-передачі будівельного майданчика по вул. Гоголівській, 44-46, яким Замовник передав, а Виконавець прийняв будівельний майданчик площею 0,2181 га на земельній ділянці на вул. Гоголівській, 44-46 в Шевченківському районі м. Києва, площею 0,2181 га, кадастровий номер земельної ділянки 8000000000:91:166:004.

Таким чином, зведення готельно-житлового комплексу на земельній ділянці на вул. Гоголівській, 44-46 в м. Києві розпочато ТОВ "БК "Міськбудінвест" на виконання Договору № 64/14 від 20.05.2014.

4.6. Згідно з додатковою угодою № 6 від 01.08.2019 до договору від 20.05.2014 № 64/14 про забудову земельної ділянки на вул. Гоголівській 44-46 в м. Києві здійснено заміну сторони у зобов`язанні, яке виникло на підставі договору, права та обов`язки ТОВ "БК "Міськбудінвест", що на момент укладення додаткової угоди належали останньому згідно Договору та усіх додаткових угод, додатків, доповнень, актів та інших документів, пов`язаних з виконанням договору, передані ТОВ "Газова будівельна компанія".

4.7. Додатковою угодою № 7 до договору № 64/14 про забудову земельної ділянки на вул. Гоголівській, 44-46 в м. Києві від 14.11.2019 сторони погодили, що ТОВ "Газова будівельна компанія" набуває на майбутнє всі права та обов`язки, які належали ТОВ "БК "Міськбудінвест" згідно з договором від 20.05.2014 № 64/14 про забудову земельної ділянки на вул. Гоголівській 44-46 в м. Києві.

4.8. При цьому, відповідно до умов, погоджених договором від 20.05.2014 № 64/14 про забудову земельної ділянки на вул. Гоголівській 44-46 в м. Києві, ТОВ "БК "Міськбудінвест" за умови здійснення повного фінансування всіх витрат, пов`язаних з проектуванням будівництва та самим будівництвом об`єкта, введенням його в експлуатацію, отримує у власність всю площу об`єкта, всі будівлі, споруди, інженерні мережі, обладнання, пристрої, елементи благоустрою об`єкта (п. 3.6.2 договору); має право на власний розсуд, без будь-якого погодження та/або повідомлення іншої сторони (ДП "ГДІП") розпоряджатися майновими правами на належну частку об`єкта (п. 3.8 договору).

5. Позиція Верховного Суду

5.1. Заслухавши суддю-доповідача, присутніх у судовому засіданні представників сторін, дослідивши наведені у касаційній скарзі та відзивах на неї доводи, перевіривши матеріали справи щодо правильності застосування господарськими судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

5.2. Відповідно до частин першої та другої статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Таким способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, визнання правочину недійсним.

5.3. У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або "вражати" договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ.

5.4. В Цивільному кодексі України (435-15) закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.

5.5. Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 Цивільного кодексу України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (рецисорний позов).

5.6. Суд звертає увагу, що недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05.09.2019 у справі № 638/2304/17, від 27.01.2020 у справі № 761/26815/17, постанові Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 19.02.2021 у справі № 904/2979/20.

5.7. Відповідно до статей 16, 203, 215 Цивільного кодексу України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду.

Таке розуміння визнання правочину недійсним як способу захисту є усталеним у судовій практиці, що підтверджується висновками, які містяться у постановах Верховного Суду України від 25.12.2013 у справі № 6-78цс13, від 11.05.2016 у справі № 6-806цс16 та у постановах Верховного Суду від 28.11.2019 у справі № 910/8357/18, від 17.06.2020 у справі № 910/12712/19, від 20.01.2021 у справі № 910/8992/19 (910/20867/17), від 16.03.2021 у справі № 910/3356/20, від 18.03.2021 у справі № 916/325/20, від 19.02.2021 у справі № 904/2979/20 тощо.

5.8. У справі, що переглядається Позивач посилався на те, що договір іпотеки є недійсним в силу статей 203, 215 Цивільного кодексу України, як такий, що укладений з порушенням приписів статті 5 Закону України "Про іпотеку" (в редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин).

5.9. За змістом частини першої статті 215 Цивільного кодексу України наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину.

5.10. Отже, за загальним правилом, у спорі про визнання правочинів недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначити в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 905/1227/17, від 02.10.2019 у справі № 587/2331/16-ц, від 22.10.2019 у справі № 911/2129/17, від 19.11.2019 у справі № 918/204/18.

5.11. Господарськими судами попередніх інстанцій встановлено, що у 2008 році на підставі іпотечного договору Іпотекодавець (ТОВ "Данфорт") передав Іпотекодержателю (ВАТ "Всеукраїнський Акціонерний Банк") в іпотеку майнові права на нерухомість, будівництво якої не завершено.

Позивач, у свою чергу, обґрунтовуючи наявність свого порушеного права посилається на договір № 64/14, укладений 20.05.2014, тобто після укладення між банком та іпотекодавцем оспорюваного договору іпотеки.

5.12. З огляду на те, що станом на момент вчинення оспорюваного іпотечного договору Позивач не був учасником спірних правовідносин та не мав жодних прав та обов`язків щодо готельно-житлового комплексу на земельній ділянці на вул. Гоголівській, 44-46 в м. Києві, суди попередніх інстанцій дійшли висновку про недоведеність останнім порушення його суб`єктивного цивільного права або інтересу саме на момент вчинення оспорюваного правочину, що є самостійною підставою для відмови в позові.

5.13. При цьому, додатково до вищенаведених аргументів щодо відсутності у зв`язку з укладенням у 2008 році спірного договору порушеного права особи, яка набула прав за іншим договором у 2014 році, Суд звертає увагу, що наслідками недійсності правочину є поновлення сторін у початковому становищі (двостороння реституція), тобто взаємне повернення переданого за недійсним правочином, яке може застосовуватися лише тоді, коли майно, передане за правочином, залишається у його сторони.

Реституція як спосіб захисту цивільного права (частина перша статті 216 ЦК України) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. Метою проведення реституції є відновлення між сторонами такого собі status quo у фактичному та правовому становищі, що існував до вчинення правочину, шляхом, так би мовити, абсолютного знищення юридичного значення будь-яких дій, що вчинялися суб`єктами - учасниками недійсного правочину.

Реституція - це спеціальний зобов`язальний спосіб захисту права власності, який може застосовуватися лише у випадку, коли предмет недійсного правочину станом на час вирішення відповідного питання перебуває в тієї сторони недійсного правочину, якій він і був переданий.

Такі юридичні наслідки під час виконання сторонами недійсного правочину поєднуються з реституційними, які полягають у поверненні в натурі кожною стороною одна одній, одержаного ними на виконання цього правочину.

Двостороння реституція є обов`язковим наслідком визнаного судом недійсним правочину та не може бути проігнорована сторонами. Тобто при недійсності правочину повернення отриманого сторонами за своєю правовою природою становить юридичний обов`язок, що виникає із закону та юридичного факту недійсності правочину.

5.14. Отже, враховуючи наведене, колегія суддів звертає увагу на те, що проведення двосторонньої реституції внаслідок визнання спірного договору недійсним буде стосуватися саме його сторін і не забезпечить ефективного відновлення прав та/або інтересів Позивача, за захистом яких він звернувся до суду.

5.15. Як вже зазначалося, ТОВ "Газова будівельна компанія", оскаржуючи судові рішення попередніх інстанцій на підставі пункту 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, зазначало про неврахуванням господарськими судами попередніх інстанцій висновків, які викладені у постанові Верховного Суду від 02.12.2020 у справі № 911/1659/19.

Так, у справі № 911/1659/19 (постанова Верховного Суду від 02.12.2020) розглядались вимоги про визнання недійсним договору іпотеки нежитлових приміщень та застосування наслідків його недійсності, скасування рішень про державну реєстрацію.

Верховний Суд у справі № 911/1659/19 дійшов висновку, що єдиною і достатньою підставою для відмови в задоволенні позову є відсутність в матеріалах справи доказів наявності у Позивача речового права, а саме виникнення у нього права власності, допустимим доказом чого є факт державної реєстрації за Позивачем такого речового права.

Таким чином, судові рішення у справі № 914/850/17 та у справі, яка розглядається, прийнято за різних установлених судами обставин.

5.16. Також Позивач у касаційній скарзі, як на підставу касаційного оскарження ухвалених у цій справі судових рішень, посилається на пункт 2 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України та необхідність відступлення від висновку щодо застосування статей 215, 216 Цивільного кодексу України у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 17.06.2021 у справі № 761/12692/17, від 03.11.2021 у справі № 910/12822/20 та від 08.09.2021 у справі № 711/3426/19.

5.17. Згідно з пунктом 2 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України підставами касаційного оскарження судових рішень є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.

Отже, зі змісту зазначеної норми вбачається, що при касаційному оскарженні судових рішень з підстави, передбаченої пунктом 2 частини 2 статті 287 зазначеного Кодексу, окрім посилання на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, касаційна скарга має містити обґрунтування необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні, із чіткою вказівкою на норму права (абзац, пункт, частина статті), а також зазначенням такого правового висновку, описом правовідносин та змістовного обґрунтування мотивів для такого відступлення.

5.18. Принцип правової визначеності вимагає чіткості, зрозумілості й однозначності правових норм, зокрема, їх передбачуваності (прогнозованості) і стабільності.

Єдність однакового застосування закону забезпечує правову визначеність та втілюється шляхом однакового застосування судом того самого закону в подібних справах.

5.19. У пункті 70 рішення від 18.01.2001 у справі "Чепмен проти Сполученого Королівства" (Chapman v. the United Kingdom) Європейський суд з прав людини наголосив на тому, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом він не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави.

5.20. Причинами для відступу можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту.

5.21. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики для відступу від висловлених раніше правових позицій Верховного Суду суд повинен мати ґрунтовні підстави: попередні рішення мають бути помилковими, неефективними чи застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання (до такого висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04.09.2018 у справі № 823/2042/16).

5.22. Разом з цим, оскаржуючи судові рішення у справі, що розглядається, на підставі пункту 2 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, Позивачем не наведено вмотивованих обґрунтувань щодо необхідності відступу від висновку Верховного Суду, викладеного в зазначених скаржником постановах, а саме не доведено наявності причин для відступу (неефективність, помилковість, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість судового рішення).

5.23. Верховний Суд зазначає, що наведені у касаційній скарзі доводи фактично зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій стосовно оцінки доказів і встановлених на їх підставі обставин та спрямовані на доведення необхідності переоцінки цих доказів та встановленні інших обставин у тому контексті, який, на думку скаржника, свідчить про порушення його прав та необхідність їх захисту.

5.24. Отже, доводи заявника не містять під собою раціонального правового підґрунтя і по суті є спробою отримати протилежне рішення Верховного Суду.

5.25. Що стосується посилання заявника в якості підстави для подання касаційної скарги на те, що апеляційним судом не було досліджено зібрані у справі докази, то колегія суддів зазначає наступне.

5.26. Відповідно до статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

5.27. При цьому, відповідно до пункту 4 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках, якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 310 цього Кодексу.

5.28. Згідно з пунктом 1 частини третьої статті 310 Господарського процесуального кодексу України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 цього Кодексу.

5.29. Таким чином, за змістом пункту 1 частини третьої статті 310 Господарського процесуального кодексу України достатньою підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є не само по собі порушення норм процесуального права у вигляді недослідження судом зібраних у справі доказів, а зазначене процесуальне порушення у сукупності з належним обґрунтуванням скаржником заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 цього Кодексу.

5.30. За таких обставин Суд вважає необґрунтованими доводи скаржника про неповне дослідження судом апеляційної інстанції зібраних у справі доказів за умови не підтвердження підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України.

Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 19.11.2020 у справі №910/12765/19, від 05.11.2020 у справі № 922/3472/19, від 10.11.2020 у справі №912/441/18, від 19.11.2020 у справі № 912/217/18.

5.31. Зважаючи на викладене, наведені скаржником підстави касаційного оскарження не отримали підтвердження під час касаційного провадження, що виключає скасування оскаржуваних рішень попередніх інстанцій.

6. Висновки Верховного Суду

6.1. Відповідно до статті 287 Господарського процесуального кодексу України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини 1 цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 310 цього Кодексу.

6.2. Згідно із статтею 300 Господарського процесуального кодексу України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

6.3. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

6.4. За змістом частини першої статті 309 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.