|
За умов нинішньої економіки оподаткування операцій з фінансового лізингу,
який здійснюється суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності, є актуальним
питанням. Якщо оподаткування операцій з фінансового лізингу, які здійснюються
між резидентами України, до деякої міри врегульовано чинним законодавством,
то операції з міжнародного фінансового лізингу передбачають ряд особливостей.
Ці особливості містить Закон України від 28.12.94 р. № 334/94-ВР «Про
оподаткування прибутку підприємств» (у редакції Закону України від 22.05.97
р. № 283/97-ВР) зі змінами та доповненнями (далі — Закон № 334/94-ВР).
Законом № 334/94-ВР встановлено, що лізингова (орендна) операція — господарська
операція фізичної чи юридичної особи (орендодавця), яка передбачає надання
основних фондів або землі у користування іншим фізичним чи юридичним особам
(орендарям) за орендну плату та на визначений термін. Отже, лізингова
(орендна) операція з метою оподаткування передбачає отримання майна (основних
фондів) лізингоодержувачем за орендну плату та на визначений термін, зазначений
в лізинговій угоді.
При міжнародному лізингу лізингоодержувачем та лізингодавцем можуть бути
як резиденти України, так i нерезиденти. Слід врахувати, що договір фінансового
лізингу (у формі міжнародного лізингу) може бути укладено у формі багатосторонньої
угоди за участю лізингодавця, лізингоодержувача та продавця лізингового
майна та двосторонньої угоди за участю лізингодавця та лізингоодержувача.
Законом № 334/94-ВР установлено, що резиденти — це юридичні особи та суб’єкти
господарської діяльності України, що не мають статусу юридичної особи
(філії, представництва тощо), які створені та здійснюють свою діяльність
відповідно до законодавства України з місцезнаходженням на її території.
Тобто нерезидентами, які беруть участь у лізингових операціях, можуть
бути юридичні особи та суб’єкти господарської діяльності, що не мають
статусу юридичної особи (філії, представництва тощо), з місцезнаходженням
за межами України, які створені та здійснюють діяльність відповідно до
законодавства іншої держави.
Відповідно до пп. 1.18.2 п. 1.18 ст. 1 Закону № 334/94-ВР фінансовий лізинг
(оренда) — це господарська операція фізичної чи юридичної особи, що передбачає
придбання орендодавцем на замовлення орендаря основних фондів з подальшою
їх передачею у користування орендарю на термін, який не перевищує терміну
повної амортизації таких основних фондів, з обов’язковою подальшою передачею
права власності на такі основні фонди орендарю.
Витрати орендодавця на купівлю об’єктів фінансового лізингу не включаються
до складу валових витрат або до складу основних фондів орендодавця. Основні
фонди, передані у фінансовий лізинг, включаються до складу основних фондів
такого орендаря.
З пп. 1.18.2 п. 1.18 ст. 1 Закону № 334/94-ВР випливає, що обов’язковим
у операціях з фінансового лізингу є подальший перехід права власності
на об’єкт лізингу до лізингоодержувача, а також обмеження витрат лізингодавця-резидента
на придбання об’єкта фінансового лізингу щодо віднесення до складу валових
витрат або до складу власних основних фондів. Основні фонди, отримані
на умовах фінансового лізингу, включаються до складу основних засобів
лізингоодержувача за митною вартістю, яка визначена у вантажній митній
декларації. Відповідно до пп. 8.4.1 п. 8.4 ст. 8 Закону № 334/94-ВР у
разі коли робляться витрати на придбання основних фондів, балансова вартість
відповідної групи збільшується на суму вартості їх придбання з урахуванням
транспортних та страхових платежів, а також інших витрат, понесених у
зв’язку з таким придбанням. Митна вартість визначається шляхом включення
ціни об’єкта лізингу, яка визначена в рахунку-фактурі, а також фактичних
витрат, якщо їх не включено до рахунку-фактури, залежно від умов поставки.
Під фактичними витратами, які не включено до рахунку-фактури, слід розуміти
витрати на транспортування, навантаження та страхування до пункту перетину
митного кордону України.
З метою правильного обкладання податком на прибуток операцій з фінансового
лізингу, а також правильного відображення у складі валового доходу доходів,
які отримує лізингодавець, та витрат лізингоодержувача, які включаються
до складу валових витрат виробництва (обігу), слід звернути увагу на склад
лізингового платежу. Відповідно до п. 16.2 ст. 16 Закону про лізинг лізингові
платежі включають:
суму, яка відшкодовує при кожному платежі частину вартості об’єкта лізингу,
що амортизується за термін, за який вноситься лізинговий платіж;
суму, що сплачується лізингодавцю як процент за залучений ним кредит для
придбання майна за договором лізингу;
платіж як винагороду лізингодавцю за отримане у лізинг майно;
відшкодування страхових платежів за договором страхування об’єкта лізингу,
якщо об’єкт застраховано лізингодавцем;
інші витрати лізингодавця, передбачені договором лізингу.
На підставі вищенаведеного можна дійти висновку, що при фінансовому лізингу
до складу лізингового платежу включається сума, яка відшкодовує при кожному
платежі частину вартості об’єкта лізингу, що амортизується за термін,
за який вноситься лізинговий платіж, та вартість послуг з надання об’єкта
в лізинг. Отже, кожна складова лізингового платежу по-різному впливає
на оподаткування. А тому в угодах про фінансовий лізинг передбачено такі
умови: термін оренди, орендна ставка, мінімальні орендні платежі та термін
їх оплати, вартість об’єкта лізингу та вартість винагороди лізингодавцю.
Оскільки для правильного відображення операцій оренди в податковому обліку
необхідне чітке розмежування кожної складової лізингового платежу, зазначеної
в договорі фінансового лізингу, з метою правильного визначення суми та
моменту, коли виникають валові доходи лізингодавця i валові витрати лізингоодержувача,
з урахуванням вимог ст. 11 Закону № 334/94-ВР.
Слід також зазначити, що у разі отримання об’єкта лізингу від нерезидента
неможливо встановити, чи придбано даний об’єкт на замовлення лізингоодержувача-резидента.
Тому при укладанні договору фінансового лізингу в пункті «предмет договору»
слід зазначати, що лізингодавець-нерезидент згоден придбати об’єкт лізингу
для подальшої передачі лізингоодержувачу.
Щодо відображення в податковому обліку лізингодавця-резидента об’єкта
фінансового лізингу, то згідно із Законом № 334/94-ВР лізингодавець може
надавати основні засоби у лізинг за умови одержання від лізингоодержувача
замовлення на придбання об’єкта лізингу. Придбавши за цим замовленням
у продавця (виробника) лізингового майна відповідні основні фонди, передає
їх на баланс лізингоодержувача. Витрати лізингодавця на придбання об’єкта
лізингу до складу валових витрат не відносяться, а балансова вартість
відповідної групи основних фондів лізингодавця не збільшується на балансову
вартість придбаного для передачі лізингоодержувачу об’єкта лізингу.
У практичній діяльності підприємств об’єкти лізингу не завжди можуть придбаватись
на замовлення лізингоодержувача. Тому Законом № 334/94-ВР також передбачено
надання у фінансовий лізинг (оренду) майна, яке експлуатується лізингодавцем
у момент укладання договору фінансового лізингу. При цьому згідно з пп.
8.5.2 п. 8.5 ст. 8 Закону № 334/94-ВР балансова вартість відповідної групи
основних фондів зменшується на вартість основних фондів, які надаються
платником податку у фінансовий лізинг (оренду) у порядку, передбаченому
для продажу основних фондів. При цьому лізингоодержувач (орендар) збільшує
балансову вартість відповідної групи у порядку, передбаченому для придбання
основних фондів.
Щодо визначення валового доходу лізингодавця-резидента, то відповідно
до пп. 4.1.4 п. 4.1 ст. 4 Закону № 334/94-ВР до складу валових доходів
платника податку включаються доходи від здійснення операцій лізингу (оренди).
Лізингодавець-резидент доходи від здійснення операцій лізингу одержує
у вигляді лізингових платежів, які сплачуються лізингоодержувачем відповідно
до умов договору лізингу. Визначення доходу лізингодавця відповідно до
норм податкового законодавства є складним питанням стосовно обчислення
об’єкта оподаткування. Тому на сьогодні краще дотримуватися позиції ДПА
України щодо визначення доходу лізингодавця, який повинен включатись до
складу валового доходу, викладеної у листі від 15.02.2000 р. № 775/6/15-1116,
а саме: «Згідно з пп. 4.1.4 п. 4.1 ст. 4 Закону валовий дохід включає
дохід від здійснення операцій лізингу (оренди). Таким чином, лізингодавець
включає до валового доходу лізингові платежі, одержані ним від лізингоотримувача
в повному складі». З цього роз’яснення випливає, що лізингодавець повинен
оподатковувати за ставкою 30 відсотків усю виручку від операцій фінансового
лізингу (з урахуванням суми, яка відшкодовує при кожному платежі частину
вартості об’єкта лізингу).
Отже, витрати лізингодавця на придбання об’єкта фінансового лізингу на
замовлення лізингоодержувача не відносяться до складу основних засобів
i не включаються до складу валових витрат. При цьому до складу валового
доходу включаються лише доходи за вирахуванням вартості об’єкта лізингу.
Щодо відображення в податковому обліку складових лізингового платежу,
який лізингоодержувач-резидент сплачує за отримане майно згідно з договором
лізингу лізингодавцю-нерезиденту, то слід зазначити таке.
Лізингоодержувач протягом терміну договору фінансового лізингу, не будучи
власником об’єкта лізингу, обліковує його у складі власних основних фондів
із позначкою, що основні фонди отримано у фінансовий лізинг. Відповідно
до пп. 8.5.2 п. 8.5 ст. 8 Закону № 334/94-ВР лізингоодержувач-резидент
збільшує балансову вартість відповідної групи основних засобів i нараховує
амортизацію за нормами, встановленими пп. 8.6.1 п. 8.6 ст. 8 Закону №
334/94-ВР.
Особливості відображення складових лізингового платежу у складі валових
витрат лізингоодержувача грунтуються на роз’ясненнях ДПА України від 15.02.2000
р. № 775/6/15-1116 та від 30.11.2000 р. № 6630/6/15-1116, в яких зазначено,
що згідно з пп. 5.2.1 п. 5.2 ст. 5 Закону № 334/94-ВР до складу валових
витрат включаються суми будь-яких витрат, сплачених (нарахованих) протягом
звітного періоду у зв’язку з підготовкою, організацією, веденням виробництва,
продажем продукції (робіт, послуг) i охороною праці, з урахуванням обмежень,
установлених пунктами 5.3 — 5.8 цієї статті.
У процесі експлуатації об’єкта фінансового лізингу лізингодержувач може
здійснювати його ремонт та технічне обслуговування. Право лізингоодержувача
на ремонт i технічне обслуговування може визначатися окремим договором,
укладеним з продавцем такого майна. Відповідно витрати на технічне обслуговування
об’єкта лізингу включаються до складу валових витрат на підставі пп. 5.2.1
п. 5.2 ст. 5 з урахуванням обмежень, установлених пп. 5.4.10 п. 5.4 ст.
5 та пп. 8.7.1 п. 8.7 ст. 8 Закону № 334/94-ВР. Тобто у випадку якщо вартість
поліпшень або ремонту перевищує п’ять відсотків балансової вартості групи
основних фондів лізингоодержувача на початок року, така сума перевищення
додається до вартості об’єкта лізингу i з наступного кварталу підлягає
амортизації.
Отже, лізингові платежі включаються до складу валових витрат лізингоодержувача
за першою з подій (чи сплата, чи нарахування) у повному обсязі за виключенням
суми, яка відшкодовує при кожному платежі частину вартості об’єкта лізингу,
що амортизується за термін, за який вноситься лізинговий платіж, — на
підставі пп. 5.3.2 п. 5.3 ст. 5 Закону № 334/94-ВР.
Таким чином, частина лізингового платежу, яка відшкодовує частину вартості
об’єкта лізингу, до складу валових витрат не включається, оскільки на
вартість об’єкта лізингу збільшено балансову вартість групи основних фондів,
яка підлягає амортизації, а отже, сума амортизаційних відрахувань зменшуватиме
прибуток лізингоодержувача.
Щодо відображення витрат на страхування майна в податковому обліку, то
відповідно до п. 15.1 ст. 15 Закону про лізинг витрати, пов’язані зі страхуванням
об’єкта фінансового лізингу, несе лізингоодержувач, якщо інше не передбачено
договором лізингу. При цьому лізингоодержувач-резидент також за погодженням
із лізингодавцем-нерезидентом може включати витрати на страхування об’єкта
лізингу до складу лізингових.
Якщо нерезидентом є лізингодавець, то відповідно до пп. 7.3.6 п. 7.3 ст.
7 Закону № 334/94-ВР з метою оподаткування заборгованості в іноземній
валюті, що перебувала на обліку платника податку на кінець звітного періоду,
вона перераховується у гривні за офіційним валютним (обмінним) курсом
Національного банку України, що діяв на останній робочий день звітного
періоду. При цьому позитивна або від’ємна різниця між результатом такого
перерахунку та балансовою вартістю заборгованості включається відповідно
до валових витрат чи валових доходів платника податку за наслідками звітного
періоду. Для наступного податкового періоду балансова вартість заборгованості
в іноземній валюті прирівнюється до їх вартості, визначеної на кінець
попереднього звітного періоду.
Тобто при перерахунку заборгованості в іноземній валюті при відображенні
в податковому обліку виникають курсові різниці за кредиторською заборгованістю
при фінансовому лізингу. Щодо відображення курсових різниць у податковому
обліку платника податку, то позицію ДПА України викладено у листі від
28.07.99 р. № 4419/6/15-1116. Вона полягає в тому, що при перерахунку
заборгованості платника в іноземній валюті за об’єктом лізингу після набрання
чинності Законом № 334/94-ВР курсові різниці мають враховуватися при визначенні
валового доходу та валових витрат. Отже, позитивна різниця, яка виникає
за результатами такого перерахунку, може бути відображена у складі валових
витрат лізингоодержувача.
Стосовно особливостей відображення курсових різниць у податковому обліку
лізингодавця-резидента, то в пп. 7.3.6 п. 7.3 ст. 7 Закону № 334/94-ВР
сказано, що будь-яка заборгованість в іноземній валюті, яка перебувала
на обліку платника податку на кінець звітного періоду, перераховується
в гривні за офіційним валютним (обмінним) курсом Національного банку України,
що діяв на останній робочий день звітного періоду. При цьому позитивна
або від’ємна різниця між результатами такого перерахунку та балансовою
вартістю заборгованості включається відповідно до валових доходів або
валових витрат платника податку — кредитора.
Виходячи з того, що об’єкт лізингу в лізингодавця у бухгалтерському обліку
відображається відповідно до норм Положення (стандарту) бухгалтерського
обліку 14 «Оренда», затвердженого наказом Мінфіну України від 28.07.2000 р. № 181, зареєстрованим у Мін’юсті України 10.08.2000 р. за № 487/4708,
як дебіторська заборгованість орендаря, то перерахунок заборгованості
здійснюватиметься відповідно до вартості такої заборгованості на кінець
звітного періоду протягом терміну дії договору міжнародного лізингу та
прирівнюватиметься до вартості, визначеної на кінець попереднього звітного
періоду.
Крім вищенаведених норм, при здійсненні операцій міжнародного лізингу
Законом № 334/94-ВР встановлено ще одну норму: лізингоодержувач-резидент,
що здійснює на користь нерезидента будь-яку виплату доходу із джерелом
походження з України, отриманого таким нерезидентом від провадження господарської
діяльності (у тому числі на рахунки нерезидента, що ведуться в гривнях),
зобов’язаний утримувати під час виплати такого доходу та додатково сплачувати
податок на репатріацію за рахунок такої виплати, якщо інше не передбачено
нормами чинних міжнародних угод. Цю норму передбачено п. 13.2 ст. 13 Закону
№ 334/94-ВР.
Під доходами, отриманими нерезидентом у даному випадку, із джерелом їх
походження з України, слід, зокрема, розуміти лізингову (орендну) плату,
яка сплачується резидентами на користь нерезидента-лізингодавця, що установлено
пп. «г» п. 13.1 ст. 13 Закону № 334/94-ВР.
З вищенаведеного складу лізингових платежів випливає, що податок на репатріацію
(за ставкою 15 відсотків) повинен сплачуватись із суми лізингового платежу,
за виключенням суми, яка відшкодовує при кожному платежі частину вартості
об’єкта лізингу. Таку ж думку щодо нарахування податку на репатріацію
за лізинговою платою викладено в листі ДПА України від 11.01.99 р. № 427/7/22-2217.
У разі сплати (перерахування) лізингових платежів відповідно до п. 16.13
ст. 16 Закону № 334/94-ВР відповідальність за утримання та перерахування
до бюджету податку на доходи нерезидента несуть платники податку, які
провадять відповідні виплати. Перерахування податку на репатріацію доходів
нерезидента із джерелом їх походження з України здійснюється до/або разом
із здійсненням виплат лізингового платежу.
Відповідно до Порядку звільнення (зменшення) від оподаткування доходів
із джерелом їх походження з України згідно з міжнародними договорами України
про уникнення подвійного оподаткування, затвердженого постановою Кабінету
Міністрів України від 06.05.2001 р. № 470, дія якого поширюється на резидентів
інших, ніж Україна, країн, з якими укладено міжнародні договори, що набрали
чинності в установленому порядку, та осіб, які виплачують доходи нерезидентам
із джерелом їх походження з України.
Підставою для звільнення (зменшення) від оподаткування виплат нерезиденту
є довідка (або її нотаріально засвідчена копія), яка підтверджує, що нерезидент
є резидентом країни, з якою укладено міжнародний договір, а також інші
документи, якщо це передбачено міжнародним договором.
У разі коли нерезидент вважає, що з його доходів було утримано суму податку,
яка перевищує належну до сплати відповідно до норм міжнародного договору,
то здійснюється відшкодування нерезиденту різниці між сумою сплаченого
податку i сумою, яку йому необхідно сплатити відповідно до міжнародного
договору. Для цього нерезидент за місцезнаходженням особи, яка здійснила
виплату таких доходів нерезиденту, подає до органу державної податкової
служби заяву про повернення суми податку на доходи із джерелом їх походження
з України, а також інші документи, якщо це передбачено міжнародним договором.
У разі підтвердження факту зайвого утримання сум податку орган державної
податкової служби приймає рішення про повернення відповідної суми нерезидентові.
При укладанні договору у формі міжнародного лізингу слід також виходити
з вищенаведених умов, викладених у законодавчих актах України щодо оподаткування
доходів нерезидентів.
Крім того, при міжнародному лізингу слід враховувати вимоги та обмеження
ст. 18 Закону № 334/94-ВР, якою встановлено спеціальні правила. Відповідно
до п. 18.3 ст. 18 цього Закону у разі укладання договорів, які передбачають
здійснення оплати товарів (робіт, послуг) на користь нерезидентів, що
розташовані в офшорних зонах, чи при здійсненні розрахунків через таких
нерезидентів або через їх банківські рахунки, незалежно від того, чи здійснюється
така оплата (у грошовій або іншій формі) безпосередньо або через інших
нерезидентів, витрати платника податку на оплату вартості таких товарів
(робіт, послуг) включаються до складу їх валових витрат у сумі, що становить
85 відсотків від оплаченої вартості цих товарів (робіт, послуг).
Щодо віднесення на валові витрати покупця-резидента вартості отриманих
товарів (робіт, послуг) від нерезидентів, розташованих в офшорних зонах,
то в листі ДПА України від 26.02.2001 р. № 922/6/15-1116 надано роз’яснення,
що до складу валових витрат включається 85 відсотків вартості цих товарів
(робіт, послуг) у той податковий період, протягом якого відбулась оплата
таких товарів (робіт, послуг).
Отже, при розрахунку з лізингодавцем-нерезидентом лізингоодержувач-резидент
повинен враховувати вимоги п. 18.3 ст. 18 Закону № 334/94-ВР, тому при
здійсненні розрахунків із лізингодавцем-нерезидентом, який знаходиться
в офшорній зоні, слід розділяти лізингові платежі за їх складовими, оскільки
дія п. 18.3 ст. 18 зазначеного Закону не поширюється на сплату процентів.
Роз’яснення щодо сплати процентів нерезиденту, розташованому в офшорній
зоні, надано в листі ДПА України від 17.01.2001 р. № 160/7/15-1116.
При цьому також слід звернути увагу на те, що якщо за нормами міжнародного
договору, який ратифіковано Верховною Радою України, встановлено інші
правила, ніж передбачено Законом № 334/94-ВР, то застосовуються норми
міжнародного договору.
Оподатковуваний прибуток підприємства відповідно до п. 3.1 ст. З Закону
№ 334/94-ВР визначається шляхом зменшення суми скоригованого валового
доходу звітного періоду на суму валових витрат i суму амортизаційних відрахувань,
нарахованих згідно зі статтями 8 i 9 цього Закону, та оподатковується
за ставкою 30 відсотків до об’єкта оподаткування.
Оскільки нарахування i сплата податку на прибуток здійснюються відповідно
до законодавства про оподаткування, такі події змінюють структуру активів
та зобов’язань платника податку. Зміна структури активів та зобов’язань
відображається в бухгалтерському обліку.
Для узагальнення інформації про розрахунки підприємства за всіма видами
платежів до бюджету відповідно до Інструкції про застосування плану рахунків
бухгалтерського обліку активів, зобов’язань i господарських операцій підприємств
i організацій, затвердженої наказом Мінфіну України від 30.11.99 р. №
291, призначено рахунок 64 «Розрахунки за податками й платежами». На цьому
рахунку відображаються розрахунки підприємства по зобов’язаннях перед
бюджетом з нарахованих податків.
Розрахунки з бюджетом по податку на прибуток з метою відображення в бухгалтерському
обліку регулюються Положенням (стандартом) бухгалтерського обліку 17 «Податок
на прибуток», затвердженим наказом Мінфіну України від 28.12.2000 р. №
353. Відповідно до вимог зазначеного Положення податок на прибуток обчислюється
виходячи з податкового прибутку та відображається за кредитом субрахунку
641 «Розрахунки за податками». Нарахування та сплата податку на прибуток
у бухгалтерському обліку відображаються такою кореспонденцією субрахунків
(табл. 1).
№ з/п Зміст операції Дт Кт
1 Нараховано суму податку на прибуток 981 641
2 Сплачено податок на прибуток до бюджету 641 311
3 Враховано переплату з податку на прибуток 377 311
4 Списано дебіторську заборгованість у рахунок погашення зобов’язань з
податку на прибуток 641 377
5 Сума податку на прибуток від звичайної діяльності, яка визнається витратами
звітного періоду, відображається у складі фінансових результатів 793 981
На відміну від попереднього бухгалтерського обліку на сьогодні нарахований
податок на прибуток відповідно до п. 30 ПБО 16 «Витрати» визнають витратами
згідно з ПБО 17. З урахуванням особливостей Національних стандартів та
Інструкції № 291 на субрахунку 981 «Податки на прибуток від звичайної
діяльності» ведеться облік нарахованої суми податку на прибуток від звичайної
діяльності, що визначається від прибутку, відображеного в бухгалтерському
обліку (незалежно від суми прибутку, визначеного з метою оподаткування).
Відтак визначення витрат з податку на прибуток грунтується на тому, що
джерелом для сплати цього податку є обліковий прибуток.
Поточний податок на прибуток у бухгалтерському обліку визнається зобов’язанням
у сумі, що підлягає сплаті. У разі якщо сума сплаченого до бюджету податку
на прибуток перевищує нараховані зобов’язання, сума перевищення визнається
дебіторською заборгованістю i враховується за рахунком активів, а не як
дебетове сальдо субрахунку 641 «Розрахунки за податками». При цьому сума
дебіторської заборгованості та зобов’язання з поточного податку на прибуток
згортаються, якщо погашення зобов’язань відбудеться заліком цієї дебіторської
заборгованості (п. 16 ПБО 17).
Податок на репатріацію є видом податку на прибуток i утримується при виплаті
доходів (прибутків), а саме лізингового платежу лізингодавцю-нерезиденту.
Виходячи з норм ст. 13 Закону № 334/94-ВР, резидент, який здійснює такі
виплати, додатково сплачує податок на репатріацію від суми такого доходу
за рахунок такої виплати.
Нарахування податку на репатріацію можна відобразити формулою
Rs = Sg х r х Кo,
де Rs — сума податку на репатріацію, яка підлягає сплаті до бюджету лізингоодержувачем;
Sg — сума лізингового платежу доходу, доходу лізингодавця за вирахуванням
вартості об’єкта лізингу;
r — ставка податку у відсотках, встановлених Законом № 334/94-ВР, або
передбачена міжнародним договором;
Ко — офіційний валютний обмінний курс Нацбанку України, що діє на день
виплати такого доходу.
У бухгалтерському обліку нарахування податку на репатріацію відображається
за кредитом відповідного субрахунку 641 «Розрахунки за податками й платежами».
Кореспонденцію бухгалтерських проводок з нарахування та утримання податку
наведено в табл. 2.
№ з/п Зміст операції Дт Кт
1 Нараховано податок на репатріацію 684 641
2 Сплачено лізинговий платіж нерезиденту 684 312
3 Сплачено податок на репатріацію 641 311
4 Сума фінансових витрат орендаря (відсоток, що підлягає сплаті) 952 684
Для зручного використання у практичній діяльності субрахунку 641 «Розрахунки
за податками й платежами» його можна поділити на рахунки третього порядку
з розбивкою за кожним видом податків. У даному випадку це може мати такий
вигляд: 6411 «Розрахунки за податком на прибуток від звичайної діяльності»;
6412 «Розрахунки за податком на репатріацію» i т. д.
|