АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД М. КИЄВА
УЗАГАЛЬНЕННЯ
від 1 червня 2004 року
Узагальнення практики застосування судами законодавства, що забезпечує захист прав потерпілих у кримінальному судочинстві
1. Забезпечення захисту прав потерпілих під час проведення розслідування та судового розгляду кримінальних справ
Апеляційним судом м. Києва проведено узагальнення практики за 2002 рік - перше півріччя 2003 року застосування районними судами м. Києва та апеляційним судом м. Києва законодавства, що забезпечує захист потерпілих у кримінальному судочинстві.
Апеляційним судом м. Києва в 2002 році було розглянуто 37 кримінальних справ, по яких визнано потерпілими 83 особи, в тому числі яким заподіяно: шкоди життю - 43 особи, здоров'ю - 13 осіб, заподіяно матеріальної і моральної шкоди - 27 фізичним особам та 1 юридичній особі на загальну суму 4822804 гривень. У першому півріччі 2003 року апеляційним судом м. Києва розглянуто 15 кримінальних справ, по яких визнано потерпілими 28 осіб, серед яких заподіяно шкоди життю - 21 особі, здоров'ю - 7 особам, заподіяно матеріальної і моральної шкоди на суму 560998 гривень.
У 2002 році районними судами м. Києва закінчено провадженням 8784 кримінальних справ, по яких винесено 7387 вироків. Потерпілими визнано 5573 особи, яким заподіяно шкоди життю 115 осіб, здоров'ю - 540 осіб, заподіяно матеріальної і моральної шкоди 4918 особам та 478 - юридичним особам, матеріальної і моральної шкоди заподіяно на суму 22841743 гривень.
У першому півріччі 2003 року в судах першої інстанції на розгляді перебувало 6073 кримінальні справи, що на 5,7 % більше порівняно з першим півріччям 2002 р. Із них 6052, або 99,7 % - справи публічного обвинувачення, 21 (0,3 %) - приватного обвинувачення. Закінчено провадження 4354 кримінальних справ, або 71,7 %, що на 2,2 % менше, ніж розглянутих справ за перше півріччя 2002 р. Потерпілими визнано 2494 особи, яким заподіяно шкоди життю 56 особам, здоров'ю - 250 особам, заподіяно матеріальної і моральної шкоди 2188 особам і 258 юридичним особам на суму 15894043 гривень.
Результати перегляду в апеляційному порядку вироків, ухвал і постанов місцевих судів за апеляціями потерпілих такі:
Період
| 2002 рік | 2003 рік | |
Усього надійшло апеляцій потерпілих на вироки, ухвали і постанови суддів, у тому числі: | 115 | 37 | |
на вироки | 67 | 25 | |
на ухвали, постанови | 48 | 12 | |
Усього розглянуто апеляцій потерпілих, з них: | 87 | 25 | |
задоволено апеляцій потерпілих, зокрема | 35 | 11 | |
із скасуванням вироку | 9 |
| |
скасовано з направленням на додаткове розслідування | вироки | 2 | 1 |
ухвали, постанови | 6 | - | |
скасовано з направленням на новий судовий розгляд | вироки | 7 | 4 |
ухвали, постанови | 10 | 4 | |
За наслідками розгляду апеляції потерпілого вироки змінено (усього) | 10 | 1 | |
у тому числі у зв'язку з суворістю покарання | 5 | 1 | |
Згідно з наведеними статистичними даними, наприклад, у 2002 році потерпілими подано апеляції на 67 вироків, що становить 0,9 % від загальної кількості постановлених за цей період вироків.
Зазначене свідчить про те, що суди виконують вимоги закону щодо застосування законодавства, що забезпечує захист потерпілих у кримінальному судочинстві.
Завжди злочини завдають шкоди інтересам держави, законним інтересам і правам громадян. Кримінально-процесуальний закон надає можливість особам, що потерпіли від злочину, брати активну участь у процесі як повноправним суб'єктам кримінально-процесуальної діяльності. Закон стає на захист порушених злочином прав цих осіб.
У ч. 1 ст. 49 КПК України зазначено, що потерпілим визнається особа, якій злочином заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду, а в ч. 2 цієї статті - що про визнання особи потерпілою або про відмову в цьому особа, яка проводить дізнання, слідчий і суддя виносять постанову, а суд - ухвалу. У випадку заподіяння їй шкоди вона, відповідно до ст. 50 КПК України, визнається цивільним позивачем.
При попередньому розгляді справи суддя, відповідно до вимог п. 3 ч. 1 ст. 253 КПК України, повинен з'ясувати по справі, чи всі особи, яким злочином заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду, визнані потерпілими. Якщо буде встановлено, що хтось з цих осіб не визнаний потерпілим, представником потерпілого, позивачем і його представником у стадії досудового розслідування, суддя своєю постановою визнає таку особу потерпілим, позивачем та їхнім представником по справі, повідомляє її про прийняте рішення, роз'яснює їй права за ст. ст. 49, 50 КПК України і забезпечує можливість здійснення їх.
Вивчення практики показало, що органи досудового слідства, як правило, своєчасно визнають осіб потерпілими. Про це свідчать дані про відсутність за період 2000 р. - перше півріччя 2003 р. випадків про визнання судом осіб потерпілими на стадії попереднього розгляду справи.
Після визнання осіб потерпілими, їм роз'яснюються права, передбачені ст. ст. 122, 123 КПК України. Постанова про визнання особи потерпілою має бланкову форму. Слід зазначити, що за інформацією, наданою районними судами, випадків роз'яснення потерпілому, цивільному позивачеві змісту ст. 121 КПК України виявлено не було, оскільки згідно ч. 2 ст. 121 КПК України слідчий у разі необхідності попереджає вказаних осіб про нерозголошення даних попереднього слідства, тобто має альтернативу застосування даної норми права.
Як правило, потерпілими визнавалися особи, які саме потерпіли від злочину.
В силу ч. 5 ст. 49 КПК України у справах про злочини, внаслідок яких сталася смерть потерпілого, права, передбачені цією статтею, мають його близькі родичі, які повинні визнаватись потерпілими. Оскільки в п. 11 ст. 32 КПК України міститься вичерпний перелік близьких родичів (ними є батьки, дружина, діти, рідні брати і сестри, дід, баба, внуки) органи досудового слідства і суди не вправі визнавати інших осіб потерпілими по цих справах.
Потерпілими по таких справах переважно визнаються батьки, чоловік, дружина, діти.
Проте мають місце поодинокі випадки порушення зазначених вимог закону. Так, органом досудового слідства Е. С. М., якого звинувачували у вчиненні умисного вбивства М. М. Д., слідчий визнав потерпілою гр. В. Ж. Б., колишню дружину двоюрідного брата М. М. Д., а дружину останнього потерпілою не визнав. Повертаючи справу на додаткове розслідування з інших підстав, суд вказав і на це порушення, як на неповноту, яку не можна усунути в ході судового розгляду справи. З висновком суду в цій частині апеляційна інстанція не погодилась, зазначивши, що суд першої інстанції не позбавлений можливості визнати потерпілим іншу належну особу.
По справі щодо О. В. І., який визнаний винним у спричиненні тяжкого тілесного ушкодження гр. С. О. П., внаслідок якого сталася її смерть, слідчий і суд потерпілою особою нікого не визнав, незважаючи на те, що в матеріалах справи містяться дані про наявність у С. О. П. доньки Ф. О. М. Це порушення було підставою для скасування вироку і повернення справи на додаткове розслідування відповідно до вимог п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1978 року N 8 "Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами України норм кримінально-процесуального законодавства, якими передбачені права потерпілих від злочинів".
У кримінальному процесі існує два види представництва законних інтересів потерпілого - за законом і за угодою. Інститут представництва потерпілого свідчить про прагнення законодавця створити для потерпілого всі необхідні умови, аби він міг практично реалізовувати свої права у процесі.
Виходячи із змісту статей 60, 131 і 132 Кодексу про шлюб та сім'ю України, орган досудового слідства і суд у справі, по якій потерпілим визнано неповнолітнього або недієздатного внаслідок душевної хвороби чи недоумства, забезпечують участь його законного представника (представництво по закону). Відповідно до п. 10 ст. 32 КПК України, законними представниками таких потерпілих визнаються лише батьки, опікуни, піклувальники або представники установ і організацій, під опікою чи піклуванням яких перебувають ці особи. Для того, щоб узяти участь у кримінальному процесі, законному представникові згоди потерпілого не потрібно. Він вступає у справу, подаючи слідчому документ, який засвідчує, що він є батьком, опікуном чи іншою особою, під опікою якої перебуває потерпілий. При умові, якщо у неповнолітнього потерпілого батьки або інші законні представники відсутні, орган досудового слідства і суд вживають заходів до забезпечення участі в справі представника серед інших осіб, зазначених у ст. 52 КПК України. Слід визнати правильною практику, застосовану районними судами, про визнання законним представником інших осіб, зазначених у ст. 52 КПК України у випадках, коли законний представник неповнолітнього потерпілого займає антисоціальну позицію, веде паразитичний спосіб життя і вихованням дитини не займається, права і законні інтереси неповнолітнього потерпілого не захищає.
Представником потерпілого за угодою може бути особа, яка в змозі надати юридичну допомогу потерпілому. Найчастіше це адвокат. І правильним є те, що закон першим серед осіб, котрі мають право брати участь у кримінальній справі як представники потерпілого, називає саме адвоката. Однак адвокати поки що занадто рідко представляють інтереси потерпілих. Це, на думку суддів, пояснюється, з одного боку, тим, що потерпілі не знають свого права запросити адвоката як представника своїх прав і законних інтересів, порушених злочином, а з іншого - тим, що не всі потерпілі в змозі оплатити послуги адвоката.
Згідно з наданими районними судами даними, суд в обов'язковому порядку потерпілих, цивільних позивачів або їхніх представників забезпечує правами заявляти клопотання, зокрема про допит свідків, про призначення експертиз, задавати питання експерту тощо, брати участь у судових дебатах. Разом з тим, на думку автора узагальнення, права потерпілого на досудовому слідстві заявляти певні клопотання на практиці не в усіх випадках реалізовуються. Так, згідно з діючим Кримінально-процесуальним кодексом особа стає потерпілим і цивільним позивачем лише після винесення слідчим постанови. З моменту порушення кримінальної справи до моменту визнання особи потерпілим, цивільним позивачем спливає певний час. Особа, яка постраждала від злочину, в цей період не наділена процесуальними правами, в тому числі позбавлена права заявляти клопотання про здійснення первинних оперативно-розшукових заходів (про здійснення обшуку, огляду). І ця можливість на момент визнання особи потерпілим втрачається (злочинець знищує сліди, знаряддя злочину, переховує викрадене майно або майно, яке підлягає арешту, тощо). Наприклад, при проведенні слідчої дії, як призначення експертизи, потерпілий, на відміну від обвинуваченого, немає тут ніяких прав, його не знайомлять з постановою про призначення експертизи, він не може заявляти клопотання про призначення експертів з кола вказаних ним осіб, заявляти відводи експертові (незважаючи на те, що право прямо передбачено ст. ст. 49, 122 КПК України), бути присутнім з дозволу слідчого під час проведення експертизи й давати пояснення експертові, ставити питання перед експертом, знайомитися з висновками експертизи відразу після її проведення. Потерпілий набуває такого права лише при виконанні вимог ст. 217 КПК України, тобто після закінчення досудового слідства. Набуття таких прав потерпілим у ході судового розгляду справи або унеможливлює реалізацію їх, або приводить до тривалого розгляду справи. Тому наявність прав потерпілого заявляти клопотання про здійснення обшуку, огляду, призначення експертиз, відводу експерта в ході досудового слідства на практиці не реалізовується, що потребує законодавчого вирішення щодо збільшення прав потерпілого на цих стадіях.
Згідно з практикою, заяви про відвід слідчого, прокурора, судді, експерта, спеціаліста, як правило, надходять з боку обвинуваченого і підсудного. Випадки таких звернень з боку потерпілих, цивільних позивачів та їхніх представників є поодинокі. Так, у справі по обвинуваченню М. В. П. за ст. 101 ч. 1 КК потерпілий Р. І. О. звернувся з заявою про відвід судді, посилаючись на те, що, на думку потерпілого, суддя зацікавлений в результатах справи без зазначення конкретних обставин. У задоволенні відводу було відмовлено на підставі ст. ст. 54, 56 КПК України.
Практика показала, що мають місце випадки усунення близьких родичів, допущених до участі у справі як захисників обвинуваченого, підсудного за перешкоджання встановленню істини у кримінальній справі. Так, у справі по обвинуваченню Б. С. В. за ст. 190 ч. 2 КК усунено від участі у справі захисника дружину підсудного, яка вчиняла тиск на свідків з метою давання показань на користь чоловіка. Доводи апелянта Б. С. В. про порушення його права на захист з вказаних обставин апеляційна інстанція визнала безпідставними.
У справі по обвинуваченню Б. О. О. суд усунув за клопотанням потерпілого захисника підсудного, який на стадії досудового слідства раніше подавав юридичну допомогу потерпілому, і замінив іншим захисником підсудного згідно ст. 47 КПК.
Дані про застосування ст. 63 КПК органом досудового слідства, районними судами м. Києва та апеляційним судом м. Києва зафіксовані не були.
Таким чином, слід зазначити, що дії норм ст. ст. 61, 611, 63 КПК України при реалізації прав потерпілими не можна вважати поширеними.
Кримінально-процесуальне законодавство регламентує процесуальні права потерпілого в суді, забезпечує всебічне, повне та об'єктивне дослідження обставин справи, винесення судом законного та обгрунтованого рішення. Громадянинові, визнаному потерпілим у справі, має бути забезпечена можливість здійснення в суді прав, наданих йому законом. У чинному кримінально-процесуальному законодавстві чітко регламентовано питання про обов'язкову участь прокурора при попередньому розгляді справи (ст. 240 КПК). Про день досудового розгляду справи повідомляють і інших учасників процесу, однак їхня явка не перешкоджає розгляду справи. На практиці в цій стадії участь потерпілого пов'язана з розглядом заявлених ним клопотань. Для потерпілого особливо важливо, щоб суддя на стадії попереднього розгляду з'ясував такі обставини: чи не було допущено під час порушення справи, провадження дізнання або досудового слідства таких порушень вимог КПК, без усунення яких справа не може бути призначена до судового розгляду, чи правильно обрано запобіжний захід до обвинуваченого, про визнання потерпілого цивільним позивачем, якщо позов не був заявлений під час розслідування справи, чи вжито заходів до забезпечення цивільного позову.
Потерпілий на стадії попереднього розгляду справи має право заявляти різні клопотання: про витребування додаткових доказів, зміну обвинуваченому запобіжного заходу, забезпечення цивільного позову. За клопотанням потерпілого суд з'ясовує питання про те, чи немає підстав для притягнення до кримінальної відповідальності інших осіб, чи немає підстав для кваліфікації дій обвинуваченого за статтею Кримінального кодексу, яка передбачає відповідальність за більш тяжкий злочин, чи для пред'явлення йому обвинувачення, яке до цього не було пред'явлено.
На практиці суди рідко викликають потерпілого для участі у попередньому розгляді справи. Як правило, потерпілого викликають у разі надходження його письмового клопотання. Тому він на стадії попереднього розгляду справи участі не бере. Відмова в задоволенні клопотання потерпілого оскарженню не підлягає, але потерпілий має право знову заявити таке клопотання у стадії судового розгляду. Визнавши, що справа може бути призначена до судового розгляду, суд вирішує питання про виклик потерпілого.
У комплексі прав потерпілого істотна роль належить його праву брати участь у судовому розгляді. Суд зобов'язаний вжити всіх заходів аби своєчасно повідомляти потерпілого про час і місце розгляду справи. Ці вимоги закону суди виконують.
Статтею 72 КПК передбачено обов'язок потерпілого з'явитися за викликом особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора і суду. Потерпілого після роз'яснення йому прав попереджують про кримінальну відповідальність за ст. 384 КК за завідомо неправдиві показання. Допит потерпілого допускається за правилами допиту свідків.
За даними, наданими районними судами, органи досудового слідства і суд дотримуються вимог ст. ст. 72, 307, 308 КПК. Проблемних питань з цього приводу на практиці не виникає. Допит неповнолітнього або недієздатного потерпілого завжди проводять у присутності законного представника. Допит неповнолітнього потерпілого віком до 14 років, а за розсудом слідчого і суду - віком до 16 років проводять у присутності педагога.
Як правило, кримінальні справи, в яких беруть участь потерпілі, розглядаються за їх участю. Але є випадки розгляду кримінальних справ у відсутності потерпілого. Навести кількість розглянутих судами кримінальних справ без їхньої участі складно у зв'язку з великою кількістю розглянутих районними судами кримінальних справ. Вивчення практики показало, що підставами такого розгляду є випадки, коли підсудний не оспорює фактичні обставини справи та розмір цивільного позову, у зв'язку з чим суд визнає недоцільним дослідження доказів, які ніким не оспорюються (ч. 3 ст. 299 КПК і в даних випадках допит потерпілого не здійснюють; у разі визнання судом причин неявки потерпілого в судове засідання поважними (хвороба, відрядження тощо), суд оголошує показання потерпілого, які він дав під час досудового слідства; в разі надходження до суду заяви, якщо не заперечують учасники процесу, з проханням слухати справу в його відсутність і оголосити його показання на досудовому слідстві, які потерпілий підтримує. У випадках, коли потерпілий не з'явився без поважних причин, районні суди, як правило, застосовують привід відповідно до вимог ч. 3 ст. 72 КПК України.
Разом з тим судді висловлюють слушну думку, згідно з якою вимога до потерпілих з боку суду про обов'язкову участь у засіданні суду і давання показань є порушенням прав потерпілого. Ця позиція обгрунтовується тим, що згідно з ч. 3 ст. 49 КПК громадянин, визнаний потерпілим від злочину, вправі давати показання у справі. Тобто він є учасником процесу, має право відмовитись від давання показань і не несе за це відповідальності, а тому примушувати його давати показання недопустимо. В разі відмови від давання показань, суду належить дослідити його показання, які він дав на досудовому слідстві, проаналізувати їх в сукупності з іншими доказами і залежно від цього вирішити справу. Слід зазначити, що випадків застосування суддями м. Києва ст. ст. 1853, 1854 КУпАП за злісне ухилення потерпілого від явки до суду не зафіксовані. На думку автора узагальнення, дії норм ч. 3 ст. 72 КПК, ст. ст. 1853, 1854 КУпАП суперечать міжнародно-правовим нормам, згідно з якими явка потерпілого до суду є його правом, а не обов'язком і застосування до жертви злочину будь-яких примусових заходів з боку держави неприпустимо.
Відсутні й випадки перебування в провадженні районних судів м. Києва кримінальних справ, порушених за ст. 384 КК за давання завідомо неправдивих показань з боку потерпілих.
Відповідно до вимог ст. 92 КПК, потерпілі і законні представники потерпілих мають право на відшкодування їм витрат по явці за викликом в органи дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду. Зазначені виплати провадяться з коштів цих органів. Порядок виплати і розмір сум, що підлягають виплаті, визначаються відповідною інструкцією.
Здебільшого, потерпілими по кримінальних справах, розглянутих судами м. Києва, виступають особи, які проживають в м. Києві, і будь-яких ускладнень щодо неявки їх до суду з причин відсутності грошей на проїзд на практиці не було. Якщо іногородні потерпілі в судове засідання не з'явилися з причин відсутності грошей на проїзд і проживання, про що повідомили суд письмовою заявою з проханням слухати справу в відсутність їх, суди визнають причини неявки потерпілих поважною і оголошують їх показання, які вони дали на досудовому слідстві. Проте таку практику не слід визнавати обгрунтованою, оскільки в такому випадку потерпілий позбавлений права при попередньому розгляді справи та в судовому засіданні реально реалізувати свої права, передбачені ст. ст. 88, 240, 267, 268, ч. 5 ст. 277 КПК. Зазначені ускладнення виникають, на думку суддів, за таких причин: юридичної необізнаності потерпілих мати такі права, внаслідок формального роз'яснення органом досудового слідства про наявність у потерпілих і законних представників потерпілих прав, передбачених ст. 92 КПК; відсутність оперативного дієвого механізму виплати цих коштів потерпілим. Отже, таке право потерпілі набувають після явки їх до суду і участі в судовому розгляді справи, тобто іногородньому потерпілому треба спочатку використати свої кошти на проїзд і проживання, а потім лише вимагати компенсацію їх. Потерпілі таких коштів не мають. Районні суди свого розрахункового рахунку не мають, рішення суду про відшкодування зазначених сум потерпілим направляється на виконання до іншого компетентного органу, що приводить до затягування процесу одержання грошей, і є ускладненим для іногороднього потерпілого. За таких обставин дія норми ст. 92 КПК на практиці потерпілими і законними представниками потерпілих не реалізовується. Про це свідчить і відсутність надходження таких заяв від потерпілих і законних представників потерпілих до районних судів м. Києва і апеляційного суду м. Києва за період 2002 року і перше півріччя 2003 року. Тому, на думку суддів, ст. 92 КПК підлягає законодавчому доопрацюванню зі спрощенням механізму одержання потерпілими витрат по явці за викликом до суду.
Щодо випадків відшкодування (ст. 93 КПК) судових витрат при закритті справ у зв'язку з примиренням потерпілого з обвинуваченим у справах про злочини, зазначені у ч. 1 ст. 27 КПК, вивчення практики показало, що в таких випадках потерпілі з такими вимогами до суду не звертаються внаслідок одержання їх в добровільному порядку від обвинуваченого, або в зв'язку з небажанням потерпілого заявляти такі вимоги, що є його правом.
Так, у зв'язку з примиренням сторін закрито на підставі ст. ст. 12, 46 КК, 27 КПК провадження по справі по обвинуваченню П. Г. М. за ч. 1 ст. 286 КК, щодо О. Т. В. за ч. 1 ст. 296 КК справа закрита на підставі ст. 46 КК, п. 2 ч. 1 ст. 71 КПК, щодо К. С. С. за ч. 1 ст. 190 КК справу закрито на підставі ст. ст. 46 КК, ст. 8 КПК (Печерський районний суд м. Києва), на підставі ст. ст. 6 КК, 8 КПК закрито справу щодо А. С. В. за ч. 1 ст. 190 КК (Дніпровський районний суд м. Києва). По всіх справах вимоги потерпілих про стягнення понесених ними витрат відсутні.
Відповідно до вимог ст. 871 КПК учасники судового розгляду мають право вимагати здійснювати повне фіксування судового процесу за допомогою звукозаписуючої апаратури чи інших технічних засобів. Проте, як показало вивчення практики, ця норма закону потерпілими, цивільними позивачами та їхніми представниками не реалізовується. Причинами цього, на думку суддів, є правова необізнаність їх та формальне роз'яснення їм суддями про наявність у них таких прав. З метою реального і повного захисту потерпілого у кримінальному судочинстві заслуговує думка окремих суддів про доцільність скласти для потерпілого "Пам'ятку", де були б зазначені всі права та обов'язки, якими наділив його законодавець. Цю пам'ятку слід вручати потерпілому одночасно з ознайомленням його з постановою про визнання його потерпілим або вручати копію постанови з переліком прав і обов'язків.
Аналіз вивчення практики застосування органом досудового слідства і судом ст. 521 КПК показав, що забезпечення безпеки потерпілого здійснюється по особливо тяжким насильницьким злочинам. Так, органом досудового слідства в ході розслідування кримінальної справи по обвинуваченню К. М. Л., В. А. М., Н. Н. М., Г. О. В., В. Ю. Є. за ст. ст. 189 ч. 4, 127 ч. 2, 263 ч. 1 КК винесено постанову про застосування заходів безпеки до потерпілого. Дані заходи безпеки вжиті в зв'язку з тим, що злочини скоєні організованою групою та заявою потерпілого про погрози його життю з боку знайомих обвинувачених.
По справі відносно В. М. А., С. О. А., Н. С. В., Б. В. М. за ст. 93 пп. "а", "й", 145 ч. 2 ККУ з урахуванням конкретних обставин справи, представлених у матеріалах справи документів, заяви потерпілої про вчинення на неї психологічного тиску і погроз з боку матері підсудного Вітрука, яку визнано свідком по справі, суд застосував заходи безпеки до потерпілої, прийнято рішення про розгляд справи в закритому судовому засіданні. Справу по суті не розглянуто. Разом з тим мати підсудного Вітрука звернулася до районного суду з позовом до потерпілої про захист честі і гідності, стягнення моральної шкоди. Цей позов був прийнятий до розгляду Деснянським районним судом м. Києва. Судді апеляційного суду м. Києва дотримуються однакової думки про неправильність дій районного суду, який прийняв вищевказаний позов, оскільки постанова про застосування заходів безпеки до потерпілої підлягає оскарженню і ревізуванню тільки в порядку кримінального судочинства, при оскарженні остаточного рішення суду по кримінальній справі. Подача такого позову суперечить вимогам ст. 523 КПК про нерозголошення відомостей про особу, взяту під захист, є завуальованою формою тиску на потерпілу, яка в такому випадку як відповідач підлягає виклику і допиту в присутності позивача, в даному випадку - в присутності свідка по кримінальній справі. Суддя, до якого надійшов такий позов, повинен був відмовити в його прийнятті або залишити його без розгляду. Прийняття Деснянським районним судом м. Києва до провадження такого позову ускладнює розгляд кримінальної справи по суті апеляційним судом м. Києва. Питання про порядок розгляду позовів про захист честі і гідності, які пов'язані із застосуванням заходів безпеки у кримінальній справі, потребує додаткового роз'яснення Верховним Судом України.
Змінами, внесеними в Кримінально-процесуальний кодекс України згідно із Законом України від 21.06.2001 року, значно розширено обсяг прав потерпілого на стадії судового розгляду справи. Новелою стало введення норми ч. 4 ст. 277 КПК, якою передбачено право потерпілого та його представника підтримувати обвинувачення у раніше пред'явленому обсязі, в разі зміни прокурором обвинувачення, який передбачає відповідальність за менш тяжкий закон, чи про зменшення обсягу обвинувачення. Ця норма спрямована на захист прав потерпілого. Разом з тим вивчення практики показало, що ця норма ще не знайшла свого повного поширення. Такі випадки є поодинокі. На думку суддів, причиною такого стану є правова необізнаність потерпілих, відсутність у потерпілих коштів для оплати послуг адвоката. Судді дотримуються єдиної думки, згідно з якою з метою забезпечення принципу рівності сторін, у разі бажання потерпілого підтримати раніше пред'явлене обвинувачення, доцільно ввести інститут обов'язкової участі захисника як представника потерпілого, при умові, що потерпілий хоче цього захисту, але за відсутністю коштів чи з інших об'єктивних причин не може цього зробити.
Так, органом досудового слідства О. А. М., Д. Т. В., Щ. І. І. звинувачувались у вчиненні за попереднім зговором вбивства двох осіб, У. О. О. - у пособництві цього злочину. В судовому засіданні прокурор змінив обвинувачення на нове, вважаючи, що Р. О. О. приховував особливо тяжкий злочин. Потерпілі Г. Н. М. і З. Н. В. підтримали обвинувачення у раніше пред'явленому обсязі, за яким суд і засудив винних. Ухвалою Верховного Суду України вирок суду змінено, дії У. О. О. перекваліфіковано зі ст. 19 ч. 6, 93 п. п. "г", "і" КК України 1960 року на ст. 396 ч. 1 КК України 2001 року.
По справі відносно К. Б. П. і К. С. І. за ст. 166 ч. 2 КК прокурор у судовому засіданні відмовився від підтримання обвинувачення. Судовий розгляд було продовжено, оскільки потерпілі М. С. І. і М. М. П. підтримали пред'явлене обвинувачення. Суд по справі постановив обвинувальний вирок.
Залежно від обставин справи, відповідно до пп. 1, 2 ст. 6 КПК, кримінальна справа закривається за відсутністю події злочину чи відсутністю в діянні складу злочину. За цими підставами згідно зі ст. ст. 109, 213, 229, 244, 248, 376, 4001, 4004 КПК у межах своїх повноважень кримінальну справу мають право закрити орган дізнання, слідчий, прокурор, суддя першої інстанції при попередньому розгляді справи, суд апеляційної, касаційної та виключної інстанції. Також відповідно до ст. 282 КПК суд першої інстанції під час судового розгляду може закрити кримінальну справу за відсутністю події злочину чи складу злочину лише в тому разі, коли прокурор відмовився підтримувати державне обвинувачення, а потерпілий не хоче скористатися правом, передбаченим ст. 267 КПК. Суд сам, за своєю ініціативою, ініціативою підсудного чи його захисника у процесі судового розгляду не має права на закриття справи із зазначених підстав. У таких випадках суд постановляє виправдувальний вирок.
Закриття справи за недоведеністю участі обвинуваченого у вчиненні злочину передбачено п. 2 ст. 213 КПК, є третьою реабілітуючою обставиною. Згідно з чинним КПК, за недоведеністю участі обвинуваченого у вчиненні злочину кримінальну справу мають право закрити лише слідчий (ст. ст. 213, 214 КПК), прокурор (п. 3 ч. 1 ст. 229 КПК) та суд у судовому засіданні (ст. 282 КПК). Всі інші обставини, передбачені ст. 6 КПК (крім передбачених пп. 9 - 11 ч. 1 ст. 6 КПК, які не можна вважати ні реабілітуючими, ні нереабілітуючими), а також обставини закриття кримінальних справ, вказаних у ст. ст. 7 - 111 КПК, є нереабілітуючими обставинами, рішення по яких приймає суд на підставі вмотивованої постанови слідчого, погодженої з прокурором. Такими обставинами визначено: у зв'язку з дієвим каяттям, з примиренням обвинуваченого, підсудного з потерпілим, із застосуванням до неповнолітнього примусових заходів виховного характеру в порядку, передбаченому ст. 447 КПК, з передачею особи на поруки колективу підприємства, установи чи організації, із закінченням строків давності.
Закриття справи за реабілітуючими обставинами здійснюється органом дізнання (за винятком п. 2 ст. 213 КПК, слідчим, прокурором, які після всебічного, повного і об'єктивного дослідження всіх обставин справи і оцінки всіх зібраних і перевірених доказів у сукупності їх приймають таке рішення. Чинний КПК закриття справ на даній стадії з реабілітуючих підстав не передбачив обов'язкове з'ясування думки потерпілого. На думку суддів, законодавець виходив з того, що потерпілий не є фахівцем у галузі юриспруденції та немає належних правових знань. Права потерпілого в цих випадках не порушуються, оскільки потерпілий та його представник не позбавлений можливості оскаржити постанову органу досудового слідства про закриття справи до суду в порядку, передбаченому ст. ст. 2365, 2366 КПК.
Відповідно до вимог ст. 12 КПК при вирішенні питання про закриття кримінальної справи до ст. ст. 7, 71, 72, 73, 8, 9, 10, 111 КПК, суд зобов'язаний з'ясувати думку потерпілого і в разі закриття справи повідомити про це потерпілого та його представника шляхом обов'язкового направлення або вручення потерпілому копії відповідної постанови. Потерпілий та його представник можуть оскаржити рішення про закриття справи в апеляційному порядку. Є непоодинокі випадки, коли районні суди повертають кримінальні справи прокуророві на дооформлення, оскільки в порушення вимог ст. 71 КПК потерпілі та їхні представники не ознайомлені з постановою про направлення справи до суду для її закриття по нереабілітуючим обставинам. Потерпілим лише направлено повідомлення про направлення справи до суду, в той час, як, згідно із зазначеною статтею, потерпілого або його законного представника повинні ознайомити з названою постановою, а в разі їх вимоги - з усіма матеріалами справи, що не було зроблено.
Згідно з ч. 1 ст. 27 КПК України, справи цієї категорії підлягають закриттю в разі примирення потерпілого з обвинуваченим. Практика свідчить, що майже п'яту частину справ цієї категорії суди закривають за примиренням (Дарницький районний суд м. Києва). Зауважень така практика не викликає, оскільки рішення виносяться з урахуванням думки потерпілого.
Слід зазначити, що думку потерпілого у більшості випадків суди заслуховують і враховують.
Проте на практиці трапляються випадки, коли суди належним чином не враховують заперечення потерпілого проти закриття кримінальної справи, не перевіряють обгрунтованість їх у сукупності із зібраними по справі доказами. У таких випадках право потерпілого на судовий захист не забезпечується.
Так, постановою Шевченківського районного суду м. Києва від 18.03.2002 р. П. Л. В., якого обвинувачували за ст. 222 ч. 1 КК, звільнено від кримінальної відповідальності у зв'язку із закінченням строків давності. Справу розглянуто у відсутності потерпілого. В апеляції представник потерпілого посилався на те, що П. Л. В. вчинив шахрайство з фінансовими ресурсами в сумі 1400000 грн., що завдало АКБ великої матеріальної шкоди, і в його діях вбачається склад злочину, передбачений ч. 2 ст. 222 КК. Ухвалою апеляційної інстанції від 29.05.2002 р. апеляцію задоволено, постанову суду скасовано з направленням справи прокуророві на додаткове розслідування.
Постановою слідчого від 27.06.2002 р. за відсутністю складу злочину було закрито кримінальну справу, порушену по факту ДТП, внаслідок якої малолітній Т. М. О. отримав середньої тяжкості тілесні ушкодження. Постановою суду скаргу законного представника потерпілого Т. О. В. на рішення слідчого залишено без задоволення. Апеляційна інстанція, задовольнивши апеляцію законного представника потерпілого, скасувала прийняті рішення, вказавши на неповноту досудового слідства, наявність суперечностей по справі, які не усунуто. При розгляді справи суд першої інстанції не звернув увагу на те, що потерпілий заперечував дані, викладені в акті судово-медичної експертизи, не перевірив достовірності таких даних та їх узгодженість з іншими матеріалами справи, зокрема, з документами про тривалість лікування потерпілого.
Апеляційною інстанцією скасовано постанову Святошинського районного суду від 06.06.2002 р. про закриття кримінальної справи відносно С. П. М. на підставі п. 2 КПК, ст. 5 КК 2001 року. Справу направлено на додаткове розслідування. С. П. М. обвинувачували у вчиненні ДТП, внаслідок якої неповнолітньому Г. М. Р. заподіяно легкі тілесні ушкодження, тобто у вчиненні злочину, передбаченого ст. 215 ч. 1 КК 1960 року. Заперечуючи проти закриття справи, законний представник неповнолітнього потерпілого зазначив, що внаслідок ДТП дитина стала інвалідом 3-ї групи, має додаткові медичні документи про перебування дитини на лікуванні, які не були предметом експертного дослідження, просив справу направити на додаткове розслідування. Помилку суду першої інстанції виправив апеляційний суд.
З аналогічних мотивів апеляційний суд скасував постанову суду про закриття кримінальної справи відносно В. О. П. за ст. 122 ч. 1 КК. Справу розглянуто у відсутності потерпілого, який не був повідомлений про час розгляду подання про застосування до В. О. П. амністії і фактично був позбавлений можливості подати відповідні медичні документи (Печерський районний суд м. Києва).
Апеляційний суд задовольнив апеляцію потерпілого і скасував постанову Шевченківського районного суду м. Києва про закриття кримінальної справи на підставі ст. 7, 71, 28 ч. 4 КПК, ст. 48 КК відносно Науменка В. П. , якого обвинувачували за ст. 125 ч. 2 КК, оскільки суд належним чином не перевірив доводи потерпілого про спричинення йому Науменком більш тяжких тілесних ушкоджень.
Як вказують статистичні дані, близько 80 % загальної кількості оскаржуваних потерпілими постанов стосуються постанов про відмову в порушенні кримінальної справи, оскільки відмова в порушенні кримінальної справи утруднює або унеможливлює жертві злочину в подальшому звертатися до суду за захистом своїх прав і законних інтересів, відшкодування матеріальної і моральної шкоди.
Так, згідно з наданими районними судами статистичними даними, в 2002 році та у першій половині 2003 року до районних судів надійшло 259 скарг на постанови слідчих органів про відмову в порушенні кримінальної справи, з них 72 скарги задоволені з направленням матеріалів прокурору для додаткової перевірки, відмовлено - 81, залишено без розгляду 38 скарг, 5 скарг направлено за підсудністю.
Основною причиною залишення скарг осіб, які постраждали від злочину, є те, що скаржники оскаржують постанови слідчих органів про відмову в порушенні кримінальної справи, хоча в цих випадках постанови не виносилися, а особам повідомляли про відмову в порушенні справи лише листом, що не є процесуальним документом, який підлягає оскарженню.
За період, що перевірявся до районних судів надійшло 33 скарги на постанови про закриття кримінальної справи, з них задоволено 12 скарг, відмовлено - 11.
Чинним КПК, зокрема ст. 251 КПК передбачені особливості досудового розгляду в справах, які порушуються за скаргою потерпілого. Законодавець зобов'язав потерпілого звернутися до суду зі скаргою, яка повинна відповідати вимогам, встановленим щодо обвинувального висновку (статті 223 і 224 КПК). Ці вимоги законодавця спрямовані на те, щоб усі звернення до суду були юридично грамотними, конкретними і обгрунтованими.
Зазвичай потерпілі юридично необізнані, коштів для оплати юридичних послуг адвоката не мають, що утруднює або унеможливлює звернення потерпілих до суду згідно ст. 27 КПК України. Право потерпілих на судовий захист у цих випадках не гарантоване. Наприклад, у 2002 році до Солом'янського районного суду м. Києва надійшло 23 скарги в порядку ст. 27 КПК України, з яких 18 скарг залишено без розгляду і повернуто особам, які постраждали від злочину; у першому півріччі 2003 року до суду надійшло 22 скарги, з яких 17 скарг залишено без розгляду і повернуто особам з підстав, що скарги не відповідають вимогам ст. ст. 223, 224 КПК. Згідно з вимогами ст. 347 КПК, постанови про залишення скарги без розгляду апеляційному оскарженню не підлягають. За таких обставин права і законні інтереси особи, яка постраждала від злочину і згідно ч. 1 ст. 27 КПК бажає звернутися за судовим захистом, здебільшого не знаходять свого вирішення, що суперечить ст. 55 Конституції України.
Судді висловлюють міркування, що згідно з принципом рівності громадян перед законом, захист усіх осіб, які постраждали від злочинів, у тому числі й потерпілих за скаргами приватного обвинувачення, мають здійснювати органи внутрішніх справ і прокуратура. Це узгоджується з іншою позицією суддів про те, що суд наділений не властивою йому функцією: порушувати по цій категорії справ кримінальну справу, формулювати фабулу звинувачення, збирати докази, яким потім давати юридичну оцінку, приймати кінцеве рішення щодо доведеності вини особи. Законодавець Законом України від 21.06.2001 р. переклав з суду на прокурора обов'язок порушувати кримінальну справу за протокольною формою досудової підготовки матеріалів, залишивши цей обов'язок суду лише по справах приватного обвинувачення, що суперечить засадам судочинства. Тому ці питання потребують правового врегулювання.
Глава 35 КПК передбачає порядок здійснення провадження за протокольною формою досудової підготовки матеріалів. Існують особливості реалізації прав потерпілого за протокольною формою досудової підготовки матеріалів. Статтею 425 КПК встановлено порядок провадження у справах про злочини, передбачені ч. 1 ст. 133, ст. 164, ч. 1 ст. 185, ч. 1 ст. 186, ч. 1 ст. 188, ч. 1 ст. 190, ч. 1 ст. 194, ч. 1 ст. 202, ч. 1 ст. 203, ч. 1 ст. 205, ч. 1 ст. 212, ч. 1 ст. 213, ч. 1 ст. 225, ч. 1 ст. 226, ч. 1 ст. 245, ст. ст. 246, 247, ч. 1 ст. 248, ч. 1 ст. 249, ст. 250, ч. 1 ст. 296, ст. 395 КК, визначається загальними правилами цього Кодексу окрім винятків, встановлених статтями цієї глави.
Стаття 426 КПК регулює порядок надіслання матеріалів до суду. Згідно з цією нормою у справах про злочини, перелічені в ст. 425 КПК, органи дізнання не пізніше як у 10-денний строк (цей строк може бути продовжено прокурором, але не більше як до 20-ти днів) встановлюють обставини злочину і особу правопорушника, одержують пояснення від правопорушника, очевидців та інших осіб, збирають матеріали, що характеризують правопорушника та інші матеріали, які мають значення для розгляду справи в суді. Про обставини вчиненого злочину складається протокол. Після чого всі матеріали пред'являють правопорушникові для ознайомлення, про що робиться відповідна відмітка в протоколі, яка засвідчується підписом правопорушника. Протокол разом з матеріалами надсилається прокуророві.
Прокурор згідно зі ст. 430 КПК, визнавши матеріали про вищевказані злочини достатніми для розгляду в судовому засіданні, виносить постанову про порушення кримінальної справи, складає обвинувальний висновок і направляє справу до суду або повертає матеріали для провадження досудового слідства, а в разі відсутності підстав - відмовляє в порушенні кримінальної справи.
Наведені норми глави 35 КПК не містять якихось посилань на права заявника. Особу, яка потерпіла від злочину, не знайомлять із зібраними матеріалами, не з'ясовують наявність у неї вимог майнового і морального характеру, наявність клопотань щодо витребування інших доказів, не направляють йому копію обвинувального висновку прокурора (в разі порушення ним справи). І взагалі законом не передбачено повідомляти цю особу про направлення матеріалів до суду. В КПК чітко не зазначено, хто повинен прийняти рішення про визнання особи потерпілим і цивільним позивачем, ефективно застосовувати заходи по забезпеченню можливого цивільного позову: прокурор, який порушив справу і склав обвинувальний висновок, чи суддя при попередньому розгляді справи. Судді вважають, що протокольна форма провадження обмежує законні інтереси учасників процесу, особливо осіб, які потерпіли від злочину, тобто заявників. Оскільки при протокольній формі досудової підготовки матеріалів порушуються права правопорушника і заявника на забезпечення повного і реального захисту своїх прав і законних інтересів, то при таких обставинах введення цієї форми з метою розвантаження слідчих, на думку автора узагальнення, себе не виправдовує. Протокольна форма підготовки матеріалів потребує законодавчого удосконалення.
Чинний кримінально-процесуальний закон покладає на слідчого обов'язок забезпечення цивільного позову і передбаченої законом конфіскації майна. Статтею 126 КПК визначено порядок здійснення їх, а саме: шляхом накладання арешту на вклади, цінності та інше майно обвинуваченого чи підозрюваного або осіб, які несуть за законом матеріальну відповідальність за його дії, де б ці вклади, цінності та інше майно не були, а також шляхом вилучення майна, на яке накладено арешт.
У більшості випадків у разі відшкодування майнової шкоди через цивільний позов ужиття заходів до його забезпечення найчастіше завершується накладанням арешту на майно. Це пояснюється тим, що завдання слідчого тут полягає в тому, щоб зберегти до стягнення за вироком суду майно, виявлене під час досудового слідства як джерело відшкодування майнової шкоди. Останньому якраз і сприяє накладання арешту слідчим на майно підозрюваного, обвинуваченого. Виявляють таке майно завдяки проведенню слідчих та оперативно-розшукових дій. Залежно від конкретних обставин справи, слідчі, як правило, проводять обшук, огляд місця події, затримання, виїмку. Інформацію про місцезнаходження предметів, що розшукуються, слідчий одержує і внаслідок проведення допитів, очних ставок, відтворення обстановки і обставин події тощо. Особливе значення слідчі повинні приділяти активності потерпілого щодо надання доказів і джерела про місцезнаходження майна, яке вийшло з його володіння внаслідок вчинення злочину. Є непоодинокі випадки, коли слідчі зухвало ставляться до відомостей, наданих потерпілими, вважають, що потерпілий є зацікавленою особою і можуть перешкоджати встановленню істини у кримінальній справі. Таку позицію слідчого, безумовно, слід визнати хибною.
Так, слідчим С. В. Шевченківського РУ ГУ МВД України в м. Києві було порушено кримінальну справу по факту вчинення гр. М. В. П. крадіжки майна з проникненням у житло гр. Л. М. М. Потерпілий під час допиту показав, що бачив належну йому веломашину в гаражі у сторожа, який охороняв будинок у день скоєння крадіжки, а також має інформацію, що викрадений у нього телевізор і музичний центр знаходяться у родичів підозрюваного. Проте, слідчий будь-яких заходів для перевірки одержаних відомостей не застосував, посилаючись на відсутність автомобіля і бензину, щоб поїхати на місцезнаходження майна.
Слід визнати неефективною діяльність оперативно-розшукових служб на виконання доручення слідчого в порядку ст. 114 КПК про проведення заходів, спрямованих на встановлення або відшукування майна і цінностей, що підлягають поверненню законному власникові або можуть бути звернені на погашення шкоди. Як правило, на доручення слідчого надходять звіти, що виконати це не було можливим.
Вивчення практики показало, поширеним засобом забезпечення цивільного позову і можливої конфіскації, яку застосовують суди, є також накладення арешту на майно підсудного. Слід також зазначити, що ці дії суд застосовує здебільшого за клопотанням потерпілого, цивільного позивача та їхніх представників, рідко - за власною ініціативою. Визнаючи особу цивільним відповідачем у кримінальній справі, суди найчастіше не приймають рішення за власною ініціативою про накладання арешту на майно цивільного відповідача в межах позовних вимог.
Так, по справі по обвинуваченню С. Л. І. за ст. 143 ч. 2 КК за клопотанням потерпілої Подільський районний суд м. Києва наклав арешт на квартиру підсудної. Такі випадки мали місце в Шевченківському, Дніпровському, Солом'янскому, Дарницькому, Оболонському, Святошинському районних судах м. Києва.
По справі Гладченко О. Г., обвинуваченого за ст. 286 ч. 2 КК, Подільський районний суд м. Києва визнав цивільним відповідачем по позовах потерпілого про стягнення моральної шкоди ВАТ АТП, проте арешт на майно підприємства в межах позовних вимог, або вироком суду, яким стягнув з відповідача 30000 грн., не наклав. Таку практику слід визнати хибною.
При розгляді кримінальних справ апеляційним судом м. Києва у 2002 році потерпілими було заявлено 36 цивільних позовів про стягнення матеріальної шкоди, з яких задоволено 28 на загальну суму 672565 грн. Про стягнення моральної шкоди заявлено 19 позовів, з них задоволено 18 позовів на загальну суму 1502000 грн. Залишено без розгляду 8 позовів, відмовлено 1 позов. У першому півріччі 2003 року заявлено 16 позовів про стягнення матеріальної шкоди і 4 позови про стягнення моральної шкоди. Задоволено 14 позовів про стягнення матеріальної шкоди на загальну суму 344555 гривень і 4 позови про стягнення моральної шкоди на загальну суму 173500 грн., 1 позов залишено без розгляду, відмовлено 1 позов.
Надані районними судами дані про кількість заявлених і розглянутих цивільних позовів про стягнення матеріальної і моральної шкоди досить приблизні в зв'язку з великою кількістю розглянутих судами кримінальних справ. Проте ці дані свідчать про спрямування практики розгляду районними судами цивільних позовів, зокрема:
Шевченківський районний суд за період 2002 р. заявив і вирішив 58 цивільних позовів про відшкодування матеріальної і моральної шкоди, присудив до стягнення 231072 грн. матеріальної шкоди і 137162 грн. на відшкодування моральної шкоди. В першому півріччі 2003 року заявлено і вирішено 35 цивільних позовів, присуджено до стягнення: по матеріальній шкоді - 189985 грн., моральній - 68365 грн. Без розгляду залишено у 2002 році 12 позовів, у першому півріччі 2003 р. - 1 позов.
Солом'янський районний суд: у 2002 р. заявлено 761 цивільний позов, задоволено 538 на загальну суму 3030474 грн., залишено без розгляду 223 позови; у першому півріччі 2003 р. заявлено 439 цивільних позовів, задоволено 199 на загальну суму 5260921 грн., залишено без розгляду 240.
Деснянський районний суд: у 2002 р. заявлено і вирішено 172 позови про відшкодування матеріальної шкоди, присуджено до стягнення 701706 грн. та 20 позовів про відшкодування моральної, стягнуто на користь потерпілих 71050 грн.; у першому півріччі 2003 р. було заявлено і вирішено 65 позовів про стягнення матеріальної шкоди, присуджено до стягнення 212012 грн., і 6 позовів про стягнення моральної шкоди, присуджено до стягнення 216391 грн.
Печерський районний суд: у 2002 р. заявлено і вирішено 65 позовів про стягнення матеріальної шкоди на суму 463635 грн. та 15 позовів про стягнення моральної шкоди на суму 273600 грн. Протягом першого півріччя 2003 р. заявлено і вирішено 36 позовів про стягнення матеріальної шкоди на суму 1065179 грн. та 11 позовів про стягнення моральної шкоди на суму 239979 грн.
Святошинський районний суд: у першому півріччі 2003 року було заявлено і вирішено 255 цивільних позовів про відшкодування матеріальної і моральної шкод на суму 1020404 грн., задоволено 246, залишено без розгляду 9 позовів.
Дніпровський районний суд: у 2002 р. - першому півріччі 2003 р. заявлено і вирішено 994 позови про відшкодування моральної і матеріальної шкоди, з них 19 залишено без розгляду. Присуджено до стягнення за заподіяння моральної шкоди 777131 грн., матеріальної - 1305932 грн.
Подільський районний суд: у 2002 р. заявлено і вирішено 43 цивільні позови про стягнення матеріальної і моральної шкоди, присуджено до стягнення 459550 грн. У першому півріччі 2003 р. заявлено і вирішено 15 позовів про стягнення матеріальної і моральної шкоди. Присуджено до стягнення 112430 грн.
Дарницький районний суд: заявлено 114 позовів про відшкодування матеріальної шкоди, з яких 107 задоволено на суму 3527703 грн., та 14 позовів про відшкодування моральної шкоди.
Статистичні дані здебільшого свідчать, що законні права і інтереси потерпілих при розгляді цивільних позовів забезпечуються. Основними причинами залишення цивільних позовів без розгляду є неявка цивільних позивачів у судове засідання і не підтримування позову в суді; недостатність доказів у підтвердженні позовних вимог, у зв'язку з цим потерпілі просять залишити позов без розгляду для звернення в порядку цивільного судочинства; смерть позивача.
Згідно зі ст. ст. 291, 328 КПК, цивільний позов може бути залишений без розгляду в разі неявки в судове засідання цивільного позивача або в разі виправдання підсудного. Судді пропонують введення до КПК норми, згідно з якою суд вправі залишити цивільний позов без розгляду за клопотанням цивільного позивача; в разі смерті цивільного позивача. На підтвердження цієї позиції судді посилаються на те, що в деяких випадках потерпілі цивільні позивачі в судовому засіданні посилаються на неможливість на час засідання зібрати всі необхідні докази щодо свого позову, а відмова судом у задоволенні їхнього позову перешкодить у подальшому можливому відшкодуванні шкоди в порядку цивільного судочинства. Але на даний час зазначені вище рішення суддів визнаються невірними і скасовуються в апеляційному порядку з направленням справи в частині вирішення цивільного позову на новий судовий розгляд у порядку цивільного судочинства, що по суті має такі ж правові наслідки, як і залишення позову в кримінальній справі без розгляду.
Статтею 297 КПК передбачено, що при наявності у справі цивільного позову, на початку судового слідства цивільними позивачем чи його представником оголошується позовна заява.
Слід зазначити, що непоодинокі випадки, коли орган досудового слідства при проведенні розслідування обмежуються лише тим, що визнають особу, якій завдано шкоду, цивільним позивачем, але, роз'яснивши їй права, не пропонують викласти свої вимоги і оформити їх у вигляді цивільного позову, не витребовують і не долучають до справи необхідних документів, які б підтверджували розмір завданих збитків, визначаючи їх лише зі слів потерпілого (наприклад, при пошкодженні замка та дверей, розбитого скла у вікні тощо). Це є неприпустимим і вимагає від суду усунення цих недоліків, що затягує строки розгляду справи. Наприклад, за період 2002 р., першого півріччя 2003 р. у Дніпровському районному суді м. Києва на стадії судового розгляду справи судом визнано цивільними позивачами 56 осіб. Як вказували потерпілі, слідчий роз'яснив і запропонував їм звернутися з таким позовом безпосередньо при розгляді кримінальної справи в суді. Тому в непоодиноких випадках потерпілі на момент до початку судового слідства не мають позовної заяви, не готові заявити клопотання про долучення до матеріалів справи та прийняття до провадження суду цивільного позову. За таких обставин суди роз'яснюють право останнім звертатися до суду з позовом в порядку цивільного судочинства.
В п. 171 постанови Пленуму Верховного Суду України N 4 від 31.03.95 р. "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової шкоди)" зі змінами від 25.05.2001 р. роз'яснено, що у кримінальній справі вимоги про відшкодування шкоди повинні бути викладені в окремій письмовій заяві, яка відповідає за змістом ст. 137 ЦПК, а у кримінальних справах, які, відповідно до ст. 27 КПК, порушуються не інакше, як за скаргою потерпілого, можуть бути викладені в скарзі про порушення кримінальної справи.
Як правило, суди дотримуються зазначених вимог і приймають у провадження в кримінальній справі належним чином оформлені позовні заяви.
Проте, за повідомленнями, одержаними від районних судів м. Києва вбачається, що мають місце окремі випадки, коли потерпілі надають короткі заяви. Як правило, це стосується вимог про відшкодування моральної шкоди, що не відповідає вимогам ст. 137 ЦПК, або взагалі вимогу про відшкодування шкоди висловлюють у протоколі допиту потерпілого, але слідчий на підставі таких заяв і протоколів допиту визнає потерпілих цивільними позивачами. За таких обставин суди приймають різні рішення: або розглядають цивільні позови, або залишають такі позови без розгляду. Такі факти встановлені в Деснянському, Солом'янському і Шевченківському районних судах м. Києва.
Зокрема, по кримінальній справі відносно К. М. К. за ст. 286 ч. 1 КК на стадії досудового слідства потерпілим була надана немотивована заява про відшкодування моральної шкоди в сумі 15000 грн., і слідчий визнав його цивільним позивачем. У зв'язку з тим, що цивільний позивач у судове засідання не з'явився і не усунув недоліки своєї позовної заяви, Деснянський райсуд м. Києва залишив позов без розгляду, а потерпілому роз'яснено можливість звернутися з таким позовом у порядку цивільного судочинства.
Відповідно до роз'яснень, що містяться у п. 17 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.95 р. N 4 зі змінами від 25.05.2001 р., з метою забезпечення своєчасного і правильного вирішення справи суддя повинен провести ретельну підготовку до розгляду її і, залежно від конкретних обставин справи, витребувати від позивача подання доказів про порушення його законних прав і заподіяну злочином моральну шкоду, надіслати відповідачеві копію позовної заяви. Однак це роз'яснення більше стосується дій по розгляду позовів у цивільному судочинстві. Що стосується підготовки до розгляду кримінальних справ, по яких пред'явлені цивільні позови, то кримінально-процесуальним законодавством ці дії суду не регламентовані. Зокрема, ст. ст. 253, 254 КПК встановлено, що при підготовці кримінальної справи до судового розгляду суд вирішує лише питання визнання потерпілого цивільним позивачем, якщо позов не був заявлений під час розслідування справи, а підсудному надсилає тільки копію обвинувального висновку.
Саме тому по більшості справ, у яких заявлені цивільні позови про відшкодування моральної шкоди, суди не вимагають від цивільних позивачів доказів на підтвердження позову, не надсилають підсудному копії позовної заяви, не вимагають надання пояснень щодо позову. Копії позовних заяв надсилаються лише цивільним відповідачам. Як правило, позовна заява лише оголошується підсудному на початку судового слідства, у підсудного чи цивільного відповідача з'ясовується, чи визнають вони позов.
Відповідно до вимог ст. ст. 64, 328 КПК доказуванню в кримінальній справі при провадженні дізнання, досудового і судового слідства підлягає характер і розмір шкоди, завданої злочином, а також розмір витрат закладу охорони здоров'я на стаціонарне лікування потерпілого від злочинного діяння.
Постановляючи обвинувальний вирок, суд, залежно від доведеності підстав і розміру цивільного позову, задовольняє цивільний позов повністю або частково чи відмовляє в ньому. При вирішенні цивільного позову суд повинен керуватися нормами Цивільного кодексу України.
Відповідно до вимог ст. 334 КПК суд при вирішенні цивільного позову повинен у вироку навести мотиви свого рішення з посиланням на докази і вказати розмір збитків, заподіяних злочином.
У цілому суди дотримуються цих вимог закону. Наприклад, задовольняючи цивільний позов Г. Г. В. про стягнення моральної шкоди з Т. А. В., засудженого за ст. 286 ч. 3 КК, суд послався на характер заподіяної потерпілій внаслідок ДТП шкоди, тривалість її страждань, істотні зміни у її життєвих обставин, зусилля, необхідні для відновлення стану її здоров'я.
Але в непоодиноких випадках суди не завжди наводять у вироку мотиви задоволення або відхилення цивільного позову, що дає підстави для оспорювання прийнятого судом рішення в цій частині. По деяких справах, задовольняючи цивільний позов, суди у вироку обмежуються лише загальною фразою про те, що "суд вважає необхідним цивільні вимоги позивача задовольнити", або "відповідачі позов визнали, а тому він підлягає задоволенню", або "цивільний позов знайшов своє підтвердження матеріалами справи, в зв'язку з чим підлягає задоволенню".
Вироком Дніпровського районного суду м. Києва від 18.10.2002 р. В. Г. Ю. визнаний винним у скоєнні злочину, передбаченому ст. 286 ч. 2 КК, цивільний позов законного представника М. В. Є. задоволено і стягнуто з засудженого на її користь 2000 грн. для відшкодування матеріальної шкоди і 10000 грн. для відшкодування моральної шкоди. Разом з тим у мотивувальній частині вироку посилання на заявлений позов у справі, його вимоги, обгрунтування, висновки суду розрахунки відсутні.
Аналогічну помилку допущено по справі Ш. Н. П. і К. Є. І, засуджених Дарницьким районним судом м. Києва за ст. 185 ч. 3 КК.
Так, у частині цивільного позову скасовано обвинувальний вирок відносно К. В. О., засудженого за ст. 114 КК України, яким суд стягнув із засудженого на користь неповнолітнього потерпілого, сина К. В. В. 5800 грн. Задовольняючи частково позов про відшкодування моральної і матеріальної шкоди, суд не навів ніяких доказів і розрахунків для підтвердження своїх висновків, не зобов'язав конкретизувати позовні вимоги, а також не звернув увагу на те, що позовну заяву подано особою, яка не досягла повноліття.
По справі К. І. Б., засудженого Оболонським районним судом м. Києва за ст. 215 ч. 2 КК, суд у вироку послався лише на те, що цивільний позов потерпілого на суму 25000 грн. підлягає задоволенню, оскільки проти цього не заперечує підсудний. Ніяких доказів на підтвердження позову у вироку не наведено.
По справі Л. В. М. за ст. 121 ч. 2 КК суд задовольнив позов про стягнення моральної шкоди у розмірі 100000 грн. і зазначив, що "позов підлягає задоволенню як такий, що знайшов своє підтвердження в ході судового розгляду справи". При цьому суд не зазначив даних про те, в чому полягала моральна шкода і які докази підтверджували її наявність і розмір.
Слід зауважити, що вивчення практики розгляду судами цивільних позовів має місце лише поодинокі випадки, коли суди свої висновки обгрунтовують з посиланням на конкретні норми Цивільного кодексу України, які передбачають підстави для задоволення тих чи інших позовних вимог.
Відповідно до ст. ст. 28, 324, 328 КПК, цивільний позов може бути заявлений як під час досудового слідства і дізнання, так і під час судового розгляду справи, але до початку судового слідства. Залишення цивільного позову без розгляду допускається у випадках винесення виправдувального вироку за відсутністю в діях підсудного складу злочину чи при неявці цивільного позивача у судове засідання. Прийнявши цивільний позов до провадження суду в судовому засіданні, суд повинен копію позовної заяви вручити відповідачеві, визнати певних осіб цивільним позивачем і відповідачем, роз'яснити їм права, передбачені ст. ст. 50, 51 КПК, з'ясувати ставлення підсудного до позову, дослідити всі докази, надані до позовної заяви та ін.
Органи досудового слідства і суди в основному дотримуються зазначених вимог і притягають як відповідачів належних осіб.
По справі Г. О. Г., обвинуваченого за ст. 286 ч. 2 КК, було встановлено, що він, керуючи автобусом, що належав ВАТ АТП, порушив правила дорожнього руху і наїхав на пішохода. Цивільним відповідачем за позовом про відшкодування моральної шкоди було визнано ВАТ і за вироком суду з нього стягнуто на користь потерпілого 30000 грн. Мотивуючи своє рішення, Подільський районний суд м. Києва зазначив, що відповідач повинен нести відповідальність за заподіяну потерпілому його працівником під час виконання трудових обов'язків матеріальну і моральну шкоду.
Але мають місце і випадки, коли суди припускаються помилок. Так, скасовано в частині цивільного позову обвинувальний вирок щодо П. Ю. В., обвинуваченого за ст. 286 ч. 2 КК, з направленням справи на новий судовий розгляд у порядку цивільного судочинства. За вироком суду стягнуто із засудженого за моральну шкоду 20000 грн. Підлужного визнано винним у тому, що, порушивши правила дорожнього руху, вчинив наїзд на пішохода С. Л. В., внаслідок чого їй було заподіяно тяжких тілесних ушкоджень, від яких вона померла. Представником потерпілої в ході досудового слідства було пред'явлено цивільний позов до обвинуваченого та його батька Підлужного В. В., власника автомобіля, про стягнення солідарно о обох відповідачів 4500 грн. матеріальної шкоди і 80000 грн. для відшкодування моральної шкоди. Цей цивільний позов був долучений до матеріалів справи і розглядався в судовому засіданні. Проте ні в ході досудового слідства, ні в судовому засіданні питання про визнання П. В. В. цивільним відповідачем вирішено не було всупереч вимогам ст. 51 КПК. Цивільний позов у частині стягнення матеріальної шкоди взагалі залишився не вирішеним.
По справі Ч. І. В. Дніпровський районний суд м. Києва прийняв до розгляду позовну заяву потерпілого про відшкодування моральної і матеріальної шкоди під час допиту потерпілого в судовому засіданні, тобто вже після початку судового розгляду, не визнав осіб позивачем і відповідачем, не роз'яснив їм процесуальні права і обов'язки. Позов потерпілого суд безпідставно залишив без розгляду з посиланням на неявку потерпілого в судове засідання, хоча потерпілого суд допитував, дав пояснення щодо позову, підтримав його.
Порушення судом вимог КПК при розгляді цивільного позову стали підставою для скасування обвинувального вироку Голосіївського районного суду м. Києва відносно Г. С. В., яким суд залишив без розгляду цивільний позов. Як вбачається з протоколу судового засідання, представнику цивільного позивача не були роз'яснені його права, докази щодо цивільного позову не досліджувались, не були допитані свідки, показання яких мали суттєве значення по справі для вирішення цивільного позову, не оголошувались висновки експертиз.
Скасовано обвинувальний вирок у частині розгляду цивільного позову по справі Т. В. А за ст. 187 ч. 3 КК, оскільки Оболонський районний суд м. Києва стягнув із засудженого на користь потерпілого 5500 грн. на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, окремо не зазначив, яка сума підлягає на відшкодування матеріальної шкоди, а яка - на відшкодування моральної, не навів мотиви і докази, розрахунки на обгрунтування прийнятого в частині цивільного позову рішення.
Вироком Шевченківського районного суду м. Києва від 15.04.2002 р. виправдано Д. О. М. і Ц. О. В., яких обвинувачували за ст. 861, 172 ч. 2 КК, у задоволенні цивільного позову суд відмовив. Апеляційна інстанція вирок суду в частині цивільного позову змінила, зазначивши про залишення цивільного позову без розгляду на підставі ч. 3 ст. 328 КПК.
У частині цивільного позову скасовано обвинувальний вирок Дніпровського районного суду м. Києва від 25.07.2002 р. щодо В. О. П. з направленням справи на новий судовий розгляд у порядку цивільного судочинства. Вироком суд виділив цивільний позов в окреме провадження, що не передбачено законом.
Відповідно до вимог ст. 4401 ЦК розмір відшкодування моральної шкоди визначається судом з урахуванням суті позовних вимог, характеру діяння особи, яка заподіяла шкоду, фізичних чи моральних страждань потерпілого, а також інших негативних наслідків, але не менше п'яти мінімальних розмірів заробітної плати.
При розгляді цивільних позовів про відшкодування моральної шкоди суди виходили з таких загальних чинників: особливостей і ступеня тяжкості вчиненого злочину, інтенсивності й тривалості злочинних дій, суті негативних змін, що сталися в житті потерпілого, глибини і тривалості його моральних і психічних переживань, часу, необхідного для відновлення звичайного стану потерпілого.
Незважаючи на наведене, в судах м. Києва розмір відшкодування моральної шкоди в кримінальних справах по обвинуваченню осіб у скоєнні вбивств, розбоїв, грабежів, заподіянні різного ступеня тяжкості тілесних ушкоджень значно різниться і немає послідовної практики у розв'язуванні таких позовів. Ці розбіжності становлять у районних судах від 300 грн. до 100 тисяч грн., в апеляційному суді м. Києва як суду першої інстанції - від 2 тисяч грн. до 500 тисяч грн.
Наприклад, апеляційний суд м. Києва постановив стягнути солідарно з Г., М. та Л., засуджених за ст. ст. 69, 93 пп. "а", "в", "і" КК, 500 тисяч грн. на користь батька загиблого міліціонера Федоренка на відшкодування моральної шкоди.
При засудженні Г. за ст. 187 ч. 2 КК на відшкодування моральної шкоди Оболонський районний суд м. Києва стягнув на користь потерпілої 6 тисяч грн. За аналогічних обставин по справі Ш. на користь потерпілої Печерський районний суд м. Києва стягнув за моральну шкоду 47390 грн.
Зазначене свідчить, що питання встановлення верхньої межі відшкодування моральної шкоди є спірним і потребує роз'яснення Верховним Судом України.
На практиці у суддів виникають запитання - чи є обов'язковим встановлення з боку досудового слідства та судом у судовому засіданні розміру шкоди, що спричинена злочином потерпілому, в разі, коли наявність і розмір шкоди не є ознакою злочину, за вчинення якого особу притягують до кримінальної відповідальності.
Наприклад, при обвинуваченні особи за ст. 286 КК за заподіяння потерпілому тілесних ушкоджень внаслідок ДТП і встановленні, що діями особи завдано і шкоду у вигляді пошкодження автомобіля потерпілого (останнє не охоплюється ознаками злочину, передбаченого ст. 286 КК), слідчий роз'яснює потерпілому можливість подання цивільного позову і пропонує надати докази розміру збитків (витрат на ремонт автомобіля). В разі, коли такі докази цивільний позивач не надає, слідчий ніяких дій по встановленню розміру збитків і перевірці позовних вимог не виконує, а направляє справу до суду, роз'яснивши позивачеві, що відповідні докази на підтвердження позовних вимог він може надати суду. Нерідко в судовому засіданні позивачі таких доказів не надають, посилаючись на те, що слідчий сам повинен був їх зібрати, чи вимагають збирання таких доказів від суду. Така позиція позивачів, на думку деяких суддів, є безпідставною, бо суперечить вимогам ЦК, який передбачає, що саме на цивільному позивачеві лежить обов'язок надати докази на підтвердження цивільного позову. В разі, якщо шкода від злочину не є його ознакою, не можна покласти на слідство і суд встановлення розміру збитків, оскільки в таких випадках суд фактично виходить за межі доказування в кримінальній справі і виявляє упередженість на користь потерпілого.
Ця проблема тягне за собою і іншу - можливість залишення цивільного позову в кримінальній справи без розгляду з мотивів можливості збирання позивачем доказів і захисту своїх прав у порядку цивільного судочинства. При новому розгляді вирішується питання підсудності розгляду справи, питання щодо усунення позивачем недоліків позовної заяви, збираються докази на підтвердження позову, в судовому засіданні досліджують матеріали кримінальної справи, вирок по яких набрав чинності, тобто, виконуються всі вимоги, передбачені ЦК і ЦПК.
Деякі судді вважають, що обов'язок по доказуванню цивільного позову по корисливих злочинах, а також по злочинах, якими заподіяно шкоду життю чи здоров'ю потерпілого, повинен лежати на слідчому. Кримінальні справи за такими категоріями повинні надходити до районного суду з обвинувальним висновком і обгрунтованою позовною заявою по цивільному позову, складеною за правилами ст. 137 ЦПК, які підсудному повинні бути вручені одночасно після призначення справи до судового розгляду разом з обвинувальним висновком.
Усі ці питання потребують відповідного роз'яснення Верховного Суду України і законодавчого врегулювання.
На практиці виникають і запитання - чи може суд у порядку виконання вироку вирішувати питання про зняття арешту з майна або коштів, на які було накладено арешт в рахунок майбутньої конфіскації чи відшкодування потерпілому матеріальної шкоди, завданої злочином. Такі заяви надходять до суду, як правило, не від учасників процесу, а від свідків або інших зацікавлених осіб. Деякі судді вважають, що при наявності спору про право власності щодо конкретного майна, вилученого у підсудного чи зареєстрованого на його ім'я, суд у кримінальній справі не вправі вирішувати наявний спір, оскільки в кримінальній справі розглядаються лише позови потерпілих від злочину, а не інших осіб, зокрема свідків, які претендують на майно. Це підтверджується тим, що відповідно до ч. 2 ст. 411 КПК законодавець зазначив коло осіб, які беруть участь у судовому засіданні, а саме: прокурор, засуджений, захисник, при необхідності - цивільний позивач і цивільний відповідач. Відповідно до ст. 2 КПК завданнями кримінального судочинства є охорона прав і законних інтересів осіб, які беруть у ньому участь. Тому інші особи мають право звернутися в порядку цивільного судочинства з позовом про визнання права власності на майно на підставі ст. 48 Закону України "Про власність" або після поставленого вироку - з позовом про виключення цього майна з акта опису майна як належного засудженому і повернення його в натурі.
Думка інших суддів зводиться до того, що відповідно до ст. 55 Конституції України, такі особи мають право звернутися до суду з вищевказаною заявою, виходять з того, що суд у вироку зобов'язаний вирішити долю арештованого майна. Такі прогалини підлягають усуненню в порядку виконання вироку.
Ці питання також потребують відповідного роз'яснення.
2. Практика розгляду апеляцій потерпілих на вироки, ухвали, постанови місцевих судів
У 2002 р. надійшло 115 апеляцій потерпілих і їхніх представників на вироки, ухвали та постанови місцевих судів, зокрема на вироки - 67 апеляцій, на ухвали, постанови - 48. Усього розглянуто 87 апеляцій потерпілих, з них задоволено - 35, у тому числі із скасуванням вироку - 9, вирок скасовано з направленням справи на додаткове розслідування - 2, вирок скасовано з направленням справи на новий судовий розгляд - 7, ухвали і постанови скасовано з направленням справи на додаткове розслідування - 6, ухвали і постанови скасовано з направленням справи на новий судовий розгляд - 10. За наслідками розгляду апеляцій потерпілих змінено 10 вироків, у тому числі у зв'язку з суворістю покарання - 5.
У першому півріччі 2003 р. надійшло 37 апеляцій потерпілих на вироки, ухвали і постанови місцевих судів, у тому числі на вироки - 25 апеляцій, на ухвали, постанови - 12. Усього розглянуто 25 апеляцій потерпілих, з них задоволено - 11, у тому числі із скасуванням вироку - 5, вирок скасовано з направленням справи на додаткове розслідування - 1, вирок скасовано з направленням справи на новий судовий розгляд - 4, ухвали і постанови скасовано з направленням справи на новий судовий розгляд - 4. За наслідками розгляду апеляції потерпілого змінено 1 вирок, у тому числі у зв'язку з суворістю покарання - 1.
Проведеним узагальненням встановлено, що основними причинами скасування апеляційним судом м. Києва вироків суду першої інстанції є невиконання органами досудового слідства чи судами вимог закону, які призводили до неповноти та однобічності дослідження обставин справи, порушення прав учасників судового розгляду, неправильна правова оцінка дій засуджених, призначення їм м'якого покарання за вчинений злочин.
На практиці мають місце випадки, коли органи досудового слідства внаслідок неповноти дослідження обставин справи дають неправильну оцінку діянню і пред'являють обвинувачення у вчиненні менш тяжкого злочину. Суди ж поверхово досліджують обставини справи і докази, без достатніх підстав виносять обвинувальні вироки, погоджуючись з пред'явленим обвинуваченням, що при розгляді апеляцій потерпілих призводило до скасування вироків.
Так, вирок Святошинського районного суду м. Києва щодо Т. М. З., засудженого за ст. ст. 125 ч. 2, 119 ч. 1 КК України, скасовано з направленням справи на додаткове розслідування, для перевірки обставин, які свідчать про наявність підстав для застосування закону за більш тяжкий злочин, передбачений ст. 94 КК України, оскільки орган слідства і суд належним чином не проаналізували дії Т. М. З. і не вказали в чому саме полягає його необережність при нанесенні ножем удару особі, яка намагалася припинити його злочинні дії.
В зв'язку з неповнотою досудового і судового слідства, їх однобічністю, невідповідністю висновків суду фактичним обставинам справи скасовано вирок Голосіївського районного суду відносно Т. А. В. і М. Ш., засуджених за ст. 176 ч. 2 КК України.
Задоволено апеляцію потерпілого і вирок Печерського районного суду м. Києва щодо К. В. О., засудженого за ст. 190 ч. 2 КК України, скасовано апеляційною інстанцією з направленням справи на додаткове розслідування для притягнення до відповідальності інших осіб.
Причинами скасування вироків з постановленням вироків апеляційною інстанцією є невідповідність призначеного судом першої інстанції покарання ступеня тяжкості вчиненого злочину та особі засудженого.
Так, вироком Шевченківського районного суду м. Києва від 25.02.2002 р. Б. Є. О. засуджений за ст. 94 КК України на 9 років позбавлення волі. Апеляційна інстанція прийшла до висновку про необхідність застосування до засудженого більш суворого покарання і скасувала вирок районного суду в частині призначеного покарання, постановивши свій вирок з призначенням покарання у вигляді 12 років позбавлення волі, зазначивши, що суд першої інстанції недостатньо врахував тяжкість наслідків вчиненого злочину, наявність у померлого численних колото-різаних ран в області шиї, голови, тулуба, негативні дані, що характеризують особу винного, та обставину, що обтяжує покарання, - вчинення злочину у стані алкогольного сп'яніння.
Також за м'якість покарання скасовано вирок Шевченківського районного суду щодо Є. О. О., засудженого за ст. 185 ч. 3 КК України із застосуванням ст. 69 КК України на 2 роки позбавлення волі. Призначаючи покарання нижче від найнижчої межі, встановленої санкцією закону, суд послався на щире каяття винного. Проте суд не врахував, що Є. О. раніше був тричі судимий за корисливі злочини, судимість не знято і не погашено в установленому законом порядку, шкоду потерпілій не відшкодовано, злочин вчинено в нічній час. Апеляційний суд засудив Є. до 4-х років позбавлення волі.
Вироком Дарницького районного суду м. Києва від 01.08.2002 р. засуджено Б. К. О. і П. В. М. за ст. 185 ч. 3 КК України за вчинення крадіжки майна потерпілого Т. Г. П. - комп'ютера вартістю 788 грн. та іншого майна. Однак відповідно до видаткової накладної, вартість викраденого комп'ютера становила 4080 грн., а всього викрадено майна потерпілого на суму 6075 грн., що у 250 і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян на момент вчинення злочину і становить об'єктивну сторону злочину, передбачену ч. 4 ст. 185 КК України. Апеляційна інстанція вирок суду у частині кваліфікації дій винних скасувала, кваліфікувала їхні дії за ч. 4 ст. 185 КК України, призначивши нове покарання та збільшивши розмір задоволення цивільного позову потерпілого Т. Г. П.
Відповідно до вимог ст. 348 КПК, суб'єктами апеляційного оскарження є цивільний відповідач або його представник у частині, що стосується вирішення позову (п. 7), потерпілий і його представник у частині, що стосується інтересів потерпілого, але в межах вимог, заявлених ними в суді першої інстанції.
Багато випадків, коли суди, розглядаючи справи, практично з'ясовують позицію потерпілого лише по заявленому цивільному позову. Що ж стосується доведення винності, кваліфікації діяння і міри покарання потерпілі чи їх представники, як правило, своєї думки не висловлюють або їхня промова в судових дебатах є не конкретною. Так, наприклад, потерпілі заявляють "на розсуд суду", "нехай він отримає справедливе покарання". При такій позиції потерпілого важко сказати, з яких мотивів потерпілий може оскаржити вирок суду, особливо, що стосується погіршення становища засудженого.
Нерідко суди розглядають справи у відсутності потерпілого чи його представника, що також у подальшому утруднює визначення меж в апеляції.
Практика апеляційного суду свідчить про те, що в основному в таких випадках апеляції потерпілих, у тому числі, в яких ставиться питання про погіршення становища засудженого (виправданого), приймаються до розгляду. Ці питання підлягають додатковому роз'ясненню Верховного Суду України.
По-різному поступають районні суди при виконанні вимог ст. ст. 351, 354 КПК, коли в поданих іншими учасниками судового розгляду в апеляціях ставиться питання про пом'якшення покарання засудженим. В одних випадках потерпілим повідомляють про надходження такої апеляції, в інших не повідомляють. Апеляційний суд у деяких випадках також розглядає такі апеляції без повідомлення потерпілих або ж повертає справу до районного суду для повідомлення потерпілих.
Вважаємо, що питання міри покарання стосується моральних інтересів потерпілого і йому, як заінтересованій особі, необхідно повідомляти про находження такої апеляції і дату призначення справи до розгляду в апеляційній інстанції. Про розгляд апеляції іншого учасника, в якій ставиться питання про пом'якшення покарання, без повідомлення потерпілого про надходження апеляції та дату апеляційного розгляду, само по собі не може тягнути скасування апеляційної ухвали. В усіх інших випадках, якщо в апеляції суб'єктів ставиться питання про необгрунтованість засудження, неповідомлення потерпілого слід вважати порушенням права потерпілого, яке тягне скасування рішення апеляційної інстанції.
3. Деякі питання, що виникли у суддів при застосуванні норм кримінально-процесуального законодавства, і пропозиції про розширення прав осіб, які постраждали від злочину
Права потерпілого в кримінальному процесі не можуть бути обмежені меншими, ніж права, надані підозрюваному й обвинуваченому, оскільки від скоєного злочину негативні наслідки настають і для обвинуваченого, і для потерпілого. Якщо розглядати в загальному порядку Кримінально-процесуальний кодекс, то можна сказати, що законодавець, досконало виписавши права підозрюваного обвинуваченого й підсудного, не повною мірою ставить на один рівень потерпілого від злочину, недостатньо приділяє увагу особі потерпілого, про що свідчить значно менший обсяг прав потерпілого, ніж в обвинуваченого, підсудного.
Судді висловлюють міркування щодо збільшення прав потерпілого при розгляді кримінальних справ, які зводяться до наступного:
1. Підлягає законодавчому визначенню процесуальне положення особи, яка постраждала від злочину, на стадії після порушення кримінальної справи до моменту визнання цієї особи потерпілою, наділення її правами заявляти клопотання про здійснення оперативно-розшукових дій, обшуку, огляду, виїмки, проведення експертиз тощо;
1-а. Ввести норму, згідно якої потерпілими слід визнавати не тільки фізичних осіб, а й юридичних, оскільки у разі, якщо злочином порушуються інтереси юридичної особи, за діючим КПК, вона визнається лише цивільним позивачем. У такому випадку потерпілий у справі відсутній, що не відповідає дійсності. Якщо прокурор відмовився від обвинувачення, то юридична особа не вправі підтримати раніше пред'явлене обвинувачення, що є порушенням її конституційних прав і прогалиною у КПК.
2. Передбачити в законі норму, згідно з якою на стадії досудового слідства наділити потерпілого та його представника правом на ознайомлення з постановою слідчого про призначення експертизи, заявляти відвід експертові, бути присутнім з дозволу слідчого під час проведення експертизи й давати пояснення експертові, ставити питання перед експертом, знайомитися з матеріалами експертизи одразу після її проведення, тобто потерпілий повинен мати такі самі права, якими користується звинувачений.
3. Передбачити обов'язок слідчого водночас з порушенням кримінальної справи виносити постанову про визнання особи потерпілою або одразу після одержання первинних даних про заподіяння злочином особі моральну, фізичну або майнову шкоду. Копію постанови направляти потерпілому, з роз'ясненням його процесуальних прав.
4. Нарівні з обвинуваченим, ввести норму про обов'язкове направлення копії обвинувального висновку потерпілому.
5. Вимога до потерпілих з боку суду про обов'язкову участь у засіданні суду і давання показань є порушенням прав потерпілого. Тому слід визнати неконституційними норми ч. 3 ст. 72 КПК, ст. 1854, 1855 КУпАП.
6. Уразі відмови прокурора від обвинувачення потерпілий має право вимагати продовження розгляду справи і підтримувати обвинувачення. У таких випадках необхідно ввести інститут обов'язкової участі адвоката як представника потерпілого, при умові, що потерпілий хоче цього захисту, але за відсутністю коштів чи з інших об'єктивних причин не може цього зробити.
7. В разі зменшення прокурором обсягу обвинувачення або зміни кваліфікації дій підсудного на статтю кримінального закону, яка передбачає відповідальність за менш тяжкий закон, потерпілий має право підтримувати обвинувачення у раніше пред'явленому обсязі. В таких випадках необхідно ввести інститут обов'язкової участі адвоката як представника потерпілого, при умові, що потерпілий бажає цього захисту, але за відсутністю коштів чи з інших об'єктивних причин не може цього зробити.
8. У випадку відмови прокурора від обвинувачення у відсутності потерпілого або його представника суд має вжити відповідних заходів до з'ясування позиції потерпілого з цього приводу.
9. В разі розгляду справи судом без участі потерпілого, суд зобов'язаний направити йому копію вироку і роз'яснити порядок його апеляційного оскарження.
10. Внести зміни до ст. ст. 28, 29, 49, 50, 64, 122, 267 КПК України, в яких передбачити, що цивільний позов у кримінальній справі вправі пред'явити особа, яка зазнала матеріальної чи моральної шкоди від злочину. Потерпілий в ході досудового слідства і судового розгляду справи має право пред'явити цивільний позов про стягнення не тільки матеріальної шкоди, а й моральної.
11. Внести доповнення до ст. 328 КПК, зазначивши про додаткову підставу залишення цивільного позову без розгляду за клопотанням цивільного позивача, в разі смерті позивача.
12. Визнати обов'язковою участь потерпілого в судовому засіданні під час вирішення питання про звільнення від кримінальної відповідальності відповідно до ст. ст. 7, 71, 72, 73, 8, 9, 10, 111 КПК. У разі закриття справи в порядку ст. 282 КПК суд направляє потерпілому та його представникові копію постанови.
13. Визнати антиконституційним покладений чинним Кодексом на суди обов'язок порушити кримінальні справи (у справах приватного обвинувачення), ввести норми, за якими ці обов'язки покласти на органи досудового слідства, прокурора.
14. Главу 35 КПК "Протокольна форма досудової підготовки матеріалів" доповнити положеннями, якими наділити особу, яка постраждала від злочину, на стадії розслідування матеріалів органом дізнання процесуальними правами надавати докази, заявляти клопотання про витребування інших доказів, знайомитися з усіма матеріалами, про що робиться відповідна позначка в протоколі, яку засвідчує підписом особа, яка постраждала від злочину.
15. Визнати доцільним у порядку ст. 430 КПК у разі порушення прокурором кримінальної справи за злочини, передбачені в ст. 425 КПК, покласти на нього обов'язок одночасно приймати рішення про визнання особи потерпілою, роз'ясненні їй процесуальних прав і забезпеченні заходів майбутнього цивільного позову.
16. Необхідність передбачити в законі обов'язок органу дізнання, слідчого й суду повідомити потерпілого і його представника про зупинення провадження у справі. У разі бажання потерпілого, ознайомити його з матеріалами, що стали підставою для зупинення провадження у справі. Постанову про зупинення кримінальної справи потерпілий має право оскаржити до прокурора або до суду.
17. Істотними порушеннями вимог кримінально-процесуального закону відповідно до ст. 370 КПК слід визнати порушення законних прав і інтересів потерпілого.
Суддя апеляційного суду | |