Визначення поняття "інформація" дається на законодавчому рівні у ст. 1 Закону "Про інформацію" від 02.10.1992 р.: "Під інформацією цей Закон розуміє документовані або публічно оголошені відомості про.події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі".
Серед об'єктів інформаційних правовідносин розрізняється документована інформація про події та явища у галузі охорони здоров'я. Зазначений різновид об'єкта є складовим елементом інформації про особу. Закон відносить відомості про стан здоров'я до основних (персональних) даних про особу.
Частина 3 ст. 9 Закону "Про інформацію" забезпечує громадянину "вільний доступ до інформації, яка стосується його особисто, крім випадків, передбачених законами України". Зазначається, що право на інформацію включає в себе правомочності особи щодо вільного одержання, використання, поширення та зберігання відомостей.
Конституція України у ч. 3 ст. 32 у поняття "інформація" вклала наступний зміст:
"Кожний громадянин має право знайомитися в органах державної влади органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною або іншою захищеною законом таємницею".
Більшість інших нормативних актів користується конституційною конструкцією права на інформацію: Кримінально-процесуальний кодекс України і Цивільний процесуальний кодекс України визнають за учасниками судового процесу право на "ознайомлення" з матеріалами справи. Аналогічне формулювання міститься і в спеціальному законодавстві у галузі охорони здоров'я: ч. 2 ст. 26 Закону "Про психіатричну допомогу" від 22.02.2000 р. передбачає, що особа при наданні їй психіатричної допомоги або її законний представник (законні представники — батьки (усиновителі), опікуни або інші особи, уповноважені законом представляти інтереси осіб, які страждають на психічні розлади, у тому числі здійснювати захист їх прав, свобод і законних інтересів при наданні їм психіатричної допомоги) має право на ознайомлення з історією хвороби та іншими документами. Користуючись цим правом, зазначені особи звертаються до лікаря-психіатра з вимогою виготовлення ксерокопії історії хвороби.
Постає питання про співвідношення понять: "доступ до інформації", "одержання, використання, поширення, ознайомлення" і "копіювання". Виявляється, що законодавство оперує лише загальними принципами права на інформацію, уникаючи конкретизації механізму впровадження його в життя. Це особливо гостро відчувається у такій делікатній сфері, як психіатрія. Невизначеність у термінології щодо інформаційних правовідносин, відсутність єдиного підходу до розуміння правомочностей суб'єктів цих відносин призводить до виникнення колізійних ситуацій.
З одного боку, пацієнт вважає, що право на ксерокопіювання, тобто точне відтворення тексту історії його хвороби, є одним з можливих варіантів реалізації права на інформацію.
З іншого боку, лікар-психіатр аргументує відмову щодо такого права на цілком законних підставах, оскільки навіть Основи законодавства України про охорону здоров'я від 19.11.1992 р. дозволяють по-різному тлумачити зміст права на інформацію: ч. 2 ст. 39 при покладенні на лікаря обов'язку із надання медичної інформації, зазначає, що "пацієнт має право знайомитися з історією своєї хвороби та іншими документами, що можуть слугувати для подальшого лікування". На виконання законодавчих вимог лікар-психіатр створює в зручний для пацієнта чи його родичів час необхідні умови для перегляду медичної документації, роз'яснення методів лікування і діагностики, порядку і тривалості надання психіатричної допомоги та іншої інформації, яка потребує такого роз'яснення. У випадках, коли повна інформація про стан психічного здоров'я особи може завдати шкоди її здоров'ю чи становити небезпеку для інших осіб, лікар одноособове чи комісія лікарів вправі обмежити цю інформацію, про що робиться відповідний запис у медичній Документації.
Що ж до права на копіювання історії хвороби, то ч. 7 ст. 6 Закону "Про психіатричну допомогу" встановлює: "Документи, що містять відомості про психічне здоров'я особи та надання їй психіатричної допомоги, повинні зберігатися з додержанням умов, що гарантують конфіденційність цих відомостей. Вилучення оригіналів цих документів та їх копіювання може здійснюватися лише у випадках, встановлених законом". Отже, позиція лікаря-психіатра має правове підґрунтя, оскільки спеціальних застережень щодо можливості копіювання не містить жодний інший закон. Крім того, пацієнти здебільшого звертаються за одержанням медичної інформації у вигляді копії історії хвороби з метою подальшого оскарження відомостей, що містяться у цій документації. До речі, згідно з п. 41 ст. 4 Декрету Кабінету Міністрів України "Про державне мито" від 21.01.93 р. осіб, які страждають на психічні розлади, та їх законних представників звільнено від судових витрат, пов'язаних із розглядом питань щодо захисту прав і законних інтересів осіб при наданні психіатричної допомоги. Однак слід враховувати особливості даної категорії справ. Безпідставне оскарження відволікає лікарів від виконання своїх професійних обов'язків, порушує нормальний режим роботи.
Як бачимо, інформаційні відносини у сфері психіатрії потребують впровадження чіткого механізму їх регулювання та внесення змін до відповідних нормативно-правових актів.
Раніше вже мало місце офіційне тлумачення окремих положень Закону України "Про інформацію" на рівні конституційної юрисдикції. Рішенням Конституційного Суду України від 30.10.1997 р. № 5-зп було визначено, що медична інформація, яка включає в себе історію хвороби особи, за своїм правовим режимом належить до конфіденційної (інформації з обмеженим доступом), і лікар зобов'язаний на вимогу пацієнта, членів його сім'ї або законних представників надати їм таку інформацію "повністю і в доступній формі". На мій погляд, таке тлумачення не зняло проблеми механізму реалізації зазначеного права, залишивши це питання відкритим.
По материалам газеты "Юридичний вісник України" № 6 (398) 8-14 лютого 2003 р.