Відповідно до Положення Національного банку України
про кредитування, затвердженого постановою Правління
Нацбанку України від 28.09.95 р. № 246 (зі змінами та
доповненнями), кредит — це позичковий капітал банку
у грошовій формі, що передається у тимчасове користування
на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності
та цільового характеру використання.
Підпунктом 12.3.4 п. 12.3 ст. 12 Закону № 334/94-ВР
передбачено, що заборгованість, забезпечена заставою,
погашається в порядку, передбаченому нормами Закону
України «Про заставу».
Відповідно до Закону України від 02.10.92 р. № 2654-XII
«Про заставу» (зі змінами та доповненнями, далі — Закон
№ 2654-XII) застава — спосіб забезпечення зобов’язань.
Внаслідок застави кредитор (заставодержатель) має право
в разі невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченого
заставою зобов’язання одержати задоволення з вартості
заставленого майна переважно перед іншими кредиторами.
Статтею 19 Закону № 2654-XII передбачено, що за рахунок
заставленого майна заставодержатель має право задовольнити
свої вимоги в повному обсязі, що визначається на момент
фактичного задоволення, включаючи проценти, відшкодування
збитків, завданих прострочкою виконання (а у випадках,
передбачених законом чи договором, — неустойку), необхідні
витрати на утримання заставленого майна, а також витрати
на здійснення забезпеченої заставою вимоги, якщо інше
не передбачено договором застави.
Заставодержатель набуває право звернення стягнення на
предмет застави в разі, якщо в момент настання терміну
виконання зобов’язання, забезпеченого заставою, воно
не буде виконано, якщо інше не передбачено законом чи
договором. Реалізація заставленого майна, на яке звернено
стягнення, провадиться державним виконавцем на підставі
виконавчого листа суду, або наказу арбітражного суду,
або виконавчого напису нотаріусів у встановленому порядку,
якщо інше не передбачено цим Законом чи договором (ст.
20 Закону).
Згідно зі ст. 23 Закону № 2654-XII заставодержатель
набуває право вимагати в судовому порядку переводу на
нього заставленого права в момент виникнення права звернення
стягнення на предмет застави.
Питання судових витрат регулюється положеннями розділу
VI Господарського процесуального кодексу України.
Відповідно до ст. 44 цього Кодексу судові витрати складаються
з державного мита, сум, що підлягають сплаті за проведення
судової експертизи, призначеної господарським судом,
витрат, пов’язаних з оглядом та дослідженням речових
доказів у місці їх знаходження, оплати послуг перекладача,
адвоката, витрат на інформаційно-технічне забезпечення
судового процесу та інших витрат, пов’язаних з розглядом
справи.
Зокрема, визначено, що суми, які підлягають сплаті за
проведення судової експертизи, послуги перекладача,
адвоката, витрати на інформаційно-технічне забезпечення
судового процесу та інші витрати, пов’язані з розглядом
справи, покладаються:
при задоволенні позову — на відповідача;
при відмові в позові — на позивача;
при частковому задоволенні позову — на обидві сторони
пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Пунктом 5.1 ст. 5 Закону № 334/94-ВР установлено, що
валові витрати виробництва та обігу (далі — валові витрати)
— сума будь-яких витрат платника податку у грошовій,
матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних
як компенсація вартості товарів (робіт, послуг), які
придбаваються (виготовляються) таким платником податку
для їх подальшого використання у власній господарській
діяльності.
Під господарською діяльністю в цілях оподаткування слід
розуміти будь-яку діяльність особи, спрямовану на отримання
доходу в грошовій, матеріальній або нематеріальній формах,
у разі коли безпосередня участь такої особи в організації
такої діяльності є регулярною, постійною та суттєвою
(п. 1.32 ст. 1 Закону № 334/94-ВР).
Господарською діяльністю банку є здійснення банківських
операцій, перелік яких визначено ст. 47 Закону України
від 07.12.2000 р. № 2121-III «Про банки i банківську діяльність» (зі змінами та доповненнями).
Таким чином, у разі задоволення позову банку судові
витрати, передбачені ст. 44 розділу VI Господарського процесуального кодексу України, згідно з рішенням суду
несе відповідач.
Водночас зазначаємо, що відповідно до пп. 4.1.6 п. 4.1
ст. 4 Закону № 334/94-ВР валовий дохід включає, зокрема,
доходи з інших джерел та від позареалізаційних операцій,
у тому числі у вигляді сум державного мита, попередньо
сплаченого позивачем, що повертається на його користь
за рішенням суду (арбітражного суду).
Тому в разі якщо банк (позивач) попередньо сплатив суму
державного мита, ця сума включається до валових витрат
банку, а після її повернення позивачем за рішенням суду
на користь банку включається до його валового доходу.
Віднесення до валових витрат банку витрат, пов’язаних
з оплатою адвокатським об’єднанням (юридичним фірмам)
наданих банку правових консультацій, здійснення правового
супроводу позовних заяв по зверненню стягнення на заставлене
майно або примусового повернення коштів щодо боржників
банку та відстоювання майнових інтересів банку в господарських
судах, цей Закон не передбачає.
Водночас зазначимо, що в разі вирішення справи не на
користь банку заборгованість відповідно до п. 1.25 ст.
1 Закону № 334/94-ВР стає безнадійною та згідно з п.
12.3 ст. 12 цього Закону відшкодовується за рахунок
страхового резерву лише в частині основного боргу.
Щодо витрат банку на оплату послуг адвокатських об’єднань
(юридичних фірм) з надання банку правових консультацій,
здійснення правового супроводу позовних заяв у зв’язку
із заставою щодо боржників банку та відстоювання майнових
інтересів банку в господарських судах, то такі витрати
відповідно до ст. 19 Закону № 2654-XII забезпечуються
заставою i мають відшкодовуватися заставодавцем за рішенням
суду.
При цьому суми, витрачені банком на інформаційно-технічне
забезпечення судового процесу та інші юридичні послуги
та відшкодовані заставодавцем у межах позовних вимог,
до валового доходу банку не включаються.