Як відомо, до набуття чинності новим Цивільним процесуальним кодексом України (далі — ЦПК) у вітчизняному цивільному судочинстві існували лише такі традиційні види проваджень, як позовне, окреме та провадження у справах, що виникають із адміністративно-правових відносин. Нині ж суди відповідно до ч. 3 ст. 15 ЦПК розглядають справи у порядку позовного та окремого провадження, яке відрізняється від старого тим, що адміністративні правовідносини частково вилучаються із цивільних процесуальних відносин та врегульовуються Кодексом адміністративного судочинства України, а також наказного провадження, яке вже давно практикувалося у багатьох країнах світу, але є новелою для нашого цивільного судочинства.
Наказне провадження є спрощеним розглядом тих справ, коли спору фактично не виникає, але є наявною цивільна справа (тобто коли учасники цивільного процесу фактично не вступають у суперечку один з одним та згодні виконати свої зобов'язання, однак таке виконання є можливим лише за рішенням суду). Судовий наказ — це особлива форма судового рішення про стягнення з боржника грошових коштів або витребування майна за заявою особи, якій належить право такої вимоги (ч. 1 ст. 95 ЦПК). Він є різновидом виконавчого документа, що видається судом при спрощеному розгляді справи — без судового засідання і виклику сторін для заслуховування їх пояснень — у триденний строк. Особливістю наказного провадження є те, що сторонами у ньому виступають не позивач і відповідач, а стягувач (кредитор) та боржник (ними можуть бути як фізичні, так і юридичні особи).
Спрощений порядок наказного провадження обумовлюється ще й обмеженим колом вимог, щодо яких таке провадження є допустимим. Так, відповідно до змісту ст. 96 ЦПК судовий наказ може бути видано у наступних випадках:
заявлена вимога ґрунтується на правочині, вчиненому у письмовій формі;
це вимога про стягнення нарахованої, але не виплаченої працівникові заробітної плати;
заявлено вимогу про компенсацію витрат на проведення розшуку відповідача, боржника, дитини або транспортних засобів боржника.
Це найпоширеніший перелік обставин, за яких може видаватися судовий наказ, проте він не є вичерпним — адже у ч. 2 ст. 96 ЦПК зазначено, що судовий наказ може бути видано і в інших випадках, встановлених .законом (зокрема, у тих категоріях справ, де, по суті, немає цивільного спору, але є цивільна справа — наприклад, справи про стягнення аліментів на утримання дитини, якщо батько не оспорює свого батьківства).
Вимоги щодо форми та змісту заяви про видачу судового наказу містяться у ст. 98 ЦПК. Так, відповідно до вказаної правової норми заява має бути подана у письмовій формі з обов'язковим зазначенням: найменування суду, в який подається заява; ім'я (найменування) заявника (стягувача, кредитора) та боржника, а також ім'я (найменування) представника заявника, якщо заява подається представником, їхнього місця проживання або місцезнаходження; вимог заявника і обставини, на яких вони ґрунтуються; вартості майна у разі його витребування; переліку документів, що додаються до заяви. Як і позовна, заява про видачу судового наказу підписується заявником або його представником і подається з її копіями та копіями доданих до неї документів відповідно до кількості боржників.
У разі подання неналежно оформленої заяви суддя залишає заяву без руху, про що постановляє ухвалу із зазначенням підстав такого рішення, і надає заявнику строк для усунення недоліків. Якщо заявник у встановлений строк виконає вимоги відповідно до ухвали суду, заява вважається поданою в день її першого подання до суду. У супротивному випадку заява вважається не-поданою і повертається заявникові. Слід зазначити, що повернення заяви не є перешкодою для повторного звернення з такою самою заявою після усунення її недоліків.
А от відмова у прийнятті заяви про видачу судового наказу унеможливлює повторне звернення з такою самою заявою (у такому разі заявник вправі звернутися до суду з тими самими вимогами у позовному порядку). Проте підстав для відмови суду у прийнятті заяви про видачу судового наказу відповідно до ст. 100 ЦПК лише дві: якщо заявлено вимогу, не передбачену ст. 96 ЦПК, або якщо із заяви і поданих документів вбачається спір про право.
Важливо, що, крім іншого, при розгляді справи в порядку наказного провадження заявник зможе заощадити не лише час, а й гроші — адже за такий розгляд сплачується лише половина суми судового збору для розгляду справи в порядку позовного провадження (ч. 1 ст. 99 ЦПК). Щоправда, у разі відмови у видачі судового наказу внесена сума судового збору стягувачу не повертається, але у разі пред'явлення ним позову до боржника у порядку позовного провадження ця сума зараховується до суми судового збору, встановленої за подання позовної заяви.
Боржник вправі подати заяву про скасування судового наказу, але вона має бути подана протягом десяти днів з дня отримання боржником копії судового наказу, яка надсилається йому рекомендованим листом із повідомленням про вручення невідкладно після видачі судового наказу. Слід звернути увагу, що за змістом ст. 106 ЦПК заява боржника про скасування судового наказу, подана вчасно, є безумовною підставою для його скасування, незалежно від причин і підстав, з яких боржник просить скасувати судовий наказ. За таких обставин (тобто при скасуванні судового наказу) справа може розглядатися вже за звичайною процедурою позовного провадження. А от у разі пропущення боржником строку подання заяви про скасування судового наказу його запізно подана заява залишиться без розгляду (якщо тільки суд не знайде підстав для поновлення строку подання цієї заяви). Через три дні після закінчення строку на подання заяви про скасування судового наказу та за наявності даних про отримання боржником його копії судовий наказ набере законної сили й стягувач отримає його для пред'явлення до виконання.
Отже, у разі наявності безспірних вимог необов'язково для їх задоволення звертатися до суду з позовом та чекати невизначений час, доки його задовольнять. Можна просто подати до суду відповідну заяву, і вже за лічені дні суд видасть наказ, котрий, nq суті, є виконавчим документом. Таким чином, завдяки спрощеному порядку наказного провадження цей новий інститут цивільного процесуального права сприяє зростанню оперативності судового захисту суб'єктивних прав фізичних та юридичних осіб, а також зменшує навантаження на суди із розгляду тих цивільних справ, які не потребують повної і детальної процедури розгляду.