ВИЩИЙ АРБІТРАЖНИЙ СУД УКРАЇНИ
Л И С Т
N 01-8/106 від 10.03.2000
м.Київ
vd20000310 vn01-8/106
Арбітражним судам України
Про практику вирішення окремих категорій
спорів за матеріалами президії Вищого
арбітражного суду України
Вищий арбітражний суд України в порядку інформації надсилає
огляд практики вирішення президією Вищого арбітражного суду
України окремих категорій спорів.
1. Якщо законом, який запроваджує відповідний податок, не
встановлено відповідальності за приховування або заниження цього
податку, така відповідальність застосовується відповідно до пункту
7 статті 11 Закону України "Про державну податкову службу в
Україні" ( 509-12 ).
Товариство з обмеженою відповідальністю звернулося до
арбітражного суду з позовом про визнання недійсним рішення
державної податкової інспекції про застосування фінансових санкцій
з податку на додану вартість.
Рішенням арбітражного суду у позові відмовлено. Постановою
заступника голови арбітражного суду рішення залишено без зміни.
Постановою судової колегії Вищого арбітражного суду України
по перегляду рішень, ухвал, постанов зазначені судові рішення
змінені, оскаржуване рішення податкової інспекції визнано
недійсним в частині стягнення штрафу у розмірі саме 100%
донарахованої суми податку. Судова колегія вважала, що згідно з
пунктом 10.2 статті 10 Закону України "Про податок на додану
вартість" ( 168/97-ВР ) (далі - Закон) таку відповідальність
встановлено пунктом 20.4 статті 20 Закону України "Про
оподаткування прибутку підприємств" ( 334/94-ВР ), а саме у
вигляді штрафу у розмірі 30% суми донарахованого податку.
Заступником Генерального прокурора України на постанову
судової колегії принесено протест з посиланням на неправильне
застосування норми матеріального права, що регламентує спірні
правовідносини.
Розглянувши протест та перевіривши матеріали справи,
президія Вищого арбітражного суду України дійшла висновку, що
протест заступника Генерального прокурора України підлягає
задоволенню з таких підстав.
Позивач під час заповнення декларації з податку на додану
вартість за квітень 1998 року включив до податкового кредиту суму
податку на додану вартість без наявності податкових накладних на
неоплачений товар, отриманий від його контрагентів за договором.
Відповідно до підпункту 7.4.5 пункту 7.4 статті 7 Закону у
разі, коли на момент перевірки платника податку податковим органом
суми податку, попередньо включені до складу податкового кредиту,
залишаються непідтвердженими податковими накладними чи митними
деклараціями, платник податку несе відповідальність у вигляді
фінансових санкцій, установлених законодавством, нарахованих на
непідтверджену суму податкового кредиту.
Пунктом 10.1 статті 10 Закону передбачено, що платники
податку несуть відповідальність за достовірність і своєчасність
обчислення та внесення податку до бюджету відповідно до
законодавства України.
Щодо відповідальності за порушення строків нарахування та
внесення до бюджету податку або порядку звітування пункт 10.2
статті 10 Закону відсилає до Закону України "Про оподаткування
прибутку підприємств". Стосовно ж інших видів порушень, у тому
числі й за приховування або заниження податку, стаття 10 Закону не
містить вказівок про те, що відповідальність за них настає згідно
з положеннями певного нормативного акта і не встановлює таку
відповідальність безпосередньо.
Згідно з пунктом 7 статті 11 Закону України "Про державну
податкову службу в Україні" (у редакції Закону України від
05.02.98 ( 83/98-ВР ) органи державної податкової служби мають
право в установленому законом порядку застосовувати до платників
податку фінансові санкції у вигляді стягнення, зокрема,
однократного розміру донарахованої за результатами перевірки суми
податку. Відповідні санкції застосовуються у випадках, якщо інше
не передбачено законом, яким запроваджується відповідний податок
чи інший платіж.
Таким чином, оскільки Законом не передбачений конкретний
розмір відповідальності за заниження податку на додану вартість
(тобто за порушення, якого припустився позивач у справі), державна
податкова інспекція мала право застосувати до позивача фінансові
санкції у вигляді стягнення однократного розміру донарахованої
суми податку.
З урахуванням викладеного президія Вищого арбітражного суду
України протест заступника Генерального прокурора України
задовольнила, постанову судової колегії скасувала.
2. Факти, встановлені рішенням арбітражного суду під час
розгляду однієї справи, не доводяться у вирішенні інших спорів, у
яких беруть участь ті самі сторони.
Державний науково-дослідний інститут звернувся до
арбітражного суду з позовом до дочірнього підприємства про
визнання недійсним договору оренди приміщення.
Рішенням арбітражного суду договір оренди визнано недійсним з
мотиву відсутності дозволу Фонду державного майна України (далі -
Фонд) на укладення цього договору.
Постановою голови арбітражного суду рішення залишено без
зміни з тих же підстав.
Постановою судової колегії Вищого арбітражного суду України
по перегляду рішень, ухвал, постанов згадані рішення та постанова
скасовані з посиланням на те, що дозвіл на укладення спірного
договору оренди був наданий регіональним відділенням Фонду,
договір підписаний сторонами і вважається укладеним відповідно до
статті 12 Закону України "Про оренду державного та комунального
майна" ( 2269-12 ).
Генеральною прокуратурою України на згадану постанову
принесено протест з мотивів неправильного застосування норм
матеріального права, оскільки спірний договір оренди не відповідає
вимогам названого Закону (в редакції від 14.03.95 ( 98/95-ВР ).
Президією Вищого арбітражного суду України протест
Генеральної прокуратури України відхилено з таких підстав.
Орендні правовідносини між науково-дослідним інститутом -
(орендодавець) та дочірнім підприємством - (орендар) існували з
1995 року і продовжені у 1996 році до 2006 року за згодою сторін
та з дозволу регіонального відділення Фонду, про що є докази у
справі.
За рішенням арбітражного суду в іншій справі, що у
встановленому законом порядку не скасоване, набрало законної сили,
орендодавець зобов'язаний припинити дії, які порушують права
орендаря.
Відповідно до статті 35 Арбітражного процесуального Кодексу
України ( 1798-12 ) (далі - АПК) факти, встановлені рішенням
арбітражного суду під час розгляду однієї справи, не доводяться
знову у вирішенні інших спорів, в яких беруть участь ті самі
сторони.
Враховуючи, що укладений сторонами договір оренди відповідає
вимогам Закону України "Про оренду державного та комунального
майна", постанову судової колегії Вищого арбітражного суду України
по перегляду рішень, ухвал, постанов залишено без зміни.
3. Право продажу приватизованого майна належить власникові.
Відкрите акціонерне товариство (далі - товариство) звернулося
до Вищого арбітражного суду України з позовом до колективного
підприємства та регіонального представництва Фонду державного
майна України (далі - Фонд) про визнання недійсним договору
купівлі-продажу приміщення від 16.02.96.
Колективне підприємство звернулося до товариства та Фонду з
зустрічним позовом про визнання частково недійсним акта оцінки
майна та договору купівлі-продажу приміщень від 10.03.94.
Рішенням Вищого арбітражного суду України первісний позов
було задоволено з огляду на те, що договір купівлі-продажу нежилих
приміщень від 16.02.96 укладений між Фондом та колективним
підприємством без згоди товариства, тобто власника цих приміщень.
У зустрічному позові колективному підприємству відмовлено,
оскільки акт оцінки та договір купівлі-продажу від 10.03.94
відповідали вимогам законодавства, чинного на момент укладення
договору.
Постановою судової колегії Вищого арбітражного суду України
по перегляду рішень, ухвал, постанов у первісному позові
відмовлено і зустрічний позов задоволено у зв'язку з тим, що
спірне приміщення будувалося за рахунок централізованих коштів
держави.
Головою Вищого арбітражного суду України принесено протест на
постанову судової колегії, у якому зазначено, що будівництво
спірних приміщень здійснювалося державним виробничим об'єднанням.
З моменту переходу цього об'єднання на оренду будівництво
продовжувало орендне підприємство. Розглянувши доводи протесту та
перевіривши матеріали справи, президія Вищого арбітражного суду
України встановила таке.
10.04.94 між Фондом та організацією орендарів підприємства
укладено договір купівлі-продажу цілісного майнового комплексу
цього підприємства, і на базі викупленого майна створено відкрите
акціонерне товариство, що є позивачем у справі.
Спірні приміщення увійшли до складу приватизованого майна та
статутного фонду товариства як його власність. Це підтверджується
актом оцінки цілісного майнового комплексу, довідкою про фонди
житлового господарства, що перебували на балансі підприємства,
розшифровкою балансових показників по основних фондах,
відповідними листами Фонду і його регіонального відділення в
області та іншими матеріалами справи.
На момент укладення договору купівлі-продажу від 10.04.94
спірні приміщення не передавалися у комунальну власність. Отже
будівля залишалася власністю товариства.
Тому воно є законним власником спірних приміщень, а Фонд і
колективне підприємство не мали права укладати договір
купівлі-продажу цих приміщень від 16.02.96.
З огляду на викладене президія Вищого арбітражного суду
України вирішила, що підстави для задоволення зустрічного позову
відсутні, протест підлягає задоволенню, а постанова судової
колегії Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень,
ухвал, постанов - скасуванню.
4. Нормативно-правові акти міністерств, які зачіпають права,
свободи й законні інтереси громадян або мають міжвідомчий
характер, набувають чинності через 10 днів після їх державної
реєстрації, якщо в них не встановлено строку надання їм чинності,
і не застосовуються до правовідносин, які виникли до набрання ними
чинності, якщо інше не передбачено самим нормативно-правовим
актом.
Командитне товариство звернулося до арбітражного суду з
позовом до закритого акціонерного товариства "Ринок "Лісовий" про
стягнення зайво сплаченої суми ринкового збору за січень, лютий,
березень 1998 року.
Рішенням арбітражного суду позов задоволено з тих підстав, що
відповідно до пункту 21 Правил торгівлі на ринках України
( z0138-96 ) з позивача як власника приватизованого магазину на
території ринку не повинен був справлятися ринковий збір.
Постановами заступника голови арбітражного суду та судової
колегії Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень,
ухвал, постанов згадане рішення залишено без зміни з тих же
підстав.
Головою Вищого арбітражного суду України принесено протест на
рішення та постанови зі справи, у процесі перевірки яких
встановлено таке.
Відповідно до статті 15 Закону України "Про систему
оподаткування" ( 1251-12 ), статті 4 Декрету Кабінету Міністрів
України від 20.05.93 N 56-93 "Про місцеві податки і збори",
розпорядження Київської міської державної адміністрації від
23.01.97 N 69 "Про введення ринкового збору в місті Києві" з
1 лютого 1997 року у місті Києві впроваджено ринковий збір,
платниками якого є фізичні і юридичні особи, в тому числі і ті, що
уклали договори оренди з адміністрацією ринку та які реалізують
сільськогосподарську, промислову продукцію та інші товари в
торгових місцях.
Правилами торгівлі на ринках, затвердженими наказом
Міністерства зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі України від
12.03.96 N 157, передбачено, що особам, які торгують на ринках,
надаються торгові місця, і за використання їх справляється
ринковий збір.
Наказом Міністерства зовнішніх економічних зв'язків і
торгівлі України від 30.01.98 N 56 ( z0179-98 ), зареєстрованого
Міністерством юстиції України 19.03.98 (далі - наказ), до пункту
21 названих Правил внесено зміни, згідно з якими стаціонарні
пункти торгівлі не відносяться до торгових місць на ринках.
Відповідно до статті 3 Указу Президента України від 03.10.92
N 493/92 "Про державну реєстрацію нормативно-правових актів
міністерств та інших органів виконавчої влади" нормативно-правові
акти, які видаються міністерствами, іншими органами виконавчої
влади, органами господарського управління та контролю і які
зачіпають права, свободи й законні інтереси громадян або мають
міжвідомчий характер, набувають чинності через 10 днів після їх
державної реєстрації, якщо в них не встановлено пізнішого строку
надання їм чинності.
Оскільки наказ набрав чинності тільки з 30 березня 1998 року,
підстави для задоволення позову про повернення сплаченого
ринкового збору за перших три місяця 1998 року відсутні.
За таких обставин президія Вищого арбітражного суду України
задовольнила протест Голови Вищого арбітражного суду України,
скасувала всі судові рішення зі справи, в позові командитному
товариству відмовила.
5. Відділення та станції залізниць не вправі самостійно
пред'являти позови до вантажовідправників, вантажоодержувачів.
Прокурор в інтересах держави в особі державного підприємства
по перевезенню вантажів та пасажирів (далі - державне
підприємство) звернувся до товариства з позовом про стягнення суми
штрафу за понаднормативний простій вагонів.
Рішенням арбітражного суду у позові відмовлено з огляду на
те, що право на звернення з позовами до суду мають управління
відповідних залізниць, а не їх відділення та станції.
Постановами заступника голови арбітражного суду та судової
колегії Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень,
ухвал, постанов рішення залишено без зміни з тих же мотивів.
Заступником Генерального прокурора України принесено протест
на судові рішення зі справи, у якому зазначено, що Статутом
залізниць СРСР ( v0270400-64 ) та Законом України "Про залізничний
транспорт" ( 273/96-ВР ), які діяли на час виникнення спірних
правовідносин, не було визначено, яка організація залізниці має
право подавати позови до вантажовідправників чи
вантажоодержувачів. Оскільки державне підприємство має статус
юридичної особи і входить до складу регіональної залізниці, то в
силу статей 178 Статуту залізниць СРСР та 1, 2, 21 АПК ( 1798-12 )
воно вправі звертатися з такими позовами до арбітражного суду.
Розглянувши доводи протесту та перевіривши матеріали справи,
президія Вищого арбітражного суду України відхилила протест з
таких підстав.
На спірні правовідносини поширювалась дія чинного у
відповідний період Статуту залізниць СРСР, статтею 178 якого було
закріплено право лише залізниць звертатися з позовом до
вантажовідправників, вантажоодержувачів і пасажирів.
Що ж до законодавства України, то згідно із статтею 26 Закону
України "Про залізничний транспорт" порядок пред'явлення і розгляд
претензій та позовів визначається Статутом залізниць України
( 457-98-п ) відповідно до чинного законодавства України. Стаття
137 Статуту залізниць України передбачає право залізниць
пред'являти позови до вантажовідправників, вантажоодержувачів і
пасажирів, що випливають із цього Статуту.
З огляду на викладене підприємствам, установам та
організаціям залізничного транспорту загального користування право
на пред'явлення таких позовів зазначеними нормативно-правовими
актами не надано.
6. Залишки коштів на бюджетних рахунках підлягають списанню
та перераховуванню в доход Державного бюджету України лише на
кінець операційного дня 31 грудня бюджетного року.
Державний духовий оркестр України звернувся до Головного
управління Державного казначейства України та міського управління
державного казначейства з позовом про перерахування бюджетних
коштів на бюджетний рахунок районного казначейства для виплати
заробітної плати працівникам оркестру за листопад 1997 року.
Рішенням Вищого арбітражного суду України позов було
задоволено з посиланням на постанову Кабінету Міністрів України і
Національного банку України від 14.01.97 N 13 ( 13-97-п ) "Про
впровадження казначейської системи виконання державного бюджету",
якою встановлено обов'язок Державного казначейства України
забезпечувати фінансування видатків підприємств, установ і
організацій, в межах асигнувань, передбачених у державному
бюджеті, через його територіальні органи.
Постановою судової колегії Вищого арбітражного суду України
по перегляду рішень, ухвал, постанов рішення скасовано,
провадження у справі припинено з тих мотивів, що Цивільний кодекс
України ( 1540-06 ) до бюджетних відносин не застосовується, і
відповідальність за порушення законодавства про бюджетну систему
України несуть посадові особи органів державної виконавчої влади.
Головою Вищого арбітражного суду України на постанову судової
колегії принесено протест з мотивів неправильного застосування
статті 80 АПК ( 1798-12 ). Відповідно до статті 124 Конституції
України ( 254к/96-ВР ) юрисдикція судів поширюється на всі
правовідносини, що виникають у державі. Згідно з частиною першою
статті 12 АПК арбітражним судам підвідомчі справи у спорах, що
виникають не лише при укладанні, зміні, розірванні і виконанні
господарських договорів, але й з інших підстав. Такими підставами
можуть бути і порушення прав учасників бюджетних правовідносин.
Статті 1 і 2 АПК не обмежують право на звернення до арбітражного
суду у зв'язку з порушенням виключно цивільних прав підприємств,
установ, організацій. Отже за суб'єктним складом учасників і з
урахуванням предмету спору справа з даного спору підвідомча
арбітражному суду.
Розглянувши доводи протесту та перевіривши матеріали справи,
президія Вищого арбітражного суду України задовольнила протест
Голови Вищого арбітражного суду України з таких підстав.
На бюджетний рахунок управління Державного казначейства
України 29 грудня 1997 року надійшли бюджетні кошти, виділені на
заробітну плату працівникам Державного духового оркестру України.
До 31 грудня ці кошти мали бути перераховані на бюджетний рахунок
районного казначейства для виплати заробітної плати персоналу
оркестру.
Відповідно до статті 6 Закону України "Про бюджетну систему
України" ( 512-12 ) бюджетний рік розпочинається 1 січня і
закінчується 31 грудня.
Згідно з телеграмою Міністерства фінансів та Національного
банку України від 30.12.97, на яку посилалися відповідачі як на
підставу списання бюджетних коштів, залишки коштів на бюджетних
рахунках повинні були списуватися та перераховуватися електронною
поштою в доход державного бюджету України лише на кінець
операційного дня 31 грудня 1997 року. А отже управлінням
державного казначейства був порушений порядок виконання державного
бюджету України, встановлений статтею 36 названого Закону,
оскільки зазначені кошти були списані ним в доход державного
бюджету 30.12.97 замість перерахування їх на рахунок районного
казначейства для виплати заробітної плати.
7. Монопольним визнається становище суб'єкта господарювання,
частка якого на ринку певного товару перевищує 35%.
Акціонерне товариство (далі - товариство) звернулося до
арбітражного суду з позовом про визнання недійсним розпорядження
територіального відділення Антимонопольного комітету України,
відповідно до якого товариство віднесено до монополістів на ринку
збирання і переробки вторинних матеріалів.
Рішенням арбітражного суду позов задоволено з посиланням на
висновок Інституту економіко-правових досліджень Національної
академії наук України, яким визначено, що частка товару товариства
на ринку становить менше 35%, воно не включене до переліку
підприємств-монополістів, металобрухт та відходи чорних металів не
відносяться до товарів народного споживання і вважаються проміжним
продуктом.
Постановами заступника голови арбітражного суду та судової
колегії Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень,
ухвал, постанов рішення залишено без зміни.
Головою Вищого арбітражного суду України принесено протест на
судові рішення зі справи, у якому зазначено, що відповідно до
статті 12 Закону України "Про Антимонопольний комітет України"
( 3659-12 ) та пункту 6 Положення про територіальне відділення
Антимонопольного комітету України, затвердженого наказом
Антимонопольного комітету України від 05.01.94 N 1 ( z0004-94 ),
визначення монопольного становища на регіональному ринку товару є
компетенцією комітету.
Монопольне становище підприємців визначається відповідно до
Положення про складання та ведення Переліку підприємців, що
займають монопольне становище на ринку, затвердженого
розпорядженням Антимонопольного комітету України від 10.03.94
N 2-р ( z0049-94 ), зареєстрованого в Міністерстві юстиції
України, та Методики визначення монопольного становища підприємців
на ринку, затвердженої розпорядженням Антимонопольного комітету
України від 10.03.94 N 1-р ( z0048-94 ), також зареєстрованого в
Міністерстві юстиції України.
Згідно з пунктом 5 розділу V названої Методики дані
міністерств і відомств можуть використовуватись поряд з іншою
інформацією у визначенні органами Антимонопольного комітету
України монопольного становища підприємців на ринку. Загальний
класифікатор галузей народного господарства ( v0021202-94 ) і
Типова інструкція про складання звітів промислових підприємств
усіх форм власності по продукції ( v0123202-92 ) також є джерелами
такої інформації. Відсутність товариства в Переліку
підприємств-монополістів, щодо яких запроваджується регулювання
фондів оплати праці ( z0410-97, z0096-00 ), не перешкоджає, - за
наявності відповідних доказів, які свідчать про його монопольне
становище, - включенню товариства до Переліку підприємств, які
займають монопольне становище на ринку регіону.
Розглянувши доводи протесту та дослідивши матеріали справи,
президія Вищого арбітражного суду України встановила, що у
1996 році товариство заготовило і переробило понад 60% вторинних
матеріалів регіону. Доля решти фірм і підприємців складає у
сумарному підсумку менше 40% регіонального обсягу.
За таких обставин президія Вищого арбітражного суду України
задовольнила протест Голови Вищого арбітражного суду України,
скасувала всі судові рішення зі справи, у позові товариству
відмовила.
8. Підприємство в тридцятиденний термін після виплати
громадянам коштів за придбані у них акції повинно направляти до
податкових органів за місцем проживання продавців відомості про
розмір виплаченого доходу та суми нарахованого на нього податку.
Товариство з обмеженою відповідальністю (далі - товариство)
звернулося до арбітражного суду з позовом про визнання недійсним
рішення державної податкової інспекції про стягнення прибуткового
податку.
Рішенням арбітражного суду позов задоволено, оскільки рішення
державної податкової інспекції не відповідає Декрету Кабінету
Міністрів України від 26.12.92 N 13-92 "Про прибутковий податок з
громадян" (далі - Декрет).
Постановою голови арбітражного суду це рішення скасовано, у
задоволенні позову відмовлено з посиланням на відповідність
спірного рішення податкової інспекції статтям 2, 3, 5, 7 Декрету.
Постановою судової колегії Вищого арбітражного суду України
по перегляду рішень, ухвал, постанов рішення арбітражного суду
залишено без зміни, а постанову голови арбітражного суду скасовано
з мотивів відсутності у діях позивача порушень Декрету.
Заступником Генерального прокурора України на постанову
судової колегії принесено протест з мотивів неправильного
застосування норми матеріального права, що регламентує спірні
правовідносини. Рішення податкової інспекції прийнято у зв'язку з
порушенням товариством пункту 3 статті 7 Декрету, якою
передбачено, що із сум доходів, одержуваних громадянами не за
місцем основної роботи та громадянами, які не мають постійного
місця проживання в Україні, податок нараховується до джерел
виплати за ставкою 20%.
Президією Вищого арбітражного суду України протест
Генеральної прокуратури України відхилено з таких підстав.
За результатами перевірки позивача з питань правильності
нарахування і своєчасності перерахування до бюджету прибуткового
податку з громадян по операціях з цінними паперами за період з
01.12.97 по 26.03.98 державною податковою інспекцією прийнято
рішення про стягнення з позивача фінансових санкцій.
Зазначений орган виходив з того, що товариство, купуючи у
фізичних осіб акції і виплачуючи їм кошти, не утримувало з
виплачених доходів прибутковий податок у розмірі 20% і не
перерахувало його до бюджету, чим порушило вимоги пункту 3 статті
7 Декрету.
За змістом статей 8, 11, 13 Декрету доходи, одержані
громадянами від продажу цінних паперів, оподатковуються в порядку,
встановленому розділом IV Декрету.
Відповідно до статті 14 Декрету товариство в тридцятиденний
термін після виплати громадянам коштів за придбані у них акції
направляло до податкових органів за місцем проживання продавців
відомості за встановленою формою про розмір виплаченого доходу та
суми нарахованого на нього податку.
Таким чином, порушення товариством порядку обчислення податку
з виплачених ним доходів громадянам відсутні.
9. Відповідальність за безпеку польотів повітряних суден, у
тому числі орендованих, несе експлуатант.
Науково-виробничий комплекс звернувся до арбітражного суду з
позовною заявою до авіакомпанії про стягнення суми збитків та
орендної плати за договором оренди літака АН-26.
Рішенням арбітражного суду позовні вимоги задоволено у
частині суми збитків та суми орендної плати, яка визнана
відповідачем.
Постановою голови арбітражного суду згадане рішення змінено,
у позові відмовлено в частині стягнення збитків.
Судова колегія Вищого арбітражного суду України по перегляду
рішень, ухвал, постанов залишила без зміни постанову голови
арбітражного суду з посиланням на статтю 24 Закону України "Про
оренду державного майна" ( 2269-12 ) (далі - Закон) та статтю 130
Цивільного кодексу України ( 1540-06 ), за змістом яких ризик
випадкової загибелі чи пошкодження речі несе її власник.
Заступником Генерального прокурора України принесено протест,
у якому порушено питання про скасування постанови судової колегії
і постанови голови арбітражного суду та залишення без зміни
рішення арбітражного суду.
Розглянувши доводи протесту та перевіривши матеріали справи,
президія Вищого арбітражного суду України встановила, що
орендований відповідачем літак АН-26 при посадці в аеропорту
зазнав катастрофи, орендоване майно знищено, літак згорів.
За умовами договору оренди авіакомпанія володіла та
користувалася майном позивача визначений строк, застрахувала
передані їй повітряні судна, весь льотний і льотно-технічний склад
на свою користь, що підтверджено матеріалами справи.
Договором передбачено також майнову відповідальність сторін у
разі неналежного виконання договору, зокрема, у вигляді
відшкодування збитків у повному обсязі.
Відповідно до Правил з питань процедури експлуатаційної
сертифікації і інспектування експлуатантів, затверджених наказом
Міністерства транспорту України від 08.08.96 N 254
( z0450-96 ) (чинним на момент виникнення спірних правовідносин),
при оренді повітряних суден їх експлуатантом стає орендар, а не
власник.
Експлуатант несе відповідальність за безпеку польотів, за
виконання будь-яких актів, прийнятих державою експлуатанта.
Із акта розслідування авіаційної події, що призвела до
знищення літака АН-26, вбачаються грубі порушення вимог
нормативних актів державного Департаменту авіатранспорту України,
у зв'язку з чим було тимчасово призупинено сертифікат
експлуатанта.
З урахуванням вини відповідача в авіакатастрофі президія
Вищого арбітражного суду України задовольнила протест заступника
Генерального прокурора України, постанови голови арбітражного суду
та судової колегії скасувала, рішення арбітражного суду залишила
без зміни.
Заступник Голови Вищого
арбітражного суду України А.Осетинський