З таким запитанням до редакції надійшло колективне звернення мешканців гуртожитку, розташованого у місті Вишгороді Київської області. Головним чином, це учасники ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, інваліди, учасники Великої Вітчизняної війни, матері, які самостійно виховують неповнолітніх дітей. Усього у гуртожитку проживає 300 чоловік, які постійно прописані у ньому. Будинок належав до державного житлового фонду і перебував у віданні тресту "П...".
Більшість мешканців з надією чекала можливості отримати нове житло. Але економічна криза призвела до припинення будівництва житла державою, і остання стала неспроможною утримувати існуючий житловий фонд. Плата як за користування кімнатами у гуртожитку, так і за комунальні послуги, різко зросла. На плечі людей поклали ще й утримання адміністрації та технічного персоналу гуртожитку. За багато років жодного разу трест не допоміг їм розрахуватися з комунальними службами. Плата за проживання у кімнаті та користування житлово-комунальними послугами становила 100—150 гривень на місяць, що у більшості з проживаючих викликало неприйняття та невдоволення, оскільки заробітна плата виплачувалася несвоєчасно, а інколи й узагалі не виплачувалася роками.
Не в новину їм були постійні відключення електроенергії, газопостачання та водопостачання. Протягом десяти років у будинку була відсутня гаряча вода, а відсутність електричної енергії призвела до необхідності запасатися свічками.
У 1995 році трест був перетворений у акціонерне товариство. Його керівництво включило гуртожиток у статутний фонд цілісного майнового комплексу. Зараз акціонерне товариство "П..." є нерентабельним, два його дочірніх підприємства вже визнані банкрутами. Становище мешканців стало безвихідним, оскільки правління товариства намагається перепрофілювати будинок або продати його, і для цього слід виселити усіх, хто у ньому проживає. Проте Концепцією роздержавлення і приватизації підприємств, землі і житлового фонду, затвердженою постановою Верховної Ради України від 31 жовтня 1991 року, передбачено, що одержання в колективну власність об'єктів соціально-культурного та побутового призначення за умови збереження рівня обслуговування та покриття витрат на їх утримання можливе лише за окремим рішенням Кабінету Міністрів України. Тому включення до статутних фондів об'єктів соціально-культурного призначення є неправомірним.
На жаль, описана ситуація є досить типовою для України. Слід повернутися до витоків цієї житлової проблеми. Протягом багатьох років перед державою стояло дуже важливе питання: як забезпечити житлом усіх її громадян. Одним з можливих варіантів хоча б на якийсь час задовольнити потреби у житлі, які виникали, було використання житлових будинків як гуртожитків. Вони використовувалися як тимчасове житло. Цим будинкам надавався статус гуртожитків, а підприємства, установи, організації зводили нові житлові будинки для своїх працівників та поліпшували їх житлові умови, а вивільнене житло передавалося для тимчасового проживання іншим громадянам.
Нині значна кількість житлових будинків, які мають статус гуртожитків, втратила свою специфіку тимчасового житла, оскільки враслі-док проведення приватизації зникли будь-які надії хоч коли-небудь отримати більш пристойне державне житло. У більшості таких будинків проживають родини, позбавлені як реальних можливостей для поліпшення житлових умов, так і права на постійне проживання та приватизацію житлової площі, яку вони займають у гуртожитку.
Згідно з вимогами ст. 9 Житлового кодексу Української РСР (далі — ЖК) ніхто не може бути виселений із займаного ним приміщення або обмежений у праві користування ним інакше як з підстав і в порядку, визначених законами. У деяких випадках громадян намагаються виселяти у примусовому порядку, порушуючи при цьому норми ст. 47 Конституції України, яка зазначає, що ніхто не може бути позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Тобто кожний конкретний випадок мусить вирішуватися через складну систему судочинства. Принцип гарантованості конституційних прав і свобод людини і громадянина передбачений ч. З ст. 22 Конституції України, положення якої не допускають звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
Статтею 132 ЖК та розділом 7 "Примірного положення про гуртожитки", затвердженого постановою Ради Міністрів УРСР від 3 червня 1986 року за № 208, чітко обумовлений перелік осіб, яких не може бути виселено з гуртожитків без надання іншого приміщення. Серед них, зокрема, інваліди війни, учасники Великої Вітчизняної війни, які перебували у складі діючої армії, сім'ї військовослужбовців; особи, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації, що надали їм жилу площу в гуртожитку, не менше десяти років; особи, звільнені у зв'язку з ліквідацією підприємства, установи, організації або за скороченням чисельності чи штату працівників; пенсіонери за віком та ін.
Окрім того, відповідно до п. 22 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1985 року за № 2 "Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України", вирішуючи спори про виселення з гуртожиткш, судам слід з'ясувати, чи є гуртожитком займане приміщення. Для цього, зокрема, необхідно: витребувати дані про те, чи перебуває будинок, у якому розміщено таке приміїцення, у віданні позивача (юридичної особи, яка звернулася до суду з позовом про виселення); чи побудований будинок як гуртожиток або спеціально для нього переобладнаний; чи укомплектований він меблями, спеціальним устаткуванням, інвентарем, культурно-побутовими предметами, необхідними для проживання, занять і відпочинку громадян; чи є штати для обслуговування гуртожитку; як оплачується проживання тощо.
Судам слід враховувати, що гуртожитками є також спеціально побудовані підприємствами, установами, організаціями житлові будинки для малосімейних, щодо яких адміністрацією, органом громадської організації і профспілковим комітетом до початку будівництва прийнято рішення про їх використання як сімейних гуртожитків і вони зареєстровані у виконкомі як гуртожитки. Якщо гуртожиток надано у зв'язку з виконанням посадових обов'язкш, слід з'ясувати вид трудового договору, укладеного між позивачем і відповідачем (особою, яку намагаються виселити із займаного нею житлового приміщення), і за яких підстав він був припинений, маючи на увазі вищезазначені положення ст. 132 ЖК.
В окремих випадках зацікавлені особи намагаються переселити мешканців у приміщення, практично не пристосовані для проживання. Якщо надане для переселення приміїцення не відповідає санітарним і технічним вимогам, суд має враховувати як визначений перелік випадків, коли житлові будинки чи житлові приміщення визнаються невідповідними санітарним і технічним вимогам (відповідно до постанови Ради Міністрів УРСР від 26 квітня 1984 року № 189 "Про порядок обстеження жилих будинків з метою встановлення їх відповідності санітарним і технічним вимогам та визнання жилих будинків і жилих приміщень непридатними для проживання"), а також інші конкретні обставини: стан здоров'я, склад сім'ї осіб, яких намагаються виселити тощо.
Слід зупинитися і на питанні можливості приватизації житлових приміщень, оскільки відповідно до п. 2 ст. 2 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" кімнати у гуртожитках не підлягають приватизації. У зв'язку з цим великого значення набуває точне визначення правового статусу кожного конкретного будинку. Це важливо також для проведення передачі будинкш у встановленому порядку до місцевих рад і подальшої їх приватизації.
Одну з можливостей приватизації будинків для малосімейних передбачено п. 9 ст. 8 вищевказаного Закону, який зазначає, що у разі банкрутства підприємств, зміни форми власності або ліквідації підприємств, установ, організацій, у повному господарському віданні яких перебуває державний житловий фонд, останній (крім гуртожитків) одночасно передається у комунальну власність відповідних міських, селищних, сільських рад.
Практика приватизації державних підприємств склалася таким чином, що гуртожитки, а у більшості випадків це звичайні будинки для малосімейних, включалися до акту оцінки вартості підприємств, що приватизувалися, а потім до статутних фондів новостворених акціонерних товариств. Хоча п. 2 ст. З Закону України "Про приватизацію державного майна" чітко визначено, що дія закону не поширюється на об'єкти державного земельного та житлового фондів, а також на об'єкти соціально-культурного призначення, за винятком тих, що належать підприємствам, які приватизуються. Окрім того, всі методики оцінки вартості майна під час приватизації, які затверджувалися постановами уряду, зобов'язували зменшувати або коригувати вартість цілісного майнового комплексу на вартість державного житлового фонду. Але в одних випадках гуртожитки відносили до об'єктів соціально-культурного призначення, їх неправомірно включали до статутних фондів цілісних майнових комплексів підприємств, які приватизувалися, або ж залишали на їх балансах, в інших — до житлового фонду, щр надавало змогу передати будинки у комунальну власність.
Якщо гуртожиток включений до статутного фонду цілісного майнового комплексу акціонерного товариства та переданий йому актом передачі, що є порушенням законодавства, він стає власністю цього товариства, тобто вибуває з державного житлового фонду, стає громадським. При передачі громадського житлового фонду на баланс місцевих рад житло набуває статусу державного і може бути приватизовано відповідно до вимог Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду".
З вищевикладеного випливає, що назріла гостра необхідність внесення змін і доповнень до Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду", які б передбачали можливість приватизації кімнат у гуртожитках, ре-
конструкцію гуртожитків за кошти підприємств, інвесторів та мешканців, надання їм статусу житлових будинків для малосімейних з пріоритетним правом на приватизацію після реконструкції тими громадянами, які на законних підставах отримали житло і не можуть бути виселені без надання іншого житла. Дія цього положення повинна розповсюджуватися і на ті гуртожитки, які були неправомірно включені до статутних фондів господарських товариств, утворених у процесі приватизації, зокрема тих, що стали банкрутами, підлягають ліквідації або не мають достатніх коштів для фінансування витрат, пов'язаних з утриманням та капітальним ремонтом гуртожитків.