Шановні народні депутати!

Подаючи до Верховної Ради згідно зі ст. 106 Конституції України Послання "Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2003 році", вважаю за необхідне привернути увагу парламенту до найгостріших проблем соціально-економічного та суспільно-політичного розвитку країни.

Домінантою політичного життя у 2003 р. виступала ініційована Президентом України політична реформа, всебічне обговорення основних позицій якої стало важливим чинником активізації суспільних процесів, розгортання загальнонаціонального діалогу з нагальних питань розвитку нашої держави, перспектив її майбутнього. Таким чином було сформовано досить потужну суспільну базу громадської підтримки політичної реформи, головною метою якої є завершення процесу становлення політичної системи Української держави і на цій основі - перехідного періоду розвитку нашого суспільства.

Вносячи відповідні пропозиції, я виходив з того, що президентсько-парламентська система влади відіграла важливу роль на початковому етапі державотворення, особливо в перші роки нашої незалежності, забезпечуючи не лише реалізацію складних системних реформ у всіх сферах суспільного життя, а й надійну стабільність суспільства та держави, громадянський мир і злагоду. Проте в діючій політичній системі, у т. ч. у чинній Конституції України, закладено суперечності, які нині стали гальмом подальших соціально-економічних та політичних перетворень, зокрема у виправленні раніше припущених викривлень та деформацій і забезпеченні на цій основі нових відчутних імпульсів суспільного прогресу, насамперед у розвитку демократії, в належному реагуванні на складні геополітичні виклики, з якими зіткнулася наша держава на старті нового століття. І лише упереджені політики не хочуть цього розуміти.

Головним у політичній реформі має стати якісне зростання ролі представницьких інституцій, передусім парламенту, а через це і політичних сил, насамперед партій, у розробці й реалізації державної політики, забезпеченні узгодженої та відповідальної діяльності законодавчої та виконавчої влад, демократизації всіх сфер суспільного життя, утвердженні основних засад громадянського суспільства. У кінцевому підсумку йдеться про посилення дієздатності держави і водночас укорінення таких суспільних умов, за якими демократичні принципи розвитку українського суспільства стануть визначальними у політичній сфері, а демократичні перетворення -необоротними.

Важливо враховувати й те, що завдання політичної реформи прямо і безпосередньо кореспондуються з євроінтеграційною стратегією України - входженням нашої держави до спільноти усталених демократій.

Водночас мої пропозиції щодо реформи, переходу до парламентсько-президентської республіки і на цій основі - до консолідованої демократії враховують особливості суспільного розвитку і країн пострадянського простору - найближчих сусідів України. Укорінення демократії в нових незалежних державах - колишніх радянських республіках - має за нинішніх умов визначальне значення не лише для успішного вирішення всього комплексу нагальних завдань внутрішніх перетворень, а й для суспільного поступу в Європі та світі загалом. У зв'язку з цим перетворення України на осередок демократії на теренах СНД слід розглядати як питання надто значуще не лише для українського народу, але й для міжнародної спільноти. Ми маємо всі передумови для того, щоб здійснити цю відповідальну місію. Конче важливим є те, що попри розбіжності, що природно, переважна більшість громадян нашої держави саме таким чином оцінює об'єктивну необхідність та безальтер-нативність запропонованих політичних перетворень.

З розумінням ставлюся до розмаїття позицій різних політичних сил та партій, у т. ч. й опозиційних, щодо змісту та механізмів політичної реформи. Це нормальне явище. Турбує інше - застосування окремими силами відверто деструктивних дій, несумісних з цивілізованими нормами політичної боротьби та демократії. Вірю в те, що український парламент, який у вирішенні найскладніших питань суспільного життя завжди відзначався здатністю до принципових компромісів, може узгодити існуючі розбіжності. Переконаний, що лише конструктивний політичний діалог між парламентською більшістю й опозицією забезпечить прийняття оптимальних для нашої держави та суспільства рішень. Я прихильник саме такого діалогу. Політична реформа має зміцнити консолідацію українського суспільства, а не призвести до зворотного результату. Виходжу з того, що ключові питання, пов'язані з внесенням відповідних змін і доповнень до Конституції, потрібно вирішити ще до виборів Президента України у жовтні нинішнього року. Не можна ставити це життєво важливе для держави завдання в залежність від політичної кон'юнктури. Реформа не повинна стати заручником амбіцій окремих політиків.

У контексті політичної реформи розглядаю і нагальність суттєвої активізації та вдосконалення партійного будівництва, відчутним стимулом яких має стати запровадження пропорційної виборчої системи. Це органічно пов'язані процеси. Відповідно до цього зміцнення партійної системи, посилення ролі партій у функціонуванні законодавчої та виконавчої гілок державної влади має оцінюватися як одне з найактуальніших завдань державного будівництва, центральний напрям реалізації політичних перетворень, спрямованих на дальшу демократизацію Української держави і суспільства, послідовне здійснення стратегічного курсу на всебічну інтеграцію в європейські та євроінтеграційні структури.

Такою ж мірою розглядаю необхідність більш активної роботи у питаннях, що стосуються створення в Україні правових та організаційних передумов утвердження інститутів громадянського суспільства. Йдеться про реалізацію одного з базових положень Конституції України, яке встановлює право громадян об'єднуватися не лише у політичні партії, а й у громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод, задоволення політичних, економічних, соціальних та інших інтересів. Верховна Рада та Кабінет Міністрів України мають суттєво посилити увагу і до цієї проблеми.

Минулий 2003 р. був знаковим для нашої держави і в іншому. Він став по суті першим в історії незалежної України роком реального функціонування відповідального перед парламентом коаліційного уряду. Почала діяти Координаційна рада парламентсько-урядової коаліції. Накопичується цінний політичний досвід і в цих питаннях. Підтвердженням ефективності відповідних механізмів, які у майбутньому мають стати конституційною нормою, стало ухвалення переважною більшістю депутатського корпусу нового законодавства у сфері пенсійного забезпечення та оподаткування доходів підприємств і громадян, своєчасне прийняття державного бюджету, інших принципових актів.

Парламент підтримав надзвичайно важливі зовнішньополітичні ініціативи щодо реалізації євроатлантичного курсу, зміцнення нормативно-правової бази боротьби з міжнародним тероризмом, активної позиції України у розв'язанні іракської кризи. Ці рішення стали помітним внеском у зміцнення міжнародного авторитету України, піднесли роль нашої держави в сучасному світовому процесі.

Вагомими виявилися результати економічної політики. 2003 р. став одним з найкращих за часи незалежності. Загалом у 2000-2003 pp. зростання ВВП склало 32,9%, у т. ч. за 2003 р. - 9,3%. Ще динамічніше розвивається промисловість, обсяги виробництва якої зросли відповідно на 60,3% та 15,8%. За чотири роки продуктивність праці в промисловості зросла на 85,9%.

Обсяги експорту товарів в Україні за чотири роки зросли на 99,3%, імпорту -на 94,3%.

Зазначені зрушення мають серйозні економічні передумови. Вони стали результатом здійснюваних в країні ринкових перетворень, реструктуризації підприємств, підвищення на цій основі їхньої конкурентоспроможності, а також ефективної політики макроекономічної стабілізації української економіки. Йдеться про надійну стабілізацію національної грошової одиниці, відчутне підвищення рівня монети-зації економіки, забезпечення мінімальної дефіцитності державного бюджету, суттєве зростання позитивного сальдо платіжного балансу, відчутне скорочення державного боргу, у т. ч. зовнішнього, істотне нарощування міжнародних валютних резервів НБУ та інше.

Хочу звернути увагу і на таке: починаючи з 2003 p., дані статистичного аналізу свідчать про нову якість зростання, пов'язану з початком інтенсивного оновлення основних виробничих фондів, відчутним зростанням інвестиційного попиту. За розрахунками інвестиції в основний капітал за чотири роки зросли на 92,2%, у т. ч. у 2003 р. - на 27,7%. Суттєво зріс рівень довгострокових кредитів комерційних банків. За минулий рік приріст іноземних інвестицій склав 21,7%.

Зростання інвестиційного попиту зумовило випереджальні темпи виробництва продукції машинобудування. Нині ця базова галузь все більшою мірою перебирає на себе локомотивну функцію зростання української економіки. Зміцнюється її інноваційний потенціал. Це один з найважливіших фактів економічної динаміки останніх років. Твердження скептиків про суто сировинну трансформацію української промисловості не мають жодних підстав. За чотири роки обсяги продукції машинобудування - основної галузі української індустрії - подвоїлися. Вони зросли на 107,1%, у т. ч. у 2003 р. - на 35,8%. Це ще один доказ утвердження принципово нової, націленої на майбутнє, моделі інвестиційного зростання української економіки.

Загалом за темпами зростання всього комплексу економічних показників 2000-2003 pp. Україна увійшла до групи країн, які сьогодні лідирують у світі. За оцінками ЄБРР, середньорічні темпи зростання ВВП країн Центральної Європи та Балтії, які раніше лідирували, за відповідний період становили 3,3%, тоді як в Україні -7,4%. Прибічникам порівнянь з минулим хочу навести і такі дані офіційної статистики: нинішні темпи економічного зростання незалежної України суттєво перевищують темпи збільшення валового суспільного продукту колишньої УРСР, які у 1976-1980 pp. становили 3,4%, у 1981-1985 pp. - 3,3, у 1986-1990 pp. - 1,7%.

Звісно, в економіці залишається ще низка надзвичайно складних невирішених проблем та недоліків. Я постійно акцентую на них увагу уряду та депутатського корпусу. Про них докладно йдеться у поданому тексті щорічного Послання. У своїй основі проблеми пов'язані з незавершеністю процесу формування повноцінного ринкового середовища, припущеними помилками та суперечностями здійснюваних реформ.

Некомплексність ринкових перетворень виявилася однією з основних причин винятково складної ситуації, що склалася минулого року в АПК та на продовольчому ринку. Негативні наслідки найжорстокішої за повоєнні роки посухи могли бути значно меншими, якби ми не зупинилися на півдорозі в реформуванні земельних відносин, забезпечили створення ефективних атрибутів аграрного ринку, надійну державну підтримку (відповідно до світової практики) сільськогосподарських товаровиробників. Системна незавершеність ринкових реформ є, за моїми переконаннями, основною причиною принципових недоліків і в розвитку енергетичного сектору, житлово-комунальної сфери, інших галузей економіки.

У зв'язку з цим мене непокоїть, що в питаннях законодавчого забезпечення поглиблення ринкових перетворень уряд та парламентська більшість, на яку він спирається, далеко не в усьому були послідовними. При цьому дається взнаки й хронічна проблема українського політикуму - фактична відсутність у парламенті сил праволіберального спрямування, які б насправді відстоювали курс запровадження ринкових трансформацій. Цю, не завжди популярну, функцію змушений перебирати на себе Президент України, що для перехідної економіки навряд чи є виправданим.

Така ситуація відчутно позначається на бюджетній сфері, яка й досі не кореспондується із завданнями політики економічного зростання, виконує суто фіскальну функцію. Підтвердженням цього є небезпечне зростання рівня державного споживання. Якщо у 1999 р. доходи Зведеного бюджету, Пенсійного фонду та державних соціальних позабюджетних фондів складали 34,6% ВВП, то у 2002 р. - 38,8, а за результатами 2003 р. - 40,1%. Для економіки з рівнем ВВП, який є в Україні, це занадто високий показник. Але попри це опозиційні сили, і насамперед парламентська фракція "Наша Україна", що претендує на роль правої опозиції, постійно виступають за дальше нарощування державного споживання. Минулорічні акції протесту щодо прийняття державного бюджету є переконливим підтвердженням цього досить суперечливого феномену українського парламентаризму.

Тепер про найголовніше - про розвиток соціальної сфери. У роки майже десятирічної кризи ця сфера зазнала найбільших втрат: 1990-1999 pp. ВВП скоротився на 59,2%, тоді як реальна заробітна плата - у 3,82 раза, виплати пенсій - майже у 4 рази. З урахуванням такої ситуації було реалізовано обгрунтовану в щорічному Посланні Президента України за 2000 р. політику випереджального зростання (порівняно зі збільшенням ВВП) реальних доходів населення. У 2000-2003 pp. вони зросли на 42,7%, у т. ч. у 2003 р. - на 5,8%. Цьому сприяла надійна стабільність гривні.

Більш високими темпами зростала реальна заробітна плата, за винятком 2000 p., коли у зв'язку із суттєвим зростанням роздрібних цін (128,2%) цей показник зменшився на 0,9%. У 2001 р. реальна заробітна плата збільшилася на 19,3%, у 2002 р. - на 18,2%, у 2003 р. - на 15,2%. Поліпшується структура оплати праці. Питома вага тих, хто отримував заробітну плату у розмірі понад 500 грн., зросла від 5,6% у грудні 1999 р. до 33,6% у грудні 2003 р. Водночас питома вага працівників, що отримували заробітну плату не вище 205 грн. (офіційно встановлений рівень мінімальної заробітної плати за грудень 2003 p.), за цей період зменшилася у 4,6 раза.

Протягом 2000-2003 pp. практично стабілізувалися (на рівні 27-28%) параметри, що характеризують рівень бідності населення.

Намітилися позитивні тенденції й у пенсійному забезпеченні населення, хоча говорити про успіхи в цій сфері ще зарано. Покладаю надії на реформування пенсійної справи відповідно до законів, прийнятих минулого року.

Гострою залишається проблема майнової диференціації населення. За своїми параметрами вона давно вже перевищила критично допустимий рівень, який визначає поріг соціальної стабільності. Я не прихильник політики штучного обмеження доходів заможних верств населення, у т. ч. багатих сімей. Я проти полювання за відьмами. Новий цикл перерозподілу власності в Україні є неприпустимим. Нам потрібно інше - більш швидкі темпи зростання реальних доходів середньо- та малозабезпечених верств населення. Не можна вважати нормальним явищем, коли приватний сектор економіки, що зміцнює свої позиції, фактично повністю самоусунувся від розв'язання широкого комплексу соціальних проблем, переклавши всі соціальні функції на "плечі" держави.

Це становище слід обов'язково змінити. Треба використовувати світовий досвід. Переконаний у тому, що й представники ділових кіл та великого бізнесу, які найбільше зацікавлені в соціальній стабільності, цілком згодні з такою постановкою питання. Потрібно розробити механізми його ефективної реалізації.

У зв'язку з цим концентрованої уваги всього суспільства потребують медицина та загальноосвітня школа. Переконаний у тому, що настав час, коли весь існуючий економічний потенціал суспільства треба зосередити на вирішенні наявних у цих сферах проблем, передусім на зміцненні їхньої матеріально-технічної бази. Треба зробити все можливе і неможливе, щоб досягти відчутних результатів. Не хочу виправдовуватися, однак раніше це було нереально. Нині фінансовий стан держави зовсім інший. Накопичувані ресурси потребують концентрованого використання, їх не можна розпорошувати. Кабінет Міністрів і Верховна Рада мають визначитися й у даному питанні. Суспільство очікує активних дій.

Протягом останніх років дещо знизився (з 43,5% у 1997 р. до 35% - у 2003 р.) рівень тінізації української економіки. Водночас її існуючий рівень залишається занадто високим. Він суттєво перевищує рівень тінізації економіки країн Центральної Європи. Значні масштаби тіньової економічної діяльності позначаються на обсягах і структурі ВВП, гальмують соціально-економічні реформи, спотворюють офіційні дані про стан економіки. Одним із найнебезпечніших наслідків розвитку тіньової економіки є її вплив на криміналізацію суспільства. Слід усвідомлювати і посилення впливу тіньового капіталу на різні сфери суспільного життя, його зрощування з державним апаратом, зростання корупції. У цій ситуації необхідно забезпечити створення чіткого механізму міжвідомчої координації, ефективне і комплексне використання всіх наявних сил і засобів правоохоронних, контролюючих, фінансових та інших державних органів у вирішенні відповідних завдань.

Очевидним висновком є й те, що дальше обмеження впливу чинників тінізації економіки не може базуватися лише на силових методах, які дають тимчасовий ефект. Це має бути цілісна система дій, спрямована передусім на подолання та викорінення причин та передумов цих явищ і процесів. Необхідна нова стратегія детінізації економіки. Вона має полягати у першочерговому створенні сприятливих умов для легальної економічної діяльності на основі максимального врахування інтересів суб'єктів господарювання.

Водночас хочу звернутися з пропозицією до Кабінету Міністрів та Верховної Ради України розглянути можливість проведення вже протягом поточного року амністії громадян у зв'язку з легалізацією тіньових капіталів. Йдеться про поширену практику, у т. ч. й на теренах СНД. Звісно, що амністія не може стосуватися фінансових ресурсів, отриманих внаслідок злочинів проти особи та безпеки держави, торкатися осіб, проти яких було порушено кримінальну справу та засуджених. У зв'язку з цим дуже важливо враховувати, що, крім фінансового ефекту, амністія тіньових капіталів може стати кроком до формування "економіки довіри".

Загалом реалізація стратегії детінізації української економіки, яка передбачає вжиття комплексу взаємопов'язаних заходів щодо створення, з одного боку, сприятливих умов для легальної господарської діяльності, а з другого - посилення відповідальності за економічні злочини, дозволить поліпшити інвестиційний та соціальний клімат у суспільстві, підвищити рівень доходів та соціального захисту громадян, залучити додаткові бюджетні надходження та інвестиційні ресурси для забезпечення динамічного та сталого економічного зростання, реалізації євроін-теграційного стратегічного вибору України.

Зі здобуттям незалежності перед нашою державою з усією гостротою постала проблема формування зрілої політичної нації. Крок за кроком належить подолати всі жахливі наслідки політики денаціоналізації, яка впродовж багатьох століть насаджувалася українському народові. Нами зроблено багато й у цих питаннях, але реалізоване жодною мірою не зіставляється з потребами часу.

Маємо досягти насамперед суспільного компромісу в переосмисленні своєї історії, відмовитися від викривлених стереотипів, які не лише в роки тоталітаризму, а й задовго до цього насаджувалися суспільній свідомості. У цьому контексті особливо гострою є проблема примирення й консолідації українського народу.

До безперечних позитивних тенденцій суспільного розвитку відношу складний процес згуртування всіх етнічних складових українського суспільства. Це наше чи не найвагоміше завоювання за роки незалежності. Владні структури всіх рівнів, а також органи місцевого самоврядування повинні й далі бути максимально уважними до створення сприятливих умов співжиття та співпраці різних суспільних груп, незалежно від їхнього соціального, культурного, етнічного походження та віровизнання.

Особливої уваги потребує сприяння розвиткові української культури і духовності. Ще раз акцентую: в моєму розумінні проблеми кардинального оздоровлення суспільно-політичного процесу лежать нині насамперед у площині відчутного прогресу духовної сфери. Необхідні дієві заходи держави щодо повної реалізації конституційних положень стосовно розвитку історичної свідомості, традицій і культури української нації, а також етнічної і культурної самобутності всіх національних меншин в Україні.

Важко переоцінити об'єднавче значення мовного чинника, що істотно впливає на хід процесів духовного відродження українського народу. Державний статус функціонування української мови, який потребує суттєвого зміцнення, - це не акт примусу чи приниження інших мов в українському суспільстві, а необхідний стратегічний засіб його реальної консолідації і вироблення цілісного комунікативно-смислового поля.

Завжди надавав виняткового значення розвиткові державно-церковних взаємин як важливому чиннику суспільно-політичної стабільності. Україна є багатоконфесійною державою, в якій поряд з віруваннями та конфесіями, що мають багатовікові традиції, все активніше виникають і нові, не завжди відповідні суспільній моралі та національному менталітету. Існують й інші проблеми, вирішення яких потребує вдосконалення чинного законодавства у цій сфері.

Важливою ланкою консолідації української політичної нації залишається активна участь української діаспори в суспільному житті України. Держава зобов'язана ретельно вивчати реальний стан культурно-освітнього, соціального, матеріального забезпечення представників української діаспори, взаємодіяти з урядами відповідних країн для реалізації передбачених міжнародними нормативно-правовими документами належних прав і свобод закордонних українців. Неоціненну роль у вирішенні цих завдань має відіграти прийняття Верховною Радою України Закону "Про закордонного українця".

З визначенням у Посланні Президента України стратегії "Європейський вибір" (2002 р.) проблема реалізації євроінтеграційного курсу нашої держави перемістилася з площини суто політичних обгрунтувань у сферу практичних рішень. На нинішньому етапі локомотивними ланками цього процесу стали, з одного боку, вирішення широкого комплексу проблем, пов'язаних зі вступом України до COT, і з другого - наші активні дії щодо набуття повноправного членства в НАТО.

Хочу особливо акцентувати увагу на катівській проблематиці. Ініціативна позиція Президента України, яка була підтримана Радою національної безпеки і оборони України, щодо перспективи набуття Україною повноправного членства в НАТО стала переломним етапом у відносинах нашої держави з альянсом. У цьому доленосному рішенні відбилося глибоке усвідомлення того, що не лише членство України в НАТО, а й сам процес відповідної інтеграції сприятиме вирішенню низки важливих стратегічних завдань нашої держави, зокрема:

* забезпеченню національної безпеки України, захисту її державного суверенітету;

* сучасному облаштуванню державних кордонів України; " поліпшенню міжнародного іміджу держави, її активному прилученню до геополітичних процесів, загальноєвропейської та колективної безпеки, зміцненню стабільності у Східноєвропейському та Чорноморському регіонах.

З урахуванням цих чинників процес євроатлантичної інтеграції розглядаю не лише як одну з проміжних ланок реалізації мети вищого порядку - завдань євро-інтеграційної стратегії України, а і як ключовий ланцюг цієї стратегії.

Наша держава активно підтримує розширення ЄС, яке відкриває для України нові стратегічні перспективи та досить вагомі можливості поглиблення євроінтегра-ційної політики. У результаті такого розширення Україна набуде статусу безпосереднього сусіда країн-членів ЄС, що об'єктивно розширює можливості конструктивного співробітництва нашої держави з ЄС як в економічній, так і в політичній сферах. Упевнений, що наявні ускладнення у цьому питанні тимчасові і будуть врегульовані. Уряд України робить усе для вирішення цієї проблеми.

Належить творчо осмислити досвід країн першої хвилі євроінтеграційного процесу, проаналізувати не лише позитивні, а й негативні сторони, аби уникнути помилок, яких припустилися країни Центральної Європи. Ми не повинні інтегруватися в Європу як "молодша сестра". Це вже ми "проходили". Тому маємо запобігти цим явищам. Відкладення на більш віддалений, ніж це передбачалося нами раніше, строк реалізації кінцевої мети щодо набуття Україною повноправного членства в ЄС стане втратою для суспільства, оскільки йдеться про стратегічну перспективу фундаментальних системних трансформацій, які належить здійснити. А саме: " про реалізацію у відповідний проміжок часу обгрунтованої у Посланні Президента України "Європейський вибір" стратегії випереджального розвитку, яка має забезпечити щорічні темпи зростання ВВП в Україні у серед-ньостроковій перспективі на рівні не нижче ніж 6-7% (у 1,5-2 рази вищі, ніж загалом в країнах ЄС), відчутне подолання на цій основі розриву в обсягах

ВВП на душу населення між Україною та державами-членами Євросоюзу;

* опанування інноваційної моделі структурної перебудови та зростання, реалізація якої має забезпечити істотне підвищення конкурентоспроможності економіки, утвердження України як високотехнологічної держави;

* цілеспрямоване забезпечення надійних передумов скорочення розриву в рівні та якості життєвих стандартів з країнами ЄС, утвердження середнього класу - основи політичної стабільності та демократизації суспільства.

У контексті євроінтеграційної стратегії Україна зацікавлена у всебічному розвитку багатостороннього економічного співробітництва з країнами СНД, зокрема з Росією. Цей розвиток передусім передбачає подолання ускладнень, що виникли впродовж останніх років у розвитку зовнішньоторговельних відносин. Позитивну роль у цьому може відіграти реалізація Угоди щодо формування за участю Білорусі, Казахстану, Росії та нашої держави Єдиного економічного простору. Головним для України на нинішньому етапі розвитку є пошук джерел ресурсного забезпечення сталого економічного зростання, утвердження інноваційної моделі розвитку, підвищення конкурентоспроможності економіки, наближення соціальної сфери до європейських стандартів.

Маємо виходити також з того, що поглиблення регіонального співробітництва повністю відповідає принципам Євросоюзу. В основі цих принципів лежить розуміння, що лише через співробітництво і партнерство зі своїми сусідами кожна окремо взята країна може максимально реалізувати власний потенціал, гарантувати національні інтереси. Україна зацікавлена в європейській орієнтації нового міждержавного утворення. Посилення інтеграційних процесів між відповідними країнами може сприяти утвердженню у східній частині європейського континенту зони стабільного соціально-політичного розвитку та високих темпів економічного зростання.

З євроінтеграційним курсом повністю узгоджується активна позиція Президента України в питаннях, які стосуються оптимізації наших відносин з Російською Федерацією, виведення їх на рівень стратегічного партнерства. Європейська спільнота об'єктивно зацікавлена в такому перебігу подій, у т. ч. й у взаємній координації євроінтеграційної політики наших держав. Йдеться про важливий чинник розширення зони стабільності на європейському просторі, утвердження якої є одним з визначальних пріоритетів Євросоюзу. Ця принципова позиція знайшла всебічне підтвердження на Ялтинському саміті (жовтень 2003 р.) "Україна - ЄС".

Особливо перспективною є наша конструктивна взаємодія з Казахстаном, який об'єктивно зацікавлений в європейському векторі нового регіонального утворення, має наміри зблизитися з Європою через "четвірку". Україна може відігравати у цьому функцію сполучної ланки. Такою ж мірою Україна зацікавлена у взаємовигідному співробітництві з Республікою Білорусь.

Значущим для нашої держави є всебічне поглиблення багатосторонніх, взаємовигідних економічних відносин з Туркменистаном, який продовжує залишатися одним із основних торгових партнерів України. Невпинно зростає обсяг прямих українських інвестицій у цю країну.

Водночас стратегія регіональної політики України, логіка наших економічних відносин з усіма країнами СНД, у т. ч. і з Росією, має розглядатися як така, що підпорядкована курсу європейської інтеграції нашої країни. Ця базова системо-утворювальна позиція зовнішньополітичного курсу України не може ставитися під сумнів. Президент України завжди дотримувався її і дотримується нині твердо і послідовно.

Серед підсумків минулого року до нашого активу зараховую відновлення конструктивного діалогу зі Сполученими Штатами Америки, спрямованого на розвиток наших відносин на засадах взаємоповаги, невтручання у внутрішні політичні процеси, усунення бар'єрів на шляху двосторонньої торгівлі та інвестицій. Загалом виходжу з того, що встановлення міцних партнерських відносин зі США, особливо у воєнно-політичній сфері, має для нас стратегічне значення, зокрема, з урахуванням євроатлантичної стратегії нашої держави, спільних позицій у питанях боротьби з тероризмом та зміцнення безпеки у Східноєвропейському та Чорноморсько-Кас-пійському регіонах. Особливу роль у цьому відіграє і той факт, що, згідно з Будапештським меморандумом 1994 p., США є гарантом безпеки та територіальної цілісності України.

Українське суспільство добре усвідомлює сучасні реалії світового устрою, необхідність спільної протидії новітнім глобальним загрозам, міжнародному тероризму. Наша країна підтримала дії антитерористичної коаліції у війні в Афганістані, ратифікувала Європейську конвенцію про боротьбу з тероризмом, направила свої військові контингенти на Близький Схід для допомоги міжнародній коаліції в Іраку, а також до Ліберії, ухвалила з альянсом План дій Україна - НАТО та Цільовий план дій Україна - НАТО на 2003 р. Високо оцінено участь України у поліцейській місії ЄС у Боснії та Герцеговині та ін.

Україна завжди виступала і виступатиме за максимальне використання авторитету Організації Об'єднаних Націй у вирішенні найгостріших проблем колективної безпеки, за створення об'єктивних передумов, які б не лише тільки урівноважували надзвичайно небезпечні деструктивні процеси сучасного світового розвитку, а й попереджали їх. Йдеться насамперед про спільний пошук механізмів, реалізація яких забезпечила б у глобальному вимірі зближення держав за рівнем життя. Світ, де не звужується, а весь час поглиблюється небезпечний розрив між багатими та бідними державами, не може бути стійким. Відстоювання людської гідності, прав та свобод кожної особи, як і реальна демократизація всіх сфер суспільного життя, можливі лише на основі вирішення зазначеної проблеми.

Твердо переконаний і в тому, що українська дипломатія має на порядок активніше працювати з питаннями, що стосуються дальшого поглиблення наших відносин з Польщею, країнами Балтії, Центральної та Південно-Східної Європи, з Китаєм, Туреччиною, Індією, Пакистаном та Іраном, іншими країнами Близького Сходу та Латинської Америки. У нас багато спільних інтересів, а це - об'єктивна основа для економічної взаємодії та взаєморозуміння.

Шановні народні депутати!

У жовтні поточного року відбудуться нові президентські вибори. Усе робитиму, щоб вибори нового глави держави пройшли цивілізовано, на демократичній основі, у повній відповідності з чинним законодавством. Водночас усім нам слід серйозно замислитися та завчасно виробити необхідні дії стосовно процесів, які розвиватимуться в українському суспільстві після виборів, ефективного вирішення нагальних проблем щодо дальшої перспективи, насамперед - зміцнення державності та суверенітету України.

З урахуванням цього ключовим моментом президентських виборів нинішнього року має стати забезпечення наступності державної політики у соціальній, економічній і політичній сферах. Перше десятиріччя незалежності внаслідок складного комплексу об'єктивних і суб'єктивних чинників, у т. ч. і припущених помилок, характеризувалося значними суперечностями, супроводжувалося надто великими втратами в економіці та життєвому рівні населення України. Разом з тим за ці роки Україні вдалося значною мірою подолати найбільш складні та гострі проблеми початкового етапу становлення незалежної держави, кардинального реформування всіх без винятку сфер суспільного життя і насамперед - економічної системи. Утверджено критичну масу ринкових перетворень, покладено край тривалій і руйнівній трансформаційній кризі, забезпечено позитивні зрушення в економіці, чотири роки поспіль відбувається її швидке зростання. Неухильно, хоча і надто повільно, почав поліпшуватися добробут основних верств населення. Відбувається складний процес утвердження Української політичної нації. Окреслилися певні позитивні здобутки і в духовній сфері. Держава демонструє спроможність адекватно реагувати на нові небезпечні виклики міжнародного характеру, зміцнювати обороноздатність, захищати суверенітет і територіальну цілісність.

У зв'язку з цим підкреслюю: повною мірою визнаючи неминучість корегування державної політики відповідно до програмно-ідеологічних настанов майбутнього глави держави, маємо все зробити, щоб забезпечити наступність курсу держави як необхідну умову збереження позитивних здобутків і дальшого зміцнення сприятливих змін суспільного розвитку.

Усе це вимагає конструктивного підходу та відповідальності з боку всіх без винятку політичних сил за проведення виборів у сприятливій політичній атмосфері. Зазначене стосується як сил, що належать до нинішньої парламентської більшості, так і опозиції. Опозиційні політичні сили мають виступати носіями альтернативних програм і шляхів суспільного розвитку, а не гасел, поглядів і тенденцій.

Повторюю: суспільство цілком справедливо з великим застереженням сприймає будь-які схеми передвиборчого процесу, які ставлять за мету реалізацію суто власних амбіцій окремих політиків. Цього припуститися ми не маємо права. Особливо відповідальним слід вважати завдання щодо утвердження соборності Української держави, неприйнятності будь-яких дій, що загрожують розколом українському суспільству, насамперед за територіально-регіональною ознакою. Проведення чесних, прозорих і демократичних виборів Президента України слід розглядати і як один з ключових чинників прискорення євроінтеграційних процесів, налагодження продуктивних відносин з провідними демократіями, поліпшення міжнародного іміджу Української держави. Упевнений саме у такому перебігу подій. Розраховую на мудрість і громадянську відповідальність кожного.

2004 р.

м. Київ Л. КУЧМА

ПРО ВНУТРІШНЄ І ЗОВНІШНЄ СТАНОВИЩЕ УКРАЇНИ У 2003 РОЦІ

І. Суспільно-політичний розвиток країни. Формування основних засад громадянського суспільства

Після парламентських виборів 2002 р. окреслився новий цикл розвитку політичної системи України. Його особливість полягає в якісному зростанні ролі представницьких інститутів, передусім парламенту, а через це і політичних сил, насамперед партій, у системі державної влади, підвищенні їхньої відповідальності перед суспільством. Така ситуація стала можливою завдяки масштабним суспільно-політичним перетворенням попереднього періоду, під час якого в Україні закладено фундамент сучасного державного устрою на принципах розподілу влади: відбулося становлення реального парламентаризму і виконавчої вертикалі, незалежних судової системи та місцевого самоврядування. Нині постає принципово нове завдання - досягнення широкого суспільного консенсусу навколо проблеми системного вдосконалення та підвищення дієздатності державної влади, зміцнення інституційних основ демократії та громадянського суспільства, укорінення таких суспільних умов, за яких демократичні принципи у політичній сфері стануть визначальними, а демократичні перетворення - необоротними.

На реалізацію цього спрямована політична реформа, основна мета якої - посилення ролі представницьких інституцій у розробці та реалізації державної політики, формування політичне відповідальної та ефективної виконавчої влади, забезпечення на цій основі дієвого захисту прав і свобод людини та громадянина. Політична реформа покликана закласти інституційні передумови дальшого суспільного розвитку, здійснення системної трансформації українського суспільства.

Завдання політичної реформи прямо і безпосередньо кореспондуються з євроі-нтеграційною стратегією України - входженням нашої держави до спільноти усталених європейських демократій.

Здійснення реформи і забезпечення на її основі переходу до консолідованої демократії враховує й особливості суспільного розвитку країн пострадянського простору - найближчих сусідів України. Укорінення демократії в нових незалежних державах (колишніх радянських республіках) має за нинішніх умов важливе значення не лише для успішного вирішення всього комплексу нагальних внутрішніх суспільно-політичних завдань, виправлення раніше припущених викривлень та деформацій, а й для суспільного поступу в Європі та світі загалом. У цьому контексті перетворення України на осередок демократії на теренах СНД слід розглядати як питання надто значуще не тільки для Українського народу, але й для міжнародної спільноти. Нині наша держава має всі необхідні передумови для того, щоб здійснити цю відповідальну місію.

1. Політична реформа та її перспективи

У 2003 р. відбулися реальні зміни в розподілі та реалізації владних повноважень. Минулого року вперше в історії незалежної України було утворено коаліційний уряд. Запроваджено нові механізми і процедури взаємодії та співпраці між Кабінетом Міністрів та Верховною Радою. Накопичено досвід реального функціонування моделі відповідального перед парламентом уряду. На розвиток політичної угоди між парламентом і Кабінетом Міністрів про співпрацю та солідарну відповідальність наприкінці 2003 р. створено парламентсько-урядову коаліцію.

Підтвердженням ефективності таких кроків стало ухвалення переконливою більшістю депутатського корпусу програми діяльності Кабінету Міністрів, прийняття законодавства у сфері пенсійного забезпечення та оподаткування доходів підприємств і громадян, а також Державного бюджету, інших законодавчих актів. Парламент підтримав надзвичайно важливі зовнішньополітичні ініціативи щодо реалізації євроатлантичного курсу, зміцнення нормативно-правової бази боротьби з міжнародним тероризмом, активної позиції України у розв'язанні іракської кризи. Ці рішення стали вагомим внеском у зміцнення міжнародного авторитету України, піднесення її ролі у сучасному світовому процесі.

Домінантою політичного життя у 2003 р. було питання практичної реалізації ініційованої Президентом України політичної реформи, необхідність і актуальність якої усвідомлюють як широкі кола громадськості, так і більша частина політичної еліти України.

У березні 2003 р. зроблено принципово важливий крок щодо практичного запровадження нової політичної моделі - Президент України подав до парламенту пропозиції стосовно внесення змін і доповнень до Конституції України. Роблячи цей крок, Глава держави виходив з того, що президентсько-парламентська система відіграла важливу історичну роль - особливо у перші роки незалежності, забезпечуючи не лише проведення складних трансформаційних реформ, а й гарантуючи надійну стабільність суспільства та держави. Проте нині існуюча форма правління перестала відповідати вимогам часу та новим українським реаліям. До того ж у чинній Конституції закладено механізм протистояння законодавчої та виконавчої влад, що негативно позначилося на розвитку всіх сфер суспільного життя, стало серйозним гальмом на шляху соціально-економічних і політичних перетворень. Йдеться насамперед про конституційну невизначеність основних засад взаємодії парламентської більшості та уряду, зокрема механізмів її впливу на формування складу Кабінету Міністрів та реалізацію солідарної відповідальності за результати його діяльності. Неврегульованість у Конституції цих та деяких інших ключових моментів переконливо засвідчила необхідність правового унормування статусу парламентської більшості та механізмів її взаємодії з Кабінетом Міністрів, невідкладну потребу конституційного закріплення норм та положень, що характерні для парламентсько-президентської форми правління - однієї з найпоширеніших політичних моделей у демократичних країнах Європи. Без цього спроби запровадження коаліційного уряду залишатимуться недостатньо ефективними.

Водночас внесені Президентом України пропозиції щодо політичної реформи розглядалися лише як відправний момент для започаткування широкої громадської дискусії. Заздалегідь передбачалася можливість корегування низки положень зазначеного проекту з метою досягнення суспільно-політичного консенсусу щодо вирішення цієї надзвичайно важливої для дальшого розвитку України проблеми.

У ході всенародного обговорення до Міністерства юстиції надійшло понад 800 тис. індивідуальних звернень і протоколів зібрань громадян, сесій місцевих представницьких органів. Обговорення конституційної реформи було проведено в усіх регіонах України. У ньому взяли участь близько 9 млн. громадян, місцеві осередки політичних партій, громадські організації. Обговорення відбувалося також і на фаховому рівні. Проведено "круглі столи", конференції, дискусії, у т. ч. на телебаченні, радіо, шпальтах газет, за участю провідних політологів, аналітиків, фахівців з конституційного права, суспільствознавців тощо. Авторитетними соціологічними організаціями проведено опитування громадської думки з ключових питань законопроекту. Висловили ставлення до політичної реформи всі провідні політичні партії. Відбулися парламентські слухання, на яких свою думку щодо проекту конституційних змін висловили парламентські фракції та депутатські групи.

Найважливішим результатом обговорення стало досягнення суспільної згоди щодо безальтернативності кардинальних політичних перетворень, внесення відповідних змін до чинної Конституції. Обговорення політичної реформи стало також важливим чинником активізації суспільно-політичного життя, розгортання загальнонаціонального діалогу з нагальних питань. На цій основі було сформовано необхідну суспільну базу підтримки політичної реформи.

Водночас практичне здійснення відповідних перетворень зіткнулося з низкою значних труднощів і перешкод. Реформа стала серйозним іспитом на зрілість і демократичність не лише для провідних політичних сил, а й усієї політичної еліти загалом. Критичної межі досягли спроби використання політичної реформи як інструменту виборчої боротьби та реалізації інтересів певних політичних сил і окремих політиків. Як наслідок, парламентарі не змогли об'єднатися навколо запропонованого Президентом законопроекту. Стало очевидним, що зазначений проект не зможе отримати підтримку конституційної більшості народних депутатів.

Це й зумовило рішення Глави держави про його відкликання та пошук альтернативного проекту, який міг би забезпечити максимальне розширення меж можливого компромісу. Саме так слід розглядати публічно проголошену Президентом згоду на корегування майбутньої політичної моделі аж до запровадження механізму виборів Президента України парламентом. Такий підхід був повністю визначений конкретною політичною ситуацією. При цьому Президент виходив з того, що здійснення політичної реформи необхідно розглядати як невідкладну і об'єктивну потребу суспільного розвитку України. Причому ключові питання, пов'язані з внесенням відповідних змін і доповнень до Конституції України, потрібно вирішити ще до виборів Президента України у жовтні 2004 р. На думку Глави держави, це життєво важливе для України завдання не можна перетворювати на заручника політичної кон'юнктури, невизначених змін у дальшій конфігурації політичних сил.

Наприкінці 2003 р. Верховна Рада України попередньо схвалила відповідний законопроект про внесення змін і доповнень до Конституції України. Зроблено необхідний крок на шляху практичного запровадження нової політичної моделі. Вкрай важливо, що таке рішення ухвалено переважною більшістю народних депутатів України. Усвідомлення необхідності докорінних змін чинної системи державної влади та політичну волю до їх реалізації виявили представники різних парламентських сил, у т. ч. й опозиційних.

На жаль, частина опозиції - та, що проголошує себе єдиним в Україні носієм демократичних цінностей, не лише не підтримала назрілі кроки щодо вдосконалення політичної моделі відповідно до європейських демократичних стандартів, а й вдалася до відверто деструктивних дій, несумісних з цивілізованими нормами політичної боротьби. Враховуючи, що такі методи у парламенті застосовуються не вперше, актуальним видається вдосконалення організації роботи Верховної Ради з метою убезпечення єдиного законодавчого органу держави від подібного. Український парламент, якщо він себе поважає і відчуває відповідальність перед суспільством, має покласти край цьому свавіллю і беззаконню.

І ще одне зауваження: попри виключну важливість конституційного реформування, невідкладні перетворення не можна зводити лише до розв'язання проблем вищих органів державної влади. Створення політичної системи європейського зразка потребує комплексного вирішення таких масштабних суспільних завдань:

• удосконалення механізмів забезпечення прав і свобод громадян, створення необхідних умов для вільного висловлювання ними своїх поглядів і переконань, зокрема через незалежні засоби масової інформації;
• зміцнення партійної системи й укорінення в Україні кількох потужних парламентських політичних партій, спроможних брати на себе відповідальність за ефективне функціонування державної влади;
• проведення всебічної та системної адміністративної реформи, що передбачатиме ефективний перерозподіл функцій і повноважень центральних і місцевих органів виконавчої влади;
• здійснення кардинальної судової реформи, що дозволить забезпечити необхідну збалансованість усіх трьох гілок державної влади;
• реформування системи органів місцевого самоврядування та надання їм необхідних можливостей для ефективного вирішення нагальних питань життєдіяльності населення;
• посилення ролі та місця громадських інституцій у суспільному житті та утвердження в Україні громадянського суспільства.

У розв'язанні цих питань особлива відповідальність покладатиметься на майбутнього Главу держави. Саме тому проблема політичної реформи у всій її багатоплановості має знайти відображення у суспільній дискусії, пов'язаній з президентськими виборами 2004 р. Передусім у виборчих програмах кандидатів на посаду Президента України належить визначити конкретні шляхи суспільно-політичних перетворень. Це жодним чином не виключає наявності різних підходів у баченні майбутньої політичної моделі висуванцями різних політичних сил. Водночас для суспільства надзвичайно важливо, щоб новий Глава держави безвідносно до його особистості та політичних уподобань узяв на себе відповідальність за комплексну реалізацію всього спектра завдань політичної реформи.

2. Політичні партії - провідний чинник розвитку політичної системи в Україні

2.1. Загальні характеристики сучасного стану партійної системи

Практичні кроки щодо запровадження нової політичної моделі визначають нагальну потребу істотного вдосконалення партійного будівництва, утворення потужних парламентських політичних партій. Саме партії мають стати основними суб'єктами політичної системи України, відігравати провідну роль у функціонуванні законодавчої та виконавчої гілок державної влади. Зміцнення партійної системи в Україні слід визначити як ключовий напрям реалізації політичних перетворень, спрямованих на демократизацію Української держави і суспільства, послідовне здійснення стратегічного курсу України на всебічну інтеграцію в європейські та євроатлантичні структури.

Політичні партії мають належним чином реалізовувати надзвичайно важливі функції народу як єдиного джерела влади в Україні, ефективно здійснювати їх через органи державної влади і місцевого самоврядування. Забезпечити вирішення цих завдань можна лише за наявності розвиненої та потужної партійної системи, що базувалася б на загальноприйнятих демократичних цінностях і відповідала європейським стандартам.

За роки незалежності українське суспільство пройшло складний шлях від абсолютної монополії однієї партії, яка намагалася керувати розвитком процесів у всіх сферах суспільного життя, до реальної політичної, економічної та ідеологічної різноманітності, утвердження основних засад багатопартійної системи. Створено передумови для того, щоб основні верстви і соціальні групи отримали необхідні інституційні можливості для представлення своїх інтересів і потреб через політичні партії відповідного спрямування. Запроваджуються демократичні механізми узгодження цих інтересів та досягнення суспільне прийнятних компромісів, які дозволяють уникати небезпечних конфліктних загострень і цивілізовано вирішувати складні питання економічних, соціальних і політичних перетворень на шляху до входження у європейську спільноту.

Однак, незважаючи на постійне кількісне зростання, партійна система в Україні ще не змогла досягти належного ступеня зрілості. Маючи формальні атрибути, більшість партій характеризується незначною чисельністю, відсутністю сталого електорату та стабільних зв'язків з ним, невиразністю ідеологічного обличчя та слабкістю організаційної побудови.

Це зумовлено несформованістю соціальної структури суспільства, передусім недостатньою розвиненістю середнього класу, який в усталених демократіях складає суспільну основу діяльності більшості політичних партій. Як наслідок, діяльність багатьох партій значною мірою підпорядкована обслуговуванню потреб партійних лідерів і функціонерів, фінансово-промислових груп, а також певних прошарків адміністративно-господарського апарату. Такі партії фактично функціонують як своєрідні бізнес-проекти, політичні відгалуження великих підприємницьких структур. Орієнтованість на особистості конкретних політичних лідерів багатьох партійних і виборчих проектів свідчить про функціональну недосконалість партійної системи України. На це ж вказує і регіональна обмеженість електорального впливу більшості партій і виборчих блоків.

Перетворення партій в інструмент реалізації інтересів нечисленних елітних груп стає особливо небезпечним для суспільства в умовах переходу до парламентсько-президентської форми правління, що базується на ключовій ролі політичних партій. Це вимагає невідкладного запровадження дієвих механізмів, які б стали на заваді зрощуванню політичної влади і бізнесу, домінуванню локальних інтересів, зокрема регіональних, над суспільними.

Необхідна щоденна копітка праця керівництва і активу кожної партії, яка серйозно претендує на участь у формуванні державної влади, в напрямах:

• підвищення демократичності партійного життя;
• зміцнення кадрового потенціалу партій;
• розширення зв'язків партій з громадськістю шляхом безпосереднього впливу, а також через мережу споріднених організацій;
• розширення міжпартійних контактів, узгодження стратегій ідеологічно близьких політичних партій;
• налагодження довгострокового співробітництва політичних партій України з відповідними партіями європейських країн і впливовими міжнародними організаціями політичних партій.

Регіональна інфраструктура політичних партій. Територіальними управліннями юстиції зареєстровано близько 60 тис. структурних утворень політичних партій, з них регіональних (республіканські, обласні, міські в містах Києві та Севастополі) - понад 2,2 тис.; районних - понад 15,5 тис., районних у містах - близько 5 тис., міських - понад 8 тис., інших структурних утворень - близько ЗО тис. Помітно зросла кількість зареєстрованих структурних утворень політичних партій після прийняття Закону України "Про політичні партії в Україні". Процес реєстрації структурних утворень політичних партій продовжується, їхня кількість постійно зростає. Найбільше зареєстрованих обласних, районних, міських організацій мають Аграрна партія України, Всеукраїнське об'єднання "Батьківщина", Комуністична партія України, Народно-демократична партія, партія "Демократичний союз", Партія регіонів, Соціал-демократична партія України (об'єднана), Соціалістична партія України та інші.

Деякими політичними партіями не було виконано вимоги Закону щодо внесення необхідних уточнень до статутних документів партії, а також щодо утворення та реєстрації своїх обласних, міських, районних організацій у більшості областей України, містах Києві, Севастополі, Автономній Республіці Крим. Як наслідок - за рішенням Верховного Суду України анульовано реєстраційні свідоцтва 28 політичних партій. За станом на кінець 2003 р. в Україні залишилося 96 зареєстрованих Міністерством юстиції України політичних партій.

Медійні ресурси. Провідні політичні партії в Україні, насамперед ті, що утворили власні фракції у Верховній Раді, володіють доволі потужним і розгалуженим медійним ресурсом. До партійних засобів масової інформації входять 57 загальноукраїнських і регіональних газет і журналів, деякі з них мають наклад у сотні тисяч примірників. Редакційна політика значної частини телеканалів і радіостанцій, як на національному, так і на обласному рівнях, перебуває під впливом керівних структур ряду політичних партій та використовується для реалізації інтересів відповідних політичних сил.

Останніми роками дедалі більшу увагу політичні партії приділяють створенню інтернет-видань, що прямо або опосередковано здійснюють інформаційно-пропагандистське забезпечення їхньої діяльності. Саме такі видання все ширше і активніше використовуються для проведення всіляких політичних кампаній, особливо під час виборчих перегонів. При цьому фактична правова неврегульованість їх функціонування сприяє застосуванню цими виданнями різного роду сумнівних, а іноді відверто антисуспільних методів і засобів, зокрема для маніпулювання громадською свідомістю та компрометування політичних супротивників через Інтернет.

Міжнародна діяльність. Дедалі важливішого значення для успішної реалізації євроінтеграційного курсу України набуває міжнародна діяльність політичних партій, насамперед у напрямах набуття членства у впливових міжнародних партійних організаціях, співпраця з політичними групами Європарламенту, налагодження двосторонніх відносин з представниками ідеологічно близьких партій країн-членів ЄС тощо. Недостатня активність політичних партій у цій сфері може призвести до їхньої ізоляції від міжнародного партійного середовища, що загальмує утворення в Україні партійної системи європейського зразка. З огляду на це перед провідними українськими партійними структурами стоять завдання:

• опрацювання напрямів співпраці з міжнародними партійними об'єднаннями та інституціями ЄС як важливої складової стратегії європейської та євроатлантичної інтеграції України;
• визначення ідеологічно близьких партій-партнерів у країнах ЄС з наступною розробкою у програмних документах концепцій співпраці та практичних заходів щодо їхньої реалізації на міжпартійному та міжнародному рівнях;
• запровадження дієвих механізмів співпраці з громадськими організаціями української діаспори, насамперед у Європі, Канаді та США, з метою формування привабливого міжнародного іміджу України, розширення можливостей для успішної реалізації стратегічних пріоритетів у зовнішньополітичній сфері, передусім євроінтеграційних і євроатлантичних прагнень нашої держави.

2.2. Політичні партії у виборчих процесах

Участь у президентських виборах. Починаючи з 1991 р., політичні партії України брали участь у всіх президентських виборах. Вплив партій на вибори Глави держави поступово посилюється, але він ще недостатній. В умовах ідеологічної поляризованості, фрагментованості та значної регіоналізації партійної системи в Україні електоральна база кандидата на посаду Президента від будь-якої партії об'єктивно є обмеженою. Визначилися два основні підходи до подолання цього протиріччя і посилення впливу партій на вибори Глави держави. Один шлях, який пропонується представниками ряду партій і деякими фахівцями, - висування кандидатів на посаду Президента лише від політичних партій. Але це суто формальний спосіб штучного посилення ролі партій. Така норма обмежуватиме конституційне право громадян, які не належать до політичних партій, бути обраними до органів державної влади.

Інший шлях - створення великих міжпартійних коаліцій на підтримку окремих кандидатів на посаду Президента. Коаліції є першим кроком до об'єднання ідеологічно близьких партій, створення на їхній базі більш потужних політичних формувань. Таким чином не тільки посилюється вплив партій на президентські вибори, а й долається фрагментація партійної системи, стимулюється процес укрупнення і зміцнення політичних партій в Україні.

Участь у парламентських виборах. Більшість українських партій бере участь у виборах народних депутатів, причому їхня активність на парламентських виборах невпинно зростає. Вже парламентські вибори 1994 р. довели конкурентоспроможність політичних партій на виборах до Верховної Ради. Хоча члени партій становили лише чверть кандидатів у народні депутати, вони виграли майже половину депутатських мандатів. Кандидати від партій показали вищу ефективність балотування порівняно з позапартійними кандидатами. Запровадження змішаної виборчої системи сприяло суттєвому збільшенню частки членів політичних партій серед загальної кількості народних депутатів. Більшість народних депутатів, які є членами політичних партій, обираються за партійними списками. Проте помітно зменшився інтерес партій до боротьби за депутатські мандати в одномандатних виборчих округах. Деякі активні учасники парламентських виборів 2002 р. у загальнодержавному багатомандатному окрузі фактично відмовилися від боротьби в одномандатних округах.

Виборче законодавство України дозволяє брати участь у парламентських виборах не тільки окремим партіям, а й їхнім коаліціям -виборчим блокам. Це також суттєво впливає як на виборчий процес, так і на розвиток партійної системи. Фактично партійний і коаліційний проекти конкурують між собою, починаючи з виборів 1998 p., причому коаліційний стає дедалі популярнішим і ефективнішим. На виборах 2002 р. у багатомандатному окрузі виборчі блоки посіли перше, третє і четверте місця. Тільки КПУ змогла створити їм конкуренцію.

Участь політичних партій у парламентських виборах

Більшість виборчих блоків виявилися доволі нестабільними політичними утвореннями. Майже всі виборчі блоки, створені на виборах 1998 p., не збереглися як самостійні політичні суб'єкти. Єдиний виняток - виборчий блок "Трудова Україна", на основі якого через два роки було створено політичну партію. Верховній Раді України слід приділити увагу вдосконаленню нормативно-правової бази щодо створення і функціонування виборчих блоків, насамперед сформованих на їхній основі парламентських фракцій.

Перехід до пропорційної виборчої системи. Дальше посилення ролі партій у політичній системі України експерти часто пов'язують з переходом до пропорційної виборчої системи. Проте з багатьох її різновидів на законодавчому рівні, як правило, пропонується простіший - вибори за закритими партійними списками в загальнодержавному багатомандатному окрузі. Запровадження такої форми пропорційної системи може призвести до негативних наслідків, зокрема до зменшення представництва регіональних інтересів у вищому законодавчому органі країни.

Застосування системи виборів за партійними списками вже нині супроводжувалося певними негативними проявами. Так, нерідко верхня, "прохідна" частина цих списків значною мірою формувалася не з провідних політичних і громадських діячів відповідного програмно-ідеологічного напряму, а з осіб, які не мали до початку виборчої кампанії безпосереднього відношення не лише до партії (блоку), а й до політичної діяльності взагалі. Включення до партійного списку нерідко визначалося можливостями відповідних осіб забезпечити необхідну фінансову, адміністративну, медійну та іншу підтримку. До списків також потрапляли кандидати, які мали особисті зв'язки з керівниками відповідних партій, інколи перебуваючи з ними у родинних стосунках.

Ці та інші негативні прояви зумовлені особливостями сучасного стану розвитку партійної системи в Україні, передусім верхівковим характером переважної більшості партій та недостатнім рівнем політичної культури. Саме за таких умов формування партійних списків часто відбувається на основі кулуарних домовленостей, за фактичної відсутності прозорих демократичних механізмів.

Запровадження пропорційного виборчого законодавства, що визначається об'єктивними потребами перетворення політичних партій на ключовий суб'єкт політичної системи, вимагає одночасного застосування комплексу ефективних важелів запобігання зазначеним негативним явищам. Необхідно забезпечити можливості виборців голосувати не тільки за закритий партійний список, а й за конкретні політичні особистості, сприяти укоріненню в українських політичних партіях традицій і норм внутрішньопартійної демократії. Доцільно шукати більш гнучкий варіант пропорційної системи, який сприяв би органічному поєднанню інтересів партійно-ідеологічного і регіонального представництва, принципів вибору як між партіями, так і між особистостями.

Участь в органах місцевого самоврядування. Активність та вплив політичних партій в органах місцевого самоврядування є недостатніми, хоча наявна позитивна динаміка у цій сфері. Це засвідчують і результати місцевих виборів. У 1994 р. усі політичні партії загалом отримали лише 5% депутатських мандатів у місцевих радах, у 1998 р. - 7,6, у 2002 р. - 22%. За останній виборчий цикл кількість членів партій серед депутатів місцевих рад зросла у 2,9 раза. Збільшилась і кількість політичних партій, які мають представників в органах місцевого самоврядування, з 42 (1998 р.) до 75 (2002 p.). На виборах 2002 р. 3217 представників 36 політичних партій було обрано керівниками сільських, селищних, міських рад (28% від їхньої загальної кількості). Лідерами за цим показником є Аграрна партія України (5% серед загальної кількості сільських, селищних, міських голів) і СДПУ(о) - 5%. Дещо поступаються їм НДП - 4,3%, Партія регіонів - 4,1, КПУ - 2,2, "Демократичний Союз" - 1,8%. Проте загалом кількість представників політичних партій в органах місцевого самоврядування залишається доволі низькою.

Головною причиною недостатнього рівня представництва політичних партій в органах місцевого самоврядування є слабкість місцевих партійних організацій. У переважної більшості партій не вистачає сил, ресурсів, зокрема кадрових, щоб одночасно вести боротьбу і на парламентських, і на місцевих виборах. Партії зосереджують зусилля на політичне важливіших, на їх погляд, змаганнях за мандати народних депутатів. На результатах виборів до органів місцевого самоврядування позначається і регіональна обмеженість впливу партій.

Для посилення ролі партій в органах місцевого самоврядування представниками політичних партій і деякими фахівцями пропонується введення на місцевих виборах пропорційної або змішаної виборчої системи. Але за умов слабкості кадрового потенціалу місцевих партійних організацій це може призвести або до суто формальної партизації органів місцевого самоврядування, або до різкого послаблення якості та авторитету місцевого депутатського корпусу. Окрім того, перехід до суто пропорційної виборчої системи на місцевих виборах може мати наслідком різку політизацію діяльності місцевої влади, її відрив від нагальних проблем та інтересів населення відповідних територій. Більш ефективним варіантом уявляється введення змішаної виборчої системи на виборах до обласних і міських (Києві, Севастополі та міст обласного підпорядкування) рад та збереження існуючого принципу виборів до рад нижчого рівня.

2.3. Парламентська опозиція

Важливу роль у підвищенні ролі партій у політичній системі має відіграти вдосконалення правових та організаційних засад діяльності парламентської опозиції.

Серед суспільних функцій політичної опозиції особливе місце займає формулювання і представлення інтересів соціальних груп, які не реалізуються правлячими політичними силами, висунення пропозицій щодо альтернативних шляхів розвитку суспільства, конструктивна критика владних інститутів та здійснення контролю за діяльністю чинної влади. Опозиція має спрямовувати існуюче у суспільстві невдоволення владою в демократичні форми, стимулювати владу до ефективної діяльності, сприяти процесу самооновлення влади та політичної еліти.

Опозиційні фракції у Верховній Раді України четвертого скликання виявляють доволі високу законодавчу активність, намагаючись реалізувати власні передвиборчі програми та політичні інтереси. Водночас можливості реалізації опозицією своїх функцій обмежені через причини об'єктивного і суб'єктивного характеру.

По-перше, ці обмеження зумовлюються нинішнім місцем та роллю партій у політичній системі країни, недорозвиненістю самої багатопартійності, вадами правової бази діяльності політичних партій тощо.

По-друге, опозиція не має необхідних законодавчих гарантій своєї діяльності, а чинні правові норми щодо рівності умов різних політичних сил незалежно від їхнього спрямування стосовно опозиції не завжди достатньо ефективні.

По-третє, відносини влади і опозиції в Україні не завжди носять конструктивний характер. Опозиція подекуди зазнає утисків з боку парламентської більшості і, у свою чергу, нерідко використовує проти останньої засоби радикально-силового характеру. Відповідальність за такий стан речей поділяють і парламентська більшість, і опозиція.

Головними передумовами підвищення суспільної ефективності діяльності опозиції є загальне підвищення статусу партій у політичній системі та вдосконалення законодавчої бази щодо їхньої діяльності, створення правових гарантій діяльності політичної опозиції, передусім парламентської, зміна характеру стосунків "влада - опозиція".

Загалом нормативне та інституційне закріплення політико-правового статусу опозиції має охоплювати такі питання:

• участь у виборчому та інших видах установчого процесу;
• доступ до керівних посад у представницьких органах влади;
• рівний доступ до засобів масової інформації, можливість вільно пропагувати власні погляди серед населення;
• свобода проведення демонстрацій, мітингів, зборів тощо;
• доступ до інформації органів державної влади (зокрема таємної - для представників опозиції, які мають відповідний статус);
• безперешкодний доступ до визначених законодавством джерел фінансування.

Для правового закріплення таких позицій потрібно невідкладно опрацювати відповідний законопроект "Про політичну опозицію в Україні", на необхідності прийняття якого вже неодноразово наголошував Президент України. Під час регламентації статусу опозиційної парламентської меншості та створення нормативно-правової бази її діяльності слід внести зміни до чинного Регламенту Верховної Ради України та обов'язково передбачити належні положення у проекті Закону України "Про Регламент Верховної Ради України". Серед прав опозиційної парламентської меншості видається доцільним передбачити такі:

• представництво фракцій і груп опозиції у керівництві парламенту, зокрема у комітетах і комісіях, органах, що призначаються Верховною Радою України, у складі парламентських делегацій пропорційно чисельності народних депутатів України, які входять до складу цих фракцій (груп);
• закріплення за опозицією посад голів певних комітетів Верховної Ради України, зокрема з питань бюджету, свободи слова та інформації, законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності, боротьби з організованою злочинністю і корупцією;
• право на ініціювання проведення позачергового пленарного засідання Верховної Ради України;
• формування періодично (у встановлений Регламентом день) порядку денного роботи Верховної Ради України;
• гарантування права на доповідь (співдоповідь) під час розгляду Верховною Радою України найбільш суспільне значущих питань.

Утвердження в Україні партійної системи європейського зразка слід визначити стратегічним пріоритетом сучасного етапу суспільно-політичного розвитку нашої держави. Така партійна система повинна базуватися на кількох потужних політичних партіях, спроможних ефективно сприяти формуванню і виявленню політичної волі громадян, задоволенню їхніх політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів.

Лише становлення парламентських політичних партій, які матимуть широку соціальну базу та виражатимуть суспільні прагнення всіх основних соціальних верств та регіонів України, володітимуть розвиненою регіональною і організаційною інфраструктурою, дозволить вирішити ключове завдання вдосконалення політичної системи - утвердження в Україні ефективної, відповідальної та демократичної влади.

Невідкладного характеру набуває запровадження дієвих механізмів всебічного сприяння становленню в Україні партійної системи європейського зразка. Серед основних завдань державної політики у цій сфері слід визначити такі.

Верховній Раді України:

• удосконалити нормативно-правову базу функціонування і розвитку політичних партій в Україні, виходячи з необхідності забезпечити відповідність партійної системи нагальним вимогам утвердження політичне відповідальної та демократичної державної влади;
• провести парламентські слухання з питань становлення в Україні партійної системи європейського зразка, а також з питань участі партій у виборчих процесах.

Верховній Раді України разом з Кабінетом Міністрів України опрацювати питання правового регулювання фінансових і матеріальних джерел функціонування політичних партій та розробити механізми забезпечення прозорості їхньої фінансово-матеріальної та господарської діяльності.

Кабінету Міністрів України:

• розробити та подати до Верховної Ради України проекти законодавчих актів щодо вдосконалення регулювання програмно-статутних засад діяльності політичних партій, порядку створення, загальної структури і повноважень обласних, міських, районних організацій політичних партій та їхніх первинних осередків;
• запровадити дієві механізми державної підтримки політичних партій на основі чинного законодавства з урахуванням досвіду європейських демо кратичних країн;
• проаналізувати досвід державного контролю за діяльністю політичних партій і підготувати пропозиції щодо запровадження конкретних прозорих процедур і механізмів перевірки виконання вимог стосовно створення і діяльності політичних партій, встановлених Конституцією України та чин ним законодавством, зокрема під час проведення виборчих кампаній, масових політичних і громадських заходів тощо.

Міністерству освіти і науки України разом з Національною академією наук України розробити і запровадити у закладах вищої та післядипломної освіти навчальні дисципліни й тематичні курси з питань ролі та місця політичних партій у демократичному суспільстві та державі.

Державному комітету телебачення і радіомовлення України разом з Міністерством юстиції України невідкладно вжити заходів щодо вдосконалення правових, організаційних та інших механізмів забезпечення доступу політичних партій до державних засобів масової інформації, насамперед під час проведення виборчих кампаній.

3. Побудова громадянського суспільства -стратегічне завдання нинішнього етапу розвитку України

Розвиток України шляхом демократії безпосередньо залежить від стану розвитку громадянського суспільства. Утвердження інститутів громадянського суспільства, як і зміцнення реального статусу політичних партій, має стати ключовим завданням нового етапу суспільно-політичного розвитку України. Правові засади створення і функціонування інституцій громадянського суспільства визначено Конституцією України, яка встановлює право громадян об'єднуватися у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод, задоволення політичних, економічних, соціальних та інших інтересів.

3.1. Неурядові організації та їхня роль в реалізації інтересів різних соціальних груп

Важливою складовою процесу становлення громадянського суспільства в Україні має стати державне сприяння розвитку неурядових організацій. Вони є не тільки однією з провідних інституцій громадянського суспільства, а й вагомим чинником демократизації суспільних відносин. Саме громадські організації безпосередньо представляють інтереси найрізноманітніших груп населення. Неурядові організації покликані не лише вирішувати ті чи інші конкретні проблеми населення, а й виступати генераторами ідей, альтернативних проектів розвитку суспільства, відігравати позитивну роль у міжнародних відносинах, зокрема в народній дипломатії.

Нині в Україні функціонує велика кількість різноманітних спілок, товариств, асоціацій, організацій благодійного, виробничого, політичного, релігійного та інших напрямів. За станом на 1 жовтня 2003 р. зареєстровано 1352 всеукраїнських громадських організацій і 381 - міжнародну. Обласними управліннями юстиції зареєстровано понад 20 тис. місцевих громадських організацій, а також понад 4,8 тис. осередків всеукраїнських і міжнародних громадських організацій. Найбільшу кількість громадських організацій з місцевим статусом зареєстровано у м. Києві (3,9 тис.), Львівській (понад 1,6 тис.), Одеській (понад 1,3 тис.), Харківській (1,3 тис.), Донецькій (1,1 тис.) та Луганській (1,1 тис.) областях, а також в Автономній Республіці Крим (понад 850). Міністерством юстиції також зареєстровано 175 осередків громадських організацій іноземних держав.

Понад 70% громадських організацій - це об'єднання громадян, діяльність яких спрямована на вирішення проблем соціальне вразливих верств населення, наприклад, організації інвалідів, ветеранів та інші. Набагато меншою мірою представлені інтереси економічно активного населення.

Процес утворення неурядових інституцій нині все більше набуває характеру природної самоорганізації певних груп населення за інтересами. Намітилися нові тенденції в їхніх стосунках з політичними партіями. Якщо десять років тому громадські організації були занадто політизовані, то сьогодні спостерігається певне дистанціювання багатьох з них від політичного життя.

Вплив неурядових організацій на формування державної політики в Україні здійснюється сьогодні насамперед шляхом участі в громадській експертизі та контролю за виконанням державних рішень, концептуальних і нормативно-правових документів. Інтереси різних соціальних груп та організацій останнім часом дедалі рішучіше захищають спеціально створені групи інтересів або так звані інститути лобіювання. Вони представляють різноманітні соціальні, зокрема вікові, етнічні, релігійні та інші асоціації, артикулюють їхні інтереси через окремих осіб, які мають вплив або безпосередньо беруть участь у прийнятті необхідних рішень.

В Україні інтереси відповідних груп певним чином представлені в органах державної та місцевої влади. Але на відміну від усталених демократій процес лобіювання не має багаторічних традицій, здійснюється без належного правового регулювання і загалом має доволі викривлені риси. Таким чином, проблема полягає не в існуванні лобізму або груп тиску як таких, а у фактичній відсутності відповідного правового забезпечення функціонування інституту лобізму в Україні, що створює умови для виникнення і посилення корупції та інших негативних соціальних явищ.

Загалом недосконала правова база є серйозним гальмом розвитку громадських організацій. Закон України "Про об'єднання громадян", прийнятий понад 10 років тому, багато в чому не відповідає нинішнім реаліям. На законодавчому рівні необхідно чіткіше визначити механізми підвищення фінансово-економічної незалежності об'єднань громадян, їхнього ширшого залучення до вироблення та обговорення суспільне важливих державних рішень, створення системи ефективного громадського контролю за діями влади. Без такого унормування значна кількість неурядових організацій, як і раніше, або представлятимуть інтереси зарубіжних спонсорів, або домагатимуться інкорпорації в державні інститути з метою прилучитися до процесу розподілу бюджетних коштів.

Особливої уваги потребує проблема унормування постійної та конструктивної взаємодії між суспільством і державою. Громадські організації покликані стати справжніми посередниками між громадянином і державною владою. Необхідно запровадити ефективні механізми більш широкого і дієвого залучення їхніх представників до роботи профільних комітетів Верховної Ради.

Громадські організації, які беруть участь у вирішенні суспільне значущих питань, мають користуватися державною підтримкою. З цією метою уряд повинен розробити і внести на розгляд Верховної Ради пропозиції щодо конкретних форм та механізмів цієї підтримки (надання на конкурсних засадах субсидій, податкових пільг, повного або часткового звільнення від плати за послуги державних підприємств, а також надання права користування державним майном тощо).

Слід удосконалити діяльність інституту громадської експертизи, консультативно-дорадчих органів при органах виконавчої та законодавчої влади і місцевого самоврядування.

З огляду на вищезазначене державна політика стимулювання розвитку неурядових організацій має спрямовуватися на невідкладне вирішення таких завдань:

• створення найбільш сприятливих нормативно-правових умов для діяльності всього спектра громадських інституцій;
• всебічне і постійне залучення представників громадських організацій до процесу вироблення й експертизи важливих соціально-економічних і політичних рішень на державному, регіональному та місцевому рівнях;
• делегування цим організаціям широких повноважень щодо вирішення питань забезпечення життєдіяльності населення;
• здійснення комплексу організаційних, інформаційно-пропагандистських, освітніх та інших заходів щодо підвищення рівня громадянської культури і активності відповідно до норм і стандартів європейських демократій.

3.2. Профспілки та держава: проблеми взаємодії

На шляху поглиблення трансформаційних процесів, зокрема ринкових реформ, вирішення всього комплексу завдань євроінтеграції, Україні необхідно докласти значних зусиль для вдосконалення системи соціально-трудових відносин і приведення її у відповідність до стандартів Євросоюзу та Міжнародної організації праці. Це насамперед стосується механізмів соціального діалогу держави з профспілками. Світовий досвід свідчить, що такий діалог набуває особливого значення у період реформування соціально-економічної системи. Без сильного і розвиненого профспілкового руху, без підвищення ролі профспілок розвиток громадянського суспільства в Україні неможливий.

На 1 жовтня 2003 р. в Україні зареєстровано 84 всеукраїнські профспілки та 11 об'єднань профспілок. Діють понад 68 тис. організаційних ланок всеукраїнських профспілок та понад 3,2 тис. організаційних ланок профспілок іншого статусу. Територіальними органами юстиції зареєстровано також понад 370 місцевих профспілок та 47 їхніх об'єднань. За даними профспілок, їхніми членами є 17,4 млн. осіб, з яких 14,4 млн. нараховують профспілки, що входять до Федерації профспілок України. Непокоїть те, що профспілки протягом останніх 10 років постійно втрачають своїх членів. Об'єктивними чинниками цього є скорочення кількості робочих місць, перетікання робочої сили в підприємницький сектор, у фермерські господарства. Водночас така тенденція відображає нинішню недостатню ефективність профспілок як суспільного інституту та потребує ефективного реагування з боку як держави, так і профспілкових лідерів.

Нагальною є адаптація українського законодавства до вироблених європейською демократичною практикою стандартів прав та гарантій діяльності профспілок. Невідкладним завданням усіх органів державної влади та місцевого самоврядування повинно стати налагодження конструктивного діалогу і гармонізація взаємовідносин з профспілками, посилення їхнього впливу на економічний розвиток держави, на соціально-політичну стабільність і морально-психологічну атмосферу у суспільстві.

Сучасний етап розвитку цивілізованої системи соціально-трудових відносин в Україні вимагає від державної влади більш активної співпраці з профспілками, насамперед їхнього ширшого залучення до громадської експертизи державних рішень з питань соціально-економічного захисту населення, пошуку дієвих механізмів впливу профспілок на формування та затвердження Державного бюджету України, а також регіональних бюджетів.

Особливого значення набуває діалог з профспілками у реформуванні системи пенсійного забезпечення та щодо встановлення мінімальних соціальних стандартів і гарантій. Ці питання чи не найбільш політичне, соціальне і фінансове чутливі в соціальній проблематиці, тому будь-яке їхнє вирішення має грунтуватися на загальному соціальному консенсусі.

Давно назріла потреба реформування трудового законодавства, оскільки перехід України до ринкової економіки зумовлює глибокі зміни в характері трудових відносин, які потребують адекватного правового врегулювання. Україні потрібна реформа трудового законодавства, яка на основі врахування міжнародного досвіду ефективно забезпечить права людини у сфері праці та відповідний рівень захисту трудових прав та інтересів найманих працівників. Водночас законні засоби захисту своїх інтересів повинні мати і роботодавці. При цьому повинні належно мотивуватися створення нових робочих місць, забезпечення високого рівня заробітної плати та гідних умов праці найманим працівникам.

Вагому роль в утвердженні засад соціальної справедливості покликана відігравати Національна рада соціального партнерства, яка нині спроможна реально сприяти об'єднанню зусиль суспільства з метою підвищення добробуту українського народу.

3.3. Підтримка молодіжних організацій -важливий пріоритет держави

Державна молодіжна політика повинна бути одним з ключових і відповідальних напрямів діяльності держави. Вона має базуватися на сучасних європейських принципах, взаємній відповідальності органів державної влади та молодіжних громадських організацій. Основою для цієї політики повинна стати загальнодержавна програма підтримки молоді на 2003-2008 pp., ухвалена відповідним законом.

Ініціативність молоді, рівень її участі в державотворчих процесах, розвиненість організованого молодіжного руху є важливим індикатором стану суспільства. Молодь потребує пильної уваги суспільства і довгострокових інвестицій, без яких її потенційні можливості розкриваються неповною мірою. Актуальними є завдання створення сприятливих умов для саморозвитку і самореалізації молодої людини, підтримка інноваційної діяльності, громадської активності та самоорганізації молоді.

Важливими напрямами державної політики у цій сфері слід визначити сприяння діяльності молодіжних організацій, яких нині в Україні діє понад сто, ширше залучення молоді до політичного І громадського життя, її виховання на основі європейських демократичних цінностей.

Потребує вдосконалення законодавча база молодіжної політики, забезпечення відповідності основних механізмів її реалізації європейським стандартам. Слід активніше запроваджувати досвід провідних світових та європейських організацій щодо фінансово-кредитної, інвестиційної, організаційної та інформаційної підтримки молодіжного підприємництва.

Надзвичайно серйозними проблемами стали вимушена трудова незайнятість молоді, поширення в молодіжному та дитячому середовищі таких соціальне небезпечних хвороб, як наркоманія, СНІД, алкоголізм та психічні розлади. Робота державних органів, громадських організацій у молодіжному середовищі повинна забезпечувати:

• зміцнення продуктивного партнерства між органами влади та молодіжними організаціями всіх рівнів, залучення їх до розроблення, обговорення та реалізації проектів рішень з питань державної політики щодо молоді;
• створення розгалуженої мережі молодіжних центрів працевлаштування і професійної підготовки;
• сприяння молодіжному житловому будівництву, вирішенню молодими людьми житлової проблеми;
• якісне наповнення змістовного дозвілля та відпочинку молоді;
• ефективну взаємодію з дитячими і молодіжними громадськими організаціями, спрямування їхньої діяльності на профілактику негативних проявів у молодіжному середовищі, а також на підтримку волонтерського руху;
• поліпшення матеріально-технічної бази спеціалізованих лікувально-профілактичних закладів наркологічного та фтизіатричного профілів, що надають медичну допомогу молоді, а також допомогу ВІЛ-інфікованим;
• налагодження ефективної роботи притулків тимчасового перебування для дітей і молоді та різноманітних інституцій реабілітації молодих людей з груп ризику.

3.4. Жіночий рух в Україні - пріоритетний напрям укорінення європейських суспільних цінностей

Останнім часом в Україні динамічно йде процес становлення масових жіночих організацій, збільшується кількість об'єднань жінок. Неурядові жіночі організації стали вагомим чинником розвитку громадянського суспільства. Міністерством юстиції зареєстровано понад 40 всеукраїнських і міжнародних громадських організацій, що представляють і відстоюють інтереси жінок України. Територіальними органами юстиції зареєстровано понад 700 місцевих жіночих громадських організацій.

За участю жіночих організацій розроблено і прийнято урядом Національний план дій на 2001-2005 pp. щодо поліпшення становища жінок, сприяння впровадженню тендерної рівності у суспільстві та Комплексну програму протидії торгівлі людьми на 2002-2005 pp. Представниці неурядових жіночих організацій брали активну участь у розробці та лобіюванні нещодавно прийнятого Закону про попередження насильства в сім'ї, а також проекту Закону про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків, прийняття якого буде не лише знаковою подією для українського суспільства, а й помітним внеском у реалізацію європейських суспільних цінностей.

Цей законопроект розроблено в рамках дворічної Програми співробітництва з Радою Європи та Європейською Комісією у напрямі утвердження тендерної рівності в Україні. Він пройшов експертизу Ради Європи, погоджений з усіма міністерствами і державними комітетами і відповідає європейським стандартам. Приєднавшись до міжнародних документів щодо утвердження тендерної рівності, Україна взяла на себе зобов'язання гарантувати для жінок і чоловіків рівні економічні, соціальні, культурні, громадянські та політичні права. Це слід розглядати не лише як міжнародні зобов'язання Української держави перед світовим співтовариством, а насамперед як обов'язок перед своїми громадянами.

Держава повинна всіляко сприяти розвитку жіночого руху, зокрема шляхом законодавчого закріплення прав об'єднань жінок, залучення їх до розроблення та реалізації державних рішень у різних сферах суспільного життя.

4. Становлення Української політичної нації -пріоритет суспільного розвитку

До найважливіших тенденцій суспільного розвитку слід віднести і те, що в Україні, хоч і небезпроблемно, відбуваються складні процеси становлення Української політичної нації. Український народ, реалізуючи на початку 90-х років XX ст. вікову мрію про незалежність і власну державу, уникнув спокуси втілювати в життя гасло "Україна для українців". Натомість було проголошено і гарантовано рівність прав громадян нової держави, незалежно від їхнього етнічного походження та віровизнання. Це стало конструктивною основою залучення до державотворчого процесу всіх громадян України, недопущення після розпаду СРСР на теренах нашої країни етнічних конфліктів та протистоянь. У 2003 р. наша держава приєдналася до Європейської хартії регіональних мов або мов меншин і це стало свідченням послідовності її курсу на міжетнічну злагоду та громадянський мир у суспільстві.

Успішний розвиток України як європейської демократії неможливий без усвідомлення важливості запровадження ефективних механізмів консолідації всіх етнічних складових суспільства. Необхідно виходити з пріоритету забезпечення суспільної консолідації у процесі розбудови демократичної правової Української держави, яка реально захищає права і свободи громадян. Державна влада повинна створювати сприятливі умови співжиття та співпраці для різних соціальних, культурних, етнічних, релігійно-конфесійних та інших груп населення України.

Лише на основі виваженого і толерантного підходу можна вирішити низку нагальних суспільно-політичних питань. Серед джерел консолідації слід виокремити історичну пам'ять, яка об'єднує український світ в минулому, теперішньому й майбутньому, формує засади патріотизму громадян, насамперед молоді. Не секрет, що навколо тих чи інших історичних подій ще й досі організуються політичні баталії, відбуваються брудні піарні ігрища та інформаційно-пропагандистські фальсифікації. Не менш ганебним явищем є і спроби "перетягування" різними політичними силами визначних історичних постатей у власні табори. Все це завдає величезної шкоди справі єднання нашого суспільства.

Світоглядним орієнтиром суспільної консолідації в Україні має стати національна ідея, яка визначатиме основні пріоритети суспільно-політичного життя. З огляду на необхідність налагодження плідного діалогу між традиційними для українського суспільства цінностями і культурними інноваціями, зокрема зумовленими гло-балізаційними процесами, українська національна ідея має набути творчого характеру. Саме через діалог між традиціями та інноваціями, що сприятиме конструктивному синтезу ідей, стратегій, теоретичних розробок альтернативних, а іноді й протилежних ідеологічних напрямів, стає можливою консолідація українського суспільства та утвердження політичної нації, а відтак - дальший демократичний розвиток України.

Особливої уваги потребує сприяння розвитку української культури і духовності як чинника консолідації суспільства. Останніми роками зроблено значні кроки на шляху відродження національної самобутності, утвердження європейських норм і принципів державної культурної політики. Водночас викликає занепокоєння занепад традиційних духовних цінностей Українського народу, зниження рівня суспільної культури, особливо в молодіжному середовищі. Все це визначає необхідність додаткових зусиль державних органів, громадськості та її організацій, спрямованих на реалізацію конституційних положень щодо розвитку історичної свідомості, традицій і культури української нації, а також етнічної та культурної самобутності всіх національних меншин в Україні.

Вагомий об'єднавчий потенціал має мовний фактор, здатний істотно впливати на процеси відродження Українського народу. Українську мову конституційне проголошено державною, її розвиток і функціонування в усіх сферах суспільного життя визначено пріоритетом держави на всій території України. Проте існує ще багато проблем, які необхідно наполегливо і послідовно вирішувати. Мовна політика держави має бути більш активною та цілеспрямованою. Потребує суттєвого вдосконалення відповідна правова база - нині в Україні діє Закон "Про мови в Українській РСР", прийнятий ще у 1989 р. Водночас відповідно до Конституції України держава повинна гарантувати вільний розвиток, використання і захист мов національних меншин.

Важливе значення на сучасному етапі мають державно-церковні взаємини - суттєвий чинник суспільно-політичної стабільності і розвитку. Держава реально гарантує кожному громадянину право на свободу світогляду і віровизнання. Зростає позитивна роль провідних українських конфесій у підтриманні суспільної злагоди та громадянського миру. Але поряд з віруваннями та конфесіями, що мають в Україні багатовікові традиції, дедалі активніше постають і нові, не завжди відповідні суспільній моралі та національному менталітету. Наша країна дедалі більше стає об'єктом впливу, у т. ч. місіонерського, з боку різноманітних іноземних релігійних організацій. У такій ситуації невідкладного вдосконалення потребує законодавство у цій сфері з метою забезпечення прав і свобод громадян та інтересів українського суспільства загалом.

Актуальною проблемою консолідації української політичної нації залишається залучення української діаспори до участі у суспільному житті України. Особливо нагального характеру це набуло щодо українців, які мешкають у Російській Федерації, а також інших країнах СНД. Потребують усебічної підтримки етнічні українці, які за кордоном активно займаються збереженням, відтворенням і розвитком національної культури. Держава зобов'язана ретельно вивчати реальний стан культурно-освітнього, соціального, матеріального забезпечення представників української діаспори та активно взаємодіяти з урядами відповідних країн з метою реалізації передбачених міжнародними нормативно-правовими документами належних прав і свобод закордонних українців. Неабияку роль у вирішенні цих завдань повинно відіграти прийняття Верховною Радою України Закону "Про закордонного українця".

5. Демократичне і прозоре проведення президентських виборів 2004 року

Президентські вибори 2004 р. необхідно розглядати не тільки як найважливішу суспільну подію нинішнього року, а й таку, що істотно вплине на поступ України протягом майбутнього десятиріччя. Необхідно підкреслити виняткову важливість проведення виборчої кампанії у повній відповідності з Конституцією та чинним законодавством України, з урахуванням кращого європейського і світового досвіду в забезпеченні політичних прав громадян, утвердженні цінностей демократичного суспільства. Водночас проведення чесних, прозорих і демократичних виборів Президента України потрібно розглядати як один з ключових чинників прискорення євроінтеграційних процесів, налагодження продуктивних відносин з провідними демократіями, насамперед з ЄС та його впливовими членами, а також зі Сполученими Штатами Америки.

Ключовим моментом президентських виборів 2004 р. має стати забезпечення наступності державної політики у соціальній, економічній та політичній сферах. Перше десятиріччя незалежності внаслідок складного комплексу об'єктивних і суб'єктивних причин характеризувалося значними суперечностями та супроводжувалося надто великими втратами в суспільно-політичній, соціально-економічній і гуманітарній сферах.

Разом з тим останніми роками Україні вдалося певною мірою подолати найбільш складні та гострі проблеми початкового етапу становлення незалежної держави, кардинального реформування її економічної системи. Утверджено критичну масу ринкових перетворень, подолано тривалу і руйнівну трансформаційну кризу. Дедалі більше зміцнюються позитивні тенденції в економіці, чотири роки поспіль відбувається її швидке зростання. Неухильно, хоча і надто повільно, зростає добробут основних верств населення. Відбувається складний, а подекуди й суперечливий процес становлення Української політичної нації. Окреслилися певні позитивні здобутки і в духовній сфері. Держава демонструє свою спроможність адекватно реагувати на нові небезпечні виклики міжнародного характеру, зміцнювати обороноздатність, захищати суверенітет і територіальну цілісність України.

Визнаючи неминучість певного корегування державної політики відповідно до програмно-ідеологічних настанов майбутнього Президента України, маємо зробити все, щоб забезпечити наступність курсу держави як необхідну умову збереження позитивних здобутків і зміцнення сприятливих тенденцій суспільного розвитку.

З огляду на це особливо гостро постає проблема подолання роздробленості конструктивних політичних сил, їхньої консолідації з метою висунення кандидатів, які можуть реально розраховувати на підтримку широких верств населення.

Вкрай важливим є завдання недопущення застосування "брудних" виборчих технологій, їхнього масштабного використання як засобу впливу на волевиявлення громадян України. Необхідно запобігти і можливим спробам зовнішнього втручання у перебіг наступних президентських виборів.

Зазначені надзвичайно важливі суспільні завдання вимагають конструктивного підходу та відповідальності з боку всіх без винятку політичних сил за проведення виборів у сприятливій політичній атмосфері. Це стосується як сил, що належать до нинішньої парламентської більшості, так і до опозиції. Опозиційні політичні сили мають виступати носіями альтернативних програм і шляхів суспільного розвитку, а не руйнівних поглядів і тенденцій. Особливо відповідальним слід вважати завдання щодо укріплення соборності Української держави, неприйнятності будь-яких дій, що загрожують розколом суспільству, насамперед за територіально-регіональною ознакою.

Реалізація обґрунтованих вище суспільно-політичних перетворень без перебільшення визначає долю України як незалежної, демократичної, соціальної і правової держави, а тому жодним чином не повинна залежати від політичної кон'юнктури. Необхідність виконання цих надзвичайно складних і масштабних завдань покладає історичну відповідальність як на органи державної влади, так і на всі конструктивно налаштовані парламентські та позапарламентські політичні сили, на суспільні рухи та організації, на всіх небайдужих до майбутнього власної держави українських громадян.

II. Підсумки соціально-економічного
розвитку України у 2000 - 2003 роках
та завдання на 2004 рік

1. Узагальнені характеристики економічного процесу

1.1. Параметри зростання

Визначена Посланням Президента України до Верховної Ради України "Стратегія економічного та соціального розвитку на 2000-2004 pp." (2000 p.), а також Посланням Президента України "Європейський вибір" (2002 р.) економічна політика держави виявилася результативною. Протягом чотирьох років українська економіка демонструє стабільно високі темпи зростання. У 2000-2003 pp. зростання ВВП становило 132,9, у т. ч. за 2003 р. - 109,3%. Ще динамічніше розвивається промисловість, обсяги виробництва якої зросли відповідно на 60,3 та 15,8%. За розрахунками, інвестиції в основний капітал за чотири роки збільшилися на 92,2%, експорт товарів - на 99,3, імпорт товарів - на 94,3%. Відповідно до визначених цілей випереджальними темпами (порівняно зі збільшенням ВВП) зростали реальні наявні доходи населення. У 2000-2003 pp. вони підвищилися на 42,7%. За цей же час реальна заробітна плата збільшилася на 61,0 та 15,2%.

Така динаміка зростання має вагомі економічні передумови. Вона стала результатом насамперед глибоких ринкових перетворень, а також ефективної політики, спрямованої на забезпечення надійної макроекономічної стабілізації української економіки. Йдеться про стабілізацію національної грошової одиниці, відчутне підвищення рівня монетизації економіки, забезпечення мінімальної дефіцитності державного бюджету, суттєве зростання позитивного сальдо поточного рахунку платіжного балансу, вагоме скорочення державного боргу, у т. ч. зовнішнього, істотне нарощування міжнародних валютних резервів Національного банку України.

Макроекономічні показники економічного розвитку України

Загалом за темпами зростання всього комплексу економічних показників у 2000-2003 pp. Україна увійшла до групи країн, які сьогодні лідирують у світі. За оцінками ЄБРР, середньорічні темпи зростання ВВП країн Центральної Європи та Балтії, які раніше лідирували, за відповідний період становили 3,3%, тоді як в Україні - 7,4%. Варто зазначити, що досягнуті темпи економічного зростання суттєво перевищують темпи збільшення валового суспільного продукту в колишній УРСР, які у 1976-1980 pp. становили 3,4%, у 1981-1985 pp. - 3,3, 1986-1990 pp. -1,7%.

1.2. Утвердження інвестиційної моделі зростання

Сформований у 2000-2003 pp. потенціал економічного зростання має подвійну основу. У 2000-2001 pp. стимуляційну функцію зростання реальної економіки відігравали головним чином екстенсивні чинники - нарощування економіки за рахунок завантаження вільних виробничих потужностей, використання наслідків глибокої девальвації гривні в період світової фінансової кризи 1997-1998 pp., погашення боргів із заробітної плати та пенсій тощо. Однак на кінець 2002 р. названі чинники себе фактично вичерпали. Саме цим пояснюється відчутне уповільнення - з 9,2 до 5,2% у 2002 р. темпів приросту реального ВВП. Майже вдвічі зменшився приріст промислового виробництва. Суттєво знизилися прибутковість підприємств та рівень рентабельності економіки, що стало першопричиною істотного уповільнення темпів інвестицій.

Економічне зростання 2003 р. мало іншу природу. Дані статистичного аналізу свідчать про утвердження нової якості зростання, пов'язаної з розширенням внутрішнього ринку і початком інтенсивного оновлення основних виробничих фондів, відчутним зростанням інвестиційного попиту. У 2003 р. доходи нефінансових корпорацій зростали з випередженням до динаміки ВВП, що зумовило відчутне зростання інвестицій в основний капітал, 62,8% яких освоєно за рахунок власних коштів підприємств та організацій. З 22,3 у 2002 р. до 36,0 % у 2003 р. зросла частка довгострокових кредитів комерційних банків. На 21,7% збільшився обсяг іноземних інвестицій. У цілому за рік приріст інвестицій в основний капітал становив 27,7%, у т.ч. в машини й обладнання - 32,9%. Зростання інвестиційного попиту зумовило випереджаючі темпи виробництва (на 35,8% за 2003 р.) продукції машинобудування, а також зростання на 39% імпорту механічних та електричних машин і обладнання.

Обсяги інвестицій в основний капітал

У технологічній структурі інвестицій в основний капітал зростає частка витрат на придбання машин, обладнання, устаткування для новозбудованих об'єктів і для реконструкції та технічного переоснащення діючих підприємств. У 2003 р. питома вага цих витрат становила 56,0% від загального обсягу (у 1999 р. - 47,1%).

Останніми роками в Україні зберігається тенденція збільшення обсягу залучених прямих іноземних інвестицій. На 1 січня 2004 р. загальний обсяг залучених прямих іноземних інвестицій в Україну становив 6,7 млрд. дол. США. Приріст іноземного капіталу у 2003 р. склав 1185,7 млн. дол. (21,7%).

Ці та інші статистичні дані дають підстави для висновку про початок утвердження в Україні інвестиційної моделі економічного зростання. Йдеться про формування основ моделі, які мають бути закріплені економічною політикою стимулювання інвестиційного процесу.

1.3. Інноваційна складова економічного зростання

У 2000-2003 pp. спостерігалося підвищення інноваційної активності в промисловості. Кількість підприємств, що впроваджували інновації, у 1999 становила 1376, у 2000 - 1491, у 2001 - 1503, у 2002 - 1506, у 2003 р. - 1238. Щорічно збільшувалося виробництво нової техніки. У порівнянні з 1999 р. у 2003 р. кількість освоєних нових видів машин, устаткування, апаратів, приладів збільшилася в 1,5 раза і склала 710 найменувань. Загалом за 2000-2003 pp. було освоєно та поставлено на ринок майже 2,5 тис. найменувань такої продукції.

Збільшилася кількість підприємств, що здійснювали механізацію і автоматизацію виробництва. Протягом 2000-2003 pp. промислові підприємства України впровадили майже 5,4 тис. нових технологічних процесів. Протягом 2003 р. інноваційне активні підприємства впровадили в 1,3 раза більше нових технологічних процесів проти 2002 р. Створено та поставлено на ринок 7,4 тис. найменувань нових видів промислової продукції. Загальний обсяг виробленої інноваційної продукції склав 11,2 млрд. грн.

Одним із засобів державної підтримки інноваційної діяльності стало створення останніми роками системи технологічних парків. Робота цих інноваційних структур спрямована на комерціалізацію й широке впровадження у виробництво науко-ємних розробок, вихід на світові ринки з високотехнологічною конкурентоспроможною продукцією. У 2003 р. обсяг випуску інноваційної продукції підприємствами, які входять до складу 8 зареєстрованих технопарків, перевищив 2,6 мли. гри., що майже у 4,5 раза більше, ніж у 2002 р.

Однак у цілому рівень інноваційної активності підприємств та організацій залишається недостатнім. Позначається слабка зорієнтованість інституційної, фінансової та банківсько-кредитної систем на підтримку інноваційного розвитку вітчизняної економіки, вкрай низький рівень фінансування інноваційної діяльності, недостатня розвиненість малих та середніх інноваційних підприємств, майже повна відсутність посередницьких організацій, які працюють на інновації, а також венчурного фінансового потенціалу. Однією з проблем інноваційного розвитку залишається недостатній рівень державного впливу на розвиток в Україні інноваційної діяльності, невідповідність існуючої системи органів державного управління моделі інноваційного розвитку економіки.

Кабінет Міністрів України має вжити невідкладних заходів, щоб змінити таку ситуацію. Для концентрації фінансових та інтелектуальних ресурсів на реалізації пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки, довго- та середньострокових інноваційних пріоритетів необхідно запровадити середньо- і довгострокове індикативне планування фінансового забезпечення інноваційної діяльності на основі технологічного передбачення та з урахуванням досвіду застосування цього методу регуляції економіки в розвинених країнах світу. Слід вжити заходів щодо гармонізації системи державної статистики в науково-технологічній та інноваційній сферах з міжнародними нормами, узагальнити досвід функціонування технологічних парків, опрацювати довгострокову програму розвитку їхньої діяльності та створення ефективної інноваційної інфраструктури, відродити діяльність галузевих та регіональних інноваційних фондів, розробити механізми стимулювання добровільних внесків підприємств, вітчизняних та іноземних інвесторів до таких фондів.

2. Валовий внутрішній продукт, його структурні характеристики та відтворювальні пропорції

2.1. Динаміка ВВП

Після глибокої економічної кризи, яка тривала десять років (1990-1999), у IV кв. 1999 р. статистикою зафіксовано реальне зростання (2,6%) ВВП. У 2000-2003 р. відповідне зростання склало 32,9%. Починаючи з 2001 p., темпи економічного зростання в Україні перевищували темпи її найближчих партнерів по зовнішній торгівлі - Росії та Польщі.

Зміни реального ВВП, % до попереднього року

Валовий внутрішній продукт та внесок кожного виду економічної діяльності у формування валової доданої вартості (ВДВ) за останні роки характеризують дані наступної таблиці.

Структура валової доданої вартості
(у відсотках)

У виробництві ВДВ домінує промисловість. Позитивним явищем варто вважати перерозподіл доданої вартості на користь обробної промисловості, частка якої зросла з 18,3% за 2000 р. до 19,7% за 2003 р. Спостерігається зростання у структурі видів діяльності ВДВ оптової і роздрібної торгівлі (з 8,6 за 2000 р. до 11,3% за 2003 p.). Скоротилася частка у складі ВВП сільського господарства, мисливства та лісового господарства.

2.2. Відтворювальні пропорції

Протягом 2000-2003 pp. відбулися певні зрушення у складі ВВП за категоріями доходу. Частка оплати праці найманих працівників збільшилася з 42,3% у 2000 р. до 45,3% у 2003 р.

Вагоме місце у структурі ВВП посідають кінцеві споживчі витрати населення. Протягом 2000-2003 pp. зростання їхнього обсягу випередило динаміку ВВП, що забезпечило збереження тенденції зростання виробництва споживчих товарів. Минулорічне зростання доходів та витрат населення стало кроком до підвищення рівня його життя, але не відчутним для кожної людини, оскільки відсутнє суттєве зменшення диференціації доходів.

Валовий внутрішній продукт за категоріями доходу
(у відсотках)

Структура ВВП за категоріями кінцевого використання
(у відсотках до підсумку)

3. Реальний сектор економіки

3.1. Промисловість

Протягом 2000-2003 pp. стабільно розвивалася промисловість. Обсяги промислового виробництва зросли на 60,3%, у т. ч. у 2003 р. - на 15,8%. Це найбільше досягнення серед країн не лише СНД, а й Європи. У 2003 р. на 37,3% перевищено рівень промислового виробництва 1994 р.

У промисловості відбуваються позитивні якісні зрушення. Протягом 2000-2003 pp. середньорічний приріст продуктивності праці в галузі становив 16,7%, що майже в 4 рази перевищує аналогічний показник за 1987-1990 pp. Зростання обсягів виробництва досягнуто за рахунок нарощення випуску конкурентоспроможної продукції: у чорній металургії - труб, у машинобудуванні - літаків, суден, автомобілів, хімічній та нафтохімічній промисловості - азотних мінеральних добрив, у легкій промисловості - трикотажних виробів, у целюлозно-паперовій - картону і паперу.

Намітилися позитивні структурні зрушення в напрямі збільшення випуску продукції кінцевого споживання. Випереджальними темпами зростали обсяги виробництва в галузях, що випускають продукцію для потреб внутрішнього ринку та інвестиційного спрямування: у харчовій промисловості та перероблення сільськогосподарських продуктів темпи зростання у 2003 р. проти 2002 р. склали 120,0%, у виробництві деревини та виробів з деревини - 123,6, целюлозно-паперовій та поліграфічній промисловості - 125,7%.

Чотири роки поспіль особливо швидкими темпами розвивалося машинобудування (2000 р. - 115,3%, 2001 р. - 118,8, 2002 р. - 111,3%, 2003 р. - 135,8%). Всього за 2000-2003 pp. випуск продукції машинобудування зріс на 107,1%. У 2003 р. істотно зросли обсяги виробництва наукоємних галузей транспортного машинобудування. Приріст продукції в залізничному машинобудуванні склав 72,2%, автомобілебудуванні - 119,2, авіаційній промисловості - 26,0%.

Позитивні темпи виробництва зберігаються і в легкій промисловості. У 2000 р. вони становили 136,4%, у 2001 р. - 113,8, 2002 р. - 100,4, 2003 р. - 104,0%. Проте ситуація в легкій промисловості залишається незадовільною. Аналіз чинників, що стримують її економічний та соціальний розвиток, свідчить, що ключовою проблемою, без розв'язання якої неможливо створити підґрунтя для вирішення нагальних питань її розвитку, є нерівні конкурентні умови на внутрішньому ринку. Експансія імпортних товарів останніми роками набула загрозливих розмірів. В результаті навіть ті підприємства, які підвищили свій технічний та асортиментний рівень і досягли світового рівня якості продукції, не в змозі конкурувати на внутрішньому ринку. Кабінет Міністрів України має здійснити невідкладні заходи, спрямовані на виправлення існуючого стану в легкій промисловості, відновлення її провідної ролі у промисловому комплексі держави.

Останнім часом намітилися позитивні зрушення у випуску машинобудівної продукції для потреб сільського господарства. У 2003 р. виробництво тракторів, сівалок, культиваторів збільшилося відповідно на 51,7%, 51,5% та 9,3%. Але перешкодою в розвитку сільськогосподарського машинобудування залишається низька купівельна спроможність сільгоспвиробників. Законом України "Про стимулювання розвитку вітчизняного машинобудування для агропромислового комплексу" визначено основні важелі державної політики щодо створення сприятливих умов для збільшення обсягів виробництва сільськогосподарської техніки, визначено шляхи формування ринку та вдосконалення системи забезпечення агропромислового комплексу вітчизняною технікою та обладнанням. Кабінет Міністрів має вжити ефективних заходів щодо реалізації цього Закону, забезпечити суттєве прискорення розвитку сільськогосподарського машинобудування, задоволення зростаючих потреб внутрішнього ринку у відповідній продукції.

На підприємствах провідної галузі промисловості - металургії та з оброблення металу - у 2003 р. проти 1999 р. випуск продукції збільшився на 51,1%. Позитивна динаміка розвитку спостерігається протягом 4-х років у хімічній та нафтохімічній промисловості. У 2003 р. порівняно з 1999 р. приріст обсягів продукції у галузі становив 49,6%.

Водночас у промисловому комплексі залишається низка нерозв'язаних проблем. Особливо актуальним є підвищення ефективності роботи галузі, зміцнення фінансового стану підприємств і організацій, формування нормативно-правової бази державного стимулювання інтенсивного оновлення основних фондів, інноваційного оновлення виробництва, підвищення конкурентоспроможності вітчизняної продукції на внутрішньому та зовнішньому ринках.

Набуває важливості проблема дефіциту трудових ресурсів. Гостро відчувається нестача кваліфікованих робітників, інженерів, менеджерів у невеликих містах. В окремих регіонах практично припинено централізовану підготовку фахівців з металообробки та машинобудування.

Темпи приросту (зниження (-)) обсягів продукції за основними видами промислової діяльності
(у відсотках)

Науково-технічний, виробничий та ресурсний потенціали промисловості України дають змогу реалізувати низку конкурентних переваг міжнародного економічного співробітництва, зокрема участь вітчизняних підприємств у здійсненні великомасштабних міжнародних проектів, розвиток трансферу високих технологій та продажу ліцензій, створення спільних підприємств з виробництва продукції, що належить до п'ятого і шостого технологічних укладів, та транснаціональних корпорацій, а також участь наших фахівців у роботі міжнародних організацій з питань розвитку промисловості. Однак увага Кабінету Міністрів до вирішення цих питань залишається недостатньою.

Особливо важливим для розвитку інтеграційних процесів є вступ України до COT, що прискорить адаптацію промисловості до умов конкуренції на світових ринках. Разом з тим для вступу до COT необхідно виконати значний обсяг підготовчих робіт, пов'язаних з нормативно-правовим забезпеченням, впровадженням нових систем технічної регуляторної політики та захисту виробників і споживачів промислової продукції, зміною умов конкуренції, вертикальної та горизонтальної інтеграції виробничого, торгового і фінансового капіталів, реформуванням системи корпоративного управління. Водночас процеси глобалізації потребують активного стимулювання інноваційної діяльності, освоєння нової культури виробництва, наближення умов і оплати праці до європейських стандартів.

3.2. Сільське господарство

Період 2000-2003 pp. у сільському господарстві був часом становлення нових господарських відносин, побудованих на принципах приватної власності на землю і майно, та створення економічних передумов для активізації господарської діяльності. Це призвело до значних структурних змін у галузі, посилення ролі до-могосподарств в сільськогосподарському виробництві, відродження великих товарних виробництв на принципово нових засадах, створення нових видів господарюючих суб'єктів у сільському господарстві - акціонерних товариств, приватних підприємств тощо.

Протягом 2000-2003 pp. обсяг валової продукції сільського господарства зріс на 10,0%, у т. ч. у сільськогосподарських підприємствах зменшився - на 15,3, у господарствах населення збільшився - на 29,3%. Однак перетворення, що відбуваються в сільському господарстві, ще не забезпечують достатню стабільність у роботі галузі: вона залишається досить вразливою від ринкових та погодно-кліматичних коливань. Так, несприятливі погодні умови минулого року спричинили значне скорочення обсягу сільськогосподарського виробництва, особливо зернових культур. За 2003 р. проти 2002 р. він зменшився на 10,2%, у т. ч. в сільськогосподарських підприємствах - на 25,5, у господарствах населення збільшився - на 0,2%.

Обсяги сільськогосподарського виробництва
(у відсотках)

У 2000-2003 pp. відбулося поліпшення ситуації у співвідношенні цін на сільськогосподарську продукцію та спожиті промислові товари і послуги. Незважаючи на нестабільність і значні коливання цін на сільськогосподарську продукцію, в цілому за 2000-2003 pp. індекс цін її реалізації перевищив індекс цін на промислові товари, спожиті в сільському господарстві, на 23,0 відсоткових пункта.

Поліпшилися якісні показники. Продуктивність праці в сільському господарстві за останні чотири роки зросла більш ніж на третину, фондовіддача - у 2,3 раза, енергоємність скоротилася наполовину, на чверть підвищився ступінь переробки сільськогосподарської продукції. Сільськогосподарські підприємства практично відмовилися від бартерної форми розрахунків - зараз її частка в загальному обсязі реалізації сільськогосподарської продукції не досягає 2%. Сільськогосподарське виробництво набуває ознак експортне орієнтованої галузі. За 2003 р. з України експортовано сільськогосподарської продукції на суму понад 2,7 млрд. дол., що на 14,4% перевищує показники 2002 р.

Однак у галузі залишається багато невирішених питань. Середня заробітна плата в сільському господарстві у 2003 р. становила 210 грн., що складає 45% від середньої по економіці. Незадовільно вирішуються питання технічного переоснащення сільського господарства. Понад 80% парку сільськогосподарської техніки вже відпрацювало свій амортизаційний термін.

Вкрай складним залишається фінансовий стан галузі. На 01.01.2004 р. кредиторська заборгованість сільськогосподарських підприємств складала 11,8 млрд. грн., що майже у 2,0 раза перевищує дебіторську і свідчить про недостатній обсяг обігових коштів товаровиробників.

Фінансово-економічний стан сільськогосподарських підприємств

* За попередніми даними.

У 2001 р. урядом було ухвалено рішення щодо розширення підтримки розвитку тваринництва. Поряд з дотаціями за продану переробним підприємствам худобу, птицю, молоко, що здійснюються за рахунок коштів ПДВ, сільськогосподарським товаровиробникам здійснюються доплати з держбюджету за молодняк сільськогосподарських тварин високих вагових кондицій. За 2000-2003 pp. виробниками отримано дотацій на суму 2,6 млрд. грн. та доплат на суму 72,8 млн. грн. У 2003 p., асигнування на підтримку сільгосптоваровиробників (включаючи податкові пільги) склали 5,4 млрд. грн., у 2004 р. їх було заплановано на рівні 5,6 млрд. грн. При цьому частка заходів, які відповідають вимогам COT, зросте, як планується, з 19 до 25%.

Активізувати надходження коштів в аграрний сектор дозволило запровадження механізму здешевлення кредитів через часткову компенсацію ставки за кредитами комерційних банків. У 2001 р. сільськогосподарськими товаровиробниками отримано пільгових кредитів на суму 2,8 млрд. грн., у 2002 - 2,3, 2003 р. -2,5 млрд. грн.

Незадовільною є ситуація із залученням в аграрний сектор інвестиційних ресурсів, у т.ч. іноземних. За роки незалежності в агропромисловий комплекс залучено прямих іноземних інвестицій на суму 1167,7 млн. дол. США, що становить 17,5% від їхнього загального обсягу в економіці країни. З них 84,6% вкладено у підприємства харчової промисловості та переробних галузей і лише 15,4% отримали сільгосппідприємства.

Розв'язання проблеми інвестиційної привабливості сільськогосподарської галузі лежить у площині вдосконалення земельно-майнових відносин як передумови для запровадження іпотечного кредитування аграрного виробництва, зміцнення ринкової інфраструктури. У зв'язку з цим одним з ключових завдань аграрної політики є вирішення всього комплексу проблем, пов'язаних із забезпеченням захисту майнових прав селян, у т.ч. права приватної власності на землю.

Завдання Кабінету Міністрів сформувати інституційні передумови, необхідні для утвердження повноцінного ринку землі сільськогосподарського призначення, запровадження сучасних земельно-орендних та іпотечних відносин, стимулів раціонального використання та охорони земель, страхування фінансових ризиків. Водночас слід розширити застосування механізмів підтримки національного аграрного ринку, дозволені нормами COT, удосконалити стимулювання інноваційної діяльності, технічного та технологічного оновлення підприємств агропромислового комплексу.

Також, для здешевлення готової продукції, необхідно провести реструктуризацію окремих галузей харчової промисловості (передусім цукрової та спиртової), що сприятиме виведенню з експлуатації надлишкових потужностей.

3.3. Транспорт

Протягом 2000-2003 pp. транспортним комплексом забезпечено стабілізацію та поступове зростання обсягів перевезень вантажів і пасажирів та переробки вантажів морськими торговельними портами. Позитивні тенденції відбувалися в 2003 р.

Обсяги перевезень вантажів за видами транспорту
(млн. т)

Послугами пасажирського транспорту (без міського електротранспорту) протягом 2003 р. скористалося 3,8 млрд. пасажирів, виконано пасажирську роботу в обсязі 96,6 млрд. пас/км, що відповідно на 6,8% та на 8,7% більше від 2002 р.

Обсяги пасажирообороту за видами транспорту
(млн. пас/км)

У транспортному комплексі відбуваються позитивні якісні зрушення. У 2002 р. уперше в Україні запроваджено швидкісний рух поїздів у напрямку Київ-Харків, азі серпня 2003 р. у напрямку Київ-Дніпропетровськ.

За 2000-2003 pp. більш ніж на третину зросли обсяги будівництва та ремонту автомобільних доріг. У 2003 р. суттєво збільшилися обсяги фінансування цієї сфери (в 2,8 раза порівняно з 2000 р. та в 1,5 раза - порівняно з 2002 p.). Розпочалася масштабна реконструкція автомобільної дороги Київ-Одеса, яка має важливе значення для розбудови міжнародних транспортних коридорів, що проходять територією України, та соціально-економічного розвитку Одеської, Миколаївської, Кіровоградської та Черкаської областей України.

Розпочато виконання Програми розвитку автотранспортного обслуговування населення в сільській місцевості ("Сільський автобус"). Відкрито 720 нових маршрутів. Автотранспортним обслуговуванням забезпечено 91% сільських населених пунктів, що мають дороги з твердим покриттям.

Водночас в роботі транспортного комплексу України залишаються значні недоліки. Найгострішою є проблема оновлення основних виробничих фондів усіх видів транспорту та дорожнього господарства, насамперед рухомого складу, підвищення технічного рівня автомобільних доріг та мостів, забезпечення безпечної експлуатації водних шляхів. Особливої уваги потребує забезпечення безпеки транспортних перевезень, удосконалення механізмів ціноутворення, державного регулювання суб'єктів природних монополій у галузі транспорту.

Слід активізувати роботу, пов'язану з розбудовою мережі міжнародних транспортних коридорів, з метою інтегрування транспортної системи України в європейську та світову, адаптацію законодавства України в галузі транспорту до законодавства ЄС.

3.4. Зв'язок

Відповідно до визначених пріоритетів та завдань державної політики, орієнтованої на розбудову єдиної національної системи зв'язку, здатної задовольнити суспільні потреби у високоякісних послугах, у 2001-2003 pp. забезпечувалося збереження позитивних тенденцій розвитку галузі. У 2003 р. обсяг послуг у порівнянні з 1999 р. зріс на 34,4%. За 2003 р. операторами всіх форм власності надано послуг зв'язку на 13,2 млрд. грн., що на 19,6% перевищує обсяги аналогічного періоду 2002 p., у т.ч. населенню - на 6,5 млрд. грн.

Ємність міської телефонної мережі протягом 9 місяців 2003 р. зросла на 375,9 тис. номерів, сільської - на 56,7 тис. Рівень телефонізації підвищився з 45 до 47 телефонів на 100 сімей. Прискореними темпами розвивалася мережа мобільного зв'язку. На кінець 2003 р. кількість користувачів мобільного стільникового зв'язку досягла 6,5 млн. абонентів.

У галузі зв'язку та сфері інформатизації працює понад 250 тис. осіб, 63% з яких жінки, що пов'язано зі специфікою галузі. За рахунок збільшення обсягів надання послуг зв'язку та впровадження нових технологій протягом 2002 р. у галузі створено 1988 нових робочих місць, з них 445 УДППЗ "Укрпошта" і 2425 ВАТ "Укртелеком". За 9 місяців 2003 р. за рахунок впровадження нових прибуткових послуг зв'язку та нових технологій створено 2680 нових робочих місць, в т.ч.: 2211 - на ВАТ "Укртелеком", 400 - на УДППЗ „Укрпошта".

Поліпшилася якість та збільшилися обсяги з усіх видів послуг поштового зв'язку.

Для впровадження сучасних інформаційно-комунікаційних технологій в усі сфери життєдіяльності розроблено проект Державної програми "Електронна Україна", який передбачає сприяння побудові сучасної конкурентоспроможної економіки, підвищення рівня життя населення.

Завдання Кабінету Міністрів - забезпечити випереджальний розвиток інфраструктури зв'язку, підвищення інвестиційної привабливості галузей інформатизації, вдосконалення національної мережі телекомунікацій, поштової служби зв'язку, насамперед на базі новітніх вітчизняних технологій, їхнього інтегрування в глобальні інформаційні структури, у т. ч. в мережу Інтернет, доступ широких верств населення до світових інформаційних ресурсів.

3.5. Енергозабезпечення та енергозбереження

Вугільна промисловість. Вугільна промисловість України за економічними, фінансовими, технічними та соціальними показниками продовжує перебувати в кризовому стані, що позначилося на обсязі видобутку вугілля. У 2002 р. обсяг видобутку рядового вугілля порівняно з 2001 р. знизився на 1,7%, а за 2003 р. - на 2,7%.

Залишаються великими обсяги кредиторської та дебіторської заборгованостей. За станом на 01.01.04 кредиторська заборгованість галузі склала 13,2 млрд. грн., а непокриття кредиторської заборгованості дебіторською досягле 7,8 млрд. грн.

Серед основних причин такого стану є те, що темпи зростання цін на вугільну продукцію значно відстають від темпів зростання цін на спожиті шахтами матеріальні ресурси і послуги. З січня 2000 по листопад 2003 р. собівартість 1 т готового вугілля збільшилася на 37,6%, а її ціна - лише на 26,7%. Наслідком удосконалення порядку надання державної підтримки підприємствам вугільної промисловості та підвищення ефективності її використання стало скорочення у 2,5 раза дефіциту коштів на покриття витрат із собівартості 1 т вугільної продукції.

Динаміка видобутку вугілля
(млн. т)

Одним з ключових факторів підвищення ефективності роботи вуглевидобувних підприємств для нарощування обсягу видобутку вугілля є концентрація гірничого виробництва, зменшення кількості низьконавантажених лав та введення в дію продуктивних очисних вибоїв з високим рівнем навантаження, який досягається впровадженням нового гірничого обладнання сучасного рівня.

У 2003 р. підприємствами вугільної галузі за рахунок власних джерел фінансування було освоєно 18212 млрд. грн. капіталовкладень. Зростання загальних обсягів капіталовкладень порівняно з відповідним показником 2002 р. становило 17,6%.

Для поліпшення економічного стану галузі необхідно активізувати структурну трансформацію вугільних підприємств шляхом корпоратизації державних підприємств та передачі відкритих акціонерних товариств з випуску вугільної продукції на приватизацію, завершити протягом 2004-2005 pp. ліквідацію неперспективних вуглевидобувних і вуглепереробних підприємств.

Необхідно запровадити акредитивні форми оплати енергетичного вугілля, що забезпечить у повному обсязі розрахунки за вугільну продукцію грошима, підвищити ефективність використання вугільними підприємствами бюджетних коштів.

Одним з найважливіших завдань Кабінету Міністрів є забезпечення погашення у 2004 р. заборгованості з виплат заробітної плати працівникам вугільних підприємств.

Електроенергетика. Виробництво електроенергії порівняно з 1999 p., за розрахунками, збільшилося у 2003 р. на 4,8%.

Динаміка виробітку електроенергії

Брак інвестиційних ресурсів залишає невирішеною проблему оновлення основних фондів. Понад 95% енергоблоків відпрацювали свій розрахунковий ресурс, який складає 100 тис. год., у т.ч. 72% перевищило граничний ресурс - 170 тис. год., понад 53% перебувають в експлуатації понад 220 тис. год. До 2005 р. кількість обладнання з терміном експлуатації ЗО років і більше становитиме майже 80%. У найближчій перспективі таке становище може призвести до зниження виробництва електричної енергії.

Частково цю проблему вирішить введення в експлуатацію у 2004 р. енергоблоків № 2 Хмельницької та № 4 Рівненської атомних станцій. Це забезпечить додатково виробництво електричної енергії обсягом понад 6000 млн. кВт.год. (збільшення загального виробництва електричної енергії на 3,5%).

Усі споживачі (крім населення) в Україні розраховуються за електроенергію за ринковими тарифами. Проте чинні тарифи для населення відшкодовують лише до 63% ринкового тарифу.

Видобуток, транспортування нафти та газу. Видобуток нафти і газового конденсату протягом 2000-2003 pp. був стабільним і коливався в межах від 3,69 (2000 р.) до 3,73 (2002 р.) млн. т. У 2003 р. видобуток нафти з газовим конденсатом становив 3,9 млн. т.

Видобуток природного газу за цей же період незначно зріс з 17,9 млрд. м3 у 2000 р. до 18,7 млрд. м3 у 2002 р. За результатами 2003 р. обсяг видобутку природного газу склав 19,0 млрд. м3.

Енергозбереження. У 2000-2003 pp. внаслідок повнішого використання виробничих потужностей спостерігалася позитивна динаміка енергоємності ВВП: у 2000 р. - 0,96 кг у.п./грн, у 2001 р. - 0,87, 2002 р. - 0,83, 2003 р. - 0,82 кг у.п./грн (попередня оцінка). Однак загалом енергоємність економіки України залишається надто високою порівняно з провідними індустріальне розвиненими країнами світу. В економіці відсутні ефективні стимули енергозбереження. До останнього часу проблема енергозбереження, яка є ключовою в реалізації науково-технічної політики держави, не стала предметом постійної уваги Кабінету Міністрів України. Вона фактично випадає з поля діяльності галузевих міністерств та місцевих органів виконавчої влади. У 2001-2002 pp. передбачені державним бюджетом заходи щодо енергозбереження профінансовано лише на 30,1%, у 2002 р. - на 9,7%. Проблемною залишилася ситуація і у 2003 р. Дається взнаки й неврегульованість на законодавчому рівні механізмів економічного стимулювання енергозбереження та самофінансування енергозберігальних заходів у бюджетній та виробничих сферах, а також питання обліку споживання енергетичних ресурсів. Як наслідок, відповідна політика не стала визначальним інструментом (як це передбачено стратегією "Європейський вибір") процесу технологічного переоснащення вітчизняної економіки, підвалиною для поліпшення структури паливно-енергетичного балансу та зміцнення енергетичної безпеки держави.

3.6. Споживчий ринок

З 2000 р. в Україні спостерігається стала тенденція зростання обсягів оптової, роздрібної торгівлі та ресторанного господарства. Оборот оптової та роздрібної торгівлі з року в рік збільшувався і порівняно з 2000 р. їхні фізичні обсяги зросли більш ніж наполовину. За 2003 р. у торговій мережі підприємств реалізовано 93,1% продовольчих і 61,5% непродовольчих товарів виробництва України (за 2002 р. -відповідно 93,6% та 60,9%).

При щорічному зростанні обороту ресторанного господарства його обсяги порівняно з 1999 р. зросли майже на чверть; у 2003 р. він становив 3,0 млрд. грн.

Задоволення потреб населення в товарах значною мірою залежить від ринків. За рахунок організованих ринків у 2003 р. формувалося 23,2% загального обсягу продажу споживчих товарів. В обороті цих ринків більше третини обсягу становив продаж сільськогосподарських продуктів.

Водночас у функціонуванні споживчого ринку в Україні є серйозні недоліки. В роздрібній торгівлі надзвичайно великий неорганізований сектор. В багатьох регіонах, особливо у малих містах та сільській місцевості, вкрай незадовільною лишається матеріально-технічна база торгівлі. Близько 5,5 тис. населених пунктів сільської місцевості, де проживають 575 тис. осіб, не мають об'єктів торгівлі. Розрив між товарооборотом у місті та на селі досягає 5,4 раза при тому, що чисельність міського населення перевищує сільське лише вдвічі.

Проблема розвитку Укоопспілки, визначення її ролі та місця на сільських ринках країни протягом багатьох років залишається поза увагою уряду та місцевих органів влади, її ефективне вирішення дозволить не лише просувати на споживчий ринок величезні ресурси сільгосппродукції, але й організовувати зустрічні потоки промислових товарів, будматеріалів, інвентарю, сільгосптехніки, міндобрив на сільський ринок (Укоопспілка має 120 заготівельно-збутових баз, 3,5 тис. заготівельних пунктів, 340 коопзаготпромів, близько 25 тис. продовольчих магазинів і 600 продовольчих ринків споживчої кооперації).

4. Розвиток фінансової сфери

4.1. Суперечності бюджетної сфери. Міжбюджетні відносини

Протягом 2000-2003 pp. зроблено суттєві кроки щодо вдосконалення бюджетного процесу в Україні. Головним з них стало прийняття у 2001 р. Бюджетного кодексу України, який створив необхідну законодавчу базу для бюджетних відносин з чітким визначенням процедури підготовки, прийняття та виконання бюджету, а також відповідальності за здійснення бюджетних правопорушень і взаємовідносин Державного бюджету з місцевими, що дозволить адаптувати відповідне законодавство країни до міжнародних стандартів.

Бюджетний кодекс передбачає новий підхід до міжбюджетних відносин: відносини між Державним і місцевими бюджетами стали більш прозорими. Затверджено нову методологію планування місцевих бюджетів, збільшено загальний обсяг місцевих бюджетів, більш чітко визначено роль та функції місцевих органів влади у бюджетному процесі та механізмів їхнього впливу на збалансований соціально-економічний розвиток території. Створено механізм стимулювання тих регіонів, які за останні роки наростили дохідну базу місцевих бюджетів.

Водночас здійснено ефективні заходи, які дозволили збалансувати структуру Державного бюджету, його дохідну та видаткову частини. Якщо у 1994 р. дефіцит Зведеного бюджету складав 8,9% ВВП і покривався значною мірою прямою емісією НБУ, то у 1999 р. його розміри зменшилися до 1,5% ВВП. На цей час у державі використовувався лише ринковий механізм обслуговування бюджетного дефіциту. У 2000-2003 р. дефіцит Зведеного бюджету склав мінімальну величину, що стало одним з визначальних чинників макроекономічної стабільності цього періоду.

Проте бюджетна система України ще має значні недоліки. Вона не кореспондується із завданнями політики економічного зростання, виконує суто фіскальну функцію. Підтвердженням цього є постійне зростання рівня державного споживання. Якщо у 1999 р. доходи Зведеного бюджету, Пенсійного фонду та державних соціальних позабюджетних фондів склали 34,6% ВВП, то у 2002 р. - 38,8, а за результатами 2003 р. - 40,1%.

Такий рівень державного споживання, який можуть дозволити собі лише розвинені країни, є фактично непосильним для реального сектору економіки. Підтвердженням цього є постійне зростання заборгованості підприємств та організацій перед бюджетом. Недоїмка по податках та обов'язкових платежах зросла з 6,7 млрд. грн. у 2001 р. до 15,3 млрд. грн. на 1 грудня 2003 р. Водночас має місце значна заборгованість бюджету з відшкодування суб'єктам господарювання платежів з ПДВ. За станом на 1 листопада 2003 р. бюджетна заборгованість з відшкодування податку на додану вартість складала 7,6 млрд. грн., у т.ч. з простроченим терміном - 3,9 млрд. грн.

Особливо гострою залишається проблема реформування податкової системи. У 2002-2003 pp. прийнято низку законів, які закладають підвалини реформування податкової системи, зокрема щодо зниження податкового навантаження на фізичних осіб та податку з прибутку підприємств. Однак ці механізми не зможуть вирішити всі проблемні питання податкового законодавства, його впливу на реалізацію структурних завдань та завдань інноваційного розвитку. Утвердження ще на старті трансформаційного процесу діючої податкової системи, механічне копіювання нею системи оподаткування країн з розвиненою ринковою економікою має розглядатися як одна з найвідчутніших помилок політики реформ, здійснюваних в роки незалежності нашої держави. Суперечності податкової системи перетворилися на найсуттєвіше гальмо розвитку економіки і становлять найбільшу загрозу виведенню її на траєкторію сталого зростання.

Динаміка державних фінансів
(у відсотках до ВВП)

Залишається недосконалою система міжбюджетних відносин. Насамперед потребують радикальної перебудови механізми розподілу міжбюджетних трансфертів. Диференціація регіонів за обсягами податкових надходжень у розрахунку на одну особу перевищує 11 разів. Відповідні розбіжності компенсуються існуючою системою трансфертів, які не стимулюють зацікавленості місцевих органів влади у збільшенні обсягів податкових надходжень. Слід запровадити нову систему надання цільових трансфертів, їхнього спрямування на вирішення конкретних соціально-економічних завдань.

Одним з ключових завдань уряду та Верховної Ради України є невідкладне визначення змісту та прийняття найближчим часом низки нормативних актів, які б забезпечували дальше реформування бюджетної системи, а також прийняття Податкового кодексу, його перетворення із суто фіскального інструменту на ефективний засіб соціально-економічної стратегії держави. Податкова система має стимулювати інвестиції та інноваційний процес.

Слід виходити з того, що основою вирішення фінансових проблем держави, головною передумовою соціальної та структурно-інноваційної переорієнтації економіки є першочергове зміцнення фінансів суб'єктів господарювання, інших юридичних осіб та домашніх господарств. Практикою попередніх років доведено, що без цього будь-які дії правового, економічного чи адміністративного характеру, заходи "згори" бажаного результату не матимуть. У зв'язку з цим потрібно рішуче йти на зниження частки державного споживання у структурі ВВП, зменшення податкового тиску, посилення захисту платників податків, максимальне спрощення процедури оподаткування. Результативність бюджетної політики має визначатися не лише виконанням запланованих показників за доходами І видатками, а й конкретними досягненнями в соціальній сфері та економіці в цілому.

Потрібно посилити інвестиційну складову державного і місцевих бюджетів, довести протягом двох-трьох наступних років рівень відповідних асигнувань до рівня не нижче 3% ВВП. Актуальним для України залишається підвищення стимуляційної ролі податкової амортизації в оновленні основних фондів та інвестуванні економіки, удосконалення оподаткування суб'єктів малого підприємництва, формування бюджету розвитку, куди б спрямовувалися не лише відповідні бюджетні асигнування, а й державні позики, а також фінанси спеціалізованих фінансових інституцій.

Оздоровлення державних фінансів неможливе без проведення інвентаризації соціальних зобов'язань держави, чинних нормативно-правових актів в частині надання пільг і компенсацій населенню, а також без обов'язкового проведення пенсійної реформи та запровадження медичного страхування. Потрібна концентрація бюджетних коштів, насамперед у тих галузях, де замінити державне фінансування альтернативними джерелами неможливо. Це стосується захисту малозабезпечених верств населення, розвитку освіти та науки (передусім фундаментальних досліджень) тощо.

Реформування фінансової системи України має бути спрямоване на забезпечення інтеграції вітчизняної економіки у світовий економічний простір, адаптацію українського податкового законодавства до вимог та принципів COT та Європейського Союзу.

4.2. Витрати на виробництво продукції (робіт, послуг)

Реформування економічних відносин в Україні супроводжується змінами у витратності виробництва. За 2000-2003 pp. витрати на одну гривню виробленої продукції (робіт, послуг) зменшилися з 98,2 коп. до 91,9і коп. Слід відзначити позитивні зрушення до зростання питомої ваги витрат на оплату праці та відрахувань на соціальні заходи.

Структура витрат на виробництво продукції
(у відсотках)

* Дані за січень-вересень 2003 р. (без малих, сільськогосподарських підприємств, банків, бюджетних установ).

4.3. Боргова політика держави

Державний борг України на 1 січня 2004 р. становив 77,3 млрд. грн. Виважена політика щодо управління державним боргом у 2000-2003 pp. дозволила зменшити співвідношення загального обсягу державного боргу України до ВВП з 45% на кінець 2000 p. до 29,4% на кінець 2003 р. У 2003 р. вчасно і в повному обсязі було проведено всі виплати з погашення та обслуговування державного боргу, що сприяло підвищенню зацікавленості та довіри іноземних інвесторів до України. Це дозволило, зокрема, розмістити облігації зовнішньої державної позики 2003 р. на значно кращих умовах, ніж це було у попередні періоди.

На 2004-2006 pp. припадає пікове навантаження з виплат боргу. Тому пріоритетними завданнями в управлінні державним боргом на даному етапі є забезпечення фінансування державного бюджету в необхідних обсягах та утримання при цьому державного боргу в економічно безпечних межах.

Стратегічним завданням є реалізація політики, спрямованої на дальше зниження співвідношення державного боргу до ВВП і скорочення витрат на його обслуговування. При плануванні та здійсненні зовнішніх позик пріоритетним слід вважати максимальне продовження їхніх термінів для підвищення керованості боргом та зниження вартості позик у середньостроковій перспективі.

Необхідно прискорити прийняття Закону України "Про державний борг України" з метою створення системного законодавчого поля регулювання відносин, що виникають при здійсненні боргової політики та операцій уряду з державною заборгованістю.

4.4. Грошово-кредитна політика

Протягом 2000-2003 pp. НБУ дотримувався практично незмінних принципів грошово-кредитної політики, функціональна модель якої була обгрунтована та запроваджена в кінці 2000 - на початку 2001 р. Ця модель виявилася досить ефективною. Забезпечено реалізацію одного з визначальних завдань Президента України щодо органічного поєднання політики сталого економічного зростання з надійною грошовою стабілізацією, утримання інфляції на рівні, що не перевищує 10% річних. Відповідне завдання було визначено Главою держави в Стратегії економічного і соціального розвитку України на 2000-2004 pp.

Ключовою позицією в монетарній політиці було забезпечення істотного зростання рівня монетизації національної економіки як однієї з базових передумов її стабільного зростання. У 2000 р. рівень монетизації в Україні становив 16,0%, тоді як у Польщі - 47, Угорщині - 42, Чехії- 80%. Вирішення відповідного завдання передбачало, з одного боку, відчутне перевищення пропозиції грошей (зростання основних монетарних агрегатів) щодо очікуваних темпів зростання ВВП та інфляції, а з другого - використання курсового якоря як одного з визначальних інструментів цінової стабілізації. Для цього було запроваджено режим не просто плаваючого, а керованого плаваючого курсу і забезпечення на цій основі надійної номінальної курсової стабільності гривні. Водночас було проголошено необхідність здійснення політики інтенсивного нарощування обсягів міжнародних валютних резервів НБУ.

Отримано позитивні результати реалізації відповідної політики. У 2000-2003 pp. рівень монетизації майже подвоївся - зріс з 16% до 31%. Відчутно зросла (з 32,3 млрд. грн. у 2000 р. до 88,2 млрд. - у 2003 р.) пропозиція грошей (агрегат М3). Суттєво зменшено темпи інфляції. Якщо у 2000 р. її показник становив 125,8%, то у 2001 р. - 106,1%, у 2002 р. - 99,4% і у 2003 р. - 108,2%. Поліпшилася структура грошей: у 2000 р. частка строкових депозитів (а це основний інвестиційний ресурс економіки) складала 33,2%, а у 2003 р. - 42,5%. Якщо у 2000 р. вклади населення в банках складали 6,6 млрд. грн., то на кінець 2003 р. маємо 28,5 млрд. Відчутно зменшилася частка грошей, що обертається поза банками. Вражаючою є стійкість валютної позиції гривні: її офіційний обмінний курс до долара у 2000 р. становив - 5,44, 2001 р. - 5,37, 2002 р. - 5,33, 2003 р. - 5,33 грн. за дол. США. Курсова стабільність національної грошової одиниці протидіє інфляційним очікуванням та сприяє збереженню високого рівня цінової конкурентоспроможності вітчизняних товарів на міжнародних ринках.

ВВП, індекс споживчих цін, монетарна база, грошова маса, рівень монетизації та обмінний курс у 2000-2003 pp.

Основними завданнями монетарної політики у 2004 р. є утримання річної інфляції в межах 6-7%, обмінного курсу в межах 5,38-5,42 грн. за дол. США, а також зниження ставок за кредитами. Важливим завданням залишається також інституційне закріплення співпраці уряду і Національного банку щодо підтримки фінансової стабільності.

4.5. Розвиток банківської системи

У 2000-2003 pp. банківська система України мала стійку тенденцію зростання майже всіх показників - капіталу, зобов'язань і активів. При цьому треба відзначити насамперед відчутне зростання (більш як у 4 рази) обсягів кредитів комерційних банків у реальну економіку. За цей час облікова ставка НБУ знизилася з 35,6 до 7,0%, відповідно відсоткові ставки комерційних банків у національній валюті - з 40,3 до 17,8%. Це досить вагомий результат. Поліпшується, що дуже важливо, якість кредитів. Лише протягом 2003 р. частка довгострокових кредитів зросла з 22,3 до 36,0%. З 17,0% у 2000 р. до 7,7% у 2003 р. зменшилася норма обов'язкового резервування депозитів комерційних банків.

Водночас зберігається високий ступінь ризику банківської системи. За станом на 1 січня 2004 р. балансовий капітал банків, а це основа їхнього стабільного функціонування та розвитку, склав 13,1 млрд. грн., або 2,5 млрд. дол. проти 2,0 млрд. дол. США у 1998 р. По відношенню до ВВП частка банківського капіталу складає всього 4,5%, тоді як у країнах Центральної та Східної Європи - понад 40%. Має місце неадекватне зростання капіталу банків та обсягів здійснюваних ними активних і пасивних операцій. За 2003 р. балансовий капітал банків збільшився лише на 30,7%, а кредитний портфель - на 57,1%. До того ж темпи приросту капіталу банків були втричі нижчі від темпів приросту грошової маси, яку вони обслуговують. За висновками фахівців, така ситуація посилює ризики дальшого стабільного функціонування банківської системи, зменшує її спроможність абсорбувати постійно зростаючу грошову пропозицію та здійснювати ефективний перерозподіл тимчасово вільних коштів у масштабах економіки.

Зростання активів, капіталу та кредитів комерційних банків

У зв'язку з цим привертає увагу недосконалість структури емісійного процесу НБУ, який фактично не реалізує дві базові функції емісійної діяльності - забезпечення рефінансування комерційних банків та реалізацію функції обслуговування державного боргу. Якщо в країнах зі сталою ринковою економікою 70-80% емісійних ресурсів центральних банків йде на обслуговування бюджетного дефіциту, то в Україні маємо зворотну ситуацію: у 2001-2003 pp. вкладення НБУ в державні цінні папери мали від'ємну динаміку - зменшення їхньої суми на 2237 млн. грн. Натомість у 2001 р. 107,9% приросту чистої готівкової емісії, а у 2002-2003 pp. - близько 100% було спрямовано на здійснення пасивних операцій - скупівлю надлишку валюти, який формується внаслідок позитивного сальдо рахунку поточних операцій платіжного балансу.

У 2003 р. НБУ здійснив низку заходів щодо лібералізації процедури рефінансування комерційних банків, що зумовило зростання обсягів відповідного кредитування. Однак переважна частина кредитів НБУ була надана для підтримки миттєвої ліквідності через механізм кредитної лінії "овернайт".

Важливим є питання зовнішньої конкурентоспроможності банківської системи країни. На жаль, вона значно відстає від технологічних, організаційних та інсти-туційних змін у світовому банківському бізнесі. Згідно з вимогами вступу до COT, це особливо небезпечно, зважаючи на необхідність допуску філій іноземних банків на ринок фінансових послуг України. Така ситуація може призвести до поглинання західним капіталом кількох великих українських банків.

Стратегічна лінія полягає в максимальному використанні іноземного банківського капіталу для посилення інвестиційних можливостей української економіки та у контролі і коректному обмеженні негативних наслідків для національної банківської системи. Європейський вибір України має поєднуватися з політикою першості національних інтересів, розумного і зваженого протекціонізму, що допоможе сформувати збалансовану структуру національної банківської системи.

Чиста безготівкова емісія
(приріст за рік)
(млн. грн.)

4.6. Нарощування валютних резервів

У 2000 р. у Посланні Президента України до Верховної Ради було обгрунтовано необхідність відчутного зростання валютних резервів НБУ. Глава держави виходив з того, що таке зростання має позитивні макроекономічні наслідки: по-перше, підвищує валютне забезпечення грошової бази, що зміцнює стабільність монетарної системи та національної валюти; по-друге, збільшує можливості щодо погашення та обслуговування зовнішнього боргу, що підвищує міжнародну довіру до державної економічної політики та економіки України в цілому; по-третє, розширює можливості Національного банку щодо регулювання обмінного курсу та валютного ринку шляхом здійснення інтервенцій під час тимчасових коливань попиту і пропозиції, що підвищує забезпеченість критичного імпорту необхідними валютними ресурсами і є надійним засобом страхування життєздатності економіки країни в разі можливого скорочення надходжень валюти.

Реалізації відповідної політики сприяло суттєве збільшення позитивного сальдо платіжного балансу: з 3,9% від ВВП у 2000 р. до 7,6% - у 2002 р. та 6,0% за 2003 р. Як наслідок, з 2000 до 2002 р. міжнародні валютні резерви НБУ зросли з 1,5 до 4,4 млрд. дол. США. На кінець грудня 2003 р. їхній обсяг становив 6,9 млрд. дол. Значне зростання резервів НБУ суттєво поліпшило їхні якісні характеристики, зокрема на кінець 2003 р. резерви складали:

- 2,8 місяця імпорту проти 1 місяця у 2000 p.;

- 91,8% грошової бази проти 51% у 2000 p.;

- 80,2% зовнішнього державного боргу проти 14,4% у 2000 р.

Водночас зазначена ситуація не дає підстав для можливого послаблення уваги

Національного банку до дальшого нагромадження міжнародних валютних резервів. Потрібно враховувати, що за обсягами відповідних резервів Україна суттєво поступається країнам Центральної та Східної Європи. На кінець 2002 р. у Польщі вони склали 28,6, у Чехії- 23,7, в Угорщині - 10,3, Румунії- 8,2 млрд. дол. США. З 1998 до 2002 р. золотовалютні резерви Польщі перебували на рівні 6,4-6,6 місяця імпорту товарів та послуг.

Міжнародні резерви Національного банку України
(млн. дол. США)

У Росії обсяг валютних резервів зріс з 12,4 млрд. дол. у 2002 р. до 36,6 млрд. на кінець 2002 р. і 64,6 млрд. дол. США - на кінець серпня 2003 p., що рівнозначно 6,1 місяця імпорту. Така ситуація зумовлює необхідність дальшого посилення уваги уряду та НБУ до питання нарощування міжнародних валютних резервів нашої держави.

5. Інституційні перетворення

5.1. Зміни у системі відносин власності

Від початку процесу приватизації змінено форму власності понад 90 тис. об'єктів, у т. ч. у 2000-2003 pp. - 23,9 тис. об'єктів оціночною вартістю майна близько 11,7 млрд. грн. Процес реформування власності здійснювався головним чином шляхом викупу та продажу на аукціоні.

Обсяги та способи приватизації

За даними Держкомстату, за станом на 1 жовтня 2003 р. вартість основних засобів роздержавленого сектору економіки складала 24,8%, а державного і комунального - 57,4 від вартості основних засобів усіх підприємств і організацій України. У той же час за обсягами виробництва реформовані підприємства переважають підприємства державної та комунальної форм власності у 2,9 раза.

Відбувається формування вагомого недержавного сектору промисловості. У державному секторі цієї галузі на 1 жовтня 2003 р. залишилося 15% підприємств галузі (без малих підприємств). Частка їх у загальному обсязі промислового виробництва становила 18%. Найбільше підприємств недержавного сектору діє в легкій (97%), деревообробній (95%), харчовій промисловості (93%). Ними виробляється близько 97% продукції кожної галузі.

Кардинальні зміни відбулися на селі, де активно реалізуються завдання розпочатої ще у 1994 р. земельної реформи. За час її проведення 6,7 млн. селян стали власниками земельних паїв, еквівалентних загальній площі близько 25,7 млн. га сільськогосподарських угідь. 5,7 млн. га земель передано у приватну власність та користування для ведення фермерських, особистих підсобних та присадибних господарств. У сумі це складає 79,4% земель сільськогосподарського призначення. На недержавній основі нині виробляється практично вся аграрна продукція. Цей найскладніший крок у комплексі ринкових перетворень докорінно змінює систему економічних відносин не лише на селі, а й у всій державі.

Водночас в системі відносин власності залишається низка складних невиріше-них проблем. Йдеться насамперед про якісне вдосконалення відносин власності, надійний захист прав власника, у т. ч. держави, від ризиків втрати контролю над державною власністю, яка виявилася найменшою мірою захищена. Нагальною є потреба у прийнятті правових актів, що регламентують реалізацію та захист прав власності на землю, зокрема тих, що стосуються реалізації Земельного кодексу. Незахищеними залишаються права кредиторів і акціонерів, у т. ч. міноритарних, особливо в питаннях, що стосуються ризиків втрати контролю над власністю внаслідок недобросовісного застосування процедур примусової реалізації майна та банкрутства.

Відсутність чіткого законодавчого врегулювання права на об'єкти інтелектуальної власності, створені за рахунок коштів державного бюджету та державних цільових фондів, позначається на правовідносинах між працедавцем і працівником у питаннях "службових" об'єктів інтелектуальної власності, гарантіях захисту матеріальних інтересів винахідників. Як результат, відносини власності значною мірою реалізуються на "тіньовій" основі і є найбільш корумпованими.

Україна - єдина з пострадянських держав, в якій не створено системи реєстрації прав на нерухоме майно. Досі не прийнято важливі законопроекти щодо регулювання активного запровадження в життя іпотечного кредитування, створення механізму реєстрації права приватної власності на землю та нерухомість.

Ситуацію, що склалася, можна пояснити відсутністю чіткої стратегії приватизації: приватизація не використовується як вагомий інструмент інвестування національної економіки, а має суто фіскальний характер. Надходження коштів до державного бюджету від приватизації залишається головним аргументом при формуванні переліку підприємств, які підлягають приватизації. Необгрунтоване великим залишається перелік підприємств та об'єктів, приватизацію яких заборонено.

Серед нагальних завдань у реформуванні відносин власності - перехід до системної приватизації у стратегічно важливих галузях економіки, які критично впливають на структурні та макроекономічні процеси в масштабах країни. Завдання полягає в тому, щоб до кінця 2005 р. здійснити продаж усіх пакетів акцій розміром не менше 50% плюс одна акція, а до 2008 р. завершити процес приватизації як широкомасштабного соціально-економічного процесу перехідного етапу розвитку української економіки. Йдеться про зменшення питомої ваги державного сектору до 8-10%, що сприятиме інтенсивнішому припливу капіталу в економіку України та її зростанню.

Реалізація визначених завдань приватизаційного процесу потребує створення єдиної державної системи реєстрації прав на нерухоме майно, яка б об'єднувала реєстрацію прав на земельні ділянки та інші об'єкти нерухомого майна. Нагальним є формування ефективного правового поля щодо реформування відносин власності, прийняття законів України "Про внесення змін до Закону України "Про заставу", "Про акціонерні товариства", "Про управління об'єктами державної власності", "Про холдингові компанії", "Про визначення суб'єктів права власності на розташоване на території України майно загальносоюзних громадських об'єднань (організацій) колишнього Союзу РСР" та "Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно".

Завдання полягає у тому, щоб забезпечити глибоке реформування чинної системи корпоративного управління, створити механізми ефективного захисту прав та законних інтересів акціонерів, особливо дрібних, якнайшвидше усунути існуючі недоліки. Здійснення системної реформи корпоративного управління, його глибока реструктуризація має розглядатися як одне з визначальних завдань уряду в реалізації євроінтеграційного курсу України. Загалом потрібні більш цілеспрямовані та ефективні зусилля держави у справі захисту та реалізації майнових прав громадян, забезпеченні недоторканності їхньої власності на житло, земельні ділянки, акції та банківські вклади.

5.2. Малі підприємства

Набувають дальшого розвитку малі підприємства. Динаміка кількості малих підприємств (без фермерських господарств та банків) характеризується стійкою тенденцією до зростання, їхня кількість у 2000 р. складала 217,9 тис., у 2001 -233,6 тис., у 2002 р. - 253,8 тис. Станом на 1 жовтня 2003 р. їх налічувалося 255,5 тис. (без сільськогосподарських підприємств та банків).

Основні показники розвитку малих підприємств на 2000-2003 pp.

Кількість малих підприємств у розрахунку на 10 тис. осіб наявного населення зросла з 40 у 1999 р. до 53 підприємств за станом на 1 жовтня 2003 р.

За січень - вересень 2003 р. малими підприємствами вироблено продукції та надано послуг на суму 21,8 млрд. грн., тоді як у 1999 р. - на 22,9 млрд. грн. Позитивно себе зарекомендувало запровадження спрощеної системи оподаткування. Відбулося поліпшення процесів ліцензування підприємницької діяльності та реєстрації суб'єктів підприємництва. Поступово зменшується кількість та тривалість перевірок суб'єктів підприємництва органами контролю.

Водночас загальні параметри розвитку малого підприємництва ще не відповідають можливостям та потребам української економіки. За кількістю малих підприємств у розрахунку на 10 тис. населення Україна все ще значно відстає від країн Центральної та Східної Європи. Незадовільними залишаються галузева структура, а також фінансовий стан малого підприємництва та функціональна спрямованість. Найбільш тривожним є те, що поза увагою малого підприємництва залишається інноваційна сфера української економіки. Не розвиваються венчурні фірми. Регуляторні обмеження та високий рівень корупції, як і нестабільність умов ведення бізнесу, ведуть, з одного боку, до збільшення витратності підприємницької діяльності, а з іншого - до зростання рівня її тінізації. Поглиблюються диспропорції в регіональному розвитку малого бізнесу.

Ключовими завданнями державної підтримки малого підприємництва мають стати упорядкування і вдосконалення законодавчої та нормативної бази, що регламентує діяльність малого підприємництва, законодавче врегулювання діяльності органів відповідного контролю, адаптація нормативно-правової бази до принципів та норм Європейського Союзу. Особливо важливим є зміцнення фінансово-кредитного забезпечення розвитку малого підприємництва, а це розвиток ринку фінансових послуг, формування мережі регіональних фондів підтримки підприємництва та кредитно-гарантійних установ, запровадження ефективних кредитно-гарантійних механізмів мікрокредитування суб'єктів малого бізнесу, залучення на прийнятних умовах іноземних кредитних ресурсів для фінансування малого підприємництва, фінансування підприємців-початківців.

Потребує вдосконалення податкова політика щодо малого підприємництва, зокрема збереження єдиного податку як безальтернативного на сьогодні шляху легального виживання підприємців.

З метою вдосконалення спрощеної системи оподаткування необхідно внести зміни до законодавства щодо недопущення подвійного оподаткування юридичних осіб та залучення суб'єктів підприємницької діяльності - фізичних осіб до участі у формуванні пенсійного та соціальних фондів. У 2004 р. мають бути вдосконалені процедури реєстрації суб'єктів господарювання в Україні, зокрема через поширення мережі системи "єдиного офісу". Крім того, потребують постійної уваги нові форми та методи розвитку інституційної інфраструктури підтримки підприємництва.

5.3. Розвиток конкуренції та о бмеження монополізму

У 2000-2003 pp. відбулася активізація конкурентної політики. Цьому сприяло прийняття Закону України "Про захист економічної конкуренції". Водночас в економіці України ще не створено ефективного конкурентного середовища. Держава не гарантує суб'єктам господарювання однакові "правила гри". Частка монопольного сектору економіки у ВВП перевищує 40%. Залишаються неефективними та малодієвими механізми державного регулювання природних монополій, не відповідають економічним розрахункам ціни і тарифи на їхні послуги, структура витрат виробництва. Не створено сучасної системи державного регулювання діяльності суб'єктів природних монополій на транспорті та в галузі зв'язку. Держава та її антимонопольні органи не забезпечують дотримання вимог законодавства в процесах роздержавлення власності та приватизації, а також економічної концентрації суб'єктів господарювання. Найбільш монополізованими залишаються ринки платних послуг, які здійснює держава.

Розбудова ефективного конкурентного середовища потребує створення протягом 2004-2005 р. дієвих механізмів державного регулювання діяльності суб'єктів природних монополій та посилення захисту підприємців і споживачів від монопольних проявів, насамперед з боку суб'єктів природних монополій.

Потребує впорядкування та оптимізації державна підтримка суб'єктів господарювання і галузей економіки, приведення практики надання їм державної допомоги, у т. ч. шляхом законодавчого врегулювання питання, у відповідність до стандартів Європейського Союзу та вимог COT. Слід забезпечити дальше розширення участі України в міжнародному співробітництві у сфері конкурентної політики, зокрема шляхом налагодження співробітництва з Європейською комісією, ратифікації та реалізації Договору про проведення узгодженої антимонопольної політики країнами СНД, укладення та виконання договорів про співпрацю в галузі захисту конкуренції з іншими державами.

5.4. Розвиток інституту банкрутства та захист прав кредиторів

Особливої уваги потребують розвиток інституту банкрутства та захист прав кредиторів. Механізм банкрутства та відновлення платоспроможності боржника має стати ключовим при вирішенні питань заборгованості та фінансового оздоровлення підприємств, збереження робочих місць і виробничого потенціалу. Реструктуризація та ліквідація таким шляхом безнадійних підприємств-боржників сприятиме перерозподілу ресурсів на користь життєздатних підприємств.

Завдання полягає в тому, щоб сформувати правове середовище, яке забезпечить ефективний захист кредиторів та власників (інвесторів) від ризиків утрати контролю над власністю внаслідок недобросовісного застосування процедур банкрутства. Держава має активізувати участь у процедурах банкрутства підприємств, які перебувають в її власності, є містоутворювальними або мають стратегічне значення для економіки та національної безпеки, екологічно небезпечних підприємств і суб'єктів природної монополії з метою відновлення їхньої платоспроможності або ефективної ліквідації. Водночас потрібно активізувати зусилля правоохоронних органів у виявленні злочинних дій, пов'язаних з фіктивними банкрутствами, та запобігання їм.

6. Розвиток соціальної сфери

6.1. Доходи населення

За період 2000-2003 pp. спостерігалася стійка тенденція до зростання номінальних та реальних наявних доходів населення. Реальні наявні доходи населення зростали вищими темпами, ніж ВВП. За цей період практично стабілізувалися параметри, що характеризують диференціацію населення за рівнем життя (індекси Джині за розподілом сукупних витрат по децильних групах населення у 2000-2002 pp. складали 0,29). Рівень бідності за ці роки коливався близько 27%, а рівень крайньої бідності - 14%.

Динаміка доходів населення
(у відсотках до попереднього року)

6.2. Номінальна та реальна заробітна плата

Спостерігалися позитивні тенденції щодо зростання номінальної та реальної заробітної плати працівників, підвищення ефективності використання робочого часу, зменшення обсягів вимушеної неповної зайнятості, суттєвого скорочення суми боргу з виплати заробітної плати.

Нарахована заробітна плата
(у середньому за місяць)

Середньомісячна номінальна заробітна плата у 2003 р. становила 462,27 грн., що на 22,8% більше, ніж у 2002 р. та на 26,6% від прожиткового мінімуму на працездатну особу, встановленого на 2003 р. (365 грн.).

Протягом 2000-2003 pp. розмір мінімальної заробітної плати збільшився у 2,8 раза (з 74 грн. на початку 2000 р. до 205 грн. з 1 грудня 2003 p.). Це особливо вплинуло на розмір оплати праці в організаціях, що фінансуються за рахунок бюджетних коштів. Завдяки підвищенню у 2003 р. посадових окладів і тарифних ставок працівникам окремих видів діяльності бюджетної сфери розмір середньомісячної заробітної плати в установах охорони здоров'я та соціальної допомоги збільшився на 24,8%, у закладах освіти - на 27,3%. Незважаючи на це, середньомісячна заробітна плата працівників соціальної сфери (освіти, охорони здоров'я та соціальної допомоги, діяльності у сфері відпочинку, культури та спорту) не перевищувала прожиткового мінімуму та була в межах 60-74% від середнього показника по економіці.

Останніми роками спостерігається стійка тенденція до зростання прошарку середньо- та високооплачуваних працівників. Питома вага тих, хто мав нарахування у розмірі понад 500 грн., зросла від 5,6% у грудні 1999 р. до 33,6% у грудні 2003 р. Водночас питома вага працівників, що отримували заробітну плату не вище 205 грн. (офіційно встановлений рівень мінімальної заробітної плати у грудні 2003 p.), за 1999 - 2003 pp. зменшилася у 4,6 раза.

Розподіл працівників за розмірами заробітної плати у грудні
(у відсотках)

Розмір реальної заробітної плати (з урахуванням зростання цін) з 1999 по 2003 р. зріс на 61,0%, у т. ч. у 2003 р. на 15,2%.

У 2000-2003 pp. спостерігалася стала тенденція до скорочення суми заборгованості з виплати заробітної плати. На 1 січня 2004 р. сума невиплаченої заробітної плати становила 1949,0 млн.грн.

Якщо на початок 2000 р. сума боргу дорівнювала майже трьом середньомісячним фондам оплати праці в цілому по економіці, на початок 2001 р. - майже двом, то на початок 2002 р. - вже 0,7, а на початок 2003 р. - 0,6, а на 1 січня 2004 р. - 0,4 середньомісячного фонду оплати праці.

Динаміка заборгованості із виплати заробітної плати, млн. грн.

(на початок року)

Частка працівників, які вчасно не отримували заробітну плату, в загальній кількості працівників, зайнятих у всіх сферах економіки, зменшилася з 65,5% на початок 2000 р. до 11,3% на початок 2004 р. і становила 1,3 млн. осіб.

Динаміка кількості працівників, які вчасно не отримували заробітну плату у

2000-2003 роках
(на початок року)

6.3. Ринок праці

У 2000-2003 pp. спостерігалася тенденція до підвищення ефективності використання робочої сили на виробництві. Коефіцієнт використання фонду робочого часу, встановленого на підприємствах, порівняно з 1999 р. зріс на 5,5 відсоткового пункту і становив у 2003 р. 84,8%.

На підприємствах усіх видів діяльності спостерігалося скорочення кількості осіб, які працюють в умовах вимушеної неповної зайнятості. Якщо у 1999 р. 22 працівники із 100 перебували у вимушених відпустках з ініціативи адміністрації (в основному неоплачуваних) і не відпрацювали з цієї причини в середньому 530 годин, то протягом 2003 р. у таких відпустках перебували 9 працівників зі 100, кожним з яких не відпрацьовано по 288 годин. Зменшилася також кількість працівників, яких з ініціативи адміністрації переведено на скорочений графік роботи.

Протягом 2000-2003 pp. рівень безробіття населення віком 15-70 років, визначений за методологією МОП, знизився з 11,7 до 9,1% економічно активного населення відповідного віку. Водночас продовжує зростати рівень безробіття населення сільської місцевості. Кількість сільських безробітних, які звернулися за допомогою до державної служби зайнятості протягом 2003 р. (508,3 тис.), порівняно з відповідним періодом минулого року зросла на 7,6%.

Особливо загострена проблема зайнятості населення в інвестиційне непривабливих, малих, монофункціональних містах і населених пунктах, які пов'язані з закриттям, реструктуризацією збиткових вугільних підприємств та інших галузей промисловості. При цьому велика, порівняно з доходами більшості населення, вартість найму або купівля житла позбавляє мешканців таких населених пунктів можливості переселення до інших регіонів.

Гострою проблемою на ринку праці залишається невідповідність між попитом та пропозицією робочої сили. На кінець грудня 2003 р. в Україні в середньому на одну зареєстровану вакансію претендувало 7 осіб. При цьому вільні робочі місця зазвичай характеризуються важкими умовами праці, низьким рівнем заробітної плати без гарантії своєчасної її виплати.

6.4. Демографічна ситуація

На 1 січня 2004 р. в Україні проживало (за статистичними оцінками) 47,4 млн. осіб. Кількість народжених зросла з 7,8 на 1000 жителів у 1999 р. до 8,5 у 2003 р. Рівень смертності за відповідний період підвищився з 14,9 до 16,0 °/_оо. Протягом останніх років реєструється зменшення міграційного скорочення населення країни.

6.5. Гуманітарна сфера

Останніми роками закріпилася тенденція до виділення бюджетних коштів на забезпечення діяльності гуманітарної сфери. Якщо у 2000 р. соціальна складова видатків загального фонду Державного бюджету України складала 27,7%, у 2001 р. - 29,0, у 2002 р. - 33,9, то у 2003 р. - 46,3%. Бюджетом 2004 р. відповідні витрати визначено на рівні 52%. Аналогічна тенденція характеризує динаміку соціальних витрат місцевих бюджетів.

Видатки Зведеного бюджету України на соціально-культурні заходи

Пенсійна політика. Позитивна динаміка в економіці зумовила певні зрушення у сфері пенсійного забезпечення. Протягом 2000-2003 pp. розмір мінімальної місячної пенсії збільшився з 55 до 91,8 грн., а середній розмір - з 83,7 до 146,1 грн. Однак, незважаючи на підвищення трудових пенсій, їхній середній розмір залишається низьким. У 2003 р. він становив близько 55,5% від розміру прожиткового мінімуму для непрацездатної особи.

У 2003 р. прийнято Закони України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", "Про недержавне пенсійне забезпечення", якими передбачено створення в Україні трирівневої системи пенсійного страхування. Державне пенсійне страхування здійснюватиметься для всіх без винятку працюючих громадян України. При цьому запроваджується можливість призначення пенсії з більш пізнього строку шляхом прогресивного підвищення її розміру за кожний рік роботи після досягнення пенсійного віку. Поряд з цим встановлюється залежність розміру пенсії від величини заробітку, з якого сплачувались страхові внески, та страхового стажу. При цьому заробіток, починаючи з 1 липня 2000 p., зараховується за даними системи персоніфікованого обліку внесків. Законом також скасовується максимальне обмеження розміру пенсій. Пенсії, призначені до 1 січня 2004 p., переглядатимуться. Завдання Кабінету Міністрів створити у невідкладному порядку нормативно-правову базу для реалізації відповідних законів.

Проблемним залишається питання фінансування виплат пенсій пенсіонерам, що працювали у сільському господарстві. Внески на загальнообов'язкове пенсійне страхування працюючих у цій галузі не покривають витрат Пенсійного фонду на сплату пенсій. У 2004 р. сума виплат, яка має покриватися Державним бюджетом, становитиме близько 810 млн. грн., однак ці кошти не передбачені в бюджетних виплатах.

Залишається нерозв'язаною проблема розмежування з Державним бюджетом джерел фінансування виплат пенсій, призначених за різними пенсійними програмами. Державним бюджетом 2004 р. для цього виділено лише 53,7% необхідних асигнувань.

Система охорони здоров'я. Протягом 2000-2003 pp. не сталося відчутного поліпшення стану справ у системі охорони здоров'я. Залишається складною ситуація із соціальне небезпечними хворобами. За останні три роки рівень захворювання на туберкульоз збільшився майже на 29%.

Запровадження галузевої програми "Попередження передачі ВІЛ від матері до дитини на 2000-2003 роки" дозволило знизити рівень інфікування немовлят від матерів у 3 рази (з 30% до 10%). Але загалом захворюваність на СПІД зростає. На кінець 2003 р. на обліку у медичних закладах перебувало 47,3 тис. ВІЛ-інфікованих та хворих на СПІД. Темпи поширення СПІД в Україні - одні з найвищих у світі, причому найбільшу групу ВІЛ-інфікованих складають молоді люди віком 20-39 років.

Викликають тривогу показники дитячої та материнської смертності. Загалом високий рівень смертності свідчить про низьку ефективність вітчизняної медицини, хоча кількість лікарів усіх спеціальностей на 100 тис. населення в Україні значно перевищує показники країн ЄС.

Незадовільно вирішуються питання розвитку медицини в сільській місцевості, ряд сіл не мають фельдшерсько-акушерських пунктів. Це істотно обмежує доступність кваліфікованої медичної допомоги для мешканців цих сіл.

Недостатньою залишається забезпеченість населення України, передусім соціальне вразливих верств, ліками за прийнятними цінами. Значною мірою це пов'язано з низьким розвитком власного фармацевтичного виробництва та купівельною спроможністю населення. Громадянин України витрачає на придбання ліків на 58% менше, ніж громадянин Росії, й на 85-97% менше, ніж мешканець західне-

європейських країн. Численні опитування населення свідчать, що близько третини громадян не можуть користуватися медичною допомогою через високі ціни.

Наведені дані дають підстави для висновку, що стан справ в одній з найважливіших сфер суспільного життя - здоров'я населення - потребує суттєвого поліпшення. Необхідно й надалі збільшувати обсяги фінансування галузі, спрямовані передусім на підвищення середнього розміру заробітної плати медичних працівників, удосконалити систему надання екстреної медичної допомоги з метою її наближення до світових стандартів, продовжити реформування первинної медичної допомоги на засадах сімейної медицини, насамперед на селі. Слід підвищити ефективність використання бази санаторно-курортного лікування. Потрібно вдосконалити систему державних закупівель лікарських засобів і виробів медичного призначення, забезпечити державний контроль за якістю лікарських засобів.

Освіта. Україна має значні досягнення в розвитку цієї галузі завдяки розвиненій мережі навчальних закладів різного рівня. У 2003 р. 21,7 тис. загальноосвітніх навчальних закладів забезпечували навчання 5936 тис.школярів, 953 професійно-технічних навчальних закладів - 483 тис. учнів та слухачів, 1009 вищих навчальних закладів - 2437 тис. студентів. Загальне охоплення освітою перевершує рівень країн із середнім доходом, за деякими позиціями - таке, як у країнах із високим рівнем доходів. Чисельність осіб з вищою освітою така (або більше), як у багатьох країнах з вищим, ніж в Україні обсягом ВВП на одну особу.

Проте, незважаючи на традиційно високий показник охоплення освітою, остання перебуває у складному становищі. Це стосується передусім кількісного і якісного зниження рівня дошкільної та загальної середньої, а подекуди і вищої освіти. Далекою від сучасних стандартів залишається освіта на селі.

Серед факторів, які негативно впливають на навчальний процес, слід зазначити недостатню забезпеченість підручниками та наочним приладдям, а також низький рівень комп'ютеризації, оскільки школи здебільшого оснащені морально і фізично застарілими комп'ютерами, або (особливо у сільській місцевості) взагалі їх не мають. Низька заробітна плата вчителів (середня заробітна плата педагогічного працівника складає 392 грн.) призводить до виникнення кадрової проблеми в навчальних закладах. На початок 2003/04 н.р. вакантні 1828 ставок у дошкільних навчальних закладах та 7125 - в загальноосвітніх школах, з них 62% - у сільських школах.

Вища освіта в Україні після її спаду в середині 90-х років відновила динаміку. Однак організаційні та фінансові механізми функціонування системи вищої освіти потребують удосконалення. У багатьох навчальних закладах недостатньо використовуються сучасні методи і форми підготовки студентів, а якість навчання не відповідає міжнародним стандартам. Формується розрив між здобутими знаннями та вимогами виробництва. Підготовка фахівців вищої кваліфікації здійснюється без урахування перспективних потреб економіки країни. Внаслідок цього значна частина випускників навчальних закладів не може знайти роботу і вимушено змінює кваліфікацію (або навіть професію).

Завдання Кабінету Міністрів - продовжити модернізацію системи освіти, запровадити державні стандарти освіти, які б відповідали стандартам країн ЄС, потребам внутрішнього розвитку держави та суспільства, прискорити створення сучасних навчальних програм, підручників нового покоління, засобів навчання для учнів та студентів, повною мірою реалізувати програму інформатизації навчальних закладів (збільшити кількість загальноосвітніх шкіл, які мають сучасне комп'ютерне обладнання, у т. ч. сільських).

6.6. Житлові умови

Напруженою залишається житлова проблема. Наприкінці 2002 р. на квартирному обліку перебувало 1,5 млн. сімей, що потребують поліпшення житлових умов. Упродовж 2000-2002 pp. загальна черга зменшилася на 496 тис. сімей (24,5%), з яких лише 86 тис. сімей (17,3%) отримали житло безкоштовно. За період 2000-2003 pp. обсяги введення і експлуатацію житла збільшилися з 5,6 млн. м2 до 6,4 млн. м2. За кошти населення споруджено індивідуального житла 3863,8 тис. м2 (60,1%). З 2002 р. удосконалено механізм залучення коштів населення та юридичних осіб на кредитування будівництва житла. У найближчій перспективі передбачається поширення досвіду холдингової компанії "Київ-міськбуд" в інших регіонах України. Але обсяги будівництва житла залишаються недостатніми для соціальне незахищених громадян і не дозволяють вирішити проблему їхнього житлового забезпечення. Спостерігається дефіцит якісного і доступного за вартістю житла для середньозабезпечених верств населення.

Недостатньою є державна підтримка молодих сімей у спорудженні житла та сільських забудовників за програмою "Власний дім".

Введення загальної площі житла

Прийняття Закону України "Про реструктуризацію заборгованості з квартирної плати, плати за житлово-комунальні послуги, спожиті газ та електроенергію" сприяло поступовому погашенню населенням накопиченого за минулі роки боргу. Так, більшість областей мають рівень проплат понад 100% з урахуванням погашення заборгованості за житлово-комунальні послуги. Проте в переважній більшості населених пунктів України тарифи для населення не відшкодовують повної вартості послуг, а частина витрат перекладається на промислових споживачів. Як наслідок - фінансовий стан підприємств житлово-комунальної галузі залишається незадовільним.

Завдання Кабінету Міністрів - забезпечити в повному обсязі фінансування будівництва житла для соціальне незахищених верств населення за рахунок коштів Державного та місцевого бюджетів, шляхом державної підтримки затверджених програм будівництва житла для молодих сімей, сільських забудовників, військовослужбовців, членів їхніх сімей та інших категорій громадян. Належить створити механізми для забезпечення економічних умов та розвитку фінансування і довгострокового кредитування населення на спорудження (реконструкцію) та придбання житла, забезпечити розвиток іпотечного кредитування із залученням коштів громадян та довгострокових кредитів комерційних банків. Важливо вдосконалити нормативно-правову та методичну бази формування економічно обгрунтованих тарифів на житлово-комунальні послуги та врегулювання питання щодо визначення відповідних повноважень органів виконавчої влади, завершити формування фінансово-економічного механізму переходу на бездотаційне, самоокупне функціонування підприємств житлово-комунального господарства.

7. Зовнішньоекономічні позиції

7.1. Оцінка стану платіжного балансу

Однією з особливо вразливих сторін розвитку ситуації у зовнішньому секторі української економіки у 1992-1998 pp. була хронічна незбалансованість платіжного балансу. Від'ємне сальдо поточного рахунку платіжного балансу у зазначений період сягало 2,7-3,3% ВВП.

У 1999-2001 pp. позитивне сальдо рахунку поточних операцій платіжного балансу склало 3,0-3,9% ВВП, а у 2002-2003 pp. - 7,6 - 6,0% ВВП.

Динаміка показників розвитку зовнішнього сектору економіки України

Протягом 2000-2003 pp. спостерігалися високі темпи зростання експорту товарів. Вони збільшилися майже вдвічі. Привертає увагу прискорення темпів зростання експорту машинобудівної продукції. У 2003 р. обсяги експорту останньої збільшилися на 38,3%. Основними споживачами продукції машинобудування залишаються країни СНД. Водночас значно зросла (до 36,5%) частка європейських країн. Частка експортних поставок до нових країн-членів ЄС зросла до 18,3%. Проте зростання обсягів експорту продукції машинобудування суттєво не позначилося на поліпшенні його загальної структури. Український експорт характеризується значною часткою продукції сировинної спрямованості та низьким рівнем доданої вартості, що виснажує ресурсну базу країни та робить її економіку досить вразливою до зовнішніх шоків, зміни цінової кон'юнктури. Частка товарів з високою доданою вартістю в загальному обсязі експорту залишається незначною - на продукцію машинобудування припадає лише 15%.

У структурі українського експорту продовжує домінувати продукція металургійної промисловості, хоча частка цієї групи в загальному обсязі експорту зменшилася з 41,9 у 2000 р. до 35,8% у 2003 р. Минулого року вартісні обсяги чорних металів зростали переважно за рахунок зростання цін (в середньому на 30-35%) та збільшення частки продукції з відносно високим ступенем переробки. Обсяги експорту виробів з чорних металів збільшилися в 1,8 раза за рахунок підвищення попиту на сталеві труби на російському ринку. Водночас спостерігалося скорочення експорту кольорових металів та виробів з них.

Динаміка обсягів імпорту товарів у 2000-2003 pp. формувалася під впливом комплексу різноспрямованих чинників, насамперед за рахунок зменшення енергоємності української економіки, приватизації українських нафтопереробних заводів, коливання цін на нафту, зрушень у структурі внутрішнього попиту. Структура імпорту, в якій більше третини припадає на енергоносії, відображає високу залежність української економіки, у т. ч. й експортоорієнтованих галузей - хімічної та металургійної - від зовнішніх джерел постачання енергоносіїв. Частка цих товарів у загальному обсязі імпорту зменшилася з 40% у 2000 р. до 32,8% у 2003 р.

Здійснення жорсткої політики щодо розрахунків за використані енергоносії та активізація інноваційної діяльності підприємств сприяли зниженню енергоємності української економіки. За зростання ВВП протягом 2000-2003 pp. обсяги імпортованого газу поступово скорочуються (з 59,2 млрд. м3 у 2000 р. до 55,3 млрд. м3 у 2003 p.).

Спостерігалася тенденція до збільшення обсягів імпорту нафти для переробки на НПЗ та скорочення імпорту нафтопродуктів. За 2001-2003 pp. обсяги імпорту нафти зросли у 3,9 раза. Головним чинником зростання вартісних обсягів імпортованої нафти у 2003 р. було зростання цін (62% приросту).

Слід відзначити позитивну тенденцію зростання в структурі імпорту частки продукції машинобудівної промисловості з 17,6% у 2000 р. до 23,8% у 2003 р. Протягом 2003 р. імпортні поставки машинобудівної продукції зросли на 51,0%. Основним чинником такої динаміки є прискорення темпів оновлення основного капіталу та зростання у зв'язку з цим інвестиційного попиту на імпортні машини та обладнання.

Протягом останніх років сталися істотні зміни в географічній структурі зовнішньої торгівлі товарами та послугами. Тривав процес скорочення обсягів торгівлі з країнами СНД. Частка країн цієї групи в загальному товарообігу скоротилася з 44,6% у 2000 р. до 38,8 у 2003 р. Торгівля з країнами далекого зарубіжжя, у т.ч. з ЄС, навпаки розвивалася більш швидкими темпами.

Прямі іноземні інвестиції як додаткове джерело фінансування структурної перебудови економіки України все ще не відіграють вагомої ролі, хоча накопичені обсяги інвестицій наприкінці 2003 р. зросли порівняно з 2000 р. у 2,2 раза і досяг-ли з урахуванням приватизації, 7,1 млрд. дол. США, що складає 150 дол. США в розрахунку на одну особу. У більшості постсоціалістичних країн ці показники є значно вищими. Так, у Чехії, наприклад, цей показник дорівнює приблизно 4 тис. дол. США, в Угорщині - 2,4 тис. дол. США, у Польщі - 1 тис. дол., в Росії - 370 дол. США.

Географічна структура прямих іноземних інвестицій протягом 2000-2003 pp. залишалася незмінною. Більше половини інвестиційного капіталу належить п'яти країнам. На першому місці залишаються США - понад 1 млрд. дол. США, або 15%, далі Кіпр - 0,8 млрд. дол. США, або 11,0%, Велика Британія - 0,7 млрд. дол. США, або 10,0%, Росія та Нідерланди - по 0,6 млрд. дол. США, або по 8%. Близько третини всіх інвестицій належить нерезидентам з офшорних зон.

За видами економічної діяльності пріоритет отримання прямих інвестицій продовжує належати оптовій торгівлі та посередництву у торгівлі - 996,0 млн. дол. США (14,0%), харчовій промисловості та переробці сільськогосподарських продуктів - 988,0 млн. дол. США (13,9%), машинобудуванню - 597,0 млн. дол. США (8%), фінансовій діяльності - 491,0 млн. дол. США (7,0%), металургії та обробці металу - 388 млн. дол. США (5,4%).

Додатковим джерелом інвестування національної економіки залишаються довго- та середньострокові приватні запозичення, заборгованість за якими, починаючи з 2001 p., зросла більш ніж удвічі і наприкінці третього кварталу 2003 р. становила 3,4 млрд. дол. США. За практично незмінних (10,2-10,4 млрд. дол. США) обсягів зовнішнього боргу за довгостроковими іноземними запозиченнями уряду та кредитами, наданими міжнародними фінансовими організаціями (МФО), частка приватних негарантованих кредитів у загальному обсязі зросла з 12,4 (2000 р.) до 24,5% (2003 p.), що свідчить про підвищення довіри іноземних кредиторів до української економіки.

Розподіл зовнішньої торгівлі товарами по географічних регіонах

Іноземні інвестиції в Україну
(на кінець періоду, млн. дол.)

Зменшення обсягів зовнішніх запозичень, що отримувала держава від МФО у 2001 p., та практичне їхнє припинення у 2002 р. спонукало Україну до виходу на міжнародні фондові ринки через розміщення єврооблігацій. Підвищення кредитного рейтингу країни та успішно проведена презентація українських єврооблігацій дозволили уряду у 2003 р. залучити 1 млрд. дол., а іншими позичальниками - 0,3 млрд. дол. США.

7.2. Розвиток співробітництва з ЄС та вступ до COT

З 1996 до 2003 р. частка зовнішньоторговельного обороту України та країн ЄС зросла з 12,9% до 22,5% від загальної суми, а в абсолютних показниках відповідно з 4,9 млрд. дол. до 10,4 млрд. дол. США. Згідно з прогнозами Міністерства економіки у 2004 p., після вступу до ЄС країн-кандидатів Україна може збільшити зовнішньоторговельний оборот з ЄС приблизно у 1,5 раза - до 12,5-13,0 млрд. дол. США на рік.

Найбільшими торговельними партнерами України серед країн-членів ЄС традиційно залишаються Німеччина, Італія та Великобританія. Найбільшими торговельними партнерами України серед десяти країн-кандидатів до ЄС є Польща, Угорщина та Словаччина.

Загальний обсяг прямих іноземних інвестицій в Україну з країн-членів ЄС за станом на 1 січня 2004 р. склав 2,4 млрд. дол. США, або 35,8 % від їхнього загального обсягу.

В економічних відносинах України з країнами ЄС активізується секторальне співробітництво. У 2000-2003 pp. активізувався діалог між Україною та ЄС в енергетичній сфері, реалізуються угоди між урядом України та ЄС щодо адаптації енергетичного законодавства України до законодавства ЄС, ратифіковано угоди про співробітництво з ЄС з питань атомної енергії та ядерної безпеки та в галузі керованого термоядерного синтезу. Задовільно розвиваються стосунки України з ЄС і в інших напрямах, зокрема в питаннях, що стосуються захисту навколишнього середовища, транспорту, юстиції та внутрішніх справ. Нових імпульсів набуває міжрегіональне та транскордонне співробітництво, зокрема в рамках діючих євро-регіонів та нових транскордонних об'єднань. Підписано угоду між Україною та ЄС про наукове і технологічне співробітництво, а також співробітництво у сфері дослідження космосу.

Протягом 2000-2003 pp. Україна суттєво активізувала переговорний процес зі вступу до COT. За станом на 18 лютого 2004 р. Україна підписала 23 двосторонніх протоколи з доступу до ринків товарів та послуг: з Мексикою, Уругваєм, Новою Зеландією, Канадою, Південною Кореєю, Словенією, Латвією, Грузією, Індією, Угорщиною, ЄС, Чехією, Словаччиною, Болгарією, Кубою, Ізраїлем, Естонією, Польщею, Таїландом, Бразилією, Швейцарією, Парагваєм, Малайзією. У рамках двосторонніх переговорів погоджено понад 95% тарифних позицій. Формування зобов'язань з доступу до ринку послуг України перебуває на заключній стадії.

У контексті забезпечення правової складової вступу України до COT продовжується спільна робота уряду та Верховної Ради України щодо приведення національного законодавства у відповідність до норм і правил COT. Проте неповною мірою забезпечується подання на розгляд та ухвалення Верховною Радою України проектів законів, передбачених Графіком введення в дію законопроектів з метою адаптації законодавства, зокрема щодо захисту прав інтелектуальної власності.

Основним завданням на 2004 р. є повне завершення процесу набуття Україною членства в COT, зокрема завершення проведення всіх двосторонніх переговорів та розроблення проекту звіту Робочої групи з розгляду заявки України про вступ до COT та проекту Протоколу про вступ України до COT.

Одночасно необхідно постійно здійснювати аналіз та визначати шляхи підвищення конкурентоспроможності економіки України в умовах членства в COT через приведення національної системи стандартизації у повну відповідність до міжнародних та європейських стандартів і норм, створення привабливого та безпечного інвестиційного середовища.

У 2004 р. необхідно забезпечити ухвалення законопроектів, спрямованих на наближення законодавства України до законодавства ЄС та відповідних міжнародних норм і стандартів COT, зокрема у сфері санітарного, фітосанітарного та ветеринарного контролю, технічних бар'єрів у торгівлі, торговельних аспектів прав інтелектуальної власності.

У зв'язку з розширенням ЄС особливо гостро постають питання запобігання негативним для України наслідкам розширення ЄС та відвернення загроз торгово-економічної ізоляції від країн Західної та Центральної Європи, уникнути яких можна шляхом повного виконання вимог Угоди про партнерство і співробітництво між Україною та ЄС.

7.3. Поглиблення економічних відносин з країнами СНД

Країни СНД є головними торговельними партнерами України. Україну з іншими країнами-членами СНД об'єднують такі спільні стратегічні пріоритети, як подолання системної кризи, реформування та розвиток національних економік, проведення ефективної соціальної політики, інтеграція у світовий економічний, інформаційний, політичний та культурний простір.

Важливою подією в рамках економічних відносин України з країнами СНД стала Заява президентів України, Республіки Білорусь, Республіки Казахстан та Російської Федерації від 23 лютого 2003 р. щодо формування Єдиного економічного простору і підписання у вересні 2003 р. під час проведення саміту країн СНД в Ялті відповідної Угоди.

Разом з тим основними проблемами співробітництва з країнами СНД залишаються затягування процесу формування зони вільної торгівлі в рамках СНД як одного з основних етапів формування Єдиного економічного простору, відновлення російського ринку збуту українських товарів, який лишається головною складовою в зовнішньоторговельному обороті України.

Сталий економічний розвиток країн СНД, який спостерігався у 2000-2003 pp., створює сприятливий клімат для налагодження з ними плідних двосторонніх торговельних відносин. З огляду на це необхідно провести низку переговорів з усунення наявних тарифних та нетарифних бар'єрів у двосторонній торгівлі з країнами СНД, передусім у торгівлі з Російською Федерацією (зокрема щодо підписання Угоди про принципи справляння непрямих податків у торгівлі з Російською Федерацією з урахуванням раніше погоджених термінів справляння ПДВ при експорті російських енергоносіїв в Україну), а також вирішити питання режиму вільної торгівлі з країнами-учасницями ЄЕП та іншими країнами СНД і приведення його у відповідність з угодами COT.

8. Макроеконотчний прогноз на 2004-2005 роки

Основною метою соціально-економічної політики на середньострокову перспективу є формування такої моделі розвитку економіки, яка б мала довгостроковий потенціал зростання, здатність забезпечувати послідовне підвищення добробуту населення, ефективне розширене відтворення, зміцнення конкурентоспроможності української продукції.

Відповідно до опрацьованого Кабінетом Міністрів України цільового сценарію економічне зростання в наступні два роки характеризуватиметься розширенням споживання, змінами у структурі інвестицій на користь галузей економіки, орієнтованих на внутрішній ринок, посиленням інноваційної складової та підвищенням продуктивності праці.

Позитивна динаміка кінцевого споживання визначатиметься передусім ростом кінцевого споживання домашніх господарств, що пов'язано зі зростанням реальних доходів населення. З метою підвищення платоспроможного попиту населення уряд продовжуватиме активну політику втручання у формування мінімального рівня заробітної плати (з 1 грудня 2003 р. її розмір складає 205 грн., з 1 листопада 2004 р. складе - 237, азі січня 2005 р. - 262 грн.). Відбуватиметься відновлення міжпоса-дових (міжкваліфікаційних) співвідношень, планується здійснення перерахунку пенсій та запровадження трирівневої пенсійної системи. Поряд з цим на зростання реальної заробітної плати впливатиме зниження податкового навантаження на доходи фізичних осіб.

При цьому реальні доходи населення зростатимуть темпами, що випереджають зростання ВВП. Це забезпечить утримання частки споживання у ВВП в середньо-строковій перспективі на високому рівні. У2004-2005 pp. середньорічний темп зростання ВВП становитиме 7%, приросту зарплати -14%, кінцевих споживчих витрат домогосподарств - на рівні 8%, кінцевих витрат державного споживання - прогнозується на рівні 4%.

Реальний приріст ВВП та зарплати,
% до попереднього року

У 2004-2005 pp. рівень інфляції не перевищуватиме 6-7%. Буде продовжено політику стабільного валютного курсу гривні. Рівень монетизації економіки зросте до 38-39% - у 2004 р. та 45% - у 2005 р.

Збільшення реальних доходів населення разом з поліпшенням фінансового стану підприємств і оздоровленням банківської системи створить необхідні умови для збільшення інвестицій в реальний сектор економіки та інтенсивнішого оновлення основних виробничих фондів. Розширення інвестиційного попиту пов'язуватиметься передусім зі зростанням доходів підприємств. Зменшення ставки податку на прибуток до 25%, зростання амортизаційних відрахувань дозволять збільшити внутрішні джерела фінансування інвестицій. У цільовому прогнозі приріст інвестицій значною мірою визначатиметься також поліпшенням зовнішньоекономічної кон'юнктури. Очікується вагомий приріст прямих і портфельних іноземних інвестицій (пов'язаний з дальшим поширенням інтеграційних процесів), а також збільшення іноземних позичкових засобів. Особливо значним очікується приріст інвестицій в галузях транспорту, житлового будівництва, машинобудування та сфері ринкових послуг.

У середньому за 2004-2005 pp. приріст валового нагромадження основного капіталу за цільовим сценарієм складе 11,5%.

Відповідно до зростання інвестицій і споживчого попиту високими темпами розвиватиметься промислове виробництво. Проте дія обмежувальних чинників (значна фізична і моральна зношеність фондів) призведе до певного уповільнення темпів розвитку зазначеної галузі економіки. У прогнозованому періоді приріст промислового виробництва в середньому складатиме 9%. Основний внесок у зростання промислового виробництва належатиме обробній промисловості, а саме: машинобудуванню, металургії та харчовій промисловості.

Зовнішній попит формуватиметься під впливом динаміки зовнішньоекономічної кон'юнктури. За прогнозом платіжного балансу, передбачається поступове зменшення позитивного сальдо поточного рахунку платіжного балансу України з 2940 млрд. дол. США (6,0% до ВВП) у 2003 р. до 1,8 млрд. дол. США (3,3% до ВВП) у 2005 р.

Розвитку такої динаміки сприятиме нарощування обсягів імпорту, що стане основним чинником переходу від позитивного до від'ємного сальдо торгового балансу, яке фінансуватиметься за рахунок надходження прямих іноземних інвестицій та довгострокових кредитів з-за кордону.

Передбачається, що у 2004-2005 pp. збільшення обсягів зовнішньої торгівлі товарами та послугами за експортними поставками становитиме в середньому 5,9%, за імпортними - 8,1%.

Поліпшення інвестиційного іміджу України, розширення та активізація процесу приватизації призведе до зростання обсягів залучення прямих іноземних інвестицій. У 2004-2005 pp. очікується надходження близько 2,5 млрд. дол. США прямих інвестицій.

Приплив прямих інвестицій і надалі прискорюватиме економічне зростання не лише за рахунок додаткових ресурсів, залучених до внутрішніх джерел нагромадження основного капіталу, але й шляхом передачі технологій та організаційних навичок.

Стратегія збалансованості державного бюджету сприятиме обмеженню боргової залежності та дозволить утримувати борг на сталому рівні, не допускаючи збільшення боргового навантаження на бюджет та економіку загалом. Очікується, що Україна і надалі матиме можливість успішно розміщувати єврооблігації нових випусків та отримувати позики на фінансування бюджету від міжнародних фінансових організацій.

За таких умов Національний банк України матиме можливість накопичувати обсяги міжнародних валютних резервів протягом усього прогнозованого періоду та утримувати їх на рівні, достатньому для забезпечення фінансування 3-х місяців імпорту товарів та послуг майбутнього періоду. Передбачається, що на кінець 2004 р. валютні резерви НБУ зростуть до 8,6 млрд. дол., 2005 р. - 10,1 млрд. дол. США.

Реалізація визначених прогнозів економічного і соціального розвитку України на 2004-2005 pp. потребує комплексного вирішення взаємопов'язаних завдань щодо ідентифікації економічних (насамперед інвестиційних та інноваційних) та соціальних процесів, розгортання підприємницької активності, подолання тінізації, загрозливого рівня корупції та бюрократизації економіки, створення сприятливого інвестиційного середовища та політичного клімату.

Важливою складовою економічного зростання є забезпечення стабільної (прогнозованої) макроекономічної рівноваги - збалансованості бюджетних доходів та видатків, дальшого зміцнення грошової одиниці, зменшення боргової залежності держави.

Значущим для економічних процесів 2004-2005 pp. є забезпечення політичної стабільності держави. У зв'язку з проведенням виборчих перегонів основні ризики реалізації визначених завдань перемістилися нині у сферу політичних відносин. Втрати, яких у зв'язку з цим зазнає українська економіка, можуть бути надзвичайно великими. Завдання всіх конструктивних політичних сил суспільства та владних структур - не допустити такого розвитку подій, забезпечити реальну консолідацію гілок влади та суспільства і на цій основі здійснити нові відчутні кроки на шляху зміцнення підвалин дальшого соціально-економічного зростання та розвитку.

III. Тематичні доповіді

Енергетичні ринки України: напрями розвитку і вдосконалення

Серед невідкладних завдань економічної політики держави на чільному місці стоїть вирішення проблеми впорядкування енергетичних ринків України, запровадження відповідно до світової практики ефективних механізмів їхнього державного регулювання. Це питання, що належить до найскладніших в економічній політиці, значною мірою визначає національну безпеку держави.

Україна задовольняє потреби у природних енергоресурсах за рахунок власного видобутку приблизно на 45%. У більшості країн світу рівень енергетичного самозабезпечення такий самий або навіть нижчий. Проблема полягає в іншому - неприпустимо низькою є ефективність використання паливно-енергетичних ресурсів. Енергоємність ВВП в Україні значно вища, ніж в економічно розвинених державах. Це наслідок не лише деформованої структури виробництва та енергоспоживання, використання застарілих виробничих фондів, повільного впровадження енергозберігаючих технологій та низки інших причин виробничого характеру, а й відсутності ефективних ринкових саморегуляторів, відповідної інфраструктури. Усунення цього системного недоліку є однією з визначальних передумов сталого зростання української економіки. На попередніх етапах ринкових трансформацій вирішити цю надзвичайно значущу для нас проблему не вдалося. Саме цим пояснюється нагальна необхідність звернення до цієї проблеми Президента України у своєму щорічному Посланні до Верховної Ради України.

Суть завдання, яке розглядається як невідкладне в діяльності уряду і законодавчої влади, полягає у тому, щоб у найкоротші терміни вжити такий комплекс заходів, який би забезпечив:

• відчутне поглиблення конкурентних засад енергетичних ринків, у т. ч. дальшу демонополізацію функціонуючих у їхній структурі суб'єктів господарської діяльності;
• формування ефективної інфраструктури енергетичних ринків;
• запровадження ринкових правил діяльності, які запобігатимуть адміністративному втручанню, у т. ч. підвищення рівня саморегулювання, посилення фінансової дисципліни для забезпечення проведення своєчасних розрахунків за поставлену продукцію, недопущення бартеризації, а також впровадження механізмів страхування ризиків неплатежів;
• удосконалення системи державного регулювання діяльності суб'єктів енергетичних ринків, у т. ч. механізмів ціно- та тарифоутворення, контролю за діяльністю природних монополій.

Визначені напрями мають відповідно конкретизуватися для кожного з енергетичних ринків України. При цьому необхідно враховувати їхній реальний стан реформування та поточного функціонування, а також специфічні проблеми. Важливо розглядати енергетичні ринки не тільки з точки зору економічної ефективності, а й з позицій забезпечення енергетичної безпеки України та з урахуванням світових тенденцій глобалізації і лібералізації умов світової торгівлі енергоносіями.

1. Ринок вугілля

1.1. Кризовий стан вугільної промисловості

Вугілля - єдиний природний вид палива, геологічних запасів якого в Україні достатньо для задоволення потреб теплової електроенергетики, а також сировинного забезпечення чорної металургії, інших галузей протягом століть. Тому саме з вуглевидобуванням пов'язується енергетична безпека України. Проте українські родовища характеризуються чи не найскладнішими у світі умовами експлуатації, а більшість вуглевидобувних підприємств - низьким технічним рівнем і високою зношеністю основних фондів, причому внаслідок тривалої фінансової кризи стан вітчизняної вугільної промисловості різко погіршився і досяг критичної межі.

Як наслідок, за останні роки спостерігається зменшення видобутку вітчизняного вугілля з 83,9 млн. т у 2001 р. до 80,2 млн. т у 2003 р. У результаті сталий дефіцит вітчизняного вугілля задовольняється імпортом з Росії, Польщі та Казахстану. Недостатні обсяги видобутку енергетичного вугілля в Україні зумовили не лише зростання споживання газу для виробництва електричної енергії, але й постачання на електростанції коксівного вугілля.

Нерозвинутим є ринок вугілля, який працює на основі прямих договірних відносин між його виробниками або постачальниками та споживачами. Однак відповідні договори укладаються переважно на короткострокову перспективу. Не існує прозорого механізму встановлення цін на вугільну продукцію. При цьому витрати на виробництво вугілля постійно перевищують його ціну, що призводить до збитковості виробництва.

Динаміка середньооптової ціни 1 т вугілля і витрати на її видобуток в Україні

Залишається низькою продуктивність праці з видобування вугілля в Україні. Нині вона нижча порівняно з Росією у 4 рази, Німеччиною - у 7, Великобританією - у 12, США - у ЗО разів. Переважна більшість (понад 90%) вітчизняних вуглевидобувних підприємств збиткові й потребують значної систематичної фінансової підтримки, щорічний обсяг якої, за розрахунками, має становити щонайменше 4-5 млрд. грн. Підприємства галузі мають величезну кредиторську заборгованість (за станом на вересень 2003 р. - 9,2 млрд. грн.), яка майже втричі перевищує дебіторську (3,3 млрд. грн.), і змушені не за призначенням використовувати амортизаційні відрахування, а саме: спрямовувати кошти на виплату заробітної плати та охорону праці, що спричиняє дальшу деградацію основних фондів галузі. Через низький рівень заробітної плати та її несвоєчасну виплату (заборгованість за цим показником по галузі перевищує 1,2 млрд. грн.) зростає дефіцит кадрів. Понад третина працівників - пенсіонери. Смертельний травматизм відносно обсягів видобутку вугілля на шахтах України, хоч і знизився у 2003 р. на чверть, у кілька разів вищий порівняно з Росією.

Щоб зберегти вугільну промисловість як базову галузь вітчизняного паливно-енергетичного комплексу, можливого гаранта енергетичної безпеки країни, необхідно насамперед прискорити реструктуризацію галузі в широкому сенсі - закрити безперспективні збиткові шахти і технічно переоснастити перспективні, а також прискорити інноваційний розвиток галузі. Водночас Кабінету Міністрів України необхідно впровадити ефективні механізми використання коштів державної підтримки, дієве стимулювання пошуку внутрішніх резервів на підприємствах галузі та залучення недержавних інвестицій.

Перебудова механізму державної фінансової підтримки вуглевидобувних підприємств має передбачати усунення елементів суб'єктивізму, створення дієвої мотивації до ефективного господарювання, викорінювання утриманських настроїв. Системі державної підтримки слід надати стимулюючого характеру.

За обмежених можливостей бюджетного фінансування актуальною проблемою є залучення недержавних інвестицій у розвиток вугільної промисловості. Вже набуто певний позитивний досвід залучення на оновлення виробничої бази шахт коштів приватних інвесторів у вигляді технічного кредиту, а також шляхом додаткового випуску і продажу акцій. Слід узагальнити цей досвід і закріпити його у відповідних нормативно-правових актах, передбачивши певну взаємодію державного і недержавного фінансування галузі.

Нагальним завданням є підвищення привабливості збиткових вуглевидобувних підприємств як потенційних об'єктів приватизації. Це зумовлює необхідність здійснення Фондом державного майна України гнучкої політики приватизації. За експертними оцінками, при здійсненні приватизації доцільно:

* вартість майна (державного пакета акцій) підприємства, яке є збитковим на момент приватизації та потребує значних фінансових вкладень, під час конкурсного продажу знижувати без обмежень аж до безоплатної його передачі у власність потенційному покупцю;

* заздалегідь регламентувати і фіксувати в договорі продажу-купівлі майна або державному пакеті акцій підприємства умови його державної фінансової підтримки на весь післяприватизаційний період, а також умови і джерела фінансування закриття шахт після вичерпання запасів вугілля у гірничому відводі.

1.2. Глобалізація ринку вугілля та місце України у цьому процесі

Глобалізація вугільних ринків і активне залучення до цього процесу України після вступу її до Світової організації торгівлі (COT) призведе до посилення конкурентного тиску на вітчизняних вуглевиробників з боку експортерів, і не тільки з Росії, Казахстану, Польщі, які сьогодні постачають вугілля в Україну, а й з інших країн. Тому головною проблемою є утримання і зміцнення позицій вітчизняних виробників вугільної продукції на внутрішньому ринку, передусім шляхом технічного переоснащення і фінансового оздоровлення вуглевидобувних підприємств за дієвою допомогою держави на етапі підготовки до вступу в COT.

На шляху до COT у межах галузі можуть виникнути певні проблеми у зв'язку із застосуванням заходів державної підтримки. Інтеграція України до Європейського Союзу (ЄС) пов'язана з виконанням ще жорсткіших обмежень цих заходів. Тому Україні доцільно приєднатися до секторної угоди COT щодо вугільної продукції після здійснення належної реструктуризації вугільної промисловості та відповідної перебудови системи її державної підтримки, тобто через 10-15 років. За цей час має бути проведена внутрішня реструктуризація та приватизація вуглевидобувних підприємств, що дозволить поступово відмовитися від державної фінансової підтримки витрат із собівартості вугільної продукції.

З урахуванням державних пріоритетів, а також з огляду на досвід країн ЄС щодо виконання умов приєднання до COT та вступу до ЄС для вугільної галузі слід розробити відповідну індивідуальну програму заходів перехідного періоду, у межах якої необхідно передбачити не тільки ринкові перетворення на внутрішньому ринку вугілля, але й поетапну лібералізацію імпортно-експортних операцій.

1.3. Першочергові завдання розвитку вугільної галузі

Оздоровлення вугільної галузі та ринку вугілля потребує комплексного вирішення таких завдань.

1. З метою підвищення обсягів видобутку енергетичного вугілля необхідно передусім забезпечити поетапне збільшення ступеня використання наявних виробничих потужностей, а також створення нових. Для цього уряду необхідно:

• переорієнтувати державну підтримку шахт на користь тих, які видобувають енергетичне вугілля; це обумовлено тим, що коксівні шахти уже одержують інвестиції від підприємств з недержавною формою власності, що практично задовольняє їхню потребу у залученні капіталу;
• впорядкувати ціни на вугільну продукцію, яка споживається електростанціями, до рівня, що забезпечує рентабельність діяльності шахт (з урахуванням державної підтримки) на рівні, досягнутому електростанціями;
• залучити недержавні інвестиції шляхом проведення приватизації та інших альтернативних заходів, у т. ч. з використанням механізмів концесії майна;
• удосконалити організаційні схеми управління на рівні теплоелектростанція - шахта (кілька шахт) з використанням механізмів корпоративногоуправління, оренди, концесії, спільної виробничо-господарської діяльності.

2. З метою вдосконалення організаційних засад функціонування ринку вугільної продукції уряду спільно з Верховною Радою України необхідно розробити та запровадити концепцію формування ринку енергетичного та коксівного вугілля на основі принципів:

• створення ринкової рівноваги шляхом збалансування попиту і пропозиції;
• повного усунення "тіньових" та бартерних операцій на вугільному ринку;
• запровадження галузевої системи моніторингу цін на вугільну продукцію та встановлення індикативних базових цін за видами вугілля;
• встановлення договірних цін з урахуванням індикативних базових цін на вугільну продукцію;
• страхування платіжних ризиків шляхом запровадження попередньої оплати на постачання вугільної продукції;
• повної оплати поставленої продукції;
• врахування особливостей функціонування різних секторів ринку вугілля;
• визначення засад регулювання експорту та імпорту вугілля.

3. Потребує істотного посилення процес роздержавлення підприємств вуглевидобувної галузі з урахуванням проведеного у 2003 р. реформування форм власності підприємств (створення на базі холдингів державних підприємств). Для цього уряд спільно з Верховною Радою України має ініціювати розробку та прийняття концепції дальшої приватизації шахт та вуглепереробних підприємств на основі запровадження принципів Індивідуального підходу та Інноваційної спрямованості цього процесу, з відповідною розробкою механізмів надання державної підтримки приватизованим об'єктам, особливих методів приватизації збиткових підприємств та їх "закриття".

4. Для забезпечення розвитку вуглевидобувних підприємств існує нагальна потреба у розробці та впровадженні урядом спільно з Верховною Радою України концепції надання вугільній галузі державної підтримки, яка має передбачати:

• відокремлення власне державної підтримки, зумовленої об'єктивними чинниками, від фінансової санації, спричиненої допущеним у минулому відставанням у розвитку гірничих робіт та неефективним господарюванням;
• розмежування державної підтримки за двома напрямами використання - просте і розширене відтворення виробництва; при цьому обсяги державної підтримки на просте відтворення (відшкодування поточних збитків, капітальні вкладення для підтримання виробничих потужностей) слід визначати на основі нормативів, що враховують об'єктивні умови розробки вугільних родовищ, і встановлювати на кілька років; державна підтримка на розширене відтворення (технічне переоснащення, реконструкцію, приріст потужностей) має надаватися на конкурсних засадах та зворотній основі (зокрема шляхом наступного зниження або скасування державної підтримки на просте відтворення);
• регламентування напрямів використання диференційованого рентного доходу високорентабельних за об'єктивними умовами шахт, передбачивши спрямування такого доходу (що належить державі як власнику надр) виключно на розвиток виробництва.

5. Для утримання позицій вітчизняного виробника вугільної продукції на внутрішньому ринку (з урахуванням існування конкурентних постачальників вугілля з інших країн) та вдосконалення організаційних засад ринку вугільної продукції необхідно ухвалити низку законодавчих та нормативно-методичних документів, у яких вирішити такі питання:

• на рівні уряду:

  • визначення важелів державного впливу на виробництво та постачання вугільної продукції, зокрема процеси формування цін на підприємствах, які отримують державну підтримку;

  • запровадження моніторингу та системи індикативних цін на вугільну продукцію;

• на рівні Верховної Ради України:

  • створення організаційних засад оптового ринку енергетичного та коксівного вугілля;

  • подовження терміну мораторію на провадження справ про банкрутство вугледобувних підприємств та запровадження мораторію на примусове стягнення і арешт коштів вугледобувних підприємств до прийняття Закону "Про погашення заборгованості за енергоносії";

  • визначення обсягів капітальних вкладень з держбюджету на розвиток діючих шахт та будівництво нових шахт на середньострокову (до 2011 р.) та довгострокову (до 2020 р.) перспективи.

   

2. Ринки природного газу та нафтопродуктів

2.1. Ринковий потенціал нафтогазового комплексу

Україна є однією з найстаріших нафтогазодобувних держав світу. Проте на кінець 2003 р. розвідані запаси вуглеводнів в Україні не можуть задовольнити її власних потреб. Внаслідок відсутності достатнього фінансування поки що не вдається суттєво збільшити обсяги видобутку природного газу за рахунок родовищ на шельфі Чорного й Азовського морів, який майже вдвічі дорожчий за видобуток на суші та потребує значних капітальних вкладень.

Починаючи з 2000 p., намітилася тенденція зростання видобутку (1-3% на рік) природного газу та нафти, яка, однак, ще не відповідає показникам Національної програми "Нафта і газ України до 2010 року". У 2003 р. видобуток нафти і газового конденсату склав 3,9 млн. т, природного газу - 18,3 млрд. м³, нафтового газу - 0,7 млрд. м³.

Україна володіє найпотужнішою у світі за обсягами транзиту розгалуженою газотранспортною системою (ГТС). Це наше справжнє національне багатство. До ГТС входить понад 37 тис. км газопроводів з компресорними станціями загальною потужністю понад 5 млн. кВт, понад тисяча газорозподільних станцій. Вхідна пропускна спроможність ГТС складає 290 млрд. м³ на рік, вихідна - 175 млрд. м³, у т.ч. 140 млрд. м³ - до країн Західної та Центральної Європи. Надійна робота ГТС забезпечується комплексом підземного зберігання газу, який складається з 14 підземних сховищ газу загальним активним обсягом понад 35 млрд. м³.

Протягом останніх років газотранспортна система України працювала стабільно, забезпечуючи понад 80% експортних поставок російського газу.

Україна має потужну розвинену нафтопровідну систему загальною довжиною понад 4,5 тис. км. Технічна пропускна спроможність нафтотранспортної системи України на існуючих транзитних маршрутах складає: на вході - близько 100 млн. т і на виході - 60 млн. т нафти за рік. Загальна ємність резервуарного парку - 800 тис. м³. Постійно зростають обсяги перекачування нафти для потреб вітчизняних споживачів: з 7,6 млн. т у 2000 р. до майже 23 млн. т у 2003 р. Водночас транзит нафти територією України за цей період дещо знизився.

Загальна потужність нафтопереробних заводів складає понад 52 млн. т нафти за рік. У 1999-2000 pp. розпочато реформування нафтопереробної галузі шляхом залучення стратегічних інвесторів - російських і казахських нафтових компаній. Як наслідок, почали зростати обсяги переробки нафти: у 2001 р. - 16 млн. т, у 2002 р. - 20,2 млн. т, у 2003 р. - 22,0 млн. т.

Протягом 2000-2003 pp. споживання природного газу в Україні різними категоріями споживачів залишалося сталим: на рівні 70 млрд. м3 за рік. Із загального обсягу природного газу, який щорічно використовується в Україні, на власний видобуток припадає лише 18 млрд. м3. Близько 26 млрд. м3 Україна отримує як плату за транзит, решта природного газу імпортується з Туркменистану, інших центральноазіатських країн та Росії.

2.2. Функціонування ринків природного газу та нафтопродуктів

Нині ринок природного газу України монополізований, що має цілком об'єктивне підґрунтя - залежність України від поставок російського і туркменського газу та низки інших факторів. Головним суб'єктом ринку природного газу є національна акціонерна компанія (НАК) "Нафтогаз України", яка прямо або опосередковано контролює видобуток, транспортування, зберігання, розподіл і постачання природного газу в Україні. З початку 2003 р. за рішенням уряду введено регулювання цін на газ для промислових споживачів, внаслідок чого регульована частина ринку природного газу досягла 95%.

Для задоволення потреб окремих категорій споживачів (населення, бюджетних установ та організацій і теплокомуненерго) використовується природний газ власного видобутку, який є найдешевшим в Україні. Однак інфляційні процеси та інші чинники спричинюють підвищення собівартості природного газу власного видобутку, в результаті чого постачання природного газу населенню (18 млрд. м³) за регульованою державою ціною не покриває витрат НАК "Нафтогаз України" на його видобуток та транспортування. Це актуалізує питання перегляду цін на природний газ і тарифів на його транспортування. Але його слід вирішувати поступово, у комплексі з питаннями соціального захисту переходу на адресну допомогу окремим категоріям населення, підвищення його платоспроможності, внесення змін до податкового законодавства.

Ринок нафтопродуктів у масштабах України демонополізований і конкурентний. Вертикально інтегровані іноземні компанії, що придбали пакети акцій нафтопереробних заводів, закріпили позиції на ринку нафтопродуктів України шляхом створення розгалуженої роздрібної мережі з продажу нафтопродуктів. У результаті найпотужніші і не пов'язані між собою відносинами контролю нафтові компанії ТНК-ВР, "ЛУКойл", "Татнафта" та інші вільно конкурують між собою.

У цій ситуації державне регулювання ринку є досить обмеженим. Воно здійснюється шляхом постійного контролю за дотриманням відповідними суб'єктами ринку нафтопродуктів вимог антимонопольного, податкового та митного законодавства України. Що стосується цін на нафтопродукти, то вони встановлюються під впливом зовнішніх і внутрішніх чинників ринку: ринкового співвідношення попиту і пропозиції сирої нафти, світового рівня цін на нафту та нафтопродукти, умов імпорту нафти в Україну та інше.

Оскільки нафта власного видобутку в загальному обсязі поставок на українські нафтопереробні заводи складає до 10%, рівень ціни на нафту, що постачається на НПЗ, визначається ціною на імпортовану російську нафту.

З метою посилення регулювального впливу держави на процеси ціноутворення нафтопродуктів Кабінет Міністрів має забезпечувати:

• створення достатніх державних резервів нафти і нафтопродуктів;
• посилення конкуренції на внутрішньому ринку України шляхом залучення для роботи на ньому закордонних (у т. ч. західних) компаній з високою репутацією;
• створення умов для заохочення збільшення поставок нафти в Україну на переробку;
• реконструкцію нафтопереробних заводів з метою збільшення обсягів переробки нафти;
• збільшення власного видобутку нафти.

2.3. Диверсифікація джерел надходження вуглеводнів

Найбільша складність задоволення потреб нашої держави природними енергоресурсами полягає у тому, що значні обсяги природного газу (щорічно 50-55 млрд. м³), а також сирої нафти (щорічно 18-20 млн. т) імпортуються з території або територією однієї країни - Росії. Це зумовлює необхідність розглядати заходи з диверсифікації джерел надходження енергоносіїв, і насамперед природного газу, як важливий елемент забезпечення національної безпеки держави та створення умов для сталого розвитку паливно-енергетичного комплексу.

Взаємозалежність України та Росії від транзиту російських енергоносіїв українською територією та імпорту енергоносіїв в Україну російською територією дає підстави для пошуку двома країнами виважених та рівноправних умов енергетичного співіснування".

Враховуючи складність отримання природного газу трубопровідним транспортом в обхід Росії, доцільно вивчити можливості диверсифікації шляхом постачання в Україну зрідженого газу, незважаючи на його більш високу ціну. При цьому необхідно враховувати динаміку зміни ціни на газ у довгостроковій перспективі.

За такої ситуації пріоритетними з точки зору енергетичної безпеки національними інтересами є:

• підвищення економічної ефективності використання паливно-енергетичних ресурсів, у т. ч. зниження енерговитрат на виробництво;
• нарощування видобутку вітчизняного палива та вдосконалення паливно-енергетичного балансу країни;
• забезпечення надійності роботи газо-та нафтотранспортної системи та газорозподільних мереж як одного з основних елементів енергетичної, економічної та екологічної безпеки держави;
• перехід до інноваційної моделі розвитку нафтогазового комплексу;
• збільшення рівня оплати за використаний природний газ з метою забезпечення стабільних надходжень до бюджету та оплати закупівель імпортованого природного газу.

2.4. Глобалізація ринків нафти і газу та місце України у цьому процесі

Україна має зайняти активну позицію у світових інтеграційних процесах, зберігаючи при цьому власні інтереси. Насамперед це стосується:

• активної участі у формуванні транспортних маршрутів і транзитній доставці паливних ресурсів до споживчих ринків Європейського Союзу;
• активної участі у міжнародних енергетичних тендерах з будівництва, постачання устаткування і послуг за кордон, у створенні ринку інтегрованих енергетичних послуг;
• державної підтримки створення та ефективної роботи на світових ринках національних вертикально інтегрованих компаній;
• спільної роботи зі світовими лідерами нафтогазового бізнесу у третіх країнах.

Транзитний потенціал. Технічні можливості України як транзитера енергоресурсів визначаються її географічним положенням та наявними потужностями газо-та нафтотранспортної системи з урахуванням перспективи їхнього розширення. Україна є одним з найбільших транзитерів природного газу у світі. Важливо не тільки зберегти цей рівень, а й реалізувати значний потенціал збільшення транзитних потужностей, який країна на сьогодні має.

Перспективи розвитку газотранспортної системи України певною мірою пов'язані зі створенням газотранспортного консорціуму. Перспективним напрямом діяльності консорціуму є нарощування потужностей ГТС шляхом будівництва і модернізації магістралей спільно з російською стороною і з можливістю залучення інших учасників. Йдеться про газопровід пропускною спроможністю 30 млрд. м³ за рік за маршрутом Олександрів Гай - Новопсков - Ужгород.

Потенційною перевагою України як транзитера енергоресурсів у сфері транспортування природного газу, крім можливості нарощування обсягів транзиту, є наявність підземних сховищ газу. Нині підземні сховища газу готові до зберігання значних обсягів природного газу безпосередньо біля західного кордону України. Українські підземні сховища газу повинні бути включені до європейського ринку природного газу. При цьому слід зазначити, що Україна вже має відповідний досвід зберігання природного газу для європейських країн.

Можливості та перспективи української нафтотранспортної системи пов'язані з реалізацією таких проектів, як об'єднання нафтопроводів "Дружба" та "Адрія" і введення в дію нафтопроводу "Одеса-Броди" за економічно обгрунтованим варіантом. З огляду на стабільне зростання споживання нафти у світі надзвичайно перспективним для України з точки зору використання транзитних можливостей є розширення потужностей морських нафтотранспортних комплексів - насамперед Феодосійського терміналу (обсяг перевалки через який за останнє десятиріччя зріс у 20 разів), а також збудованої у грудні 2001 р. першої черги найсучаснішого нині в Європі терміналу "Південний".

2.5. Першочергові завдання розвитку нафтогазового комплексу

1. Формування високоефективного ринку природного газу в Україні потребує від Кабінету Міністрів здійснення таких заходів:

• розробки єдиних правових, економічних та інституційних правил діяльності ринку природного газу, створення для його функціонування необхідної інфраструктури;
• впровадження комп'ютеризованих систем обліку та контролю, постачання та споживання газу;
• удосконалення системи ціно- і тарифоутворення у напрямі врахування економічно обгрунтованих витрат на видобуток, транспортування, розподіл та постачання газу;
• підвищення рівня оплати за газ, у т. ч. перехід до системи адресної допомоги малозабезпеченим верствам населення;
• поступового скорочення регульованої за ціною частини ринку природного газу;
• застосування біржових методів торгівлі, створення електронних торговельних систем (порталів) у мережі Інтернет;
• створення умов для залучення на український ринок природного газу додаткових постачальників зі своїми ресурсами.

Реалізація зазначених заходів має враховувати зовнішні фактори розвитку ринку природного газу, зокрема процес лібералізації відповідних ринків країн ЄС та Росії, а також створення згідно з Договором до Енергетичної Хартії (ратифікованим Верховною Радою України у 1998 р.) лібералізованого євразійського ринку природного газу.

2. Завдання уряду щодо розвитку ринку нафтопродуктів полягає передусім у формуванні цивілізованих правил поведінки його учасників, ліквідації "тіньових" схем продажу та підвищення прозорості, насамперед, шляхом запровадження біржових методів та порталів, а також створення умов для залучення на цей ринок продавців з високою, виправданою репутацією.

Особливо важливим є здійснення активної політики щодо приватизації нафтопереробних підприємств, що є інструментом посилення структурних реформ, залучення інвестицій і запровадження сучасного управління об'єктами нафтогазового комплексу. При цьому уряду спільно з Верховною Радою України, необхідно зробити ґрунтовний економічний аналіз доцільності проведення приватизації конкретних підприємств, а також запровадити, як обов'язковий, передприватизацій-ний етап підготовки підприємств з метою підвищення їхньої вартості, створення умов для залучення інвестицій та інновацій.

3. Головне завдання уряду щодо державного регулювання ринків газу та нафтопродуктів полягає у підтримці оптимального енергетичного балансу України, стимулюванні енергозбереження, підвищенні ефективності використання енергоресурсів, що в комплексі забезпечить енергетичну безпеку нашої країни.

З точки зору регулювання основними важелями впливу держави мають стати методи ліцензування діяльності учасників відповідного ринку.

Створення конкурентного ринку природного газу вимагає жорсткого контролю за поведінкою домінуючих на ньому суб'єктів, а також відповідного удосконалення процедур застосування антимонопольного законодавства на державному і регіональному рівнях. Необхідно також передбачити:

• збереження регулювання цінової політики для учасників, які домінують на ринку, доки суттєво не збільшиться частка незалежних виробників газу;
• поліпшення системи державного контролю за дотриманням суб'єктами ринку встановлених правил торгівлі газом;
• розробку правил експлуатації єдиної системи газопроводів в умовах розвитку газового ринку України, а також вдосконалення правил допуску третіх сторін до цієї системи.

4. На ринку нафтопродуктів потрібно всіляко заохочувати активність суб'єктів ринку, передаючи їх договірним об'єднанням деякі регулюючі функції з перспективою переходу до саморегулювання ринку.

Потрібно вдосконалювати методи збору статистичних даних про продаж та споживання нафтопродуктів, постійно вести відповідний моніторинг, розробити та ввести в дію інформаційну систему, за допомогою якої вчасно прогнозувати суттєві зміни на ринку та надавати рекомендації державним органам щодо методів регулювання.

5. Стимуляційна роль державного регулювання для організації біржової торгівлі, у т. ч. в електронних порталах, має бути зосереджена на:

• створенні системи заохочень, достатніх для активного розвитку біржової торгівлі паливно-енергетичними ресурсами;
• формуванні інституту організаторів біржових торгів;
• розробці стандартів та правил здійснення відповідних біржових операцій.

6. Особливої уваги Кабінету Міністрів та Верховної Ради потребує законодавче забезпечення розвитку ринків природного газу та нафтопродуктів України, адаптація законодавства до вимог Європейського Союзу. Робота з удосконалення нормативно-правового забезпечення діяльності нафтогазової галузі, у т. ч. й забезпечення ефективного функціонування ринків енергетичних ресурсів, має проводитися Верховною Радою України та урядом у таких напрямах:

• здійснення виваженої податкової політики, основною метою якої має стати стимулювання збільшення обсягів товарно-транспортних робіт в умовах загострення конкурентної боротьби на ринку надання послуг з транзиту сирої нафти та природного газу;
• вдосконалення рентної політики;
• реалізація тарифної політики, яка б забезпечувала необхідний інвестиційний ресурс нафто- і газотранспортних компаній, а також конкурентоспроможність транспортних маршрутів;
• забезпечення належних умов експлуатації та охорони магістральних трубопроводів, визначення порядку користування земельними ділянками в межах їх охоронних зон;
• адаптація українського законодавства згідно з Загальнодержавною програмою адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу, зокрема, приведення нормативно-правових актів у відповідність з положеннями Договору до Енергетичної Хартії;
• законодавче забезпечення умов для створення національних вертикально інтегрованих нафтогазових компаній;
• законодавче забезпечення функціонування та розвитку ринку природного газу, приватизаційних процесів у нафтогазовому комплексі, умов щодо створення сприятливого інвестиційного та інноваційного клімату, а також належних умов для міжнародного співробітництва.

3. Ринок електричної енергії

3.1. Стан та проблеми розвитку ринку

2000-2003 pp. стали періодом відносної стабілізації ринку електричної енергії України, обсяги відпуску якої зросли. Середня ціна електричної енергії на оптовому ринку за 4 роки підвищилася всього на 8,48%, що зумовлено об'єктивними причинами, у т. ч. і відповідним рівнем інфляції, комулятивний показник якої протягом зазначеного періоду склав 133,7%. На 12,9% зріс рівень оплати електричної енергії споживачами і на 1 січня 2004 р. становив 95,9%. Підвищилася прозорість розрахунків та поглибилися механізми саморегулювання діяльності оптового ринку, який можна охарактеризувати як найбільш організаційно розвинутий порівняно з іншими енергетичними ринками.

Водночас у функціонуванні ринку електричної енергії залишається низка особливо складних і не розв'язаних питань, які стосуються насамперед оновлення виробничої бази електроенергетичної галузі. Йдеться про необхідність:

• відновлення застарілого та такого, що відпрацювало свій парковий ресурс на теплових електростанціях обладнання, робота якого не відповідає критеріям надійності, економічності та екологічності;
• модернізація та продовження ресурсу діючих ГЕС Дніпровського каскаду;
• уведення в дію у 2004 р. енергоблоків на Хмельницькій та Рівненській АЕС, котрі мають високу будівельну готовність, а також вирішення комплексу організаційних питань щодо продовження ресурсу діючих АЕС та виведення з експлуатації тих енергоблоків, що відпрацювали свій ресурс;
• прискорення будівництва та введення в дію високоманеврових потужностей Дністровської й Ташлицької гідроакумуляційних електростанцій, що відіграють вирішальну роль у забезпеченні сталої роботи національної енергосистеми в умовах уведення в роботу додаткових базових потужностей на атомних електростанціях;
• оновлення застарілого обладнання електромереж.

Перелічені питання мають бути першочерговими в діяльності Кабінету Міністрів, керівництва паливно-енергетичного комплексу держави. Удосконалення роботи ринку електричної енергії є визначальним у вирішенні проблем енергозабезпечення країни.

З урахуванням розробленої державної політики, спрямованої на дальше поглиблення процесів приватизації в електроенергетиці, існує необхідність створення комплексної системи державного регулювання, зорієнтованої на діяльність суб'єктів електроенергетики різних форм власності в ринкових умовах господарювання. До проблем, які у зв'язку з цим залишилися невирішеними або вирішеними лише частково і потребують опрацювання, слід віднести:

* у межах функціонування оптового ринку електричної енергії

- недостатній рівень саморегулювання діяльності учасників, наслідком чого є адміністративне втручання в їхню роботу та управління грошовими потоками;

- недосконалість системи договірних відносин, як у частині створення засад договірного об'єднання учасників, так і у частині купівлі-прода-жу електричної енергії;

- нерозвиненість ринку допоміжних послуг, відсутність механізмів страхування платіжних та цінових ризиків у процесі купівлі-продажу електричної енергії;

- недостатня врегульованість і прозорість процедур здійснення експорту, імпорту та транзиту електричної енергії, монопольне становище оптового постачальника у процесі купівлі-продажу електричної енергії;

* у процесах тарифоутворення на електричну енергію та послуги з її передачі та постачання

- недосконалість системи тарифоутворення на послуги природного монополіста з передачі електричної енергії магістральними та міждержавними мережами, а також послуг з централізованого диспетчерського регулювання;

- недосконалість підходів щодо встановлення норми прибутку в тарифі на електричну енергію і послуг з її передачі та постачання, у т. ч. для забезпечення інвестиційних потреб підприємств галузі;

* у діяльності суб'єктів електроенергетики

- високий рівень втрат електричної енергії в мережах, що належать енергопостачальникам та іншим суб'єктам господарської діяльності, який є суттєвою перешкодою забезпечення стовідсоткового рівня оплати за електричну енергію;

- високий рівень паливної складової у тарифі на електричну енергію енергогенеруючих компаній ТЕС, спричинений незадовільним проведенням ремонтних робіт та недостатнім ступенем модернізації основного обладнання, а також низькою якістю палива, його невідповідністю проектним показникам та зростанням рівня ціни за одиницю умовного палива;

* з точки зору забезпечення вимог Європейських директив

- наявність оптового постачальника електричної енергії та безальтернативне існування моделі "єдиного покупця" на оптовому ринку електричної енергії, що суперечить запровадженню принципу лібералізації стосунків між виробниками електричної енергії, енергопостачальниками та споживачами;

- відсутність нормативно-правового забезпечення щодо реалізації принципу вільного "недискримінаційного" доступу суб'єктів електроенергетики та споживачів електричної енергії до електричних мереж.

3.2. Енергетична безпека України в електроенергетичній галузі

Обсяги встановлених енергогенеруючих потужностей та обсяги виробництва електричної енергії свідчать про можливість України повністю задовольнити внутрішній попит на електричну енергію та здійснювати її експорт. Однак вже найближче майбутнє вимагатиме значних коштів для оновлення обладнання, продовження ресурсу ТЕС, ГЕС і АЕС, організації маневрових потужностей. Однак в електроенергетиці не створено умов щодо стимулювання інвестиційних процесів, у т. ч. для залучення недержавних джерел фінансування.

У вирішенні питань забезпечення екологічної безпеки функціонування об'єктів електроенергетики першочергового значення набувають заходи відповідної модернізації обладнання теплових електростанцій. Обсяги викидів ТЕС в атмосферу окислів сірки, пилу становлять близько 60% від усіх викидів промислових підприємств України. Проблема зниження викидів забруднюючих речовин теплових електростанцій може бути вирішена тільки на основі використання нових технологій, які мають впроваджуватися у процесі проведення модернізації обладнання. Перші проекти вже реалізуються на Зміївській, Старобешівській та Бурштинській ТЕС.

У сфері підвищення рівня безпеки функціонування об'єктів електроенергетики найбільш пріоритетними є питання, пов'язані з ядерною та радіаційною безпекою АЕС. Необхідно зазначити, що на сьогодні не вирішено питання створення фонду виведення з експлуатації ядерних установок, які відпрацювали свій ресурс, та фонду поводження з радіоактивними відходами. Потрібні також додаткові заходи для досягнення світового рівня ядерної та радіаційної безпеки, враховуючи вимоги Конвенції про ядерну безпеку.

З урахуванням потреб теплової енергетики в імпорті основних видів палива (вугілля - 10% від загальної потреби, природного газу - 76%) та рівня економічності їх використання у виробничому процесі (собівартість виробництва електричної енергії з використання природного газу вже за існуючих цін приблизно на 20% вища, ніж при використанні вугілля) необхідно максимально скоротити споживання природного газу на електростанціях ТЕС, що має бути передбачено у стратегічних питаннях розвитку електроенергетики, і спрямувати зусилля на підвищення обсягів видобутку та використання власного енергетичного вугілля.

Нині Україна практично монопольне залежить від російських поставок ядерного палива на АЕС. Зважаючи на значні запаси в Україні уранової руди та цирконію, а також наявність виробничого та кадрового потенціалу, слід активізувати діяльність щодо створення ядерно-паливного циклу. Сьогодні питання відвантаження відпрацьованого ядерного палива на переробку вирішується в основному за рахунок налагоджених зв'язків з російським ядерно-промисловим комплексом. Однак послуги Росії зі зберігання відпрацьованого ядерного палива за ціновими показниками дорогі, що зумовлює необхідність створення відповідних сховищ в Україні. При імпортуванні енергоносіїв необхідно максимально забезпечити перехід на довгострокові контракти, які дозволяють стабілізувати ціни на поточному рівні та оптимізувати графіки їхніх поставок.

Проблема створення сезонних запасів палива на ТЕС для проходження осінньо-зимового максимуму навантаження потребує адекватних заходів, які стосуються, насамперед, розробки та запровадження ефективного фінансового механізму, а також перегляду податкового законодавства з цих питань.

3.3. Глобалізація ринків електричної енергії

Україна бере участь в інтеграційних процесах щодо об'єднання національної енергетичної системи на базі паралельної роботи за єдиними технологічними стандартами з енергетичними системами країн Європейського Союзу (участь у роботі Об'єднання з координації передачі електричної енергії- UCTE) та енергосистемами країн СНД (участь у роботі Енергетичної Ради країн СНД). Слід зауважити, що енергетичний ринок країн ЄС реально функціонує, а створення енергетичного ринку країн СНД перебуває лише на стадії проектних досліджень.

Підключення "острова Бурштинської ТЕС" до енергосистеми UCTE у 2002 р. є першим успішним досвідом інтеграції частини об'єднаної енергетичної системи України з цим утворенням. Досвід переконливо довів, що для забезпечення відповідності енергосистеми України вимогам UCTE необхідно реалізувати значні обсяги організаційних і технічних заходів з модернізації та підвищення надійності енергогенеруючого та мережевого обладнання, що потребує значних фінансових ресурсів та часу.

У межах інтеграційних процесів країн СНД Україною підписано Договір про забезпечення паралельної роботи електроенергетичних систем країн-учасниць СНД, Угоду про транзит електричної енергії й потужностей країн-учасниць СНД, Угоду про взаємодопомогу на випадок аварій та інших надзвичайних ситуацій на електроенергетичних об'єктах країн-учасниць СНД. Слід зауважити, що перші два документи підписані з рядом застережень, а всі зазначені договори до цього часу не ратифіковані Верховною Радою України. Практичним виявом часткової інтеграції з країнами СНД на ринку електричної енергії є паралельна робота енергосистем України та Росії.

Важливими зовнішніми чинниками, що визначатимуть попит на українську електричну енергію, є структура споживання палива тепловими електростанціями європейських країн, динаміка попиту на електричну енергію, наявність та структура встановленої потужності у цих країнах. За прогнозами експертів, до 2010 р. очікується суттєве зростання частки споживання газу електростанціями країн UCTE і, як наслідок, її подорожчання, а очікуване зростання частки електроенергії, що виробляється на АЕС, призведе до збільшення попиту на дефіцитну пікову потужність і електроенергію.

Аналіз практичних аспектів здійснення операцій експорту, імпорту та транзиту електричної енергії в Україні дозволяє констатувати існування таких проблем:

• через існуючі технічні обмеження обсяг експорту електричної енергії у країни ЄС залишається низьким, хоча, починаючи з 2003 p., відзначається позитивна динаміка;
• питання, пов'язані з експортом, імпортом та транзитом електроенергії, не врегульовані як на законодавчому рівні, так і на рівні підзаконних актів, і тому правові аспекти щодо проведення цих операцій сьогодні майже повністю регулюються договірними відносинами між учасниками;
• фактичним монополістом щодо імпорту електроенергії є державне підприємство "Енергоринок", що закуповує електроенергію у PAT "ЄЕС Росії", яке не є членом оптового ринку електричної енергії України; фактичним монополістом щодо експорту електроенергії до Молдови і країн-членів енергооб'єднання UCTE є державне підприємство зовнішньоекономічної діяльності (ДПЗД) "Укрінтеренерго", що здійснює експорт електроенергії на підставі договору купівлі електричної енергії у оптового постачальника - ДП "Енергоринок" та довгострокових експортних зовнішньоекономічних контрактів;
• діяльність з імпорту та експорту електроенергії згідно з чинним законодавством не є монопольною, але за відсутності врегульованого на рівні законодавства та підзаконних актів порядку здійснення експорту електричної енергії така ситуація виявилася можливою;
• існуюча методологія і методика визначення тарифів на закупівлю електричної енергії для дальшого експорту не відповідає механізму формування погодинної оптової ринкової ціни продажу електроенергії на оптовому ринку електричної енергії.

3.4. Транзитний потенціал електроенергетичної галузі

Основною перевагою України як транзитера електричної енергії є її вигідне географічне положення. На заході наша держава примикає до регіону країн Східної Європи, який на сьогодні та в перспективі є ринком збуту електричної енергії, виробленої в Україні, а на сході - до такого потужного потенційного експортера електричної енергії до країн Європи, як Росія, що не має спільного кордону зі східноєвропейськими країнами і нині не експортує електричну енергію до цього регіону, хоча декларує стратегічні наміри розвивати експорт електроенергії до європейських країн. Україна має всі необхідні умови для набуття статусу транзитної держави на ринку електричної енергії.

За умов приєднання України до UCTE та підписання Росією Договору до Європейської Енергетичної Хартії, а також враховуючи можливість паралельного

функціонування української та російської енергосистем, існує ймовірність висунення вимог з боку Росії до України щодо забезпечення вільного недискриміна-ційного транзиту електричної енергії з Росії до країн Європи електричними мережами України. Реалізація таких вимог може призвести до конкуренції між Україною і Росією на ринках електричної енергії європейських країн, що матиме, зокрема, наслідком визначення принципів розподілу електропередавальної потужності українських мереж між українськими постачальниками і російськими експортерами електричної енергії.

Слід очікувати, що інтеграція електроенергетики Росії до європейських структур зумовить подорожчання російських енергоносіїв до рівня світових. Це, в свою чергу, призведе до вирівнювання оптових цін купівлі електричної енергії, що виробляється в Україні й Росії, та, відповідно, до подорожчання електричної енергії, що імпортуватиметься з Росії.

Головними потенційними ринками збуту електричної енергії України є країни Східної Європи, Центральної Європи та Балканського регіону. Пропускна спроможність українських електричних мереж у цьому напрямі складає понад 7 тис. МВт і за створення відповідних технічних умов потенційно може бути повністю забезпечена електричною енергією вітчизняних виробників.

З урахуванням цього Україна має використовувати свій транзитний потенціал тільки з позицій економічної доцільності. Лібералізація у повному обсязі діяльності з міждержавного транзиту електричної енергії через територію України може бути здійснена за умов лібералізації цін на енергоносії в Росії, як потенційно найбільшого постачальника електричної енергії до європейських країн, тобто після створення умов для справедливої конкуренції виробників електричної енергії. Такий підхід не порушує правила щодо функціонування єдиного ринку електричної енергії, оскільки у країнах Європи також проводяться різноманітні організаційно-технічні та політичні заходи щодо захисту власних внутрішніх ринків електричної енергії.

3.5. Завдання розвитку електроенергетики

З метою реалізації визначених завдань розвитку електроенергетичної галузі України Кабінет Міністрів України разом з Верховною Радою України мають здійснити такі заходи.

1. Розробити та затвердити програму відновлення та розвитку енергогенеруючих потужностей України, джерел та механізмів фінансового забезпечення її реалізації, а також умов стимулювання активності інвестиційних процесів у галузі з орієнтацією на залучення недержавних інвестиційних ресурсів. Під час розробки програми передбачити пріоритетний розвиток маневрових потужностей з ураху

ванням уведення в дію нових енергоблоків на Хмельницькій та Рівненській АЕС, використання у процесі модернізації (нового будівництва) енергоблоків ТЕС сучасних енерговугільних технологій, а також продовження робіт щодо дальшого розвитку відновлювальних джерел електричної енергії.

2. З метою підтримки та розвитку енергогенеруючих потужностей АЕС:

• забезпечити виконання української частини "Комплексної програми створення ядерно-паливного циклу" згідно з угодою між урядами України, Росії та Казахстану;
• розробити програму заходів, спрямованих на продовження роботи енергоблоків, що відпрацювали свій ресурс;
• запровадити заходи щодо створення фонду виводу з експлуатації ядерних установок, що відпрацювали свій ресурс, та фонду поводження з радіоактивними відходами.

3. У контексті реалізації Закону "Про погашення заборгованості за енергоносії" та вдосконалення діяльності суб'єктів оптового ринку електричної енергії необхідно забезпечити реформування оптового ринку електричної енергії, передбачивши запровадження нових конкурентних сегментів ринку, удосконалення засад саморегулювання, реформування договірних відносин щодо підвищення відповідальності суб'єктів оптового ринку та впровадження механізмів страхування неплатежів (зокрема, шляхом поетапного переходу до попередньої оплати електричної енергії), усунення "перехресного субсидіювання" через оптову ціну на електричну енергію, стимулювання скорочення понаднормативних витрат електричної енергії у мережах.

4. Забезпечити вдосконалення процесів тарифоутворення та підвищення рівня їхнього методичного забезпечення, доопрацювати механізм ліцензування у частині припинення та зупинення дії ліцензій у разі невиконання умов ліцензійної діяльності, а також підвищити незалежність НКРЕ у прийнятті рішень у межах її повноважень, конкретизувати її повноваження щодо регулювання діяльності договірних об'єднань суб'єктів електроенергетики.

5. Вивчити можливості внесення у податкове законодавство змін, які стосуються впровадження касового методу нарахування податкових зобов'язань та механізми оподаткування щодо створення сезонних резервів палива на теплових електростанціях, внести зміни у механізми нарахування амортизації на рівні простого відтворення основних фондів, запровадити ефективні фінансові механізми для створення сезонних запасів палива на теплових електростанціях.

6. Здійснити аналіз існуючих підходів до приватизації енергетики та, у разі необхідності, скорегувати їх, передбачивши запровадження індивідуального підходу, розширення складу об'єктів, що підлягають приватизації, а також спрямування коштів, отриманих від приватизації, на оновлення основних фондів галузі, які залишатимуться у державній власності.

7. Розробити та впровадити нові механізми інвестиційної діяльності в електроенергетичній галузі з урахуванням приватизації відповідних об'єктів, специфіки регулювання цін та тарифів, особливостей функціонування оптового ринку електричної енергії, а також орієнтації на підхід, за яким інвестиційна складова тарифу використовується як джерело окупності інвестиційних проектів, а не як джерело фінансування.

8. З метою реалізації інтеграційних процесів:

• розробити чітку стратегію та поетапну програму дій розвитку міжнародного співробітництва на європейському ринку електричної енергії та ринку електричної енергії країн СНД, економічні аспекти фінансування заходів щодо приведення енергосистеми України у відповідність до стандартів UCTE, а також вимоги захисту прав українських виробників електричної енергії;
• у стратегії та програмі передбачити поетапність набуття Україною статусу транзитної держави на ринку електричної енергії та джерела і схеми залучення інвестицій, необхідних для реалізації цих заходів;
• Верховній Раді України опрацювати законодавчі засади для стимулювання розвитку експорту, імпорту та транзиту електричної енергії, створення прозорих правил та недискримінаційних процедур участі у цих процесах суб'єктів господарської діяльності відповідно до вимог Європейських директив, що регулюють діяльність на ринку електричної енергії, внести зміни до законів та підзаконних актів, що регулюють внутрішній ринок електричної енергії України.

9. Реалізація визначених завдань потребує внесення змін до чинних законодавчих актів та прийняття нових. У зв'язку з цим пропонується:

• внести відповідні зміни до законів України "Про податок на додану вартість", "Про оподаткування прибутку підприємств", розробити проект Закону України "Про фонд зняття з експлуатації ядерних установок", а також нормативно-правові акти щодо врегулювання питань створення фонду поводження з радіоактивними відходами;
• для коригування процесів приватизації об'єктів електроенергетики уряду ініціювати зміни до Закону України "Про приватизацію державного майна", а також розробити новий законопроект "Про особливості приватизації підприємств паливно-енергетичного комплексу";
• з метою вдосконалення відносин на оптовому ринку електричної енергії, створення умов для активізації інвестиційної діяльності, інтеграційних процесів, удосконалення процесів державного регулювання внести зміни до Закону України "Про електроенергетику", а також прийняти Закон "Про державне регулювання природних монополій та суміжних ринків у паливно-енергетичному комплексі".

Висновки і пропозиції

Аналіз сучасного стану функціонування енергетичних ринків України дає підстави зробити загальний висновок щодо відсутності скоординованих дій, які стосуються визначення та реалізації перспективних завдань реформування кожного з них. Лишається неопрацьованою стратегія інтеграції енергетичних ринків України до світових енергетичних ринків, а також створення спільного енергетичного простору з країнами ЄС та з країнами СНД і, як наслідок, невизначеність ступеня участі України у відповідних міжнародних угодах, договорах. У контексті євроінтеграційного курсу стратегія розбудови енергетичних ринків має здійснюватися через призму довгострокової мети - вступу України до ЄС. Це потребує, по-перше, проведення постійного діалогу Україна - ЄС, по-друге, переведення переговорів до потрійного формату - ЄС -Україна - Росія і, по-третє, недопущення тих кроків, які можуть зашкодити у стратегічній перспективі інтеграції до Європейського Союзу.

Водночас пріоритетним напрямом залишається співробітництво з Росією, Казахстаном та іншими країнами СНД. Довгостроковий курс України на інтеграцію до ЄС не суперечить поглибленню економічного співробітництва, створенню Єдиного економічного простору (ЄЕП) та формуванню єдиного енергетичного простору без будь-яких вилучень. Наша держава об'єктивно зацікавлена у відповідному співробітництві, тому що саме в енергетичній сфері Україна може отримати значну економічну вигоду.

У зв'язку з цим доцільно виокремити три етапи реалізації політики єдиного енергетичного простору:

Перший - проведення аналізу можливостей та вузьких місць енергетичних ринків країн потенційних членів, створення спільного енергетичного балансу з метою підготовки послідовних кроків до формування єдиного енергетичного ринку.

Другий - адаптація нормативно-правових актів держав-учасниць, створення єдиних механізмів формування цін, тарифів, преференцій та пільг на паливно-енергетичні ресурси.

Третій - створення єдиного енергетичного простору, розробка спільних проектів з експорту енергоносіїв (після доведення Росією власних цін на енергоносії до світових та ратифікації Договору до Європейської Енергетичної Хартії й підписання Протоколу щодо транзиту електричної енергії). Питання вільного транзиту через територію України електричної енергії, газу та нафти має вирішуватися на основі Договору до Європейської Енергетичної Хартії (зокрема Протоколу з транзиту, що розробляється), документів ЄС у цій сфері та інших міждержавних домовленостей і повною мірою стосується дотримання Росією цих міждержавних договорів, норм та стандартів.

Україні необхідно залучати російські інвестиції, реалізовувати спільні енергетичні проекти, насамперед, у нафтогазовій сфері та електроенергетиці. Водночас кроки, які здійснюватимуться нашою державою у напрямі поглиблення енергетичного співробітництва з країнами СНД, у т. ч. і з Росією, не мають суперечити стратегічному курсу євроінтеграції України та узгоджуватися зі східною політикою Євросоюзу, стати у перспективі невід'ємною складовою цієї політики.

Формування та розвиток аграрного ринку

Ситуація в аграрному секторі економіки, що склалася у різні за наслідками виробництва сільськогосподарської продукції 2002 і 2003 роки, виявила некомплексність ринкових перетворень у цій сфері. Реформування відносин власності, створення приватних господарських структур ринкового типу позитивно позначилися на стані галузі: починаючи з 2000 р. почало нарощуватися виробництво сільськогосподарської продукції, зросли продуктивність праці, кредитування та інвестування виробництва, сплата податків, суттєво скоротилася заборгованість з оплати праці, вдвічі підвищився її рівень.

Проте через відсутність організованого аграрного ринку ці позитивні зрушення мало вплинули на фінансовий стан галузі. Навіть у 2002 p., за достатньо високого врожаю зернових - основної прибуткової культури фінансовий стан сільськогосподарських підприємств не тільки не поліпшився, а навпаки - погіршився. Якщо у 2000 р. рентабельність сільськогосподарського виробництва складала 9%, у 2001 р. - 5%, то у 2002 р. - -1,9%. З'явилися негативні явища у сфері збуту продукції, підвищився рівень тінізації аграрного ринку, погіршилася структура продажу продукції, знизилися ціни.

Ще більшою мірою ускладнилася ситуація у 2003 p., коли через несприятливі погодні умови значно зменшився валовий збір зерна, зріс попит на нього, посилилися перекоси на ринку зерна і продуктів його переробки, деформувалися цінові пропорції, у т. ч. через некоректне адміністративне втручання.

У зв'язку з цим формування і забезпечення послідовного розвитку аграрного ринку стає одним з пріоритетних завдань уряду та Верховної Ради України, дальшої ринкової трансформації галузі. Організація прозорого аграрного ринку має розглядатися насамперед як один з інструментів оздоровлення фінансового стану сільського господарства, підвищення його інвестиційної привабливості, вирішення інших завдань економічного та соціального розвитку села.

1. Стан і проблеми аграрного ринку

1.1.Ринкова трансформація товаропотоків сільськогосподарської продукції

З початком ринкової трансформації аграрного сектору у системі господарських відносин відбулися відчутні структурні зрушення. Основною ланкою збуту продукції стали інші канали, у т. ч. комерційні структури. У 2002-2003 pp. через них продано понад половину продукції, тоді як у 2000 р. на їх частку припадало 19%.

Основні канали реалізації продукції
(у відсотках до загальних обсягів реалізації)

Близько половини продукції потрапляє до комерційних посередників, які контролюють експортні, оптові та дрібнооптові товаропотоки та основні доходи від реалізації. Внаслідок непрозорості збуту продукції цим каналом виникає найбільше цінових і фінансових проблем галузі, мають місце найнижчі ціни на продукцію і найгірша їх кон'юнктура. Якщо у 2001р. середній індекс цін на продукцію, продану за іншими каналами, був на 25 відсоткових пунктів нижчим, ніж на продану безпосередньо переробним підприємствам, то у 2003р. - на 10 відсоткових пунктів - вищим. Зниження цін за комерційними каналами значною мірою вплинуло на фінансове становище сільськогосподарських підприємств, призвело до втрати прибутків та зниження рентабельності у 2001-2002 pp.

Середні індекси цін на продукцію (% до 1998 р.) та рентабельність галузі, %

-О— Індекси цін за всіма каналами реалізації

• -Індекси цін за іншими каналами реалізації

• Рентабельність

Це дозволяє дійти висновку: основні фінансові проблеми аграрного сектору у 2001-2002 pp. і значною мірою в 2003 р. сконцентровані у сфері збуту продукції. Спрямування основних товаропотоків продукції до неорганізованих комерційних каналів збуту з непрозорими умовами купівлі-продажу, визначення кількості, якості продукції та цін, призводить до значних фінансових втрат галузі. Тому організація і впорядкування аграрного ринку і насамперед сегмента комерційно-посередницького збуту продукції мають стати пріоритетним завданням Кабінету Міністрів України на 2004 р.

1.2. Розвиток інфраструктури ринку

З ліквідацією державної системи контрактації сільськогосподарської продукції стара інфраструктура збуту продукції виявилася неспроможною забезпечити ефективне функціонування аграрного ринку. З'явилося багато комерційних посередницьких структур, які не мали відповідної матеріально-технічної бази і купували продукцію за непрозорими схемами, що призвело до значної тінізації ринку. Потрібна була спеціальна ринкова інфраструктура для здійснення прозорих процедур продажу продукції виробниками безпосередньо споживачам, у т. ч. посередницьким комерційним структурам, а також розгалужена заготівельно-збутова мережа, зорієнтована на велику кількість продавців і покупців та різних товарних партій продукції.

Для розв'язання цієї проблеми у червні 2000 р. Президент України видав Указ "Про першочергові заходи щодо формування і функціонування аграрного ринку". В Указі було порушено два основні завдання: створення ринкової інфраструктури, форм і механізмів організованої оптової торгівлі та спрямування товаропотоків сільськогосподарської продукції через прозорі процедури аграрного ринку.

Нині в кожній області працює акредитована відповідно до вимог аграрного ринку біржа, практично в кожному районі створено агроторговий дім, ринок, кооператив, у кожному селі - заготівельний пункт.

Розвиток інфраструктури аграрного ринку
(одиниць)

Проте рівень використання новоствореної інфраструктури досі вкрай низький. Обсяги реалізації продукції безпосередньо товаровиробниками на біржах складають лише 0,3% від загального продажу. Мало укладається форвардних та ф'ючерсних угод, практично не проводиться аукціонів з продажу живої худоби, оптових партій овочів, фруктів, картоплі тощо. Реально працює менше ніж половина агро-торгових домів, обслуговуючих кооперативів, заготівельних пунктів, а обсяги продажу продукції через зазначені об'єкти ринкової інфраструктури незначні. Не завантажені міжрайонні та обласні оптово-роздрібні продовольчі бази Укоопспілки, яких понад 100. Продовольчі ринки здебільшого працюють як базари, а не як організовані оптово-роздрібні торговельні структури, їхня матеріально-технічна база слабка, бракує холодильної, рефрижераторної техніки, складських приміщень, інформаційних та комунікаційних систем.

1.3. Проблеми прозорості ринку

У 2003 р. на продовольчому ринку складалася напружена ситуація. Зріс попит на зерно, борошно, хліб, крупи, макарони, підвищилися ціни на них. Загострилися проблеми стабільності та прозорості аграрного ринку, соціального захисту споживачів та фінансового стану сільського господарства.

Розрахунки свідчать, що після двох урожайних років (2001-2002 pp.) навіть з урахуванням значного експорту в Україні мала залишитися достатня кількість зерна для продовольчого забезпечення населення. Але його не вистачило і до урожаю 2003 р. Причиною цього значною мірою є тінізація ринку, відсутність дієвих механізмів, які б забезпечили збалансування продовольчих ресурсів та регуляторний вплив на ці процеси з боку держави.

Проблема тінізації аграрного ринку набула особливої гостроти в середині 90-х років. Для її розв'язання у 1995 р. згідно з Указом Президента України "Про заходи щодо реформування аграрних відносин" було запроваджено біржову торгівлю сільськогосподарською продукцією. Більшість зерна для державних і регіональних потреб з урожаю 1995 р. було закуплено через біржі, що сприяло встановленню позитивного індексу цін на зерно. Проте діяльність бірж поступово згорнулася. У1999 р. обсяги біржової торгівлі сільськогосподарською продукцією проти 1995 р. скоротилися у 4 рази. Посилилися різкі коливання кон'юнктури ринку. У 1999 р. після жнив ціни на зерно становили 300-350 грн. за тонну, а навесні 2000 р. - 600-700 грн. У світовій практиці відповідна сезонна різниця склала 20-30%. Ще більші коливання спостерігалися в обсягах продажу. Від жнив до нового року було продано 11 млн. тонн зерна. В результаті навесні 2000 р. на продовольчому ринку виникло напруження, різко зросли ціни на хлібопродукти, збільшилася інфляція, знизилася купівельна спроможність населення.

Ситуацію було стабілізовано після прийняття Президентом України у червні 2000 р. указів з питань аграрного і зернового ринку. Проте передбачені в указах заходи не було реалізовано у повному обсязі. Необхідною мірою не задіяно резервні, інтервенційні, заставні та регіональні закупівлі зерна, біржова, особливо форвардна і ф'ючерсна торгівля, механізми регуляторного впливу держави на ринок.

Унаслідок цього у 2003 р. на ринку повторилася ситуація, що мала місце у 1999-2000 pp. і була спричинена не лише зменшенням збору зерна, але й серйозними недоліками у функціонуванні аграрного ринку, у т. ч. прорахунками у його регулюванні. З початку 2003 р. ціни на пшеницю зросли у 2,4 раза, а ціни на хліб - лише на 20-60%. Утворилися небезпечні цінові перекоси, "ножиці" оптових і роздрібних цін на зерно і хліб, що призвело до суттєвого погіршення фінансового стану відповідного сектору АПК.

Динаміка цін на зерно та хлібопродукти у 2003 p., грн./т

Для попередження виникнення зазначеної ситуації у майбутньому перед Кабінетом Міністрів України та органами виконавчої влади на місцях стоїть завдання забезпечити:

* суттєве розширення мережі агроторгових домів, заготівельно-збутових структур, кооперативів та їх створення за участю сільськогосподарських товаровиробників і їхніх представницьких органів;

* розширення сфери транспортних, складських, холодильних, комунікаційних, інформаційних та інших послуг, їх наближення до сільськогосподарських товаровиробників;

* розширення використання потужностей оптових торговельних баз, насамперед споживчої кооперації, налагодження їхніх прямих взаємовигідних зв'язків із сільськогосподарськими товаровиробниками; розширення біржової торгівлі до рівня 10-15% загального товарообороту зерна, насіння соняшнику, цукру;

* збільшення резервних, інтервенційних, заставних та регіональних закупівель зерна, насіння соняшнику, цукру та іншої продукції, а також її продаж із зазначених фондів виключно через біржі, торгові доми за процедурами, які забезпечують прозорість купівлі-продажу та об'єктивність визначення цін.

2. Забезпечення стабілізації аграрного ринку

2.1. Стимулювання споживчого попиту

Стабілізація економіки позначилася на зростанні споживчого попиту населення. У 2003 р. порівняно з 2000 р. реальна заробітна плата зросла на 62,4%, сукупні споживчі витрати населення у 2002 р. порівняно з 2000 р. - на 20,8%. Залишається високою частка сімейних бюджетних витрат на продукти харчування (у 2002 р. -60,2%), тоді як у країнах Європейського Союзу - 15-25%. Особливо низький рівень споживання продовольства спостерігається серед малозабезпечених категорій населення. У зв'язку з цим стимулювання споживчого попиту слід починати насамперед з підвищення купівельної спроможності малозабезпечених категорій, які споживають продуктів значно менше, ніж забезпечені сім'ї.

Річне споживання основних продуктів харчування на одну особу, кг

Підрахунки свідчать, що підвищення купівельної спроможності малозабезпечених категорій населення до рівня споживачів, прибутки яких перевищують прожитковий мінімум, сприятиме зростанню річного сукупного споживчого попиту на хліб, м'ясо і молоко на 8 млрд. грн., а за всіма продуктами - близько 15 млрд. грн. Але загальний потенціал споживчого попиту значно більший. Підвищення рівня споживання продовольства до рекомендованих Українським науково-дослідним інститутом харчування норм споживання основних видів продуктів уможливило б підвищення сумарного споживчого попиту на 55-60 млрд. грн., з яких понад 60% - потенційні доходи аграрного сектору. За окремими видами продукції потенціал споживчого попиту значно перевищує існуючий рівень.

Потенціал споживчого попиту
(у фактичних цінах 2002р.)

Таким чином, з переважної більшості продуктів харчування аграрний сектор має великі можливості для суттєвого зростання і повнішого забезпечення споживчого попиту та купівельної спроможності населення.

У зв'язку з цим Кабінету Міністрів України та органам виконавчої влади на місцях необхідно забезпечити:

* випереджальне зростання доходів населення як основного джерела підвищення споживчого попиту;

• розширення та підвищення рівня адресної бюджетної підтримки малозабезпечених категорій населення, насамперед на придбання продовольства;

• розширення використання аграрним сектором і харчовою промисловістю нових можливостей підвищення купівельної спроможності населення;

• здійснення резервних, інтервенційних, заставних та регіональних закупівель сільськогосподарської продукції як способу стимулювання споживчого попиту і стабілізації цін, передбачення в бюджетах необхідних коштів на це;

• утримання інфляції на рівні, що не знижує купівельну спроможність населення і споживчий попит.

2.2. Підтримка пропозиції продукції на ринку

Важливою умовою ефективного використання споживчого попиту є його цільове спрямування на мотивацію вітчизняного виробництва сільськогосподарської продукції. Проте останнім часом зростання виробництва вітчизняних продуктів харчування, особливо сільськогосподарської продукції, відстає від зростання реальної заробітної плати. Частина доходів населення спрямовується на придбання імпортного продовольства, зокрема і тих його видів, які можуть у достатній кількості вироблятися в Україні. Імпорт м'ясо- і молокопродуктів, цукру, хлібобулочних і кондитерських виробів, продуктів переробки плодів і овочів та змішаних харчових продуктів у 2003 р. зріс проти 2000 р. у 3,5 раза. Це без врахування імпорту зерна і борошна, зважаючи на неврожай 2003 р. Отже, потенціал споживчого попиту ще не повною мірою використовується вітчизняним аграрним сектором.

Випереджальне нарощування імпорту основних продуктів харчування порівняно зі зростанням реальної заробітної плати значною мірою зумовлене кращою підготовкою сільськогосподарської продукції до переробки та вищою її якістю, ширшим асортиментом, кращим сортуванням, скасуванням та пакуванням. Адже останніми роками найбільше зріс імпорт саме продовольчих напівфабрикатів, які вигідні для поглибленої переробки підприємствами харчової промисловості та які аграрний сектор не може забезпечити через брак інвестицій.

Більш швидке реагування на підвищення купівельної спроможності населення - ввезення закордонної продукції - зумовлене її вищою конкурентоспроможністю, особливо з урахуванням високого рівня передпродажної підготовки для поглибленої переробки. Тому для використання розширених можливостей споживчого попиту потрібна ефективна державна підтримка конкурентоспроможності вітчизняного виробництва. Це потрібно для зміцнення позицій вітчизняних сільськогосподарських товаровиробників на внутрішньому і зовнішньому ринках, зменшення тиску імпорту продукції, що має потужну підтримку в інших країнах. Зокрема, у Чехії, Словаччині, Угорщині, Туреччині субвенції та дотації сільськогосподарським товаровиробникам складають 20-25% від вартості валової продукції сільського господарства, у країнах ЄС - до 40%.

В Україні рівень відповідної державної фінансової підтримки зростає, але залишається ще недостатнім, що ускладнює конкуренцію вітчизняних товаровиробників з зарубіжними за український споживчий попит. Передусім державної підтримки потребує продукція, пропозиція якої на ринку не задовольняє нормативний рівень споживання або виробництво якої є невигідним (маловигідним) для виробників.

Динаміка державної фінансової підтримки сільського господарства

Для виправлення ситуації Кабінету Міністрів України та органам виконавчої влади на місцях необхідно забезпечити:

* продовження часткового відшкодування вартості племінної худоби, придбаної сільськогосподарськими товаровиробниками для відтворення основного стада;

* продовження доплати до ціни живої ваги молодняка великої рогатої худоби підвищених вагових кондицій, проданої сільськогосподарськими товаровиробниками переробним підприємствам;

* використання коштів податку на додану вартість на молоко і м'ясо, продані переробним підприємствам, безпосередньо сільськогосподарськими товаровиробниками;

* продовження практики справляння фіксованого сільськогосподарського податку, яка стимулює зростання пропозиції продукції на ринку;

* використання продовольчих ресурсів з резервних, Інтервенційних, заставних та регіональних запасів з метою підтримки пропозиції та стабілізації цін;

* розширення передпродажної підготовки продукції, поглиблення ступеня переробки, вдосконалення технологій сортування, фасування та пакування продукції.

2.3. Еквівалентність обміну і ціноутворення

Важке фінансове становище аграрного сектору значною мірою зумовлене тривалим нееквівалентним обміном між сільським господарством та іншими галузями економіки. Наростання диспаритету цін, що розпочалося у 1991 p., було зупинене лише у 1995 p., коли співвідношення індексу цін на сільськогосподарську та промислову продукцію, що споживається сільським господарством, склало 19% від рівня 1990 р. Тобто диспаритет зріс у 5 разів. У 1996-2003 pp. це співвідношення коливалося в межах 17-19%.

За останні 12 років лише у 2000 р. співвідношення індексів цін на продукцію сільського господарства та промисловості, що забезпечує сільське господарство ресурсами, складалося на користь аграрного сектору. Заходи, що вживалися з метою налагодження організованого і прозорого аграрного ринку (1995 p., 2000 p., 2001 p.), лише тимчасово і частково - на 1-2% - сприяли поліпшенню цінового співвідношення на користь аграрного сектору. А у 2002-2003 pp. проявилися нові чинники (зниження рівня резервування продукції, неврожай, комерціалізація збуту продукції, тінізація ринку), які призвели до погіршення паритетності цін.

Динаміка співвідношення індексів цін на сільськогосподарську продукцію
та продукцію промисловості, що споживається
сільським господарством

Ціновий диспаритет значною мірою спричинений відсутністю ефективної цінової політики. Динаміка цін в аграрному секторі економіки складається стихійно. Вона не має системної бази, характеризується великими коливаннями як за роками, так і за місяцями в межах одного року. Ціни на сільськогосподарську продукцію не встановлюються на основі вільного співвідношення попиту і пропозиції на ринку. Так, за 1999-2003 pp. при коливанні обсягів виробництва зерна у 1,3-1,5 раза ціни коливалися у 2-3 рази. Головне, що такі коливання несинхронні в одні й ті самі періоди різних років, а також не відповідають аналогічним коливанням у зарубіжних країнах з налагодженим аграрним ринком, де вони складають 20-30% у межах року та між роками. У системі збуту продукції відсутні механізми вирівнювання обсягів попиту і пропозиції, нівелювання сезонних коливань. У системі ціноутворення відсутні механізми вирівнювання кон'юнктури та стабілізації цін на рівні світових та європейських, а також захисту цін від дисбалансів між попитом і пропозицією. Наслідком цього є зниження їхнього середнього рівня і співвідношення з цінами на промислову продукцію, що споживається сільським господарством.

Кон'юнктура цін на зерно, грн./т

Маркетингові роки

Значні коливання цін, розходження у кон'юнктурі з розвиненими країнами свідчать про відсутність усталеного ринкового ціноутворення на сільськогосподарську продукцію та ринкових механізмів вирівнювання і регулювання цін. Йдеться насамперед про механізми, які забезпечують прозорість купівлі-продажу продукції та об'єктивність встановлення цін на основі вільного зіставлення попиту і пропозиції на ринку, недопущення адміністративного втручання у цю сферу. Найефективнішими способами тут є біржова, оптова і оптово-роздрібна торгівля. Порівняння цін такої торгівлі та інших форм збуту продукції свідчить про їх серйозні відхилення. Найефективнішим методом вирівнювання цін є форвардна і ф'ючерсна торгівля основними видами продукції, яка поки що не набула поширення в Україні.

Ціни на продовольчу пшеницю у 2003 році, дол. США за 1 т

^— Середня ціна в Україні на позабіржовому ринку
#- Середня світова ціна на біржовому ринку

Для вирішення зазначених проблем Кабінету Міністрів України необхідно забезпечити:

* лібералізацію аграрного ринку, встановлення цін на основі вільного зіставлення на ринку попиту і пропозиції та недопущення адміністративного втручання у сферу збуту продукції та ціноутворення;

* розширення форвардної та ф'ючерсної торгівлі до 20% біржового товарообороту зерна, насіння соняшнику і цукру.

3. Регулювання аграрного ринку

3.1. Система регулювання ринку

Важливою умовою забезпечення стабільності аграрного ринку має стати активне застосування механізмів його державного регулювання. Суть такого регулювання полягає в забезпеченні збалансованості кількісних та якісних параметрів попиту і пропозиції, їхньому оптимальному співвідношенні. Система регулювання аграрного ринку має охоплювати організаційні та економічні напрями.

Організаційними напрямами регулювання аграрного ринку мають стати: створення і розвиток інфраструктури аграрного ринку; формування нормативно-правової бази та інформаційно-аналітичного забезпечення аграрного ринку; створення міжвідомчих і регіональних узгоджувальних комісій з питань врегулювання міжгалузевих та міжгосподарських відносин; ведення моніторингу та прогнозування кон'юнктури аграрного ринку; посилення контролю за якістю та безпекою сільськогосподарської продукції; запровадження нових ринкових стандартів; щорічна сертифікація умов зберігання зерна; щомісячне декларування запасів зерна.

Економічні напрями регулювання аграрного ринку мають включати складання балансів продовольчих ресурсів, їхню оптимізацію; узгодження попиту і пропозиції, підтримку їхньої рівноваги; регулювання та підтримку пропозиції, а також збалансування та стимулювання попиту; регулювання попиту і пропозиції шляхом здійснення резервних, інтервенційних, заставних та регіональних закупівель і продажу продукції через прозорі процедури ринку, регулювання експорту та імпорту продукції.

Застосування балансового методу має включати: складання прогнозних балансів узгодження попиту і пропозиції з метою їхньої оптимізації; складання звітних балансів про обсяги виробництва і використання продукції; балансовий контроль відповідності попиту пропозиції, їхнім узгодженим чи прогнозним параметрам з метою усунення розходжень (дисбалансів). Такий комплексний підхід до використання балансового методу дозволятиме відслідковувати важливі тенденції розвитку окремих сегментів аграрного ринку, виявляти ризики продовольчого забезпечення населення та своєчасно застосовувати ефективні механізми регуляторного впливу держави.

Так, аналіз балансів зерна за багаторічний період свідчить, що ймовірність його дефіциту виникає в Україні раз на шість років, а середній розмір дефіциту становить близько 2 млн. т. Тому резервування і зберігання такої кількості зерна дозволяє уникати його дефіциту. Забезпечення споживчого попиту на зерно у несприятливі роки можливе за рахунок зменшення використання його на фураж, і лише при великому неврожаї- за рахунок імпорту. Дефіцит продовольчої пшениці виникає в Україні ще рідше - раз на 20-25 років. Тим часом перевищення пропозиції зерна над попитом має місце кожні п ять з шести років, а по пшениці - один рік з чотирьох.

Тому пріоритетним завданням в організації аграрного ринку є не стільки страхування від ризиків дефіциту зерна (яке не виключається), скільки розробка стратегії ефективного використання його надлишків, а саме переробки, використання на фураж, розширення внутрішнього ринку, пошуку стабільних зовнішніх ринків збуту. Стратегія розвитку і регулювання аграрного ринку має орієнтуватися як на страхування ризиків неврожаю, так і на активне просування зерна на ринки збуту.

Регулювання товаропотоків сільськогосподарської продукції, її пропозиції та попиту на ринку має включати проведення резервних, інтервенційних, заставних та регіональних закупівель і продаж продовольчих ресурсів з цих запасів. Вітчизняний досвід свідчить, що такі закупівлі є ефективними як у високоврожайні, так і в менш сприятливі роки. Зокрема, резервні закупівлі успішно використовувалися у 1998-1999 pp., регіональні - у 1999-2001 pp. У 2002 р. регіональні закупівлі зменшилися проти 2001 р. майже у 2 рази. Заставні та інтервенційні операції використовувалися поки що в малих обсягах, причому інтервенційні - тільки у 2003 р. В окремі роки спостерігалася шкідлива практика "проїдання" раніше накопичених державних резервів зерна без адекватного закладення його з нового врожаю. У 2000-2002 pp. було зарезервовано найменші обсяги зібраного продовольчого зерна, а у 2000 р. з резервів було використано у 6 разів більше від закладеного.

Динаміка державного резерву продовольчого зерна

Перед Міністерством аграрної політики України та органами виконавчої влади на місцях стоїть завдання забезпечити:

* вирівнювання обсягів продажу продукції на ринку, кон'юнктури пропозицій, попиту і цін;

* створення і підтримки здорового конкурентного середовища на аграрному і продовольчому ринках;

* щорічне складання звітних та прогнозних балансів по видах продукції та застосування різних способів коригування попиту і пропозиції, їхньої оптимізації та збалансування;

* оперативний контроль і аналіз поточних балансів надходження та використання продукції, їхньої відповідності прогнозним параметрам та здійснення заходів щодо регуляторного впливу на розходження і відхилення.

3.2. Система моніторингу ринку

Основною метою регулювання аграрного ринку є досягнення стабільності попиту, пропозиції, обсягів продажу та цін. Ці складові тісно взаємопов'язані між собою. Практика неодноразово підтверджувала, що сплеск пропозицій чи ажіотаж попиту неодмінно дестабілізують обсяги продажу та ціни на продукцію. Внаслідок цього лихоманить ринок у цілому і за всіма напрямами, від втрат потерпають і виробники і споживачі. Так було в 1999 -2000 і особливо у 2002 - 2003 маркетингових роках.

1-й 2-й 3-й 4-й

квартал квартал квартал квартал

Причина такої дестабілізації ринку полягає у відсутності ефективного регуляторного впливу держави на динаміку обсягів продажу і цін на продукцію. Значною мірою це зумовлено відсутністю повної, оперативної та достовірної інформації про кон'юнктуру пропозиції та попиту продукції, коливаннями обсягів продажу, структурними співвідношеннями виробництва та споживання продукції, коливаннями цін. Запізнілі рішення з обмеження експорту, формування резервів, здійснення заставних та регіональних закупівель зерна у 2002 р. мали такі самі негативні наслідки, як і запізнілі рішення з імпортом зерна та лібералізацією цін на зерно і продукти його переробки у 2003 р. В обох випадках несвоєчасність та неадекватність рішень були зумовлені відсутністю оперативної інформації про динаміку попиту і пропозиції зазначених продуктів на ринку, а також відсутністю прогнозних оцінок поведінки цін, продавців і покупців зерна, борошна, круп, макаронних виробів, хліба і хлібобулочних виробів. Тому важливою умовою формування і функціонування прозорого аграрного ринку є створення системи моніторингу ринкових товаропотоків і цін на продовольчі ресурси.

Завдання Міністерства аграрної політики України та органів виконавчої влади на місцях:

* щотижня інформувати учасників ринку про обсяги продажу та ціни на сільськогосподарську продукцію за всіма каналами реалізації;

* щомісяця видавати та поширювати фахові ринкові огляди кон'юнктури і прогнозу ринків сільськогосподарської продукції та продовольства;

* запровадити систему збору інформації, необхідної для прогнозування попиту, пропозиції, цін на продукцію;

* систематично висвітлювати в засобах масової інформації матеріали про ситуацію на вітчизняному і зарубіжному аграрному і продовольчому ринках.

4. Міжнародна інтеграція вітчизняного аграрного ринку

4.1. Нарощування експортного потенціалу аграрного сектору

Сільськогосподарська продукція і продовольчі товари займають значне місце в експортному потенціалі держави. У 2002 р. її частка складала 13,3% від загального експорту України. Експорт сільгосппродукції постійно зростає. Сальдо зовнішньої торгівлі сільськогосподарською продукцією позитивне і також постійно зростає. Винятком став 2003 p., в якому значно скоротився експорт і зріс імпорт зерна і борошна. У структурі експорту останніми роками переважає продукція рослинництва, яка становить близько трьох четвертих сільськогосподарського експорту і найбільша частка якої припадає на олію та зерно. Великі експортні можливості аграрний сектор має по молоку та молокопродуктах, м'ясу та м'ясопродуктах, насінню соняшнику. Основними споживачами української сільськогосподарської продукції є країни СНД, на які припадає третина експорту, та Європейського Союзу, на який припадає чверть експорту.

Водночас експортний потенціал аграрного сектору України використовується ще дуже слабо. Лібералізація зовнішньої торгівлі сільськогосподарською продукцією ще не підкріплена стимулюванням її експорту. Як наслідок, український аграрний сектор недостатньо інтегрований у світовий продовольчий ринок. Про це свідчить низька частка експорту у валовій продукції галузі, яка становить 12%, тоді як у Польщі та Угорщині цей показник складає 25%, а у Німеччині - понад 50%.

Значною мірою це зумовлено низькою конкурентоспроможністю вітчизняної сільськогосподарської продукції порівняно з продукцією інших країн-експортерів. Високі конкурентні переваги інших учасників ринку пояснюються існуючим в них високим рівнем підтримки виробництва (програми підтримки цін та доходів) і експорту (експортні субсидії та програми розширення експорту). Суттєві труднощі для експорту української продукції також пов'язані з тим, що Україна не є членом Світової організації торгівлі і не бере участі в регіональних торговельних угрупованнях та інтеграційних процесах. Реалізація великого експортного потенціалу аграрного сектору стримується також відсутністю міжнародної стандартизації української продукції, хоча за якістю і безпекою вона не поступається продукції з інших країн. Недостатнім є розвиток інфраструктури просування продукції на зовнішні ринки, немає активної реклами. Обмежений асортимент і малопривабливий зовнішній вигляд окремих видів продукції, їхні упаковка, розфасування тощо.

Кабінету Міністрів України необхідно забезпечити:

* державну підтримку експорту конкурентоспроможної на зовнішніх ринках продукції, здешевлення процедури оформлення експорту;

* гармонізацію системи стандартизації та сертифікації сільськогосподарської продукції, правил санітарного, ветеринарного та фітосанітарного контролю з міжнародними стандартами та вимогами;

* створення об'єднань експортерів, координацію їхньої діяльності на зовнішніх ринках з метою ефективного використання кон'юнктури та дотримання правил конкуренції;

* поліпшення рівня оснащеності лабораторій з визначення якості та безпеки продукції, їхню акредитацію у міжнародній системі;

* удосконалення транспортної та портової інфраструктури, її модернізацію та підвищення пропускної спроможності;

* розширення участі вітчизняних виробників у міжнародних виставках та ярмарках.

4.2. Адаптація вітчизняного ринку до світових правил торгівлі

Важливим завданням дальшого розвитку вітчизняного аграрного ринку має стати підвищення його рівня до вимог COT та інтеграція у світове середовище. Лібералізація торговельних режимів, які передбачені умовами COT, матиме для вітчизняного аграрного сектору як переваги, так і ризики.

До переваг насамперед слід віднести відкритість ринків країн-членів COT для української продукції, поступове поширення на вітчизняний аграрний сектор міжнародних правил торгівлі, страхування, кредитування, інвестування тощо. Вступ до COT сприятиме прискоренню формування ринкової інфраструктури в аграрному секторі, поступовому зміщенню акцентів державної підтримки сільськогосподарських підприємств у бік підтримки розвитку аграрного сектору та сільської місцевості в цілому.

Найбільшим ризиком від набуття членства у COT стане поступове зменшення рівня захисту внутрішнього продовольчого ринку. Це може призвести до деякого зниження - на 5-10% залежно від видів продукції - забезпечення продовольчих потреб населення за рахунок продукції вітчизняного виробництва. Найбільше зниження можливе за тими видами продукції, яка переважно виробляється в селянських господарствах і має низький рівень передпродажної підготовки. Йдеться про молоко, картоплю, овочі, фрукти. Тому для пом'якшення негативних наслідків від приєднання до COT потрібні насамперед заходи, спрямовані на підтримку селянських господарств та інфраструктури аграрного ринку.

Вступ до COT, інтеграція вітчизняного аграрного ринку у світовий продовольчий ринок передбачає трансформацію системи підтримки та регулювання розвитку аграрного сектору України. Заходи його мають більш орієнтуватися на ті, що дозволяє COT, і менше - на заборонені або обмежені. Ці заходи мають передбачати відсутність викривленого впливу на торгівлю чи виробництво (або цей вплив має бути мінімальним і не стосуватися підтримки виробництва, його обсягів та цін), а також фінансування через урядові бюджетні програми, а не за кошти споживачів продуктів харчування. Аналіз обсягів та структури заходів з державної підтримки аграрного сектору свідчить, що рівень їхньої відповідності вимогам COT ще дуже низький і необхідна значна їхня адаптація до міжнародних стандартів.

Водночас до програми ринкової трансформації державної підтримки аграрного сектору можна і треба включити й інші заходи, які відповідають основним критеріям COT, а саме:

• створення та використання для продовольчої безпеки і стабільності ринку резервів сільськогосподарської продукції, закупівля і продаж якої мають здійснюватися прозоро, за поточними ринковими цінами;

• підтримку купівельної спроможності населення з низькими доходами шляхом надання прозорих і адресних субсидій тощо;

Бюджетні витрати на підтримку сільського господарства
(попередні дані)

* прямі виплати (грошові та натуральні) виробникам сільськогосподарської продукції;

* непряму підтримку доходів товаровиробників, яка не пов'язана з обсягами виробництва та цінами на продукцію;

* підтримку програм страхування доходів сільськогосподарських товаровиробників на випадок стихійних лих, хвороб та пошкодження шкідниками рослин і тварин;

* часткову компенсацію зниження доходів сільськогосподарських виробників порівняно із середнім рівнем за попередні 3-5 років через неврожай чи стихійне лихо;

* підтримку програм, спрямованих на вилучення з виробництва надлишку працівників;

* підтримку господарств, що знаходяться в регіонах з несприятливими природно-кліматичними умовами.

Кабінету Міністрів України необхідно забезпечити:

* суттєве розширення механізмів підтримки аграрного сектору, що узгоджуються з вимогами COT;

* запровадження щорічно не менше 200 національних стандартів на сільськогосподарську та продовольчу продукцію, згармонізованих з міжнародними та європейськими вимогами.

Висновки і пропозиції

Позитивні наслідки реформування відносин власності на селі, створення різнотипних приватних сільськогосподарських структур вимагають прискореного формування повноцінного аграрного ринку, здатного забезпечити збалансування попиту та пропозиції і підвищення дохідності галузі. Процес формування аграрного ринку поки що перебуває на стадії становлення, а тому цей ринок ще далеко не повною мірою забезпечує виконання покладених на нього функцій і завдань.

Серед найгостріших проблем аграрного ринку на нинішньому етапі є такі:

1. Трансформація товаропотоків сільськогосподарської продукції відбувається переважно у напрямі комерціалізації збуту продукції. Комерційні канали стають основними і водночас найменш організованими, упорядкованими і прозорими. Це призводить до суттєвих фінансових втрат товаровиробників.

2. Повільно відбувається наповнення новоствореної інфраструктури аграрного ринку, особливо біржової та оптової торгівлі, товаропотоками сільськогосподарської продукції. Недостатньо використовуються регуляторні можливості держави для стабілізації аграрного та продовольчого ринків, зокрема резервні, інтервенційні, заставні та регіональні закупівлі.

3. Існуючий рівень споживання порівняно з науково рекомендованими нормами споживання основних продуктів свідчить про великі можливості нарощування потенціалу аграрного ринку. Частина споживчого попиту продовжує орієнтуватися на імпортну продукцію, яка може в достатній кількості вироблятися і в Україні, але неконкурентоспроможна. Причиною цього є недостатня підтримка пропозиції продукції на ринок, рівень якої значно поступається досягнутому у провідних країнах світу, а також низький рівень якості продукції, її сортування, фасування і пакування.

4. Внаслідок неефективної цінової політики, неповного використання дієвих інструментів регулювання цін на ринку складається стрибкоподібна кон'юнктура цін, продовжується нарощування диспаритету цін у сільському господарстві по рівняно з іншими галузями економіки, зростають втрати виробників та споживачів.

5. На аграрному ринку недостатньо використовуються можливості балансового методу його регулювання та моніторингу. Залишається низьким рівень по інформованості учасників, не забезпечується ефективне балансування кількісних
   і якісних параметрів попиту і пропозиції, що періодично дестабілізує ринок.

6. Великий експортний потенціал аграрного сектору суттєво стримується невисоким рівнем інвестиційно-інноваційного оновлення сільського господарства та інфраструктури ринку, державного протекціонізму експорту конкурентоспроможної на зовнішніх ринках продукції, затягування з оформленням членства України у вигідних для співробітництва міжнародних торговельних організаціях, гармонізації вітчизняної нормативної бази з міжнародними системами.

7. Затягується реалізація заходів адаптації вітчизняного ринку до умов, прийнятих у Світовій організації торгівлі. Цей процес потребує відповідної трансформації системи регулювання аграрного ринку з урахуванням заходів та інструментів, узгоджених з правилами COT, нарощування державної підтримки в рамках прийнятих у цій організації процедур.

З урахуванням такої ситуації пропонується:

Кабінету Міністрів України:

* передбачити у своїх програмах дієві заходи щодо стабілізації та розвитку аграрного ринку, насамперед організації та впорядкування його комерційно-посередницького сектору, розширення можливостей резервних, інтервенційних, заставних та регіональних закупок продукції, збалансування кількісних та якісних параметрів попиту та пропозиції, нарощування експорту продукції;

* прискорити реалізацію заходів щодо вступу України до Світової організації торгівлі, зокрема в частині розширення державної підтримки за напрямами, що відповідають правилам цієї організації;

* забезпечити створення та ефективну діяльність на базі Державного департаменту продовольства, Мінагрополітики України, Державного департаменту продовольчого ринку, а також державної госпрозрахункової установи - Агентства з розвитку аграрного ринку.

Кабінету Міністрів України, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, обласним та районним державним адміністраціям разом з Центральною спілкою споживчих товариств України здійснити заходи щодо розширення інфраструктури аграрного ринку, формування торговельно-сервісних комплексів, нарощування обсягів продажу сільськогосподарської продукції на організованому ринку, передбачивши, зокрема, поширення на споживчу кооперацію дії механізмів державної підтримки, визначених для агропромислового комплексу.

Міністерству аграрної політики України, Міністерству економіки та з питань європейської інтеграції України, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, обласним державним адміністраціям забезпечити розробку і реалізацію загальнодержавної та регіональних програм розвитку аграрного ринку, в яких передбачити:

• удосконалення системи державного регулювання аграрного ринку, його нормативно-правової бази та її адаптацію до законодавства Європейського Союзу, залучення товаровиробників до системи регулювання ринку;

• заходи щодо спрямування товаропотоків сільськогосподарської продукції через прозорі процедури аграрного ринку, насамперед біржову торгівлю, форвардні та ф'ючерсні угоди, агроторгові доми, стаціонарну торговельну мережу, передусім систему споживчої кооперації;

• заходи щодо стимулювання розвитку біржової торгівлі, використання в ній прогресивних фінансових інструментів, аукціонів, складських розписок, зернових декларацій, розширення мережі оптових продовольчих та плодоовочевих ринків, виставок, ярмарків;

постійний моніторинг та прогнозування ситуації на аграрному ринку, відповідне інформування його учасників.

Міністерству фінансів України, Міністерству економіки та з питань європейської інтеграції України, Міністерству аграрної політики України:

• щорічно передбачати у Державному бюджеті України кошти для здійснення резервних, інтервенційних, заставних та регіональних закупівель основних видів сільськогосподарської продукції в обсягах, достатніх для стабілізації попиту і пропозиції на ринку;

• забезпечити складання щоквартальних загальнодержавних балансів зернових культур, борошна, насіння соняшнику, цукру, м'яса і м'ясопродуктів, молока і молокопродуктів, яєць та здійснювати контроль за дотриманням балансових пропорцій і оптимального співвідношення попиту і пропозиції.

Розв'язання визначених проблем створить сприятливі умови для розвитку інфраструктури аграрного ринку, поліпшить цінову кон'юнктуру та фінансовий стан аграрного сектору.

Становлення та розвиток ринку праці в Україні: проблеми та перспективи розв'язання

Економічне зростання створює передумови для збільшення зайнятості та доходів населення, підвищення продуктивності його праці. Однак об'єктивні нерівномірності виходу з кризи окремих галузей і підприємств, істотні відмінності у співвідношенні інтенсивних та екстенсивних чинників обумовлюють неминучі диспропорції національного ринку праці, різнонаправленість розвитку окремих його сегментів. У поєднанні з прорахунками політики ринку праці це спричинило низку проблем.

Йдеться передусім про нестачу робочих місць та високу частку робочих місць з небезпечними умовами праці та низькими вимогами до якості робочої сили, що є результатом не лише низьких інвестицій, а насамперед нераціональної їхньої спрямованості, відсутності чіткої програми інвестиційної діяльності.

Якість пропозиції робочої сили часто не відповідає сучасним вимогам щодо її професійно-освітньої підготовки, трудової та виконавчої дисципліни, мобільності та економічної активності в цілому. Наслідком незбалансованості пропозиції робочої сили із попитом на неї є високий рівень безробіття, зокрема прихованого та часткового, та велика частка безробітних, які не мають роботи понад 1 рік.

Водночас нераціональною є галузева структура зайнятості. Йдеться передусім про надмірну питому вагу зайнятих у сільському господарстві та самозайнятих.

Безумовною проблемою ринку праці, наслідки якої виходять далеко за його межі, є низький середній рівень заробітків і відповідно низька питома вага витрат на робочу силу у собівартості виробництва та оплати праці найманих працівників у ВВП, надмірна міжгалузева і низька міжпосадова диференціація заробітної плати, передусім у бюджетній сфері.

Законодавча та виконавча влади мають якнайшвидше створити передумови розв'язання зазначених проблем, сприяти якнайповнішому використанню трудового потенціалу суспільства. Актуальність цього посилюється в зв'язку із неминучим скороченням у найближчій перспективі чисельності населення працездатного віку та його старінням. Прогнози розвитку ринку праці мають стати невід'ємною складовою всіх стратегічних документів, програм розвитку всіх без винятку галузей економіки та регіонів і територіальних одиниць. Необхідно розв'язати існуючі суперечності між Законом про зайнятість, Кодексом законів про працю, результатами реформи аграрного сектору, зокрема розпаювання землі. Створення нових робочих місць через чітко спрямовані інвестиції має стати рушійною силою розвитку визначених галузей та регіонів. Пріоритети створення нових робочих місць обумовлюють основні напрями розвитку національного та регіональних економічних комплексів, спеціалізацію окремих регіональних структур і, через попит на робочу силу, розвиток ринку освітніх послуг. Реформування оплати праці має не лише забезпечити належний рівень життя, але й стимулювати населення до активної поведінки на ринку праці, до ефективної трудової діяльності.

1. Пропозиція робочої сили в Україні

Пропозиція робочої сили в Україні, незалежно від економічної ситуації, визначається демографічними чинниками, передусім чисельністю населення віком 20-65 років. Саме ці вікові рамки всупереч законодавству реально окреслюють економічно активний вік в Україні - до 20 років молодь переважно навчається і не виходить на ринок праці, а по досягненні пенсійного віку населення, як правило, не припиняє трудової діяльності. Водночас пропозиція робочої сили, особливо її якість, може стати або додатковим чинником прискорення, або бар'єром економічного зростання.

Чисельність та віковий склад економічно активного населення. Зрушення вікової структури і їх вплив на ринок праці. Сучасний рівень економічної активності населення України, попри значно нижчий, ніж у більшості країн світу пенсійний вік, є досить високим за міжнародними стандартами. Це пояснюється головним чином активністю жінок 20-49 років. Найвищі рівні економічної активності населення характерні для Волинської, Вінницької областей та м. Києва, найнижчі - для Тернопільської, Чернівецької та Івано-Франківської областей.

Загальна чисельність економічно активного населення залишається практично незмінною від початку виходу з кризи і становить 22644,9 тис. осіб (9 місяців 2003 p.). Однак високий і постійно зростаючий ступінь старіння робочої сили (у середньому по Україні кожна п'ята економічно активна особа - старша 50 років, а кожна чотирнадцята - старша працездатного віку) створює певні перешкоди для нормалізації процесів відтворення робочої сили, для запровадження новітніх технологій і відповідної перекваліфікації працівників.

Особливо гострою є проблема старіння робочої сили у сільській місцевості, передусім у Чернігівській, Кіровоградській, Полтавській областях. Це може стати непереборним бар'єром розвитку нових відносин в аграрному секторі цих регіонів.

Освітня та професійна підготовка робочої сили. Якість підготовки робочої сили має першорядне значення саме у період економічного зростання в зв'язку з необхідністю запровадження нових технологій, схем організації виробництва, коли майже вичерпано екстенсивні чинники економічного зростання і необхідна інтенсифікація як виробництва, так і надання послуг. У цьому контексті слід позитивно оцінити невпинне зростання питомої ваги осіб з вищою (повною та базовою) освітою у складі робочої сили - з 39,9% у 2000 р. до 42,0% у 2002 р. Проте у розвитку сучасної системи освіти, передусім вищої, спостерігаються значні диспропорції. Триває тенденція випереджального збільшення масштабів підготовки економістів та юристів (відповідно на 36,2 та 43,6%), обумовлена, насамперед, інерцією високої престижності отримання спеціальностей, які гарантували в недавньому минулому досить високі та стабільні доходи, і адекватною реакцією ринку освітніх послуг. Однак практична насиченість національного ринку праці економістами та юристами неминуче позначиться на працевлаштуванні фахівців з цих спеціальностей. Натомість всупереч необхідності забезпечення економіки висококваліфікованими фахівцями з інженерних спеціальностей, які зможуть реалізувати інноваційні принципи економічного зростання, і змінам у попиті на робочу силу, що вже відбуваються і вочевидь посиляться у найближчому майбутньому, протягом 2000-2002 pp. обсяги випуску таких фахівців практично не змінилися, а їхня питома вага у складі випускників вузів знизилася з 28,1% у 2000 р. до 23,9% у 2002 р.

Однак здобуття вищої освіти не гарантує зайнятості. З одного боку, збереження високого ступеня монополізації економіки обумовлює існування значної частки технологічно відсталих виробництв, що суттєво обмежує можливості застосування отриманих знань та навичок безпосередньо у виробничому процесі. З другого - якість отриманих у процесі навчання знань часто не відповідає вимогам до робочої сили, які висуваються з боку високотехнологічних виробництв. Дається взнаки і стрімке старіння знань, обумовлене швидкими економічними зрушеннями, зокрема економічним піднесенням. Тому для забезпечення належної якості професійно-освітньої підготовки робочої сили необхідно запроваджувати систему освіти протягом всього трудового життя.

Після тривалого скорочення стабілізувалися обсяги підготовки кваліфікованих робітників у системі професійно-технічної освіти. Є позитивні тенденції розвитку закладів професійно-технічної освіти, зорієнтованих насамперед на підготовку спеціалістів для аграрного сектору економіки. Збільшення обсягів виробництва і надання послуг створює об'єктивні передумови для зростання потреби в кваліфікованих робітниках, а отже, нагальною потребою стає реформування системи професійно-технічної освіти відповідно до нових вимог. Аналіз і прогноз потреби в робочій силі за професіями та рівнями кваліфікації має стати дієвим інструментом реформування системи професійної підготовки.

Зовнішня трудова міграція. При обмежених можливостях працевлаштування і низькій заробітній платі чимало економічно активних громадян України, передусім у віці 20-49 років, стають трудовими мігрантами. Понад 80% учасників трудових міграцій не мали постійної роботи в Україні і ще 7% перебували в неоплачу-ваних відпустках.

Отримання можливостей праці за кордоном хронологічно збіглося з початком економічного спаду і стало засобом поліпшення не тільки економічного становища, а й соціального статусу, особливо у сільській місцевості та невеликих містах західних регіонів. Не змінилася на краще ситуація з працевлаштуванням і з початком економічного зростання. Понад те, за оцінками Нацбанку, обсяги переказів заробітної плати робітників, які працюють за кордоном менше 1 року, за 2000-2002 pp. збільшилися у 2,2 раза, а тих, хто працює за кордоном більше 1 року, - вдвічі. Тривала ця тенденція і в 2003 р. Тимчасові поїздки українських громадян за кордон стали об'єктивною реальністю і, без сумніву, масовим явищем, масштаби якого, за оцінками, становлять близько 2 млн. осіб на рік. При цьому за сприянням офіційних посередників за кордоном працевлаштоване лише трохи більше 40 тис. осіб. Водночас, виходячи з фінансових потоків, зменшується зайнятість іноземної робочої сили в Україні.

Найчастіше трудовими мігрантами стають особи з професійно-технічною та повною середньою освітою. Мало освічені люди через низьку кваліфікацію мають заздалегідь невеликі шанси працевлаштування за кордоном, а високоосвічені прошарки менше зацікавлені в цьому через кращі можливості працевлаштування в Україні. Українські трудові мігранти-чоловіки зайняті переважно малокваліфіко-ваною працею, зокрема на будівництві. Галузева структура зайнятості жінок-мігрантів у різних країнах різна залежно від потреб національних економік. Загалом наші співгромадяни займаються переважно роботами, які мало сприяють підвищенню їхньої кваліфікації, набуттю навичок, потрібних для майбутньої продуктивної діяльності в Україні.

Основними центрами тяжіння українських трудових мігрантів є Росія (40-50%), Польща (15-20%), Чехія (10-15%), Італія (майже 10%), Португалія (4-6%). У цілому понад 90% загального потоку трудових мігрантів припадає на країни СНД (Росія і частково Білорусь), країни Вишеградської групи (Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина) та держави Південної Європи.

Тривалість перебування наших громадян на роботі за кордоном становить у середньому близько шести місяців. Оскільки в трудових міграціях бере участь майже 10% економічно активного населення, то пропозиція робочої сили громадян України за межами нашої держави складає 5% від загальної пропозиції робочої сили. Таким чином, сучасна трудова міграція не тільки зменшує масштаби пропозиції робочої сили на українському ринку праці, а й знижує їіякість.

Ситуація, ймовірно, істотно зміниться вже найближчим часом у зв'язку зі вступом до ЄС західних сусідів України. Поліпшення можливостей зайнятості в країнах Південної Європи (Португалія, Греція) не компенсує втрати таких можливостей у Польщі, Чехії, Словаччині, Угорщині. Менше 10% колишніх трудових мігрантів відкриває в Україні власну справу, і лише окремі особи створюють робочі місця для найманих працівників - переважна частина після повернення працює за наймом. Отже, ймовірне зменшення масштабів трудової міграції викличе певне посилення навантаження на вітчизняний ринок праці.

Таким чином, основними проблемами у сфері пропозиції робочої сили є:

* невідповідність потребам економіки за професійно-кваліфікаційними ознаками;

* високий рівень старіння, насамперед у сільській місцевості;

* вимивання " через трудову міграцію прошарку населення із середнім рівнем кваліфікації, але високою економічною активністю.

2. Зайнятість населення

Загальні масштаби зайнятості. Після тривалого періоду скорочення обсягів зайнятості з деяким запізненням порівняно зі зростанням ВВП (з 2002 р.) розпочалося збільшення обсягів зайнятості (за даними 9 місяців 2003 р. загальна чисельність зайнятих становить 20574,1 тис. осіб, у т. ч. працездатного віку - 18964,4 тис.). Такий відносно короткий хронологічний лаг істотно відрізняє реакцію українського ринку праці від інших країн з перехідною економікою, де стале збільшення попиту на робочу силу розпочиналося тільки через кілька років після початку економічного підйому. Але важливо (і цей факт потребує глибокого осмислення в державній політиці), що значно вищі темпи зростання зайнятості характерні для старших вікових груп. Так, якщо за останній рік загальна кількість зайнятих збільшилася на 0,4%, то серед осіб, яким за 50 років, - на 0,6%, у т. ч. серед тих, чий вік перевищує працездатний, - на 1,8%.

Як і слід було очікувати, особливо з огляду на несприятливі умови 2003 p., зростання обсягів і рівнів зайнятості є більш суттєвим у містах - на 1,7%. Але і тут вікові співвідношення - на користь старших контингентів: чисельність зайнятих осіб старше 50 років збільшилася на 3,9%, у т. ч. старше працездатного віку - на 10,4%. Це є непрямим свідченням того, що зростання попиту на робочу силу забезпечується непрестижними (а можливо, і низькокваліфікованими) робочими місцями.

У селах, на жаль, продовжується скорочення зайнятості, однак виключно серед населення, чий вік перевищує працездатний. Зайнятість же осіб до 40 років дещо збільшується. Це є значною мірою результатом аграрної реформи, вивільнення осіб з меншою працездатністю. Зниження зайнятості осіб передпенсійного віку є цілком закономірним для перших етапів економічного зростання, але створює серйозні проблеми для служб зайнятості, оскільки цим людям вкрай важко набути нову кваліфікацію і працевлаштуватися.

Продовжується перерозподіл зайнятих між різними формами власності: порівняно з 9 місяцями 2001 р. чисельність працівників підприємств та установ державної власності зменшилася на 627,7 тис. осіб (на 7,2%), тоді як працівників приватних структур - зросла на 22,5%. Більш інтенсивним був цей перерозподіл у містах.

З початком економічного зростання припинився процес перетоку робочої сили із сектору найманої праці до сектору самостійної зайнятості, однак темпи зростання чисельності самозайнятих значно вищі. Загалом кількість найманих працівників за 2000-2003 pp. (9 місяців) зменшилась на 2,2%, а самозайнятих (включаючи працюючих без оплати членів сімей) - збільшилась на 21,4%.

За оцінками, масштаби сектору самостійної зайнятості ринку праці становлять в Україні від 4 до 4,5 млн. осіб, з них менше ніж 20% - зареєстровані. Понад 70% від загалу задіяні у сільськогосподарському виробництві, у сільській місцевості ця частка становить майже 93% і навіть у міських поселеннях вона перевищує 26%. Основною сферою праці самозайнятих у містах є оптова й роздрібна торгівля -51,8%, переважно це чоловіки 25-44 років. Сільськогосподарська самозайнятість поширена передусім серед осіб, яким за 60.

Понад третина самозайнятих не має професії, значна їхня частина працює не за фахом. Так, серед самозайнятого населення, що реалізує власну економічну активність у торгівлі, продавці за освітою становлять лише 2,6%. Разом з тим 13,0% мають дипломи технічних фахівців у галузі прикладних наук та техніки, 8,3% за освітою - професіонали в галузі фізичних, математичних та технічних наук, 4,4% - викладачі, 5,5% - кваліфіковані робітники металургійних та машинобудівних галузей.

Світовий досвід свідчить, що самозайнятість є привабливим для населення видом діяльності переважно під час економічної кризи. З її подоланням більшість стає або найманими працівниками, або підприємцями. Однак в Україні повернення зайнятих у цьому сегменті до найманої праці є вельми проблематичним навіть за умов створення необхідної кількості робочих місць зважаючи на те, що середні доходи самозайнятого населення за 2002 р. майже у 1,5 раза перевищували доходи інших категорій зайнятих. Проте не варто переоцінювати значення цього сегменту ринку праці ані для економіки країни, ані для забезпечення зайнятості населення.

Галузевий розподіл зайнятих. На тлі позитивних зрушень, пов'язаних передусім зі сприятливими економічними тенденціями, в Україні зберігається нераціональна структура зайнятості. Порівняння її основних параметрів з аналогами країн з розвиненою та перехідною економікою свідчить про дуже значне скорочення обсягів промислового виробництва і відповідне зменшення попиту на робочу силу цієї галузі. У результаті нині в Україні частка працівників промисловості істотно нижче, ніж у більшості економічно розвинених країн. Виняток становлять тільки Франція та Швеція, у структурах зайнятості яких домінує сфера обслуговування. До того ж зберігається пріоритет добувних галузей, характерний для сировинних економік, а в Україні це частково є результатом розпаду ВПК СРСР.

Найбільша чисельність працюючих сконцентрована у сільському господарстві (5,4 млн. осіб, або 25,2% всіх зайнятих у 2002 p.), що значно перевищує чисельність зайнятих у промисловості (4,4 млн. осіб). Така структура зайнятості не відповідає інноваційним стратегіям розвитку, зорієнтованим на випереджальний розвиток наукоємних сфер промислового виробництва, спроможних забезпечити оновлення техніко-технологічної бази сільськогосподарського виробництва. Для порівняння: частка сільськогосподарського сектору в Канаді становить 2,8% загальної чисельності зайнятих, у Франції - 3,6, в Угорщині - 6,3, у Польщі - 19,3, у Чехії - 4,8%.

Попри помітне зростання, протягом останніх років надто низькою залишається зайнятість у будівництві, хоча збільшення обсягів виробництва цієї галузі є необхідним з огляду на її важливість для забезпечення сталого економічного розвитку.

Частка працюючих у невиробничих галузях у загальних обсягах зайнятості в Україні в цілому відповідає світовим стандартам. Помітно нижчою є тільки питома вага зайнятих фінансовою діяльністю, що свідчить про недостатній розвиток ринкової інфраструктури.

Проте під час оцінки структури зайнятості в Україні, її зрушень протягом періоду економічного зростання та порівняння з європейськими стандартами слід враховувати збереження загального низького рівня зайнятості та продуктивності праці в Україні.

Галузева структура зайнятих, %

Зайнятість в особистому підсобному господарстві. Ознакою збереження кризової структури зайнятості є значна роль доходів від особистого підсобного господарства.

За даними вибіркового обстеження умов життя домогосподарств у 2003 р. вартість проданої та спожитої продукції, отриманої від особистого підсобного господарства та самозаготівель, складала сьому частину (15%) сукупних ресурсів домогосподарств, у т. ч. міських - 4%, сільських - більше третини (40%).

За даними опитування, у першій половині 2003 р. земельні ділянки мали у своєму користуванні 56% домогосподарств України, в містах - більше третини (36%), а на селі - майже всі домогосподарства (97%). Худобу, птицю, бджіл утримували 36% домогосподарств. На селі цей показник становив 86%, у містах -12%.

Зайнятість в особистому підсобному господарстві фактично дозволяє виживати частині українського населення, але вона не забезпечує належної ефективності виробництва, запровадження сучасних технологій, не вимагає високої кваліфікації робочої сили. Фактично це є паліативом і поступово має бути трансформовано у фермерство чи найману працю.

Професійно-кваліфікаційний склад зайнятих. Найважливішими ознаками його змін є стабілізація від початку виходу з економічної кризи чисельності професіоналів, технічних службовців, операторів та складальників устаткування і машин та кваліфікованих працівників, зниження чисельності кваліфікованих працівників сільського господарства, поступове збільшення чисельності працівників сфери обслуговування та торгівлі. Ознакою новітніх і доволі негативних змін є, зокрема створення у 2003 р. робочих місць з низькими вимогами до якості робочої сили, а також істотне збільшення кількості зайнятих найпростішими професіями.

Розвиток галузей сфери послуг, безпосередньо пов'язаних з обслуговуванням виробничих потреб, вимагає від зайнятих там працівників дедалі вищого рівня кваліфікації. Водночас залишається вагомою частка галузей сфери послуг (так званих "консервативних" галузей), застосування високих технологій в яких недоцільне через обмеженість масштабів серійного виробництва, нерегулярність попиту на їхні послуги. Відповідно вимоги до рівня кваліфікації зайнятих не настільки жорсткі, що дозволяє залучати до цього сегмента сфери послуг працівників з низьким рівнем освіти та трудовою мобільністю. Проте набуття малокваліфікованими працівниками, зайнятими в цьому сегменті сфери послуг, належного досвіду роботи дозволяє їм поступово підвищувати рівень своєї кваліфікації, отримувати навички індустріальної праці та змінювати вид діяльності. Таким чином, цей сегмент виступає своєрідним буфером для переходу працівників на вищий кваліфікаційний рівень за рахунок розширення сфери професійних знань.

Значна частина населення змушена працювати не за фахом. Зокрема, у 2002 р. на посадах робітників працювала половина зайнятих, які за освітою є технічними фахівцями в галузі прикладних наук та техніки, чверть - молодших фахівців в галузі освіти, 2/5 службовців, пов'язаних з інформацією, та службовців, що обслуговують клієнтів. Майже половина осіб працюють на посадах, що не відповідають їхній освіті.

Неповна зайнятість. У 2003 p., незважаючи на 39,3% зниження відпусток з ініціативи адміністрації і 12,7% зменшення чисельності працюючих за скороченим робочим днем (тижнем), фактично 11,3% зайнятих працювали менше 40 год. на тиждень (без урахування зайнятих в особистому підсобному господарстві та тимчасово відсутніх на роботі). У більшості цих випадків тривалість тижневого робочого часу взагалі не було встановлено.

З числа опитаних, тільки кожний одинадцятий, працюючий у скороченому режимі, повідомив що не бажав мати роботу з повним робочим днем і кожний сімнадцятий мав такий графік роботи за станом здоров'я або у зв'язку з сімейними обставинами. Більше половини працівників були переведені на умови неповного робочого дня (тижня) за ініціативою адміністрації, а понад чверть - працювали в такому режимі через те, що не змогли знайти роботу з повним робочим днем (тижнем).

Взагалі поширення неповної зайнятості є ознакою гнучкості ринку праці і спостерігається у сучасному світі далеко не тільки за умов економічної кризи - воно є, скоріше, віддзеркаленням обраної конкретним суспільством соціально-економічної моделі. Але в Україні воно є наслідком передусім низького рівня завантаженості виробничих потужностей, недостатності сфери докладання праці. Про це свідчить, зокрема, і помітне скорочення масштабів неповної зайнятості після подолання економічної кризи. Порівняно з 1999 р. питома вага працівників, переведених на скорочений графік роботи в загальній кількості працюючих знизилася на 31%, цей процес тривав і в 2003 p., де їхня частка становила 11,3%.

Втрати робочого часу через неоплачувані відпустки та зайнятість неповний робочий день (тиждень) з ініціативи адміністрації в розрахунку на одного штатного працівника становлять 2,3% фонду робочого часу за 2003 рік.

Додаткова зайнятість. За існуючими оцінками, значна частина дорослого населення має додаткові заробітки, причому у половини додаткова діяльність принципово відрізняється від заняття за основним місцем роботи. На двох і більше роботах чоловіки працюють в 1,8 раза частіше за жінок. Особливого поширення вторинна зайнятість набула серед чоловіків молодого та середнього віку (20-49 років). До додаткових заробітків найчастіше вдаються зайняті у сфері будівництва, послуг, охорони здоров'я, освіти, науки та культури, найрідше (серед галузей, які акумулюють значну частину зайнятого населення) - працівники промисловості та торгівлі. Що вищим є рівень освіти, то частіше спостерігається вторинна зайнятість: для високоосвічених осіб саме вона є основним видом нестандартної економічної діяльності, головним джерелом додаткових доходів.

Зростання попиту на робочу силу сприятиме поширенню різних форм додаткової зайнятості, незважаючи на збільшення рівня оплати праці.

Попри позитивні зрушення, що спостерігаються з часу виходу з кризи, у сфері зайнятості населення України існують серйозні проблеми: загальний низький рівень зайнятості та її нераціональна галузева структура, передусім висока питома вага зайнятих у сільському господарстві та секторі самостійної зайнятості; поширеність вимушеної неповної зайнятості; робота не за фахом.

3. Безробіття

Економічне зростання закономірно віддзеркалилося у зменшенні масштабів безробіття, але поки що не супроводжується відповідним скороченням його тривалості.

Масштаби безробіття. Зниження безробіття у відповідь на економічне зростання вдвічі перевищує теоретичні очікування. За 2000-2003 pp. при зростанні реального ВВП на 32,9% осяги безробіття скоротилися на 23,5%. Рівень безробіття . визначений за методологією МОП зменшився з 11,7% у 2000 р. до 9,1% за 9 місяців 2003 р. Найвищим він був у Рівненській (14,3% економічно активного населення віком 15-70 років) та Сумській (13,6%) областях; найнижчий - в Одеській області та м. Києві (по 5,1%).

Підприємства, збільшуючи обсяги виробництва, поступово зменшують кількість працюючих в умовах вимушеної неповної зайнятості. Скорочення часткового безробіття, яке розпочалося у 2000 p., набуло значних темпів у 2001 р. і збереглося у 2002-2003 pp.

Поліпшення ситуації відчули представники всіх без винятку вікових груп, але найбільше скоротилося безробіття серед молоді.

Характерною ознакою українського безробіття є безумовна відсутність будь-яких виявів тендерної дискримінації.

Рівні безробіття за віком та статтю за 9 місяців 2003 p., %

Тривалість і причини безробіття. Понад половина безробітних в Україні не мають роботи більше 1 року. Такий високий рівень, характерний для більшості країн з перехідною економікою, є наслідком недостатньо динамічного розвитку економіки, невисокої мобільності робочої сили та загальної негнучкості ринку праці. Цілком імовірно, що дається взнаки також поширення незареєстрованої зайнятості.

Основними причинами втрати роботи залишаються звільнення за власним бажанням, з економічних причин (у зв'язку з реорганізацією, ліквідацією виробництва, скороченням чисельності або штату працівників підприємств, установ, організацій), неможливість знайти роботу після закінчення навчального закладу.

Зневірені. Активне вжиття заходів щодо стабілізації соціально-економічної ситуації в країні обумовило залучення до складу економічно активного населення осіб, які раніше не пропонували свою робочу силу на ринку праці через відсутність надії знайти роботу. Після 2001 р. спостерігається помітне зменшення чисельності осіб, які припинили пошук роботи у зв'язку з втратою надії на працевлаштування, як у містах, так і в селах України.

Допомога по безробіттю. Стандарти тривалості надання допомоги по безробіттю в Україні цілком відповідають загальноєвропейським, зафіксованим Конвенцією Міжнародної організації праці № 102 "Мінімальні норми соціального забезпечення", але рівень цієї допомоги є невиправдано низьким. І хоча протягом 2000-2003 pp. середній розмір допомоги по безробіттю істотно збільшився (як в абсолютному вимірі, так і стосовно встановленого прожиткового мінімуму для працездатних осіб або до середньої заробітної плати), він становить лише 118,32 грн. (грудень 2003 p.).

Такий рівень не компенсує у прийнятних межах втраченого доходу, а отже не забезпечує необхідного соціального захисту безробітних і є однією з причин того, що більшість з них не реєструється у центрах зайнятості.

На позитивну оцінку заслуговує істотне збільшення частки виплат допомоги по безробіттю, що надається авансом для відкриття власної справи. Всього за 2002 р. таку допомогу отримали 39,2 тис. осіб, які завдяки цьому зайнялися (на умовах самозайнятості чи підприємництва) фермерством, птахівництвом, тепличним господарством, торгівлею, пошиттям одягу, автосервісом, транспортними послугами тощо. Але з огляду на 2,8 мільйона осіб, які отримали соціальні послуги та матеріальне забезпечення протягом року, ця група є надто малою.

Поряд з безумовними позитивними зрушеннями останніх 3 років у сфері безробіття існують серйозні проблеми: високий рівень і значна частка у складі безробітних осіб, які не мають роботи понад 1 рік; низькийрівень соціального захисту безробітних.

4. Доходи від трудової діяльності:
стан та завдання щодо вдосконалення
організаційно-економічного механізму регулювання

Ключовою проблемою залишається досягнення суспільна прийнятного рівня, структури, диференціації доходів від трудової діяльності, передусім заробітної плати. Низький рівень трудових доходів та їх невиправдана диференціація неминуче призводять до кризи мотивації трудової діяльності, наслідком якої стає низька трудова активність, неповне використання трудового потенціалу, зниження ролі праці та її повне чи часткове виключення з основних життєвих цінностей.

Економічне зростання створило об'єктивні передумови для підвищення реальних доходів населення, передусім заробітної плати, збільшення її частки у сукупних доходах населення. Проте загальний рівень доходів у країні залишається вкрай низьким, насамперед через низькі стандарти оплати праці.

Загальні тенденції заробітної плати. З жовтня 2000 р. відбувається безперервне зростання реальної заробітної плати, а з січня 2001 р. щомісячні темпи зростання стосовно рівня відповідного місяця попереднього року стабільно перевищують 110%.

Стабільне зростання номінальної та реальної заробітної плати, позитивні зміни у структурі доходів населення сприяли підвищенню мотиваційного потенціалу оплати праці, виконанню заробітною платою своїх основних функцій за ринкової системи господарювання.

Високе податкове навантаження (включаючи внески на соціальне страхування) обумовлює поширення практики виплати незареєстрованої заробітної плати, що ускладнює аналіз фактичних тенденцій рівнів оплати праці та визначення платоспроможності працюючого населення. Виходячи з непрямих оцінок (динаміки продажу дорогої побутової техніки, автомобілів, будівництва житла за кошти населення, збільшення обсягів внесків населення у комерційних банках тощо), можна дійти висновку, що рівень доходів протягом 2000-2003 pp. зріс значно більше, ніж; це віддзеркалюють офіційні дані статистики.

Втім не слід переоцінювати досягнуті результати. Залишаються низькими, невідповідними загальносвітовій практиці показники, що характеризують частку заробітної плати у ВВП та собівартості продукції. У ВВП частка заробітної плати останніми роками становила 45%, тоді як у країнах Європейського Співтовариства у середньому 65%. У собівартості продукції частка витрат на оплату праці становить близько 11%, тоді як у більшості країн Європейського Співтовариства цей показник складає 30-35%.

Рівень та склад доходів населення. Безумовно, позитивною є тенденція збільшення питомої ваги заробітної плати у сукупних та грошових доходах населення. Проте, незважаючи на позитивну динаміку доходів від трудової діяльності, їхній рівень залишається низьким і не забезпечує розширене відтворення робочої сили. У грудні 2003 р. 49,7% працюючих отримували заробітну плату нижчу за прожитковий мінімум для працездатної особи (365 грн.). Дедалі більша частина ВВП перерозподіляється через бюджет та позабюджетні фонди, про що свідчить зростання у доходах населення пенсій та інших соціальних трансфертів. Велике значення в бюджетах домогосподарств мають натуральні доходи, натомість не виконують належної ролі ринкові складові - прибутки від підприємницької діяльності, операцій з нерухомістю та цінними паперами.

Диференціація заробітної плати. Незадовільними були і залишаються міжгалузеві співвідношення у рівнях оплати праці. Діапазон цих співвідношень у 2003 р. (5 до 1) свідчить про те, що рівень заробітної плати значною мірою визначається належністю до певної сфери економічної діяльності, а не формується під впливом загальновизнаних світовою практикою чинників, якими є кількість, якість та результати праці. Відповідно до специфіки регіональних економічних комплексів зберігаються і високі міжрегіональні відмінності у рівнях заробітної плати. За 2003 р. амплітуда коливань становила 100% від середнього по країні рівня: від 304,18 грн. на Тернопільщині до 760,77 грн. у Києві. Це створює складні проблеми у забезпеченні національних стандартів рівня життя населення окремих регіонів, у подоланні бідності та становленні середнього класу в країні.

Суперечливими та такими, що не відповідають принципу рівної оплати за рівну працю, є міжкваліфікаційні (міжпосадові) співвідношення: у галузях з низькою заробітною платою фактично спостерігається зрівнялівка (сільське господарство, галузі бюджетної сфери). Так, у грудні 2003 р. понад 1000 грн. було нараховано лише 1,3% працівників сільського господарства, 3,3% освітян, 1,1% зайнятих в охороні здоров'я та соціальній допомозі. Водночас у галузях з високою оплатою (авіаційний та водний транспорт, допоміжні транспортні послуги, виробництво коксу та продуктів нафтопереробки, інші монополісти, фінансова діяльність) міжкваліфікаційні співвідношення у рівнях оплати праці істотно перевищують відповідні європейські стандарти.

Заборгованість по виплаті заробітної плати. Зберігаються значні борги із виплати заробітної плати. За станом на 1 січня 2004 р. їх сума становила 1,9 млрд. грн., причому 62,2% цієї суми припадає на промисловість (де 19,3% працівників великих і середніх підприємств своєчасно не отримують зарплату).

Таким чином, заробітна плата в Україні досі є надто низькою для виконання нею своїх основних функцій; її міжгалузева диференціація є надто високою, аміжквалі-фікаційнірозбіжності - надмірними у галузях з високою оплатою праці й такими, що межують із зрівнялівкою, у галузях з низькою заробітною платою; зберігаються значні борги по виплаті заробітної плати, сконцентровані переважно в реальному секторі економіки, зокрема у промисловості.

5. Інституційно-організаційне та правове забезпечення функціонування ринку праці

За останнє десятиріччя в основному було створено необхідну інфраструктуру ринку праці. Безпосередньо політику ринку праці в країні формують Міністерство праці та соціальної політики, його регіональні структури. З метою реалізації такої політики через механізм трипартизму було створено Раду національного партнерства. Проте цей орган багато в чому має декоративний характер і не забезпечує необхідну роль галузевих угод та колективних договорів.

До складу інфраструктури ринку праці входять органи, які формують попит на робочу силу. Це передусім структури галузевих органів управління та місцеві органи влади. Неузгодженість їхньої діяльності призводить насамперед до галузевих і територіальних диспропорцій ринку праці, до формування регіонального безробіття, нераціональності існуючої структури зайнятості.

Переорієнтація державної політики на повний ринок праці (регулювання освітньо-професійної підготовки робочої сили відповідно до потреб економіки та ринку праці; регулювання зайнятості населення та трудової міграції; регулювання сфери безробіття) здійснюється з 1999 р. - через реалізацію Указу Президента України від 03.08.99 р. "Про основні напрями розвитку трудового потенціалу на період до 2010 року".

Регулювання пропозиції робочої сили, забезпечення її належної якості здійснюють центри професійної підготовки та перепідготовки кадрів, заклади професійно-освітньої підготовки, вищі навчальні заклади, Державний комітет України у справах національностей і міграцій, структури, діяльність яких спрямована на зростання економічної активності осіб з особливими потребами (інвалідів, жінок з малолітніми дітьми тощо). Надзвичайно важливим компонентом їхньої діяльності має стати узгодженість масштабів підготовки робочої сили за професіями з перспективними потребами економіки. Варто досконало вивчити і адаптувати до українських умов досвід ФРН у цій сфері. Регулювання мобільності, зокрема територіальної мобільності, робочої сили, потребує залучення регіональних владних структур у частині впливу на розвиток ринку житла.

Своєчасним надходженням інформації до споживачів робочої сили та її носіїв займаються центри зайнятості населення. За роки створення мережі центрів (а нині їх в Україні 674) вдалося значною мірою забезпечити їх необхідною технікою, підготувати кадри. Наслідки цього для безробітних відчутні. Так, якщо у 1995 р. послугами служби зайнятості користувався кожен одинадцятий безробітний, то у 2003 р. - кожен другий. Протягом 2003 р. працевлаштоване 44,3% незайнятих громадян, які скористалися послугами служби, у т. ч. 30,9% - на умовах постійної зайнятості. Діяльність центрів, як і соціальний захист безробітних, фінансується переважно з коштів Фонду сприяння зайнятості населення, керівництво яким здійснюється на тристоронніх засадах. Дуже важливо забезпечити повну прозорість витрат коштів Фонду та максимально ефективне їх використання, адже його річний бюджет становить 1,5 млрд. грн. Зокрема, необхідно звільнити Фонд від виконання невластивих йому функцій: виплати допомоги незастрахованим особам і фінансування створення нових робочих місць.

Контроль за дотриманням законодавства здійснює Державний комітет з нагляду за охороною праці.

Формування правового поля функціонування ринку праці протягом тривалого періоду, частково на базі законів, успадкованих від принципово іншої системи, призвело до низки ускладнень. Норми законів, орієнтованих на ринкову систему (зокрема Закону України "Про зайнятість населення"), суперечать нормам законодавчих актів, розроблених ще за радянських часів та відповідно орієнтованих на стандарти та норми адміністративно-планової економічної системи (передусім Кодексу законів про працю). Крім того, не всі реалії сьогодення враховують навіть закони, прийняті вже у незалежній Україні. Наприклад, правова колізія, пов'язана із набуттям статусу безробітного особами, які володіють засобами виробництва (передусім землею), але не можуть бути працевлаштовані у секторі найманої праці, призводить до проблем соціального захисту численної категорії населення і порушує принципи соціальної справедливості. Підвищення якості робочої сили насамперед пов'язується з відновленням та вдосконаленням системи професійної підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації зайнятого населення. Для цього, зокрема, необхідно прийняти Закон України "Про професійний розвиток персоналу на виробництві".

У процесі створення по вномасштабної системи соціального страхування виникають і надалі неминуче загострюватимуться проблеми соціального (зокрема пенсійного) страхування безробітних, їхрозв 'язання залежить не тільки від узгодження окремих законодавчих актів, а й обумовлено взаємозв 'язками окремих страхових фондів.

6. Основні напрями регулювання ринку праці

Напрями збільшення кількості та поліпшення якості робочих місць. Економічне зростання створює передумови для створення нових та реконструкції вже існуючих робочих місць. Метою такої реконструкції має бути зменшення питомої ваги робочих місць з важкими та шкідливими умовами праці, забезпечення сучасного технологічного рівня виробництва, захист навколишнього середовища. Відповідно необхідно:

Верховній Раді України забезпечити прийняття Законів України:

* "Про затвердження Державної програми зайнятості населення на 2005-2008 роки";

* "Про зайнятість населення" (у новій редакції);

Кабінету Міністрів України запровадити:

* механізм пільгового кредитування створення нових робочих місць на визначений термін та відповідно до кількості створених робочих місць;

* систему дотацій підприємцям на створення нових робочих місць;

* розширення практики державного замовлення;

* систему дієвих субсидій підприємцям на працевлаштування безробітних, передусім із соціальне вразливих верств населення та тих, хто не має роботи понад 6 місяців;

* організацію короткострокових безкоштовних курсів, семінарів з правових основ підприємництва, бухгалтерського та податкового обліку, забезпечення безкоштовними методичними матеріалами;

• забезпечення консультаційного, інформаційно-рекламного обслуговування новостворених підприємницьких структур, зокрема включення до місцевих рекламно-інформаційних довідників безкоштовної юридичної консультації, інформації про державні та громадські установи, які працюють з підприємцями;

• сприяння об'єднанню підприємців у громадські організації, спілки для захисту своїх інтересів і здійснення спільних заходів;

” стимулювання розвитку фермерських господарств та інших підприємств, які займатимуться сільським господарством на професійній основі і з використанням сучасних індустріальних технологій;

* диверсифікацію зайнятості сільського населення, розвиток переробної промисловості та інших галузей агропромислового комплексу, соціальної сфери;

* законодавче врегулювання статусу і діяльності особистих селянських господарств, в основу визначення яких має закладатися не лише розмір, а й переважний напрям використання землі;

* визначення прав членів домогосподарств на державний соціальний захист і допомогу, у т. ч. допомогу по безробіттю, з урахуванням демографічного складу сім'ї (чисельність працездатних осіб, дітей, людей похилого віку) та об'єктивних можливостей здати земельну ділянку в оренду (наявність підприємств, згодних взяти землю в оренду, розмір орендної плати); Кабінету Міністрів України розробити механізми та віднайти необхідні фінансові ресурси для зацікавлення приватного інвестора у вкладенні коштів відповідно до визначених пріоритетів.

Напрями підвищення якості робочої сили. Необхідно створити передумови для істотного підвищення мобільності робочої сили (професійної, соціальної, територіальної) шляхом належної професійно-освітньої підготовки робочої сили відповідно до поточних та перспективних вимог економіки та створення реального ринку житла. З цією метою:

Верховній Раді України забезпечити прийняття Закону України "Про професійний розвиток персоналу на виробництві".

Кабінету Міністрів України та Національній академії наук України розробити довгостроковий прогноз потреби економіки країни у робочій силі за професійно-кваліфікаційними групами. Кабінету Міністрів України:

* розробити механізми збільшення масштабів та розширення напрямів освіти дорослого населення, своєчасної підготовки та перепідготовки зайнятої робочої сили;

• забезпечити спрямовування частини коштів, виділених на професійну освіту, на її модернізацію, належне технологічне оснащення і забезпечення методично-навчальною літературою;

• забезпечити безпосередній зв'язок між стандартами оплати праці та освітньо-кваліфікаційним рівнем працівників;

• запровадити багатоканальне фінансування професійної освіти;

* забезпечити трансформацію професійно-технічної освіти, належну її відповідність потребам ринку праці;

* істотно збільшити масштаби професійної підготовки та перепідготовки безробітних;

* направляти осіб, що втратили роботу, на перекваліфікацію якомога раніше;

* формувати державне замовлення на підготовку робочої сили, спираючись на результати прогнозу потреби економіки країни в робочій силі за професіями, і на тендерних засадах розміщувати замовлення у навчальних закладах (вищих та середніх);

* забезпечити запровадження практики обов'язкової роботи протягом 3-річного періоду в державних навчальних закладах (передусім дошкільної, навчальної, середньої та професійної підготовки) усіх випускників педагогічних навчальних закладів, які здобули освіту за бюджетні кошти. Напрями регулювання трудової міграції. З метою підвищення територіальної мобільності робочої сили в межах України необхідно Кабінету Міністрів України:

* створити систему постійного інформування населення про наявні вакансії на загальнонаціональному ринку праці;

• запровадити систему доступних кредитів на житло, включаючи придбання житла на вторинному ринку;

• реалізувати механізм надання доступного тимчасового житла.

З метою скорочення масштабів нелегальної трудової міграції населення за межі країни та посилення соціального захисту українських працівників за кордоном

Верховній Раді України та Кабінету Міністрів України:

* приєднатися до конвенцій МОП щодо захисту прав працівників-мігрантів, статей Європейської Соціальної Хартії (оновленої) та забезпечити ратифікацію цього документа;

* прийняти Закон України "Про особливості ліцензування та впровадження господарської діяльності з посередництва у працевлаштуванні на роботу за кордоном".

Кабінету Міністрів України:

* інтенсифікувати зусилля щодо підписання угод про працевлаштування з країнами-реципієнтами української робочої сили, а також розширення квот для працевлаштування українців у тих країнах, з якими договори вже укладено;

* запровадити спеціальні посади у дипломатичних та консульських представництвах за кордоном у країнах призначення мігрантів, створити спеціальні приймальні, забезпечити надання юридичних консультацій;

* розробити програму стимулювання самозайнятості та мікропідприємництва для осіб, які повертаються після трудової діяльності за кордоном. Кабінету Міністрів України та місцевим органам влади:

* активізувати зусилля з просвітницької діяльності щодо умов та наслідків нелегальної трудової діяльності, поширення інформації (рекламно-інформаційні буклети, спеціальні телепередачі, цільові випуски газет) щодо існуючої системи міждержавних угод про працевлаштування, законодавства України та країн-реципієнтів у сфері трудової міграції та регулювання ринку праці в цілому, а також можливості отримання допомоги з боку українських дипломатичних установ під час перебування за кордоном;

* посилити контроль за діяльністю організацій-вербувальників вітчизняної робочої сили для роботи за кордоном та підвищити ефективність дій силових структур з виявлення та припинення діяльності фірм, що працевлаштовують громадян України за кордоном, не маючи на це дозволу.

Основні напрями реформування оплати праці. Через обмеженість можливостей протягом найближчих років підвищити рівень заробітної плати за рахунок традиційних джерел необхідно повною мірою задіяти потенціал джерел, пов'язаних із реструктуризацією собівартості та цін і збільшенням у них частки заробітної плати, інших видів доходів працюючих на основі зменшення податкового навантаження на фонди оплати праці з одночасним зростанням абсолютних розмірів останніх; перегляду ставок і відрахувань з доходів підприємств; запровадження системи оподаткування прибутку, яка б стимулювала економію матеріальних ресурсів. Для цього необхідно:

Кабінету Міністрів України за участю суб'єктів соціального партнерства на національному рівні:

* підготувати та внести на розгляд Верховної Ради України

• зміни та доповнення до Закону України "Про оплату праці" у частині, що стосується вдосконалення порядку визначення та затвердження мінімальної заробітної плати;

• проект законодавчого акта, що закріпить форми участі найманих працівників в управлінні виробництвом і розподілі його результатів, конкретні організаційно-правові механізми розвитку виробничої демократії на підприємствах і в організаціях України;

* забезпечити поетапне наближення мінімальної заробітної плати до прожиткового мінімуму, встановленого на працездатну особу;

* підвищити значення угод і договорів, які укладаються відповідно до Закону України "Про колективні договори і угоди", у регулюванні рівнів, структури і диференціації доходів від трудової діяльності;

• розробити механізм підвищення доходів від трудової діяльності через використання джерел, пов'язаних з реструктуризацією витрат на виробництво, реалізацією резервів ресурсозбереження, стимулювання зниження матеріальних витрат та підвищення частки заробітної плати у собівартості продукції;

• забезпечити вдосконалення оплати праці в бюджетній сфері, ввести в дію Єдину тарифну сітку оплати роботи працівників бюджетної сфери, передбачити поетапне встановлення міжкваліфікаційної (міжпосадової) диференціації в оплаті праці, побудованої з урахуванням відмінностей у складності виконуваних робіт (кваліфікації) та їхньої відповідальності.

Кабінету Міністрів України та Національній академії наук України розробити та здійснити експериментальне впровадження порядку встановлення мінімальної заробітної плати не в абсолютній сумі, а у відсотках до вартісної величини прожиткового мінімуму з урахуванням регіональних відмінностей.

Основні напрями поліпшення соціального захисту безробітних. Кабінету Міністрів та місцевим органам влади:

* забезпечити істотне збільшення масштабів надання населенню (не тільки безробітним, а й тим, хто звертається до центрів зайнятості ще до втрати роботи) профорієнтаційних та консультаційних послуг;

* розширити масштаби професійної підготовки та перепідготовки безробітних на замовлення роботодавців під конкретні робочі місця;

* забезпечити поширення громадських робіт у соціальній сфері;

* істотно збільшити масштаби надання допомоги на відкриття власної справи шляхом організації попередньої підготовки та дальшого супроводу, надання консультаційних послуг у перші роки самостійної діяльності;

* використовувати сучасні методи інформування працедавців щодо пропозиції робочої сили, а населення - щодо попиту на неї.

Трансформація політики ринку праці має бути спрямована на забезпечення достойною роботою населення незалежно від місця проживання, на стимулювання економічної активності населення, розвиток та реалізацію трудового потенціалу. Це стане вагомим чинником дальшого економічного зростання.

Зміцнення потенціалу регіонів та шляхи зменшення соціально-економічних диспропорцій регіонального розвитку

З поглибленням економічних та соціальних перетворень на порядку денному дедалі більшою мірою постають питання регіональної політики нашої держави. Проблеми соціально-економічного розвитку регіонів загострюються настільки швидко, що дальше затягування з їхнім вирішенням ставитиме під загрозу темпи економічного зростання та соціальну стабільність у державі. Політика увійшла у протиріччя із життєвими реаліями.

Складність питань, що потребують вирішення, посилюється зовнішніми факторами, які вже найближчим часом впливатимуть не тільки на розвиток країни в цілому, а й позначатимуться на динаміці економічних та соціальних процесів на регіональному і місцевому рівнях. Мається на увазі наближення кордонів ЄС до України та прагнення нашої держави вступити до Світової організації торгівлі. Першочерговими у цьому контексті постають проблеми підвищення конкурентоспроможності регіонів в умовах відкритої економіки, здатності центральних та місцевих органів влади до здійснення регіональної політики європейського типу.

Формування такої політики стало можливим із прийняттям Концепції державної регіональної політики, схваленої Указом Президента України у травні 2001 р. Уперше за роки незалежності України на державному рівні визначено основні засади державної регіональної політики на довгостроковий період, головною метою якої є створення умов для динамічного, збалансованого соціально-економічного розвитку України та її регіонів, підвищення рівня життя населення, забезпечення гарантованих державою соціальних стандартів для кожного її громадянина незалежно від місця проживання, а також впровадження ефективних механізмів стимулювання діяльності місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування та населення.

Час, що минув, підтвердив актуальність та правильність орієнтирів, визначених у Концепції, а також ключових напрямів реформування всього спектру питань регіональної політики, їх сприйняло суспільство. Почалася робота з практичного їх впровадження. Для цього створюється необхідна правова основа.

Стабілізації розвитку малих міст України, поліпшенню інвестиційного клімату, стану міського господарства, а також соціально-культурному та духовному відродженню сприятиме прийняття Закону України "Про затвердження Загальнодержавної програми розвитку малих міст". Ця програма відображає основні стратегічні напрями розвитку малих міст, визначає головні пріоритети та завдання у сферах інституційного забезпечення, зайнятості населення, розвитку промислового виробництва та соціальної сфери у кожному з визначених функціональних типів (за особливостями структури господарства) цих населених пунктів. За ініціативою Президента України розроблено проект Закону України "Про стимулювання розвитку регіонів", який Верховна Рада ухвалила у першому читанні. У ньому вперше визначено механізми сучасної державної регіональної політики щодо зниження диспропорцій у соціально-економічному розвитку на регіональному рівні, подолання депресивного стану окремих територій. З метою розвитку транскордонного та міжрегіонального економічного співробітництва прийнято у першому читанні проект Закону України "Про транскордонне співробітництво". Протягом 2001-2003 pp. Верховна Рада України ухвалила низку законодавчих актів, що посилили правову основу зміцнення економічного та фінансового потенціалу територіальних громад, регіонів, розвитку місцевого самоврядування.

Однак ще не можна говорити про створення необхідних умов для подолання негативних тенденцій у соціально-економічному розвитку на регіональному та місцевому рівнях.

За більш ніж десятирічний період в Україні не вдалося сформувати цілеспрямовану систему реалізації державної регіональної політики. У ній домінує ситуативний підхід. Існуючі механізми державного регулювання регіонального розвитку успадкували принципи централізованої системи, але можливості цієї системи вже вичерпані.

Ключовими проблемами регіонального розвитку, які потребують поетапного вирішення, залишаються:

* зміцнення потенціалу регіонів, розроблення і запровадження ефективних механізмів стимулювання їхнього розвитку, у т. ч. державної підтримки слаборозвинених територій;

* зменшення диспропорцій в економічному та соціальному розвитку регіонів;

* удосконалення територіального устрою та істотне підвищення ролі місцевих органів влади і територіальних громад у зміцненні ресурсного потенціалу та конкурентоспроможності регіонів.

Державна регіональна політика має сприяти перетворенню регіонів на активних суб'єктів економічних відносин, а в майбутньому - їхньому становленню як суб'єктів міжнародних економічних відносин на європейському просторі.

Європейський вибір України потребує вироблення та реалізації такої моделі взаємовідносин з регіонами й управління ними, яка б відповідала принципам регіональної політики Європейського Союзу, сприяла становленню нових форм співпраці у форматі "центр - регіони", загальновизнаній практиці внутрішнього міжрегіонального співробітництва та міжнародній співпраці територій.

1. Тенденції соціально-економічного розвитку регіонів

Значні диспропорції в економічному і соціальному розвитку регіонів успадковано нашою державою від колишнього СРСР. Водночас за роки незалежності ці диспропорції загострилися. Особливо виразно ця небезпечна тенденція почала даватися взнаки останніми роками. У 1996-2001 pp. коефіцієнт варіації за величиною валової доданої вартості на одну особу (ВДВ) по регіонах збільшився з 2,17 до 5,93 (у фактичних цінах¹). Без урахування м. Києва цей показник з 1996 по 2001 р. зріс з 2,04 до 2,33. Якщо у 1996 р. показник ВДВ на одну особу був нижчий за середній по Україні у 17 регіонах, то в 2001 р. - у 21. У 2001 р. 16 регіонів, де проживало 49,7% населення країни, мали цей показник на рівні, нижчому за 80 % від середнь-оукраїнського, тоді як у 1996 р. таких регіонів було лише 8 (21 % населення країни). Три регіони (Тернопільська, Закарпатська, Чернівецька області) України мали показник ВДВ на одну особу менше 65 % від середнього показника по країні.

¹ Держкомстат не здійснював розрахунки даних по ВДВ у регіональному розрізі до 1996 р.

ВДВ у 2001 році

(у розрахунку на одну особу, фактичні ціни, грн.)

Збільшується диференціація між регіонами за показниками розвитку промисловості. Економіку значної їхньої кількості визначають одна-дві галузі, що є сировинними або виробляють проміжну та низькотехнологічну продукцію. Це спричинює низьку конкурентоспроможність окремих регіонів на зовнішньому ринку: у 2003 р. питома вага дев'яти регіонів (Волинської, Житомирської, Кіровоградської, Рівненської, Тернопільської, Херсонської, Хмельницької, Чернігівської, Чернівецької областей) не перевищує для кожного з них 1% у загальноукраїнському експорті.

Поглиблюється регіональна асиметрія за інвестиціями в основний капітал. За обсягом інвестицій в основний капітал на одну особу за 9 місяців 2003 р. співвідношення між максимальним (м. Київ - 1547,4 грн.) і мінімальним (Херсонська область - 188,1 грн.) значеннями становило 8,8 раза. Без урахування м. Києва коефіцієнт варіації становив 4 (максимальне значення - Полтавська область (809 грн.), мінімальне - Херсонська (188,1 грн.).

Характерних ознак набули тенденції щодо розміщення іноземного капіталу на території країни. На початок 2004 р. 31,9 % усіх вкладень прямих іноземних інвестицій в Україну, розміщено у м. Києві. У той же час питома вага прямих іноземних інвестицій кожного з 8 регіонів (Чернівецька, Тернопільська, Хмельницька, Рівненська, Луганська, Кіровоградська, Херсонська та Вінницька) не перевищує 1% від загального обсягу по країні. Це переважно регіони з потенційними можливостями розвитку сільськогосподарського виробництва і занепадом промисловості, низьким рівнем розвитку сектору послуг.

Аналогічна ситуація спостерігається у спрямуванні кредитних ресурсів українських комерційних банків: 67,3 % кредитів, наданих суб'єктам господарювання, сконцентровано у чотирьох регіонах (м. Київ, Київська, Донецька та Дніпропетровська області).

Інвестиції в основний капітал на одну особу в 2002 році

(у порівнянних цінах 1996 р.)

Глибока диференціація виробничої сфери регіонів позначилася на регіональних ринках праці: за 9 місяців 2003 р. коефіцієнт варіації рівня безробіття, розрахований за методологією МОП, становив 2,8 раза (найвищий рівень безробіття - 14,3% - спостерігався у Рівненській області, найнижчий - 5,1 % - в Одеській та м. Києві). Перевищення середньоукраїнського показника рівня безробіття (9,1 %) спостерігається у 17 областях.

Суттєвої різниці досягла вартість робочої сили по регіонах. Співвідношення між максимальним та мінімальним рівнями середньомісячної заробітної плати працівників у регіонах у 2002 р. - у м. Києві (643 грн.) та Тернопільській області (237,1 грн.) становило 2,7 раза, за попередніми даними у 2003 р. - відповідно 761,3 грн. та 304,2 грн., тобто 2,5 раза. За вісім останніх років регіональні співвідношення між максимальним і мінімальним значеннями середнього рівня місячної заробітної плати збільшилося з 1,9 до 2,5 раза. Без урахування м. Києва коефіцієнт варіації залишається на рівні 1,8 раза. У 19 регіонах рівень оплати праці нижчий за середній по країні.

За даними вибіркового обстеження умов життя домогосподарств, у 2002 р. 93 % сукупних витрат домогосподарств становили споживчі витрати, зокрема, на харчування направлялися кожні три з п'яти гривень, що є свідченням невисокого рівня життя населення. Найбільша частка сукупних витрат домогосподарств на придбання продовольчих товарів зафіксована у Рівненській, Чернівецькій, Закарпатській, Чернігівській, Волинській областях та в Автономній Республіці Крим.

Ще більшою, ніж на регіональному рівні, є диференціація економічних і соціальних процесів на рівні населених пунктів. Зокрема, складна економічна і соціальна ситуація склалася у малих містах України, значна частина яких одночасно є адміністративними центрами районів. З малими містами безпосередньо пов'язане життя 22,4 млн. міських та сільських жителів; вони відіграють важливу роль у формуванні поселенської мережі та розвитку і розміщенні продуктивних сил України. Специфіка малих міст полягає насамперед у монофункціональності їхньої промисловості, завдяки чому їхнє соціально-економічне становище безпосередньо пов'язане з економічним станом структуроутворюючих підприємств. В умовах економічної кризи в малих містах спостерігається значне загострення соціально-трудових відносин, великих масштабів набуло безробіття. Виконання соціально-економічних програм розвитку цих міст, як правило, не забезпечене фінансовими ресурсами. Зокрема, з 350 малих міст (що становить три чверті від загальної кількості міст України) 60 % мають слабкий розвиток, 33 % є депресивними і тільки 1 % мають позитивну динаміку виробництва. Найбільше малих міст із занепадаючою економікою зосереджено у Львівській, Донецькій, Луганській та Київській областях.

Подібна ситуація спостерігається у селищах міського типу, їхня кількість на 1 січня 2003 р. порівняно з 1 січня 1989 р. зменьшилася на 4,3 %, а кількість населення в них зменшилася на 14,3 %, що зумовлено негативною тенденцією до зменшення людності селищ та здрібненням селищної мережі.

Тому проблема відновлення й розвитку малих міст, збереження та стимулювання розвитку малих селищ є актуальною і складною. Вирішення її пов'язане переважно з відновленням економічної бази та державною підтримкою нових прогресивних галузей господарства та видів виробництв, стимулюванням розвитку малого та середнього підприємництва. Оскільки значна частина цих населених пунктів виконує функції центрів районів, їхні економічні функції мають гармонійно поєднуватися з адміністративними.

Рівень безробіття за методологією МОП, %

Надзвичайно складна економічна, соціальна, демографічна ситуація в сільських населених пунктах, які посідають особливе місце у структурі розселення та територіальній організації агропромислового комплексу. В умовах демографічної кризи сільські поселення втрачають людський потенціал, частина їх переходить до групи малих сіл, а потім поступово й до безлюдних поселень. Для того, щоб запобігти такій деградації сільських поселень, необхідно розробити й реалізувати державну політику, спрямовану на збереження та стимулювання соціально-економічного розвитку сільських поселень. На це спрямовано Закон України "Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві" (1990 p.), але він не виконується. Новим кроком у державному регулюванні сільської поселенської мережі та стимулюванні економічного розвитку сіл має стати "Державна програма розвитку соціальної сфери села на період до 2005 p.", затверджена Указом Президента України від 15 липня 2002 p., однак її виконання також гальмується в основному через відсутність фінансового забезпечення.

Таким чином, диференціація економічного і соціального розвитку регіонів країни продовжує збільшуватися, хоча темпи її зростання за останні чотири роки дещо уповільнилися. Така тенденція потенційно загрожує дальшому розшаруванню регіонів за рівнем життя населення, виникненню територій з занепадаючою економікою і концентрацією бідності, що може уповільнити економічне зростання країни в цілому.

Поданий аналіз засвідчує гостроту визначеної проблеми. З огляду на це зменшення диспропорцій соціально-економічного розвитку в Україні на регіональному рівні потребує вироблення та реалізації цілеспрямованої державної політики регіонального розвитку.

2. Механізми державного регулювання регіонального розвитку