Згідно з п. 12 та п. 13 розділу XV "Перехідні положення" Конституції України від 28 червня 1996 р. законодавці мали п'ятирічний термін для законодавчого забезпечення функціонування судової системи держави відповідно до Конституції України. У червні 2001 року, як завжди у авральному режимі, все ж таки було проведено так звану "малу судову реформу". При цьому внесено об'ємні зміни да ЦПК та КПК України, а також до ГПК України.
На жаль, при внесенні відповідних змін до чинного законодавства, особливо до кодифікованого, законодавець не зміг провести цю реформу якісно з юридико-технічної точки зору, тобто комплексно. Мають місце суттєві прорахунки, що призводять до ускладнень під час пра-возастосування, а деколи навіть до послаблення втілення принципу законності під час здійснення судовою владою своїх повноважень.
"Мала судова реформа" активізувала й деякі негативні тенденції, що зародилися після прийняття Конституції Украйни, коли за судовою владою вперше на найвищому законодавчому рівні було визнано рівність із іншими гілками влади.
Сутність цих тенденцій полягає у тому, що суб'єкти процесу, зважаючи на недосконалість правового регулювання цивільно-процесуальних та господарсько-процесуальних відносин, уміло використовують повноваження судової влади для забезпечення собі за допомогою рішень, що набули законної сили, своєрідного судового імунітету.
Для ілюстрації цієї тези запропонуємо таку коротку фабулу-модель.
Є закрите акціонерне товариство (далі — ЗАТ), яке заснували фактично представники однієї фінансової групи для ведення якогось прибуткового бізнесу. Припустимо, що цьому товариству вдається придбати якесь державне майно за доброю ціною, яке однак мало намір придбати й інше господарське товариство (далі — ТОВ). Ось є сюжет для конфлікту. ТОВ подає позов до ЗАТ у відповідний господарський суд, мотивуючи певним чином свій господарський та процесуальний інтерес (або через органи прокуратури), та ще й вимагає односторонньої — з боку ЗАТ, реституції.
Представники ЗАТ до прийняття рішення по справі, розуміючи те, що така потрібна для них угода може бути визнана недійсною, наприклад, за ст. 48 ЦК Української РСР, приймають рішення затягувати процес у господарському суді у межах строків, визначених ст. 69 ГПК України. А у випадку, якщо рішення буде прийнято не на їх користь, то — оскаржити відповідне рішення місцевого суду протягом 10 днів до апеляційного господарського суду, щоб рішення набуло законної сили тільки після винесення апеляційною інстанцією відповідної постанови. Таким чином, отримується додатково ще два місяці часу.
Водночас, раптом якийсь із дрібних акціонерів ЗАТ, користуючись своїм правом акціонера на інформацію, пише голові правління листа з вимогою надати відомості про укладені товариством угоди за певний період та копії угод на певні суми. Правління люб'язно, як це щодо дрібних акціонерів буває у наш час дуже рідко, надає відповідні відомості й ще додає засвідчені своєю печаткою копії угод, що їх вимагав акціонер.
Акціонер серед угод, що його цікавили, звичайно ж виявляє й ту, що в цей момент є предметом судового розгляду у господарському суді. У ньому запалюється праведний гнів, оскільки він вважає, що укладенням цієї угоди правління порушило його права як акціонера. І на підтвердження своєї позиції він знаходить відповідні аргументи у статутних документах товариства.
За захистом своїх прав акціонер, не втрачаючи даремно дорогоцінного часу, звертається до суду із позовом, але вже до загального. Предмет та підстави позову надзвичайно нагадують предмет та підстави того позову, що вже є у провадженні господарського суду, однак це, звичайно ж, просто випадковість.
Відповідний місцевий суд виявляє завидну оперативність й вирішує справу у строки, встановлені ст. 148 ЦПК України, тобто протягом п'ятнадцяти днів. Це у сучасних умовах також буває дуже рідко, однак, як виявляється, буває. При чому суд цілком не погоджується із позицією нашого акціонера і у мотивувальній частині судового рішення, а може навіть й у резолютивній, із залученням багатого законодавчого матеріалу цілком спростовує наведені акціонером аргументи, відтворюючи процесуальну позицію, яку займало у процесі ЗАТ, і постановляє — договір відповідає всім вимогам чинного законодавства, укладений правомірно тощо.
Відповідно до ч. 1 ст. 290 ЦПК України сторони, а також інші особи та прокурор, які брали участь у розгляді справи, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково. Однак, керуючись цитованою вже ч. 2 ст. 151 ЦПК України, наш акціонер цілком погоджується з рішенням суду, вважає його законним та обгрунтованим, тому в апеляційну інстанцію його не оскаржує.
Відповідно до ч. 1 ст. 292 ЦПК України апеляційні скарги, апеляційне подання прокурора на рішення суду першої інстанції можуть бути подані протягом одного місяця з наступного дня після проголошення рішення. Якщо сторони не оскаржують рішення суду у цей строк, то таке рішення набуває законної сили й стає обов'язковим до виконання усіма органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами, об'єднаннями громадян та іншими організаціями, громадянами та юридичними особами на всій території України.
У господарському суді ж процес розвивається, як ми й прогнозували, — господарський суд відповідної області виносить рішення не на користь ЗАТ. Воно оскаржує це рішення у строки, встановлені законом, до апеляційного господарського Суду, однак його апеляційна скарга постановою апеляційної інстанції залишається без задоволення, а рішення місцевого господарського суду без змін.
Зраділі представники товариства звертаються до державного виконавця для виконання рішення господарського суду. Той порушує виконавче провадження, однак у цей момент з'являється рішення загального суду й виконавець знаходиться між двох вогнів — два рішення судів однакової законної сили, однак протилежні за змістом. Виконати рішення господарського суду за таких обставин та наявних у чинному процесуальному законодавстві України можливостей неможливо.
Можливість перегляду справи за винятковими обставинами передбачає тільки цивільне процесуальне законодавство України. Відповідно до ч. З ст. 3472 ЦПК України підставами для перегляду справи за винятковими обставинами є виявлене після касаційного розгляду справи неоднозначне застосування судами загальної юрисдикції одного і того ж положення закону або його застосування всупереч вимогам Конституції України, а також якщо у зв'язку з цими рішеннями міжнародна судова установа, юрисдикція якої визнана Україною, встановила факт порушення Україною міжнародних зобов'язань.
Відповідно до ч. 1 ст. 3473 ЦПК України заяви про перегляд рішення суду у зв'язку із винятковими обставинами можуть бути подані сторонами, іншими особами, які беруть участь у справі, та прокурором протягом трьох місяців з дня встановлення обставини, що є підставою для їх перегляду.
На жаль, у вищенаведеній ситуації чинне законодавство не пропонує жодного виходу, оскільки наша справа за ініціативою сторін не була предметом перегляду не тільки касаційного, а навіть і апеляційного суду. Водночас, не зможе звернутися із такою заявою й прокурор. По-перше, тому, що відповідна обставина має бути виявлена тільки після касаційного розгляду справи, а не під час її розгляду. По-друге, відповідно до ч. 1 ст. 320 ЦПК України сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також прокурор і особи, які не брали участі у справі, коли суд вирішив питання щодо їх прав і обов'язків, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення і ухвали, постановлені судом першої інстанції, які були предметом розгляду суду апеляційної інстанції, а також ухвали і рішення суду апеляційної інстанції.
Як видається, у державі не повинно існувати випадків, коли судова влада насправді не може виконати своєї прямої функції — ефективно захистити права особи, право якої порушене.
Тому у цьому конкретному випадку без доповнення чинного законодавства не обійтись.
Як вбачається мені, у цьому конкретному випадку, законодавець для цілей захисту законності та правопорядку в державі має обмежити дію принципу змагальності в цивільному процесі й надати право ініціювати перегляд рішення за винятковими обставинами відповідним зацікавленим особам, які не були учасниками цього процесу, у випадку, якщо таке рішення суду торкається їх прав; державній виконавчій службі та прокуратурі (коло відповідних державних органів, яким буде надано таке право не має бути надто широким), якщо їм стане відомо про наявність рішень судів, що прийняті таким чином, що унеможливлюють виконання одне одного.
Як видається, у таких випадках згаданими суб'єктами має ініціюватися перегляд того судового рішення, яке ще не було перевірене касаційною інстанцією.
Необхідно також доповнити ГПК України відповідним процесуальним інститутом про перегляд рішень, що набули законної сили, за винятковими обставинами, використавши при цьому єдині принципи правового регулювання даного інституту, що мають бути ще вдосконалені із урахуванням вищенаведе-ного, у цивільному процесі.
По материалам газеты "Юридичний вісник України" № 41(396) 25-31 січня 2003 р.