Матеріал підготовлено редакцією інформаційно-аналітичної газети «Податки та бухгалтерський облік»
Тел. (0572) 143-728, 143-729; http://www.factor.kharkov.com
Запропоновану публікацію спрямовано на аналіз положень Закону України «Про обіг векселів в Україні», який після набрання чинності (04.05.2001 р.) визначатиме особливості вексельного обігу в Україні. |
Вексельний обіг в Україні: нове та узаконене старе
Після тривалих законодавчих процедур (прийняття Верховною Радою, накладення вето і повернення Президентом зі своїми зауваженнями, повторним прийняттям з урахуванням зауважень) нарешті було підписано Закон України «Про обіг векселів в Україні» від 5 квітня 2001 року № 2374-III (далі – Закон), який є, мабуть, першим національним документом, що регулює вексельний обіг в Україні на рівні закону. Згідно з цим Законом законодавство України про обіг векселів складається, крім самого Закону, також із:
– Женевської конвенції 1930 року, якою запроваджено Уніфікований закон про переказні векселі та прості векселі (далі – Уніфікований закон), з урахуванням застережень, зумовлених додатком II до цієї Конвенції. Україна приєдналася до цієї Конвенції Законом України «Про приєднання України до Женевської конвенції 1930 року, якою введено Уніфікований закон про переказні векселі та прості векселі» від 06.07.99 р. № 826-XIV;
– Женевської конвенції 1930 року про врегулювання деяких колізій законів про переказні векселі та прості векселі. Україна приєдналася до вказаної Конвенції Законом України «Про приєднання України до Женевської конвенції 1930 року про врегулювання деяких колізій законів про переказні векселі та прості векселі» від 06.07.99 р. № 827-XIV;
– Женевської конвенції 1930 року про гербовий збір стосовно переказних векселів і простих векселів, до якої Україна приєдналася Законом України «Про приєднання України до Женевської конвенції 1930 року про гербовий збір щодо переказних векселів і простих векселів» від 06.07.99 р. № 828-XIV*;
– Закону України «Про цінні папери і фондову біржу» від 18 червня 1991 року № 1201-XII;
– інших актів законодавства України, прийнятих згідно із Законом.
(* За повідомленням Міністерства закордонних справ України (див. лист від 03.02.2000 р. № 4.3/7-612-126) вищезазначені Женевські конвенції набрали чинності в Україні 6 січня 2000 року.) |
Стосовно Женевських конвенцій потрібно зауважити, що стаття 20 Закону України «Про міжнародні договори України» від 22 грудня 1993 року № 3767-XII передбачає офіційне опублікування договорів, до яких приєдналася Україна. Враховуючи, що на сьогодні тексти конвенцій в Україні офіційно не були опубліковані, а також те, що, крім безлічі концептуальних спорів з окремих питань вексельного законодавства, до цього часу виникають також і проблеми, пов’язані з технікою перекладу, при виникненні спорів потрібно використовувати аутентичні тексти Женевських конвенцій англійською та французькою мовами. Це випливає також і зі статті 1 Женевської конвенції, якою введено Уніфікований закон, де застерігається, що сторони Конвенції зобов’язуються ввести її в дію на своїх територіях, або мовою одного з його оригінальних текстів, або своєю національною мовою.
У Законі фактично наведено визначення вексельного обігу, який полягає у видачі переказних і простих векселів, здійсненні операцій з векселями і виконанні вексельних зобов’язань у господарській діяльності відповідно до Женевських вексельних конвенцій 1930 року. Хоча, суворо кажучи, не зовсім зрозуміло, чому сферу вексельного обігу зведено тільки до господарської діяльності, особливо враховуючи коло його потенційних учасників, що значно розширюється.
Застереження
Скориставшись правами на використання застережень, установленими у статтях 3, 7, 9, 10 і 13 додатка II до Женевської конвенції 1930 року, якою введено Уніфікований закон про переказні векселі і прості векселі, статтею 2 Закону встановлено деякі особливості вексельного обігу в Україні. На сьогодні існує п’ять застережень. Розглянемо їх за порядком.
Перше. На підставі частини 1 статті 2 Закону не застосовується стаття 10 Уніфікованого закону, в якій зазначається, що якщо переказний вексель, не заповнений до моменту видачі, було оформлено іншим способом, ніж передбачено укладеними угодами, то недотримання цих угод не може бути протиставлене векселедержателю, якщо тільки він не придбав переказний вексель недобросовісно або, придбаваючи його, не припустився грубої необережності. Таким чином в Уніфікованому законі реалізовувалася абстрактність векселя і значною мірою захищалися права векселедержателя. На підставі статті 77 Уніфікованого закону це положення щодо виписки бланкового векселя поширювалося і на прості векселі.
Друге. Відповідно до частини 2 статті 2 Закону юридичні ситуації, зазначені у статті 41 Уніфікованого закону, визначають, що сума векселя, виражена у іноземній валюті, на території України може бути оплачена в національній валюті України за курсом Національного банку України на день настання терміну платежу (або якщо боржник прострочить платіж, – на розсуд держателя векселя – на день здійснення платежу) або в іноземній валюті з дотриманням вимог валютного законодавства України.
Стаття 41 Уніфікованого закону допускає сплату суми векселя, виписаного в іноземній валюті, в національній валюті країни місця платежу. Раніше обов’язок оплати векселя саме в зазначеній у ньому іноземній валюті існував щодо векселів, котрі містять так зване застереження ефективного платежу (наприклад, «тільки у такій-то валюті», «таку-то суму у такій-то валюті ефективно» і рівнозначні).
Тепер же п. 2 статті 2 Закону передбачено також, що положення Закону щодо сплати за векселями, за якими суми виражено в іноземній валюті, застосовується і в тому випадку, коли векселедавцем (трасантом) застережено, що платіж здійснюється у визначеній у векселі валюті (застереження про здійснення платежу в іноземній валюті). Тому навіть за наявності на лицьовому боці векселя напису «тільки в доларах США» або рівнозначного платіж провадиться в порядку, передбаченому п. 2 статті 2 Закону, тобто або у гривні, або в іноземній валюті.
Що стосується застереження про платіж за певним курсом, про яке йдеться в частині 2 статті 41 Уніфікованого закону (наприклад, «за курсом 5,65 грн. за 1 долар США»), варто зазначити, що Закон прямо це не забороняє, хоч характер його п. 2 статті 2 може свідчити і про необхідність використання при сплаті тільки курсу НБУ.
При здійсненні операцій з векселями, суму яких виражено в іноземній валюті, слід також враховувати вимоги положення Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» від 19 лютого 1993 року № 15-93, відповідно до статті 1 якого вексель, суму якого виражено в іноземній валюті (у складі платіжних документів та інших цінних паперів), віднесено до іноземної валюти з усіма проблемами, що звідси виникають, пов’язаними з ліцензуванням операцій з такими валютними векселями.
Третє. Як передбачено п. 3 статті 2 Закону, юридичні ситуації, зазначені в абзаці третьому статті 44 Уніфікованого закону, визначають, що протест у неплатежі за векселем, який підлягає оплаті на певну дату або в певний термін від дати складання чи пред’явлення, має бути здійснено або в день, коли вексель підлягає оплаті, або в один з двох наступних робочих днів. Згідно з Уніфікованим законом протест у неплатежі за такими векселями має бути здійснено в один з двох робочих днів, наступних за днем, у якому вексель підлягає оплаті. Також потрібно зазначити, що в цей час діє п. 175 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 14 червня 1994 року № 18/5, відповідно до якого векселі для здійснення протесту в неплатежі приймаються нотаріусами наступного дня після закінчення дати платежу за векселем, але не пізніше 12 години наступного після цього терміну дня.
Четверте. Використання права, наданого статтею 10 додатка ІІ до Женевської конвенції, якою введено Уніфікований закон, пов’язано з відсутністю в чинному законодавстві поняття «неспроможність», а отже, Україна для застосування пунктів 2 і 3 статті 43 і абзацу 6 статті 44 Уніфікованого закону була змушена точно визначити юридичні ситуації, передбачені у зазначених нормах Уніфікованого закону, з тим, щоб при їх практичному застосуванні не виникало розбіжностей стосовно дострокового пред’явлення позову за векселем. Як і слід було чекати, таким, що найточніше відповідає поняттю «неспроможність», стало поняття «банкрутство», а отже, в цьому випадку необхідно використовувати Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» від 14.05.92 р. № 2343-XII (далі – Закон про банкрутство).
Відповідно до частини 4 статті 2 Закону пункт 2 статті 43 Уніфікованого закону, який надає право на звернення регресного позову проти індосантів, векселедавця та інших зобов’язаних за векселем осіб до настання терміну платежу, повинен розумітися таким чином. Держатель може здійснити свій позов проти названих осіб у разі порушення справи про банкрутство трасата, а також у випадку визнання його банкрутом, причому незалежно від того, акцептував він вексель чи ні. Такі ситуації відповідно до законодавства про банкрутство документуються постановою про порушення справи про банкрутство або постановою про визнання боржника банкрутом (див. відповідно частину 1 статті 11 і частину 1 статті 22 Закону про банкрутство).
Пункт 3 статті 43 (тепер уже з урахуванням положень Закону) надає держателю право на достроковий позов – у разі визнання банкрутом трасанта за векселем, який не підлягає акцепту. Від себе додамо, що особливості видачі векселів, що не підлягають акцепту, визначено у статті 22 Уніфікованого закону.
Тепер дещо оновлений (не текстуально, а формально) для України абзац 6 статті 44 Уніфікованого закону визначає, що у випадку визнання трасата банкрутом і незалежно від того, акцептував він вексель чи ні, або у разі визнання банкрутом трасанта за векселем, який не підлягає акцепту, для використання держателем векселя права регресу вистачить пред’явлення судового рішення про визнання банкрутом такого трасата або трасанта (тобто йдеться про постанову арбітражного суду про визнання трасата або трасанта банкрутом, як це передбачено частиною 1 статті 22 Закону про банкрутство).
П’яте. Враховуючи, що розмір «штрафних» відсотків (у розмірі шести відсотків річних), застережений п. 2 статті 48 і п. 2 статті 49 Уніфікованого закону, не відповідає реаліям сьогодення, п. 5 статті 2 Закону передбачено, що відповідні відсотки нараховуються виходячи з розміру облікової ставки Національного банку України на день пред’явлення позову і від дня настання терміну платежу (від дня платежу) до дня пред’явлення позову відповідно. Отже, відсотки в розмірі облікової ставки НБУ нараховуються з дня, наступного за днем платежу, і по день пред’явлення позову. Незрозумілим залишається, чи нараховуються відсотки з моменту пред’явлення позову до дня, коли векселедержатель отримав платіж.
Що стосується положень, передбачених статтею 214 Цивільного кодексу УРСР (далі – ЦК) при вексельних правовідносинах, то, на нашу думку, вони в цьому випадку не застосовуються.
Векселеспроможність
Практично відразу після прийняття Правил виготовлення і використання вексельних бланків, затверджених постановою Кабінету Міністрів України і Національного банку України від 10 вересня 1992 року № 528 (далі – Правила № 528), які встановили, що використовувати векселі, а також виступати векселедавцями, акцептантами, індосантами та авалістами можуть тільки юридичні особи – суб’єкти підприємницької діяльності, і особливо активно після приєднання України до Женевських конвенцій, обговорювалося питання щодо векселеспроможності осіб, яке не потрапило до цього переліку.
Не зупиняючись на історії проблеми, зазначимо, що після прийняття Закону було поставлено крапку в питанні визначення критеріїв осіб, які володіють векселеспроможністю. Статтею 3 Закону фактично визначено поняття векселеспроможності, котре включає до себе вексельну правоздатність (тобто здатність особи мати вексельні права і нести вексельні обов’язки), а також вексельну дієздатність (тобто здатність особи своїми діями набувати прав і створювати для себе вексельні зобов’язання).
Після набрання чинності Законом зобов’язуватися і набувати права за переказними і простими векселях на території України можуть юридичні особи, а після 1 січня 2002 року – і фізичні особи (з урахуванням положень п. 1 статті 14 Закону).
Таким чином, у порівнянні з фактично діючим раніше порядком перелік осіб, які мають право брати участь у вексельному обігу, значно розширився.
По-перше, тепер уже йдеться про всіх юридичних осіб, а не тільки про тих з них, які зареєстровані як суб’єкти підприємницької діяльності.
По-друге, з 1 січня 2002 року векселі зможуть використовувати також і фізичні особи. При цьому на відміну від первісного проекту Закон не передбачає обмежень для фізичних осіб, які не є приватними підприємцями.
Виходячи з цього, в недалекому майбутньому цілком реальною може виглядати ситуація, коли фізична особа побажає оплатити, наприклад, заборгованість щодо комунальних послуг векселем малого номіналу якого-небудь підприємства, що надає такі послуги. Крім цього, практично необмеженими здаються можливості щодо використання векселів з метою оптимізації оподаткування приватними підприємцями, котрі застосовують спрощену систему оподаткування (якщо, звичайно, до цього часу для них збережеться єдиний податок в існуючому сьогодні вигляді).
Крім цього, частиною 2 статті 3 Закону право на використання векселів надане і органам виконавчої влади, органам місцевого самоврядування, а також установам і організаціям, які фінансуються за рахунок державного бюджету, бюджету Автономної Республіки Крим або місцевих бюджетів. При цьому вони можуть зобов’язуватися і набувати прав за переказними і простими векселями тільки у випадках і в порядку, визначених Кабінетом Міністрів України. Тут йдеться передусім про надання в подальшому можливості на використання цими органами та установами казначейських, податкових, пенсійних тощо векселів.
Товарність векселя
Навколо питання про товарний характер українського векселя було зламано не менше списів, ніж при обговоренні проблем вітчизняної векселеспроможності. У Законі цю проблему вирішено у статті 4, відповідно до якої видавати переказні та прості векселі можна тільки для оформлення грошового боргу за фактично поставлені товари, виконані роботи, надані послуги. Для порівняння відзначимо, що у Правилах № 528 ця умова звучала таким чином: «векселі можуть видаватися лише для оплати за поставлену продукцію, виконані роботи і надані послуги, за винятком векселів Мінфіну, Національного банку і комерційних банків України».
Таким чином, Україна не відійшла від принципу товарної забезпеченості векселя. У зв’язку з цим радимо звернути увагу на необхідність суворого дотримання порядку видачі векселя: спочатку – поставка товару, виконання робіт, надання послуг, а лише потім – видача векселя.
Цікаво також зазначити, що в частині 1 статті 4 Закону йдеться про оформлення грошового боргу, і на перший погляд здається, що Закон в цьому випадку дотримується традицій податкових законів. Так, у підпункті 4.2.10 статті 4 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» від 22.05.97 р. № 283/97-ВР і в пункті 4.8 статті 4 Закону України «Про податок на додану вартість» від 3 квітня 1997 року № 168/97-ВР йдеться про продаж товарів під забезпечення векселів, і емісія, наприклад, простого векселя розглядається як забезпечення або підтвердження (а не погашення) заборгованості боржника – емітента векселя (покупця товарів) перед кредитором (продавцем товарів).
Однак подальше прочитання Закону не підтверджує цю ідею. Так, у частині 3 статті 4 однозначно зазначається, по-перше, те, що умова щодо проведення розрахунків із застосуванням векселів обов’язково відображається у відповідному договорі, і по-друге, те, що у разі видачі (передачі) векселя відповідно до договору припиняються грошові зобов’язання щодо платежу за цим договором і виникають грошові зобов’язання щодо платежу за векселем.
Таким чином, розрахунок при проведенні операцій з векселем все ж таки має місце, а отже, стара «гра» з касовим методом щодо ПДВ при проведенні розрахунків векселями (коли деякі підприємства-продавці не без допомоги податкових органів обгрунтовували виникнення податкових зобов’язань тільки за датою «погашення» векселя) сьогодні навряд чи обгрунтована законодавчо.
Включення до Закону норми щодо обов’язкового відображення в договорі умови стосовно проведення розрахунків векселем у цілому повинне сприятливо позначитися на учасниках вексельних розрахунків. Адже не таємниця, що, передаючи вексель у розрахунок за товар без відображення цієї умови в договорі або без новації договору (в тому числі шляхом укладення додаткових угод), підприємства іноді ставали заручниками недобросовісного продавця, який формально мав усі можливості для стягнення суми боргу в подвійному розмірі: один раз – за договором купівлі-продажу, а другий – за векселем, тобто безумовним грошовим зобов’язанням.
Більш неприємна несподіванка для учасників вексельних відносин спричинена частиною 2 статті 4 Закону, на підставі якої на момент видачі переказного векселя особа, зазначена у векселі як трасат, або векселедавець простого векселя повинні мати перед трасантом і/або особою, якій або за наказом якої має бути здійснено платіж, зобов’язання, сума якого повинна бути не меншою, ніж сума платежу за векселем.
Наявність цієї норми фактично призводить до того, що стає неможливим кредитування підприємств шляхом акцепту виданих їм векселів. Раніше Правила № 528 не ставили умови стосовно обов’язкової наявності у трасата зобов’язань перед трасантом (а тим більше – перед першим векселедержателем). Крім того, слід звернути увагу на загальну вимогу про наявність зобов’язання, сума якого не може бути меншою, ніж сума платежу за векселем.
Також досить негативний момент внесено Законом для комерційних банків і як наслідок – для їх клієнтів. Справа в тому, що Закон не містить для комерційних банків і Нацбанку лазівки, що дозволяє обійти принцип товарності векселя. Це призведе до деякого зменшення привабливості такого інструмента з метою кредитування комерційними банками підприємств шляхом продажу банками з відстроченням платежу власних фінансових векселів. Що стосується Нацбанку, то відповідно до частини 3 статті 3 Закону використання ним векселів здійснюється відповідно до законодавства України про обіг векселів.
На підставі частини 4 статті 4 Закону особи, винні в порушенні вимог цієї статті, несуть відповідальність згідно із законом. Однак проблема полягає в тому, що на сьогодні жоден закон не передбачає відповідальності за невиконання цих розпоряджень. Мабуть, єдина норма, що відповідає викладеному вище «складу», – це стаття 48 ЦК, відповідно до якої недійсною є угода, котра не відповідає вимогам закону. При цьому наслідками визнання недійсною угоди на цій підставі буде двостороння реституція, у зв’язку з чим кожна із сторін буде зобов’язана повернути другій стороні все отримане за угодою.
Враховуючи, що і до прийняття Закону судова практика пішла шляхом визнання недійсними угод, що не відповідають не тільки вимогам законів, а і підзаконних документів (у тому числі постанов КМУ), то можна сказати, що відповідальність учасників вексельних правовідносин (звичайно, до прийняття нових законодавчих актів) за порушення принципу товарності векселя з прийняттям розглядуваного Закону не посилилася.
Що стосується недійсності векселя, то, на наш погляд, про це не може бути й мови. По-перше, це прямо не передбачено в Законі, а по-друге, Уніфікований закон також не містить подібної підстави для визнання векселя недійсним.
Форма векселя
Стосовно форми векселя потрібно зупинитися на таких моментах, основна частина яких не стане новиною для осіб, уже працюючих з векселями.
Векселі, як і раніше, будуть складатися в документарній формі. Причому в Законі чітко закріплено, що вексель не може бути переведено в бездокументарну форму.
Що стосується самого бланка, то відповідно до частини 1 статті 5 Закону векселі (переказні та прості) складаються на бланках з відповідним ступенем захисту від підроблення, форма та порядок виготовлення яких затверджуються Державною комісією з цінних паперів і фондового ринку за погодженням з Національним банком України з урахуванням норм Уніфікованого закону. На сьогодні форму переказного і простого векселя встановлено Правилами № 528, які були затверджені ще задовго до «народження» самої Державної комісії з цінних паперів і фондового ринку. Тому до затвердження форм нових бланків (якщо, звичайно, вони з’являться) потрібно використовувати наявні.
Законом також визначено, що вексель, який видається на території України і місце платежу за яким також знаходиться на території України, складається державною мовою. Найменування трасанта або векселедавця, інших зобов’язаних за векселем осіб заповнюється тією мовою, якою визначено офіційне найменування в їх засновницьких документах. Перша вимога фактично випливає з Уніфікованого закону, а друга – з необхідності забезпечення однозначного тлумачення реквізитів і написів на векселі, у зв’язку з чим вексельний наказ «Заплатіть проти цього векселя ТОВ «Bond» не призведе до дефекту векселя.
Вексель підписується:
• від імені юридичних осіб – власноручно керівником і головним бухгалтером (якщо така посада передбачена штатним розкладом юридичної особи) або уповноваженими ними особами. Підписи скріпляються печаткою;
• від імені фізичних осіб – власноручно фізичною особою або уповноваженою нею особою. Підпис скріпляється печаткою (за її наявності).
Інші нові особливості
Крім уже розглянутих правил законодавчого регулювання вексельного обігу, хотілося б стисло зупинитися ще на декількох досить істотних моментах.
З моменту набрання чинності Законом платіж за векселем на території України можна буде здійснювати тільки в безготівковій формі. Раніше такого обмеження не було.
Взагалі вексель увійшов у господарське життя, і підгрунтя вексельного законодавства було розроблено ще задовго до виникнення безготівкових розрахунків. Усі його норми, в тому числі пов’язані з передачею самого векселя, видачею розписок в отриманні платежу тощо, були спрямовані на реалізацію обігу векселів, опосередкованого готівкою. І як би це дивно не звучало, саме з цих причин у вексельних правовідносинах інколи надійніше було використовувати саме готівку, оскільки значно спрощений спосіб стягнення заборгованості за векселем може бути використано недобросовісним держателем з метою отримання подвійної суми векселя шляхом отримання платежу на поточний рахунок, з подальшим стягненням вексельної суми із залученням нотаріуса для здійснення протесту.
Для уникнення неприємностей платник повинен максимально чітко зазначати у платіжних документах призначення платежу («платіж за векселем №….»), а держателю векселя можна порадити використовувати положення статті 39 Уніфікованого закону і не передавати вексель до його оплати (оскільки наявність векселя у боржника, як правило, означає припинення вексельних зобов’язань), або доручити пред’явлення векселя до платежу спеціалізованій установі (як правило, банку) на підставі договору про інкасування векселів.
На рівні закону закріплено положення про «виконавчий» статус опротестованого векселя. Так, стаття 8 Закону встановила, що вексель, опротестований нотаріусом (виконавчий напис нотаріуса) у встановленому законом порядку, є виконавчим документом.
Варто зазначити, що це положення фактично вже «працювало» (після довгого законодавчого безладдя в цьому питанні), починаючи з 24 квітня 2000 року, тобто з того моменту, коли Кабінет Міністрів України постановою № 693 доповнив перелік документів, за якими стягнення заборгованості здійснюється в безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, пунктом, який містить векселі, опротестовані нотаріусами у встановленому законом порядку.
Знову ж таки не можна сказати, що великим подарунком стало положення статті 9 Закону, відповідно до якої резиденти можуть видавати та індосувати векселі, як переказні, так і прості, в іноземній та національній валюті для розрахунків з нерезидентами за зовнішньоекономічними договорами (контрактами) відповідно до валютного законодавства України. Ще до підписання Президентом Закону він же своїм Указом від 7 березня 2001 року № 162/2001 визнав такою, що втратила чинність, статтю 1 Указу Президента України «Про сплату державного мита за вексельні бланки» від 2 листопада 1993 року № 504, яка містила заборону на індосамент векселів за межі України. Видача векселів була узаконена ще Законом України «Про порядок здійснення розрахунків у іноземній валюті» від 23 вересня 1994 року № 185/94-ВР.
Разом з цим грамотне застосування векселів у зовнішньоекономічній діяльності відкриває хороші перспективи для її організації, в тому числі пов’язані з можливістю уникнення штрафних санкцій за перевищення критичного для таких операцій порогу «90 днів».
Враховуючи положення абзацу 4 п. 2 статті 14 Закону, слід чекати на появу спеціального закону, спрямованого на врегулювання питань, пов’язаних з використанням векселів у зовнішньоекономічній діяльності.
Також варто звернути увагу на положення статті 12 Закону, що встановлює заборону на використання векселя як внеску до статутного фонду господарського товариства.
Стаття 13 Закону визначає порядок внесення змін до тексту векселя, фактично конкретизуючи положення статті 69 Уніфікованого закону, а також статті 34 цього Закону в частині зміни термінів платежу.
Зміни до тексту векселя можуть вноситися з ініціативи його держателя виключно векселедавцем (трасантом) шляхом закресллення старого реквізиту і написання нового із зазначенням дати внесення змін.
Держатель векселя повинен дати згоду на внесення змін до тексту векселя шляхом написання на зворотному боці векселя слів «відповідно до змін» із зазначенням дати внесення змін.
Слід враховувати, що зміни до векселя мають бути підписані в порядку, передбаченому ст. 5 Закону.
У випадку зміни терміну платежу за переказним векселем держатель векселя повинен отримати згоду (акцепт) трасата на оплату векселя відповідно до нового терміну. У випадку коли акцепт уже було здійснено раніше, то держатель векселя повинен отримати додаткову згоду акцептанта відповідно до нового терміну.
Якщо держатель векселя, який погодився на внесення змін до тексту векселя, бажає зберегти відповідальність попередніх індосантів, він повинен отримати і їх згоду. Інакше попередні індосанти несуть таку ж відповідальність, як і до внесення змін.
Стаття 38 Уніфікованого закону надає право держателю векселя пред’явити його до розрахункової палати, що є рівнозначним пред’явленню векселя для платежу. Заповнюючи прогалину українського законодавства, яким не визначено перелік установ, які є для цілей Уніфікованого закону розрахунковими палатами, стаття 7 Закону визначила, що установи банків і органи Державного казначейства України, які здійснюють розрахунково-касове обслуговування векселедавців простих векселів, трасатів (акцептантів) за переказними векселями, виконують функції розрахункових палат. Слід враховувати, що пред’явлення до розрахункової палати векселя з терміном платежу на певний день або в певний термін від дати складання або від пред’явлення має відбутися або в день, коли він підлягає оплаті, або в один з двох наступних робочих днів.
І мабуть, останнє внесене Законом нововведення, на якому хотілося б зупинитися, стосується обов’язковості ведення реєстру виданих векселів векселедавцем у порядку, затвердженому Державною комісією з цінних паперів і фондового ринку. Враховуючи, що до цього часу такий спеціальний порядок не розроблено, можна, як і раніше використовувати для цієї мети книгу обліку виданих векселів у довільній формі.
На закінчення зауважимо, що стаття 14 Закону передбачає розроблення ряду нових нормативно-правових актів (у тому числі Закону про порядок розгляду спорів, пов’язаних із обігом векселів в Україні), а також скасування старих і таких, що не відповідають Закону. Про зміни, що відбуваються на вексельному «фронті», ми, безумовно, будемо Вас оперативно інформувати. Стежте за нашими публікаціями.
Д. Винокуров | Економіст-аналітик редакції газети |
«Податки та бухгалтерський облік», 10 травня 2001 р., № 38 (387), с. 22
Дата підготовки 10.05.2001
Щотижневик «Податки та бухгалтерський облік»