ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

                          ОГЛЯДОВИЙ ЛИСТ

                      16.03.2006  N 01-8/638

                                      Господарські суди України


         Про практику застосування господарськими судами
           законодавства про рекламу та про інформацію


         (за матеріалами справ, розглянутих у касаційному
            порядку Вищим господарським судом України)


     У порядку  інформації  та  для  врахування  у  розгляді справ
надсилається  огляд  вирішених  господарськими  судами  спорів   у
справах,  пов'язаних із застосуванням законодавства про інформацію
та про рекламу.

     1. Здійснення реклами продукції у спосіб,  що може  ввести  в
оману   споживачів   цієї  продукції,  є  підставою  для  заборони
відповідної реклами.

     Суб'єкт підприємницької  діяльності  -   фізична   особа   К.
(далі -  СПД)  звернулася  до  господарського  суду  з  позовом до
територіального  відділення  Управління  у  справах  захисту  прав
споживачів  (далі - Відділення) про визнання недійсними рішень від
15.12.2003  N  58  про  заборону  розповсюдження  реклами  та  від
30.12.2003  N  47 про накладення штрафу за порушення законодавства
про рекламу.

     Відділення подало зустрічний позов про  стягнення  штрафу  та
заборону вчиняти певні дії - розповсюджувати рекламу.

     Рішенням місцевого   господарського   суду   первісний  позов
задоволено частково:  рішення Відділення  від  15.12.  2003  N  58
визнано недійсним,  в іншій частині позовних вимог СПД відмовлено;
зустрічний позов задоволено.

     Рішення суду   першої   інстанції   мотивовано    правомірним
застосуванням Відділенням штрафних санкцій за ненадання інформації
щодо вартості  розповсюдженої  реклами  та  необхідністю  заборони
недостовірної  реклами  продукції СПД.  Разом з тим зазначено,  що
рішення про заборону розповсюдження реклами прийнято Відділенням з
перевищенням установленої компетенції.

     Постановою апеляційного господарського суду рішення місцевого
господарського суду скасовано частково:  позов СПД  задоволено;  у
задоволенні зустрічного позову відмовлено.

     У касаційній  скарзі  до  Вищого  господарського суду України
Відділення просило скасувати постанову суду апеляційної інстанції,
а  рішення  місцевого  господарського суду з даної справи залишити
без   змін,   посилаючись   на   неправильне   застосування   норм
матеріального  та  процесуального  права  а  також невідповідність
висновків суду фактичним обставинам справи.

     Перевіривши повноту   встановлення    попередніми    судовими
інстанціями обставин справи та правильність застосування ними норм
матеріального і  процесуального  права,  Вищий  господарський  суд
України  дійшов  висновку  про необхідність задоволення касаційної
скарги з урахуванням такого.

     Судовими інстанціями у справі встановлено, що:
     - СПД  (замовник)  та приватне підприємство "А." (виконавець)
уклали  договір  -  доручення  від  11.03.2003  N  3  про  надання
інформаційних  послуг,  предметом  якого  є виконання рекламних та
маркетингових послуг з метою реалізації продукції замовника;
     - на  виконання цього договору виконавець розповсюдив рекламу
продукції замовника шляхом розміщення інформації в ефірі місцевого
телеканалу;
     - Відділення провело перевірку дотримання  СПД  законодавства
про  рекламу,  під час якої встановило,  що поширена відповідно до
умов договору реклама продукції є  недобросовісною,  про  що  було
складено акт;
     - за наслідками  проведеної  перевірки  Відділенням  прийнято
рішення від 15.12.2003 N 58 про заборону розповсюдження зазначеної
реклами;
     - на  порушення  вимог пункту 6 статті 27 Закону України "Про
рекламу" ( 270/96-ВР ) (далі -  Закон)  СПД  не  надав  на  вимогу
Відділення інформацію про вартість розміщеної реклами, у зв'язку з
чим Відділення прийняло рішення від 30.12.2003 N 47 про накладення
на СПД штрафу за порушення законодавства про рекламу;
     - СПД є платником єдиного податку.

     Причиною подання  касаційної  скарги  з  даної  справи  стало
питання  щодо  правомірності  застосування до позивача штрафних та
адміністративно-господарських санкцій за  порушення  законодавства
про рекламу.

     Згідно з  частиною  другою  статті 26 Закону ( 270/96-ВР ) на
вимогу органів виконавчої влади,  на  які  покладено  контроль  за
дотриманням законодавства про рекламу,  рекламодавці, виробники та
розповсюджувачі реклами зобов'язані надавати  документи,  усні  чи
письмові   пояснення,   відео  -  та  звукозаписи,  а  також  іншу
інформацію,  необхідну  для  здійснення  ними   повноважень   щодо
контролю.

     Відповідно до  частини  шостої статті 27 Закону ( 270/96-ВР )
за неподання або подання завідомо  недостовірної  інформації  щодо
вартості розповсюдженої реклами та/або виготовлення реклами та/або
вартості   розповсюдження   реклами   спеціально    уповноваженому
центральному   органу   виконавчої  влади  у  сфері  захисту  прав
споживачів  та  його  територіальним   органам,   необхідної   для
здійснення   ними   передбачених   цим   Законом  повноважень,  на
рекламодавців,  виробників  реклами  та  розповсюджувачів  реклами
накладається  штраф  у  розмірі  100  неоподатковуваних  мінімумів
доходів громадян.

     Апеляційний господарський  суд,   обґрунтовуючи   відмову   в
зустрічному позові в частині стягнення з СПД фінансових санкцій за
порушення  законодавства  про  рекламу,  послався  на  відсутність
обліку  доходів  і  витрат  СПД як платника єдиного податку,  що є
об'єктивною    підставою    звільнення    його    від    юридичної
відповідальності  за  неподання інформації щодо вартості поширеної
реклами.  Суд зазначив також,  що  в  матеріалах  справи  відсутні
докази  поширення  спірної  реклами  на  замовлення  саме  СПД,  а
вилучення рекламного ролику з ефіру місцевого телеканалу  виключає
можливість його заборони. Проте зазначені висновки не відповідають
нормам матеріального права з урахуванням такого.

     Відповідно до  абзацу  восьмого  статті  4  Указу  Президента
України  від  03.07.1998 N 727/98 ( 727/98 ) "Про спрощену систему
оподаткування,    обліку    та    звітності    суб'єктів    малого
підприємництва"  (далі  -  Указ)  форма  книги  обліку  доходів та
витрат,  що підлягають оподаткуванню відповідно до цього Указу,  і
порядок   її   ведення   суб'єктами   малого  підприємництва,  які
застосовують спрощену систему оподаткування,  обліку та звітності,
встановлюються   Державною   податковою   адміністрацією  України.
Пунктом 8 Порядку видачі Свідоцтва  про  сплату  єдиного  податку,
затвердженого  наказом  Державної податкової адміністрації України
від 29.10.1999 N 599 ( z0752-99 ),  передбачено, що для визначення
результатів   власної   підприємницької   діяльності  на  підставі
хронологічного відображення здійснених господарських і  фінансових
операцій  платник  єдиного  податку  веде  Книгу  обліку доходів і
витрат згідно із додатком  N  10  до  Інструкції  про  прибутковий
податок   з  громадян,  затвердженої  наказом  Головної  державної
податкової інспекції України від 21.04.93 N 12 ( z0064-93 ).

     Отже, Указом ( 727/98 ) не передбачено  звільнення  суб'єктів
малого  підприємництва  від ведення обов'язкового обліку доходів і
витрат. Відповідно до статті 14 Декрету Кабінету Міністрів України
"Про  прибутковий  податок  з  громадян"  (  13-92 ) тільки у разі
сплати фіксованого податку платник такого податку звільняється від
ведення  обов'язкового  обліку доходів і витрат.  Оскільки позивач
СПД не є платником  фіксованого  податку,  місцевим  господарським
судом  зроблено  правильний  висновок  про правомірне застосування
Управлінням штрафних санкцій за неподання необхідної інформації на
вимогу цього органу.

     Основними принципами реклами,  встановленими статтею 7 Закону
(   270/96-ВР   ),   є:   законність,   точність,   достовірність,
використання форм та засобів,  які не завдають споживачеві реклами
шкоди.

     Статтею 1 Закону ( 270/96-ВР ) визначено,  що  недобросовісна
реклама  -  це  реклама,  яка  вводить  або  може  ввести  в оману
споживачів реклами,  завдати шкоди особам,  державі чи суспільству
внаслідок      неточності,      недостовірності,     двозначності,
перебільшення,  замовчування,  порушення вимог щодо часу,  місця і
способу розповсюдження.

     Відповідно до  статті  10 Закону ( 270/96-ВР ) недобросовісна
реклама забороняється.  Відповідальність за недобросовісну рекламу
несе винна особа.

     Частиною третьою  статті 27 Закону ( 270/96-ВР ) передбачено,
що з метою  захисту  інтересів  суспільства,  держави,  споживачів
реклами  і  учасників  рекламного  ринку  органи  державної влади,
зазначені у статті 26 цього Закону,  можуть звертатися до  суду  з
позовами   про   заборону   відповідної  реклами  та  її  публічне
спростування.

     Таким чином,  висновок  місцевого  господарського  суду   про
необхідність  заборони  реклами  згаданого препарату у спосіб,  що
може  ввести  в  оману  споживачів   цієї   продукції,   також   є
обґрунтованим.

     З огляду   на   викладене  Вищий  господарський  суд  України
касаційну    скаргу    задовольнив:     постанову     апеляційного
господарського  суду скасував,  а рішення місцевого господарського
суду залишив без змін.

     2. Наявність  у  телерадіоорганізації   збитків   у   вигляді
неодержаних  нею  доходів  від розміщення рекламних матеріалів має
бути  підтверджена  належними  доказами.   Передумовою   стягнення
відповідних   збитків   є   встановлення  причинного  зв'язку  між
невиконанням (неналежним виконанням) зобов'язань  відповідачем  та
неотриманням внаслідок цього позивачем доходів.

     Товариство з  обмеженою  відповідальністю  "Телерадіокомпанія
"А." (далі - Телерадіокомпанія) звернулося з позовом  до  Концерну
радіомовлення,   зв'язку  та  телебачення  (далі  -  Концерн)  про
стягнення збитків у  вигляді  упущеної  вигоди  через  невиконання
відповідачем договірних зобов'язань.

     Рішенням місцевого  господарського  суду,  залишеним без змін
постановою апеляційного господарського суду, у позові відмовлено з
тих  мотивів,  що  позивачем  не  подано обґрунтованого розрахунку
заподіяних збитків у вигляді упущеної вигоди,  не подано  належних
доказів, які свідчили б про можливість отримання прибутку, а також
у зв'язку з пропуском позивачем  строку  звернення  з  позовом  до
суду.

     У касаційній  скарзі  до  Вищого  господарського суду України
Телерадіокомпанія просила скасувати названі судові акти  місцевого
та  апеляційного  господарських  судів і направити справу на новий
розгляд,  посилаючись  на  неправильне  застосування  судами  норм
матеріального і процесуального права.

     Перевіривши повноту    встановлення    попередніми   судовими
інстанціями фактичних обставин справи та правильність застосування
ними    норм   матеріального   і   процесуального   права,   Вищий
господарський суд України дійшов висновку про відсутність  підстав
для задоволення касаційної скарги з огляду на таке.

     Судовими інстанціями у справі встановлено, що:
     - 13.05.1999 Національною радою України з питань  телебачення
і   радіомовлення   Телерадіокомпанії  видано  ліцензію  на  право
користування  одним  із  загальнонаціональних   каналів   мовлення
строком  на  5  років,  із  зазначенням,  що таке мовлення повинно
здійснюватися лише за допомогою технічних засобів Концерну;
     - на  підставі названої ліцензії Телерадіокомпанія та Концерн
уклали договір від 06.10.1999 про надання Концерном послуг зв'язку
з трансляції телевізійних програм відповідно до чинної ліцензії;
     - листом від 30.12.1999  відповідач  повідомив  позивача  про
свою  відмову надавати послуги зв'язку,  оскільки Національна рада
України з питань телебачення і радіомовлення листом від 29.12.1999
не підтвердила правомірність ліцензії, виданої позивачеві;
     - у  зв'язку  з  втратою  ліцензією  чинності   на   підставі
статті 17   Закону   України  "Про  телебачення  і  радіомовлення"
( 3759-12 ) (через відсутність початку мовлення на  протязі  року)
позивачу було заподіяно збитки у сумі ліцензійного збору, які були
стягнуто судовим рішенням з іншої справи;
     - висновком  судово  - бухгалтерської експертизи встановлено:
кількість ефірного часу,  яку позивач міг би  використовувати  для
розміщення реклами протягом визначеного періоду;  середню вартість
розміщення 1 хвилини комерційної реклами; суму доходу за 1 хвилину
рекламного  мовлення;  розрахункову  суму  прибутку,  яку  міг  би
отримати позивач;
     - позивачем як докази заподіяних йому збитків надано укладені
з рекламодавцями  договори  від  01.10.2001  з  додатками  та  від
20.12.1999 без відповідних додатків.

     Причиною спору   зі   справи  стало  питання  про  заподіяння
позивачеві  збитків  у  вигляді   не   отриманих   доходів   через
невиконання відповідачем договірних зобов'язань.

     Відповідно до  статті  203 Цивільного кодексу Української РСР
( 1540-06  ),  на  яку  посилається  позивач,  обґрунтовуючи  свої
вимоги,  в разі невиконання або неналежного виконання зобов'язання
боржником він зобов'язаний відшкодувати  кредиторові  завдані  цим
збитки.  Під  збитками  розуміються витрати,  зроблені кредитором,
втрата або пошкодження його майна,  а також не одержані кредитором
доходи,  які  він  одержав  би,  якби  зобов'язання  було виконано
боржником.

     Таким чином,  для стягнення збитків у  вигляді  не  отриманих
доходів  слід  встановити  причинний зв'язок між невиконанням (або
неналежним виконанням) зобов'язань  відповідачем  та  неотриманням
внаслідок цього позивачем доходів,  які він отримав би обов'язково
та неминуче за умови виконання відповідачем своїх зобов'язань.

     Як встановлено   судовими   інстанціями,   Концерн   відмовив
Телерадіокомпанії  у  транслюванні його передач через повідомлення
Національної ради України з питань  телебачення  та  радіомовлення
про нечинність ліцензії Телерадіокомпанії до настання дати, з якої
Телерадіокомпанія розпочала мовлення на  телеканалі  та  взяла  на
себе певні зобов'язання щодо розміщення рекламних матеріалів.

     Отже, висновки  місцевого та апеляційного господарських судів
про  те,  що  збитки  у  вигляді  не  отриманих  доходів   повинні
підтверджуватися  угодами,  які  були  укладені  позивачем з метою
надання рекламодавцям  послуг  щодо  розміщення  реклами  під  час
мовлення,   що   його   здійснював   би   позивач   на   одному  з
загальнонаціональних каналів, та іншими доказами існування вигоди,
яку  він  упустив  (не  зміг  отримати  через  відмову відповідача
надавати  послуги  зв'язку),  відповідають  обставинам  справи  та
чинному законодавству.

     Попередні судові  інстанції  надали  вірну  оцінку висновкові
судово-бухгалтерської експертизи у даній справі, оскільки в  ньому
йдеться про підтвердження фактичної вартості рекламного часу, який
міг бути проданий позивачем  до  відмови  від  виконання  договору
відповідачем,  однак  сама  по  собі  експертиза не доводить факту
існування упущеної вигоди та  не  свідчить  про  фактичний  продаж
рекламного часу, а відтак про упущену вигоду.

     Відповідає обставинам  справи  й  висновок попередніх судових
інстанцій  про  те,  що  позивачем  не  надано  доказів  виконання
сторонами  умов  угод від 01.10.2001 та від 20.12.1999 про надання
послуг з розміщення реклами,   а також  відповідно  обґрунтованого
розрахунку заподіяних позивачу збитків у вигляді упущеної вигоди.

     Згідно зі  статтею  33  Господарського процесуального кодексу
України ( 1798-12 ) кожна сторона повинна довести ті обставини, на
які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

     Відповідно до   статті   34   цього   Кодексу   (  1798-12  )
господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для
справи.  Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні
бути  підтверджені  певними  засобами   доказування,   не   можуть
підтверджуватись іншими засобами доказування.

     Однак належних  та  беззаперечних  доказів  на  підтвердження
своїх позовних вимог позивачем  надано  не  було  ні  суду  першої
інстанції,  ані апеляційному суду, з огляду на що попередні судові
інстанції правомірно відмовили у задоволенні позову.

     Крім того,  позивач   пропустив   встановлений   статтею   76
Цивільного  кодексу  Української  РСР  (  1540-06 ) строк позовної
давності звернення до суду з даним  позовом.  Відповідно  до  цієї
норми   перебіг   строку   позовної  давності  починається  з  дня
виникнення права на позов,  а право на позов виникає з  дня,  коли
особа  дізналася  або  повинна  була дізнатися про порушення свого
права.

     Суд першої інстанції правильно встановив,  що перебіг  строку
позовної   давності   щодо   вимог   про  стягнення  збитків  слід
розраховувати  починаючи  з   дати   отримання   позивачем   листа
відповідача  про відмову в наданні позивачу послуг,  оскільки саме
на цю дату позивач дізнався про порушення свого права.

     Встановлено, що  заява  про  відновлення  пропущеного  строку
позовної давності позивачем не подавалася.  Отже, у місцевого суду
відсутні були підстави  відновлення  пропущеного  строку  позовної
давності.

     За таких  обставин  немає  передбачених  законом  підстав для
скасування   оскаржуваних   рішень   місцевого   та   апеляційного
господарських судів.

     Постановою Вищого   господарського   суду   України   рішення
місцевого   господарського   суду   та   постанову    апеляційного
господарського  суду  залишено без змін,  а касаційну скаргу - без
задоволення.

     3. Спеціально уповноважений орган виконавчої  влади  у  сфері
захисту   прав   споживачів  має  право  здійснювати  контроль  за
дотриманням законодавства України  "Про  рекламу"  (  270/96-ВР  )
виключно  в  межах  своїх  повноважень,  а саме в тій частині,  що
стосується захисту прав споживачів.

     Головне управління у справах захисту прав споживачів (далі  -
Управління) на підставі рішення про накладення штрафу за порушення
законодавства про рекламу від 19.03.2004 N  000399  звернулося  до
суду  з позовом про стягнення з Відкритого акціонерного товариства
"Телеканал "Т." (далі - Телеканал) штрафних санкцій.

     Телеканал подав  зустрічний  позов  про  визнання   недійсним
рішення Управління від 19.03.2004 N 000399.

     Рішенням місцевого   господарського   суду   від  25.04.2005,
залишеним без змін постановою апеляційного господарського суду від
21.06.2005,   в   задоволенні   позову  Управління  до  Телеканалу
відмовлено, зустрічний позов задоволено. Судові рішення мотивовано
невідповідністю прийнятого   Управлінням  рішення  від  19.03.2004
N 000399 вимогам чинного законодавства.

     Управління звернулося до Вищого господарського суду України з
касаційною  скаргою,  в  якій  просить  рішення попередніх судових
інстанцій зі справи скасувати внаслідок їх прийняття з  порушенням
норм   матеріального  та  процесуального  права  і  прийняти  нове
рішення.

     Перевіривши повноту встановлення судами першої і  апеляційної
інстанцій  обставин  справи та правильність застосування ними норм
матеріального і  процесуального  права,  Вищий  господарський  суд
України  дійшов  висновку  про відсутність підстав для задоволення
касаційної скарги з огляду на таке.

     Попередніми судовими інстанціями встановлено, що:
     - 01.03.2004    службовими   особами   Управління   проведено
перевірку додержання Телеканалом  законодавства  про  рекламу,  за
результатами якої складено акт від 01.03.2004 серії ШР N 000419;
     - відповідно  до  акта   перевіркою   встановлено   порушення
відповідачем  вимог  частини  першої  статті  5 Закону України від
03.07.1996 N 270/96-ВР ( 270/96-ВР ) "Про рекламу" (далі - Закон),
а  саме:  27.02.2004  в  ефірі  телеканалу під час показу прогнозу
погоди (спонсор показу - торговельна марка  "Ж.")  було  розміщено
рекламу, яка супроводжувалася додатковим відеорядом та текстом;
     - на  підставі  частини другої статті 26 Закону ( 270/96-ВР )
позивач актом  від  01.03.2004  N  000419  зобов'язав  відповідача
надати  документально  підтверджену   інформацію   щодо   вартості
вищезазначеної  реклами  та  направити уповноваженого представника
Телеканалу до Управління в триденний термін з дня  отримання  акта
для  розгляду  справи  за  ознаками  порушення  законодавства  про
рекламу  та  попередив,  що  за  неподання  або  подання  завідомо
недостовірної  інформації  щодо вартості розповсюдження реклами до
відповідача будуть застосовані санкції згідно з  вимогами  частини
шостої статті 27 Закону;
     - відповідачем у визначені строки не надано  інформації  щодо
вартості   розповсюдженої  реклами,  в  зв'язку  з  чим  позивачем
прийнято рішення від 19.03.2004 за N 000399 про накладення  штрафу
за порушення законодавства про рекламу;
     - Державним комітетом України з питань технічного регулювання
та  споживчої  політики  здійснено  перегляд  рішення позивача від
19.03.2004 N   000399   про   накладення   штрафу   за   порушення
законодавства  про  рекламу  та  прийнято рішення від   28.04.2004
N 0005, яким оскаржуване рішення позивача залишено без змін;
     - відповідач  у  добровільному порядку рішення Управління від
19.03.2004 N 000399 не виконав і штраф не сплатив;
     - перевірка,  результати  якої оформлено актом від 01.03.2004
серії ШР N 000419,  не відповідає ознакам ні планової  (відповідач
не  отримував  повідомлення  про  її  проведення  і Управлінням не
надано  доказів   плановості),   ані   позапланової   (у   зв'язку
відсутністю письмово оформлених скарг споживачів);
     - акт перевірки від 01.03.2004 серії ШР N 000419 складено  за
відсутності  представника  відповідача,  який  не повідомлявся про
проведення перевірки та представник якого не викликався,  доказами
чого   є  відсутність  у  зазначеному  акті  перевірки  дотримання
законодавства   про   рекламу   підпису   представника    суб'єкта
підприємницької  діяльності (який передбачено формою N 5 акта,  що
затверджена наказом   Держстандарту   від   27.11.2000    N    679
( z0929-00  ),  відсутність протоколу про відмову від підпису акта
перевірки та відсутність відповідного запису в журналі  реєстрації
перевірок ВАТ.

     Причиною даного    спору   є   питання   щодо   правомірності
притягнення   позивача   до    відповідальності    за    порушення
законодавства про рекламу.

     Частиною другою  статті 19 Конституції України ( 254к/96-ВР )
передбачено,  що  органи  державної  влади  та  органи   місцевого
самоврядування,  їх  посадові  особи  зобов'язані  діяти  лише  на
підставі,  в  межах  повноважень  та  у  спосіб,  що   передбачені
Конституцією та законами України.

     Відповідно до  частини першої статті 5 Закону ( 270/96-ВР ) у
теле-,  радіопередачах,  матеріалах  в   інших   засобах   масової
інформації,   видовищних   та   інших   заходах,  які  створені  і
проводяться за участю спонсорів,  забороняється наводити  будь-яку
інформацію  рекламного  характеру про спонсора та/або його товари,
крім  імені  або  найменування  та  знака  для  товарів  і  послуг
спонсорів.

     Згідно з частиною другою статті 26 цього Закону ( 270/96-ВР )
на вимогу органів виконавчої влади,  на які покладено контроль  за
дотриманням законодавства про рекламу,  рекламодавці, виробники та
розповсюджувачі реклами зобов'язані надавати  документи,  усні  чи
письмові пояснення,   відео-   та   звукозаписи,   а   також  іншу
інформацію,  необхідну  для  здійснення  ними   повноважень   щодо
контролю.

     Частиною шостою статті 27 Закону (  270/96-ВР  )  передбачено
відповідальність  за  невиконання  вимог  частини другої статті 26
цього Закону у вигляді  штрафу  в  розмірі  100  неоподатковуваних
мінімумів доходів громадян (в даному випадку - 1 700 грн.).

     Згідно із  статтею  1 Указу Президента України від 23.07.1998
N 817/98  (  817/98  )   "Про   деякі   заходи   з   дерегулювання
підприємницької діяльності" органи виконавчої влади,  уповноважені
від імені держави  здійснювати  перевірку  фінансово-господарської
діяльності суб'єктів підприємницької діяльності, проводять планові
та позапланові виїзні перевірки.

     Відповідно до статті 33 Господарського процесуального кодексу
України ( 1798-12 ) кожна сторона повинна довести ті обставини, на
які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

     Управління в касаційній скарзі наполягало на тому,  що  норми
зазначеного  Указу  Президента  України  (  817/98 ) не підлягають
застосуванню в даному випадку,  оскільки предметом спору є рішення
від  19.03.2004 N 000399,  прийняте Управлінням у межах здійснення
контролю за дотриманням законодавства про рекламу,  на який  норми
щодо  порядку  проведення  планових  та  позапланових перевірок не
поширюються.

     Разом з  тим  статтею  10  Указу   Президента   України   від
23.07.1998  N 817/98 ( 817/98 ) передбачено,  що державні органи у
справах захисту прав споживачів здійснюють  позапланову  перевірку
діяльності   суб'єктів   підприємницької  діяльності  виключно  на
підставі отриманих  від  споживачів  скарг  про  порушення  такими
суб'єктами вимог законодавства про захист прав споживачів.

     Відповідно до  статті  1  Закону  України  "Про  захист  прав
споживачів" ( 1023-12 ) (у  редакції,  чинній  на  час  виникнення
спірних  правовідносин)  законодавство  України  про  захист  прав
споживачів   складається   з   цього   Закону   та   інших   актів
законодавства, що видаються відповідно до нього.

     Частиною першою  статті  26 Закону ( 270/96-ВР ) встановлено,
що спеціально уповноважений центральний орган виконавчої  влади  у
сфері  захисту  прав  споживачів  здійснює контроль за дотриманням
законодавства України про рекламу в межах своїх повноважень - щодо
захисту прав споживачів.

     Положення про  Головне  управління  у  справах  захисту  прав
споживачів в Автономній Республіці Крим, головні обласні, обласні,
Головне  Київське  та  Севастопольське міські управління у справах
захисту прав споживачів,  затверджене наказом Державного  комітету
України  з питань технічного регулювання та споживчої політики від
09.10.2003 N 169 ( z0972-03  )  та  зареєстроване  в  Міністерстві
юстиції  України  24.10.2003 за N 972/8293,  здійснення органами з
захисту прав споживачів контролю  за  дотриманням  рекламодавцями,
виробниками  та  розповсюджувачами реклами вимог законодавства про
рекламу у сфері захисту  прав  споживачів  відносить  до  основних
завдань  управлінь  (абзац  3  пункту  4),  для реалізації яких їм
надано право перевіряти дотримання рекламодавцями,  виробниками та
розповсюджувачами  реклами вимог законодавства про рекламу у сфері
захисту прав  споживачів  (підпункт  1  пункту   5,   підпункт   5
пункту 6).

     За таких обставин доводи скаржника щодо розмежування приписів
законодавства про  рекламу  і  про  захист  прав  споживачів  щодо
здійснення  контролю  та проведення перевірок є невірними,  а його
висновок  про  непоширення  норм  Указу  Президента  України   від
23.07.1998   N  817/98  (  817/98  )  на  здійснення  контролю  за
дотриманням законодавства про рекламу - помилковим.

     До того ж проведення планових та позапланових перевірок також
передбачено   наказом   Державного   комітету   України  з  питань
технічного регулювання та споживчої політики від 14.03.2003  N  42
( v0042609-03  )  "Про  підвищення  ефективності  роботи державних
органів у справах захисту прав споживачів при здійсненні перевірок
суб'єктів  господарської діяльності",  який є чинним і недійсним у
встановленому порядку не визнавався.

     Як встановлено попередніми судовими інстанціями,  Управлінням
проведено  перевірку  Телеканалу  за відсутності належних правових
підстав для її проведення. Ці доводи Управлінням не спростовано.

     Отже, місцевий  та  апеляційний  господарські   суди   дійшли
обґрунтованого   висновку  щодо  необхідності  визнання  недійсним
оспорюваного рішення Управління від 19.03.2004 N 000399 як такого,
що прийняте з порушенням встановленого порядку.

     В свою   чергу,   визнання   судом  недійсним  цього  рішення
унеможливило задоволення первісного позову про стягнення штрафу.

     При цьому твердження скаржника про  порушення  судами  правил
підвідомчості    з   посиланням   на   неможливість   самостійного
оспорювання  до  суду  акта  перевірки  не  відповідає  фактичному
предмету  даного  спору,  а  тому  й  не  може  бути підставою для
задоволення касаційної скарги.

     Таким чином,  Вищий господарський суд України дійшов висновку
про  те,  що рішення місцевого та апеляційного господарських судів
зі  справи  відповідають  встановленим  ними  обставинам   справи,
прийняті  з дотриманням норм матеріального та процесуального права
і передбачені законом підстави для їх скасування відсутні.

     4. Спеціально уповноважений орган виконавчої  влади  у  сфері
захисту  прав  споживачів вправі звертатися до суду з позовами про
стягнення   штрафу   за   порушення   порядку   виготовлення    та
розповсюдження реклами.  Передбачені  Цивільним  кодексом  України
( 435-15 ) строки позовної давності до  відповідних  правовідносин
не застосовуються.

     Територіальне управління  у  справах  захисту прав споживачів
(далі - Управління) звернулося до господарського  суду  з  позовом
про  стягнення з товариства з обмеженою відповідальністю "Торговий
дім "С." (далі - Товариство) штрафу за порушення законодавства про
рекламу, накладеного згідно з рішенням від 02.04.2003 N 000234.

     Рішенням місцевого  господарського  суду,  залишеним без змін
постановою апеляційного  господарського  суду,  позов  задоволено.
Судові  рішення  мотивовано  тим,  що  відповідач  порушив  вимоги
законодавства про рекламу,  за що  позивачем  на  нього  накладено
штраф, який відповідачем добровільно не сплачено.

     У касаційній  скарзі  до  Вищого  господарського суду України
Товариство просить рішення місцевого та апеляційного господарських
судів скасувати та прийняти нове рішення. Своє прохання Товариство
мотивує  прийняттям  оскаржуваних  рішень  всупереч  вимогам  норм
матеріального права, а саме - пункту 28 Порядку накладення штрафів
за порушення законодавства про рекламу,  затвердженого  постановою
Кабінету  Міністрів України від 08.09.1997 N 997 ( 997-97-п ),  та
статті 72 Цивільного кодексу Української Радянської Соціалістичної
Республіки ( 1540-06 ) (далі - ЦК УРСР).

     Перевіривши повноту встановлення судами першої та апеляційної
інстанцій обставин справи,  правильність  застосування  ними  норм
матеріального  і  процесуального  права,  Вищий  господарський суд
України дійшов висновку про відсутність  підстав  для  задоволення
касаційної скарги з урахуванням такого.

     Попередніми судовими інстанціями встановлено, що:
     - Управлінням  проведено  перевірку  дотримання   Товариством
законодавства  про  рекламу  в  сфері захисту прав споживачів,  за
результатами якої складено акт від 25.03.2003 N  000241,  в  якому
зафіксовано  порушення відповідачем порядку розповсюдження реклами
у вигляді розміщення на  власних  автомобілях  реклами  різновидів
горілки  "С." без попередження про шкоду вживання алкоголю,  що не
відповідає вимогам частини п'ятої статті 21  Закону  України  "Про
рекламу" ( 270/96-ВР ) (далі - Закон);
     - на підставі зазначеного акта перевірки Управлінням прийнято
рішення  від  02.04.2003  N  000234  про накладення на відповідача
штрафу за  порушення  законодавства  про  рекламу  та  зобов'язано
сплатити цей штраф протягом 10 днів з дня отримання рішення;
     - відповідач рішення позивача отримав 04.04.2003,  але  штраф
не сплатив.

     Відповідно до  частини  п'ятої статті 21 Закону ( 270/96-ВР )
(в редакції,  що діяла на час вчинення порушення) в усіх  випадках
реклама   тютюнових   виробів   та   алкогольних   напоїв  повинна
супроводжуватись попередженням про шкоду тютюнопаління та вживання
алкоголю.

     Згідно з  статтею  26  цього Закону ( 270/96-ВР ) контроль за
дотриманням законодавства України про  рекламу  здійснює  в  межах
своєї  компетенції,  зокрема  Державний  комітет України у справах
захисту  прав  споживачів  -  щодо  рекламодавців,  виробників  та
розповсюджувачів  реклами  у сфері захисту споживачів від порушень
законодавства про рекламу.

     Відповідальність за  порушення  законодавства   про   рекламу
встановлена  статтею  27 Закону ( 270/96-ВР ),  частиною четвертою
якої передбачено,  що Державний комітет  у  справах  захисту  прав
споживачів та його органи в Автономній Республіці Крим,  областях,
містах Києві  та  Севастополі  мають  право  накладати  штрафи  на
суб'єктів   підприємницької   діяльності   за   порушення  порядку
виготовлення та розповсюдження реклами - у  розмірі  чотирикратної
вартості розповсюдження такої реклами.

     Відповідно до   пункту   1  Положення  про  обласні,  Головне
Київське та Севастопольське міські управління  у  справах  захисту
прав   споживачів,   затвердженого   наказом  Державного  комітету
стандартизації, метрології  та  сертифікації  України   14.09.2000
N 559  (  z0663-00  )  і  зареєстрованого  в  Міністерстві юстиції
України 28.09.2000 за N  663/4884,  яке  діяло  на  час  прийняття
позивачем рішення про накладення штрафу, обласні, Головне Київське
та  Севастопольське  міські  управління  у  справах  захисту  прав
споживачів  є  територіальними  органами  Держстандарту України та
забезпечують реалізацію державної політики у  сфері  захисту  прав
споживачів на території відповідного регіону.

     Підпунктом 17  пункту  5  зазначеного  Положення ( z0663-00 )
Управлінню було надано право накладати стягнення на рекламодавців,
виробників  та розповсюджувачів реклами за порушення законодавства
про рекламу  у  сфері  захисту  прав  споживачів   відповідно   до
статті 27 Закону ( 270/96-ВР ).

     Висновки попередніх   судових   інстанцій  про  правомірність
накладення  Управлінням  на   Товариство   штрафу   за   порушення
законодавства  про рекламу в сумі є обґрунтованими та відповідачем
не оспорюються.

     Судовий порядок примусового стягнення штрафу було передбачено
абзацом шостим частини четвертої статті 27 Закону ( 270/96-ВР ) (в
редакції,  що діяла  на  час  накладення  штрафу)  та  передбачено
частиною  9  статті  27  Закону  (в  чинній редакції) і пунктом 20
Порядку накладення штрафів за порушення законодавства про рекламу,
затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26.05.2004
N 693 ( 693-2004-п ).

     При цьому застосування  попередніми  судовими  інстанціями  у
вирішенні  даного  спору (позов подано 26.05.2004 і прийнято судом
до  провадження  01.06.2004)  приписів  Порядку  (  693-2004-п  ),
затвердженого  постановою  Кабінету  Міністрів України 26.05.2004,
всупереч  твердженню  скаржника,  з   урахуванням   принципу   дії
нормативно-правових актів у часі є обґрунтованим.

     Право на  звернення  позивача  до  суду з даним позовом також
гарантується статтею 124 Конституції України  (  254к/96-ВР  )  та
статтями 2,   3,   6   Закону  України  "Про  судоустрій  України"
( 3018-14 ).

     За таких обставин попередні судові інстанції  дійшли  вірного
висновку  про  те,  що  позивач  мав  право на звернення до суду з
позовом  про  стягнення   штрафу,   накладеного   Управлінням   на
відповідача за порушення законодавства про рекламу.

     Також місцевим  та  апеляційним судами обґрунтовано відхилено
посилання скаржника на закінчення шестимісячного  строку  позовної
давності,  передбаченого  статтею  72  ЦК  УРСР  (  1540-06  ) для
стягнення штрафу, оскільки правовідносини, які виникають у зв'язку
із  застосуванням  державними органами щодо підприємств,  установ,
організацій,  встановленої  законодавством   відповідальності   за
порушення  законодавства про рекламу,  не є цивільно-правовими,  а
тому  відсутні  правові   підстави   для   застосування   до   цих
правовідносин строків позовної давності, передбачених ЦК УРСР.

     Таким чином,   застосування   судами  першої  та  апеляційної
інстанцій норм матеріального та  процесуального  права  відповідає
встановленим  ними обставинам справи,  що свідчить про відсутність
підстав для скасування  або  зміни  прийнятих  зі  справи  судових
рішень.

     Вищий господарський    суд    України    рішення    місцевого
господарського суду та постанову апеляційного господарського  суду
залишив без змін а касаційну скаргу Товариства - без задоволення.

     5. У  спорах  про  спонукання  до прийняття органом місцевого
самоврядування рішення про видачу дозволу на розміщення  рекламної
конструкції  слід  ретельно  встановлювати обставини,  пов'язані з
доведеністю факту звернення  позивача  із  заявкою  для  одержання
відповідного дозволу.

     Товариство з   обмеженою   відповідальністю   "У."   (далі  -
Товариство) звернулося з позовом до виконавчого  комітету  міської
ради  (далі  -  Виконком)  про спонукання до прийняття рішення про
видачу дозволу на розміщення  рекламної  конструкції  та  визнання
недійсним розпорядження від 19.06.2001 N 830 про видачу приватному
підприємству   Фонд   "О."   дозволу   на   розміщення   зовнішніх
рекламоносіїв.

     Рішенням місцевого   господарського   суду  позов  задоволено
частково:
     - визнано  недійсним  пункт  2.1 розпорядження голови міської
ради від 19.06.2001 N 830 в  частині  надання  дозволу  приватному
підприємству   "Ф."   на  розміщення  зовнішнього  рекламоносія  у
визначеному місці;
     - Виконком   зобов'язано   прийняти   рішення  за  зверненням
Товариства від 20.12.2000 N 245 щодо  розміщення  на  цьому  місці
складної рекламної конструкції.

     Рішення суду   першої  інстанції,  з  посиланням  на  приписи
статті 20 Господарського кодексу України ( 436-15 ),  пунктів  11,
12   та   17   Типових   правил   розміщення  зовнішньої  реклами,
затверджених постановою Кабінету Міністрів України від  23.09.1998
N 1511 ( 1511-98-п ) (далі - Типові правила),  мотивовано тим,  що
розпорядженням голови міської ради від 19.06.2001 N  830  порушено
пріоритетне  право  Товариства  на  відповідне  місце розташування
спеціальної конструкції до винесення місцевим  виконавчим  органом
ради  рішення  з  цього питання.  Це право позивача,  за висновком
суду, виникло після подання ним в установленому порядку заявки для
одержання дозволу на розміщення зовнішньої реклами.

     Постановою апеляційного господарського суду скасовано рішення
суду першої інстанції скасовано, у позові відмовлено.

     Постанову апеляційної інстанції мотивовано тим,  що позивачем
не доведено факт звернення до відповідача із заявкою для одержання
дозволу на розміщення зовнішньої реклами.

     У касаційній скарзі до  Вищого  господарського  суду  України
Товариство просило скасувати постанову апеляційного господарського
суду.  Скаргу мотивовано тим,  що судом  апеляційної  інстанції  у
справі  було  порушено правила оцінки доказів,  внаслідок яких цей
суд  дійшов  неправильного  висновку   про   недоведеність   факту
звернення   Товариства   із   заявкою  для  одержання  дозволу  на
розміщення зовнішньої реклами.

     Перевіривши повноту   встановлення   обставин    справи    та
правильність  застосування судовими інстанціями норм матеріального
і процесуального права,  Вищий господарський  суд  України  дійшов
висновку про наявність підстав для задоволення касаційної скарги.

     Судом першої інстанції у справі встановлено, що:
     - рішенням Виконкому від 17.03.1999 N 111  "Про  затвердження
Положення  про  порядок розміщення зовнішньої реклами на території
м.  Донецька" створено робочий орган Виконкому - робочу  групу  по
зовнішній   рекламі,   до  якої  ввійшли  представники  юридичного
відділу,  міського фінансового управління, відділу ДАІ, управління
містобудування та архітектури;
     - Товариством було подано до робочого органу Виконкому заявку
від  20.12.2000  N 245 на отримання дозволу на розміщення складної
рекламної  продукції  на  спірному  місці,   і   зазначений   факт
підтверджено відміткою   канцелярії   відповідача  від  21.12.2000
N 01/14-2404;
     - пунктом  2  розпорядження  міського  голови  від 19.06.2001
N 830 видано дозвіл ПП Фонд "О."  на  розміщення  рекламоносія  на
спірному місці;
     - приписом прокурора міста від 25.12.2003 N 2280 про усунення
порушень законодавства про рекламу, причин і умов, що їм сприяють,
адресованим голові міської ради,  встановлено,  що робочим органом
Виконкому  реєстрація  заявок  не  проводилась,  у  зв'язку  з чим
позивач був  змушений  подати  заявку  до  канцелярії  виконавчого
органу міської ради.

     Судом апеляційної   інстанції   у   справі   встановлено,  що
позивачем не подано доказів надсилання  і  реєстрації  заявки  від
20.12.2000  N  245  на  отримання  дозволу  на розміщення складної
рекламної продукції на спірному місці,  оскільки відсутня  поштова
квитанція, а відмітка на заявці зроблена невідомою особою.

     Причиною виникнення  спору  стало питання про наявність у ТОВ
пріоритетного права на відповідне місце  розташування  спеціальної
конструкції  для  розміщення рекламоносіїв до прийняття виконавчим
органом ради рішення з цього питання.

     Судовими інстанціями  зі  справи  з   недостатньою   повнотою
встановлено обставини справи, що входять до предмету доказування в
ній.

     Відповідно до пункту 1 статті 16 Закону України "Про рекламу"
(  270/96-ВР  )  розміщення зовнішньої реклами у населених пунктах
провадиться  на  підставі  дозволів,  що   надаються   виконавчими
органами   сільських,   селищних,   міських  рад,  та  в  порядку,
встановленому  цими  органами  на  підставі  типових  правил,   що
затверджуються Кабінетом Міністрів України.

     На час  виникнення  спірних  правовідносин  сторін  у  справі
чинними  були  Типові  правила  розміщення   зовнішньої   реклами,
затверджені постановою  Кабінету  Міністрів України від 23.09.1998
N 1511 ( 1511-98-п ) (далі - Правила).

     Відповідно до Правил ( 1511-98-п ):
     робочий орган   -   структурний  підрозділ  (зокрема,  органу
містобудування  та   архітектури)   або   працівник   структурного
підрозділу   Київської   та   Севастопольської  міської  державної
адміністрації,  виконавчого органу  сільської,  селищної,  міської
ради,   що  створюється  (призначається)  цими  органами  з  метою
регулювання  діяльності  у  сфері  розміщення  зовнішньої  реклами
(абзац одинадцятий пункту 2 ( 1511-98-п );
     до повноважень робочого органу належить,  зокрема, приймання,
реєстрація  та  розгляд  заявок  від  розповсюджувачів  зовнішньої
реклами на надання дозволів (пункт 6 ( 1511-98-п );
     для одержання   дозволу   розповсюджувач  зовнішньої  реклами
(далі - заявник) подає робочому органу заявку за формою  згідно  з
додатком 1 до цих Правил ( 1511-98-п ) (пункт 8);
     за наявності  всіх  документів,  передбачених  пунктом  8 цих
Правил (  1511-98-п  ),  заявка  реєструється  робочим  органом  в
журналі  реєстрації  заявок  та  дозволів на розміщення зовнішньої
реклами,  який ведеться за формою  згідно  з  додатком  3  до  цих
Правил; журнал має бути прошитим, а його сторінки пронумерованими;
кількість сторінок у журналі зазначається на останній  сторінці  і
скріплюється підписом  керівника  робочого  органу   та   печаткою
(пункт 11);
     з моменту  реєстрації  заявки  за  заявником   встановлюється
пріоритет на відповідне місце розташування спеціальної конструкції
до винесення місцевим органом виконавчої влади (виконавчим органом
ради) рішення з цього питання (пункт 12 ( 1511-98-п ).

     Судові інстанції  дійшли  різних  висновків  про  доведеність
позивачем у цій справі факту звернення до відповідача  із  заявкою
для  одержання дозволу на розміщення зовнішньої реклами,  що стало
причиною подання касаційної скарги.  Цей факт входить до  предмету
доказування у справі.

     Суд апеляційної  інстанції  дійшов  правильного  висновку про
недостатню повноту дослідження судом першої інстанції  доказів  на
підтвердження факту подання позивачем заявки для одержання дозволу
на розміщення  зовнішньої  реклами,  що   є   порушенням   припису
статті 43    Господарського    процесуального    кодексу   України
( 1798-12  )  (далі  -  ГПК  України).  Однак  судом   апеляційної
інстанції  також  допущено порушення вимог цієї норми,  оскільки в
його постанові не здійснено оцінки  даних,  викладених  у  приписі
прокурора   від   25.12.2003   N   2280   про   усунення  порушень
законодавства про рекламу,  причин і умов, що їм сприяють. Ці дані
свідчать  про  порушення  прав Товариства на розміщення зовнішньої
реклами.

     Крім того,  суди у цій справі відповідно до вимог  статті  38
ГПК   України   (   1798-12  )  мали  повноваження  витребувати  у
відповідача необхідні документи і матеріали,  що підтверджують  чи
спростовують  факт  подання позивачем заявки для одержання дозволу
на розміщення зовнішньої реклами, однак вони не скористались своїм
процесуальним правом та обов'язком.

     Відповідно до  вимог  частини другої статті 111-7 ГПК України
( 1798-12 ) касаційна інстанція не  має  права  встановлювати  або
вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або
постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання
про  достовірність  того  чи  іншого  доказу,  про  перевагу одних
доказів над іншими,  збирати нові докази або додатково  перевіряти
докази.

     Враховуючи викладене,  Вищий господарський суд України судові
рішення місцевого та апеляційного господарських судів скасував  та
передав справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

     6. Прийняття   рішення  про  відшкодування  моральної  шкоди,
заподіяної поширенням відомостей, що не відповідають дійсності або
викладені неправдиво,  неможливе без їх попереднього спростування.
Докази такого спростування повинні бути додані до позовної заяви.

     Товариство з  обмеженою   відповідальністю   "Н."   (далі   -
Товариство)  звернулося  з  позовом  про  стягнення  з виконавчого
комітету міської ради (далі - Виконком) матеріальної шкоди у  сумі
374 210 грн. та 100 000 грн. моральної шкоди.

     Рішенням місцевого господарського суду провадження у справі в
частині стягнення  матеріальної  шкоди   припинено   на   підставі
пункту 2  статті  80 Господарського процесуального кодексу України
( 1798-12 ) (далі - ГПК України);  в іншій частині позовних  вимог
відмовлено   з   мотивів   пред'явлення   позову   до  неналежного
відповідача,  оскільки  чинним  законодавством  України  обов'язок
відшкодування   заподіяної   поширенням   неправдивих   відомостей
моральної шкоди покладений на автора інформації (фізичну особу) та
на орган масової інформації.

     Не погоджуючись  з вказаним рішенням місцевого господарського
суду,  Товариство звернулося до Вищого господарського суду України
з  касаційною  скаргою,  в якій просить скасувати названий судовий
акт та передати справу на новий розгляд до суду першої  інстанції.
Свої  вимоги скаржник обґрунтовує тим,  що у прийнятті рішення суд
неправомірно застосував норми Цивільного кодексу  Української  РСР
( 1540-06 ) (далі - ЦК УРСР), у той час коли спірні правовідносини
підпадають під дію Цивільного кодексу України ( 435-15 )  (далі  -
ЦК  України).  Крім  того,  предмет  спору  в іншій судовій справі
(справа N 17-6-3/01-4426)  не  тотожний  предмету  спору  у  даній
справі.

     Перевіривши повноту встановлення місцевим господарським судом
фактичних обставин справи та правильність  застосування  ним  норм
матеріального  і  процесуального  права,  Вищий  господарський суд
України дійшов висновку про відсутність  підстав  для  задоволення
касаційної скарги з урахуванням такого.

     Судом першої інстанції у справі встановлено, що:
     - за результатами судового провадження у господарській справі
N 17-6-3/01-4426 позов Товариства задоволено частково: з Виконкому
на користь позивача присуджено до стягнення 237 317,09 грн.;
     - у зв'язку з частковим виконанням судового рішення зі справи
N 17-6-3/01-4426  станом  на  19.05.2003  борг  відповідача  перед
Товариством   становив  51870,72  грн.,  що  спричинило  звернення
останнього до  господарського  суду  з  позовом  про  стягнення  з
Виконкому 429 513,53 грн., у т.ч. 374 210 грн. неодержаного доходу
в результаті невиконання позивачем своїх зобов'язань за  договором
від   31.01.2002   про  дольову  участь  в  реалізації  проекту  з
будівництва  салону-магазину  та  житлового  комплексу   (далі   -
Договір);
     - рішенням місцевого господарського суду  від  21.07.2003  зі
справи  N  19/91-03-3565  позов Товариства задоволено частково:  у
задоволенні позову    в    частині    стягнення    з     Виконкому
408 550,56 грн., у т.ч. 374 210 грн. упущеної вигоди, відмовлено з
мотивів недоведеності  позивачем  наявності  причинно-наслідкового
зв'язку   між   протиправною  поведінкою  боржника  та  заявленими
збитками;
     - за  результатами перегляду рішення місцевого господарського
суду від 21.07.2003 зі справи N 19/91-03-3565  в  апеляційному  та
касаційному порядку названий судовий акт залишено без змін;
     - між несвоєчасним виконанням відповідачем  рішення  суду  зі
справи  N  17-6-3/01-4426 та завданою Товариству моральною шкодою,
що полягає у приниженні престижу та  ділової  репутації  позивача,
відсутній причинний зв'язок;
     - позов   про   відшкодування   моральної   шкоди,   завданої
позивачеві  внаслідок  поширення  неправдивих  відомостей у газеті
"О." від 16.05.2001 N 89 (2417), має бути заявлений авторові такої
публікації або відповідному органу масової інформації.

     Відповідно до  пункту  2 частини першої статті 80 ГПК України
( 1798-12 ) господарський суд припиняє провадження у справі,  якщо
є  рішення  господарського  суду  або іншого органу,  який в межах
своєї компетенції вирішив господарський спір між тими ж сторонами,
про той же предмет і з тих же підстав.

     Таким чином,    з   огляду   на   наведений   припис   закону
господарський суд дійшов вірного  висновку  про  те,  що  оскільки
вимоги  Товариства  щодо  стягнення  з  відповідача  374  210 грн.
упущеної вигоди внаслідок  невиконання  позивачем  зобов'язань  за
Договором розглядалися господарським судом в межах предмету позову
зі справи N 19/91-03-3565,  провадження в даній  частині  позовних
вимог підлягає припиненню.

     Відповідно до  пункту  4  Прикінцевих  та перехідних положень
Цивільного кодексу України ( 435-15 ) цей Кодекс застосовується до
цивільних відносин,  що виникли після набрання ним чинності.  Щодо
цивільних відносин,  які виникли до  набрання  чинності  Цивільним
кодексом  України,  положення  цього Кодексу застосовуються до тих
прав і обов'язків,  що  виникли  або  продовжують  існувати  після
набрання ним чинності.

     З огляду  на  наведені  приписи  законодавства  з урахуванням
встановлених судом першої інстанції обставин  справи  у  вирішенні
даного  спору  в частині стягнення моральної шкоди слід керуватися
нормами ЦК УРСР ( 1540-06 ).

     Згідно зі  статтею  440-1  ЦК  УРСР  (  1540-06  )   моральна
(немайнова) шкода,  заподіяна громадянину або організації діяннями
іншої  особи,  яка  порушила  їх  законні  права,  відшкодовується
особою,  яка  заподіяла  шкоду,  якщо вона не доведе,  що моральна
шкода заподіяна не з її вини.

     Отже, фактами,  з якими матеріальний закон пов'язує  настання
цивільно  -  правової  відповідальності  за  заподіяння  моральної
шкоди,  є:  наявність шкоди, протиправність діяння її заподіювача,
наявність  причинного  зв'язку  між  шкодою і протиправним діянням
заподіювача, а також вини останнього в її заподіянні.

     Відповідно до статті 33 ГПК України ( 1798-12 ) кожна сторона
повинна  довести  ті  обставини,  на  які  вона  посилається як на
підставу своїх вимог  і  заперечень.  Виходячи  з  цього,  позивач
повинен довести факт заподіяння йому моральної шкоди відповідачем,
тобто наявність  негативних  наслідків  через  порушення  законних
немайнових прав Товариства.

     Як правильно   встановлено  судом  першої  інстанції,  втрата
престижу та ділової репутації позивача перед  контрагентами  не  є
безпосереднім   наслідком   несвоєчасного  виконання  відповідачем
рішення суду зі справи N 17-6-3/01-4426,  що  виключає  можливість
компенсації Виконкомом такої моральної шкоди.

     Відповідно до  підпункту  9.1  пункту  9 роз'яснення президії
Вищого арбітражного  суду  України  від   29.02.1996   N   02-5/95
( v5_95800-96  )  "Про  деякі  питання  практики вирішення спорів,
пов'язаних   з   відшкодуванням   моральної    шкоди"    обов'язок
відшкодування  моральної  шкоди  покладений  на  автора інформації
(фізичну  особу)  та  на  орган  масової  інформації,  які  несуть
відповідальність, виходячи із ступеня вини кожного з них.

     Разом з  тим,  прийняття  рішення про відшкодування моральної
шкоди,  заподіяної  поширенням  відомостей,  що  не   відповідають
дійсності або викладені неправдиво,  неможливе без їх попереднього
спростування.  Тому справи у спорах  про  відшкодування  моральної
шкоди, заподіяної поширенням таких відомостей, підлягають розгляду
господарськими судами лише за умови попереднього вирішення питання
про  їх  спростування  у  загальному  суді або добровільно (у тому
числі на вимогу заявника) особою,  яка поширила відомості.  Докази
такого  спростування  повинні  бути додані до відповідної позовної
заяви.

     Крім того,  встановлені  судом  першої  інстанції   обставини
свідчать,  що  позивачем не надано будь-яких фактичних даних,  які
підтверджували б причетність Виконкому до спірної публікації.

     Таким чином,  судом першої інстанції  з  достатньою  повнотою
встановлено обставини справи та їм дано правильну юридичну оцінку,
в  зв'язку   з   чим   визначені   законом   підстави   скасування
оскаржуваного судового рішення суду відсутні.

     Постановою Вищого   господарського   суду   України   рішення
місцевого господарського  суду  залишено  без  змін,  а  касаційну
скаргу - без задоволення.

     7. У  вирішенні  спорів  про  відшкодування  моральної шкоди,
завданої поширенням  негативної  інформації  про  юридичну  особу,
необхідно  з'ясовувати  обґрунтування  розміру  компенсації  такої
шкоди, що підлягає стягненню.

     Товариство з   обмеженою   відповідальністю    виробничо    -
комерційне  підприємство  "С."  (далі  -  Товариство) звернулося з
позовом до закритого акціонерного товариства "Завод "Т."  (далі  -
Завод) про відшкодування моральної шкоди шляхом спростування перед
партнером позивача - компанією "О."  -  недостовірної  інформації,
наданої Заводом.

     В подальшому  позивач  змінив  позовні  вимоги  та просив суд
стягнути з Заводу компенсацію завданої моральної шкоди  у  розмірі
5000 грн.

     Рішенням місцевого   господарського  суду  позов  задоволено.
Рішення мотивовано  порушенням  відповідачем  законних  немайнових
прав   позивача  шляхом  подання  його  контрагентові  неправдивих
відомостей,  які  принижують  ділову  репутацію  позивача,  що   є
підставою  для  стягнення  з  відповідача  5000  грн.  за  завдану
моральну шкоду.

     Постановою апеляційного господарського суду рішення місцевого
господарського суду з даної справи скасовано; у задоволенні позову
відмовлено.

     У прийнятті  названої  постанови  суд  апеляційної  інстанції
виходив з того, що відповідачем не було порушено законодавство про
інформацію,  оскільки надіслання листа до суб'єкта  господарювання
не є поширенням або наданням інформації в розумінні Закону України
"Про інформацію"  (  2657-12  ),  а  лише  висловленням  особистих
суджень  Заводу  щодо  виробленої позивачем продукції.  Крім того,
позивачем не було доведено факту завдання  йому  моральної  шкоди,
зокрема,   приниження   його   ділової   репутації  як  результату
неправомірної поведінки відповідача.

     У касаційній скарзі до  Вищого  господарського  суду  України
позивач  просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції та
залишити без змін рішення місцевого господарського суду  з  даного
спору,   посилаючись   на   неправильне  застосування  судом  норм
матеріального права.  Зокрема,  скаржник зазначає про  протиправне
посягання   відповідача   на   його   ділову   репутацію  з  метою
дискредитації позивача перед його діловим партнером та  спонукання
останнього  до  припинення договірних правовідносин з Товариством,
що  спричинило  проведення  перевірки  діяльності  позивача   його
партнером  -  компанією  "О."  на предмет дотримання технології на
виробництві  та  викликало  загрозу  розірвання   ліцензійної   та
дистриб'юторської   угод,   укладених   позивачем   із  зазначеним
партнером.  Наведене,  на думку скаржника,  є достатньою підставою
для  стягнення  з  відповідача  моральної  шкоди в порядку захисту
цивільних прав позивача відповідно до статті 16 Цивільного кодексу
України ( 435-15 ) (далі - ЦК України).

     Перевіривши на  підставі  встановлених  попередніми  судовими
інстанціями фактичних обставин  справи  правильність  застосування
ними    норм   матеріального   і   процесуального   права,   Вищий
господарський  суд  України  дійшов  висновку   про   необхідність
скасування  рішень  місцевого та апеляційного господарських суді з
даного спору з передачею справи на новий розгляд  до  суду  першої
інстанції з урахуванням такого.

     Судовими інстанціями у справі встановлено, що:
     - на  підставі  дистриб'юторської   угоди   від   02.02.2002,
укладеної  Товариством та компанією "О.",  позивач як дистриб'ютор
виконує кінцеве збирання та  реалізацію  в  обумовленому  сегменті
ринку  тросів  дистанційного  управління  (тросових  приводів)  за
технологією, переданою цією компанією за ліцензійною угодою;
     - умовами   названої   дистриб'юторської   угоди  передбачено
обов'язок  позивача  дотримуватись  усіх   положень,   правил   та
інструкції  компанії  "О." у виробництві,  пакуванні,  зберіганні,
обробці та реалізації тросових приводів;
     - сферою  господарської діяльності Заводу є також виробництво
тросів дистанційного управління;
     - у  листі  від  14.07.2004 N 010 Завод,  пропонуючи подальшу
співпрацю,  повідомив компанію "О." про  неправильне  використання
позивачем  наданих  йому  матеріалів  компанії,  що за відсутності
належного технічного контролю призводить  до  неякісного  збирання
позивачем тросових приводів;
     - з метою перевірки одержаної інформації  електронним  листом
від  14.07.2004  компанія  "О."  витребувала у Товариства технічні
документи на підтвердження факту відповідності технології збирання
тросів   позивача   вимогам   компанії  та  належної  якості  цієї
продукції;
     - для     уникнення     загрози     розірвання     зазначених
дистриб'юторської  та  ліцензійних  угод  позивач   змушений   був
докласти  зусиль для відновлення довіри компанії "О." та доведення
факту належного виконання умов цих угод.

     Причиною спору в даній справі стало питання  щодо  можливості
компенсації  позивачеві  моральної  шкоди,  спричиненої  внаслідок
надіслання  відповідачем  негативної  інформації   про   виробничу
діяльність позивача діловому партнерові останнього.

     Статтею 94 ЦК України ( 435-15 ) визначено, що юридична особа
має право на недоторканність її  ділової  репутації,  на  таємницю
кореспонденції,  на  інформацію  та інші особисті немайнові права,
які можуть їй належати.

     Відповідно ж  до  частини  другої  статті   23   ЦК   України
( 435-15  ) моральна шкода полягає,  зокрема,  у приниженні честі,
гідності, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

     Частиною першою  статті  1167   ЦК   України   (   435-15   )
передбачено,  що  моральна  шкода,  завдана фізичній або юридичній
особі   неправомірними   рішеннями,   діями   чи    бездіяльністю,
відшкодовується особою,  яка її завдала,  за наявності вини,  крім
випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

     Отже, фактами,  з якими матеріальний закон пов'язує  настання
цивільно  -  правової  відповідальності  за  заподіяння  моральної
шкоди,  є:  наявність шкоди, протиправність діяння її заподіювача,
наявність  причинного  зв'язку  між  шкодою і протиправним діянням
заподіювача, а також вини останнього в її заподіянні.

     Обґрунтовуючи відмову  в  задоволенні   позову,   апеляційний
господарський  суд послався на відсутність складу правопорушення у
діях відповідача,  оскільки висловлення Заводу  у  спірному  листі
власних  суджень  з  приводу  якості  зібраних  позивачем тросів з
огляду на статтю 47 Закону України "Про інформацію" ( 2657-12 ) не
може  вважатися  протиправною поведінкою.  Проте,  на думку Вищого
господарського суду України,  ця правова оцінка обставин справи  є
невірною, виходячи з такого.

     Відповідно до   статті  1  Закону  України  "Про  захист  від
недобросовісної  конкуренції"  (  236/96-ВР  )  (далі   -   Закон)
недобросовісною  конкуренцією  є  будь-які  дії у конкуренції,  що
суперечать  правилам,  торговим  та   іншим   чесним   звичаям   у
підприємницькій діяльності.

     За приписами статей 8, 10 Закону ( 236/96-ВР ) дискредитацією
господарюючого суб'єкта (підприємця) є поширення у будь-якій формі
неправдивих, неточних або неповних відомостей, пов'язаних з особою
чи діяльністю господарюючого суб'єкта  (підприємця),  які  завдали
або  могли завдати шкоди діловій репутації господарюючого суб'єкта
(підприємця).  Схиленням  до   бойкоту   господарюючого   суб'єкта
(підприємця)   вважається   спонукання  конкурентом  іншої  особи,
безпосередньо або через посередника,  до відмови від  встановлення
договірних зв'язків із цим господарюючим суб'єктом (підприємцем).

     Згідно зі  статтею  20  Закону  (  236/96-ВР  ) вчинення дій,
визначених цим Законом як  недобросовісна  конкуренція,  тягне  за
собою   накладання   Антимонопольним  комітетом  України  штрафів,
передбачених цим Законом,  а також  адміністративну,  цивільну  та
кримінальну     відповідальність    у    випадках,    передбачених
законодавством.

     Отже, для  того,  щоб  дійти  обґрунтованого  висновку   щодо
правомірності  (або  неправомірності)  застосування до відповідача
заходів цивільно-правової відповідальності за порушення  особистих
немайнових прав позивача,  господарські суди повинні були вичерпно
з'ясувати усі обставини стосовно наявності у  діях  Заводу  ознак,
визначених Законом ( 236/96-ВР ) як недобросовісна конкуренція та,
зокрема,  дослідити   питання   щодо   достовірності   інформації,
викладеної  відповідачем  у  листі  від 14.07.2004 N 010.  Так,  в
матеріалах  справи  містяться   документи   (зокрема,   акти   від
25.06.2004  N  12-97/37 та від 08.09.2004 N 12-97/106),  що можуть
свідчити   про   невідповідність   зібраних    позивачем    тросів
дистанційного   управління   вимогам   якості,   та,   відповідно,
підтверджувати   факт   правдивості    відомостей,    повідомлених
відповідачем компанії "О.".

     Проте місцевий  господарський  суд  не  надав оцінки названим
доказам з підстав порушення порядку їх засвідчення, у той час коли
суд   апеляційної   інстанції  лише  зазначив  про  відсутність  у
матеріалах  справи  фактичних  даних,  які  могли  б   спростувати
зафіксовані в актах дефекти тросів,  без однозначного встановлення
факту достовірності змісту цих актів.

     Крім того,  за змістом пункту 4 постанови Пленуму  Верховного
Суду  України  від  31.03.1995  N  4  (  v0004700-95 ) "Про судову
практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди"
суд,  зокрема,  повинен  з'ясувати,  в  якій грошовій сумі позивач
оцінює заподіяні йому втрати немайнового характеру та з  чого  він
при  цьому  виходить.  Однак,  задовольняючи позов про стягнення з
відповідача 5000 грн.  моральної шкоди, місцевий господарський суд
не  навів жодних посилань в обґрунтування розміру компенсації,  що
підлягає стягненню з відповідача за порушення особистих немайнових
прав ТОВ. Не надав таких обґрунтувань і позивач.

     Таким чином,    попередні   судові   інстанції   припустилися
порушення  вимог  частини   першої   статті   4-7   Господарського
процесуального  кодексу України ( 1798-12 ) щодо прийняття рішення
за результатами обговорення усіх обставин справи та частини першої
статті   43  названого  Кодексу  стосовно  всебічного,  повного  і
об'єктивного розгляду в судовому процесі усіх обставин справи в їх
сукупності.

     Оскільки касаційна  інстанція  відповідно  до  частини другої
статті 111-7   Господарського   процесуального   кодексу   України
( 1798-12  )  не  має  права  встановлювати або вважати доведеними
обставини,  що  не  були  встановлені  у  рішенні   та   постанові
господарського  суду  чи  відхилені  ним,  вирішувати  питання про
достовірність того чи іншого доказу,  про перевагу  одних  доказів
над  іншими,  збирати нові докази або додатково перевіряти докази,
Вищий  господарський  суд  України  касаційну  скаргу  задовольнив
частково:  рішення  місцевого  господарського  суду  та  постанову
апеляційного господарського суду скасував,  а  справу  передав  на
новий розгляд до суду першої інстанції.

     8. Повідомлення   керівником   юридичної   особи   негативної
інформації про іншу юридичну  особу,  зроблене  ним  від  власного
імені,  не  дає  підстав  для ототожнення відповідної інформації з
позицією юридичної особи, очолюваної цим керівником.

     Товариства з  обмеженою   відповідальністю   "Л."   (далі   -
Товариство)  подало  до  господарського  суду  позов  про визнання
недійсною    постанови    голови    територіального     відділення
Антимонопольного комітету України (далі - територіальне відділення
АМК) від  31.10.2001  N  29/7-П  "Про  порушення  антимонопольного
законодавства та накладення штрафу" (далі - оспорювана постанова).

     Рішенням місцевого   господарського   суду   від  26.11.2004,
залишеним без змін постановою апеляційного господарського суду від
01.02.2005,   позов   задоволено  повністю;  оспорювану  постанову
визнано  недійсною;  на  територіальне  відділення  АМК  покладено
судові  витрати  зі  справи.  У  прийнятті  зазначеного рішення та
постанови  судові  інстанції  виходили  з  того,   що   оспорювана
постанова   прийнята  головою  територіального  відділення  АМК  з
перевищенням  його   компетенції,   факт   порушення   ТОВ   вимог
антимонопольного законодавства матеріалами справи не підтверджено.

     У касаційній  скарзі  до  Вищого  господарського суду України
територіальне відділення АМК просить  постанову  суду  апеляційної
інстанції   з   даної  справи  скасувати,  а  позов  залишити  без
задоволення.  Скаргу  мотивовано  порушенням  господарським  судом
частини  другої  статті  16  Закону  України  "Про  підприємства в
Україні" ( 887-12 ),  статті 8  Закону  України  "Про  захист  від
недобросовісної конкуренції"   (   236/96-ВР   ),  частини  сьомої
статті 20 Конституції України ( 254к/96-ВР  )  та  частини  першої
статті 1  Закону  України "Про столицю України - місто-герой Київ"
( 401-14  ),  пункту  5  Правил  розгляду  справ   про   порушення
антимонопольного  законодавства  України  (  z0090-94  ),  а також
статті 43 ГПК України ( 1798-12 ).

     Перевіривши повноту   встановлення    попередніми    судовими
інстанціями обставин справи та правильність застосування ними норм
матеріального і  процесуального  права,  Вищий  господарський  суд
України  дійшов  висновку  про відсутність підстав для задоволення
касаційної скарги з огляду на таке.

     Судовими інстанціями у справі встановлено, що:
     - оспорюваною  постановою  у справі N 6-7/06.2001-с за заявою
СП ЗАТ "Д." стосовно Товариства визнано, що останнє своїми діями у
вигляді  поширення  неправдивих  відомостей у програмі на одному з
телеканалів   щодо   СП   ЗАТ   "Д."    порушило    антимонопольне
законодавство: назване спільне підприємство наполягало на тому, що
Товариство в особі президента товариства стверджувало в  інтерв'ю,
що  СП  ЗАТ "Д." вимагало у Товариства розміщувати свої замовлення
через Андорру та що таким чином і  за  такою  схемою  приховуються
прибутки;   відповідні  дії  Товариства  розцінено  як  порушення,
передбачене статтею  8  Закону  України  "Про  захист  економічної
конкуренції"  (  2210-14  ) у вигляді дискредитації господарюючого
суб'єкта,  в зв'язку з чим на Товариство було накладено  штраф  та
його зобов'язано спростувати неправдиву інформацію;
     - президент Товариства І. давав інтерв'ю у програмі на одному
з   телеканалів,   який   є   загальноукраїнським  каналом,  тобто
інформація, розповсюджена за допомогою цього каналу, була поширена
не   лише   в   м.   Києві,   а   й  по  всій  Україні,  тобто  на
загальнодержавному, а не регіональному ринку;
     - СП  ЗАТ  "Д."  здійснює    господарську  діяльність по всій
Україні,  а  саме  -   вона   є   дистриб'ютором   відповідно   до
Неексклюзивної  дистриб'юторської  угоди  від  26.07.92 і взяла на
себе зобов'язання "призначати дилерів і таким чином організовувати
мережу  по  продажу,  що  покриватиме  всю  "Територію",  з  метою
достатньої  дистрибуції  "Продуктів"  і  "Запасних   частин".   Це
підтверджується  дилерськими  угодами,  укладеними  СП  ЗАТ "Д." з
дилерами, і в цих угодах визначено території, на яких діють угоди;
     - за    твердженням    Товариства,   стилістичне   тлумачення
висловлювання його  президента  в  інтерв'ю  телеканалові  не  дає
підстав  для  висновку  про  поширення  ним неправдивої інформації
стосовно СП ЗАТ "Д.",  яка  дискредитує  господарюючого  суб'єкта,
оскільки  в цьому інтерв'ю йшлося про те що Товариство відмовилося
"...  брати участь в роботі через офшорну  зону  в  Андоррі.  "Д."
наполягав  на  тому,  щоб позивач свої замовлення розміщував через
Андорру".  При цьому  громадянином  І.  як  фізичною  особою  було
зазначено:  "Я отдаю себе отчет в том, что таким образом, по такой
схеме скрываются налоги, доходы, и я отказался в нем участвовать";
     - з  висновку  від  22.07.2004  N  3645  судово-лінгвістичної
експертизи,  призначеної  господарським  судом  у  даній   справі,
вбачається таке:
     змістовно-семантичний аналіз   тексту   інтерв'ю   президента
товариства  І.  показав,  що  текст  чітко  "розпадається"  на дві
частини залежно від обраних лексичних  засобів.  Специфіка  такого
жанру усного мовлення, як теле- або радіоінтерв'ю, що транслюються
у запису,  полягає в  тому,  що  він  відповідає  скоріше  законам
писемного  мовлення,  тобто  в ньому відсутні спонтанність мовного
потоку  та  випадковість  вибору  лексичних  засобів,  тому  вибір
лексичних  засобів  і  відповідно  розподіл тексту на дві відносно
незалежних частини   є   цілком   свідомим   з   боку   президента
товариства І.;
     перша частина,  де застосовуються  лексеми  "Компанія",  "Ми"
треба  розглядати  як  виклад ситуації з позиції юридичної особи -
ТОВ, озвучений президентом товариства;
     друга частина,   де   президент   товариства   І.  застосовує
займенник "я",  треба розуміти  як  висловлювання  його  особистої
думки  (оскільки  займенники "ми" та "я" є загальновживаними і для
розуміння їх змісту не потрібні якісь спеціальні знання,  наводити
їх словникові значення експерт вважав недоцільним);
     таким чином,  висловлювання  президента   товариства   І.   у
початковій  частині  інтерв'ю  зроблені  від  імені  Товариства як
юридичної особи, у заключній частині інтерв'ю президент товариства
І.  висловлює  свою  особисту  думку як фізична особа;  в інтерв'ю
президента товариства І.  не міститься конкретних відомостей ,  як
(за    якою   схемою),   ким   (будь-яким   конкретним   суб'єктом
господарювання в тому  числі  СП  ЗАТ  "Д.")  приховуються  доходи
(податки);
     - згідно з пунктом 8.16 статуту Товариства його президент має
право діяти без доручення від імені названого товариства, укладати
договори,  угоди,  розпоряджатися майном,  у тому  числі  коштами;
водночас  ці  повноваження  стосуються  дій президента,  а не його
висловлювань,  в  зв'язку  з  чим,  на  думку   судів   попередніх
інстанцій,  висловлювання  президента товариства І.  у даному разі
відображало його особисту думку.

     Відповідно до   статті  8  Закону  України  "Про  захист  від
недобросовісної  конкуренції"   (   236/96-ВР   )   дискредитацією
господарюючого суб'єкта (підприємця) є поширення у будь-якій формі
неправдивих, неточних або неповних відомостей, пов'язаних з особою
чи  діяльністю  господарюючого суб'єкта (підприємця),  які завдали
або могли завдати шкоди діловій репутації.

     Частиною другою  статті 19 Конституції України ( 254к/96-ВР )
передбачено,  що  органи  державної  влади,  їх   посадові   особи
зобов'язані  діяти  лише  на  підставі,  в  межах повноважень та у
спосіб, що передбачені Конституцією України.

     Згідно з абзацом першим пункту 1 Положення про  територіальне
відділення   Антимонопольного   комітету   України,  затвердженого
розпорядженням названого   Комітету   від   23.02.2001   N    32-р
( z0291-01  )  (в  редакції,  чинній  на час прийняття оспорюваної
постанови)  територіальне  відділення  Антимонопольного   комітету
України є органом Антимонопольного комітету України, утвореним для
реалізації завдань, покладених на цей Комітет Законом України "Про
Антимонопольний  комітет  України"  (  3659-12  ),  іншими  актами
законодавства про Антимонопольний комітет України.

     Відповідно до пункту  2  названого  Положення  (  z0291-01  )
територіальне   відділення   Антимонопольного   комітету   України
здійснює свої завдання,  визначені  цим  пунктом,  у  відповідному
регіоні,   а   у  випадках,  передбачених  законодавством,  та  за
дорученням Голови названого Комітету - за межами регіону.

     У пункті   5   Правил   розгляду    справ    про    порушення
антимонопольного законодавства України ( z0090-94 ),  затверджених
розпорядженням Антимонопольного  комітету  України  від  19.04.94,
голові  територіального  відділення  названого комітету підвідомчі
справи,  зокрема,  про недобросовісну конкуренцію,  якщо  наслідки
порушення мають місце на регіональному ринку.

     Попередні судові  інстанції  з  огляду  на  встановлені  ними
обставини справи дійшли вірного висновку про  те,  що  інформація,
розповсюджена    через    телепрограму   одного   з   телеканалів,
поширювалася на всій території України,  а не лише в місті  Києві.
Тим  часом  згідно з пунктом 6 названих Правил ( z0090-94 ) справи
про зловживання монопольним становищем,  антиконкурентні узгоджені
дії,  недобросовісну  конкуренцію,  якщо  наслідки порушення мають
місце  на  загальнодержавному  ринку,   який   охоплює   територію
декількох    регіонів,    підвідомчі   державному   уповноваженому
Антимонопольного комітету України,  а  не  голові  територіального
відділення названого Комітету.

     Доводи касаційної скарги про те,  що Товариство і СП ЗАТ "Д."
зареєстровані як суб'єкти господарювання в місті Києві, а так само
стосовно  того,  що оспорювана постанова "не була оскаржена з тієї
підстави,  що не відповідає визначеній законом компетенції органу,
який її видав", не спростовують встановленого попередніми судовими
інстанціями у прийнятті оскаржуваних рішень факту  невідповідності
цієї постанови компетенції голови територіального відділення АМК.

     Не береться  до  уваги  й довід касаційної скарги про те,  що
"постановою апеляційного суду винесено місто Київ за межі України,
а   саме:   "...   інформація   за  допомогою  цього  каналу  була
розповсюджена  не   в   місті   Києві,   а   по   всій   Україні".
Загальновідомо,  що  місто  Київ  знаходиться  в межах України,  і
цілком зрозуміло,  що в наведеній скаржником цитаті з оскаржуваної
постанови   апеляційної   інстанції   йдеться  про  розповсюдження
інформації по всій  Україні,  а  не  лише  в  місті  Києві.  Певну
неточність  у  наведеному вислові суду не можна вважати порушенням
законодавства,  а отже й  підставою  для  скасування  оскаржуваної
постанови.

     З урахуванням   висновку  судово-лінгвістичної  експертизи  в
даній  справі  та  положень  статуту  позивача  попередні   судові
інстанції  також правильно з'ясували,  що висловлювання гр.  І.  у
заключній частині його інтерв'ю телеканалові "СТБ" ("Я отдаю  себе
отчет в том,  что таким образом, по такой схеме скрываются налоги,
доходы") відображають його особисту думку.  Той факт,  що  І.  був
президентом  Товариства  не  дає  підстав для ототожнення в даному
випадку його  висловлювання,  зробленого  від  власного  імені,  з
позицією  названого підприємства.  Відтак не вбачається й правових
підстав  для  кваліфікації  дій  (бездіяльності)   останнього   за
ознаками  статті  8 Закону України "Про захист від недобросовісної
конкуренції"  (  236/96-ВР  ),  і   відповідна   норма   правильно
застосована попередніми судовими інстанціями у вирішенні спору. Не
припустилися в зв'язку з цим судові інстанції й порушень статті 16
Закону  України "Про підприємства в Україні" ( 887-12 ),  так само
як і приписів  статті  43  Господарського  процесуального  кодексу
України ( 1798-12 ).

     Скаржник необґрунтовано посилається на частину першу статті 7
раніше чинного Цивільного кодексу Української  РСР  (  1540-06  ),
згідно  з  якою  організація  вправі вимагати по суду спростування
відомостей, що не відповідають дійсності або викладені неправдиво,
які  порочать їх честь,  гідність чи ділову репутацію або завдають
шкоди їх інтересам,  якщо той,  хто  поширив  такі  відомості,  не
доведе,  що вони відповідають дійсності.  Із встановлених судовими
інстанціями обставин справи вбачається,  що СП ЗАТ "Д." звернулося
не  до  суду  з  вимогою про спростування певних відомостей,  а із
заявою до органу Антимонопольного комітету України.  Отже, приписи
наведеної  норми  Цивільного  кодексу Української РСР не може бути
застосовано до правовідносин,  що виникли між  сторонами  у  даній
справі.

     З огляду   на   викладене   визначених  законом  підстав  для
скасування оскаржуваних судових рішень не вбачається.

     Постановою Вищого  господарського  суду   України   постанову
апеляційного  господарського  суду залишено без змін,  а касаційну
скаргу - без задоволення.

 Заступник Голови Вищого
 господарського суду України                          В.Москаленко