Завданнями кримінального судочинства є як охорона прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, які беруть у ньому участь, так і швидке і повне розкриття злочинів та викриття винних. Особливої важливості набуває при цьому забезпечення органами дізнання, слідчими, прокурорами та суддями правильного застосування законодавства з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності, і жоден невинний не був покараний. Реалізація цих завдань неможлива без прийняття правоохоронними органами законних і обгрунтованих процесуальних рішень, які, в свою чергу, мають грунтуватися на перевірених та правильно оцінених відомостях, одержаних відповідно до вимог кримінально-процесу-ального закону. Як свідчить практика, правоохоронні органи віддають перевагу оцінці достовірності відомостей, що містяться у доказах, нерідко нехтуючи з'ясуванням допустимості джерел доказів. Адже відомості, отримані в результаті проведення ОРД, можуть бути достовірними, але міститися в джерелах, які були одержані з порушенням законодавства, а тому є недопустимими для використання у кримінальному судочинстві
Правоохоронне правозастосування має насамперед соціальне призначення, що має реалізовуватися у забезпеченні прав і свобод людини, утвердженні законності та правопорядку. Відомо, що громадянин будь-якої демократичної держави потерпає від сваволі посадових осіб, зловживання владою або службовим становищем, перевищення посадових повноважень меншою мірою, ніж у тоталітарних країнах. Для XXI сторіччя, як і для XVIII, актуально звучать слова Ш. Монтеск'є: "Коли я відправляюся в будь-яку країну, я перевіряю не те, чи хороші там закони, а те, як вони здійснюються, тому що хороші закони зустрічаються скрізь". Суть самої законності полягає в тому, що жодне правове питання не може бути вивченим та дослідженим без розгляду того, як застосовуються норми права, як забезпечується їх дотримання та виконання. Причому субстанціональною ознакою законності виступає верховенство права як соціальний феномен, обумовлений пріоритетом прав людини.
Частина 1 ст. 65 Кримінально-процесуального кодексу визнає доказами в кримінальній справі всякі фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку орган дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність або відсутність суспільно^ небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила' це діяння, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані можуть встановлюватися показаннями підозрюваного та обвинуваченого. Згідно зі ст. 73 Кримінально-процесуального кодексу підозрюваний вправі давати показання з приводу обставин, що стали підставою для його затримання або застосування запобіжного заходу, а також з приводу всіх інших відомих йому обставин у справі. Стаття 74 також надає обвинуваченому право давати показання за пред'явленим йому обвинуваченням, а також з приводу всіх інших відомих йому обставин у справі і доказів, що є у справі. Показання як підозрюваних, так і обвинувачених підлягають перевірці, причому за умов визнання підозрюваним або обвинуваченим своєї вини може бути покладено в основу обвинувачення лише при підтвердженні цього визнання сукупністю доказів, що є у справі.
За законом цінність доказів, що підтверджують обставини справи залежить від достовірності джерела їх повідомлення, а у випадку повідомлення відомостей підозрюваним або обвинуваченим від фактів, що підтверджують їх показання. Отже, визнання особою вини та повідомлення нею відомостей, докази яких вже є у справі, за певних умов може слугувати основою обвинувачення.
Відомо, що підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого Кримінальним кодексом, тобто сукупність ознак, за наявності яких реально вчинене суспільно небезпечне діяння визнається злочином. Відсутність хоча б одного з елементів складу злочину (об'єкта, суб'єкта, об'єктивної чи суб'єктивної сторони злочину) свідчить про те, що дії особи, поведінка якої оцінюється у даному конкретному випадку, не є злочином. Вина особи відповідно до ч. 2 ст. 2 Кримінального кодексу має бути доведена в законному порядку.
У процесі збирання доказів дії особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора або суду можуть виявитися недостатніми для доведення вини особи, але ч. З ст. 66 Кримінально-процесуального кодексу надає особам, що здійснюють провадження справи, право доручити оперативно-розшуковим підрозділам провести оперативно-розшукові заходи та використати відповідні засоби для отримання фактичних даних, які можуть бути доказами у кримінальній справі.
На практиці, саме на цьому етапі найчастіше визнають свою вину обвинувачені та підозрювані, причому перевірка показань сукупністю доказів, що є у справі, дає позитивний результат. Згодом, у суді, обвинувачені відмовляються від своїх показань мотивуючи це тим, що отримані вони були внаслідок застосування тортур та катувань, заявляють, що над ними знущалися співробітники правоохоронних органів, тому вони і визнали свою вину, щоб уникнути нелюдського, жорстокого, принижуючого гідність ставлення. І це при тому, що особа не несе відповідальність за відмову давати показання або пояснення щодо себе (ст. 28 Конституції).
Щодо допустимості доказів, які використовуються у кримінальному процесі, to вітчизняне законодавство, на відміну від світових взірців, фактично не містить чіткого механізму заборони використання у кримінальному судочинстві доказів, щодо законності отримання яких сторони (обвинувачення чи захист) мають сумніви чи підтверджені фактами заперечення.
Відсутність такого механізму і створює всі умови для продовження отримання від обвинувачених або підозрюваних осіб зізнань, яких не вистачає слідству. Схема, за якою зібрані за справою фактичні дані підтверджують зізнання особи, є досить зручною для слідства, причому дотримання принципу законності отримання зізнання особи під сумнів не ставиться — доти, доки захист не доведе протилежне (а трапляється це не так вже й часто, як свідчить статистика та інформація з преси про резонансні, гучні справи).
'Термін "катування" означає будь-яку дію, якою будь-якій особі навмисне заподіюються сильний біль або страждання, фізичне чи моральне, щоб отримати від неї або від третьої особи відомості чи визнання, покарати її за дії, які вчинила юна або третя особа чи у вчиненні яких вона підозрюється, а також залякати чи примусити її або третю особу, чи з будь-якої причини, що грунтується на дискримінації будь-якого виду, коли такий біль або страждання заподіюються державними посадовими особами чи іншими особами, які виступають як офіційні, чи з їх підбурювання, чи з їх відома, чи за їх мовчазної згоди." Це визначення дає стаття 1 Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання. Чинний Кримінальний кодекс у ст. 127 визначає катування як умисне заподіяння сильного фізичного болю або фізичного чи морального страждання шляхом нанесення побоїв, мучення або інших насильницьких дій з метою спонукати потерпілого або іншу особу вчинити дії, що суперечать їх волі. Але водночас жодної вказівки на суб'єкт злочину, отже, суб'єкт катування — загальний. Насильницькі дії, вчинені службовими особами з метою спонукання потерпілого до дій, що суперечать його волі, можуть бути кваліфіковані, зокрема, за ст. 365 або ст. 373 Кримінального кодексу.
На відміну від ст. 127, суб'єкт злочинів, передбачених статтями 365 та 373 Кримінального кодексу є спеціальним: до службових осіб законодавство відносить слідчих, прокурорів, оперативний склад СБУ, працівників міліції. У рамках тематики даної статті нас цікавить те, що суб'єктом злочину є співробітники органів дізнання, які на доручення і за вказівками слідчого (ч. 3 ст. 114 Кримінально-про-цесуального кодексу) провадять слідчі дії.
Метою насильницьких дій при катуванні є намагання примусити потерпілого або іншу особу до дій, що суперечать їхній волі, наприклад, надати певні відомості чи зробити зізнання. Відповідно до ст. 365 Кримінального кодексу перевищення службових повноважень — це дії службової особи, що полягають в умисному вчиненні службовою особою дій, які ніхто не має права виконувати або дозволяти: катування, застосування тортур, приниження гідності тощо. Частина 2 цієї ж статті передбачає відповідальність за такі самі дії, що супроводжувалися насильством, застосуванням зброї або болісними і такими, що ображають особисту гідність потерпілого, діями. Застосування зброї передбачає не тільки завдання нею тілесних ушкоджень або смерті, а й погрозу зброєю. Причому відповідальність за дії, передбачені ч. 2 ст. ст. 365, настає незалежно від фактичного заподіяння шкоди здоров'ю чи позбавлення життя потерпілого. Умисне заподіяння смерті внаслідок перевищення влади або службових повноважень кваліфікується за сукупністю злочинів, передбачених ч. 3 ст. 355 та відповідними статтями, що передбачають відповідальність за умисне вбивство (зокрема, статті 112, 115, 348, 379). Необережне заподіяння смерті, умисне або необережне заподіяння тяжкого тілесного ушкодження охоплюється ч. З ст. 365 і додаткової кваліфікації за статтями 119, 121 або 128 не потребує. Якщо ж перевищення влади або службових повноважень призвело до самогубства потерпілого чи спроби його вчинити, наслідком якої стало тяжке тілесне ушкодження, дії службової особи підлягають кваліфікації за ч. 3 ст. 365 і не потребують додаткової кваліфікації за ст. 120 Кримінального кодексу.
Об'єктивна сторона злочину, передбаченого ст. 373 Кримінального кодексу, полягає у примушуванні обвинуваченого або підозрюваного давати показання при допиті під час дізнання та попереднього слідства, причому обов'язковою ознакою об'єктивної сторони є також спосіб — незаконні дії. Під поняття незаконних дій при цьому можуть підпадати й дії, що принижують честь та гідність потерпілого, жорстоке, нелюдське ставлення, катування та застосування тортур, адже ч. 2 цієї статті визнає кваліфікованим видом злочину поєднання незаконних дій з насильством та знущанням над особою.
Злочин вважається закінченим з моменту вчинення незаконних дій при допиті. Саме на допиті, адже примушування давати показання може, за нормою статті, здійснюватися тільки під час допиту. А яким чином кваліфікувати дії щодо особи, яка тримається під вартою, пов'язані із тиском, погрозами зброєю, розправою з близькими та рідними, катуванням та мордуванням, що здійснюються не під час допиту, але мають на меті отримання від підслідного зізнання або інших відомостей? Як розцінювати той факт, що вже самі умови ізоляторів тимчасового утримання принижують гідність особи, спричиняють моральні страждання? Як ставитися до фактів утримання в ізоляторах тимчасового утримання осіб, які за висновками лікарів можуть утримуватися лише в умовах медичної санітарної частини, якої в ізоляторі немає?
Вирішенням питання визначення кримінальної відповідальності посадових осіб органів дізнання та попереднього слідства за примушування підслідних давати показання та визнавати свою вину проблема не вичерпується. Залишаються питання доказування вини осіб, котрі здійснюють катування над підслідними, а їх вирішення, як показує практика захисників, пов'язано з багатьма проблемами, які у форматі даної статті розглянути неможливо. Отже, далі буде.