ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

                          ОГЛЯДОВИЙ ЛИСТ

                     03.12.2004  N 04-5/3180


                                      Господарські суди України


           Про деякі питання практики вирішення спорів,
            пов'язаних із застосуванням законодавства
                про захист економічної конкуренції

         (за матеріалами справ, розглянутих у касаційному
            порядку Вищим господарським судом України)

          ( Із змінами, внесеними згідно з Листом Вищого
                                     господарського суду
           N 01-8/515 ( v0515600-05 ) від 29.03.2005 )

     У порядку  інформації  та  для  врахування  у  розгляді справ
надсилається огляд вирішених господарськими судами спорів,  судові
рішення   у   яких   переглянуто   в   касаційному  порядку  Вищим
господарським судом України.

     1. У вирішенні питання про  наявність  підстав  для  визнання
недійсним  оспорюваного рішення Антимонопольного комітету України,
прийнятого за результатами  здійсненої  ним  перевірки  додержання
законодавства   про   захист  економічної  конкуренції,  необхідно
з'ясовувати  додержання  приписів  Положення  про  порядок   такої
перевірки,  затвердженого розпорядженням Антимонопольного комітету
України від 25.12.2001 N 182-р ( z0139-02 ).
     Рішенням господарського  суду  міста  Києва визнано недійсним
рішення Антимонопольного комітету України  (далі  -  Комітет)  про
порушення  відкритим  акціонерним  товариством (далі - Товариство)
законодавства про захист  економічної  конкуренції  та  накладення
штрафу (далі - оспорюване рішення).  Рішення суду першої інстанції
мотивовано тим, що позивачем належним чином обґрунтовано наявність
підстав  для  визнання  недійсним  оспорюваного  рішення  Комітету
відповідно  до  вимог  статті  59  Закону  України   "Про   захист
економічної  конкуренції" ( 2210-14 ),  оскільки відповідач вийшов
за  межі  своїх  повноважень  у  здійсненні  перевірки  додержання
Товариством законодавства про захист економічної конкуренції.
     Постановою Київського   апеляційного   господарського    суду
рішення  господарського суду міста Києва скасовано,  у задоволенні
позову відмовлено. Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано
тим,  що  Комітет  у  проведенні  перевірки  діяв  у  межах  своїх
повноважень,  а  отже  немає  підстав   для   визнання   недійсним
оспорюваного   рішення   відповідача.   За  висновком  апеляційної
інстанції,  діями позивача у проведенні перевірки порушено  вимоги
пункту  16  статті  50  Закону  України  "Про  захист  економічної
конкуренції" ( 2210-14 ).
     У касаційній  скарзі  до  Вищого  господарського суду України
Товариство просить  скасувати  постанову  Київського  апеляційного
господарського  суду  і  залишити  без змін рішення господарського
суду міста Києва у цій справі.  Скарга мотивується тим,  що  судом
апеляційної   інстанції   неправильно   застосовано   до   спірних
правовідносин сторін приписи статей 4 та  7  Закону  України  "Про
Антимонопольний комітет України" ( 3659-12 ),  пунктів 2, 4, 8, 32
та  34  Положення  про  порядок  проведення  перевірок  додержання
законодавства  про  захист економічної конкуренції,  затвердженого
розпорядженням Антимонопольного комітету  України  від  25.12.2001
N 182-р  (  z0139-02  )  (далі  -  Положення),  а  також помилково
застосовано  приписи  статті  50  Закону   України   "Про   захист
економічної конкуренції" ( 2210-14 ).
     Перевіривши повноту   встановлення   обставин    справи    та
правильність  застосування судовими інстанціями норм матеріального
та процесуального права,  Вищий господарський суд  України  дійшов
висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги
та скасування постанови суду апеляційної інстанції.
     Судовими інстанціями у справі встановлено:
     - оспорюваним рішенням Комітету  встановлено  факт  порушення
позивачем законодавства про захист економічної конкуренції у формі
створення  перешкод  у  проведенні  перевірки  шляхом  недопущення
комісії   територіального  відділення  Комітету  до  перевірки  та
відмови у наданні інформації (пункт 16 статті  50  Закону  України
"Про  захист  економічної  конкуренції"  (  2210-14  ),  за  що на
позивача накладено штраф у сумі 220000 грн.;
     - в   оспорюваному   рішенні  зазначено,  що  підставами  для
проведення перевірки є вимога прокурора Дніпропетровської  області
та розгляд Комітетом справи;
     - у наказі територіального відділення Комітету на  проведення
перевірки:
     зазначено, що перевірка  проводиться  на  підставі  пункту  8
Положення ( z0139-02 );
     не зазначено характер перевірки (планова чи позапланова);
     затверджено строк  проведення перевірки у період з 08.09.2003
по 28.09.2003;
     затверджено план перевірки на цей період;
     відповідно до акта про недопущення до проведення перевірки, з
текстом  якого  позивача  ознайомлено,  разом  з  членами  комісії
Комітету  з  перевірки  був  присутній   уповноважений   працівник
прокуратури.
     Причиною спору зі справи стало питання про наявність  підстав
для визнання недійсним оспорюваного рішення Комітету.
     Судом апеляційної інстанції з достатньою повнотою встановлено
обставини справи,  що входять до предмету доказування у справі, та
цим  обставинам  дано  правильну   юридичну   оцінку.   Апеляційна
інстанція на підставі аналізу змісту приписів пунктів 2,  8, 16.3,
24, 31 - 32,  34,  37 - 38 та 50 Положення (  z0139-02  ),  статей
35 - 36,   41,   50   Закону    України  "Про  захист  економічної
конкуренції" ( 2210-14 ) дійшла правильного висновку про те,  що у
Комітету   були   належні   підстави   для   перевірки  додержання
Товариством законодавства про захист  економічної  конкуренції,  а
отже  позивачем неправомірно не допущено представників відповідача
до проведення перевірки.
     Згідно з  пунктом  16  статті  50  Закону України "Про захист
економічної конкуренції" ( 2210-14 ) порушенням законодавства  про
захист  економічної  конкуренції  є створення перешкод працівникам
Комітету,  його територіального відділення у проведенні перевірок,
огляду,  вилученні  чи  накладенні  арешту  на  майно,  документи,
предмети  чи  інші  носії  інформації.   Недопущення   працівників
Комітету  до  проведення  перевірки  є формою створення перешкод у
проведенні перевірки.
     Суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про те,
що підставою для здійснення перевірки  Комітетом  були  обставини,
визначені  у  пункті  8.4  Положення  (  z0139-02 ).  Згідно з цим
пунктом  обставиною  для  проведення  позапланової   перевірки   є
ініціатива  органів  Комітету,  голови  відділення,  відповідно до
абзацу четвертого частини 1 статті 36 Закону України  "Про  захист
економічної  конкуренції"  (  2210-14  )  у  разі  безпосереднього
виявлення  державними  службовцями  Комітету,   відділення   ознак
порушення  об'єктом перевірки законодавства про захист економічної
конкуренції,  визначеного статтею 50 Закону  України  "Про  захист
економічної конкуренції" та статтями 1, 4 - 19 Закону України "Про
захист від недобросовісної конкуренції" ( 236/96-ВР ).  Відповідно
до  змісту  приписів  статей  35  та 36 Закону України "Про захист
економічної конкуренції" початок  розгляду  справи  про  порушення
законодавства  про захист економічної конкуренції містить достатню
підставу для ініціативи з боку зазначених органів і посадових осіб
Комітету на проведення позапланової перевірки.
     Єдиною помилкою,  яка не вплинула на  правильність  юридичної
оцінки  обставин  справи,  був висновок суду апеляційної інстанції
про наявність підстави  для  проведення  перевірки  Комітетом,  що
визначена у пункті 8.10 Положення ( z0139-02 ).  Згідно з приписом
цієї норми позаплановою виїзною перевіркою  вважається  перевірка,
яка  не  передбачена  в планах роботи Комітету,  відділення і може
проводитися без попереднього письмового повідомлення.  Позапланова
перевірка проводиться відповідно до наказу Голови Комітету, голови
відділення,  розпорядження органу  Комітету  за  місцезнаходженням
об'єкта  перевірки  або  за  місцезнаходженням його відокремленого
структурного  підрозділу  уповноваженими  працівниками   Комітету,
відділення,   виходячи  з  їхніх  функціональних  повноважень,  за
наявності доручення спеціальних органів боротьби  з  організованою
злочинністю  відповідно до підпункту "в" пункту 1 статті 18 Закону
України "Про організаційно-правові основи боротьби з організованою
злочинністю"  (  3341-12  ).  Однак,  згідно  з приписом частини 2
статті 5 Закону України "Про організаційно-правові основи боротьби
з  організованою  злочинністю"  до  державних органів,  спеціально
створених для боротьби з організованою  злочинністю,  належать  на
даний  час  лише спеціальні підрозділи по боротьбі з організованою
злочинністю Міністерства внутрішніх справ  України  та  спеціальні
підрозділи  по  боротьбі  з корупцією та організованою злочинністю
Служби безпеки України. А відповідно до припису частини 3 статті 5
цього Закону до державних органів,  які беруть участь у боротьбі з
організованою злочинністю, належать, зокрема, і органи прокуратури
України.  Тому у відповідача була відсутня підстава для проведення
перевірки, передбачена у пункті 8.10 Положення.
     З огляду  на  викладене судом апеляційної інстанції правильно
скасовано рішення суду першої інстанції у цій справі.

     2. У  розгляді  позову   про   визнання   недійсним   рішення
Антимонопольного  комітету  України необхідно досліджувати питання
про наявність підстав,  визначених пунктом першим статті 60 Закону
України  "Про  захист  економічної  конкуренції"  ( 2210-14 ) щодо
строків звернення до суду з позовом про визнання недійсним рішення
Комітету.
     Рішенням господарського      суду      задоволено       позов
Антимонопольного    комітету   України   (далі   -   Комітет)   до
господарського товариства (далі - Товариство) про стягнення штрафу
та пені.  Судове рішення мотивоване посиланням на статтю 56 Закону
України "Про захист економічної конкуренції" ( 2210-14 ),  а також
преюдиціальними  фактами,  встановленими  рішенням  господарського
суду у справі N 41/74а,  яким відмовлено у  позові  Товариства  до
Комітету   про  визнання  недійсними  його  рішень  про  порушення
антимонопольного законодавства і накладення штрафу.
     Ухвалою господарського  суду  на  підставі  пункту  2 частини
першої статті 62  Господарського  процесуального  кодексу  України
( 1798-12  )  (далі  -  ГПК),  відмовлено  у  прийнятті зустрічної
позовної заяви Товариства до Комітету з тих же мотивів.
     Постановою суду   апеляційної   інстанції  ухвалу  і  рішення
господарського суду залишено без змін з тих же підстав.
     Не погоджуючись  із судовими актами,  Товариство у касаційній
скарзі до Вищого господарського суду України просило їх  скасувати
і  прийняти нове рішення,  яким визнати недійсним рішення Комітету
про порушення антимонопольного законодавства і накладення штрафу.
     Касаційну скаргу мотивовано тим, що:
     у рішенні господарського суду зі справи  N  41/74а  спір  між
сторонами  про  визнання  недійсними рішень Комітету про порушення
антимонопольного законодавства і накладення штрафу  розглянуто  із
інших   підстав,   ніж   зазначено  у  зустрічній  позовній  заяві
Товариства;
     у рішенні    Комітету    про    порушення    антимонопольного
законодавства і накладення штрафу стосовно Товариства  неправильно
застосовано розмір штрафу.
     Перевіривши на  підставі  встановлених   фактичних   обставин
справи   правильність   застосування   судовими  інстанціями  норм
матеріального і  процесуального  права,  Вищий  господарський  суд
України  дійшов висновку про необхідність передачі справи на новий
розгляд виходячи з такого.
     Рішенням господарського  суду  у справі N 41/74а відмовлено у
задоволенні позову Товариства до Комітету про визнання  недійсними
його   рішень   про  порушення  антимонопольного  законодавства  і
накладення штрафу.  Судом у даній справі не досліджувалися питання
про  обґрунтованість розміру накладеного штрафу та щодо додержання
Комітетом правил розгляду  справ  про  порушення  антимонопольного
законодавства.
     Отже, судом у справі N 41/74а вирішено господарський спір між
тими  ж  сторонами,  про  той же предмет,  але з інших підстав.  З
огляду на викладені  обставини  судовими  інстанціями  неправильно
відмовлено  у  прийнятті  зустрічної  позовної  заяви Товариства у
даній справі.
     Судовими інстанціями  у  справі  не досліджено обставини,  що
підлягають   встановленню   при   розгляді   зустрічного    позову
Товариства.   Оскільки  можливе  задоволення  господарським  судом
зустрічного позову виключатиме повністю  чи  частково  задоволення
первісного  позову  у  справі,  рішення  суду  першої інстанції та
постанова суду апеляційної  інстанції  з  цієї  справи  підлягають
скасуванню.
     З урахуванням викладених  обставин  Вищий  господарський  суд
України  ухвалу  господарського  суду,  рішення  названого суду та
постанову суду апеляційної інстанції у даній  справі  скасував,  а
справу направив на новий розгляд.

     3. Порушення  законодавства  про  захист  від недобросовісної
конкуренції,  передбачене статтею 7 Закону України "Про захист від
недобросовісної конкуренції" ( 236/96-ВР ) у вигляді неправомірної
порівняльної реклами,  не потребує доведення факту зниження попиту
на товар внаслідок порівняльної реклами.
     Рішенням господарського суду задоволено позов підприємства до
територіального відділення Антимонопольного комітету України (далі
- Відділення)  про  визнання  недійсним  рішення  адміністративної
колегії  Відділення  про  порушення  законодавства  про захист від
недобросовісної конкуренції та накладення штрафу.  Судове  рішення
мотивоване тим,  що відповідно до припису пункту 5 Правил розгляду
справ  про  порушення   законодавства   про   захист   економічної
конкуренції, затверджених розпорядженням Антимонопольного комітету
України від 19.04.94 N 5 ( z0090-94 ),  в  редакції  розпорядження
Антимонопольного комітету    України    від   29.06.98   N   169-р
( z0471-98 ) (далі - Правила),  адміністративна колегія Відділення
не  мала повноважень розглядати справу про порушення законодавства
про захист від недобросовісної конкуренції,  якщо наслідки  такого
порушення мають місце на ринку,  що охоплює декілька регіонів,  чи
на загальнодержавному ринку.
     Постановою суду  апеляційної інстанції рішення господарського
суду скасовано,  у  задоволенні  позову  підприємству  відмовлено.
Постанову мотивовано тим, що:
     оскільки наслідки  порушення  мали  місце  на   регіональному
ринку,   то   справу  про  порушення  розглянуто  адміністративною
колегією Відділення Комітету в межах її компетенції;
     підприємством не доведено,  що опубліковані ним відомості про
якість  товару  є  достовірними,   об'єктивними,   корисними   для
інформування споживачів.
     Не погоджуючись із цією постановою, підприємство у касаційній
скарзі до Вищого господарського суду України просило її скасувати,
а рішення господарського суду залишити без змін. Скаргу мотивовано
тим,  що  судом апеляційної інстанції на порушення вимог статей 38
та 43 Господарського процесуального кодексу України  (  1798-12  )
(далі  -  ГПК)  не  було  витребувано  докази,  які б свідчили про
зв'язок публікації відомостей  щодо  якості  товару  із  зниженням
попиту на нього, а також неправильним застосуванням частини другої
статті  7  Закону  України   "Про   захист   від   недобросовісної
конкуренції" ( 236/96-ВР ).
     Перевіривши на  підставі  встановлених   фактичних   обставин
справи   правильність   застосування   судовими  інстанціями  норм
матеріального і  процесуального  права,  Вищий  господарський  суд
України  дійшов  висновку  про відсутність підстав для задоволення
касаційної скарги з огляду на таке.
     Рішенням адміністративної  колегії  Відділення  у  справі про
порушення законодавства про захист від недобросовісної конкуренції
та  накладення  штрафу  дії підприємства у вигляді надрукування за
власною  ініціативою  у  засобі  масової  інформації  порівняльної
реклами,  яка містить недостовірну інформацію і необ'єктивні дані,
що не є корисними для інформування споживачів та мають  негативний
вплив на конкуренцію на ринку,  визнано порушенням статті 7 Закону
України "Про захист від недобросовісної конкуренції" ( 236/96-ВР )
і  на  підставі  статті 21 цього Закону підприємство притягнуто до
відповідальності у  вигляді  накладання  штрафу  із  зобов'язанням
спростувати недостовірну інформацію.
     У статті 7 Закону України  "Про  захист  від  недобросовісної
конкуренції" ( 236/96-ВР ) визначено:
     "Порівняльною є реклама,  що містить порівняння  з  товарами,
роботами,  послугами  чи діяльністю іншого господарюючого суб'єкта
(підприємця).
     Не визнається   неправомірним   порівняння  в  рекламі,  якщо
наведені  відомості  про  товари,  роботи,  послуги   підтверджені
фактичними  даними,  є достовірними,  об'єктивними,  корисними для
інформування споживачів".
     Твердження товариства  про недостатність доказів,  необхідних
для висновку про зниження попиту на товар внаслідок публікації, що
містить   порівняльну   рекламу,   не   впливає   на  правильність
кваліфікації судом апеляційної інстанції та Відділенням  його  дій
за   ознаками   статті   7   Закону   України   "Про   захист  від
недобросовісної конкуренції" ( 236/96-ВР ), оскільки скаржником не
заперечується  сам факт наявності в його діях порівняльної реклами
і  не  доведено  належними  доказами  достовірність  опублікованої
інформації про якість товару.
     Посилання скаржника на положення Закону України "Про рекламу"
(  270/96-ВР  ) не спростовують цього висновку,  оскільки згідно з
частиною 1 статті 11  цього  Закону  відносини,  які  виникають  у
зв'язку   з   неправомірною   порівняльною  рекламою,  регулюються
законодавством України про захист від недобросовісної конкуренції.
     Висновок суду    апеляційної    інстанції    про    те,    що
адміністративною  колегією   Відділення   справу   про   порушення
підприємством  правил  про  порівняльну рекламу розглянуто у межах
компетенції цього органу,  ґрунтується на встановлених  обставинах
справи,  оскільки  наслідки  порушення  підприємством  правил  про
порівняльну рекламу мали місце на регіональному ринку.
     З огляду  на  викладене  Вищим  господарським  судом  України
постанову суду апеляційної інстанції залишено без змін,  як  таку,
що відповідає чинному законодавству та обставинам справи.

     4. Підстави  для  визнання  судом  недійсним  рішення  органу
Антимонопольного комітету України,  прийнятого  стосовно  суб'єкта
господарювання,  мають  бути  зазначені  й обґрунтовані у позовній
заяві цього суб'єкта господарювання.
     До господарського  суду  звернулась  Компанія  з  позовом  до
територіального відділення Антимонопольного комітету України (далі
-  Відділення)  про  визнання  недійсним  рішення адміністративної
колегії Відділення (далі - рішення Відділення),  яким дії Компанії
стосовно     споживачів    електроенергії    визнано    порушенням
законодавства про захист економічної конкуренції.
     Рішенням господарського   суду,   залишеним  без  змін  судом
апеляційної інстанції,  у задоволенні позову  відмовлено.  Рішення
мотивовано  тим,  що  Компанія  на момент пред'явлення рахунків за
спожиту  електроенергію  не  провела  роз'яснювальної   роботи   з
суб'єктами господарювання (споживачами електроенергії),  не внесла
змін до існуючих договорів, не здійснила переукладання договорів у
відповідності   із   змінами,  внесеними  до  Правил  користування
електричною енергією, затверджених постановою Національної комісії
регулювання електроенергетики  України  (далі - НКРЕ) від 31.07.96
N 28 ( z0417-96 ) (у редакції постанови НКРЕ від 22.08.2002  N 928
(  z0903-02  ),  зареєстрованою  в  Міністерстві  юстиції  України
14.11.2002 за N 903/7191 (далі - Правила).
     Не погоджуючись  із  судовими  актами,  Компанія у касаційній
скарзі до Вищого господарського суду України просила їх скасувати,
а  позов  задовольнити  з  огляду  на те,  що судовими інстанціями
неправомірно застосовано пункт 9.2 Правил ( z0417-96  ),  оскільки
обов'язку постачальника електричної енергії знайомити споживачів з
Правилами не передбачено.  Крім того,  на думку скаржника,  судами
помилково  застосовано  частину  першу статті 13,  пункт 1 частини
другої  статті  13  Закону   України   "Про   захист   економічної
конкуренції" ( 2210-14 ).
     Перевіривши на  підставі  встановлених   фактичних   обставин
справи   правильність   застосування   судовими  інстанціями  норм
матеріального і  процесуального  права,  Вищий  господарський  суд
України  дійшов  висновку  про відсутність підстав для задоволення
касаційної скарги з огляду на таке.
     Компанія є   суб'єктом  природної  монополії  з  передачі  та
розподілу електричної енергії  на  регіональному  ринку.  Рішенням
Відділення Компанію визнано такою,  що займає монопольне становище
на ринках  передачі  електричної  енергії  місцевими  електричними
мережами та поставки електричної енергії за регульованим тарифом.
     Відділенням проведено  перевірку  інформації,  отриманої   за
заявами   суб'єктів  господарювання  щодо  необґрунтовано  високих
нарахувань  Компанією  за  спожиту  електроенергію,  і  направлено
рекомендацію,   якою   позивачеві  запропоновано:  відкликати  усі
виставлені  рахунки,  у  яких  нарахування  сум  здійснювалося  на
підставі   пункту   7.15  Правил  (  z0417-96  );  провести  серед
споживачів електричної енергії роз'яснювальну роботу  про  правові
та  економічні наслідки застосування вимірювальних трансформаторів
з невідповідними параметрами  та  здійснити  заміну  вимірювальних
трансформаторів  за заявами суб'єктів господарювання;  здійснювати
нарахування сум  на  підставі  пункту  7.15  Правил  тільки  після
внесення змін у відповідні договори з споживачами.
     Компанія повідомила Відділення  про  прийняття  до  виконання
його рекомендацій чим визнала неправомірність своїх дій. Проте, як
вбачається з обставин справи, не виконала їх.
     Згідно з    рішенням    Відділення   дії   Компанії   визнано
зловживанням монопольним становищем та на неї накладено штраф.
     Відповідно до   названого   рішення   Відділення  зловживання
монопольним становищем  мало  місце  у  вигляді:  бездіяльності  у
проведенні  роз'яснювальної роботи з суб'єктами господарювання про
правові  та   економічні   наслідки   застосування   вимірювальних
трансформаторів із невідповідними параметрами; нездійснення заміни
вимірювальних трансформаторів за заявами суб'єктів господарювання;
невнесення   змін   до   договорів  із  споживачами  у  зв'язку  з
застосуванням нового порядку визначення об'єму корисного  відпуску
електроенергії,  передбаченого  пунктом  7.15 Правил ( z0417-96 ).
Компанію  також   зобов'язано   відкликати   рахунки,   виставлені
відповідно  до  пункту  7.15  Правил,  та  провести  перерахунок у
випадку сплати рахунків,  виставлених відповідно  до  пункту  7.15
Правил,  стосовно  споживачів,  договорами  з якими не передбачено
застосування цього пункту Правил.
     Згідно з  пунктом  7.15  Правил ( z0417-96 ) у разі зменшення
середнього  завантаження  за  розрахунковий  період  вимірювальних
трансформаторів  струму  в  порівнянні  з  передбаченим технічними
умовами, проектною документацією та вимогами ПУЕ щодо завантаження
трансформаторів  струму  (при  мінімальній  споживаній  потужності
завантаження  трансформаторів  струму  має   бути   не   менше   5
відсотків),  споживач розраховується за обсяг електричної енергії,
який  визначається,  виходячи  з   навантаження   електроустановок
споживача  в  окремій  точці  розрахункового  обліку  на  рівні  5
відсотків  завантаження  трансформаторів  струму  та  часу  роботи
струмоприймачів.
     Відповідно до частини п'ятої статті 26  Закону  України  "Про
електроенергетику"  (  575/97-ВР  ) споживачі у випадку споживання
електричної енергії  понад  договірну  величину  за  розрахунковий
період  сплачують  енергопостачальним п'ятикратну вартість різниці
фактично  спожитої  і  договірної  величини.  Водночас  згідно   з
частиною  шостою  цієї  статті  у  випадку  перевищення договірної
величини   потужності   споживачі   сплачують   енергопостачальним
п'ятикратну  вартість  між  найбільшою  величиною  потужності,  що
зафіксована  протягом  розрахункового   періоду,   та   договірною
величиною   потужності.   Тому   плата  в  п'ятикратному  розмірі,
розрахована  Компанією   у   зв'язку   з   несплатою   споживачами
нарахувань,   проведених   відповідно   до   пункту   7.15  Правил
користування електричною енергією  (  z0417-96  ),  не  відповідає
вимогам законодавства.
     Зважаючи на  викладене,   апеляційною   інстанцією   зроблено
правильний  висновок  про те,  що дії Компанії стосовно споживачів
електроенергії містять ознаки порушення пункту 2 статті 50  Закону
України "Про захист економічної конкуренції" ( 2210-14 ) у вигляді
зловживання монопольним (домінуючим) становищем на ринку і  можуть
бути   кваліфіковані   відповідно  до  частини  першої  статті  13
названого Закону як дії чи бездіяльність суб'єкта  господарювання,
який займає монопольне (домінуюче) становище на ринку, що призвели
або  можуть  призвести  до  недопущення,  усунення  чи   обмеження
конкуренції,   зокрема   обмеження   конкурентоспроможності  інших
суб'єктів господарювання,  або ущемлення інтересів інших суб'єктів
господарювання  чи  споживачів,  які  були  б  неможливими за умов
існування значної конкуренції на  ринку,  а  також  відповідно  до
пункту  1  частини  другої статті 13 Закону в вигляді встановлення
таких цін чи інших  умов  придбання  або  реалізації  товару,  які
неможливо  було б встановити за умов існування значної конкуренції
на ринку.
     Відповідно до   статті   59   Закону   України   "Про  захист
економічної  конкуренції"  (  2210-14  )  підставами  для   зміни,
скасування  чи  визнання недійсним рішень органів Антимонопольного
комітету України є неповне з'ясування обставин справи,  які  мають
значення  для справи,  недоведеність обставин,  які мають значення
для справи і які визнано встановленими, невідповідність висновків,
викладених у рішенні,  обставинам справи, порушення чи неправильне
застосування норм матеріального чи процесуального права.
     З урахуванням  наведеного  Вищий  господарський  суд  України
погодився з  висновком  суду  апеляційної  інстанції  про  те,  що
Компанія  в позові не зазначила,  з яких саме підстав слід визнати
недійсним рішення Відділення Комітету, вважав судові рішення у цій
справі  такими,  що  прийняті із дотриманням норм матеріального та
процесуального права, а тому відсутні передбачені законом підстави
для їх скасування.
     За таких обставин Вищий  господарський  суд  України  рішення
господарського   суду  та  постанову  суду  апеляційної  інстанції
залишив без змін.


     ( Пункт 5  відкликано на підставі Листа Вищого господарського
суду N 01-8/515 ( v0515600-05 ) від 29.03.2005 )


     6. Відповідно   до  статті  56  Закону  України  "Про  захист
економічної конкуренції" (  2210-14  )  рішення  та  розпорядження
органів    Антимонопольного    комітету    України,   голів   його
територіальних відділень є обов'язковими до виконання.
     Рішенням місцевого  господарського  суду,  залишеним без змін
постановою апеляційного господарського суду,  в задоволенні позову
відкритого   акціонерного   товариства  (далі  -  Товариство)  про
визнання недійсним рішення Антимонопольного комітету України (далі
-  Комітет)  відмовлено;  зустрічний позов Комітету задоволено:  з
Товариства стягнуто 30000 грн.  штрафу.  Судові рішення мотивовано
тим,  що  рішення прийнято Комітетом відповідно до вимог статті 52
Закону України "Про захист економічної конкуренції" ( 2210-14 ).
     Товариство звернулося до Вищого господарського суду України з
касаційною   скаргою,   в   якій   просить    рішення    місцевого
господарського  суду  та  постанову  апеляційної  інстанції з цієї
справи скасувати, прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні
вимоги  Товариства,  а  в  задоволенні зустрічного позову Комітету
відмовити.  Скаргу мотивовано неправильним застосуванням  судовими
інстанціями норм матеріального і процесуального права - статей 58,
61 Конституції України ( 254к/96-ВР ),  статей 1,  3, 7, 8, 16, 22
Закону  України "Про Антимонопольний комітет України" ( 3659-12 ),
статей 36,  52 Закону України "Про захист економічної конкуренції"
( 2210-14 );  статей 42,  43 Господарського процесуального кодексу
України (далі - ГПК України ( 1798-12 ).
     Перевіривши на  підставі  встановлених  судовими  інстанціями
фактичних обставин  справи  правильність  застосування  ними  норм
матеріального  і  процесуального  права,  Вищий  господарський суд
України дійшов висновку про відсутність  підстав  для  задоволення
касаційної скарги з огляду на таке.
     Судовими інстанціями у справі встановлено, що:
     - до  Комітету  надійшов лист споживачів металопродукції щодо
зростання цін на металопродукцію;
     - державний   уповноважений   Комітету   надіслав   до  групи
підприємств і,  зокрема,  Товариства запит,  в якому пропонував  у
20-денний  термін  з  дня  отримання  запиту подати Комітету певну
інформацію щодо постачання залізорудної сировини;
     - у   строк,   встановлений  зазначеним  запитом,  Товариство
відповіді не дало,  але листом повідомило Комітет,  що може подати
лише  частину  інформації,  і  того  ж  дня листом частково подало
інформацію;
     - на   повторні  запити  державного  уповноваженого  Комітету
позивач за первісним позовом подав інформацію,  що  вимагалася  за
першим запитом і не була своєчасно надана відповідачеві;
     - рішенням Комітету на  Товариство  накладено  штраф  у  сумі
30000 грн.   за порушення вимог пункту 13 статті 50 Закону України
"Про захист економічної конкуренції" ( 2210-14 );
     - у  визначений  названим рішенням 30-денний строк Товариство
штраф не сплатило.
     Відповідно до  абзацу  четвертого  частини  першої  статті 16
Закону України "Про Антимонопольний комітет України" (  3659-12  )
(в  редакції,  що  діяла  на  час  направлення  запиту)  державний
уповноважений  Комітету  для  реалізації  завдань,  покладених  на
Комітет,    має    право   вимагати   для   перевірки   дотримання
антимонопольного  законодавства  необхідні   документи   та   іншу
інформацію.
     Згідно зі статтею 22 названого  Закону  (  3659-12  )  вимоги
державних уповноважених та голів територіальних відділень Комітету
в межах їх повноважень є обов'язковими для виконання  у  визначені
ними строки,  якщо інше не передбачено законодавством; невиконання
законних    вимог    державного    уповноваженого    або    голови
територіального  відділення  Комітету  тягне  за собою передбачену
законом   відповідальність;   документи,   статистична   та   інша
інформація,  необхідні  для  здійснення  контролю  за  дотриманням
антимонопольного  законодавства  та  розгляду   справ   про   його
порушення,  надаються на вимогу державного уповноваженого,  голови
територіального  відділення  Комітету   безкоштовно;   інформація,
доступ   до   якої  обмежено  законодавством,  одержана  державним
уповноваженим,  головою   територіального   відділення   Комітету,
використовується ним відповідно до законодавства.
     Таким чином,  державному уповноваженому Комітету надано право
вимагати   від  суб'єктів  господарювання,  їх  посадових  осіб  і
працівників,  інших фізичних та юридичних осіб інформацію,  в тому
числі  з  обмеженим  доступом,  а вимоги державних уповноважених є
обов'язковими для виконання у визначені ними строки.
     Статтями 1,  3, 7 Закону України "Про Антимонопольний комітет
України" ( 3659-12 ) встановлено,  що Комітет є державним  органом
із  спеціальним  статусом,  метою  діяльності якого є забезпечення
державного захисту конкуренції у підприємницькій діяльності.
     Особливості спеціального  статусу Комітету обумовлюються його
завданнями  та  повноваженнями.  До  завдань,  зокрема,   належить
здійснення  державного  контролю  за дотриманням законодавства про
захист  економічної  конкуренції  на  засадах  рівності  суб'єктів
господарювання   перед  законом  та  пріоритету  прав  споживачів,
запобігання,  виявлення і припинення  порушень  законодавства  про
захист   економічної  конкуренції.  Комітет  має,  зокрема,  право
розглядати заяви про захист економічної конкуренції  та  проводити
розслідування  за  цими  заявами;  при розгляді заяв про порушення
законодавства про захист  економічної  конкуренції,  вимагати  від
суб'єктів  господарювання,  інформацію,  в  тому числі з обмеженим
доступом.
     З огляду   на   викладене  вимога  державного  уповноваженого
Комітету  була  надіслана  на  виконання  завдань,  покладених  на
Комітет.
     Як встановлено попередніми судовими  інстанціями,  Товариство
не подало витребуваної інформації в строк,  встановлений у запиті,
чим порушило вимоги державного уповноваженого Комітету.
     Відповідно до  абзацу  четвертого  частини 2 статті 52 Закону
України "Про  захист  економічної  конкуренції"  (  2210-14  )  за
порушення,   передбачене   пунктом   13  статті  50  цього  Закону
накладається штраф у розмірі до одного відсотка  доходу  (виручки)
суб'єкта господарювання від реалізації продукції (товарів,  робіт,
послуг) за останній  звітний  рік,  що  передував  року,  в  якому
накладається штраф.
     За таких обставин господарські  суди  першої  та  апеляційної
інстанцій   дійшли   вірного   висновку,  що  оскаржуване  рішення
Комітету, яким на Товариство накладено штраф у розмірі 30000 грн.,
прийнято  відповідно  до  вимог  чинного  законодавства та в межах
компетенції.

     7. У   вирішенні   спору,   пов'язаного   із    застосуванням
законодавства  про  захист економічної конкуренції,  господарський
суд повинен керуватися тими  нормами  відповідного  законодавства,
які були чинними на час виникнення спірних правовідносин.
     Рішенням господарського суду,  залишеним без змін  постановою
суду   апеляційної   інстанції,  задоволено  позов  господарського
товариства  (далі  -  Товариство)  до  територіального  відділення
Антимонопольного комітету України (далі - Відділення) про визнання
недійсним рішення  адміністративної  колегії  Відділення  (далі  -
оспорюване рішення).
     Таке рішення судових  інстанцій  мотивоване  тим,  що  вимоги
Товариства є правомірними, а заперечення Відділення безпідставні і
суперечать чинному законодавству України та обставинам справи.
     У касаційній  скарзі  до  Вищого  господарського суду України
Відділення просило скасувати  постанову  апеляційної  інстанції  і
прийняти нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити. Скаргу
мотивовано тим,  що апеляційна інстанція: по-перше, не застосувала
до  спірних правовідносин Закон України "Про обмеження монополізму
та  недопущення  недобросовісної  конкуренції  у   підприємницькій
діяльності" ( 2132-12 );  по-друге, неправильно застосувала статтю
36 Закону України "Про захист економічної конкуренції" ( 2210-14 )
та  пункти 8,  52,  53 Положення про порядок проведення перевірок,
затвердженого розпорядженням Антимонопольного комітет України  від
25.12.2001  N 182-р ( z0139-02 );   по-третє,  фактично встановила
товарні та територіальні межі ринку, на якому діяло Товариство, що
не віднесено до повноважень господарських судів;  по-четверте,  не
врахувала  приписів  статті  13  Закону  України   "Про   ціни   і
ціноутворення"  (  507-12  ),  за  якими  в  сфері дії вільних цін
контролюється правомірність їх застосування  та  додержання  вимог
антимонопольного законодавства.
     Перевіривши на  підставі  встановлених   фактичних   обставин
справи   правильність   застосування   судовими  інстанціями  норм
матеріального і  процесуального  права,  Вищий  господарський  суд
України  дійшов  висновку  про необхідність скасування цих судових
рішень  та  передачі  справи  на  новий  розгляд  до  суду  першої
інстанції з огляду на таке.
     Оспорюване рішення   прийнято    адміністративною    колегією
Відділення  у зв'язку з порушенням Товариством Закону України "Про
обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у
підприємницькій діяльності" ( 2132-12 ).
     Згідно з   оспорюваним   рішенням    Товариство    зловживало
монопольним  становищем  ринку  послуг кабельного телебачення,  на
якому його частка становила 100 відсотків.
     Водночас судовими інстанціями встановлено,  що на цьому ринку
діяли ще п'ять операторів кабельного телебачення,  частка яких  на
ринку  надання  послуг  кабельного телебачення не визначена.  Крім
того,  споживачі мали можливість приймати через  загальнобудинкові
телевізійні   антени   дев'ять   загальнонаціональних  українських
каналів (ефірне телебачення).
     До 02.03.2002   правові   основи   обмеження  і  попередження
монополізму,    недопущення    недобросовісної    конкуренції    у
підприємницькій  діяльності  та  здійснення державного контролю за
додержанням  норм   антимонопольного   законодавства   визначалися
Законом   України   "Про   обмеження  монополізму  та  недопущення
недобросовісної конкуренції    у    підприємницькій    діяльності"
(  2132-12 ).
     Після зазначеної дати згідно з преамбулою Закону України "Про
захист  економічної  конкуренції"  (  2210-14  )  саме  цей  Закон
визначає  правові  засади   підтримки   та   захисту   економічної
конкуренції, обмеження монополізму з господарській діяльності.
     У зв'язку з наведеним,  господарський суд  у  розгляді  даної
справи   повинен  був  достеменно  визначитись,  приписи  якого  з
названих  законодавчих  актів  мають  застосовуватись  до  спірних
правовідносин.  Для цього господарському суду необхідно було чітко
встановити період часу в який за оспорюваним рішенням,  мали місце
порушення,  за  які притягнуто до відповідальності Товариство,  та
коли розпочався розгляд справи про порушення ним  антимонопольного
законодавства.  Однак  відповідні  обставини у судових рішеннях не
відображено.
     Так само  повинно  було вирішуватися питання про застосування
статті 36 Закону  України  "Про  захист  економічної  конкуренції"
( 2210-14   )  та  Положення  про  порядок  проведення  перевірок,
затвердженого розпорядженням Антимонопольного комітету України від
25.12.2001  N  182-р  ( z0139-02 ) або ж Правил розгляду справ про
порушення     антимонопольного     законодавства,     затверджених
розпорядженням названого    Комітету    від   29.06.98   N   169-р
( z0471-98 ).
     Неправильно застосував  суд  апеляційної  інстанції  і  норми
матеріального  права,  вміщені  в  Законі  України  "Про  ціни   і
ціноутворення" ( 507-12 ).
     В оскаржуваній постанові суд апеляційної інстанції  зазначив,
що  згідно  із  статтями  1,  7 названого Закону позивач мав право
встановлювати вільні ціни і тарифи,  оскільки приписи статей 8,  9
цього Закону щодо державного регулювання цін і тарифів на позивача
не поширюються.  Однак суд не взяв  до  уваги,  що  відповідно  до
частини першої статті 13 Закону України "Про ціни і ціноутворення"
( 507-12 ) (в  редакції,  чинній  на  час  прийняття  оспорюваного
рішення)  в  сфері  дії вільних цін контролюється правомірність їх
застосування та додержання вимог  антимонопольного  законодавства.
Про   можливість   здійснення  Антимонопольним  комітетом  України
контролю за дотриманням вимог антимонопольного  законодавства  при
ціноутворенні   у   сфері   застосування  вільних  цін  і  тарифів
зазначалося також Верховним Судом України,  зокрема,  в  постанові
від 27.06.2001 N 04-1/24.
     Не з'ясувавши усіх обставин,  що входять до предмету розгляду
в  даній  справі,  судові  інстанції  припустилися порушення вимог
частини першої статті 47 ГПК України ( 1798-12  )  щодо  прийняття
судового  рішення за результатами обговорення усіх обставин справи
та частини першої статті 43 названого Кодексу стосовно всебічного,
повного  і  об'єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин
справи  в  їх  сукупності,  а  це,  в  свою  чергу,  вплинуло   на
правильність застосування норм матеріального права.
     Виходячи з  наведеного,  Вищий  господарський   суд   України
рішення   господарського   суду   та  постанову  суду  апеляційної
інстанції скасував, а справу передав на новий розгляд.

     8. Органи  Антимонопольного  комітету  України  у  здійсненні
наданих  їм  повноважень  не  обмежені  у виборі джерела отримання
інформації.
     Рішенням господарського  суду,  залишеним без змін постановою
суду  апеляційної інстанції,  відмовлено  у   задоволенні   позову
господарського  товариства  (далі - Товариство) до територіального
відділення Антимонопольного комітету України (далі  -  Відділення)
про  визнання  недійсним  його  рішення  про порушення Товариством
законодавства про захист  економічної  конкуренції  та  накладення
штрафу (далі - оспорюване рішення).  Рішення судових інстанцій,  з
посиланням на приписи статей 22,  50 та  52  Закону  України  "Про
захист  економічної конкуренції" ( 2210-14 ),  мотивовано тим,  що
Товариством інформацію на вимогу  Відділення  подано  в  неповному
обсязі,  а  отже  немає  підстав  для  визнання  недійсним рішення
відповідача.
     Не погоджуючись  із судовими актами,  Товариство у касаційній
скарзі до Вищого господарського суду України просило їх  скасувати
прийняти нове рішення,  оскільки судовими інстанціями залишено без
належної правової оцінки те, що, по-перше, Відділення вимагало від
нього   інформацію,   яка  не  передбачена  законами  України,  а,
по-друге,  частину інформації можна було отримати  лише  від  його
реєстратора.
     Перевіривши на  підставі  встановлених   фактичних   обставин
справи   правильність   застосування   судовими  інстанціями  норм
матеріального і  процесуального  права,  Вищий  господарський  суд
України  дійшов  висновку  про відсутність підстав для задоволення
касаційної скарги з огляду на таке.
     Рішенням адміністративної колегії Відділення встановлено факт
подання  Товариством  інформації  в  неповному  обсязі  на   запит
Відділення,  що  кваліфіковано за пунктом 14 частини першої статті
50 Закону   України   "Про   захист    економічної    конкуренції"
(  2210-14 ).
     Як доводи  скаржника  проти  оспорюваного  рішення  зазначено
порушення   органом  Антимонопольного  комітету  України  (далі  -
Комітет) меж його повноважень у  вимогах  про  подання  інформації
стосовно можливих відносин контролю між Товариством та пов'язаними
з ним суб'єктами господарської діяльності,  а  також  неможливістю
подання  цієї інформації,  яку можна отримати лише від реєстратора
Товариства.
     Відповідно до   вимог   статті   16   Закону   України   "Про
Антимонопольний комітет України" ( 3659-12 )  (у  редакції  Закону
від  15.05.2003  N  762-IV  (  762-15  ),  що  був  чинним  на час
виникнення спірних відносин сторін у спорі) голова територіального
відділення  Комітету,  особа,  яка  виконує  його  обов'язки,  для
реалізації завдань,  покладених на Комітет,  мають право, зокрема,
вимагати  для  перевірки дотримання антимонопольного законодавства
необхідні документи та іншу інформацію.
     За своїм   змістом  неподана  Товариством  на  вимогу  органу
Комітету інформація стосується відомостей про  відносини  контролю
між Товариством та пов'язаними з ним суб'єктами господарювання.
     З'ясування відносин  контролю  між  суб'єктами  господарської
діяльності  має  значення  для контролю за концентрацією суб'єктів
господарювання. У статті 22 Закону України "Про захист економічної
конкуренції"  ( 2210-14 ) визначено поняття концентрації суб'єктів
господарювання  та  мету  державного  контролю  за  концентрацією.
Згідно  зі  статтею  7 Закону України "Про Антимонопольний комітет
України" ( 3659-12 ) названий Комітет відповідно до покладених  на
нього  завдань контролює дотримання антимонопольного законодавства
в процесі економічної концентрації.
     Отже, Відділення  в  межах  наданих йому повноважень вимагало
від Товариства надання інформації щодо відносин контролю  між  цим
Товариством та пов'язаними особами.
     Заперечення Товариства   щодо   наявності    у    реєстратора
інформації   про   відносини   контролю  між  цим  Товариством  та
пов'язаними особами спростовуються змістом приписів Закону України
"Про  Національну  депозитарну систему та особливості електронного
обігу цінних паперів в Україні" ( 710/97-ВР ), де визначено статус
реєстратора  та обсяг інформації,  що обліковується у реєстрі.  За
змістом норм цього Закону,  на реєстратора не покладено  обов'язку
надавати   замість  емітента  інформацію  про  відносини  контролю
акціонерного  Товариства  з  пов'язаними  особами.  Крім  того,  у
реєстрі  не міститься інформації про контроль самого емітента щодо
пов'язаних  осіб   внаслідок,   зокрема,   належності   емітентові
корпоративних прав.
     Виходячи з  наведеного,  Вищий  господарський   суд   України
рішення   господарського   суду   та  постанову  суду  апеляційної
інстанції залишив без змін.

     9. У  зв'язку  з  тим,  що  Законом   України   "Про   захист
економічної  конкуренції" ( 2210-14 ) передбачено відповідальність
за  неподання  певних  даних  на  запит  органу   Антимонопольного
комітету України, господарському суду у розгляді відповідних справ
слід встановлювати,  чи було повідомлено  суб'єкта  господарювання
про  необхідність  надання  даних  та у який саме спосіб,  а також
причини, з яких їх не було надано.
     Рішенням господарського  суду відмовлено в задоволенні позову
територіального відділення Антимонопольного комітету України (далі
- Відділення) до приватного підприємства (далі - Підприємство) про
стягнення штрафу  і  пені,  а  зустрічний  позов  Підприємства  до
Відділення про визнання недійсним рішення адміністративної колегії
Відділення про порушення Підприємством  законодавства  про  захист
економічної  конкуренції  та  накладення штрафу (далі - оспорюване
рішення) задоволено.  Рішення суду мотивовано тим, що Підприємству
не  було  надіслано  письмовий запит для подачі відомостей за його
юридичною адресою,  а тому немає підстав для притягнення  його  до
відповідальності.
     Постановою суду   апеляційної   інстанції   назване   рішення
залишено без змін з тих же мотивів.
     Не погоджуючись із судовими актами,  Відділення у  касаційній
скарзі  до  Вищого  господарського  суду  України  просило рішення
господарського  суду  та  постанову  суду  апеляційної   інстанції
скасувати  і  прийняти  нове  рішення  про  задоволення первісного
позову.  Судовими інстанціями не було взято до уваги, що запити не
тільки   надсилались   за   адресою,   де   фактично   знаходилось
підприємство  згідно  з  договором  оренди,  але  й  були  вручені
особисто директору підприємства.
     Перевіривши на  підставі  встановлених   фактичних   обставин
справи   правильність   застосування   судовими  інстанціями  норм
матеріального і  процесуального  права,  Вищий  господарський  суд
України  дійшов  висновку  про  необхідність направлення справи на
новий розгляд, виходячи з такого.
     Пунктом 13  частини  першої  статті  50  Закону  України "Про
захист  економічної  конкуренції"  (  2210-14  )  передбачено,  що
неподання  інформації Комітету,  його територіальному відділенню у
встановлені  органами  Комітету,  головою   його   територіального
відділення  чи  нормативно-правовими  актами  строки  є порушенням
законодавства про захист економічної конкуренції.  Статтями 51, 52
зазначеного  Закону за це порушення передбачена відповідальність у
вигляді штрафу.
     Як вбачається   з   прийнятих   у   справі   судових  рішень,
відмовляючи у задоволенні первісного та  задовольняючи  зустрічний
позов,  судові  інстанції  виходили  з  того,  що позивач не довів
вручення відповідачеві запиту про надання інформації відповідно до
вимог Закону   Україні   "Про   захист   економічної  конкуренції"
( 2210-14 ).
     Проте порядок  надіслання  запитів  органів  Комітету  чинним
законодавством не встановлено.  Статтею  56  Закону  України  "Про
захист  економічної  конкуренції"  (  2210-14  )  передбачено,  що
рішення, розпорядження органів Комітету, голів його територіальних
відділень  надається  для виконання шляхом надсилання або вручення
під розписку чи доведення до відома в інший спосіб.
     Таким чином,  законом  навіть  для обов'язкових для виконання
рішень та розпоряджень  передбачено  можливість  доведення  їх  до
відома виконавців у інший спосіб,  ніж надсилання або вручення під
розписку.  Отже,  для правильного  вирішення  спору  важливо  було
встановити фактичні дані,  що стосуються повідомлення Підприємства
про необхідність подання інформації та причини її неповідомлення у
визначені     строки.    Оскільки    законодавством    передбачена
відповідальність саме за неподання певних даних на запит,  то суду
слід   було  встановити,  чи  було  повідомлено  Підприємство  про
необхідність надання даних,  та причини, з яких їх не було надано.
Разом з тим судові інстанції не вирішили цих питань,  а обмежилися
констатуванням того,  що запит не було надіслано  Підприємству  за
юридичною  адресою,  хоча  ними  ж  було встановлено,  що за своєю
юридичною адресою Підприємство не знаходилось.
     Отже, висновок  місцевого та апеляційного господарських судів
про те, що ненадіслання запиту за юридичною адресою підприємства є
неналежним   його   повідомленням,  не  можна  визнати  таким,  що
ґрунтується на повно та всебічно досліджених обставинах справи.
     Крім того,  судові інстанції не дослідили та не надали оцінки
тим доказам,  що свідчать про надіслання та  вручення  Відділенням
повторних  повідомлень  особисто директору Підприємства,  оскільки
оспорюване рішення  ґрунтується  також  і  на  фактах  невиконання
відповідачем  повторно  надісланого  попередження про необхідність
надання інформації,  яке,  про що  свідчать  встановлені  судовими
інстанціями обставини справи, було вручено директору особисто.
     Так, постановою місцевого загального суду саме  за  неподання
Відділенню  інформації  директора  Підприємства було притягнуто до
адміністративної відповідальності.  Тому  висновок  господарського
суду про те, що зазначена постанова не може бути доказом у справі,
не   відповідає   частині   п'ятій   статті   35    Господарського
процесуального кодексу України ( 1798-12 ).
     З урахуванням викладеного  Вищий  господарський  суд  України
рішення   господарського   суду   та  постанову  суду  апеляційної
інстанції скасував, а справу передав на новий розгляд.

     10. Факти  зловживання  монопольним  становищем,  встановлені
судовим  рішенням,  яке  в  подальшому  скасовано,  не  може  бути
покладено в основу іншого судового  рішення  на  підставі  частини
другої статті  35  Господарського  процесуального  кодексу України
( 1798-12 ).
     До господарського суду звернулось Управління державної служби
охорони (далі  -  Управління)   з   позовом   до   територіального
відділення  Антимонопольного  комітету України (далі - Відділення)
про визнання недійсним рішення адміністративної колегії Відділення
про  порушення  Управлінням  законодавства  про захист економічної
конкуренції та накладення штрафу (далі - оспорюване рішення).
     Рішенням господарського  суду,  залишеним без змін постановою
суду апеляційної інстанції,  позов  задоволено  частково:  визнано
недійсним  оспорюване  рішення  в  частині  визнання  монопольного
становища Управління на ринку надання  послуг  озброєної  фізичної
охорони  та  зловживання  монопольним  становищем  на ньому.  Таке
рішення судових інстанцій мотивоване тим,  що приймаючи оспорюване
рішення,   адміністративна  колегія  Відділення  порушила  приписи
пунктів 12,  23,  29,  37  Правил  розгляду  справ  про  порушення
антимонопольного      законодавства      України,     затверджених
розпорядженням Антимонопольного комітету України від 19.04.94 N  5
(  z0090-94  ) (в редакції розпорядження Антимонопольного комітету
України від 29.06.98 N 169-р ( z0471-98 ), далі - Правила).
     Не погоджуючись  із судовими актами,  Відділення у касаційній
скарзі до Вищого господарського суду України просило їх  скасувати
у  відповідній  частині  і  передати у цій частині справу на новий
розгляд.  Скаргу  мотивовано  тим,  що  судовими  інстанціями  при
розгляді   справи   не   було   застосовано  відповідних  положень
нормативно-правових актів,  що призвело до прийняття  неправильних
судових рішень у справі.
     Перевіривши на  підставі  встановлених   фактичних   обставин
справи   правильність   застосування   судовими  інстанціями  норм
матеріального  і  процесуального  права  Вищий  господарський  суд
України  дійшов висновку про необхідність передачі справи на новий
розгляд, виходячи з такого.
     Згідно з  оспорюваним рішенням Управління з 2001 року займало
монопольне   становище   на   регіональному   ринку   забезпечення
схоронності об'єктів,  що належать юридичним особам,  за допомогою
технічних засобів охорони та на ринку озброєної фізичної охорони і
зловживало  своїм  монопольним  положенням  на  ринку.  Відділення
шляхом аналізу розрахунків за договорами встановило, що Управління
при  укладанні договорів з суб'єктами господарювання застосовувало
різні ціни за однакову послугу без об'єктивно виправданих  причин.
Крім  того,  в  розрахунок  вартості  1 години групи затримання до
складу витрат включались витрати на страхові послуги  (страхування
об'єктів,  квартир),  як по договорах з майновою відповідальністю,
так і по договорах без майнової відповідальності.
     Такі дії Управлінням містили ознаки порушення,  передбаченого
абзацом шостим статті 4 Закону України "Про обмеження  монополізму
та   недопущення  недобросовісної  конкуренції  у  підприємницькій
діяльності" ( 2132-12 ),  а також пунктом 2 частини другої  статті
13 Закону України "Про захист економічної конкуренції" ( 2210-14 )
(що набрав чинності з 02.03.2002).
     Водночас, рішенням  господарського  суду  зі  справи  N 1/111
визнано  недійсними  Відділення   "Про   визначення   монопольного
становища"  та  "Про  порушення  антимонопольного законодавства та
накладення штрафу",  що стосувалися Управління і були прийнятті  з
приводу  порушення  ним  антимонопольного  законодавства  на ринку
послуг з фізичної охорони з правом використання вогнепальної зброї
в  період 2001-2002 років  та  стосовно визнання його монополістом
на цьому ринку з часткою 100 відсотків.
     Відповідно до   частини   другої   статті   35   ГПК  України
( 1798-12 ) факти,  встановлені рішенням господарського  суду  під
час  розгляду  однієї  справи,  не  доводяться знову при вирішенні
інших спорів, в яких беруть участь ті самі сторони.
     Оскаржувані судові  рішення  у  даній  справі прийняті саме з
урахуванням наведеного припису ГПК України ( 1798-12 ) та  рішення
господарського суду зі справи N 1/111.
     Однак постановою Вищого господарського суду України скасовано
рішення   господарського   суду   та  постанову  суду  апеляційної
інстанції зі справи N 1/111,  а останню передано на новий  розгляд
до суду першої інстанції.
     У зв'язку з цим факти,  встановлені  рішенням  господарського
суду  зі  справи N 1/111,  не може бути покладено в основу рішення
суду з даної справи,  а тому оскаржувані  судові  акти  підлягають
скасуванню,  а  справа  - передачі на новий розгляд до суду першої
інстанції.  У  новому  розгляді  справи  слід  вирішити   спір   з
урахуванням   фактичних  обставин,  встановлених  за  результатами
нового розгляду справи N 1/111,  та прийнятого у цій справі нового
судового рішення.
     За таких обставин Вищий  господарський  суд  України  рішення
господарського   суду  та  постанову  суду  апеляційної  інстанції
скасував, а справу передав на новий розгляд.

     11. Факт  чи  факти  нав'язування  суб'єктом   господарювання
товару (в тому числі послуг), не потрібного контрагентові, повинні
бути  доведені  органом  Антимонопольного   комітету   України   і
відображені в рішенні господарського суду з відповідного спору.
     Рішенням господарського суду,  залишеним без змін  постановою
суду   апеляційної  інстанції,  відмовлено  у  задоволенні  позову
Об'єднання до територіального відділення Антимонопольного комітету
України   (далі  -  Відділення)  про  визнання  недійсним  рішення
Відділення про  порушення  законодавства  про  захист  економічної
конкуренції та накладення штрафу.
     Таке рішення судових інстанцій мотивоване тим, що Відділенням
правомірно  визнано  дії  Об'єднання  порушенням законодавства про
захист економічної конкуренції у вигляді  зловживання  монопольним
(домінуючим)  становищем  на  ринку шляхом встановлення таких умов
реалізації  товару,  які  неможливо  було  б  встановити  за  умов
існування значної конкуренції на ринку та накладено штраф.
     Не погоджуючись із судовими актами,  Об'єднання у  касаційній
скарзі  до Вищого господарського суду України просило їх скасувати
та  визнати  недійсним  рішення  Відділення.   Скаргу   мотивовано
порушенням  судовими інстанціями приписів статті 33 Господарського
процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (далі  -  ГПК  України)
щодо  розподілу  між  сторонами  обов'язку  доказування  наявності
порушення законодавства  про  захист  економічної  конкуренції  та
відсутністю з боку об'єднання дій, які свідчили б про нав'язування
контрагентові не потрібної йому послуги.
     Перевіривши на  підставі  встановлених  судовими  інстанціями
фактичних обставин  справи  правильність  застосування  ними  норм
матеріального  і  процесуального  права,  Вищий  господарський суд
України дійшов висновку про необхідність скасування судових рішень
та передачі справи на новий розгляд виходячи з такого.
     Оскарженим рішенням  встановлено,  що  до  складу  Об'єднання
входить  залізничний вокзал (далі - вокзал),  що займає монопольне
становище на товарному  ринку  спеціалізованих  послуг  вокзалу  в
межах зони його обслуговування з часткою 100 відсотків.  До складу
вокзалу входить як структурний підрозділ "Сервіс-центр".
     Правилами перевезення  пасажирів,  багажу,  вантажобагажу  та
пошти залізничним транспортом  України,  передбачено  ціни  на  ці
послуги, зокрема, на послугу "продаж квитка в залізничній касі від
45 діб до дня відправлення поїзда включно у напрямку "туди" в сумі
3,50 грн.".
     Проте при продажу квитка на проїзд залізничним транспортом  у
"Сервіс-центрі" вокзалу з пасажирів додатково до суми,  зазначеної
в проїзних документах, стягувалось 8 грн. за послуги "бронювання і
оформлення  одного місця пасажиру",  що підтверджується квитком на
проїзд. Таким чином, при продажу квитків за 45 діб до відправлення
поїзда  у  напрямку  "туди"  через  касу "Сервіс-центру" одночасно
стягувався комісійний збір у сумі 3,5 грн.  і плата за "бронювання
та оформлення одного місця пасажиру" в сумі 8 грн.
     Процедура оформлення  квитків  у  касі   "Сервіс-центрі"   за
складом  робіт  принципово  нічим  не  відрізнялась  від  такої  ж
процедури  в  інших  касах  вокзалу,  проте  пасажири,  купуючи  у
"Сервіс-центрі"   квитки   за   45  діб  до  відправлення  поїзда,
сплачували на 8 грн.  більше,  ніж пасажири,  які купували такі  ж
квитки в інших касах вокзалу.
     З огляду на викладені факти Відділення зробило  висновок  про
наявність  у  діях  Об'єднання ознак зловживання своїм монопольним
становищем при оформленні проїзних  документів  у  "Сервіс-центрі"
шляхом  нав'язування  пасажирам  до  оплати  незамовленої  послуги
"бронювання і оформлення одного місця пасажиру".
     Судовими інстанціями   встановлено,   що  оформлення  квитків
здійснювалося, крім каси "Сервіс-центру", і в інших касах вокзалу,
причому в останніх - без плати "за бронювання та оформлення одного
місця пасажиру".  Отже,  пасажири в принципі  не  були  позбавлені
можливості  придбання  на вокзалі проїзних документів без внесення
зазначеної плати.  Однак судові інстанції не  з'ясували  обставин,
пов'язаних з практичною реалізацією такої можливості,  а саме:  не
здійснили оцінки доводів позивача у справі та поданих ним  доказів
стосовно  наявності  в касах вокзалу квитків у вільному продажу та
не перевірили наявності чи відсутності письмових скарг пасажирів з
питань придбання квитків в інших, крім каси "Сервіс-центру", касах
вокзалів.
     Частиною першою   статті   33   ГПК   України   (  1798-12  )
передбачено,  що сторони повинні довести ті обставини, на які вони
посилаються   як  на  підставу  своїх  вимог  і  заперечень.  Факт
нав'язування  суб'єктом  господарювання  товару  (в   тому   числі
послуг),   не  потрібного  контрагентові,  повинен  був  доведений
Відділенням.  Однак в судових рішеннях не  зазначено  про  подання
відповідачем  у справі доказів на підтвердження факту нав'язування
товару,  якими могли б бути  фактичні  дані,  що  свідчили  б  про
відсутність чи обмеження продажу проїзних документів в інших касах
вокзалу  за  одночасної  наявності  таких  документів  у  вільному
продажу в касі "Сервіс-центру".
     Таким чином,  судові інстанції у розгляді справи припустилися
неправильного  застосування  приписів частини першої статті 43 ГПК
України ( 1798-12 ) стосовно всебічного,  повного  і  об'єктивного
розгляду  в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності,
а також статті  33  названого  Кодексу  щодо  розподілу  обов'язку
доказування між сторонами справи.
     Виходячи з  наведеного,  Вищий  господарський   суд   України
рішення   господарського   суду   та  постанову  суду  апеляційної
інстанції скасував, а справу передав на новий розгляд.

     12. Для   кваліфікації   дій   суб'єкта   господарювання   як
правопорушення,  передбаченого статтею 13 та пунктом другим статті
50 Закону   України   "Про   захист    економічної    конкуренції"
( 2210-14 ), не обов'язкове настання наслідків у вигляді ущемлення
інтересів інших суб'єктів господарювання або споживачів,  зокрема,
заподіяння їм шкоди (збитків), а достатньо встановлення можливості
настання таких наслідків.
     Рішенням господарського  суду,  залишеним без змін постановою
суду  апеляційної  інстанції,  відмовлено  у  задоволенні   позову
залізниці  в  особі  дистанції  водопостачання  до територіального
відділення Антимонопольного комітету України (далі  -  Відділення)
про  визнання недійсним його рішення і задоволено зустрічний позов
Відділення до залізниці про стягнення штрафу.
     Таке рішення  судових інстанцій мотивоване тим,  що вимоги за
первісним позовом  є  необґрунтованими,  а  вимоги  за  зустрічним
позовом засновані на законі.
     Не погоджуючись із судовими актами,  залізниця  у  касаційній
скарзі  до Вищого господарського суду України просила їх скасувати
і прийняти нове рішення, яким задовольнити первісний позов. Скаргу
мотивовано тим, що судовими інстанціями у розгляді справи порушено
вимоги: статей  13  Закону  України  "Про  ціни  і  ціноутворення"
( 507-12  ),  статей  1  і  3  Закону України "Про Антимонопольний
комітет України" ( 3659-12 ),  пунктів 1 і 5 частини другої статті
13 та пункту 2 частини першої статті 50 Закону України "Про захист
економічної конкуренції" ( 2210-14  ),  статті  33  Господарського
процесуального  кодексу  України  ( 1798-12 ) (далі - ГПК України;
невірно застосовано  пункт  1  частини  другої  статті  13  Закону
України "Про захист економічної конкуренції".
     Перевіривши на  підставі  встановлених  судовими  інстанціями
обставин  справи правильність застосування ними норм матеріального
і процесуального права,  Вищий господарський  суд  України  дійшов
висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги
з урахуванням такого.
     Відділенням прийнято  рішення,  в  якому  визнано  монопольне
становище  залізниці   в   особі   дистанції   водопостачання   на
регіональному  ринку,  а  її  дії стосовно встановлення у договорі
умови щодо подвійної оплати  за  понаднормативне  споживання  води
населенням   та   встановлення   подачі   води   за  графіком  (не
затвердженим відповідними органами місцевого самоврядування та  не
погодженого   державним   санітарним   лікарем   на   залізничному
транспорті)   визнано   порушеннями   законодавства   про   захист
економічної конкуренції.
     Залізницею не доведено,  що спірні питання не відносяться  до
компетенції органів Комітету.
     З урахуванням  вимог  статей  1  і  3  Закону  України   "Про
Антимонопольний  комітет  України"  ( 3659-12 ),  пункту 1 частини
другої статті 13 та пункту  2  частини  першої  статті  50  Закону
України  "Про захист економічної конкуренції" ( 2210-14 ),  статті
13 Закону України  "Про  ціни  і  ціноутворення"  (  507-12  )  та
встановлених  обставин  справи судові інстанції дійшли правильного
висновку про те, що рішення Відділення стосується не правопорушень
в галузі ціноутворення,  як це стверджувала залізниця, а порушення
законодавства про захист економічної конкуренції,  у зв'язку з чим
Відділення  у  прийнятті  цього рішення діяло в межах наданих йому
повноважень.
     Не впливає  на  кваліфікацію  порушення і відсутність доказів
про нарахування та подвійну  оплату  населенням  понаднормативного
споживання води.
     Відповідно до частини першої статті 13  Закону  України  "Про
захист   економічної   конкуренції"   (   2210-14   )  зловживання
монопольним  (домінуючим)   становищем   на   ринку   є   дії   чи
бездіяльність  суб'єкта  господарювання,  який  займає  монопольне
(домінуюче) становище на ринку,  що призвели або можуть  призвести
до,   зокрема,   ущемлення   інтересів  споживачів.  Отже,  судові
інстанції дійшли правильного висновку про те,  що для кваліфікації
дій   позивача   за   первісним   позовом   в  даному  випадку  як
правопорушення,  передбаченого статтею 13 та пунктом 2  статті  50
Закону   України   "Про   захист   економічної   конкуренції",  не
обов'язкове  настання  наслідків  у   вигляді   заподіяння   шкоди
(збитків) споживачам, а достатньо встановлення можливості настання
таких наслідків.
     Залізницею не  доведено  існування  на даному товарному ринку
конкуренції  чи   альтернативних   джерел   отримання   послуг   з
централізованого      водопостачання      та      централізованого
водовідведення.
     Отже, судові  інстанції  обґрунтовано  застосували до спірних
правовідносин пункт 1 частини другої статті 13 Закону України "Про
захист  економічної  конкуренції" ( 2210-14 ).  Із з'ясованих цими
судовими інстанціями обставин справи вбачається,  що  залізниця  в
особі  дистанції  водопостачання  встановила  такі  умови  надання
послуг з водопостачання,  які були б неможливі за  умов  існування
значної  конкуренції на ринку.  Відтак Відділення здійснило оцінку
цих  дій  відповідача   не   з   точки   зору   правомірності   чи
неправомірності   визначення   цін  за  послуги,  а  з  огляду  на
встановлення  у  договорах  із  споживачами   (населенням)   таких
додаткових  умов,  які  призвели  до  порушення  законодавства про
захист економічної конкуренції.
     З урахуванням  наведеного  Вищий  господарський  суд  України
рішення  господарського  суду  та   постанову   суду   апеляційної
інстанції залишив без змін.

     13. Неповнота  проведення  органом  Антимонопольного комітету
України аналізу ринку послуг стала підставою  для  визнання  судом
недійсним прийнятого цим органом рішення.
     Рішенням господарського суду,  залишеним без змін  постановою
суду   апеляційної   інстанції,  задоволено  позов  господарського
товариства (далі -  Товариство)  про  визнання  недійсним  рішення
територіального відділення Антимонопольного комітету України (далі
- Відділення).  Таке рішення судових інстанцій мотивоване тим,  що
Відділенням  аналіз  ринку  проведено  неповно,  а  тому  позивача
безпідставно визнано таким,  що  займав  монопольне  становище  на
ньому.
     Не погоджуючись із судовими актами,  Відділення у  касаційній
скарзі  до Вищого господарського суду України просило їх скасувати
і передати справу на  новий  розгляд  до  суду  першої  інстанції.
Скаргу  мотивовано тим,  що судами порушено вимоги статті 8 Закону
України "Про Антимонопольний комітет України" ( 3659-12 ) і статті
1   Закону  України  "Про  обмеження  монополізму  та  недопущення
недобросовісної конкуренції    у    підприємницькій    діяльності"
( 2132-12   )   в   частині   визначення  меж  товарного  ринку  і
монопольного  становища  суб'єктів  господарювання  на  ньому;  не
враховано приписи пункту 7 частини другої статті 14 Закону України
"Про Антимонопольний комітет України" в тій частині, що визначення
меж товарного ринку та монопольного становища підприємців на ньому
належить до повноважень названого Комітету та його  територіальних
відділень і є їх виключним правом.
     Перевіривши на  підставі  встановлених  судовими  інстанціями
фактичних  обставин  справи  правильність  застосування  ними норм
матеріального і  процесуального  права,  Вищий  господарський  суд
України  дійшов  висновку  про відсутність підстав для задоволення
касаційної скарги з огляду на таке.
     Рішенням адміністративної   колегії   Відділення   Товариство
визнано таким,  що у 2001 році  займало  монопольне  становище  на
регіональному   ринку   технічного   обслуговування   та   ремонту
реєстраторів розрахункових операцій (далі -  РРО)  з  часткою,  що
перевищувала  35  відсотків.  Дії  Товариства  із встановлення для
споживачів різної вартості (ціни) однієї й тієї  ж  роботи  шляхом
визначення  різної  її  вартості  з  причин,  що не відносяться до
вартості цих  робіт  (послуг),  визнано  порушенням,  передбаченим
абзацом  шостим  статті  4  названого Закону ( 2132-12 ) у вигляді
зловживання    монопольним    становищем    шляхом    встановлення
дискримінаційних цін (розцінок) на свої роботи (товари,  послуги).
Цим рішенням на Товариство накладено штраф.
     Опломбування РРО  проводилося  відповідно до наказу Державної
податкової адміністрації України від 01.12.2000 N 614 ( z0107-01 )
та   затвердженого   ним   Порядку   реєстрації,  опломбування  та
застосування  реєстраторів  розрахункових   операцій   за   товари
(послуги),  який передбачає декілька випадків опломбування РРО,  а
не тільки після їх технічного обслуговування  і  ремонту.  Тому  є
помилковим і недоведеним твердження Відділення про безпідставність
включення Товариством до рахунків на оплату та прейскуранту  робіт
не  тільки  витрат  з опломбування,  а й витрат з проведення робіт
щодо перевірки  конструкції  і  програмного  забезпечення  РРО  на
відповідність    еталону   модифікації.   Проведення   експертного
дослідження  та  опломбування  РРО  різних  модифікацій  з  різною
складністю  програмного забезпечення цих апаратів та з врахуванням
їх технічного стану  вимагали  різної  кваліфікації  спеціалістів,
часу, а отже й різних витрат Товариства.
     Відділенням не доведено,  що  Товариство  займало  монопольне
становище  на  регіональному  ринку  технічного  обслуговування та
ремонту РРО з часткою,  що  перевищувала  35  відсотків,  оскільки
матеріали  справи  свідчать,  що  в  названому  місті  існував ряд
підприємств, що працювали як сервісні центри з обслуговування РРО.
     Виходячи з   наведеного,   Вищий  господарський  суд  України
рішення  господарського  суду  та   постанову   суду   апеляційної
інстанції залишив без змін.

 Заступник Голови Вищого
 господарського суду України                          В.Москаленко