Відтоді як вперше в українській історії у Конституції України було задекларовано, що у нашій державі, у нашому суспільстві "визнається" і "діє" принцип верховенства права (ст.8), перед вітчизняною філософією права й загальною теорією права постало нове актуальне завдання: осягнути, розкрити сутність того феномена, який відображено зазначеним поняттям.
Тому-то й однією із сучасних знакових тенденцій розвитку вітчизняної юриспруденції стала інтенсифікація загальнотеоретичних досліджень поняття верховенства" права. Стосовно цієї проблеми помітно зростає кількість наукових публікацій, проводяться спеціальні наукові конференції, готуються дисертації.
Ця тенденція стимулюється, зокрема, й тим, що принцип верховенства права — після анонсування його у Конституції України — почав фіксуватися й у деяких інших вітчизняних законах (ст.2 Закону України "Про судоустрій України", ст.8 Кодексу адміністративного судочинства України). А поняття верховенства права стало використовуватися також в актах Конституційного Суду України, Верховного Суду України та інших судових органів.
Прикметним є те, що верховенство права досліджується зазвичай "у парі" з правовою державою. І це невипадково: адже такою державою вважається лише та, в якій панує, "верховенствує" право — причому як явище позадержавне (не державно-вольове).
У даній статті спробую продовжити аналіз феномена верховенства права, розпочатий мною відразу ж після прийняття Конституції України.
Тоді вже доводилось висловлювати — мабуть, вперше в Україні — тезу про те, що верховенство права — це пріоритетність у суспільстві загальносоціальних ("природних") прав людини (див., наприклад: Права людини і громадянина у Конституції України (до інтерпретації вихідних конституційних положень). — Харків, 1997. — С. 11—12; Юридична енциклопедія. Т.1. — К., 1998. — С.341—342). Пізніше цю тезу можна було зустріти й у працях інших вітчизни-, них авторів.
Та згодом виявилось, що таке розуміння означеного феномена є, як на мене, дещо неповним, однобічним.
Такий висновок спричинили результати подальших досліджень низки інших філософсько- і загальнотеоретично-правових проблем, так чи інакше дотичних до інтерпретації феномена верховенства права. З-поміж таких результатів відзначу, зокрема, наступні положення.
1. "Природне" (за іншою, більш адекватною, термінологією "загальносоціальне" чи "соціально-природне") право — це певні можливості учасників суспільного життя, які є необхідними для задоволення їхніх біологічно й соціально обґрунтованих — за певних історичних умов — потреб, об'єктивно визначаються досягнутим рівнем розвитку суспільства і мають бути забезпечені кожному з усіх суб'єктів одного й того ж виду відповідними обов'язками інших суб'єктів і суспільства в цілому та збалансовані з потребами останніх, а також зумовлювані такими можливостями принципи й соціальні норми.
Отож саме соціальні можливості (свободи) й обов'язки суб'єктів, відображені у відповідних принципах та нормах, якраз і становлять буттєву (оптичну) сутність загальносоціального права. Вони є суб'єктивними загальносоціальними правами й обов'язками, які мають бути загальними та однаковими для всіх суб'єктів одного й того ж виду.
2. Загальносоціальні обов'язки людини та інших суб'єктів — це необхідність їхньої певної поведінки (діяльності), об'єктивно зумовлювана конкретно-історичними потребами існування й розвитку інших людей, соціальних спільнот і об'єднань, а також усього суспільства та людства.
3. Загальносоціальне ("природне") право існує не тільки як приватне "індивідуальне" (тобто як права кожної окремої людини), але й як публічне (тобто як права спільнот, об'єднань, суспільства).
4. Якщо для демократичної, соціальної, правової держави найвищою цінністю є людина, то для кожної людини найвищою соціальною цінністю є суспільство (формально уособлюване державою). Адже тільки "з рук" суспільства людина може отримати усі основні блага, котрі є конче необхідними для її існування й розвитку.
З огляду на наведені щойно положення якраз і "визріло" уявлення про те, що верховенство права — це, по-перше, не стільки верховенство самих по собі, так би мовити, статичних, "природних" прав людини, скільки їх реалізація, узгоджена з "природними" правами інших індивідів, людських спільнот, об'єднань й усього суспільства; а по-друге, це реалізація не тільки таких прав, але й "природних" обов'язків. Спробую обгрунтувати таке уявлення докладніше.
Нині є загальновизнаним фактом те, що цілком безмежних, "абсолютних" прав людини не існує. Цю обставину з достатньою чіткістю зафіксовано практично в усіх міжнародних актах, які вважаються виразниками всесвітніх і регіональних стандартів прав людини. Так, у ч. 2 ст. 29 Загальної декларації прав людини зазначено, що основоположні права людини мають обмежуватись законом виключно задля забезпечення прав інших, громадського порядку, загального добробуту і задоволення справедливих вимог моралі у демократичному суспільстві. Схожі положення містяться й у Міжнародному пакті про громадянські і політичні права (статті 18, 21), а також у Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права (стаття. 4). Вони також зустрічаються, з тими чи іншими текстуальними особливостями, у декількох статтях європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (статті 8—11).
З наведених положень випливає, що у назвах зазначених "обмежувачів" здійснення основоположних прав людини фіксуються якраз загальносоціальні права (тобто природні соціальні можливості) і тих колективних суб'єктів суспільства, які у відносинах з кожною людиною виступають відповідно другою, протилежною стороною.
Такими суб'єктами є як суспільство в цілому, так і його окремі частини — спільноти й об'єднання людей. А їхніми правами, котрі забороняється порушувати будь-якій людині, є, принаймні, права на громадський порядок, на загальний добробут, на забезпечення суспільної моральності.
І тією ж мірою, якою держава та інші колективні суб'єкти зобов'язані не порушувати, не руйнувати права людини, такою ж мірою й індивіди, у свою чергу, зобов'язані не ушкоджувати права не тільки індивідуальних, але й колективних суб'єктів.
Отже, йдеться, про те, що будь-чиї природні соціальні можливості (права) стають здійсненними лише за умови виконання певними суб'єктами відповідних соціально-природних (загальносоціальних) обов'язків.
Природні соціальні права колективних суб'єктів належать їм не "з ласки" якоїсь міжнародної чи національно-державної структури, а зумовлюються самою сутністю таких суб'єктів як цілісних, якісно специфічних феноменів (утворень, формувань). Вони, відтак, є соціально-природними правами публічними. Права такого ґатунку належать, як зазначалось, не тільки суспільству в цілому, але й також різноманітним його спільнотам (віковим, статевим, етнічним, класово-економічним, територіальним тощо) і об'єднанням людей. Права будь-якої частини соціально неоднорідного суспільства є, вочевидь, різновидом теж публічних (групових, колективних) соціально-природних прав. І порушувати їх не дозволяється будь-кому.
То ж постає таке запитання: чи можна стверджувати про якусь "ієрархізацію", субординацію між усіма трьома зазначеними різновидами соціально-природних прав — індивідуальних, групових і суспільних? Тобто чи можна стверджувати про необхідність домінування якогось одного з них стосовно інших?
Якщо зважати на те, що здійснення прав будь-якого з означених видів не повинно руйнувати, утискати інші види прав, не може перешкоджати реалізації останніх, то відповідь на поставлене запитання видається однозначно заперечливою. Іншими словами, жоден окремий вид соціально-природних прав (природних соціальних можливостей) не може бути безвинятково, безумовно домінуючим, "верховним" стосовно прав інших видів (вирізнених залежно від природи, від, так би мовити, оптичного статусу їхніх носіїв).
Права кожного з трьох означених видів обмежуються — головним чином у їх змісті й обсязі — іншими різновидами соціально-природних прав. Отже, йдеться про змістову й обсягову взаємозалежність, взаємообумовленість здійснення будь-чиїх соціально-природних прав, тобто про їхню взаємну узгодженість, збалансованість. Досягнення такого стану існування й реалізованості означених прав якраз, гадаю, й давало би підставу констатувати, що у суспільстві встановлено верховенство права — верховенство, ясна річ, права "природного".
Очевидним фактом видається те, що будь-які соціально-природні права — саме з огляду на їх соціальну природу — не можуть здійснюватись, "не зачіпаючи", так чи інакше, прав (інтересів, потреб) інших суб'єктів. (Згадаю відомий вислів одного з діячів доби європейського Просвітництва про те, що "Ваше право розмахувати руками закінчується там, де починається ніс іншої людини"). Тому безпосереднім об'єктом згаданого "збалансовування", узгодження виявляється, насамперед, обсяг ("доза") взаємних обмежень прав різноманітних учасників суспільних відносин.
Отже, спираючись на викладені положення, можна резюмувати, що як особливий соціальний феномен верховенство права—це взаємообумовлене існування і взаємоузгоджена реалізація основоположних прав та обов'язків (тобто природних соціальних можливостей і необхідностей) людини, а також таких же прав і обов'язків людських спільнот, об'єднань й усього суспільства. (Ця теза стосується й "природних" прав і обов'язків міжнародних спільнот, міжнародних об'єднань та усього людства).
Відповідно до цього, до речі, і правову державу можна буде інтерпретувати як таку, в якій юридичними (державно-вольовими) засобами максимально забезпечується збалансована реалізація соціально-природних прав й обов'язків людини та інших суб'єктів соціуму.
Встановлення у суспільстві верховенства права у повному обсязі — постійного й повсюдного — є, радше, ідеалом, до здійснення якого має прагнути кожна держава, котра намагається стати правовою, та й усі колективні суб'єкти соціуму, котрі прагнуть правового суспільства. Аби рухатись у цьому напрямі, у державі виголошується, задекларовується визнання принципу верховенства права як однієї з основоположних засад діяльності усіх її органів та інших суб'єктів суспільства. Хоча саме по собі закріплення такого принципу, зрозуміло, ще не означає реального існування у суспільстві верховенства права.
Цей принцип — задля його практично-регулятивного впливу — має бути ще конкретизований через опис емпірично фіксованих ознак певних соціальних явищ, в яких якраз і знаходитиме вияв верховенство права. Такими явищами можуть бути, зокрема, певні способи організації державних органів, їхньої діяльності, взаємодії з іншими суб'єктами та діяльність останніх, їхні документовані акти, певне співвідношення інтересів різних суб'єктів. Це підтверджується, зокрема,- дослідженими мною підходами Європейського суду з прав людини до інтерпретації верховенства права (див., напр., ЮВУ, 2005, №48; Адвокат, 2006, №2).
Немає потреби докладно доводити, наскільки складним, а подекуди, можливо, й проблематичним, є досягнення зазначеного ідеалу, перетворення його на дійсність. (І чи не тому окремі з наших поважних науковців називають верховенство права "міфом"?). Досить нагадати, що органічно притаманна феномену верховенства права "збалансованість" (прав, інтересів, потреб) є, власне, його оціночною властивістю і, відповідно, категорією, яка може неоднозначно, неуніфіковано витлумачуватись і застосовуватись різними суб'єктами до конкретних ситуацій. Але суспільство — в особі держави чи міжнародних організацій — задля того, щоб конституювати у кожному конкретному випадку остаточну змістовну оцінку стану збалансованості чи, навпаки, незбалансованості конфліктуючих прав (конкуруючих інтересів), консенсусно створює певні інституції, рішення котрих у цьому питанні вважатимуться "останньою крапкою" і не підлягатимуть офіційному оскарженню, опротестуванню.
На закінчення лише наведу досить вдале, як на мене, положення про верховенство права, вміщене у ст. 2 чинного Закону України "Про судоустрій України". У ній встановлюється, що "суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує захист гарантованих Конституцією України та законами прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави".
Як видається, запропонована мною зараз інтерпретація аналізованого феномена значною мірою збігається із наведеним законодавчим приписом. Останній, до речі, втілює, окрім іншого, презумпцію відповідності "природному" праву Конституції України й інших законів України — презумпцію, яка, одначе, не належить до безумовно неспростовних...
Петро РАБІНОВИЧ, професор Львівського національного університету імені Івана Франка
Юридичний вісник України №8 (23 - 29 лютого 2008 року)