Господарські суди України

У порядку інформації та для врахування у розгляді справ надсилається огляд вирішених господарськими судами спорів, судові рішення з яких переглянуто в касаційному порядку Вищим господарським судом України.

1. Органи Пенсійного фонду України мають право звертатися до господарського суду з позовами про стягнення заборгованості з внесків до такого Фонду.

Районне управління Пенсійного фонду України (далі - Пенсійний фонд) звернулося до місцевого господарського суду з позовом про стягнення з підприємства 53653,72 грн. боргу зі сплати збору на обов'язкове державне пенсійне страхування, 32651,07 грн. штрафних санкцій та 6033,04 грн. пені.

Рішенням місцевого господарського суду, залишеним без змін постановою суду апеляційної інстанції, в задоволенні позовних вимог відмовлено. Прийняті судові рішення мотивовано тим, що районне управління Пенсійного фонду не є органом стягнення в розумінні Закону України "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами" (2181-14) .

Районне управління Пенсійного фонду звернулося до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просило скасувати рішення місцевого господарського суду і постанову апеляційної інстанції та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Своє прохання скаржник мотивував наявністю у нього права на звернення до суду з приводу стягнення боргу зі сплати збору на обов'язкове державне пенсійне страхування.

Перевіривши повноту встановлення судами першої та апеляційної інстанцій обставин справи та правильність застосування ними норм матеріального і процесуального права, Вищий господарський суд України дійшов висновку про необхідність скасування судових рішень, прийнятих апеляційним і місцевим господарськими судами по суті справи, та передачі останньої на новий розгляд до господарського суду першої інстанції з урахуванням такого.

Причиною спору зі справи стало питання про наявність чи відсутність у районного управління Пенсійного фонду права вживати заходів щодо погашення податкового боргу шляхом звернення до господарського суду з відповідним позовом.

Згідно із статтею 19 Конституції України (254к/96-ВР) органи державної влади, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до частини другої статті 1 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) (далі - ГПК України) державні органи мають право звертатися до господарського суду у випадках, передбачених законодавчими актами України.

01.01.2004 набрав чинності Закон України від 09.07.2003 N 1058-IV (1058-15) "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" (далі - Закон N 1058).

Згідно з пунктом 4 статті 18 Закону N 1058 (1058-15) страхові внески не включаються до складу податків, інших обов'язкових платежів, що складають систему оподаткування; на ці внески не поширюється податкове законодавство.

Статтею 1 цього Закону (1058-15) до страхових внесків віднесено кошти відрахувань на соціальне страхування та збір на обов'язкове державне пенсійне страхування, сплачені згідно із законодавством, що діяло раніше; кошти, сплачені на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування відповідно до цього Закону.

Частиною першою статті 5 Закону N 1058 (1058-15) встановлено, що цей Закон регулює відносини, що виникають між суб'єктами системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування; дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на ці відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що йому не суперечить.

Водночас згідно з преамбулою Закону України "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами" (2181-14) він є спеціальним законом з питань оподаткування, а тому застосування цього Закону з 01.01.2004 до вирішення питань сплати страхових внесків до Пенсійного фонду є безпідставним.

Відповідно до підпункту 7 пункту 5 Положення про Пенсійний фонд України, затвердженого Указом Президента України від 01.03.2001 N 121/2001 (121/2001) , Пенсійний фонд має право стягувати з платників страхових внесків несплачені суми страхових внесків.

бзацом 8 частини третьої статті 106 Закону N 1058 (1058-15) передбачено право органу Пенсійного фонду на звернення до суду чи господарського суду з позовом про стягнення недоїмки.

Таким чином, висновок судів попередніх інстанцій про те, що органи Пенсійного фонду не мають повноважень на подання позовів про стягнення заборгованості з внесків до Пенсійного фонду, не відповідає вимогам закону.

В свою чергу, наявність боргу та його розмір, а також період виникнення з урахуванням встановлених строків сплати збору фактично залишилися не з'ясованими судами першої та апеляційної інстанцій.

Отже, місцевий та апеляційний господарські суди під час розгляду даної справи припустилися неправильного застосування приписів частини першої статті 4-7 ГПК України (1798-12) щодо прийняття судового рішення суддею за результатами обговорення усіх обставин справи та частини першої статті 43 цього Кодексу стосовно всебічного, повного і об'єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності.

Касаційна ж інстанція відповідно до частини другої статті 111-7 ГПК України (1798-12) не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Оскільки прийняті по суті справи судові рішення ґрунтувалися на неповно з'ясованих обставинах, які входять до предмету доказування, то касаційна інстанція була позбавлена можливості зробити висновок про правильність застосування попередніми судовими інстанціями норм матеріального права.

З огляду на викладене Вищий господарський суд України скасував рішення місцевого та апеляційного господарських судів зі справи та передав справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

2. Органи фондів соціального страхування наділені правом здійснювати заходи з погашення заборгованості зі сплати страхових внесків.

Рішенням місцевого господарського суду, залишеним без змін постановою суду апеляційної інстанції, відділенню виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України (далі - Відділення виконавчої дирекції) відмовлено в позові про стягнення з підприємства 5222,96 грн. заборгованості зі сплати страхових внесків до Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України (далі - Фонд).

Прийняті судові рішення мотивовано тим, що органи Фонду не є органами стягнення у розумінні Закону України "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами" (2181-14) .

Відділення виконавчої дирекції звернулося до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просило скасувати рішення місцевого та апеляційного господарських судів зі справи та прийняти нове рішення про стягнення наявної заборгованості. Своє прохання скаржник мотивував неправильним застосуванням попередніми судовими інстанціями норм матеріального права та правомірністю його звернення до суду з даним позовом.

Перевіривши повноту встановлення судами першої та апеляційної інстанцій обставин справи та правильність застосування ними норм матеріального і процесуального права, Вищий господарський суд України дійшов висновку про необхідність скасування судових рішень, прийнятих апеляційним і місцевим господарськими судами по суті справи, та передачі останньої на новий розгляд до господарського суду першої інстанції з урахуванням такого.

Попередніми судовими інстанціями встановлено, що відповідач є платником страхових внесків і за обліковими даними має заборгованість перед Фондом.

Відповідно до частини другої статті 124 Конституції України (254к/96-ВР) юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Згідно зі статтею 2 Закону України "Про судоустрій України" (3018-14) суд здійснює правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує захист гарантованих Конституцією України та законами прав і законних інтересів юридичних осіб. Частиною третьою статті 3 названого Закону передбачено, що судова система забезпечує доступність правосуддя для кожної особи в порядку, встановленому Конституцією України та законами. Згідно з частиною першою статті 6 цього ж Закону усім суб'єктам правовідносин гарантується захист їх прав і законних інтересів незалежним і неупередженим судом. Відповідно до частини третьої зазначеної статті ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у суді, до підсудності якого вона віднесена процесуальним законом.

Рішенням Конституційного Суду України від 09.07.2002 зі справи N 1-2/2002 (справа про досудове врегулювання спорів) визначено, що частина друга статті 124 Конституції України (254к/96-ВР) передбачає право юридичної особи на захист судом своїх прав, встановлює юридичні гарантії їх реалізації, надаючи можливість кожному захищати свої права будь-якими не забороненими законом засобами. Кожна особа має право вільно обирати не заборонений законом засіб захисту прав, у тому числі судовий захист. Суб'єкти правовідносин, у тому числі юридичні особи, у разі виникнення спору можуть звертатися до суду за його вирішенням. Юридичні особи мають право на звернення до суду для захисту своїх прав безпосередньо на підставі Конституції України. Держава має забезпечувати захист прав усіх суб'єктів правовідносин, в тому числі у судовому порядку. Право юридичної особи на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами.

Згідно зі статтею 5 Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності" (1105-14) обов'язковість сплати страхувальником страхових внесків є одним з основних принципів страхування.

Відповідно до статей 15, 16, 18 цього Закону (1105-14) страхування від нещасного випадку здійснює Фонд - некомерційна самоврядна організація, що діє на підставі статуту, який затверджується її правлінням; управління Фондом здійснюється на паритетній основі державою, представниками застрахованих осіб і роботодавців; безпосереднє управління Фондом здійснюють його правління та виконавча дирекція; робочими органами виконавчої дирекції Фонду є її управління в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, відділення в районах та містах обласного значення.

Пунктом 2 частини другої статті 45 Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності" (1105-14) передбачено обов'язок роботодавця як страхувальника своєчасно та повністю сплачувати в установленому порядку страхові внески до Фонду.

Частиною першою статті 46 цього Закону (1105-14) встановлено, що Фонд провадить збір та акумулювання страхових внесків, має автономну, незалежну від будь-якої іншої, систему фінансування.

Безпосередньо порядок обчислення і сплати страхових внесків до Фонду, обліку та витрачання страхових коштів, здійснення платежів, ведення бухгалтерського обліку і звітності визначає Інструкція про порядок перерахування, обліку та витрачання страхових коштів Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України, затверджена постановою правління Фонду від 20.04.2001 N 12 (v0012583-01) .

Згідно з підпунктом 8.1 пункту 8 цієї Інструкції (v0012583-01) робочі органи виконавчої дирекції Фонду здійснюють контроль за правильністю нарахування, своєчасністю і повнотою перерахування та надходження страхових внесків, інших платежів до Фонду, а також за цільовим і правильним витрачанням його коштів.

Відповідно до статті 55 Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності" (1105-14) та пункту 10 згаданої Інструкції (v0012583-01) усі спірні питання, які виникають між страхувальником та робочими органами виконавчої дирекції фонду з приводу нарахування страхових внесків і пені, стягнення недоїмки, неприйняття до заліку витрат в рахунок страхових внесків, вирішуються в судовому порядку.

За таких обставин попередні судові інстанції дійшли помилкового висновку стосовно того, що Відділення виконавчої дирекції, будучи юридичною особою, є неналежним позивачем у даній справі.

З огляду на викладене Вищий господарський суд України скасував рішення місцевого та апеляційного господарських судів зі справи та, взявши до уваги, що попередні судові інстанції фактично не з'ясували питання наявності боргу, його розміру та періоду виникнення, з урахуванням меж перегляду справи в касаційній інстанції визнав за необхідне передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

3. Розрахунки між Фондом соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України і Пенсійним фондом України мають здійснюватися на централізованому рівні незалежно від періоду стягнення, починаючи з 01.04.2001.

Рішенням місцевого господарського суду, залишеним без змін судом апеляційної інстанції, районному управлінню Пенсійного фонду України (далі - Пенсійний фонд) в позові до відділення виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України про стягнення 388281,56 грн. на відшкодування витрат, пов'язаних з виплатою пенсій, відмовлено.

Судові рішення зі справи мотивовано тим, що витрати на виплату пенсій мають бути відшкодовані, але розрахунки повинні проводитись на централізованому рівні між Пенсійним фондом та Фондом соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України (далі - Фонд соціального страхування від нещасного випадку).

Районне управління Пенсійного фонду звернулося до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просило скасувати рішення місцевого суду та постанову апеляційної інстанції зі справи і прийняти нове рішення. Своє прохання скаржник мотивував тим, що пред'явлення позову відповідає вимогам норм матеріального права, а централізований порядок відшкодування витрат не охоплює період, який передує його затвердженню.

Перевіривши повноту встановлення судами першої та апеляційної інстанцій обставин справи та правильність застосування ними норм матеріального і процесуального права, Вищий господарський суд України дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги з огляду на таке.

Попередніми судовими інстанціями встановлено, що управління Пенсійного фонду просило стягнути з відповідача заборгованість, пов'язану з виплатою пенсій по інвалідності внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання та пенсій у зв'язку із втратою годувальника, який помер внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання, за період з 01.04.2001 по 01.02.2004.

Згідно з підпунктами "г" та "д" пункту 1 статті 21 Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності" (1105-14) , який набрав чинності з 01.04.2001, на Фонд соціального страхування від нещасного випадку покладено обов'язок з виплати пенсій по інвалідності внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання; пенсій у зв'язку з втратою годувальника, який помер внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання.

Пунктом 2 статті 7 Закону України "Про страхові тарифи на загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності" (1105-14) передбачено, що Фонд соціального страхування від нещасного випадку сплачує страхові виплати та надає соціальні послуги працівникам (членам їх сімей), які потерпіли на виробництві до 1 квітня 2001 року, з того часу, коли відповідні підприємства передали в установленому порядку Фонду соціального страхування від нещасного випадку документи, що підтверджують право цих працівників (членів їх сімей) на такі страхові виплати та соціальні послуги, або коли таке право встановлено в судовому порядку. Потерпілі, документи яких не передані до Фонду соціального страхування від нещасного випадку, продовжують отримувати належні виплати та соціальні послуги від свого роботодавця, Пенсійного фонду та Фонду соціального страхування України. При цьому кошти, виплачені потерпілому страхувальником, зараховуються Фондом соціального страхування від нещасного випадку в рахунок його страхових внесків на загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, а між страховиками з інших видів страхування і Фондом соціального страхування від нещасного випадку в подальшому відбуваються відповідні розрахунки.

Механізм відшкодування Фондом соціального страхування від нещасних випадків Пенсійному фонду витрат, пов'язаних з виплатою пенсій по інвалідності внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання та пенсій у зв'язку з втратою годувальника, який помер внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання, визначено Порядком відшкодування витрат (далі - Порядок), який затверджено постановою правління Пенсійного фонду, правління Фонду соціального страхування від нещасних випадків від 04.03.2003 N 5-4/4 (z0376-03) і зареєстровано в Міністерстві юстиції України 16.05.2003 за N 376/7697.

В основу цього механізму покладено щомісячне проведення органами Пенсійного фонду з відділеннями виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків в районах та містах обласного значення звірок витрат на відповідні виплати до 10 числа, наступного за звітним (пункт 5 Порядку (z0376-03) . Акти цих звірок подаються головним управлінням Пенсійного фонду та управлінням виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, які узагальнюють і узгоджують довідку про відшкодування відповідних витрат та до 20 числа, наступного за звітним, подають її Пенсійному фонду та Фонду страхування від нещасних випадків (пункт 6 Порядку). Зазначена довідка є підставою для перерахування Фондом соціального страхування від нещасних випадків відповідних коштів Пенсійному фонду до 25 числа місяця, наступного за звітним (пункт 7 Порядку).

Таким чином, у зазначеному Порядку (z0376-03) передбачено здійснення відповідних розрахунків на централізованому рівні, тобто між Фондом соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України і Пенсійним фондом.

Що ж до витрат, пов'язаних з виплатою пенсій по інвалідності внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання та пенсій у зв'язку із втратою годувальника, який помер внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання, здійснених з 1 квітня 2001 року й до введення в дію Порядку, то пунктом 3 постанови правління Пенсійного фонду, правління Фонду соціального страхування від нещасних випадків від 04.03.2003 N 5-4/4 (z0376-03) передбачено, що Пенсійний фонд та Фонд соціального страхування від нещасних випадків повинні розробити механізм узгодження цих витрат та провести відповідні розрахунки на тому ж рівні.

Відповідно до пункту 1.2 Положення про управління Пенсійного фонду України в районах, містах і районах у містах, затвердженого постановою правління Пенсійного фонду від 30.04.2002 N 8-2 (z0442-02) , управління в своїй діяльності керується, зокрема, постановами правління Пенсійного фонду.

За таких обставин попередні судові інстанції дійшли обґрунтованого висновку про те, що позивачем не дотримано встановленого порядку вирішення питання щодо відшкодування сум, які є предметом позову.

З огляду на викладене Вищий господарський суд України судові рішення місцевого та апеляційного господарських судів зі справи залишив без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.

4. Порушення суб'єктом підприємницької діяльності обов'язку щодо сплати страхових внесків до Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття тягне за собою відповідальність у вигляді пені за несвоєчасну сплату таких внесків.

Районний центр зайнятості звернувся до господарського суду з позовом про стягнення з підприємства 11619,28 грн. заборгованості зі сплати страхових внесків за період з 01.01.2001 по 31.12.2003 та 1137,49 грн. пені за період з 01.04.2002 по 31.12.2003.

Рішенням суду першої інстанції позов задоволено частково: з підприємства стягнуто заборгованість у сумі 11619,28 грн., в решті позову відмовлено. Судове рішення мотивовано посиланням на те, що підприємство має заборгованість зі сплати страхових внесків до Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття (далі - Фонд), яка підлягає примусовому стягненню. Нарахування ж пені є безпідставним, оскільки статтею 38 Закону України від 02.03.2000 N 1533-III (1533-14) "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття" (далі - Закон N 1533) передбачено нарахування пені з дня, наступного після настання строку сплати страхових платежів, до дня їх фактичної сплати (повністю або частково) відповідачем, виходячи із 120% облікової ставки Національного банку України, далі - НБУ, що діяла на день фактичної сплати страхових внесків, на суму сплачених внесків, а відповідач сплатив внески тільки один раз - 30.11.2003 в сумі 293 грн., що її позивач зарахував в погашення недоїмки за січень 2001 року, за який пеня позивачем не нараховується.

Постановою апеляційного господарського суду рішення місцевого суду змінено, позов задоволено повністю. У прийнятті зазначеної постанови апеляційна інстанція виходила з того, що місцевий суд невірно застосував приписи статті 38 Закону N 1533 (1533-14) та Інструкції про порядок обчислення і сплати внесків на загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття та обліку їх надходження до Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття, затвердженої наказом Міністерства праці та соціальної політики від 18.12.2000 N 339 (z0030-01) і зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 16.01.2001 за N 30/5221 (далі - Інструкція).

Підприємство звернулося до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просило скасувати рішення та постанову попередніх судових інстанцій повністю і прийняти нове рішення, яким в позові відмовити. Скаргу мотивовано неправильним застосуванням попередніми судовими інстанціями приписів статті 38 Закону N 1533 (1533-14) , оскільки, на думку відповідача, в даному випадку має застосовуватися пункт 15.2 статті 15 Закону України від 21.12.2000 N 2181-III (2181-14) "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами" (далі - Закон N 2181), відповідно до якого податковий борг може бути стягнутий лише протягом 1095 календарних днів з дня узгодження податкового зобов'язання.

Перевіривши повноту встановлення судами першої та апеляційної інстанцій обставин справи та правильність застосування ними норм матеріального і процесуального права, Вищий господарський суд України дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги з огляду на таке. Судовими інстанціями у справі встановлено, що:

- підприємство зареєстроване як платник страхових внесків;

- центром зайнятості проведено перевірку підприємства на предмет правильності нарахування, своєчасності і повноти перерахування внесків за період з 01.04.2002 по 31.12.2003;

- за результатами перевірки виявлено прострочену заборгованість у сумі 11619,28 грн., про що складено акт;

- директором обласного центру зайнятості видано розпорядження про нарахування пені в сумі 1137,49 грн. та запропоновано підприємству перерахувати заборгованість зі сплати страхових внесків у сумі 11619,28 грн. та пеню в сумі 1137,49 грн. до бюджету Фонду;

- зазначене розпорядження відповідачем отримано, але добровільно не виконано;

- пеню позивачем нараховано за період з 01.04.2002 по 31.12.2003, виходячи з 120% облікової ставки НБУ, що діяла на момент сплати (на день одержання заробітної плати в банку платником), на повну суму недоїмки за весь її строк, відповідно до Методичних рекомендацій Державного центру зайнятості "Про порядок проведення перевірки платників страхових внесків до Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття", розісланих Державним центром зайнятості місцевим центрам зайнятості листом від 31.07.2001 N ДЦ-09-2417;

- за період часу з 01.04.2002 по 31.12.2003 підприємство не сплатило жодного страхового внеску, крім сплати 293 грн. 30.11.2003, які позивач зарахував у погашення недоїмки за січень 2001 року, за який пеня позивачем не нараховувалася.

Правові, фінансові та організаційні засади загальнообов'язкового державного соціального страхування на випадок безробіття визначаються Законом N 1533 (1533-14) , який набрав чинності з 01.01.2001.

Згідно з частиною другою статті 35 цього Закону (1533-14) відповідач зобов'язаний своєчасно та в повному обсязі сплачувати страхові внески на загальнообов'язкове державне соціальне страхування України на випадок безробіття.

Відповідно до абзаців другого та четвертого частини першої статті 38 Закону N 1533 (1533-14) у разі несвоєчасної сплати страхових внесків або неповної їх сплати страхувальники сплачують суму донарахованих контролюючим органом страхових внесків (недоїмки), штраф та пеню; пеня обчислюється виходячи з 120 відсотків облікової ставки НБУ, що діяла на момент сплати, нарахованої на повну суму недоїмки (без урахування штрафів) за весь її строк.

Абзацом четвертим пункту 9.4 Інструкції (z0030-01) передбачено, що нарахування пені проводиться, починаючи з наступного дня після настання строку сплати страхових внесків, до дня сплати включно.

Строк сплати відповідних страхових внесків визначено абзацом першим частини третьої статті 17 Закону (1533-14) та пунктом 5.6 Інструкції (z0030-01) : один раз на місяць в день одержання роботодавцями в установах банків коштів на оплату праці.

Попередніми судовими інстанціями у розгляді даної справи встановлено, що підприємство за період, який враховано при нарахуванні пені, не сплатило жодного страхового внеску.

Проте суд першої інстанції дав неправильну юридичну оцінку цій обставині, вважаючи її, по суті, за таку, що звільняє страхувальника (відповідача) від відповідальності у вигляді пені за несплату внесків до Фонду. В свою чергу, апеляційний господарський суд, не погодившись з висновками місцевого суду щодо відмови в стягненні пені, обґрунтовано змінив його рішення та правомірно задовольнив позов у повному обсязі.

Що ж до посилання відповідача в касаційній скарзі на пункт 15.2 статті 15 Закону N 2181 (2181-14) , то він в даному випадку не підлягає застосуванню, оскільки частиною другою статті 38 Закону N 1533 (1533-14) передбачено, що строк давності у разі стягнення страхових внесків, пені та фінансових санкцій, передбачених цією статтею, не застосовується.

З огляду на викладене Вищий господарський суд України постанову апеляційного господарського суду залишив без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.

5. Дія Закону України від 21.12.2000 N 2181-III (2181-14) "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами" поширюється на списання безнадійного боргу зі сплати страхових внесків, який виник внаслідок дії форс-мажорних обставин.

Сільськогосподарське підприємство звернулося до господарського суду області з позовом, в якому просило спонукати районний центр зайнятості звернутися до державної податкової інспекції з відповідними документами для прийняття рішення про списання безнадійного податкового боргу зі сплати внесків на загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття, який виник станом на 15.04.2003.

Рішенням місцевого господарського суду позов задоволено. Судове рішення мотивовано: виконанням сільськогосподарським підприємством процедури порушення клопотання про підготовку документів на списання безнадійного боргу з дотриманням вимог Закону України від 21.12.2000 N 2181-III (2181-14) "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами" (далі - Закон N 2181) та Порядку списання безнадійного податкового боргу платників податків, затвердженого наказом Державної податкової адміністрації України від 14.03.2001 N 103 (z0016-02) і зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 10.01.2002 за N 16/6304 (далі - Порядок); наявністю у позивача станом на 01.04.2003 заборгованості зі сплати страхових внесків у сумі 49084,22 грн., яка виникла внаслідок дії форс-мажорних обставин.

Постановою апеляційного господарського суду рішення місцевого суду зі справи скасовано та в задоволенні позову відмовлено. Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано посиланням на те, що дія Закону N 2181 (2181-14) не поширюється на списання заборгованості зі сплати страхових внесків, а також тим, що борг у сумі 25973,88 грн. виник за період з січня 1999 року по 01 січня 2002 року внаслідок невиконання позивачем обов'язку зі сплати страхових внесків і не пов'язаний із дією форс-мажорних обставин.

Сільськогосподарське підприємство звернулося до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просило постанову суду апеляційної інстанції скасувати та залишити в силі рішення місцевого господарського суду. Своє прохання скаржник мотивував невідповідністю постанови апеляційного господарського суду нормам матеріального права, оскільки вважав, що дія Закону N 2181 (2181-14) поширюється на списання безнадійного боргу зі сплати страхових внесків, який виник внаслідок дії форс-мажорних обставин.

Перевіривши повноту встановлення судами першої та апеляційної інстанцій обставин справи та правильність застосування ними норм матеріального і процесуального права, Вищий господарський суд України дійшов висновку про необхідність скасування судових рішень, прийнятих апеляційним і місцевим господарськими судами по суті справи, та передачі останньої на новий розгляд до господарського суду першої інстанції з урахуванням такого.

Відповідно до преамбули Закону N 2181 (2181-14) (із змінами, внесеними згідно з Законом України від 20.02.2003 N 550-IV (550-15) цей Закон є спеціальним законом з питань оподаткування, який установлює порядок погашення зобов'язань юридичних або фізичних осіб перед бюджетами та державними цільовими фондами з податків і зборів (обов'язкових платежів), включаючи збір на обов'язкове державне пенсійне страхування та внески на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, нарахування і сплати пені та штрафних санкцій, що застосовуються до платників податків контролюючими органами.

Законом України від 20.02.2003 N 550-IV (550-15) "Про внесення змін до Закону України "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами" до числа контролюючих органів віднесено органи фондів загальнообов'язкового соціального страхування - стосовно внесків на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, у межах компетенції цих органів, встановленої законом (підпункт 2.1.3 пункту 2.1 статті 2 Закону N 2181 (2181-14) .

З огляду на викладене після набрання чинності зазначеним Законом України від 20.02.2003 N 550-IV (550-15) , тобто після 26.03.2003, не сплачені в строк страхові внески до фондів загальнообов'язкового соціального страхування підпадають під ознаки податкового боргу в розумінні пункту 1.3 статті 1 Закону N 2181 (2181-14) , а на погашення зобов'язань зі сплати внесків на загальнообов'язкове державне соціальне страхування поширюється дія Закону N 2181.

Таким чином, апеляційний суд дійшов помилкового висновку про те, що дія Закону N 2181 (2181-14) не поширюється на списання заборгованості зі сплати страхових внесків та неправильно застосував норми матеріального права, скасувавши рішення суду першої інстанції та відмовивши в позові.

Разом з тим, підпунктом 18.2.3 пункту 18.2 статті 18 Закону N 2181 (2181-14) та підпунктом 1.5 пункту 1 Порядку списання безнадійного податкового боргу (z0016-02) віднесено до виключної компетенції податкових органів.

Згідно з підпунктом 3.4 пункту 3 Порядку (z0016-02) під терміном "безнадійний" податковий борг" слід розуміти податковий борг юридичних або фізичних осіб, що виник внаслідок обставин непереборної сили (форс-мажорні обставини, наприклад стихія, дія суспільного ворога, оголошена та неоголошена війна, загроза війни, терористичний акт, блокада, революція, заколот, повстання, масові заворушення, громадська демонстрація, блискавка, пожежа, буря, повінь, землетрус, нагромадження снігу або ожеледь, вибух тощо), тобто не з вини платника податків, які неможливо попередити своїми заходами за умови, що дані обставини безпосередньо вплинули на своєчасне виконання податкових зобов'язань. Такий факт непереборної сили підтверджується, зокрема Торгово-промисловою палатою України - щодо настання обставин непереборної сили чи стихійного лиха на території України.

Підпунктом 4.2 пункту 4 Порядку (z0016-02) (з урахуванням змін, внесених наказом Державної податкової адміністрації від 03.11.2004 N 629 (z1452-04) встановлено, що днем виникнення безнадійного податкового боргу у випадку дії обставин непереборної сили вважається наступний день за граничним терміном погашення податкових зобов'язань за період, на який припадає дата, вказана в документі, що засвідчує факт непереборної сили.

Відповідно до підпункту 5.1 пункту 5 Порядку (z0016-02) у випадках, передбачених підпунктом 3.4 цього Порядку, платник податків звертається до контролюючого органу за місцем обліку безнадійного податкового боргу або за місцем своєї реєстрації (якщо контролюючим є податковий орган) з письмовою заявою, в якій зазначаються суми податків, зборів, інших платежів, які просить списати. До заяви обов'язково додається будь-який з документів, зазначених у пункті 3 цього Порядку, який підтверджує, що податковий борг вважається безнадійним.

Згідно з підпунктом 5.2 пункту 5 Порядку (z0016-02) за результатами розгляду відповідних документів з метою списання безнадійного податкового боргу контролюючі органи регіонального рівня (якщо контролюючий не є податковим) звертаються до податкового органу за місцем реєстрації платника податків або за місцем обліку такого податкового боргу. До звернення додаються:

- довідка про наявність безнадійного податкового боргу, яку оформлено на бланку відповідного контролюючого органу за формою згідно з додатком 1 (z0016-02) ; у довідці обов'язково вказується дата виникнення безнадійного податкового боргу;

- копії документів, згідно з якими податковий борг визнано безнадійним.

Отже, чинне законодавство встановлює певну послідовність дій контролюючого органу, спрямованих на списання заборгованості.

У розгляді даного позову попередніми судовими інстанціями не було з'ясовано причину, з якої відповідачем не виконано вимог позивача: чи приймалося рішення про відмову (якщо так, то з яких підстав), або мала місце бездіяльність контролюючого органу. Водночас вже встановлені відповідні причини мали бути перевірені на предмет правомірності дій районного центру зайнятості.

Від цього залежить як визнання прав позивача порушеними, так і обрання способу їх захисту.

Зокрема, встановивши, що зверненню контролюючого органу до органу податкового з приводу списання податкової заборгованості передує прийняття рішення контролюючим органом про дату виникнення безнадійного боргу та його розмір, суду належало розглянути питання про спонукання відповідача до вчинення дій щодо розгляду звернення позивача з приводу списання безнадійного боргу.

Також не було досліджено попередніми судовими інстанціями й питання щодо часу (періоду) виникнення боргу зі сплати страхових внесків (на списанні якого наполягає позивач) та його розміру.

За таких обставин попередні судові інстанції припустилися неправильного застосування приписів частини першої статті 4-7 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) (далі - ГПК України) щодо прийняття судового рішення суддею за результатами обговорення усіх обставин справи та частини першої статті 43 цього Кодексу стосовно всебічного, повного і об'єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, що відповідно до частини першої статті 111-10 ГПК України є підставою для скасування судових рішень зі справи.

В свою чергу, касаційна інстанція, відповідно до частини другої статті 111-7 ГПК України (1798-12) не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти доказ.

З огляду на викладене Вищий господарський суд України, не маючи можливості прийняти остаточне рішення зі справи, судові рішення місцевого та апеляційного господарських судів по суті справи скасував, а останню передав на новий розгляд до суду першої інстанції.

6. За відсутності доказів проведення у встановленому порядку списання заборгованості зі сплати страхових внесків на загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття відмова у стягненні такої заборгованості з мотивів того, що вона підлягає списанню як безнадійна відповідно до Закону України "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами" (2181-14) , є неправомірною.

Прокурор району звернувся до господарського суду області з позовом в інтересах держави в особі районного центру зайнятості про стягнення з сільськогосподарського підприємства 30255,49 грн.

Рішенням місцевого господарського суду позов задоволено. Судове рішення мотивовано невиконанням сільськогосподарським підприємством обов'язку зі сплати страхових внесків, наявністю у відповідача недоїмки в сумі 25627,34 грн. та правомірністю нарахування позивачем пені в сумі 4628,15 грн.

Постановою апеляційного господарського суду рішення господарського суду першої інстанції скасовано та в задоволенні позову відмовлено. Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано посиланням на те, що наявна у відповідача заборгованість зі сплати страхових внесків є безнадійною, виникла внаслідок дії форс-мажорних обставин та підлягає списанню відповідно до Закону України від 21.12.2000 N 2181-III (2181-14) "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами" (далі - Закон N 2181).

Районний центр зайнятості звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просив оскаржувану постанову скасувати та прийняти нове рішення про задоволення позову. Своє прохання скаржник мотивував невідповідністю судового рішення апеляційного суду вимогам норм матеріального права, оскільки вважав, що дія Закону N 2181 (2181-14) в частині списання безнадійного податкового боргу не поширюється на заборгованість зі сплати страхових внесків на загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття.

Перевіривши повноту встановлення судами першої та апеляційної інстанцій обставин справи та правильність застосування ними норм матеріального і процесуального права, Вищий господарський суд України дійшов висновку про необхідність задоволення касаційної скарги з урахуванням такого.

Судовими інстанціями у справі встановлено, що:

- відповідач перебуває на обліку в районному центрі зайнятості як платник страхових внесків до Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття (далі - Фонд);

- районним центром зайнятості проведено перевірку правильності нарахування, своєчасності і повноти перерахування страхових внесків з загальнообов'язкового державного соціального страхування на випадок безробіття, за результатами якої складено акт, де відображено прострочену заборгованість у сумі 25627,34 грн.;

- розпорядженням директора обласного центру зайнятості сільськогосподарському підприємству нараховано пеню в сумі 4628,15 грн. та запропоновано в десятиденний строк сплатити недоїмку в сумі 25627,34 грн. та 4628,15 грн. пені;

- відповідач зазначене розпорядження не виконав.

Факт наявності та розмір заборгованості сільськогосподарського підприємства зі сплати відповідних внесків не оспорювалися.

Правові, фінансові та організаційні засади загальнообов'язкового державного соціального страхування на випадок безробіття визначаються Законом України від 02.03.2000 N 1533-III (1533-14) "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття" (далі - Закон N 1533), який набрав чинності з 01.01.2001.

Відповідно до статті 34 цього Закону (1533-14) забезпечення збору страхових внесків, контроль правильності їх нарахування та своєчасності сплати віднесено до обов'язків Фонду.

Згідно з частиною другою статті 35 Закону N 1533 (1533-14) відповідач зобов'язаний своєчасно та в повному обсязі сплачувати страхові внески на загальнообов'язкове державне соціальне страхування України на випадок безробіття.

Статтею 38 Закону N 1533 (1533-14) передбачено, що у разі несвоєчасної або неповної сплати страхових внесків страхувальники сплачують суму донарахованих контролюючим органом страхових внесків та пеню. Пеня обчислюється виходячи з 120 відсотків облікової ставки Національного банку України, що діяла на момент сплати, нарахованої на повну суму недоїмки (без урахування штрафів) за весь її строк.

Згідно з частиною другою цієї статті Закону (1533-14) не сплачені в строк страхові внески, пеня і штраф стягуються в доход Фонду із страхувальника у безспірному порядку. Строк давності у разі стягнення страхових внесків, пені та фінансових санкцій, передбачених цією статтею, не застосовується. Статтею 39 Закону N 1533 передбачено, що спори, які виникають із правовідносин за цим Законом, вирішуються в судовому порядку.

Водночас відповідно до преамбули Закону N 2181 (2181-14) (зі змінами, внесеними згідно з Законом України від 20.02.2003 N 550-IV (550-15) цей Закон є спеціальним законом з питань оподаткування, який установлює порядок погашення зобов'язань юридичних або фізичних осіб перед бюджетами та державними цільовими фондами з податків і зборів (обов'язкових платежів), включаючи збір на обов'язкове державне пенсійне страхування та внески на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, нарахування і сплати пені та штрафних санкцій, що застосовуються до платників податків контролюючими органами.

Згаданим Законом України від 20.02.2003 N 550-IV (550-15) "Про внесення змін до Закону України "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами" до числа контролюючих органів віднесено органи фондів загальнообов'язкового соціального страхування - стосовно внесків на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, у межах компетенції цих органів, встановленої законом (підпункт 2.1.3 пункту 2.1 статті 2 Закону N 2181 (2181-14) .

З огляду на викладене після набрання чинності зазначеним Законом України від 20.02.2003 N 550-IV (550-15) , тобто після 26.03.2003, не сплачені в строк страхові внески до фондів загальнообов'язкового соціального страхування підпадають під ознаки податкового боргу в розумінні пункту 1.3 статті 1 Закону N 2181 (2181-14) , а на погашення зобов'язань зі сплати внесків на загальнообов'язкове державне соціальне страхування поширюється дія Закону N 2181.

Проте, якщо сільськогосподарське підприємство вважало заборгованість зі страхових внесків безнадійною, воно не позбавлене було права й можливості порушити у встановленому порядку питання про списання цього боргу уповноваженим на це державним органом, а в разі відмови або ухилення останнього від такого списання - оскаржити відповідні дії чи бездіяльність.

Між тим попередніми судовими інстанціями встановлено відсутність доказів списання заборгованості зі сплати відповідачем страхових внесків до Фонду, а тому посилання апеляційного суду на пункт 18.2 статті 18 Закону N 2181 (2181-14) в даному випадку не може свідчити про обґрунтованість прийнятого ним рішення, оскільки підпунктом 18.2.3 пункту 18.2 статті 18 Закону N 2181 списання безнадійного податкового боргу віднесено до виключної компетенції податкових органів.

За таких обставин, за відсутності доказів списання наявної заборгованості апеляційний господарський суд дійшов помилкового висновку про необхідність скасування правильного по суті рішення суду першої інстанції та необґрунтовано відмовив у задоволенні позову.

З огляду на викладене Вищий господарський суд України постанову апеляційного господарського суду скасував, а рішення суду першої інстанції залишив в силі.

7. Вирішуючи спір про спонукання до вчинення дій, спрямованих на списання заборгованості зі сплати страхових внесків до Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття, господарським судам належить не лише з'ясовувати наявність підстав для визнання заборгованості безнадійною, але й встановлювати, чи мало місце з боку відповідача (відповідачів) порушення встановленого порядку списання, і в чому воно полягає.

Сільськогосподарське товариство звернулося до господарського суду області з позовом, в якому просило зобов'язати районний центр зайнятості надати довідку про наявність безнадійного податкового боргу зі страхових внесків до Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття (далі - Фонд) у сумі 21810 грн. за період з 01.01.2001 по 30.06.2003, а також зобов'язати районну податкову інспекцію списати цей борг.

Рішенням суду першої інстанції позов задоволено. Прийняте судове рішення мотивовано посиланням на те, що заборгованість позивача зі сплати страхових внесків до Фонду в сумі 21810 грн., яка виникла внаслідок дії форс-мажорних обставин, підлягає списанню на підставі пункту 18.2 статті 18 Закону України від 21.12.2000 N 2181-III (2181-14) "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами" (далі - Закон N 2181) та відповідно до Порядку списання безнадійного податкового боргу платників податків, затвердженого наказом Державної податкової адміністрації України від 14.03.2001 N 103 (z0016-02) і зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 10.01.2002 за N 16/6304 (далі - Порядок).

Постановою апеляційного господарського суду рішення місцевого господарського суду скасовано та в задоволенні позову відмовлено. Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано посиланням на те, що дія Закону N 2181 (2181-14) не поширюється на списання заборгованості зі сплати страхових внесків до Фонду.

Сільськогосподарське товариство звернулося до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просило постанову суду апеляційної інстанції скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Своє прохання скаржник мотивував невідповідністю оскаржуваної постанови вимогам норм матеріального права.

Перевіривши повноту встановлення судами першої та апеляційної інстанцій обставин справи та правильність застосування ними норм матеріального і процесуального права, Вищий господарський суд України дійшов висновку про необхідність часткового задоволення касаційної скарги з урахуванням такого.

Попередніми судовими інстанціями встановлено, що:

- сільськогосподарське товариство зареєстроване як платник страхових внесків до Фонду;

- станом на 30.06.2003 заборгованість позивача перед Фондом становить 21810 грн.;

- у 2002-2003 роках мали місце несприятливі погодні умови, що спричинили загибель посівів сільськогосподарських культур на площах позивача;

- сільськогосподарське товариство відповідно до Порядку (z0016-02) зверталося до відповідачів з приводу списання боргу в сумі 21810 грн. як безнадійного;

- рішення відповідачів щодо списання позивачеві боргу в сумі 21810 грн. відсутні.

Відповідно до преамбули Закону N 2181 (2181-14) (зі змінами, внесеними згідно з Законом України від 20.02.2003 N 550-IV (550-15) цей Закон є спеціальним законом з питань оподаткування, який установлює порядок погашення зобов'язань юридичних або фізичних осіб перед бюджетами та державними цільовими фондами з податків і зборів (обов'язкових платежів), включаючи збір на обов'язкове державне пенсійне страхування та внески на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, нарахування і сплати пені та штрафних санкцій, що застосовуються до платників податків контролюючими органами.

Згаданим Законом України від 20.02.2003 N 550-IV (550-15) "Про внесення змін до Закону України "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами" до числа контролюючих органів віднесено органи фондів загальнообов'язкового соціального страхування - стосовно внесків на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, у межах компетенції цих органів, встановленої законом (підпункт 2.1.3 пункту 2.1 статті 2 Закону N 2181 (2181-14) .

З огляду на викладене після набрання чинності зазначеним Законом України від 20.02.2003 N 550-IV (550-15) , тобто після 26.03.2003, не сплачені в строк страхові внески до фондів загальнообов'язкового соціального страхування підпадають під ознаки податкового боргу в розумінні пункту 1.3 статті 1 Закону N 2181 (2181-14) , а на погашення зобов'язань зі сплати внесків на загальнообов'язкове державне соціальне страхування поширюється дія Закону N 2181.

За таких обставин Вищий господарський суд України дійшов висновку про те, що рішення апеляційного господарського суду зі справи прийнято з порушенням норм матеріального права.

Відповідно до підпункту 18.2.1 пункту 18.2 статті 18 Закону N 2181 (2181-14) підлягає списанню безнадійний податковий борг, у тому числі пеня, нарахована на такий борг, а також штрафні санкції. При цьому під терміном "безнадійний", зокрема, слід розуміти податковий борг юридичних або фізичних осіб, що виник внаслідок обставин непереборної сили (форс-мажорних обставин).

Підпунктом 18.2.3 цього пункту Закону N 2181 (2181-14) та підпунктом 1.5 пункту 1 Порядку списання безнадійного податкового боргу віднесено до виключної компетенції податкових органів.

Згідно з підпунктом 3.4 пункту 3 Порядку (z0016-02) під терміном "безнадійний" податковий борг" слід розуміти податковий борг юридичних або фізичних осіб, що виник внаслідок обставин непереборної сили (форс-мажорні обставини, наприклад стихія, дія суспільного ворога, оголошена та неоголошена війна, загроза війни, терористичний акт, блокада, революція, заколот, повстання, масові заворушення, громадська демонстрація, блискавка, пожежа, буря, повінь, землетрус, нагромадження снігу або ожеледь, вибух тощо), тобто не з вини платника податків, які неможливо попередити своїми заходами за умови, що дані обставини безпосередньо вплинули на своєчасне виконання податкових зобов'язань. Такий факт непереборної сили підтверджується, зокрема Торгово-промисловою палатою України - щодо настання обставин непереборної сили чи стихійного лиха на території України.

Відповідно до підпункту 5.1 пункту 5 Порядку (z0016-02) у випадках, передбачених підпунктом 3.4 цього Порядку, платник податків звертається до контролюючого органу за місцем обліку безнадійного податкового боргу або за місцем своєї реєстрації (якщо контролюючим є податковий орган) з письмовою заявою, в якій зазначаються суми податків, зборів, інших платежів, які просить списати. До заяви обов'язково додається будь-який з документів, зазначених у пункті 3 цього Порядку, який підтверджує, що податковий борг вважається безнадійним.

Згідно з підпунктом 5.2 пункту 5 Порядку (z0016-02) за результатами розгляду відповідних документів з метою списання безнадійного податкового боргу контролюючі органи регіонального рівня (якщо контролюючий не є податковим) звертаються до податкового органу за місцем реєстрації платника податків або за місцем обліку такого податкового боргу. До звернення додаються:

- довідка про наявність безнадійного податкового боргу, яку оформлено на бланку відповідного контролюючого органу за формою згідно з додатком 1 (z0016-02) ; у довідці обов'язково вказується дата виникнення безнадійного податкового боргу;

- копії документів, згідно з якими податковий борг визнано безнадійним.

В свою чергу, керівник (його заступник) органу державної податкової служби згідно з підпунктом 5.3 пункту 5 Порядку (z0016-02) приймає рішення про списання безнадійного податкового боргу за результатами розгляду документів, наданих контролюючим органом або безпосередньо платником податків.

Отже, чинне законодавство встановлює певну послідовність дій платника податків (боржника), контролюючого та податкового органів, спрямованих на списання заборгованості.

У розгляді даного позову попереднім судовим інстанціям належало: встановити, коли саме, яким чином і з яким проханням звертався позивач до кожного з відповідачів та чи дотримувався він при цьому встановленого порядку; з'ясувати причини, з яких кожним з відповідачів не було виконано вимог сільськогосподарського товариства: мала місце відмова позивачеві (якщо так, то з яких підстав), або мала місце бездіяльність центру зайнятості та (або) податкової інспекції; встановивши конкретні причини неприйняття відповідачами позитивного для позивача рішення, перевірити дії кожного з відповідачів на предмет їх правомірності; перед визначенням розміру безнадійного податкового боргу встановити дату його виникнення та причинний зв'язок між обставинами непереборної сили (форс-мажорними обставинами) та наявною заборгованістю.

Однак, ці обставини ні місцевим, ані апеляційним господарськими судами з'ясовані та досліджені не були, хоча саме від них залежить як визнання прав позивача порушеними, так і обрання способу їх захисту.

За таких обставин попередні судові інстанції припустилися неправильного застосування приписів частини першої статті 4-7 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) (далі - ГПК України) щодо прийняття судового рішення суддею за результатами обговорення усіх обставин справи та частини першої статті 43 цього Кодексу стосовно всебічного, повного і об'єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, що відповідно до частини першої статті 111-10 ГПК України є підставою для скасування судових рішень зі справи.

Касаційна інстанція відповідно до частини другої статті 111-7 ГПК України (1798-12) не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

З огляду на викладене Вищий господарський суд України судові рішення місцевого та апеляційного господарських судів зі справи скасував, а справу передав на новий розгляд до господарського суду першої інстанції.

8. Платники фіксованого сільськогосподарського податку мають сплачувати страхові внески до Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття.

Прокурор району звернувся до місцевого господарського суду з позовом в інтересах держави в особі районного центру зайнятості про стягнення з сільськогосподарського підприємства 24179,72 грн. заборгованості зі сплати страхових внесків до Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття (далі - Фонд) та 1636,87 грн. пені, а всього 25816,59 грн.

Рішенням місцевого господарського суду позов задоволено. Прийняте судове рішення мотивовано невиконанням відповідачем обов'язку зі сплати страхових внесків до Фонду, а також тим, що з моменту набрання чинності Законом України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття" (1533-14) припинили дію приписи Закону України "Про фіксований сільськогосподарський податок" (320-14) в частині включення збору на обов'язкове соціальне страхування до складу цього єдиного податку.

Постановою апеляційного суду рішення господарського суду першої інстанції скасовано та прийнято рішення про відмову в задоволенні позову. Постанову апеляційного суду мотивовано тим, що сільськогосподарські підприємства, які сплачують фіксований сільськогосподарський податок, не підпадають під дію Закону N 1533 (1533-14) та не повинні окремо сплачувати страхові внески до Фонду.

У касаційній скарзі до Вищого господарського суду України районний центр зайнятості просив постанову апеляційного суду скасувати, а рішення суду першої інстанції залишити в силі. Своє прохання скаржник мотивував неправильним застосуванням апеляційним судом норм матеріального права.

Перевіривши повноту встановлення судами першої та апеляційної інстанцій обставин справи та правильність застосування ними норм матеріального і процесуального права, Вищий господарський суд України дійшов висновку про необхідність задоволення касаційної скарги з урахуванням такого.

Попередніми судовими інстанціями встановлено, що:

- відповідач є сільськогосподарським підприємством і зареєстрований як платник страхових внесків до Фонду та як платник фіксованого сільськогосподарського податку;

- районним центром зайнятості проведено перевірку відповідача щодо правильності нарахування, своєчасності і повноти перерахування страхових внесків на загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття за період з 01.01.2002 по 31.03.2003;

- перевіркою виявлено порушення правильності нарахування, своєчасності і повноти перерахування страхових внесків та за її результатами складено акт, відповідно до якого у відповідача наявна заборгованість зі сплати страхових внесків до Фонду в сумі 24179,72 грн.;

- за результатами перевірки першим заступником директора обласного центру зайнятості винесено розпорядження про стягнення простроченої заборгованості зі сплати страхових внесків у сумі 24179,72 грн. та нарахованої пені в сумі 1636,87 грн.;

- розпорядження відповідачем в добровільному порядку не виконано.

Причиною спору в даній справі є питання щодо звільнення відповідача як платника фіксованого сільськогосподарського податку від сплати страхових внесків до Фонду.

Закон України від 17.12.1998 N 320-XIV (320-14) "Про фіксований сільськогосподарський податок" (далі - Закон N 320) набрав чинності 01.01.1999.

Згідно з частиною другою статті 1 цього Закону (320-14) фіксований сільськогосподарський податок сплачувався, зокрема, у рахунок збору на обов'язкове соціальне страхування.

Відповідно до пункту 4 статті 9 Закону N 320 (320-14) для сільськогосподарських товаровиробників - платників фіксованого сільськогосподарського податку було зупинено дію Закону України від 25.06.1991 N 1251-XII (1251-12) "Про систему оподаткування" (далі - Закон N 1251) у частині сплати сум податків і зборів (обов'язкових платежів), що включені до складу фіксованого сільськогосподарського податку, та дію Закону України від 26.06.1997 N 402/97-ВР (402/97-ВР) "Про збір на обов'язкове соціальне страхування" (далі - Закон N 402/97).

На час набрання чинності Законом N 320 (320-14) пункт 16 частини першої статті 14 Закону N 1251 (1251-12) (в редакції Закону України від 18.02.1997 N 77/97-ВР (77/97-ВР) "Про внесення змін до Закону України "Про систему оподаткування" (далі - Закон N 77/97) визначав збір на обов'язкове соціальне страхування як загальнодержавний обов'язковий платіж, тоді як Закон N 402/97 (402/97-ВР) , в свою чергу, визначав порядок справляння та використання збору на обов'язкове соціальне страхування (в тому числі збору на обов'язкове соціальне страхування на випадок безробіття).

Разом з тим, відповідно до пункту 2 розділу II Закону N 77/97 (77/97-ВР) "Порядок введення в дію Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про систему оподаткування" дія цього Закону поширюється на відповідні правовідносини у сфері соціального страхування щодо зборів на соціальне страхування лише до прийняття законів України з питань соціального страхування.

02.03.2000 прийнято Закон України N 1533-III (1533-14) "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття" (далі - Закон N 1533), який набрав чинності з 01.01.2001. Цей Закон визначає правові, фінансові та організаційні засади загальнообов'язкового державного соціального страхування на випадок безробіття. Відповідно до статті 34 Закону N 1533 (1533-14) забезпечення збору страхових внесків, контроль правильності їх нарахування та своєчасності сплати віднесено до обов'язків Фонду.

Стаття 35 названого Закону передбачає обов'язок роботодавця своєчасно та в повному обсязі сплачувати страхові внески.

Частиною першою статті 38 Закону N 1533 (1533-14) визначено відповідальність роботодавця за несвоєчасність сплати та неповну сплату страхових внесків - у разі несвоєчасної сплати страхових внесків страхувальники сплачують суму донарахованих контролюючим органом внесків (недоїмки), штраф та пеню; штраф накладається у розмірі прихованої суми виплат, на які відповідно до цього Закону нараховуються страхові внески, а в разі повторного порушення - у трикратному розмірі зазначеної суми; пеня обчислюється виходячи з 120 відсотків облікової ставки Національного банку України, що діяла на момент сплати, нарахованої на повну суму недоїмки (без урахування штрафів) за весь її строк.

Пунктом 2 розділу VIII "Прикінцеві положення" Закону N 1533 (1533-14) встановлено, що до приведення законодавства України у відповідність із цим Законом закони та інші нормативно-правові акти застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону.

З 01.01.2001 набрав чинності й Закон України від 11.01.2001 N 2213-III (2213-14) "Про розмір внесків на деякі види загальнообов'язкового державного соціального страхування", яким встановлено розміри внесків на загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням, а також на загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття.

Згідно з пунктом 5 статті 6 цього Закону (2213-14) з 01.01.2001 втратив чинність Закон N 402/97 (402/97-ВР) .

Пункт 16 частини першої статті 14 Закону N 1251 (1251-12) , який передбачав збір на обов'язкове соціальне страхування, виключено на підставі підпункту 2 пункту 9 Закону України від 16.01.2003 N 429-IV (429-15) "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо загальнообов'язкового державного соціального страхування".

Таким чином, з 01.01.2001 законодавцем встановлено новий порядок сплати страхових внесків й, зокрема, внесків на загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття, які не входять до складу фіксованого сільськогосподарського податку.

Викладене не було враховано судом апеляційної інстанції, що призвело до неправильного застосування ним норм матеріального права.

Посилання відповідача у відзиві на касаційну скаргу на підпункт 4.4.1 (конфлікт інтересів) пункту 4.4 статті 4 Закону України "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами і державними цільовими фондами" (2181-14) не може бути підставою для залишення в силі постанови апеляційного суду, оскільки в даному випадку причиною прийняття ним помилкового рішення зі справи є не конфлікт інтересів у розумінні наведеної відповідачем норми, а неповний аналіз чинного законодавства.

В той же час рішення суду першої інстанції відповідає встановленим ним обставинам справи та прийнято з дотриманням норм матеріального і процесуального права.

З огляду на наведене Вищий господарський суд України визнав за необхідне постанову апеляційного господарського суду зі справи скасувати внаслідок її прийняття з порушенням норм матеріального права, а рішення суду першої інстанції залишити в силі.

9. Сплата єдиного податку на підставі Указу Президента України від 03.07.1998 N 727/98 (727/98) "Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб'єктів малого підприємництва" не звільняє від обов'язку зі сплати страхових внесків до Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України.

Відділення виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України (далі - Відділення виконавчої дирекції) звернулося до господарського суду області з позовом про стягнення з підприємства 3368,38 грн. заборгованості зі сплати страхових внесків до Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України (далі - Фонд) і 842,89 грн. пені, а всього 4211,27 грн.

Рішенням місцевого господарського суду, залишеним без змін постановою суду апеляційної інстанції, позов задоволено. Прийняті судові рішення мотивовано невиконанням відповідачем обов'язку зі сплати страхових внесків.

Підприємство звернулося до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просило рішення місцевого та апеляційного господарських судів скасувати та прийняте нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити повністю. Своє прохання скаржник мотивував неправильним застосуванням господарськими судами норм матеріального права.

Перевіривши повноту встановлення судами першої та апеляційної інстанцій обставин справи та правильність застосування ними норм матеріального і процесуального права, Вищий господарський суд України дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги з огляду на таке.

Попередніми судовими інстанціями встановлено, що:

- підприємство зареєстроване як платник внесків до Фонду;

- 17-18.07.2004 Відділенням виконавчої дирекції проведено перевірку правильності нарахування та перерахування відповідачем страхових внесків за період з 01.04.2001 по 01.04.2004;

- перевіркою виявлено порушення правильності нарахування, повноти і своєчасності перерахування страхових внесків та витрачання коштів Фонду та складено акт, відповідно до якого у відповідача наявна заборгованість зі сплати страхових внесків до Фонду в сумі 3368,38 грн., на яку нараховано пеню в сумі 842,89 грн.

Причиною спору в даній справі є питання щодо наявності у відповідача - платника єдиного податку - обов'язку зі сплати страхових внесків до Фонду.

Правову основу, економічний механізм та організаційну структуру загальнообов'язкового державного соціального страхування громадян від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які призвели до втрати працездатності або загибелі застрахованих на виробництві, визначає Закон України від 23.09.1999 N 1105-XIV (1105-14) "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності" (далі - Закон N 1105).

Згідно із статтею 5 Закону N 1105 (1105-14) обов'язковість сплати страхувальником страхових внесків є одним з основних принципів страхування.

Відповідно до статей 15, 16, 18 цього Закону (1105-14) страхування від нещасного випадку здійснює Фонд - некомерційна самоврядна організація, що діє на підставі статуту, який затверджується її правлінням; управління Фондом здійснюється на паритетній основі державою, представниками застрахованих осіб і роботодавців; безпосереднє управління Фондом здійснюють його правління та виконавча дирекція; робочими органами виконавчої дирекції Фонду є її управління в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, відділення в районах та містах обласного значення.

Пунктом 2 частини другої статті 45 Закону N 1105 (1105-14) передбачено обов'язок роботодавця як страхувальника своєчасно та повністю сплачувати в установленому порядку страхові внески до Фонду.

Частиною першою статті 46 цього Закону (1105-14) встановлено, що Фонд провадить збір та акумулювання страхових внесків, має автономну, незалежну від будь-якої іншої, систему фінансування.

Відповідно до частини другої статті 52 Закону N 1105 (1105-14) за прострочення сплати страхового внеску до Фонду із страхувальника стягується пеня згідно із законодавством.

Безпосередньо порядок обчислення і сплати страхових внесків до Фонду, обліку та витрачання страхових коштів, здійснення платежів, ведення бухгалтерського обліку і звітності визначає Інструкція про порядок перерахування, обліку та витрачання страхових коштів Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України (далі - Інструкція), затверджена постановою Правління Фонду від 20.04.2001 N 12 (v0012583-01) .

Відповідно до підпункту 4.12 Інструкції (v0012583-01) страхові внески сплачуються, зокрема, юридичними особами - в день одержання коштів на оплату праці в установах банків, а при проведенні оплати праці з готівкової виручки чи натуроплатою - платники зобов'язані не пізніше наступного дня після здійснення виплат подати до установи банку платіжне доручення на перерахування страхових внесків до Фонду.

Згідно з підпунктом 5.1 Інструкції (v0012583-01) не внесені страхувальниками у встановлений строк страхові внески до Фонду вважаються недоїмкою і стягуються в порядку, передбаченому законодавством, з нарахуванням пені. Пеня нараховується з сум недоїмки за кожний прострочений день і обчислюється виходячи з 120 відсотків річних облікової ставки Національного банку України, що діяла на момент сплати, нарахованої на повну суму недоїмки (без урахування штрафів) за весь строк.

Указ Президента України від 03.07.1998 N 727/98 (727/98) "Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб'єктів малого підприємництва", на який посилається відповідач, набрав чинності 17.08.1998.

Відповідно до статті 6 цього Указу (727/98) суб'єкт малого підприємництва, який сплачує єдиний податок, не є платником певних видів податків і зборів (обов'язкових платежів) і, зокрема, збору на обов'язкове соціальне страхування.

На час набрання чинності зазначеним Указом Президента (727/98) пункт 16 частини першої статті 14 Закону України "Про систему оподаткування" (1251-12) (в редакції Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про систему оподаткування" від 18.02.1997 N 77/97-ВР (77/97-ВР) передбачав збір на обов'язкове соціальне страхування як обов'язковий платіж.

Разом з тим, відповідно до пункту 2 розділу II "Порядок введення в дію Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про систему оподаткування" Закону від 18.02.1997 N 77/97-ВР (77/97-ВР) дія цього Закону поширюється на відповідні правовідносини у сфері соціального страхування щодо зборів на соціальне страхування лише до прийняття законів України з питань соціального страхування.

23.09.1999 прийнято Закон N 1105 (1105-14) , який набрав чинності з 01.04.2001.

Пунктом 2 розділу XI "Прикінцеві положення" Закону N 1105 (1105-14) встановлено, що до приведення законодавства України у відповідність із цим Законом законодавчі та інші нормативно-правові акти застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону.

Пункт 16 частини першої статті 14 Закону України "Про систему оподаткування" (1251-12) , який передбачав збір на обов'язкове соціальне страхування, виключено на підставі підпункту 2 пункту 9 Закону України від 16.01.2003 N 429-IV (429-15) "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо загальнообов'язкового державного соціального страхування".

Отже, з 01.04.2001 законодавцем встановлено новий порядок сплати страхових внесків й, зокрема, внесків до Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України, які з цієї дати не входять до складу єдиного податку, передбаченого Указом Президента України від 03.07.1998 N 727/98 (727/98) .

З огляду на викладене Вищий господарський суд України дійшов висновку про те, що рішення місцевого та апеляційного господарських судів зі справи відповідають встановленим ними обставинам справи, прийняті з дотриманням норм матеріального та процесуального права і передбачені законом підстави для їх скасування відсутні.