Серед низки проблем, які суттєво позначаються на можливості реалізації кожним після використання всіх національних засобів правового захисту конституційного права на звернення за захистом своїх прав і свобод до Європейського суду з прав людини, а отже, і на можливості захисту порушених конвенційних прав, можна виокремити наступні.
Перш за все слід звернути увагу на невідповідність українського галузевого законодавства Конституції України, внаслідок якої окрема категорія громадян України не має можливості в повній мірі та безперешкодно реалізувати своє конституційне право, передбачене ч. 4 ст. 55 Конституції України. Це стосується перегляду кореспонденції, яку одержують і відправляють засуджені, проведення якого передбачено ч. З ст. 113 Кримінально-виконавчого кодексу України (далі - КВК).
У ч. 4 ст. 113 КВК передбачено виключення із загального правила лише щодо пропозицій, заяв і скарг, адресованих Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини та прокуророві, які не пізніш як у добовий строк надсилаються за належністю. Буквальне тлумачення цієї норми Кримінально-виконавчого кодексу України дає підстави для висновку про те, що всі інші заяви, скарги і пропозиції (в переліку адресатів, наведеному у ч. 4 ст. 113 КВК, не названо міжнародні органи і організації) можуть бути переглянуті адміністрацією місця позбавлення волі. Європейський суд з прав людини у своєму рішенні від 25.03.1992 р. у справі Кемпбелл проти Великої Британії зазначив, що конфіденційність у такому випадку (мається на увазі таємниця листування) має особливо важливе значення з тієї точки зору, що лист може стосуватися обвинувачення службових осіб в'язниці. Це може спричинити не тільки ризик розголошення змісту обвинувачень, а й нараження в'язня на репресії. Виходячи з того, що українське суспільство є часткою Європейської спільноти, з метою усунення дискримінаційного становища засуджених, які відбувають покарання в виправних трудових установах України, вважаємо за необхідне внести відповідні зміни до розглянутої нами вище статті Кримінально-виконавчого кодексу України, які б надали можливість засудженим у повній мірі реалізувати своє конституційне право на звернення до відповідних міжнародних судових установ, у тому числі й до Європейського Суду з прав людини.
Потребує свого вирішення проблема, пов'язана з перешкодами, які виникають у зв'язку з умовами вичерпання всіх національних засобів правового захисту перед зверненням до Європейського суду з прав людини. Часом трапляється, що органи влади шляхом затягування національних процедур можуть гальмувати або навіть зробити неможливим подання скарги. Державні органи влади часто намагаються відхилити скаргу, посилаючись на правові засоби, якими не скористалася скривджена особа. З цього приводу Уповноважений Верховної Ради України з прав людини Н. Карпачова у своїй першій щорічній доповіді наголосила: "Найбільше потерпають громадяни від брутальної судової тяганини, яка стала характерною в роботі багатьох судів... Громадяни інколи роками домагаються відновлення своїх порушених прав, особливо у цивільних справах". Суттєво не змінилася ситуація на краще і в наступні після цієї доповіді Уповноваженого роки.
У другій щорічній доповіді Уповноважений звернула увагу на масове порушення судами строків розгляду справ та брутальне порушення встановлених Конституцією України, Європейською Конвенцією про захист прав людини та основних свобод (1950 р.) прав притягнутих до кримінальної відповідальності та утримуваних під вартою громадян на справедливий і відкритий розгляд їх справ незалежним судом упродовж визначеного законом терміну. Яскравим підтвердженням цьому є рішення, ухвалене ЗО березня 2004 р. у справі "Меріт проти України". Європейський Суд з прав людини постановив, що мало місце порушення ч. 1 ст. 6 і ст. 13 Конвенції про захист прав людини та основних свобод, яке знайшло свій вияв у тому, що заявнику не було забезпечено на національному рівні ефективного та доступного засобу щодо розгляду його скарги на надмірну тривалість розслідування (порушення ст. 13), а період, необхідний для встановлення обґрунтованого кримінального обвинувачення у справі заявника, не відповідав вимозі розумності (порушення ч. 1 ст. 6).
У своєму дослідженні, присвяченому відповідальності держав за порушення міжнародних зобов'язань у галузі прав людини, правник Л. Гусейнов серед детермінантів порушення прав людини національними судовими органами називає у тому числі й неналежне відправлення правосуддя (зокрема, невиправдану затримку судових розглядів) (Гусейнов Л.Г. Відповідальність держав за порушення міжнародних зобов'язань у галузі прав людини: Автореф. дис. д-ра юрид. н.: 12.00.11 / Інститут держави і права ім. В.М. Корецького. — К., 2000. — 36 а). Причина такої ситуації, на нашу думку, головним чином криється в тому, що в Україні до цього часу не знайшли свого втілення в життя положення статей 126, 129, 130 Конституції України. За конституційним поданням Верховного Суду України 24.06.1999 р. було прийнято рішення Конституційного Суду України № 6-рп/99, в якому, зокрема, зазначалося, що однією з конституційних гарантій незалежності суддів є особливий порядок їх фінансування в обсягах, які мають забезпечувати належні умови для повного і незалежного здійснення правосуддя, а обмеження видатків на утримання судових органів з боку Кабінету Міністрів України було визнано неконституційним. Проте виконати рішення Конституційного Суду України у повному обсязі уряд України все ще не спромігся. Гадаємо, що такі дії Кабінету Міністрів України слід розцінювати як конституційне правопорушення, яке потребує належної політичної і правової оцінки. Тому доречно, на нашу думку, передбачити на законодавчому рівні конституційно-правову відповідальність уряду України за обмеження видатків на утримання судових органів, оскільки недостатнє фінансування судової гілки влади є небезпечним у плані необхідного та достатнього забезпечення судового захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина, а подальше його скорочення паралізує діяльність судів і ставить під загрозу гарантовані Конституцією України права і свободи людини і громадянина на судовий захист.
Серед суб'єктивних причин невиправданих затримок судового розгляду можна назвати правовий нігілізм судців України, формою прояву якого є свідоме ігнорування вимог закону. З огляду на те, що строки судового розгляду справ, скарг громадян чітко визначені нормами процесуального законодавства України і є однією з найважливіших процесуальних гарантій дотримання прав і свобод людини в Україні, вважаємо, що факт їх порушення з боку представників суддівського корпусу нашої держави повинен отримувати належну правову оцінку кваліфікаційних комісій суддів та Вищої ради юстиції України. Толерантне ставлення до таких судців у даному випадку не лише не доречне, а й небезпечне, оскільки підриває довіру громадян України до судової влади та негативно позначається на міжнародному авторитеті нашої держави
На сьогоднішній день у нашій державі склалась парадоксальна ситуація, коли Україна, як одна з Високих Договірних Сторін, взяла на себе зобов'язання по виконанню рішень Європейського суду з прав людини, а механізм їх виконання, що мав би бути передбачений окремим законом, відсутній. Як свідчить правозастосовна практика, простежується певна тенденція невжиття нашою державою заходів загального характеру, передбачених рішеннями Європейського суду з прав людини і спрямованих на усунення можливості аналогічного порушення щодо інших осіб. Підтвердженням цієї тези є низка справ проти України, в яких наша держава була визнана винною у порушенні ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основних свобод та ст. 1 Першого протоколу до Конвенції (справи "Меріт проти України"', "Войтенко проти України", "Шмалько проти України", "Три-губенко проти України", "Бакалов проти України", "Деркач і Палек проти України", "Дубенко проти України", "Полтараченко проти України"). У кожному із зазначених рішень Суд нагадав свій висновок про те, що права, передбачені ч. 1 ст. 6 Конвенції, були б ілюзорними, якби держави-учасниці допускали невиконання остаточних судових рішень на шкоду однієї зі сторін. Тому виконання судового рішення повинно вважатися невід'ємною частиною судового розгляду справи у сенсі ст. 6 Конвенції. За даними Міністерства юстиції України, рівень виконання судових рішень становить лише 30 відсотків, що свідчить про загрозливу ситуацію, яка склалася в нашій державі з виконанням рішень національних судових органів, а відтак і про вжиття Україною заходів загального характеру, передбачених у рішеннях Європейського суду з прав людини.
У зв'язку з цим показовою є позиція Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Н. Карпачової, яка з огляду на стан виконання судових рішень щодо виплати заробітної платні, чим порушується право власності громадян України, чи не першою з чиновників такого рівня у своїй черговій щорічній доповіді вказала на можливість (а фактично рекомендувала) нашим співвітчизникам в особі А. Гришиної, чиї права порушені тривалим невиконанням судових рішень, звертатися до Європейського суду з прав людини.
Варто звернути увагу і на висновок Суду про те, що неможливість особи домогтися виконання судового рішення на свою користь становить порушення її права мирно володіти своїм майном, яке закріплене у ч. 1 ст. 1 Першого Протоколу до Конвенції.
Отже, як свідчить практика виконання рішень Європейського суду з прав людини, в Україні склалася загрозлива ситуація, пов'язана із невжиттям державою заходів загального характеру, що мають на меті унеможливити в майбутньому аналогічні порушення права власності фізичних та юридичних осіб з боку Української держави. Основною причиною цьому є законодавча невизначеність механізму виконання цих рішень. Тому, гадаємо, вельми доцільним було б прийняття Закону "Про виконання рішень Європейського суду з прав людини", який забезпечив би виконання Україною взятих на себе міжнародних зобов'язань у галузі прав людини і позитивно позначився б на стані правопорядку в суспільстві.