Проблеми відшкодування завданої потерпілому матеріальної шкоди на сучасному етапі судових реформ вимагають комплексного аналізу з боку як фахівців у сфері кримінального процесу, так і спеціалістів в галузі цивільного законодавства, активного застосування методів порівняльного дослідження.
Держава має взяти на себе обов'язок відшкодування шкоди, завданої потерпілому злочином, створивши для цього необхідні фонди, а після розкриття злочину, шляхом регресного позову відшкодовувати свої витрати за рахунок засудженого. Така пропозиція отримала обгрунтування і висвітлення в наукових публікаціях. Вона дістала підтримку та привернула до себе увагу не тільки процесуалістів, а й фахівців цивільного права та законодавців.
Зазначимо, що відповідно до ст. 1177 Цивільного кодексу України від 16 січня 2003 року, майнова шкода, завдана фізичній особі внаслідок злочину, якщо не встановлено особу, яка вчинила злочин, відшкодовується державою. Безумовно, що ця, досить радикальна у своїй добродійності норма, має ініціювати розробку процесуальної форми її реалізації, яка б найшла закріплення в новому КПК України (проекті КПК України).
Підставами для відшкодування державою потерпілому шкоди, завданої злочином, є:
Виходячи з цього, юридичними документами, які надавали б потерпілому підставу для вимоги про відшкодування завданої нероз-критим злочином шкоди, є постанова про порушення справи, постанова про визнання особи потерпілою, постанова про визнання особи цивільним позивачем у кримінальній справі, постанова про зупинення розслідування у зв'язку з невстановленням особи, яка вчинила злочин. Отже, для забезпечення права потерпілому на відшкодування завданої злочином шкоди йому мають бути вручені копії усіх вищеназваних процесуальних документів та роз'яснені його процесуальні й матеріальні права та порядок їх реалізації. Відповідні положення мають бути закріплені в КПК України.
З огляду на те, що новий Цивільний кодекс України набирає чинності з 1 січня 2004 року, виникає запитання: чи може потерпілий вимагати відшкодування завданої злочином шкоди за рахунок держави, якщо сам злочин вчинено до указаного строку, а справа буде зупинена розслідуванням уже в 2004 році?
Тут має місце проблема тлумачення юридичних фактів як підстав для отримання компенсації. Оскільки підставою відшкодування шкоди саме державою є певна сукупність фактів, на наш погляд, слід виходити з часу появи усіх цих фактів без винятку.
Згідно з п. 4 Перехідних положень ЦК України "щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності Цивільним кодексом України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов'язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності".
Зазначимо, що право у потерпілого на відшкодування шкоди виникає з моменту вчинення злочину. А от право вимагати відшкодування такої шкоди за рахунок держави виникає лише у разі нерозкриття правоохоронними органами злочину, що юридичне відображається в постанові про зупинення справи. Відповідно і обов'язок держави відшкодувати шкоду потерпілому від злочину виникає лише тоді, коли її державні органи не змогли розкрити злочин і встановити особу, яка його вчинила, що констатується ними самими в постанові про зупинення справи. Отже, на наш погляд, потерпший має право вимагати відшкодування завданої йому злочином шкоди за рахунок держави в усіх справах, що будуть зупинені розслідуванням у 2004 році або пізніше, у зв'язку з невстановленням особи, яка вчинила злочин, незалежно від того, коли був вчинений злочин і коли була порушена справа. Усі сумніви в цьому разі щодо наявності прав потерпілого мають тлумачитись на користь потерпілого.
Потерпілому необхідно всебічно і точно роз'яснити його юридичні права та забезпечити можливість їх реалізації. Аналіз практики свідчить, що в цьому питанні виникли значні проблеми. Останнім часом у деяких посібниках, що претендують на зразки процесуальних документів, з'явилися рекомендації роз'яснювати особі, яка допитується як потерпіла, що "відповідно до ст. 63 Конституції України юна не несе відповідальності за відмову давати пояснення щодо самого себе, близьких родичів та членів сім'ї". На практиці дізнавачі керуються ними, подекуди не вдаючись до з'ясування суті питання. До речі аналогічний підхід спостерігається і в Росії, де подібні трафарети процесуальних документів навіть законодавче затверджені і стали обовязковою формою. Бажано чи ні, але автори згаданих новацій необачно стали "процесуальними Сусаніними".
По-перше, у ст. 63 Конституції України говориться про те, що не несе відповідальності за відмову давати показання щодо самого себе, членів сімї та близьких родичів саме "особа"! Це поняття дуже широке (під особою можна розуміти і обвинуваченого, і свідка, і потерпілого, і експерта), а закон покладає на відповідних фахівців обов'язок самим визначитись — до якої саме особи слід застосовувати вказане правило. До речі, тут виникає ще одне запитання: якщо згадане положення Основного Закону застосовується до потерпілого, то чому ж тоді воно не застосовується до обвинуваченого? Мабуть, якби його застосовували щодо обвинуваченого, то захисники вже виграли б багато судових процесів.
По-друге, потерпілий дійсно не несе відповідальності за відмову давати показання щодо самого себе, близьких родичів та членів сімї, але ж він, більш того, взагалі не несе ніякої відповідальності за відмову давати показання щодо кого б то не було.
Отже, попереджати потерпшого, що він не несе відповідальності за відмову давати показання щодо самого себе, близьких родичів та членів сімї, бажають того чи ні добродії, що цитують дуже гарну ст. 63 Конституції України, означає завуальоване шахрайство, замасковану під піклування про захист прав потерпілого брехню. Адже у викликаної для пояснень особи за такого роз'яснення її прав може виникнути уявлення, що стосовно інших осіб (окрім самого себе, своїх близьких родичів та членів сімї) відмовитись давати пояснення юна не може і зобов'язана розповісти все, що знає, а інакше буде нести відповідальність. По суті, це не що інше, як примушування давати показання під загрозою негативних наслідків відмови від них.
Таке фарисейство призводить до визнання допиту незаконною дією та тягне визнання даних потерпілим показань юридичне нікчемними і позбавленими доказової сили. Мабуть не цього бажали розробники згаданих "інноваційних проектів", тобто "хотіли як краще, а вийшло як завжди".
Вбачається, що як при допиті, так і при провадженні інших слідчих дій потерпілим мають бути повністю роз'яснені всі їх права, роз'яснення таких прав має бути уніфікованим, доцільно при цьому в юридичному документі наводити текст прав потерпілого, який був би ідентичним тексту відповідної норми КПК України щодо статусу даного учасника процесу "без будь-якої самодіяльності". При цьому, щоб виключити можливі спекуляції і недоречності, у законі слід більш чітко зазначити, що "потерпілий має право давати показання або відмовитись давати показання і відповіді на будь-які запитання".
У проекті КПК України, при певних позитивних кроках у напрямі розширення прав потерпілого і зміцненні гарантій їх захисту, на жаль, допущено і деяке прикре звуження існуючих прав. Наприклад, згідно зі ст. 239 проекту КПК України, по закінченні розслідування слідчий роз'яснює потерпілому право ознайомитись з протоколами слідчих дій, що виконані за участю або за клопотанням потерпілого. Тобто тут передбачається, що з іншими матеріалами справи слідчий потерпілого не знайомить, хоча за чинним законодавством (ст. 217 КПК України) останній має право знайомитись з усіма матеріалами справи.
Зауважимо, що відповідно до ст. 22 Конституції України "при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод". Закони, що звужують існуючі права і свободи людини, не підлягають застосуванню. При прийнятті законодавцями положень ст. 239 проекту КПК в процитованій вище редакції, може скластися ситуація, за якої слідчий повинен буде визнати цю норму нечинною і керуватись нині чинною ст. 217 старого КПК України — пред'являти потерпілому для ознайомлення усі матеріали кримінальної справи, як це робиться на сьогодні. Аналогічні ситуації можуть виникати і щодо інших учасників процесу. Все це обумовлює необхідність чіткого визначення перш за все прав кожного з учасників процесу взагалі та прав потерпілого зокрема.
Пропонуємо в нормі КПК України, що визначає статус потерпілого, викласти такі положення:
"Потерпілий має право:
Слідчий, дізнавач, прокурор, суд зобов'язані невідкладно роз'яснити потерпілому його процесуальні права, вручити йому письмовий документ з описом його прав — декларацію прав потерпілого, невідкладно вжити передбачених законом заходів щодо забезпечення прав потерпілого".