У сталі "Публічно- і приватно-правовий аспект розрахунків в іноземній валюті" (ЮВУ. — 2004. - № 19) ми розглянули особливості застосування норм цивільного та спеціального законодавства при розрахунках в іноземній валюті у відносинах, що виникають у зовнішньоекономічній діяльності, і з'ясували, що до спеціального законодавства належать, зокрема: Закон від-23 вересня 1994 р. "Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті" (далі — Закон), Декрет Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 р. № 15—93 "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" (далі — Декрет), Інструкція про порядок здійснення контролю і отримання ліцензій за експортними,- імпортними та лізинговими операціями, затверджена постановою Правління НБУ від 24 березня 1999 р. № 136.
Так на що ж впливає віднесення тих чи інших відносин до приватно- або до публічно-правових і для чого потрібен поділ законодавства на загальне і спеціальне?
Справа в тому, що цивільне законодавство (ст. 601 ЦК України) дозволяє припинення зобов'язання зарахуванням зустрічних однорідних вимог, строк виконання яких вже настав, а також вимог, строк виконання яких не встановлений або визначений мо-ментом пред'явлення вимоги. До того ж зарахування зустрічних вимог може здійснюватися за заявою однієї зі сторін. Враховуючи те, що зобов'язання із забезпечення своєчасного надходження валютної виручки за експортовані товари є приписом публічного права, а не цивільного, то вони не можуть бути змінені угодою сторін шляхом зарахування зустрічних однорідних вимог. Якщо ж виручка надходить у гривнях, то тут буде все по-іншому (про це йтиметься далі).
З тим, що цивільне законодавство не застосовується до публічних відносин, всі погоджуються. Зазначені відносини здебільшого регулюються спеціальним законодавством. Проте не все так просто, оскільки при застосуванні норм такого спеціального законодавства також виникає чимало проблем.
Так, Виший господарський суд України (далі — ВГС) у своїй постанові від 15 жовтня 2002 р. № 2-15/2542-2002 і Верховний Суд України (далі — ВСУ) у постанові віц 17 грудня 2002 р. № 3-1503к02 у справі за позовом акціонерного товариства "С" до ДПІ про визнання недійсним рішення ДПІ в частині
нарахування пені за несвоєчасне повернення валютної виручки, дійшли до протилежних висновків у питанні застосування положень того чи іншого закону.
Позиція Вищого господарського суду України
ВГС вважає, що зарахування зустрічних вимог у відносинах у галузі зовнішньоекономічної діяльності, що виникають, наприклад, з приводу товарообмінних (бартерних) операцій, є правомірним. І обґрунтовує це таким чином. Відповідно до ч. 4 ст. 6 Закону "Про зовнішньоекономічну діяльність" суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності мають право укладати будь-які види зовнішньоекономічних договорів, крім тих, які прямо та у виключній формі заборонені законами України. Відповідно до абз. 2 ч. 1 ст. 14 Закону "Про зовнішньоекономічну діяльність", всі суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності мають право самостійно визначати форму розрахунків за зовнішньоекономічними операціями з-поміж тих, що не суперечать законам України та відповідають міжнародним правилам.
Закон "Про зовнішньоекономічну діяльність" не передбачає неприпустимість припинення зобов'язань за зовнішньоекономічними договорами шляхом зарахування зустрічної однорідної вимоги. Неприпустимість зарахування зустрічної однорідної вимоги може бути передбачена спеціальним законодавством. Проте спеціальним законодавством, а саме — Декретом і Законом, прямо не забороняється припинення зобов'язання зарахуванням зустрічної однорідної вимоги за зовнішньоекономічними договорами. А те, що не заборонено, — дозволено (див. постанову ВГС від 15 жовтня 2002 р., справа № 2-15/2542-2002).
Проте, як видно зі змісту Закону, предметом його регулювання є лише випадки застосування грошової форми розрахунків у відносинах, що виникають між резидентами та нерезидентами у зовнішньоекономічній діяльності. Верховний Суд України звернув увагу на те, що режим, строки здійснення товарообмінних (бартерних) операцій у галузі зовнішньоекономічної діяльності, відповідальність за порушення режиму та строків, повноваження і функції державних органів щд час здійснення контролю за проведенням таких операцій встановлює інший закон — Закон від 23 грудня 1998 р. "Про регулювання товарообмінних (бартерних) операцій у галузі зовнішньоекономічної діяльності". Таким чином, вищезгадану постанову ВГС від 15 жовтня 2002 р., у якій зазначено, що за Законом "Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті" відповідальність настає незалежно від обраного сторонами порядку проведення розрахунків, в тому числі і заснованих на заліку взаємної заборгованості резидента і нерезидента (у зв'язку із чим застосування пені у цій частиш є правомірним) винесено з порушенням вимог чинного законодавства. Тобто ВГС при розгляді справи взагалі невірно застосовував норми матеріального права, а це є підставою для скасування винесеного судового рішення та направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції (див. постанову ВСУ від 17 грудня 2002 р. № 3-1503к02).
Слід зазначити, що в постанові ВГС згадується, що розрахунки за договором були передбачені шляхом перерахування коштів на відповідні рахунки у банках, при цьому взагалі нічого не сказано про бартерні операції. Постанова ж ВСУ якраз і грунтується на законодавстві з питань товарообмінних операцій. З якихось причин господарські суди або обминули цей бік оскаржуваних правовідносин і у відповідних актах навіть нічого про них не згадали (і, як наслідок, мало місце неправильне застосування норм матеріального права) або, можливо, помилився ВСУ? Ми підходимо до того, що, вивчаючи судову практику, варто було б використовувати не лише постанови та рішення відповідних судових органів, але й паралельно вивчати самі матеріали справ, що, на жаль, майже неможливо для осіб, які не брали участь у справі. Ось і маємо те, що, використовуючи лише судові рішення, зробити якийсь власний висновок буває дуже проблематично...
На цьому можна було б і закінчити, але проблема має продовження. Справа полягає у тому, що є постанова ВСУ від 23 березня
2003 р., в якій ВСУ, розглядаючи справу дуже подібну до тієї, що викладена в постанові ВСУ від 17 грудня 2002 р., по-іншому її вирішив.
Так, контрагенти укладали контракти, за якими розрахунки мали здійснюватися в іноземній валюті Пізніше вони уклали угоду про залік зустрічних однорідних вимог.
Щдхіц податкових органів у цьому питанні нам уже відомий, а ось судові інстанції по-різному вирішили це питання. ВСУ скасував постанову ВГС від 7 листопада 2002 р. (ВГС вирішив, що неправомірно посилатися на ЦК України у даних відносинах, а, як пам'ятаємо, у згаданій постанові від 15 жовтня 2002 р. ВГС хоча і неправомірно застосовував норми матеріального права, але вирішив, що допустимо посилатися на норми ЦК України при здійсненні розрахунків (як у грошовій, так і не у грошовій формах)) і постановив, що відносини контрагентів (резидента і нерезидента України) засновані на взаємній угоді між ними, а тому ці відносини вважаються цивільно-правовими і у такому випадку допустимим є припинення зобов'язань шляхом зарахування зустрічних однорідних вимог. Тобто правомірним є посилання на положення ЦК України.
Хтось може зауважити, що не слід проводити аналогію між відносинами, оплата за якими здійснюється у грошовій формі, та товарообмінними (бартерними) операціями. Справді, ототожнення тут не допустимо, але подібні риси свідчать і про спільні підходи до регулювання публічно-правової частини цих відносин. Так, Закон "Про регулювання товарообмінних (бартерних) операцій у галузі зовнішньоекономічної діяльності" передбачає 90-денний строк (для ввезення високоліквідних товарів — 60-денний строк) проведення таких операцій; порушення цього строку тягає за собою нарахування пені у розмірі 0,3 відсотка за кожен день прострочення, право на стягнення якої мають податкові органи. Це ж саме стосується і розрахунків в іноземній валюті.
Податкові органи вважають, що зарахування зустрічних однорідних вимог у сфері зовнішньоекономічної діяльності суперечить валютному законодавству. При цьому публічно-правові відносини, які виникають між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності за договорами купівлі-продажу в частиш надходження валютної виручки та застосування відповідальності за її ненадходження, регулюються лише спеціальним законодавством, на цю частину відносин не розповсюджуються норми ЦК України. Таким чином, у разі виявлення податковими органами випадків припинення зобов'язань шляхом заліку зустрічних однорідних вимог за зовнішньоекономічними договорами купівлі-продажу без надходження виручки в іноземній або національній валюті на рахунки в уповноважених банках, застосовується відповідальність, передбачена ст. 4 Закону. До речі, з цього приводу наказом Державної податкової адміністрації України від 30 грудня 2003 № 641 затверджено Узагальнююче податкове роз'яснення щодо застосування норм ст. 4 Закону "Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті" за порушення встановленого порядку розрахунків за договорами купівлі-продажу в зовнішньоекономічній сфері, що передбачають розрахунки коштами, у зв'язку з припиненням зобов'язань шляхом зарахування зустрічних однорідних вимог.
Що ж стосується зарахування зустрічних вимог при здійсненні товарообмінних (бартерних) операцій у галузі зовнішньоекономічної діяльності (тобто публічних правовідносин), то це все ж таки також неприпустимо, оскільки публічні відносини не можуть передбачати договірного способу зміни умов припинення зобов'язань, про що вже зазначалося вище.
Зауважимо, що не слід ототожнювати зовнішньоекономічні розрахунки в іноземній валюті із подібними розрахунками в національній. Підхід ВСУ до вирішення справ цих двох категорій абсолютно протилежний. Яскравим прикладом є постанова ВСУ від 28 січня 2003 р. № 188/12-204. Так, ВСУ розглядав справу про оскарження застосування пені за несвоєчасне надходження валютної виручки за зовнішньоекономічними контрактами на банківські рахунки припинилися шляхом заліку зустрічних вимог з контрагентом. ВСУ визнав, що відповідно до ст. 1 Закону від 16 квітня 1991 р. "Про зовнішньоекономічну діяльність" (далі — Закон про ЗЦЦ) та ст. 1 Декрету іноземною валютою є валюта готівкою, грошові знаки, що знаходяться в обігу і є законним платіжним засобом на території відповідної іноземної держави. Тобто валюта України для резидентів не є іноземною, а Закон регулює відносини, що виникають між резидентами і нерезидентами щодо розрахуй- .. ків виключно в іноземній валюті.
ВСУ зазначив, що відносини між Резидентом і Нерезидентом засновані на взаємній угоді між ними, а тому вони є цивільно-правовими. У цих відносинах допускається припинення зобов'язань шляхом зарахування однорідних вимог, а тому судам необхідно було з'ясувати, чи законодавство країни, яким повинні регулюватися договірні відносини, не містить заборони припиняти такі зобов'язання шляхом заліку. Зазначений спосіб припинення цивільних зобов'язань у сфері зовнішньоекономічної діяльності не суперечить Закону про ЗЕД, зокрема, положенням статей 6 і 14, які стосуються договорів (контрактів) суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності та ведення розрахунків і кредитування суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності; ст. 381 ЦК Республіки Білорусь, який сторони погодились застосовувати; ст. 77 Конвенції ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів, до якої Україна приєдналася 23 серпня 1989 р. і яка набула для неї чинності 1 лютого 1991 р.
З огляду на викладене ВСУ вирішив, що при ухвалені судових рішень у даній справі господарські суди неправильно застосували норми матеріального права, а тому вони підлягають скасуванню як незаконні та необгрунтовані. Але головне, зазначив ВСУ, що у розглядуваних відносинах допускається припинення зобов'язань шляхом зарахування однорідних вимог.
Законодавство України не містить визначення приватно- чи публічно-правових відносин — цим переймається багатогранна юридична наука. У вищенаведеному можна побачити безпосереднє запровадження в практичну діяльність досягнень юридичної науки у питанні розмежування приватних і публічних правовідносин. Це ще раз підкреслює нерозривний зв'язок теорії та практики. Тож суб'єктам підприємницької діяльності і правозастосовчим органам слід уважніше ставитися до "спеціального" законодавства, що регулює ті чи інші правовідносини публічного характеру.
Проте знання норм матеріального права не є гарантією однакового застосування їх судами. Як бачимо, якщо з розрахунками в національній валюті більш-менш зрозуміло (які це відносини і як ВСУ вирішує спірні питання з цього приводу), то з розрахунками в іноземній валюті та у негрошовій формі є неабиякі питання. Практика і ВГС, і ВСУ в подібних справах свідчить про неодностайність їх вирішення. Тож на що орієнтуватися юрисконсультам? Може, варто дочекатися інших рішень ВСУ? Ці питання залишаються, на жаль, без остаточної відповіді.