Останнім часом набуває все більшої актуальності тема удосконалення законодавства, у тому числі й кримінального, з точки зору захисту прав і свобод людини. Між тим, аналіз окремих судових рішень Європейського суду з прав людини (далі — Євросуд) в згадуваному контексті дозволяє стверджувати про необхідність внесення певних змін до Кримінально-процесуального кодексу України (далі — КПК) з метою гуманізації цієї сфери законодавства. Необхідність конкретизації кримінально-процесуальних норм обумовлена й поточними керівними роз'ясненнями Пленуму Верховного Суду України. Адже на вимогу згадуваної установи звернення до суду здійснюється лише у формі, порядку, випадках та особами, передбаченими процесуальним законом. А в п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 13.06.2007 р. № 8 зазначається, що звернення у справах інших осіб у всіх випадках, а учасників процесу — поза випадками, передбаченими процесуальним законом, розгляду судами не підлягають.
У Комюніке секретаря Євросуду стосовно рішення у справі "Голомійов проти Молдови" (Юридичний вісник України. — 2007. — № 33. — С. 12.) звертається увага на забезпечення необхідної медичної допомоги особі, яка перебуває під вартою. Євросуд у наведеній справі, виходячи з факту відсутності необхідної медичної допомоги, встановив порушення ст. З Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (заборона нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження).
З огляду на стан правового регулювання підстав та порядку обрання і зміни запобіжного заходу у вигляді взяття під варту доцільно до КГТК включити наступні положення. У ст. 150 КПК слід віднести до обставин, що враховуються при обранні запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, не лише стан здоров'я особи, щодо якої вирішується це питання, а й' можливість надання необхідної медичної допомоги цій. особі в умовах тримання її під вартою — адже задовільний стан здоров'я особи на час обрання такого заходу може в умовах ув'язнення стрімко погіршитися або навіть стати таким, що загрожує життю людини. Вочевидь, що наведений критерій повинен ураховуватись при вирішенні питання про зміну взяття під варту на більш м'який запобіжний захід або скасування даного запобіжного заходу.
Зміст поняття "необхідна медична допомога" повинен включати в себе її адекватність, тобто наявність відповідного рівня медичного забезпечення (медична техніка, медикаменти і достатній рівень кваліфікації лікарів у відповідних галузях медицини) та можливість у даних умовах забезпечити ефективне лікування особи аж до стану її видужання чи принаймні забезпечення її стану здоров'я не гіршого, ніж вона мала до ув'язнення.
Отже, суддя при вирішенні питання обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, досліджуючи стан здоров'я підозрюваного або обвинуваченого, наприклад, за їх клопотанням, вправі залучити до участі у судовому розгляді як-спеціаліста — лікаря, який доглядає за цією особою, або іншого лікаря відповідної спеціалізації. Є сенс у ході судового засідання з'ясовувати думку лікаря-спеціаліста щодо інтенсивності та швидкості розвитку хвороби та впливу на це як зовнішніх факторів (середовище перебування особи), так і ефективності лікування цієї хвороби в аналогічних випадках та у вказаних умовах. Іншими словами, лікар-спеціаліст, виходячи зі змісту загальної медичної практики лікування такого роду хвороб, дає у формі пояснень певний прогностичний, ймовірний аналіз розвитку хвороби та ефективності її лікування. Аналогічним змістом повинні бути наповнені процедури прийняття рішення слідчим про внесення до суду подання про взяття особи під варту та погодження цього подання прокурором.
Також у згадуваному рішенні Євро-суду викладено негативне ставлення останнього до наступного факту. Євросуд зазначив, що у 2002 та 2003 роках лікарі наполягали на негайному оперуванні однієї з нирок заявника, а один з лікарів навіть звертав увагу на важкий стан п. Голомійова та ризик втрати ним однієї з нирок. Проте повноважні органи не виконали вимоги лікарів. Викладена позиція Євросуду спонукає до необхідності визнання на законодавчому рівні лікаря-спеціаліста, який здійснює догляд за ув'язненим учасником процесу, та надання йому певних процесуальних повноважень щодо самостійного ініціювання розгляду судом питання про зміну' взяття під варту на більш м'який запобіжний захід у випадках виникнення ризику настання тяжких наслідків для здоров'я особи, яка перебуває під вартою. Серед таких випадків можна назвати, наприклад, стрімке погіршення стану здоров'я особи та/або нагальну потребу у хірургічному втручанні. Зрозуміло, що наділення таким правом лікаря ні в якому разі не виключає наявність цього права у особи, яка перебуває під вартою. Разом з тим, доцільно зобов'язати уповноважених суб'єктів розглядати такий висновок спеціаліста і у випадках, коли сама особа, яка перебуває під вартою, не заперечує проти подальшого її ув'язнення чи навіть заперечує щодо розгляду питання про зміну запобіжного заходу на більш м'який або його скасування.
Таким чином, стан здоров'я особи та можливість надання необхідної медичної допомоги повинні бути не тільки обставинами, які повинні враховуватися під час обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, а й, оскільки, як вже зазначалося, стан здоров'я особи може погіршитися під час перебування особи від вартою в будь-який час, то і для його продовження, зміни та скасування. На необхідність детального регулювання зазначених процедур вказує й рішення Євросуду у справі "Тисіяк проти Польщі" (Юридичний вісник України. — 2007. - № 32. - С. 12.).
КПК повинен регламентувати й ситуації, в яких виникають об'єктивні сумніви щодо реального стану здоров'я особи та можливості надання їй необхідної медичної допомоги. Як правильно зазначається в роботі Н.Терновсько-го, що немає жодної хвороби, яка б являла собою у всіх випадках і за всіх умов одну й ту саму картину хворобливих явищ, щоб ця картина мала завжди одне й те саме значення щодо причини їх виникнення (Юридические основания достоверности доказательств / Соста-витель НА. Терновский / Под редакцией и предисловием В.А. Томсинова. — М: Зерцало, 2007. - С. 122.)
У таких випадках суд, прокурор, слідчий, орган дізнання вправі залучити до участі у справі альтернативного лікаря-спеціаліста у випадках, коли процесуальний закон не допускає зволікання у часі. У подальшому, під час перебування під вартою особа вправі клопотати про призначення та проведення, наприклад, судово-медичної експертизи щодо стану її здоров'я. Така само експертиза може бути призначена, якщо ставиться питання про зміну або скасування такого запобіжного заходу.
Важливо передбачити можливість для ув'язненої особи безпосередньо звернутися до незалежного спеціалізованого медичного закладу або через особу, в провадженні якої перебуває кримінальна справа з метою швидкого прийняття рішення з письмовим викладом його мотивів про стан здоров'я ув'язненого. КПК, у свою чергу, повинен містити процедуру звернення ув'язненого на підстави наведеного медичного висновку з клопотанням про зміну або скасування запобіжного заходу. Незаперечним є той факт, що особа, в провадженні якої знаходиться кримінальна справа, зобов'язана за наявності відповідного медичного висновку розглянути питання про можливість подальшого застосування тримання під вартою та, за необхідності, вирішити питання про його зміну або скасування.
Водночас, КПК повинен передбачати процедурні гарантії ув'язненого отримати альтернативний висновок лікаря, у випадку незгоди з медичним висновком про його задовільний стан здоров'я. З іншого боку, КПК повинен покладати позитивний обов'язок на суб'єктів, які ведуть кримінальний процес, у наведених правових ситуаціях забезпечувати право ув'язненого на отримання такого альтернативного висновку.
У КПК повинен чітко визначатись механізм ініціювання процедури зміни або скасування запобіжного заходу з підстав погіршення стану здоров'я та відсутності необхідної медичної допомоги. Саме в КПК з метою швидкого ухвалення відповідного рішення слід встановити строки розгляду судом заяви заінтересованих осіб про зміну або скасування запобіжного заходу у вигляді взяття під варту.
Думається, що на сьогодні не відповідає вимогам життя та європейського законодавства з прав людини невиправдане звуження сфери відносин, які охоплюються терміном "інтимні сторони життя особи", як підстави для застосування закритого судового розгляду справи (ст. 20 КПК). Аналіз змісту рішень Євросуду у справах "Тисіяк проти Польщі" та "Фольджеро та інші проти Норвегії" (Юридичний вісник України. — 2007. — № 36. — С. 12.) дозволяє стверджувати про необхідність заміни терміна "інтимні сторони життя особи" на "приватне життя". Аналогічні підстави містяться і у п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Конвенція). Адже правовому захисту підлягає правове життя людини в цілому, а не тільки його окрема сфера — інтимне життя. На взаємопов'язаність положень Конвенції і поточного процесуального законодавства наголошують В. Комаров, Н. Сакара (Право на справедливий судовий розгляд у цивільному судочинстві; Навч. посібник / Комаров В., Сакара Н. — X.: Нац. юрид. акад. України, 2007. — С. 28.). Додам лише, що в поточному кримінально-процесуальному законодавстві повинні знайти свій розвиток кореспондуючі положення Конвенції та виправляти їх певні огріхи. Отже, оскільки стан здоров'я особи, як з'ясували, є приватною сферою життя людини, то суду слід, у випадку виникнення питання про з'ясування стану здоров'я особи, щодо якої розглядається питання про обрання, продовження, зміну або скасування запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, необхідно, з'ясувавши думку учасників процесу, вирішувати і питання про можливість проведення закритого судового розгляду. Щодо огріхів положень Конвенції зауважу, що недоцільно призначати та проводити закритий судовий розгляд кримінальної справи тільки у випадках, коли того вимагає захист приватного життя сторін (п. 1 ст. 6). Адже предметом судового розгляду може стати дослідження приватного життя не обов'язково одразу обох сторін — захисту і обвинувачення, а будь-якої особи, залученої в сферу кримінального судочинства. В умовах перманентних "дискусій з приводу нормативного визначення поняття "сторона в кримінальному судочинстві" слід у КПК зазначити, що закритий судовий розгляд допускається, якщо того вимагає захист приватного життя особи, яка бере участь у справі.
І останнє. Стан здоров'я особи повинен враховуватись також і у випадках вирішення питання про її екстрадицію. На жаль, Європейська конвенція про видачу правопорушників (далі — Євроконвенція) та Додаткові протоколи до неї 1975 та 1978 років на відміну від Закону України "Про ратифікацію Європейської конвенції про видачу правопорушників, 1957 рік, Додаткового протоколу 1975 року та Другого додаткового протоколу 1978 року до Конвенції" від 16.01.1998 р. № 43/98-ВР (далі — Закон № 43/98-ВР) не містять серед підстав для відмови у видачі стан здоров'я особи. У постанові Пленуму Верховного Суду України "Про деякі питання застосування законодавства, яке регулює порядок і строки затримання (арешту) осіб при вирішенні питань, пов'язаних з екстрадицією" від 08.10.2004 р. № 16 серед обставин, що підлягають встановленню (п. 5), не міститься настанови судам встановлювати стан здоров'я особи як обставину, яка може перешкоджати видачі цієї особи. Натомість, ураховуючи положення Конституції України, судам слід враховувати вимоги п.п а) п. 1 ст. 1 Закону № 43/98-ВР, згідно з яким Україна залишає за собою право не здійснювати видачу, якщо особа, видача якої запитується, за станом здоров'я не може бути видана без шкоди її здоров'ю.
Відомо, що нормативний зміст вказаних міжнародних угод на відміну від їх назви лежить далеко за межами тільки процедури видачі правопорушника і потребує від суду встановлення обставин, які пов'язані, наприклад, з подальшим відбуванням цією особою покарання за межами України. Таким чином, законодавець не лише з метою підвищення ефективності кримінально-процесуального законодавства України, а й задля уникнення різного роду міжнародних не-, порозумінь, наслідком яких може стати чергове цілком справедливе і обґрунтоване рішення Євросуду, винесене проти України, повинен детально прописати в КПК процедуру вирішення питання судом щодо відмови у видачі у зв'язку зі станом здоров'я. Зокрема, необхідно зобов'язати суд встановлювати стан здоров'я правопорушника як у ході вирішення питання безпосередньо про його передачу, так і для прийняття рішення про тимчасове затримання, адже таке затримання може тривати значний час — до 40 днів (ст. 16 Євроконвенції).
Слід визначитися й зі ступенем шкоди, яка може бути завдана правопорушнику у зв'язку з його видачею та яка буде фактичною та юридичною перешкодою для видачі. Встановлення наведених обставин потребує специфічної сукупності доказів. Іншими словами, суд повинен не лише брати до уваги наявний стан здоров'я особи, наприклад, тяжкість захворювання, але й певною долею достовірності прогнозувати розвиток того чи іншого захворювання в кліматичних умовах та умовах ув'язнен- ' ня цієї особи в іншій державі. Зрозуміло, що в таких випадках неможливо обійтись принаймні без висновку лікаря-спеціаліста. Інформація щодо умов ув'язнення в тій чи іншій країні може бути встановлена, наприклад, з таких джерел Європейського права, як відповідні директиви, рішення, рекомендації висновки тощо (Право Европейского Со-юза в вопросах и ответах: учеб. пособие / СЮ. Кашкин [и др.]; оте. ред С. Ю. Каш-кин. — М.: ТК Велби, Изд-вo Проспект, 2005. — С. 46-58.). Потрібно чітко визначити строки даних судових процедур та їх суб'єктний склад.
Викладені автором міркування є спробою привернути увагу науковців та практичних працівників до проблеми гуманізації кримінального судочинства, у тому числі й у контексті аналізу міжнародних актів.
Олександр ДРОЗДОВ, доцент кафедри кримінального процесу Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого, кандидат юридичних наук
Юридичний вісник України № 41 (13-19 жовтня 2007 року)