910/19019/20 Про стягнення неустойки за весь період користування приміщенням горіща після закінчення договору оренди - 15.06.2022 Прийняття

У грудні 2020 року Івано-Франківська обласна рада в особі Управління об`єктами спільної власності територіальних громад області (нині - Управління з питань майна спільної власності територіальних громад області) звернулася до суду з позовом до Приватного акціонерного товариства "ВФ Україна" (далі - ПрАТ "ВФ Україна"), у якому, з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог, просила стягнути з відповідача неустойку за період безпідставного користування частиною горища загальною площею 10,0 кв. м по вул. Короля Данила, 10 у м. Івано-Франківську в сумі 59 687,63 грн та усунути перешкоди в користуванні зазначеним майном шляхом його звільнення.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що незважаючи на закінчення строку дії договору оренди майна спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст області від 03.02.2020 та відсутність згоди сторін на його продовження, відповідачем не виконано обов`язок з повернення об`єкта оренди, у зв`язку з чим позивачем заявлено вимоги про стягнення з відповідача неустойки в подвійному розмірі орендної плати відповідно до пункту 5.1.2 договору та зобов`язання відповідача звільнити займане приміщення.

Ухвалою Господарського суду Івано-Франківської області від 26.01.2021 залучено до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Комунальне некомерційне підприємство "Прикарпатський клінічний шкірно-венерологічний центр Івано-Франківської обласної ради" (далі - КНП "Прикарпатський клінічний шкірно-венерологічний центр Івано-Франківської обласної ради").

Рішенням Господарського суду Івано-Франківської області від 04.06.2021позов задоволено. Стягнуто з ПрАТ "ВФ Україна" на користь Івано-Франківська обласна рада в особі Управління з питань майна спільної власності територіальних громад області неустойку в сумі 59 687,63 грн. Зобов`язано ПрАТ "ВФ Україна" усунути перешкоди в користуванні частиною горища загальною площею 10,0 кв. м по вул. Короля Данила, 10 у м. Івано-Франківську шляхом його звільнення.

Постановою Західного апеляційного господарського суду від 07.12.2021 рішення Господарського суду Івано-Франківської області від 04.06.2021 у частині стягнення з ПрАТ "ВФ Україна" на користь Івано-Франківська обласна рада в особі Управління з питань майна спільної власності територіальних громад області неустойки в сумі 17 721,84 грн скасовано, у цій частині ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовлено. Рішення Господарського суду Івано-Франківської області від 04.06.2021 в частині зобов`язання ПрАТ "ВФ Україна" усунути перешкоди в користуванні частиною горища загальною площею 10,0 кв. м по вул. Короля Данила, 10 у м. Івано-Франківську шляхом його звільнення скасовано, у цій частині ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовлено.

Не погоджуючись із висновками суду апеляційної інстанції, у січні 2022 року Івано-Франківська обласна рада в особі Управління з питань майна спільної власності територіальних громад області подала касаційну скаргу, у якій (з урахуванням нової редакції касаційної скарги), посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права, порушення норм процесуального права та наявність випадку, передбаченого пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК (1798-12) ), просила скасувати постанову Західного апеляційного господарського суду від 07.12.2021, а рішення Господарського суду Івано-Франківської області від 04.06.2021 залишити в силі.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 03.05.2022 відкрито касаційне провадження у справі № 910/19019/20 за касаційною скаргою Івано-Франківської обласної ради в особі Управління з питань майна спільної власності територіальних громад області з підстави, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК, та призначено касаційну скаргу до розгляду у відкритому судовому засіданні на 15.06.2022.

ПрАТ "ВФ Україна" у відзиві на касаційну скаргу зазначило про правильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права при вирішенні спору, тому просило залишити оскаржене судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 31.05.2022 задоволено клопотання ПрАТ "ВФ Україна" про проведення судового засідання у справі № 910/19019/20 у режимі відеоконференції поза межами приміщення суду. Роз`яснено заявникові, що ризики технічної неможливості участі у відеоконференції поза межами приміщення суду, переривання зв`язку тощо несе учасник справи, який подав відповідну заяву.

У судовому засіданні 15.06.2022 станом на 11:07 секретарем судового засідання було встановлено з`єднання в системі відеоконференцзв`язку з представником ПрАТ "ВФ Україна" - Ліпенком Ю.К., проте у цього представника відповідача було відсутнє аудіоз`єднання за наявності відеоз`єднання, про що свідчить відеозапис судового засідання та підтверджено довідкою від 15.06.2022, складеною секретарем судового засідання.

Оскільки, відповідно до частини 5 статті 197 ГПК ризики технічної неможливості участі у відеоконференції поза межами приміщення суду, переривання зв`язку тощо несе учасник справи, який подав відповідну заяву, про що ПрАТ "ВФ Україна" було роз`яснено в ухвалі Суду від 31.05.2022, суд касаційної інстанції вважає за можливе розглянути касаційну скаргу за відсутності зазначеного представника.

Інші учасники справи в судове засідання своїх представників не направили.

Відповідно до частини 1 статті 301 ГПК у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження з урахуванням положень статті 300 цього Кодексу.

Наслідки неявки в судове засідання учасника справи визначено у статті 202 ГПК.

Так, за змістом частини 1, пункту 1 частини 2 статті 202 ГПК неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею. Суд відкладає розгляд справи в судовому засіданні в межах встановленого цим Кодексом строку з підстав, зокрема неявки в судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про направлення йому ухвали з повідомленням про дату, час і місце судового засідання.

За змістом статті 43 ГПК учасники судового процесу та їх представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами, зловживання процесуальними правами не допускається.

Явка в судове засідання представників сторін - це право, а не обов`язок сторони, і відповідно до положень статті 202 ГПК справа, за умови належного повідомлення сторони про дату, час і місце судового засідання, може розглядатися без їх участі, якщо нез`явлення цих представників не перешкоджає розгляду справи по суті.

Як свідчать матеріали справи сторонам направлено в установленому порядку ухвалу з повідомленням про дату, час і місце судового засідання.

В Єдиному державному реєстрі судових рішень ухвалу Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 03.05.2022 про відкриття касаційного провадження у справі № 910/19019/20 та призначення касаційної скарги до розгляду у відкритому судовому засіданні на 15.06.2022 було оприлюднено 05.05.2022.

Ураховуючи положення статті 202 ГПК, наявність відомостей про направлення зазначеним учасникам справи ухвал з повідомленням про дату, час і місце судового засідання, що підтверджено матеріалами справи, висновки Європейського суду з прав людини у справі "В`ячеслав Корчагін проти Росії", також те, що явка учасників справи не визнавалася судом обов`язковою, а участь у засіданні суду є правом, а не обов`язком сторони, відсутність клопотань позивача та третьої особи в порядку статті 197 ГПК, Верховний Суд дійшов висновку про можливість розгляду касаційної скарги по суті за відсутності зазначених представників.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи та перевіривши матеріали справи, Верховний Суд дійшов таких висновків.

При вирішенні справи судами попередніх інстанцій установлено, що 03.02.2020 між Івано-Франківською обласною радою в особі Управління об`єктами спільної власності територіальних громад області (перейменовано Управління з питань майна спільної власності територіальних громад області) (орендодавець), КНП "Прикарпатський клінічний шкірно-венерологічний центр Івано-Франківської обласної ради" (балансоутримувач) та ПрАТ "ВФ Україна" (орендар) укладено договір оренди майна спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст області.

Відповідно до пунктів 1.1, 1.2 договору орендодавець передає у строкове платне користування орендарю з метою розміщення обладнання стільникового зв`язку частину горища загальною площею 10,0 кв. м по вул. Короля Данила, 10 у м. Івано-Франківську, що перебуває на балансі КНП "Прикарпатський клінічний шкірно-венерологічний центр Івано-Франківської обласної ради".

Згідно з пунктами 2.1, 2.2 договору орендар вступає у строкове платне користування об`єктом оренди з моменту підписання сторонами акта приймання передачі. Передача майна в оренду не надає орендодавцю право власності на це майно. Майно залишається у спільній власності територіальних громад сіл, селищ, міст області.

Орендна плата визначена на підставі Методики розрахунку орендної плати за майно спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст області та пропорції її розподілу, затвердженої рішенням обласної ради від 10.06.2016 № 207-5/2016, становить 4 651,98 грн з ПДВ за базовий місяць і перераховується на рахунок орендодавця щомісячно не пізніше 20 числа наступного місяця з врахуванням індексу інфляції (пункти 4.1, 4.2 договору).

Відповідно до підпунктів 3.2.3, 3.2.4 пункту 3.2 договору орендар зобов`язався утримувати об`єкт оренди у справному стані, за власні кошти і за письмовим погодженням орендодавця та балансоутримувача здійснювати його поточний і капітальний ремонт, підтримувати чистоту об`єкта оренди, а також закріпленої території згідно з санітарними правилами.

За змістом пункту 7.6 цей договір припиняється у випадках, зокрема закінчення строку, на який його було укладено. Про припинення в цьому випадку сторони повідомляють одна одну не пізніше, як в місячний термін із дня закінчення цього договору (підпункт 7.6.1 договору).

Згідно з пунктом 7.8 договору останній підлягає продовженню при умові, що орендар належним чином виконував умови цього договору, в тому числі своєчасно та в повному обсязі сплачував орендну плату і не пізніше, як за 30 календарних днів до закінчення терміну дії договору подав орендодавцеві письмову заяву на продовження терміну його дії.

Договір оренди не підлягає продовженню у випадку порушення орендарем істотних умов договору (підпункт 7.9.3 пункту 7.9 договору).

Після закінчення дії цього договору орендар повертає балансоутримувачу об`єкт оренди за актом приймання-передачі у погоджений сторонами термін але не пізніше, як протягом 20-ти календарних днів із дня припинення дії договору (пункт 2.3 договору).

У випадку невиконання орендарем зобов`язання щодо повернення орендодавцеві об`єкта оренди відповідно до пункту 2.3 цього договору, він сплачує орендодавцеві неустойку в сумі подвійного розміру орендної плати, встановленої і нарахованої згідно з цим договором, з урахуванням ПДВ за період безпідставного користування об`єктом оренди (підпункт 5.1.2 пункту 5.1 договору).

У пункті 7.1 договору визначено, що він діє з 03.02.2020 по 03.05.2020.

Відповідно до акта приймання-передачі нерухомого майна від 03.02.2020 орендодавець за участю балансоутримувача передав, а орендар прийняв у строкове платне користування частину горища загальною площею 10,0 кв. м по вул. Короля Данила, 10 у м. Івано-Франківську. Цей акт підписано та скріплено печатками сторін без зауважень.

У листі від 03.04.2020 № 01/54 КНП "Прикарпатський клінічний шкірно-венерологічний центр Івано-Франківської обласної ради", адресованому Управлінню об`єктами спільної власності територіальних громад області, заперечило щодо продовження договору оренди із ПрАТ "ВФ Україна" у зв`язку з погіршенням орендарем стану орендованого майна та нездійсненням останнім капітального ремонту об`єкта оренди.

Згідно з листом від 07.04.2020 № 84/08-04/007 орендодавець повідомив орендаря про необхідність повернення об`єкта оренди після закінчення строку дії договору за актом приймання-передачі. Окрім того, у цьому листі позивач зазначив про відсутність згоди балансоутримувача на продовження терміну дії договору.

23.09.2020 позивачем на адресу відповідача направлено претензію № 246/08-04/007 з вимогою сплатити неустойку в сумі 16 904,50 грн відповідно до підпункту 5.1.2 договору оренди за безпідставне використання частини горища по вул. Короля Данила, 10 у м. Івано-Франківську, у зв`язку з неповерненням об`єкта оренди за актом приймання-передачі у визначені договором строки після припинення дії договору.

21.10.2020 позивачем на адресу відповідача направлено претензією № 274/03-02/007, у якій було викладено вимогу про сплату відповідачем неустойки на підставі до підпункту 5.1.2 договору оренди в розмірі 8 632,82 грн за безпідставне використання частини горища на вул. Короля Данила, 10 у м. Івано-Франківську.

Оскільки ПрАТ "ВФ Україна" не виконано зобов`язання з повернення об`єкта оренди після закінчення дії договору оренди Івано-Франківська обласна рада в особі Управління з питань майна спільної власності територіальних громад області завернулася до суду із зазначеним позовом.

Відповідно до поданого позивачем розрахунку неустойки, у зв`язку з неповерненням об`єкта оренди після закінчення строку дії договору, позивач за період з 24.05.2020 по 21.04.2021 нарахував відповідачу неустойку в сумі 106 331,07 грн, з якої відповідачем погашено заборгованість в сумі 46 643,44 грн, тому сума несплаченої ПрАТ "ВФ Україна" неустойки становить 59 687,63 грн.

Суд першої інстанції позов задовольнив та мотивував таке рішення тим, що відповідачем не надано доказів на підтвердження повернення об`єкта оренди позивачу шляхом оформлення акта приймання-передачі орендованого майна відповідно до пункту 2.3 договору оренди, що є підставою для стягнення з відповідача неустойки в сумі подвійного розміру орендної плати, встановленої і нарахованої згідно з цим договором, за період безпідставного користування об`єктом оренди. При цьому судом зазначено, що добровільна часткова сплата ПрАТ "ВФ Україна" неустойки в сумі подвійного розміру орендної плати за час безпідставного користування об`єктом оренди, підтверджує правомірність заявлених позовних вимог, у тому числі в частині зобов`язання відповідача звільнити частину горища загальною площею 10,0 кв. м по вул. Короля Данила, 10 у м. Івано-Франківську.

Апеляційний господарський суд рішення суду першої інстанції у частині стягнення з відповідача неустойки в сумі 17 721,84 грн скасував і в цій частині ухвалив нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовив; також апеляційний суд рішення місцевого господарського суду в частині зобов`язання ПрАТ "ВФ Україна" усунути перешкоди в користуванні частиною горища загальною площею 10,0 кв. м по вул. Короля Данила, 10 у м. Івано-Франківську шляхом його звільнення скасував і в цій частині ухвалив нове рішення про відмову в задоволенні цих позовних вимог.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що позивачем в частині позовних вимог про усунення перешкод у користуванні майном шляхом його звільнення обрано неналежний спосіб захисту своїх прав, а в частині відмови у стягненні неустойки в сумі 17 721,84 грн, яка фактично є сумою нарахованого ПДВ, виходи із того, що при розрахунку розміру неустойки згідно із частиною 2 статті 785 ЦК за неповернення майна з оренди після припинення дії договору найму не включається ПДВ, який мав би сплачуватися орендарем орендодавцю у випадку правомірного користування майном.

У поданій касаційній скарзі Івано-Франківська обласна рада в особі Управління з питань майна спільної власності територіальних громад області послалася на те, що судом апеляційної інстанції при вирішенні спору неправильно застосовано положення статей 610- 612, 785 Цивільного кодексу України (далі - ЦК) та не враховано обставин того, що позивачем як орендодавцем відповідно до умов договору та чинного законодавства повідомлено орендаря про припинення договору у зв`язку із закінченням строку його дії, проте, незважаючи на припинення договірних орендних відносин відповідач не виконує обов`язку щодо повернення речі, тому відповідно до положень статті 785 ЦК позивач вправі вимагати від відповідача не тільки виконання обов`язку зі звільнення приміщення, а і сплати неустойки у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення. При цьому судом не взято до уваги, що позивачем порушувалося питання про повернення майна саме в контексті виконання відповідачем обов`язку, передбаченого умовами договору та чинним законодавством, однак відповідачем не надано доказів виконання обов`язку з повернення орендованого майна за актом приймання-передачі. Разом із тим судом при вирішенні спору не враховано висновків щодо застосування наведених норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 06.02.2020 у справі № 915/1429/19, від 08.05.2018 у справі № 910/1806/17, від 13.12.2019 у справі № 910/20370/17, від 11.04.2018 у справі № 914/4238/15, від 24.04.2018 у справі № 910/14032/17, від 09.09.2019 у справі № 910/16362/18, постанові Верховного Суду України від 02.09.2014 у справі № 3-85гс14.

Відповідно до частин 1, 2 статті 300 ГПК, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Верховний Суд, переглянувши судові рішення у межах доводів і вимог касаційної скарги, виходить із такого.

Статтею 15 ЦК передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина 1 статті 16 ЦК).

Зазначені норми матеріального права визначають об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане із позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.

Отже, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

Разом із тим у статті 4 ГПК визначено, що юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням (частина 2).

Право на звернення до господарського суду в установленому ГПК (1798-12) порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом (частина 1 статті 4 ГПК).

З огляду на положення статті 4 ГПК, статей 15, 16 ЦК підставою для захисту цивільного права чи охоронюваного законом інтересу є його порушення, невизнання чи оспорення.

Задоволення судом позову можливе лише за умови доведення позивачем обставин щодо наявності у нього відповідного права (охоронюваного законом інтересу), а також порушення (невизнання, оспорення) цього права відповідачами з урахуванням належно обраного способу судового захисту.

Відповідний порядок звернення до господарського суду встановлюють положення ГПК (1798-12) , частиною 1 статті 162 якого передбачено, що у позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування.

За змістом пунктів 4, 5 частини 3 статті 162 ГПК позовна заява повинна містити зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні; якщо позов подано до кількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з них; виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини; правові підстави позову.

Отже, позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається із двох елементів: предмета і підстави позову.

Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, який одночасно становить спосіб захисту порушеного права, а підставою позову є факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу.

Позивачами є особи, які подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного, невизнаного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу (частина 3 статті 45 ГПК).

При цьому позивач самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві, у чому саме полягає порушення його прав та інтересів, а суд перевіряє ці доводи і залежно від встановленого вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту.

Вирішуючи спір, суд надає об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначає, чи відповідає обраний спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Суд зобов`язаний з`ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний спосіб (аналогічну правову позицію викладено у постановах Верховного Суду від 22.01.2019 у справі № 912/1856/16, від 24.12.2019 у справі № 902/377/19).

Разом із тим правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги. При цьому незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для відмови у позові (такий висновок наведено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2019 у справі № 917/1739/17)

При цьому суди, з`ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини (аналогічну правову позицію викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2019 у справі № 924/1473/15). Зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом слід керуватися при вирішенні спору (аналогічну правову позицію викладено у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 23.10.2019 у справі № 761/6144/15-ц).

Верховний Суд у своїх постановах неодноразово наголошував, що саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін, виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.

Як свідчать матеріали справи, яка розглядається, позивач, звертаючись до суду з вимогами про стягнення з відповідача неустойки за період безпідставного користування комунальним майном та зобов`язання останнього усунути перешкоди в користуванні цим майном шляхом звільнення, обґрунтував такі вимоги обставинами невиконання відповідачем умов договору оренди майна спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст області від 03.02.2020 щодо повернення майна у зв`язку із закінченням строку дії договору оренди та положеннями статей 509, 525, 526, 610, 629, 759, 763, 785 ЦК, статтею 193 Господарського кодексу України (далі - ГК), статтями 24, 25 Закону України "Про оренду державного та комунального майна".

Відповідно до положень статті 193 ГК суб`єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов`язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов`язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України (435-15) з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

За змістом положень статей 626, 627, 628 ЦК договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Зміст договору становлять умови (пункти) визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

За змістом статті 283 ГК (у редакції, чинній на час укладення договору оренди та виникнення спірних правовідносин) за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності (частина 1); до відносин оренди застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України (435-15) з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом (частина 6).

Згідно зі статтею 759 ЦК (у відповідній редакції) за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов`язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк. Законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання договору найму (оренди).

Господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України (435-15) з урахуванням особливостей, передбачених ГК, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів (частина 7 статті 179 ГК).

У статті 1 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" визначено, що оренда - це речове право на майно, відповідно до якого орендодавець передає або зобов`язується передати орендарю майно у користування за плату на певний строк.

Закінчення строку, на який було укладено договір оренди, є однією з підстав його припинення (частина 4 статті 291 ГК).

У частині 1 статті 25 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" передбачено обов`язок орендаря після припинення договору повернути орендоване майно в порядку, визначеному договором оренди.

Згідно з частиною 1 статті 530 ЦК якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). При цьому положення частини 7 статті 193 ГК і статті 525 ЦК встановлюють загальне правило щодо заборони односторонньої відмови від зобов`язання або односторонньої зміни його умов, що кореспондується із вимогами статті 629 ЦК щодо обов`язковості договору для виконання сторонами.

Зважаючи на встановлену статтею 204 ЦК і не спростовану при вирішенні цієї справи в порядку статті 215 ЦК презумпцію правомірності укладеного між сторонами договору оренди, суди першої та апеляційної інстанцій правомірно вважали цей договір належною у розумінні статей 11, 509 ЦК і статей 173, 174 ГК підставою для виникнення та існування обумовлених таким договором прав і обов`язків сторін.

Відповідно до положень статті 202 ГК і статті 599 ЦК зобов`язання припиняються виконанням, проведеним належним чином.

Як установлено судами попередніх інстанцій, відповідно до пункту 2.3 договору оренди майна спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст області від 03.02.2020, укладеного між сторонами, після закінчення дії цього договору орендар повертає балансоутримувачу об`єкт оренди за актом приймання-передачі у погоджений сторонами термін але не пізніше, як протягом 20-ти календарних днів із дня припинення дії договору.

Відповідно до частини 4 статті 291 ГК правові наслідки припинення договору оренди визначаються відповідно до умов регулювання договору найму Цивільним кодексом України (435-15) .

За змістом статей 610, 611, 612 ЦК невиконання зобов`язання у погоджений сторонами в договорі строк є порушенням зобов`язання, що зумовлює застосування до боржника наслідків, встановлених договором або законом, зокрема, неустойки згідно з частиною 2 статті 785 ЦК. У частині 1 статті 614 ЦК визначено, що особа, яка порушила зобов`язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов`язання.

Для застосування наслідків, передбачених частиною 2 статті 785 ЦК, необхідна наявність вини (умислу або необережності) в особи, яка порушила зобов`язання, відповідно до вимог статті 614 ЦК. Тобто судам необхідно встановити обставини, за яких орендар мав можливість передати майно, що було предметом оренди, але умисно цього обов`язку не виконав.

Аналогічна за змістом правова позиція наведена Верховним Судом України у постанові 02.09.2014 у справі № 3-85гс14, Верховним Судом у постановах від 11.04.2018 у справі № 914/4238/15, від 24.04.2018 у справі № 910/14032/17, від 09.09.2019 у справі № 910/16362/18, від 06.02.2020 у справі № 915/1429/19 (на які здійснено посилання скаржником у касаційній скарзі в обґрунтування підстави касаційного оскарження судового рішення, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК).

Разом із тим до предмета доказування при вирішенні спорів щодо стягнення неустойки в порядку частини 2 статті 785 ЦК як подвійної плати за користування орендованим майном після спливу строку дії договору оренди входять обставини, пов`язані з невжиттям орендарем належних заходів щодо повернення орендодавцю об`єкта оренди за наслідком припинення орендних правовідносин, за відсутності умов, які б перешкоджали орендарю вчасно повернути майно орендодавцю у визначений договором оренди строк; умисним ухиленням орендаря від обов`язку щодо повернення орендодавцю об`єкта оренди; утриманням орендованого майна у володінні орендаря та перешкоджанням орендарем у доступі орендодавця до належного йому об`єкта оренди; відсутністю з боку орендодавця бездіяльності та невчиненням ним дій, спрямованих на ухилення від обов`язку прийняти орендоване майно від орендаря та оформити повернення наймачем орендованого майна.

Обставини вчинення орендарем дій з повернення орендованого майна та відсутність у нього умислу на ухилення від повернення об`єкта оренди виключають можливість застосування орендодавцем до орендаря відповідальності у вигляді неустойки в порядку частини 2 статті 785 ЦК.

Аналогічна за змістом правова позиція наведена у постанові Верховного Суду від 08.05.2018 у справі № 910/1806/17, від 06.02.2020 у справі № 915/1429/19, постанові Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 13.12.2019 у справі № 910/20370/17 .

Суд апеляційної інстанції у справі, яка розглядається, за наслідками перегляду рішення суду першої інстанції про задоволення позову скасував це рішення та відмовив у задоволенні відповідних позовних вимог з огляду на обранням позивачем неналежного способу захисту порушених прав.

Проте при вирішенні спору, дійшовши висновку про обрання позивачем неналежного способу захисту порушеного права та обмежившись посиланням на не доведенні позивачем обставин вчинення ПрАТ "ВФ Україна" перешкод для власника у користуванні належним йому майном, суд апеляційної інстанції з огляду на предмет і підстави заявленого позову належним чином не обґрунтував такі висновки та не з`ясував характер спірних правовідносин сторін, не надав належної правової оцінки обставинам, якими позивач обґрунтовує вимогу про захист прав, зокрема щодо невиконання відповідачем зобов`язань, передбачених, як умовами договору, так і чинним законодавством, з повернення об`єкта оренди у зв`язку з припиненням орендних правовідносин, що є наслідком для застосування до орендаря відповідальності, передбаченої статтею 785 ЦК, а відтак не дослідив певні обставини та подані на їх підтвердження докази, пов`язані з невжиттям орендарем належних заходів щодо повернення орендодавцю об`єкта оренди у разі припинення договору оренди. При цьому поза увагою суду апеляційної інстанції залишився той факт, що позивачем предмет і підстави позову не було обґрунтовано ані обставинами, ані нормами матеріального права, які б давали підстави для висновку про звернення позивача за захистом порушеного права до суду саме з негаторним позовом, тому висновок суду про обрання позивачем неналежного способу захисту порушеного права є передчасним.

Разом із тим судом апеляційної інстанції не з`ясовано та не надано відповідної правової оцінки тим обставинам, чи виконало ПрАТ "ВФ Україна" свій обов`язок щодо повернення орендованого майна та оформлення повернення орендарем цього майна шляхом підписання акта приймання-передачі після закінчення дії договору, чи надано відповідачем в обґрунтування заперечень проти позову відповідні докази на виконання такого обов`язку.

Відповідно до статті 236 ГПК судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

За змістом частини 1 статті 237 ГПК при ухваленні рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин.

У зв`язку з наведеним, постанова суду апеляційної інстанції зазначеним вимогам процесуального закону не відповідає, оскільки суд не дослідив належним чином зібрані у справі докази та не встановив пов`язані з ними обставини, що входили до предмета доказування, отже, рішення суду апеляційної інстанції не можна визнати законним і обґрунтованим.

З огляду на те, що судом апеляційної інстанції при вирішенні справи було неправильно застосовано до спірних правовідносин норми матеріального права, що підлягають застосуванню, та порушено норми процесуального права щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, суд апеляційної інстанції дійшов передчасного висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову за наведених у судовому рішенні обставин.

Порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення цієї справи, та які не можуть бути усунуті Верховним Судом самостійно в силу меж розгляду справи судом касаційної інстанції (стаття 300 ГПК).

Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 308 ГПК суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.

Переглянувши у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, дійшов висновку, що наведені вище обставини щодо дослідження та оцінки в сукупності доказів, які є в матеріалах справи, згідно з пунктом 1 частини 3, частини 4 статті 310 ГПК є підставою для скасування постанови Західного апеляційного господарського суду від 07.12.2021 та передачі справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.