Громадяни України, які потерпіли в результаті незаконних дій органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду, не завжди звертаються до відповідних органів з питанням про відшкодування завданої їм шкоди, оскільки побоюються, що у разі їх звернення у відповідні державні органи з вимогою про відшкодування незаконно заподіяної шкоди, постанову про закриття кримінальної справи можє бути скасовано і попереднє слідство відновлено. Які є гарантії реалізації конституційного права громадян на відшкодування незаконно заподіяної шкоди?
Важливе значення для реалізації даного права має стабільність постанови про закриття кримінальної справи з реабілітуючої підстави. Кримінально-процесуальний кодекс (далі — КПК) допускає можливість відновлення прокурором, начальником слідчого відділу, суддею досудового слідства у закритій справі в межах встановлених строків давності притягнення до кримінальної відповідальності (ст. 216 КПК). У той же час КПК містить норму, яка встановлює строк в один місяць, протягом якого підлягає перевірці в касаційному порядку виправдувальний вирок (ст. 386 КПК). Цей строк, по закінченні якого вирок не може бути скасований, є суттєвою процесуальною гарантією прав виправданих громадян.
Разом з тим, для осіб, реабілітованих на стадії попереднього розслідування, такої гарантії немає і у будь-який час, у межах строків давності притягнення до кримінальної відповідальності, без будь-якого оскарження прокурор може скасувати постанову про закриття справи, начальник слідчого відділу — відновити попереднє розслідування, суд за скаргою — скасувати постанову.
Відповідно до ст. 5 Закону "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду" (далі — Закон) у разі смерті незаконно засудженого громадянина його спадкоємці мають право на відшкодування матеріальної шкоди. Пленум Верховного Суду тлумачить дане положення і підкреслює нагальність судів посилити розгляд справ задля справедливості, але у п. 7 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" зазначено, що близькі родичі особи, якій завдано моральну шкоду, права на відшкодування такої шкоди не мають, крім випадків, коли неправомірними діями (бездіяльністю) безпосередньо були порушені їх права. Як відомо, моральну шкоду людині можна заподіяти, порушуючи її життєвий уклад, погіршуючи її стосунки з оточуючими, позбавляючи можливості реалізовувати свої звички, бажання. Такі прояви моральної шкоди можуть супроводжувати не лише особу, незаконно засуджену до позбавлення волі, а й її рідних. Тому видається доцільним те, що близькі родичі також мають право на відшкодування моральної шкоди.
Відповідно до ст. 2 Закону право у громадянина виникає лише за умов його повної реабілітації. Але це суперечить ст. 63 Конституції України, де зазначено, що засуджений користується всіма правами людини і громадянина. Крім того, особа вважається невинуватою у скоєні злочину (відповідно до презумпції невинуватості) до того часу, доки її вину не буде доведено і встановлено обвинувальним вироком суду. Тому не є зрозумілим, чому законодавець, порушуючи принцип рівності громадян перед законом (ст. 24 Конституції), обмежує права засудженої особи. Адже на момент, коли правоохоронні органи допустили незаконні діяння щодо особи, вона ще не була визнана винною, але вже була наперед обмежена законодавцем у праві на відшкодування шкоди.
Для настання цивільно-правової відповідальності, мірою якої є відшкодування шкоди, необхідний склад правопорушення (у даному випадку він усічений, без вини — шкода, протиправна поведінка і причинний зв'язок). Протиправна поведінка може проявлятися альтернативно в одному чи кількох неправомірних діяннях, зазначених у ст. 1 Закону. Незаконне взяття і утримування під вартою, незаконний обшук, виїмка та деякі інші процесуальні дії можуть мати місце і щодо особи, яка пізніше буде засудженою. Але в жодному разі вони не виправдані.
У ст. 56 Конституції зазначено, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, їх посадових осіб.