Завжди з великою повагою читаю на сторінках "Юридичного вісника України" публікації начальника ГСУ МВС України П. Коляди з коментарями щодо проблем кримінального законодавства, застосування окремих статей Кримінального кодексу, багато у чому з ним згодний і використовую його доводи у своїй практиці.
Але попри усю мою глибоку повагу до П. Коляди, не можу не висловити певні міркування, які не збігаються з його позицією, викладеною в статті "Ситуація "із захистом" ("ЮВУ, № 11, 2002 р.).
Прочитавши статтю, читач, не знайомий з даною темою, може вирішити, що бідний слідчий, який одержує "дріб'язкову заробітну платню і, до речі, не кожного місяця", глибоко стурбований необхідністю представити правову допомогу підозрюваному й обвинувачуваному, ганяється за ситим, розбещеними непомірними гонорарами адвокатом і прохає його виконати свої професійні обов'язки і захистити підозрюваного чи обвинуваченого від пред'явленого слідчим обвинувачення.
Насправді, далеко не так. Слідчі, відповідно до Указу Президента "Про умови грошового забезпечення осіб рядового і начальниііького складу й оплати праці працівників органів внутрішніх справ" від 4.10.1996 р. № 926, є найбільш високоопла-чуваними співробітниками МВС і мають грошове забезпечення набагато вище, ніж співробітники інших підрозділів, а якщо воно виплачується нерегулярно, то це проблеми МВС і уряду.
Не можу не погодитися з думкою П. Коляди про те, що ст. 47 УПК України, що передбачає можливість призначення захисника тільки через адвокатське об'єднання, викликає у слідчого певні проблеми, тим більше, що нині більшість адвокатів працює приватне і не входить до жодних об'єднань. Однак це не єдині вади законодавства, що Обмежують можливості осіб, притягнутих До кримінальної відповідальності, скористатися своїм правом на захист.
Так, ч. 3 ст. 47 УПК України визначає порядок призначення захисника особам, що бажають його запросити, але через відсутність коштів чи інші об'єктивні причини не мають можливості це зробити.
Однак ні ст. 43, що передбачає права обвинувачуваного, ні ст. 43-1, що передбачає права підозрюваного, не роз'яснюють цей порядок і здебільшого особа, затримана в порядку статей 106, 115 УПК, якщо навіть має кошти, не знає, що досить зробити заяву про призначення захисника.
У протоколі, який складає слідчий відповідно до ст. 21 УПК про роз'яснення права мати захисника, також не вказується обов'язок слідчого призначити захисника, чи надати затриманому можливість зв'язатися з ним чи з особами, що можуть запросити йому захисника.
У зв'язку з цим роз'яснення порядку запрошення захисника залежить від доброї волі слідчого, який у випадку відсутності достатньої доказової бази може усіляко відтягувати надання такої можливості підслідному у справах, де участь захисника не обов'язкова. Щоб уникнути цього, необхідно внести доповнення до ст. 21 УПК, яким зобов'язати слідчого роз'ясняти підозрюваному, обвинувачуваному не тільки його право мати захисника, а й вимоги ст. 47 УПК, які визначають порядок його запрошення і призначення.
А чого варті протоколи про відмову підозрюваного і обвинувачуваного від захисника, що складаються слідчими, у бланках яких уже надруковано: "Від захисника відмовляюся, тому що можу і хочу захищати себе сам", а підозрюваний, обвинувачуваний дописує лише "із причин нематеріального характеру".
Особа, яка вперше притягується до кримінальної відповідальності, природно, не може правильно зорієнтуватися і за бажанням слідчого відстрочити допуск захисника до справи, підписує подібні протоколи без особливих проблем.
У зв'язку з цим вважаю за необхідне, внести до ст. 46 УПК, що визначає порядок відмови від захисника, доповнення, згідно з яким протокол про відмову від захисника може бути складений слідчим тільки після власноручної письмової заяви підозрюваного, де він укаже поважні мотиви такої відмови.
Дуже вільно трактується слідчим і ст. 48 УПК України, яка передбачає права захисника. Так п. 3 ч. 2 даної статті передбачає право захисника знайомитися з матеріалами, якими обґрунтовується затримання підозрюваного чи обрання запобіжного заходу, або пред'явлення обвинувачення, а після закінчення досудового слідства — із усіма матеріалами справи.
Не заперечуючи права на ознайомлення з усіма матеріалами справи, тому що без цього неможливо виконати вимоги статей 218—222 УПК, слідчі блокують реалізацію права захисника на ознайомлення з матеріалами, що обґрунтовують затримання підозрюваного, обрання йому запобіжного заходу і пред'явлення обвинувачення. І використовують при цьому ст. 121 УПК, що передбачає неприпустимість розголошення даних попереднього слідства.
Цим грубо порушуються право підозрюваного чи обвинуваченого знати, в чому їх підозрюють чи обвинувачують і створюються перешкоди захиснику в здійсненні його обов'язків використовувати всі передбачені законом засоби для захисту свого клієнта. Не будучи ознайомленим із цими матеріалами, практично неможливо аргументовано оскаржити затримання, постанову про обрання запобіжного заходу і постанову про притягнення як обвинувачуваного.
А те, що обов'язок забезпечити право на захист покладено на слідчого, я вважаю правильним. Слідчий, притягуючи громадянина до кримінальної відповідальності, пред'являючи йому звинувачення в здійсненні злочину, діє від імені держави, яка і призначила кримінальну відповідальність за конкретні діяння, у зв'язку з цим і держава, діючи через слідчого, зобов'язана надати своєму громадянину можливість захищатися від обвинувачення. І перекладати обов'язок держави щодо захисту своїх громадян на громадську організацію щонайменше некоректно.