Як фізичні, так і юридичні особи час від часу мають потребу у транспортних послугах — адже більшість громадян щоденно користуються транспортом загального користування, щоб дістатися до місця роботи, юридичні особи доволі часто доручають транспортним організаціям доставити до місця призначення певний вантаж тощо. Між тим, згідно з ч. 1 ст. 908 Цивільного кодексу України, що набирає чинності з наступного року (далі — ЦК), єдиною правовою підставою здійснення перевезення як вантажів, так і пасажирів та багажу, є договір перевезення, який має бути засвідчений відповідним письмовим документом.
Загальні умови перевезення містяться у главі 64 ЦК, проте правове регулювання відносин, які виникають між перевізниками й пасажирами чи відправниками вантажу, істотно відрізняється від регламентації ЦК інших видів договірних зобов'язань — це пояснюється тим, що детальні умови перевезення пасажирів, вантажів і багажу та відповідальність сторін за ці перевезення регулюють спеціальні закони, статути (кодекси) окремих видів транспорту та прийняті у встановленому порядку правила. Зокрема, умови перевезення автомобільним транспортом визначаються Законом "Про автомобільний транспорт" та Статутом автомобільного транспорту УРСР, затвердженим постановою Ради Міністрів УРСР від 27.06.1969 р.; на залізничному транспорті діє Закон "Про залізничний транспорт" та Статут залізниць України, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 06.04.1998 р.; на повітряному — Повітряний кодекс України; на морському — Кодекс торговельного мореплавства України. Крім того, існує досить багато міжнародних договорів, що регулюють міжнародні перевезення окремими видами транспорту — наприклад, Конвенція Європейського союзу "Про міжнародні залізничні перевезення" від 09.05.1980 р., Конвенція СНД "Про міжнародні автомобільні перевезення пасажирів і багажу" від 09.10.1997 р., Конвенція ООН "Про морське перевезення вантажу" від 01.01.1978 р. тощо.
У ч. 2 ст. 908 ЦК зазначено, що умови перевезення сторони визначають у договорі, проте, це припустимо лише у тому разі, якщо правові норми, що діють у сфері транспортних послуг, надають учасникам договору або можливість вибору між кількома встановленими умовами перевезення, або мають диспозитивний характер. Але кількість подібних випадків досить обмежена, оскільки більшість правових норм, що регулюють відносини за договором перевезення (особливо залізничним й повітряним транспортом), має імперативний характер, який зумовлено специфікою роботи транспорту (зокрема, через масовість операцій, єдність транспортно-технологічних процесів) та інтересами безпеки перевезень.
Поряд із загальними нормами про перевезення, ЦК окремо визначає та встановлює певні правила щодо договору перевезення пасажирів, оскільки він за наявності ряду спільних рис з іншими договорами перевезення має і значні, притаманні лише йому, правові особливості.
Відповідно до ст. 910 ЦК, за договором перевезення пасажира одна сторона (перевізник) зобов'язується перевезти другу сторону (пасажира) до пункту призначення, а в разі здавання багажу — також доставити до пункту призначення і багаж та видати його особі, яка має право на одержання багажу, а пасажир зобов'язується сплатити встановлену плату за проїзд, а у разі здавання багажу — також плату і за його провезення. Укладення договору перевезення пасажира та багажу підтверджується видачею відповідно квитка та багажної квитанції, форми яких встановлюються згідно із транспортними кодексами (статутами).
Договір перевезення пасажирів, як і будь-які інші договори перевезення, є двостороннім, оскільки і перевізник, і пасажир внаслідок укладення зазначеного договору набувають відповідних прав та обов'язків. Але на відміну від більшості договорів перевезення (наприклад, вантажу чи пошти), договір перевезення пасажира є консенсуальним — тобто таким, що вважається укладеним з моменту досягнення сторонами згоди з усіх істотних умов договору.
Зазвичай, договір перевезення укладається в усній формі, але його укладення має бути підтверджено письмовим доказом — пасажирським квитком (а при провезенні багажу і багажною квитанцією). На повітряному та залізничному транспорті (крім шляхів приміського сполучення) в інтересах безпеки впроваджена система іменних пасажирських квитків, а для пасажирів залізничного, морського, внутрішнього водного, автомобільного і електротранспорту, крім внутрішнього міського, встановлено вимогу про обов'язкове особисте страхування від нещасних випадків на транспорті відповідно до Положення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 959 від 14.08.1996 р.
На практиці договір перевезення пасажира досить часто укладається і шляхом вчинення конклюдентних дій без видачі квитка (наприклад, посадка пасажира у таксі, опускання жетона в автомат метро). Але у ч. 2 ст. 910 ЦК в імперативній формі зазначено, що укладення договору перевезення пасажира має підтверджуватись видачею квитка — таким чином, з буквального тлумачення даної правової норми випливає, що у вказаних й подібних ним випадках пасажир має право вимагати видачі йому саме квитка, що подекуди є не лише недоречним, а й неможливим. Видається доцільним зазначити у даному положенні ЦК, що укладення договору перевезення пасажира підтверджується видачею квитка або іншого письмового доказу — тоді дана правова норма цілком узгоджуватиметься з іншими правовими актами (скажімо, згідно з п. 42 Правил про надання послуг пасажирського автомобільного транспорту, затверджених постановою Кабінету Міністрів України № 176 від 18.02.1997 р., водій таксі зобов'язаний видати пасажиру чек про оплату його поїздки — у даному випадку він і буде письмовим доказом укладення договору). У наведеному вище визначенні договору пасажирського перевезення є пряма вказівка на оплатність даного договору, проте, існує численне коло пасажирів, яким надане право безоплатного проїзду на транспорті (як у міському і приміському сполученні, так і при далекому прямуванні) — у таких випадках витрати транспорту відшкодовуються з коштів відповідного бюджету.
Для перевезення пасажирів перевізник повинен подати той транспортний засіб і надати пасажиру в ньому те місце, що зазначені у проїзному квитку. Після цього, відповідно до ч. 1 ст. 919 ЦК, перевізник зобов'язаний доставити пасажира до пункту призначення у межах строку, який встановлено договором перевезення, якщо інший строк не встановлено транспортними кодексами (статутами) чи іншими нормативно-правовими актами та правилами, що видаються відповідно до них. Звичайно, у відношенні пасажирських перевезень майже на всіх видах транспорту застосовується система розкладів, але перевізник, за наявності поважних причин (наприклад, при виявленні несправності транспортного засобу), має право переносити зазначені у розкладі строки відправлення. У разі ж відсутності встановлених строків виконання договору, перевезення має бути здійснено у розумний строк, який повинен визначатися з урахуванням всіх обставин транспортування.
Крім права вимагати від перевізника виконання зазначених обов'язків, пасажиру надано також додаткові права, викладені у ст. 911 ЦК, а саме:
Слід зауважити, що наведений перелік прав пасажира не є вичерпним — відповідно до транспортних кодексів (статутів) та інших нормативно-правових актів коло прав, наданих пасажирам значно ширше. Зокрема, на залізничному транспорті пасажир може під час поїздки змінити маршрут, зазначений у квитку, не змінюючи станції призначення, виїхати потягом, що виходить раніше тощо.
Поряд з наданням досить численних прав, на пасажира покладено і ряд обов'язків, основними з яких є зобов'язання сплатити встановлену за домовленістю сторін чи відповідно до затверджених тарифів провізну плату, а також обов'язок додержуватися чинних на відповідному виді транспорту правил (зокрема, бережливо користуватися майном перевізника та не створювати своїми діями загрози виникнення небезпечних ситуацій під час перевезення). Крім того, під час повітряних перевезень з метою забезпечення безпеки польотів, охорони життя і здоров'я пасажирів та членів екіпажу встановлено обов'язковий огляд пасажирів, їхньої ручної поклажі та багажу, який проводиться в аеропорту чи міському аеровокзалі. У разі, якщо пасажир відмовиться від огляду, перевізник має право, відповідно до ст. 11 Правил повітряних перевезень пасажирів і багажу, зареєстрованих в Міністерстві юстиції України за № 755/8076 від 29.08.2003 р., відмовити пасажиру у перевезенні. При цьому, згідно з п. 24.1.1. ст. 24 зазначених Правил, перевізник звільняється від зобов'язання щодо компенсації пасажиру відмови у перевезенні (тобто, вартість квитка не повертається).
У разі порушення зобов'язань, що випливають із будь-якого договору перевезення, сторони, відповідно до ст. 920 ЦК, несуть відповідальність, встановлену за домовленістю сторін, якщо інше не передбачено положеннями ЦК, іншими законами чи транспортними кодексами (статутами) — адже саме їхніми нормами регулюється відповідальність за різні види порушень зобов'язань за договором перевезення. Як правило, відповідальність перевізника виражається у формі відшкодування збитків та (або) в сплаті штрафу. При цьому сторони не можуть домовитись про обмеження чи усунення відповідальності, яка передбачена законом.
Положення ЦК встановлюють відповідальність за окремі випадки порушення зобов'язань за договором перевезення пасажира. Так, у ч. 1 ст. 922 ЦК передбачено, що за затримку у відправленні транспортного засобу, що перевозить пасажира, або запізнення у прибутті такого транспортного засобу до пункту призначення перевізник сплачує пасажирові штраф (у розмірі, встановленому за домовленістю сторін чи транспортними кодексами), якщо не доведе, що зазначені порушення сталися внаслідок непереборної сили, усунення несправності транспортного засобу, яка загрожувала життю або здоров'ю пасажирів, чи з інших обставин, що не залежали від перевізника.
У разі відмови пасажира від перевезення з причини затримки відправлення транспортного засобу перевізник зобов'язаний повернути пасажиру провізну плату, а у випадку, коли поїздка пасажира з пункту пересадки не відбулася внаслідок запізнення транспортного засобу, який доставив його у цей пункт, перевізник повинен відшкодувати пасажирові завдані збитки (частини 2, 3 ст. 922 ЦК). При цьому пасажир вправі вимагати відшкодування понесених ним збитків (за умови доведення їхнього розміру) за загальними нормами цивільного законодавства, незалежно від встановлення у транспортних кодексах (статутах) штрафу за затримку і прибуття транспортного засобу.
Також правові норми ЦК передбачають відповідальність перевізника за втрату, нестачу, псування або пошкодження багажу пасажира з моменту його прийняття до перевезення до моменту видачі (ст. 924 ЦК) — у зазначених випадках перевізник має відшкодувати пасажирові розмір фактичної шкоди, якщо тільки не доведе, що це сталося не з його вини. Також перевізник має повернути пасажирові разом з вартістю багажу й плату, сплачену за його провіз. Для встановлення ціни втраченого чи зіпсованого багажу використовується оголошена пасажиром цінність багажу, а у разі відсутності такого оголошення застосовуються правила, встановлені нормативними актами щодо перевезення окремими видами транспорту. Так, відповідно до п. 10.3.4 розділу 10 Правил перевезень пасажирів, багажу, вантажо-багажу та пошти залізничним транспортом України, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України за № 620/3060 від 01.10.1998 р., у разі повної або часткової втрати багажу, зданого до перевезення без оголошеної цінності, залізниця сплачує пасажирові вартість багажу чи втраченої його частини, але не більш як 2,50 гривні за кожен втрачений кілограм ваги.
Згідно із положеннями ст. 928 ЦК відповідальність перевізника за шкоду, завдану каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю пасажира, визначається згідно із правовими нормами глави 82 ЦК, якщо договором чи законом не встановлено відповідальність перевізника без вини. Проте, підстави такої відповідальності не в усіх випадках однакові. Так, якщо пасажиру завдано шкоду не джерелом підвищеної небезпеки (наприклад, працівником транспортної організації, коли він виконував свої службові обов'язки, але без участі будь-яких транспортних засобів чи механізмів) транспортна організація несе відповідальність за заподіяння шкоди на загальних підставах, тобто за принципом вини її працівника. У тих же випадках, коли пасажиру завдано шкоду внаслідок використання, зберігання або утримання транспортних засобів або механізмів, тобто джерелом підвищеної небезпеки, перевізник несе суворішу відповідальність за правилами ст. 1187 ЦК — тобто, незалежно від наявності його вини. Перевізник може бути звільнений від відповідальності, лише якщо доведе, що шкоду було завдано внаслідок непереборної сили чи умислу потерпілого (ч. 5ст. 1187 ЦК).