Проект
ЗАКОН УКРАЇНИ
„Про захист прав пацієнтів”
Цей закон визначає механізми реалізації конституційних прав
громадян на охорону здоров’я та медичну допомогу, зокрема прав
пацієнтів, які є похідними і невід’ємними від загальних прав
людини, а також гарантії забезпечення цих прав, виходячи з
принципів цінності життя людини, безпеки, тісного взаємозв’язку
фізичного і духовного здоровя.
Стаття 1. Визначення термінів
У цьому Законі наведені нижче терміни вживаються у такому
значенні:
пацієнт – особа, яка: має потребу в медичній допомозі та / або
звернулася по неї; одержує медичну допомогу або бере участь у
якості випробуваного у медико-біологічних дослідженнях;
знаходиться під медичним спостереженням; а також споживач медичних
і пов’язаних з ними послуг незалежно від стану його здоровя;
права пацієнта – права, реалізовані на індивідуальному,
колективному і груповому рівнях в області охорони здоровя, в тому
числі у зв’язку з будь-яким медичним втручанням;
гарантія прав пацієнта – система зобов’язань, установлених
нормативно-правовим актом чи договором, що забезпечують реалізацію
прав пацієнта;
дискримінація пацієнтів – порушення принципу справедливості та
застосування розрізнення осіб при наданні медичної допомоги
пацієнтам, що перебувають в однаковому з медичної точки зору
статусі на основі статевих, релігійних, етнічних, расових,
політичних відмінностей, віку, стану здоров'я, соціально-
економічного стану та за ознакою особистої антипатії.
медична допомога – лікувально-профілактичні і реабілітаційні
заходи, здійснювані при виношуванні вагітності, пологах, хворобах,
травмах та ушкодженнях;
стандарти медичної допомоги – норми, правила і рекомендації,
що затверджуються спеціально уповноваженим центральним органом
виконавчої влади з питань охорони здоров’я та визначають порядок і
обсяги надання медичної допомоги;
необхідна медична допомога – медична допомога, що надається
відповідно до затверджених стандартів медичної допомоги;
учасники надання медичної допомоги – медичні заклади; лікарі,
які працюють у медичних закладах або ведуть приватну медичну
практику та інший медичний персонал; аптеки; органи державної
влади відповідно до їх компетенції; страхові медичні організації;
фонди обов'язкового або добровільного медичного страхування; інші
фізичні чи юридичні особи, що мають ліцензію на право займатися
певним видом діяльності, пов’язаним з доглядом за пацієнтом, а
також особи та організації, що беруть участь у фінансуванні та
використанні коштів, які направляються на ресурсне і організаційне
забезпеченн надання необхідної медичної допомоги;
медичне втручання – будь-яке обстеження, лікування чи інша дія
впливу на пацієнта, що має профілактичну, діагностичну,
лікувальну, реабілітаційну або дослідницьку спрямованість і
здійснюється лікарем або іншим медичним працівником стосовно
конкретного пацієнта;
медична інформація – відомості про стан здоров'я пацієнта та
медичну допомогу, яка йому надається, включаючи дані про наявність
захворювання, діагноз, прогноз, способи діагностики, лікування і
профілактики, ризик, пов'язаний з медичним втручанням, інші
відомості медичного характеру;
медична документація пацієнта – письмові та графічні
документи, а також комп'ютерні бази даних, що містять інформацію
про пацієнта, включаючи дані про стан його здоров'я, методи
медичної допомоги, застосовані у відношенні до нього, дані про
його приватне (особисте) чи сімейне життя та інші інформація, яка
є необхідною для забезпечення надання пацієнтові медичної
допомоги;
медична послуга – безпосереднє проведення оглядів,
консультацій, операцій, маніпуляцій, процедур, досліджень і
догляду за пацієнтом відповідно до стандартів медичної допомоги,
що має на меті усунення або попередження порушень здоров'я і
порятунок життя пацієнта та виконується в ургентному порядку або
при зверненні пацієнта за обстеженням, лікуванням, профілактикою
чи реабілітацією
сервісна послуга – послуга, що забезпечує додаткові комфортні
побутові умови під час перебування пацієнта в медичній установі;
альтернативні умови надання медичної допомоги – організація
медичної допомоги населенню без відриву від звичного соціального
середовища, включаючи допомогу вдома, в амбулаторно-поліклінічній
установі або в напівстаціонарному відділенні (установі);
медико-біологічне дослідження – наукове дослідження, метою
якого є вивчення конкретних фізіологічних, психологічних та інших
станів організму людини під впливом певних факторів, а також
апробація нових діагностичних, лікувально-профілактичних,
реабілітаційних методів, лікарських та інших засобів, проведене у
формі клінічного іспиту за участю людини в якості випробуваного;
інформована добровільна згода – добровільна згода пацієнта чи
його законного представника на медичне втручання, дана ними на
основі отриманої від лікаря, який надає медичну допомогу, або
лікаря, який проводить медико-біологічне дослідження, достовірної,
повної і всебічної інформації в доступній та зрозумілій для
пацієнта формі викладу про мету, характер, способи даного
втручання, пов'язаний з ним імовірний ризик і можливі медико-
соціальні, психологічні, економічні і інші наслідки, а також
альтернативні види медичної допомоги і пов'язані з ними наслідки і
ризики, за умови, що така інформація надається при незастосуванні
медичним персоналом примусу, обману, погроз тощо;
професійна медична таємниця – інформація про пацієнта, що не
підлягає розголошенню; факт звертання по медичну допомогу; діагноз
та інші відомості про стан здоров'я і приватне життя, отримані в
результаті лікування та обстеження.
Стаття 2. Законодавство України про права пацієнта
1. Відносини, пов'язані з реалізацією та захистом прав
пацієнта, регулюються Конституцією України ( 254к/96-ВР ) (254к/96-ВР) ,
Основами законодавства України про охорону здоров'я ( 2801-12 ) (2801-12) ,
цим Законом, а також іншими законодавчими та нормативно-правовими
актами у цій сфері.
2. Право пацієнтів на соціальне забезпечення реалізується
відповідно до законодавства України про соціальний захист
населення.
3. Закони та інші нормативно-правові акти, прийняті в Україні,
не можуть зупиняти, обмежувати чи звужувати права пацієнта,
встановлені цим Законом.
4. Якщо міжнародним договором України, згода на обов’язковість
якого надана Верховною Радою України, встановлені інші правила,
ніж передбачені цим Законом, то застосовуються правила
міжнародного договору. При цьому правила такого міжнародного
договору не можуть зупиняти, обмежувати чи звужувати права
пацієнтів, встановлені цим Законом.
Стаття 3. Завдання і сфера застосування цього Закону
1. Цей Закон встановлює правові основи державної політики і
регулює відносини у сфері забезпечення та захисту прав пацієнта.
2. Основними завданнями цього Закону є:
закріплення прав і обов’язків пацієнта;
установлення основних гарантій забезпечення прав пацієнта;
визначення відповідальності за порушення прав пацієнта та
механізму їх захисту.
3. Дія цього Закону поширюється на громадян України, іноземних
осіб та осіб без громадянства, а також усіх учасників надання
медичної допомоги незалежно від їх статусу, організаційно-правової
форми, форми власності та інших ознак.
Стаття 4. Принципи забезпечення прав пацієнтів
1. Основним принципом цього Закону є визнання життя і здоров’я
людини найвищою соціальною цінністю.
2. Держава створює умови, що забезпечують реалізацію основних
прав та свобод людини і пов'язаних з цим державних гарантій,
визначених Конституцією України ( 254к/96-ВР ) (254к/96-ВР) , законодавством
України і міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких
надана Верховною Радою України, при наданні медичної допомоги у
системі охорони здоров'я України.
3. Надання медичної допомоги кожному пацієнту в Україні
ґрунтується на таких принципах:
1) забезпечення безпеки життя;
2) збереження психічної та фізичної цілісності людини,
підтримання тісного взаємозв’язку між фізичним і духовним
здоровям;
3) поваги до гідності, індивідуальної унікальності та
особистості людини;
4) гарантування недоторканості людини та її особистого життя;
5) забезпечення свободи вибору пацієнта, у тому числі визнання
пацієнта як рівноправного учасника при ухваленні рішення про
медичне втручання;
6) утвердження принципу взаємної довіри у стосунках пацієнта і
медичного працівника;
7) прагнення до досягнення максимальної якості медико-
санітарної допомоги;
8) забезпечення захисту здоров'я людини в обсязі максимально
доступних на нинішньому рівні можливостей існуючих засобів
профілактики і лікування хвороб;
9) виключення будь-якої дискримінації стосовно доступу до
медичної допомоги;
10) визнання пріоритетності прав пацієнта та їх безумовного
додержання;
11) встановлення постійного контролю та забезпечення
незалежної експертизи якості медичної і лікарської допомоги;
12) забезпечення доступу до медичної інформації, що стосується
особисто пацієнта та її конфіденційності;
13) гарантування оперативного і об’єктивного розгляду фактів
порушення прав пацієнтів та встановлення відповідальності за
порушення цих прав.
Стаття 5. Права і обов’язки пацієнтів.
1. Згідно з цим Законом пацієнтам надається і гарантується
право на:
1) життя;
2) недискримінаційний, рівний і справедливий доступ до
медичної допомоги;
3) свободу вибору медичної допомоги та у процесі медичного
втручання;
4) безпеку і якість медичної допомоги;
5) фізичну і психічну цілісність;
6) відправлення релігійних обрядів у медичних закладах;
7) участь у плануванні та проведенні лікування;
8) одержання медичної інформації та внесення змін до неї;
9) недоторканність особистого життя пацієнта та збереження
професійної медичної таємниці;
10) згоду на медичне втручання;
11) відмову від медичного втручання;
12) доступність необхідної допомогу;
13) полегшення болю і страждань;
14) врахування особливих потреб дітей під час надання медичної
допомоги;
15) медичну експертизу;
16) дотримання норм медичної етики;
17) подання скарги і захист своїх прав;
18) відшкодування збитків, заподіяних при наданні медичної
допомоги.
2. Пацієнт зобов’язаний:
1) виявляти в спілкуванні з медичними працівниками повагу і
такт;
2) повідомляти лікарю всю інформацію, необхідну для постановки
діагнозу і лікування захворювання;
3) після надання згоди на медичне втручання неухильно
виконувати всі розпорядження лікаря, що надає медичні послуги
пацієнту;
4) дотримуватися правил внутрішнього розпорядку медичної
установи, у якій перебуває пацієнт;
5) співробітничати з лікарем при одержанні медичної допомоги;
6) негайно інформувати лікаря про зміни у стані свого здоров'я
в процесі діагностики і лікування;
7) негайно звертатися до лікаря при підозрі на наявність або
за наявності захворювання, що становить небезпеку масового
поширення;
8) не вчиняти дій, здатних порушити права інших пацієнтів.
Стаття 6. Умови реалізації прав пацієнтів
1. Права пацієнтів, закріплені в цьому Законі, реалізуються
самими пацієнтами, а у відношенні осіб, які не досягли
шістнадцятирічного віку, або осіб, визнаних у встановленому
законом порядку недієздатними, - їхніми батьками чи іншими
законними представниками.
Якщо законні представники пацієнтів, зазначені в абзаці
першому цієї частини, відмовляються реалізовувати права пацієнтів
і ця відмова створює небезпеку для життя та здоров’я пацієнтів чи
суперечить їхнім інтересам, відповідальність за здійснення
згаданих прав бере на себе адміністрація медичного закладу, який
надає пацієнтові медичну допомогу. У цих випадках відмова законних
представників пацієнта оформлюється письмово, підтверджується
підписом пацієнта чи його законного представника і долучається до
медичної документації пацієнта.
2. Відповідальність за реалізацію прав пацієнтів, які не
досягли шістнадцятирічного віку, або визнаних у встановленому
законом порядку недієздатними у випадку, якщо такі пацієнти не
мають законних представників, покладаються на адміністрацію
медичного закладу чи установи соціального обслуговування, у якій
вони знаходяться або яка надає їм надомні послуги і допомогу.
3. Пацієнт може довірити будь-якій дієздатній особі здійснення
своїх прав у зв’язку з медичним втручанням. У цьому випадку
представництво інтересів пацієнта підтверджується дорученням,
оформленим відповідно до законодавства України.
4. В екстрених випадках, коли стан здоров’я пацієнта не
дозволяє йому здійснювати свої права і вимагає термінового
медичного втручання, а також при відсутності осіб, зазначених у
частинах першій - третій цієї статті, та / або при неможливості
встановити з ними зв’язок, відповідальність за організацією
надання необхідної медичної допомоги і життя пацієнта бере на себе
консиліум лікарів, а при неможливості зібрати консиліум лікарів –
безпосередньо лікуючий чи черговий лікар, який зобов’язаний при
першій можливості повідомити адміністрацію медичного закладу про
вжиті заходи.
5. Адміністрація медичного закладу протягом першої доби
перебування в ній хворого зобов’язана повідомити про це родичів
пацієнта чи його законних представників, а при неможливості –
територіальні органи внутрішніх справ.
Стаття 7. Право пацієнта на життя
1. Право на життя є основоположним правом і реалізується через
надання пацієнтам права на безпечне виношування вагітності,
природне дітонародження, охорону здоров’я, включаючи право на
необхідну медичну і лікарську допомогу та лікувальне харчування.
Дитина має право на охорону здоров’я з моменту зачаття.
2. Пацієнти не можуть бути добровільно позбавлені життя.
Медичні працівники не мають права задовольняти прохання пацієнта,
його родичів чи осіб, що представляють його інтереси, про
прискорення смерті пацієнта.
3. При констатації факту смерті мозку рішення про відключення
засобів підтримки життя пацієнта приймається в письмовій формі
комісією лікарів-фахівців у порядку, встановленому спеціально
уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань
охорони здоров’я. До ухвалення рішення про відключення засобів
підтримки життя з метою вилучення органів і / або тканин для
трансплантації не допускається участь трансплантологів і членів
бригад, що забезпечують роботу донорської служби і оплачуються
нею. Забороняється стимулювання у будь-якій формі лікарів, іншого
медичного персоналу та адміністрації медичних закладів за
підготовку донора чи їх кількість.
Інформація з медичної установи в центри трансплантології чи
донорства органів про наявність можливого донора передається
тільки після отримання згоди прямих родичів пацієнта на можливе
вилучення у нього органів і тканин.
Стаття 8. Право пацієнта на свободу від дискримінації
1. Пацієнтам гарантується рівний доступ до всіх видів
необхідної медичної допомоги і пов’язаних з нею послуг.
2. Медична допомога і медичні послуги повинні плануватися і
організовуватися у такий спосіб, який би гарантував пацієнтам
рівний доступ до них незалежно від статевих, релігійних, етнічних,
расових, політичних відмінностей, віку, стану здоров'я чи
соціально-економічного стану.
3. Будь-яка відмова без підстав, передбачених законодавством
України, у наданні в повному чи частковому обсязі особам, що мають
інвалідність, фізичні вади чи психічні розлади, а також відмова у
наданні необхідної медичної допомоги, збереженні за ними робочого
місця на період лікування, а також при призначенні соціальної
допомоги та встановленні пільг, яка ґрунтується на статевих,
релігійних, етнічних, расових, політичних відмінностях, віці,
стані здоров'я чи соціально-економічному стані, вважається
дискримінаційною дією.
4. У випадках, коли обставини чи характер надання медичної
допомоги потребують від лікаря здійснити вибір пацієнта,
обумовлений черговістю її надання, такий вибір повинен бути
зробленим без дискримінації, справедливим чином і обґрунтованим
тільки медичними критеріями.
Пацієнта можна залишити очікувати медичну допомогу виключно у
разі, якщо цього уникнути неможливо, тільки на якнайкоротший час і
лише за умови, якщо таке очікування не завдає пацієнтові фізичних
чи моральних страждань.
Стаття 9. Право пацієнта на свободу вибору
1. Право пацієнтів на свободу вибору передбачає право згоди на
госпіталізацію та право на відмову від неї, а також на одержання
медичної допомоги поза стаціонаром, у районі проживання пацієнта у
звичайному для нього соціальному оточенні, якщо іншого не потребує
стан здоров’я пацієнта.
2. Право на одержання медичної допомоги поза стаціонаром
передбачає свободу від застосування до пацієнтів засобів фізичного
утримання в ізоляції, за винятком випадків, коли пацієнти можуть
заподіяти шкоду своєму здоров’ю чи здоров’ю оточуючих і коли
нестаціонарна допомога виявляється неефективною. Умови і порядок
застосування до пацієнтів засобів фізичного утримання в ізоляції
визначаютьс спеціально уповноваженим центральним органом
виконавчої влади з питань охорони здоров’я. Порушення зазначених
умов і порядку тягне за собою відповідальність згідно з
законодавством України.
3. Госпіталізація здійснюється тільки на підставі добровільної
згоди пацієнта за винятком випадків, встановлених законодавством
України. При відмові від госпіталізації чи виписці з ініціативи
пацієнта йому повинні бути пояснені наслідки прийнятого рішення. В
особливих випадках, пов’язаних із загрозою погіршення здоров’я
пацієнта, його відмова від госпіталізації оформлюється письмово,
підтверджується підписом пацієнта і залучається до його медичної
документації.
4. При відсутності медичних протипоказань пацієнт має право на
переривання стаціонарного лікування з метою вирішення питань
особистого характеру. Вільні від перебування в стаціонарі дні
надаються пацієнту в порядку, встановленому спеціально
уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань
охорони здоров’я, без оформлення виписки зі стаціонару.
5. Пацієнт має право здійснювати самостійний і усвідомлений
вибір у процесі профілактики, діагностики, лікування,
реабілітації, проведення наукових і медичних експериментів та
досліджень на основі самовизначення.
6. Пацієнт має право вибору запропонованих йому методів
лікування, діагностики і профілактики на основі повної та
об'єктивної інформації, яку йому зобов'язаний надати лікар, що
надає медичну допомогу пацієнтові, чи інший медичний працівник,
який має відношення до лікування пацієнта.
7. Пацієнт має право на вибір лікаря, що надаватиме медичну
допомогу пацієнтові, а також будь-якого іншого медичного
працівника чи медичної установи, за умови, що вони мають
можливість забезпечити йому відповідну медичну допомогу.
8. Пацієнт має право на заміну лікаря, що надає медичну
допомогу пацієнтові, а також будь-якого іншого медичного
працівника, причетного до його лікування, за умови,
обґрунтованості вимоги пацієнта.
Стаття 10. Право пацієнта на якісну і безпечну медичну
допомогу
1. Пацієнти мають право на якість і безпеку медичної допомоги,
що виключає невиправданий ризик для життя чи заподіяння шкоди
здоров’ю пацієнта внаслідок медичного втручання.
2. Держава забезпечує якість і безпеку медичної допомоги
пацієнтам шляхом запровадження сертифікації, ліцензування,
акредитації і стандартизації способів і методів надання медичної
допомоги, медичного обладнання, лікарів та іншого медичного
персоналу, медичних закладів, а також забезпечення спеціальної
підготовки і перепідготовки медичного та фармацевтичного персоналу
відповідно до державних стандартів навчання, і здійснення
контрольних функцій за будь-якою медичною практикою.
3. При наданні медичної допомоги пацієнтам повинні
використовуватися методики, лікарські засоби, устаткування і
вироби медичного призначення, розроблені, виготовлені чи придбані
згідно із встановленими правилами і державними стандартами.
4. Використання методів профілактики, діагностики, лікування,
реабілітації, а також лікарських засобів, виробів медичного
призначення, медичної техніки і програмного забезпечення
допускається тільки при наявності дозволу, виданого спеціально
уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань
охорони здоров’я у порядку, встановленому законодавством України.
Не допускається використання методів впливу на організм
людини, що не піддаються стандартизації, якісній оцінці і
внаслідок цього наступному контролю застосування.
5. Будь-яке медичне втручання повинно здійснюватися з
дотриманням відповідних санітарних норм .
Іонізуючий і радіоактивний вплив при наданні медичної допомоги
пацієнтам застосовується у межах, що виключають можливість
перевищення допустимих доз опромінення, тільки в діагностичних і
лікувальних цілях і з урахуванням стану здоров’я пацієнта.
Допустимі рівні такого впливу і порядок виконання відповідних
медичних процедур встановлюється органом охорони здоров’я.
6. Відповідальність за організацію безпеки пацієнтів, що
знаходяться у медичних закладах незалежно від форм власності несе
адміністрація цієї установи, або лікар, що займається наданням
медичних послуг чи приватною практикою.
Стаття 11. Право пацієнта на збереження психічної і фізичної
цілісності при медичному втручанні
1. Дотримання права на збереження психічної і фізичної
цілісності організму пацієнта є обов’язковою умовою надання
медичної допомоги. Це право не підлягає ніяким обмеженням, крім
передбачених законодавством України і необхідних для порятунку
життя пацієнта.
2. Медичне втручання, здатне спричинити погіршення фізичного
чи психічного стану здоров’я пацієнта, допускається тільки в
інтересах лікування пацієнта. Рішення про таке втручання з метою
порятунку життя пацієнта чи забезпечення його лікування,
дієздатний пацієнт приймає сам на основі повної, достовірної і
зрозумілої йому інформації, наданої лікарем, про що робиться запис
у медичній документації пацієнта. У разі недієздатності пацієнта
зазначене рішення приймає консиліум лікарів, а в екстрених
випадках при неможливості зібрати консиліум лікарів –
безпосередньо лікуючий чи черговий лікар, про що також робиться
запис у медичній документації пацієнта.
3. З метою контролю за обґрунтованістю і доцільністю медичного
втручання операційний матеріал, вилучений у пацієнта в результаті
операції, підлягає обов’язковій патологоанатомічній експертизі.
4. Вилучення будь-яких протезів, органів, тканин і середовищ
організму, включаючи абортивний матеріал, тканини і середовища, що
відторгаються в процесі пологів, ні в яких цілях, крім інтересів
самого пацієнта, не допускаються. Дані обмеження діють також у
відношенні тіла померлого.
При відсутності родичів, інших законних представників
померлого допускається використання органів та тканин тіла
покійного в навчальних і наукових цілях за умови дотримання права
на повагу до тіла померлого у порядку, встановленому
законодавством України.
Не допускається експорт трупів і трупного матеріалу, за
винятком якщо він здійснюється з метою поховання.
Стаття 12. Право пацієнта на відправлення релігійних обрядів в
установах охорони здоров’я
1. Пацієнт має право в спеціально відведеному для цього місці
відправляти релігійні обряди і запрошувати священнослужителя.
В установах охорони здоров’я забороняється прозелітизм.
2. Допуск священнослужителя в установи охорони здоров’я
здійснюється тільки на запрошення пацієнта чи його законного
представника в будь-яку годину дня за умови дотримання релігійних
прав та поваги до інших пацієнтів.
У разі загрози смерті пацієнта допуск священнослужителя
дозволяється і у нічний час в окремому приміщенні.
Стаття 13. Право пацієнта на участь у плануванні та проведенні
лікування
1. Пацієнт має право брати участь у плануванні та здійсненні
лікування свого захворювання. Лікар зобов’язаний сприяти
пацієнтові у реалізації цього права, зокрема надавати пацієнтові
усю необхідну для планування і здійснення лікування інформацію.
2. У разі наявності в пацієнта хронічного захворювання лікар
зобов’язаний навчити пацієнта методам самодопомоги, включаючи
профілактику і передлікарську діагностику та способи подолання
виникаючих хворобливих симптомів з метою збереження пацієнтом
незалежності і максимальної можливості функціонування як вдома,
так і у суспільстві.
3. Прохання пацієнта про надання йому додаткових медичних і
сервісних послуг, що не входять у план обов'язкового лікування,
визначений лікарем, або виходять за межі стандарту медичної
допомоги для відповідного захворювання, може бути задоволено з
урахуванням стану здоров’я пацієнта на умовах і у порядку,
встановленому законодавством України.
Лікар має право відмовити пацієнту в проханні надати додаткові
медичні послуги, які не відповідають плану лікування на даному
етапі і часу надання медичної допомоги, або можуть призвести до
погіршення стану здоров’я пацієнта.
Стаття 14. Право пацієнта на одержання медичної інформації
1. Кожен пацієнт при зверненні за медичною допомогою повинен
бути поінформований про свої права як пацієнта.
Інформація про права пацієнта повинна бути вивішена на
зручному і доступному місці у кожному медичному закладі незалежно
від організаційно-правової форми, форми власності чи інших ознак.
2. Пацієнт має право на одержання інформації про стан його
здоров’я, діагноз, історію хвороби, заходи щодо лікування його
захворювання, способи профілактики, можливий ризик, пов’язаний з
медичним втручанням.
Пацієнт має право одержати копії цих матеріалів. Дані, що
стосуються третіх осіб, не можуть бути доступними для пацієнта.
Лікар зобов'язаний надати пацієнту також інформацію про мету
та переваги запропонованих досліджень і лікувальних заходів,
альтернативні методи лікування, прогноз можливого розвитку
захворювання, ризики для життя і здоров'я.
3. При прийнятті до стаціонарної медичної установи пацієнт
повинен бути поінформований про професійний статус медичного
закладу; медичні послуги, що надаються у даному медичному закладі,
порядок та умови їхнього надання; імена та прізвища, освіту і
компетенцію медичного персоналу, який надаватиме йому медичну
допомогу або матиме відношення до процесу лікування пацієнта; а
також про правила, яких пацієнт зобов’язаний дотримуватися під час
свого перебування у медичній установі.
4. Інформація повідомляється пацієнтові лікарем, іншім
медичним працівником, який надає медичну допомогу пацієнтові, в
доступній та зрозумілій для пацієнта формі, в усному чи письмовому
вигляді. Лікар медичної установи на прохання пацієнта зобов’язаний
дати необхідні роз’яснення, пов’язані зі змістом медичної
інформації. Якщо пацієнт не володіє українською та/або російською
мовами, йому повинен бути наданий перекладач.
5. Право на одержання інформації не підлягає ніяким
обмеженням, за винятком випадків, установлених цим Законом.
6. Забороняється будь-яке вторгнення в особисте і сімейне
життя пацієнта, за винятком тих випадків, коли пацієнт не
заперечує проти цього і необхідність вторгнення продиктована
цілями діагностики і лікування.
Медичне вторгнення в особисте життя пацієнта обумовлюється
повагою до його таємниць. Воно може здійснюватися лише в
присутності необхідних для його проведення осіб, якщо іншого не
побажає сам пацієнт.
7. Пацієнт має право на відмову від одержання інформації, що
оформлюється письмово і залучається до медичної документації
пацієнта.
Пацієнт може призначити особу, якій належить повідомити
інформацію про стан здоров’я пацієнта.
Пацієнти у віці, старшому 16 років, мають право на допуск до
медичної інформації, що стосується стану їхнього здоров’я.
8. Медична інформація (документація) може не надаватися
пацієнту для ознайомлення, не видаватися у вигляді виписок і копій
у разі, якщо ця інформація:
1) може завдати серйозної шкоди здоров’ю пацієнта чи здоров’ю
члена його родини, спричинивши тим самим порушення права на його
безпеку;
2) стосується інших осіб, обставин їхнього життя і може
призвести до порушення прав цих осіб на недоторканість особистого
життя;
3) стосується виключно адміністративних питань діяльності
медичної установи.
У разі відмови в наданні пацієнту медичної інформації з
мотивів того, що це може завдати серйозної шкоди його здоров’ю,
пацієнт вправі доручити будь-якій особі ознайомитися із
запитуваними даними чи звернутися до суду.
9. Після закінчення лікування, пацієнт вправі одержати
письмову довідку чи виписку з історії хвороби про діагноз,
проведене лікування та відповідні рекомендації.
Стаття 15. Право на внесення змін до медичної інформації
Пацієнт має право звернутися до медичної установи з вимогою
про внесення змін і доповнень до медичної інформації.
Підставою для розгляду питання про зміни та доповнення у
медичній інформації є письмова заява пацієнта з доданим до неї
висновком лікарів-фахівців.
Пацієнт має право вимагати корекції, доповнення, уточнення
та/або вилучення даних особистого і медичного характеру, якщо вони
є неточними, неповними, недостатньо аргументованими чи не
стосуються обґрунтування діагнозу і проведення лікування.
Адміністрація медичної установи зобов’язана в місячний термін
розглянути заяву пацієнта та прийняти рішення про внесення змін
(доповнень) до медичної інформації або про відмову в задоволенні
вимоги пацієнта, та повідомити у п’ятиденний строк про прийняте
рішення.
У разі незгоди з рішенням адміністрації медичної установи
пацієнт вправі звернутися до відповідного територіального органу
спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з
питань охорони здоров'я або до суду.
Стаття 16. Право пацієнта на недоторканість особистого життя і
збереження професійної медичної таємниці
1. Не допускається втручання в особисте життя пацієнта, за
винятком випадків, коли він сам дає на це згоду або коли таке
втручання пов’язане з необхідністю встановлення діагнозу,
здійснення лікування пацієнта і догляду за ним.
2. Право пацієнтів на недоторканість особистого життя
припускає, що медичне втручання може здійснюватися в присутності
осіб, які надають медичну допомогу і забезпечують догляд за
пацієнтом, якщо пацієнт не прийме іншого рішення щодо присутності
інших осіб і якщо це дозволяє технологія надання медичної допомоги
в даному конкретному випадку.
3. Право пацієнта на недоторканість особистого життя
реалізується через: право на збереження професійної медичної
таємниці та конфіденційність медичної інформації; право на
анонімність обстеження; право на таємницю листування, телефонних
переговорів та інших повідомлень у разі перебування в стаціонарній
медичній установі.
Здійснення зазначених прав не підлягає ніяким обмеженням, крім
тих, які встановлюються законом та є необхідними для забезпечення
охорони здоров'я і захисту прав інших осіб.
4. Професійна медична таємниця поширюється не тільки на
інформацію, яку пацієнт довірив лікарю чи іншій особі при
одержанні медичної допомоги чи яка стала їм відомою у зв’язку з
виконанням професійних обов’язків, але й на будь-які відомості,
одержані у процесі медичного втручання. Порушення професійної
таємниці тягне відповідальність згідно із законодавством України.
Відомості, що становлять професійну медичну таємницю, не
можуть надаватися особам, що не мають до неї допуску.
5. Дозвіл пацієнта на допуск до його медичної інформації не
потрібен:
1) для медичних працівників, які безпосередньо надають
пацієнтові медичну допомогу, або лікаря, який запрошується до
пацієнта в якості консультанта;
2) у випадках, якщо медична інформація обмежується тільки
даними про перебування пацієнта в медичній установі і відомостями
про його загальний стан;
3) при виконанні посадових обов’язків співробітниками органів
охорони здоров'я, які несуть відповідальність за конфіденційність
інформації;
4) для органів дізнання, слідства, прокуратури і суду при
наявності оформленого в установленому порядку письмового запиту;
5) в інших випадках, передбачених законодавством України.
6: Включення і використання в автоматизованих базах даних без
дозволу пацієнта інформації персонального характеру, що стосується
його приватного життя, а також підключення автоматизованих баз
даних, що мають персоніфікований характер і містять дані
професійної медичної таємниці, до мереж, що зв’язують їх з іншими
базами даних, не допускається.
7. На прохання пацієнта його обстеження може проводитись
анонімно. Перелік захворювань, що виключають анонімність
обстеження пацієнта, встановлюється спеціально уповноваженим
центральним органом виконавчої влади з питань охорони здоров'я.
8. Розголошення без дозволу пацієнта в усній чи письмовій
формі медичної інформації іншим особам про надання пацієнтові
медичної допомоги, вважається посяганням на особисте життя
пацієнта незалежно від того, чи була розголошена інформація
достовірною або помилковою.
9. Адміністрація установи охорони здоров'я несе
відповідальність за забезпечення конфіденційності та захисту
медичної інформації про пацієнта.
Стаття 17. Право пацієнта надавати згоду на медичне втручання
1. Обов'язковою попередньою умовою будь-якого медичного
втручання є згода на це пацієнта чи його законного представника,
отримана на основі наданої йому повної, об'єктивної, достовірної
та зрозумілої інформації про таке втручання.
Якщо пацієнтами є обмежено дієздатні особи, то при одержанні
згоди їхніх законних представників на медичне втручання повинна
також враховуватися думка самих пацієнтів, які залучаються до
процесу ухвалення рішення у той спосіб, у який вони на це здатні з
урахуванням конкретних обставин
2. У процесі прийняття рішення про згоду чи незгоду на медичне
втручання пацієнт вправі звернутися за консультацією до будь-якого
фахівця за своїм вибором.
3. Про згоду або незгоду на медичне втручання пацієнт чи його
законний представник повідомляє лікарю, який надає медичну
допомогу пацієнтові, або адміністрації медичної установи.
Згода пацієнта на медичне втручання може бути виражена усно,
письмово або іншим способом. В усіх випадках, коли невиконання
медичного втручання може привести до важких наслідків для
пацієнта, відмова, надана ним або його законним представником,
повинна бути виражена тільки у письмовій формі за підписом
пацієнта або його законного представника.
4. Згода, дана пацієнтом, може бути ним відкликана до початку
медичного втручання.
5. На окремі види медичного втручання, перелік яких
затверджується спеціально уповноваженим центральним органом
виконавчої влади з питань охорони здоров'я, пацієнт повинен
надавати свою письмову добровільну згоду, що засвідчується його
підписом і включається до медичної документації пацієнта.
6. Згода пацієнта необхідна в усіх випадках консервації і
використання будь-яких компонентів людського тіла, у т.ч. з метою
діагностики чи лікування.
7. Інформована згода пацієнта є обов'язковою умовою його
участі в процесі клінічного навчання, медичних і наукових
дослідженнях. Медичні і наукові експерименти та дослідження не
можуть проводитись на пацієнтах, які самі не можуть висловити
згоду на участь у такому експерименті чи дослідженні й у яких
відсутній законний представник, а також на особах, які перебувають
в місцях позбавлення волі.
Стаття 18. Право пацієнта на відмову від медичного втручання
1. Кожен пацієнт має право на повну чи часткову відмову від
пропонованого медичного втручання за умови, якщо йому докладно
були роз'яснені наслідки цього рішення.
У випадку недієздатності пацієнта відмову від пропонованого
медичного втручання може виразити його законний представник.
Відмова від медичного втручання повинна бути добровільною,
оформлятися письмово, завірятися підписом пацієнта після одержання
ним повної інформації про необхідність запропонованого лікування і
можливих наслідків прийнятого ним рішення про відмову від нього та
включатися в медичну документацію пацієнта.
2. Реалізація права на повну або часткову відмову від
пропонованого медичного втручання може бути обмежена у випадках,
передбачених чинним законодавством України, з метою захисту
здоров'я, прав і законних інтересів, як самого пацієнта, так і
інших осіб.
3. Якщо законний представник неповнолітнього чи визнаного
недієздатним пацієнта відмовляється від медичного втручання
стосовно до пацієнта в умовах, коли це не має екстреного
характеру, проте необхідне для збереження здоров'я пацієнта,
рішення про таке медичне втручання приймає територіальний орган
спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з
питань охорони здоров’я за поданням адміністрації медичної
установи, у якій пацієнту було рекомендовано зазначене медичне
втручання.
4. Пацієнт має право залишити медичну установу в будь-який
час, у тому числі і у випадку, якщо лікар, який надає пацієнтові
медичну допомогу, буде вважати продовження лікування необхідним.
Пацієнту може бути заборонено залишати медичну установу у
разі, якщо його стан здоров'я може наразити на небезпеку чи
завдати шкоди здоров'ю інших осіб.
5. Пацієнт має право повністю або частково відмовитись від
надання інформації щодо стану свого здоров’я, якщо він висловить
таке побажання; призначити в установленому законом порядку
представника для інформування його від свого імені, крім випадків,
коли лікар вважає, що пацієнт повинний особисто знати про суть
свого захворювання, а також якщо він може наразити на небезпеку
здоров’я інших осіб.
6. Кожен пацієнт має право на відмову від участі у медико-
біологічних дослідженнях, навіть якщо вони поєднані з наданням
йому медичної допомоги. Така відмова пацієнта не може бути
причиною обмеження його в правах і не повинна бути причиною
дискримінації стосовно нього.
Стаття 19. Право пацієнта на доступність необхідної медичної
допомоги
1. Держава гарантує забезпечення доступності необхідної
медичної допомоги як одного з головних пріоритетів своєї
соціальної політики.
2. Кожна людина має право на одержання необхідної медичної
допомоги, що відповідає стану її здоров'я, включаючи профілактичну
і лікувальну допомогу, незалежно від матеріального і фінансового
становища людини.
3. Пацієнтам гарантується право на забезпечення всіма видами
медичної допомоги, включаючи швидку, первинну і спеціалізовану, в
закладах охорони здоров'я різних форм власності та різних
організаційних формах лікувального процесу.
Органи місцевого самоврядування, а у виняткових випадках –
територіальні органи центральних органів виконавчої влади
зобов’язані забезпечити безкоштовне транспортування в медичні
установи тих пацієнтів, що мають потребу у швидкій
(спеціалізованій) медичній допомозі.
4. Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади
з питань охорони здоров'я, місцеві державні адміністрації, органи
місцевого самоврядування та їх виконавчі органи зобов’язані
забезпечити планування та оптимальне розміщення медичних установ
різного рівня та профілю спеціалізації таким чином, щоб усі
громадяни мали вільний, рівний і не пов’язаний з очікуванням
доступ до медичної допомоги.
5. Пацієнт має право на реалізацію принципу наступності та
етапності надання медичної допомоги шляхом взаємодії медичних
працівників і / або медичних установ, що беруть участь в її
наданні, включаючи постановку діагнозу, лікування і догляд за
пацієнтом.
Якщо медична установа, у якій перебуває пацієнт, не може
надати йому необхідну медичну допомогу, вона зобов’язана за згодою
пацієнта направити його в іншу медичну установу, яка має
можливість надати необхідну медичну допомогу і дала на те
відповідну згоду. Усі зобов’язання, пов’язані з організацією
такого переведення, включаючи попередню домовленість з
адміністрацією і забезпечення самого переїзду, бере на себе
медична установа, у якій перебуває пацієнт.
Порядок оплати проїзду пацієнтів і супроводжуючих їх осіб
встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Стаття 20. Право пацієнта на полегшення болю
1. Пацієнт має право на полегшення болю.
2. Лікування смертельно хворих пацієнтів, що мають хронічний
біль, спрямовується на полегшення їхніх страждань. Лікування при
важкому хронічному болю повинно носити індивідуалізований характер
і відповідати потребам пацієнта.
3. Пацієнтам, що страждають на гострий біль, а також
смертельно хворим пацієнтам, що страждають на хронічний біль,
гарантується доступність знеболюючих лікарських засобів, що
забезпечують у кількісному і якісному відношенні адекватне ведення
больового синдрому.
4. Помираючий має право на гуманне відношення і на гідну
смерть.
5. У процесі лікування і догляду пацієнт має право на
підтримку родини, родичів і друзів, а також на духовну допомогу.
Стаття 21. Право на врахування особливих потреб дітей під час
надання медичної допомоги
Пацієнтам дитячих стаціонарних відділень і спеціалізованих
дитячих стаціонарних медичних установ створюються необхідні умови
для навчання, ігор, відпочинку і проведення виховної роботи.
Дітям забезпечується право на одержання швидкої і первинної
медичної допомоги, а також медико-психологічної допомоги під час
перебування в дошкільних, шкільних та інших виховних і освітніх
установах.
Діагностичні медичні огляди, інше медичне втручання
проводиться виключно за згодою дитини, її батьків чи інших
законних представників.
Якщо дитину, готову до виписки зі стаціонарної медичної
установи, не забирають без поважних причин протягом одного місяця
від дати виписки її батьки чи інші законні представники,
адміністрація медичної установи вправі звернутися до суду про
ухвалення рішення щодо переведення дитини в установу соціального
захисту. На період до прийняття судом відповідного рішення
адміністрація медичної установи, у якій дитина перебувала на
лікуванні, забезпечує її утримання та догляд за дитиною.
Адміністрація медичної установи зобов’язана забезпечити
переведення у спеціалізовану установу соціального захисту матерів
з дітьми, не спроможних повернутися до дому. Умови і порядок
діяльності таких установ визначаються Кабінетом Міністрів України.
На період до зазначеного переведення адміністрація медичної
установи, у якій мати з дитиною перебували на лікуванні,
забезпечує їх утримання та догляд.
Стаття 22. Право пацієнта на медичну експертизу
1. Пацієнтам надається право на медичну експертизу, у тому
числі на експертизу професійної придатності, тимчасової
непрацездатності, медико-соціальну, судово-медичну, судово-
психіатричну і патологоанатомічну експертизи (включаючи
дослідження біопсійного матеріалу).
2. При виникненні спорів, пов’язаних із проведенням медичної
експертизи, пацієнти мають право звернутися у відповідний
спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з
питань чи до суду.
3. Умови і порядок проведення всіх видів експертиз, а також
відшкодування витрат на їх здійснення визначаються законодавством
України.
Стаття 23. Право пацієнта на дотримання норм медичної етики та
у лікувальній практиці з використання досягнень біомедицини
1. Медичні працівники зобов’язані діяти в інтересах пацієнта у
будь-який час, виходячи з принципу домінування інтересів та
благополуччя окремої людини над інтересами суспільства або науки.
2. Діяльність персоналу будь-якої медичної установи в процесі
надання медичної допомоги пацієнтам повинна бути заснована на
дотриманні норм медичної етики, що включають у себе:
поважне і гуманне ставлення до пацієнта медичного та
обслуговуючого персоналу;
полегшення фізичних і моральних страждань пацієнта, включаючи
знеболення, пов'язаних із захворюванням чи медичним втручанням;
індивідуальний підхід до пацієнта в процесі надання медичної
допомоги;
дотримання професійної медичної таємниці;
гуманне ставлення в термінальній стадії невиліковного
захворювання .
3. Не допускається використання по відношенню до пацієнта
лікарських засобів, медичних процедур та способів лікування, а
також засобів фізичного утримання в ізоляції з метою покарання чи
забезпечення зручності персоналу у медичній установі.
Стаття 24. Право пацієнта на подання скарги
1. Кожен пацієнт має право оскаржити в судовому чи
адміністративному порядку дії будь-якого медичного працівника щодо
порушення його соціальних або індивідуальних прав, якщо він
вважає, що вони нанесли йому моральну чи матеріальну шкоду.
Оскарження повинно бути виконане відповідно до вимог діючого
законодавства України.
2. Адміністративний порядок оскарження передбачає подачу
письмової скарги вищестоящому за підпорядкуванням медичному
працівнику або органу спеціально уповноваженого центрального
органу виконавчої влади з питань охорони здоров'я.
Письмова скарга має бути розглянутою відповідно до вимог
закону України “Про звернення громадян” ( 393/96-ВР ) (393/96-ВР) .
3. Оскарження в судовому порядку передбачає встановлений
цивільним законодавством механізм звернення в суд зі скаргою на
дії посадової особи або з позовом про відшкодування моральної і
матеріальної шкоди, заподіяної пацієнту медичним працівником.
4. Захист прав пацієнта в судовому або адміністративному
порядку здійснюється відповідно до Цивільного кодексу України,
Цивільного процесуального кодексу України й інших законодавчих
актів України.
Стаття 25. Право пацієнта на відшкодування збитків, заподіяних
при наданні медичної допомоги
У випадку порушення в результаті недобросовісного виконання
медичними або фармацевтичними працівниками своїх професійних
обов’язків прав пацієнта, встановлених цим та іншими Законами
України, що спричинило погіршення здоров’я громадянина або його
смерть чи завдання матеріальних або моральних збитків,
відшкодування завданої шкоди здійснюється винними особами в
обсягах і порядку, визначених законодавством України.
Стаття 26. Особливості реалізації прав на медичну допомогу для
пацієнтів, які не є громадянами України
1. Пацієнтам, які не є громадянами України, гарантується право
на швидку, невідкладну і первинну медичну допомогу у повному
обсязі відповідно до законодавства України, а на спеціалізовану та
високоспеціалізовану медичну допомогу – в обсязі, передбаченому
договором медичного страхування, оформлення якого є обов’язковою
умовою для одержання дозволу на в’їзд в Україну, якщо інше не
передбачене міжнародним договором, згода на обов’язковість якого
надана Верховною Радою України. При цьому період страхування,
визначений у договорі медичного страхування, має відповідати
дозволеному терміну перебування особи на території України.
2. Якщо іноземець чи особа без громадянства направляється на
територію України для тривалого перебування на роботу за наймом чи
відповідно до двосторонньої угоди, витрати, пов’язані з наданням
такій особі спеціалізованої та високоспеціалізованої медичної
допомоги, бере на себе приймаюча сторона, що підтверджується
особливою статтею в тексті угоди чи трудового договору
(контракту).
При цьому зобов’язання приймаючої сторони з відшкодування
витрат на медичну допомогу особам, зазначеним у абзаці першому
цієї частини, поширюється також на членів родини згаданих осіб, що
проживають з ними на території України.
3. Біженці та особи без громадянства, що постійно проживають в
Україні, користуються всіма правами пацієнтів на рівні з
громадянами України, якщо інше не передбачене міжнародними
договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою
України.
Стаття 27. Особливості реалізації прав на медичну допомогу для
пацієнтів – громадян України, які перебувають на території інших
держав
1. Право на медичну допомогу пацієнтів – громадян України, які
перебувають на території інших держав, забезпечується відповідно
до міжнародних договорів, законодавства країни перебування, а
також договору медичного страхування, який укладається в
обов’язковому порядку при виїзді з України.
2. Страховий захист громадян України, що виїжджають за кордон
у службові відрядження, забезпечується за рахунок страхового
внеску направляючих їх органів державної влади, підприємств,
установ, організацій, а виїжджаючих за кордон у туристичні поїздки
чи у приватних цілях - за рахунок страхового внеску, що
сплачується громадянином України, який вирушає у туристичну
поїздку чи у приватних цілях.
3. Страховий захист громадян України, що виїжджають за кордон,
а також мінімальна страхова відповідальність для цієї категорії
пацієнтів, встановлюється договором медичного страхування, який
укладається зі страховою організацією.
Стаття 28. Обмеження прав пацієнта.
1. Права пацієнта можуть бути обмежені тільки при необхідності
надання йому термінової медичної допомоги, коли це є єдиним шляхом
порятунку його життя, а також збереження здоров'я інших осіб чи
пацієнтів. Застосовуване у цьому випадку обмеження прав не повинно
принижувати людської гідності чи мати характер покарання.
2. Обмеження прав пацієнтів на дачу згоди на медичне
втручання, на відмову від лікування, на свободу вибору можливе
тільки на підставі рішення суду відповідно до чинного
законодавства України при наявності у пацієнта захворювань,
небезпечних для здоров'я оточуючих.
Стаття 29. Гарантії захисту прав пацієнтів
1. Захист прав пацієнтів здійснюється адміністрацією медичної
установи, комісіями із захисту прав пацієнтів при територіальних
органах спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої
влади з питань охорони здоров'я, громадськими організаціями,
включаючи об'єднання пацієнтів та / або їхніх родин, етичні
комітети (комісії), які діють у межах, визначених їх установчими
документами.
2. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування в
межах своїх повноважень видають нормативно-правові акти, які
встановлюють порядок реалізації і захисту прав пацієнтів,
передбачених цим Законом, відповідальність за порушення зазначених
прав, а також здійснюють контроль за дотриманням законодавства у
цій сфері у межах наданих їм повноважень.
Органи державної влади та органи місцевого самоврядування не
вправі встановлювати обмеження прав пацієнтів понад визначені цим
Законом.
3. Адміністрація медичних установ та її посадові особи
зобов'язані сприяти реалізації і захисту прав пацієнтів,
дотримуючись норм і принципів цього Закону, інших нормативних
актів з питань прав пацієнтів в Україні.
4. У випадку порушення своїх прав пацієнт або його законний
представник можуть звернутися до територіальних органів спеціально
уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань
охорони здоров'я, до суду, до Уповноваженого Верховної Ради
України з прав людини.
Порядок оскарження протиправних дій по відношенню до пацієнтів
встановлюється законодавством України.
Стаття 30. Державний і громадський контроль за дотриманням
прав пацієнта
1. Державний і громадський контроль за дотриманням прав
пацієнта і забезпеченням його безпеки здійснюють комісії із
захисту прав пацієнтів, спеціально уповноважений центральний орган
виконавчої влади з питань охорони здоров'я та його територіальні
органи, а також інші центральні і місцеві органи виконавчої влади,
органи місцевого самоврядування та їх виконавчі комітети у межах
своєї компетенції відповідно до законодавства України.
2. Громадський контроль за дотриманням прав пацієнтів можуть
здійснювати громадські об’єднання медичних (фармацевтичних)
працівників, об’єднання пацієнтів та / або членів їхніх родин,
інші громадські об’єднання у межах, встановлених законодавством
України.
Громадські об'єднання реалізують захист прав пацієнта як
самостійно, так і на основі угод з органами державної влади,
органами місцевого самоврядування, учасниками системи медичного
обслуговування шляхом свого представництва у громадських,
консультативних і наглядових радах, утворених в органах місцевого
самоврядування та при органах управління системою охорони
здоров'я, а також іншими незабороненими законом способами.
Громадські об'єднання мають право пред'являти позови в суди,
представляти інтереси пацієнта в суді чи органах позасудового
розгляду скарг і претензій пацієнта у спосіб, який не суперечить
чинному законодавству.
Для виконання функцій громадського контролю громадські
об'єднання мають право одержувати необхідну інформацію, яка
відноситься до захисту прав пацієнтів, вносити в установленому
порядку пропозиції щодо поліпшення реалізації і захисту прав
пацієнтів та підвищення якості медичних послуг.
3. Нагляд за дотриманням законодавства щодо забезпечення
захисту прав пацієнтів здійснюється органами прокуратури.
Стаття 31. Комісії із захисту прав пацієнтів
1. Комісії із захисту прав пацієнтів створюються при
територіальних органах спеціально уповноваженого центрального
органу виконавчої влади з питань охорони здоров'я і займаються
усіма питаннями, пов'язаними із дотриманням і реалізацією прав
пацієнтів.
2. При спеціально уповноваженому центральному органі
виконавчої влади з питань охорони здоров'я утворюється і діє
Національна комісія із захисту прав пацієнтів.
3. Комісії із захисту прав пацієнтів:
перевіряють обґрунтованість скарг і звернень пацієнтів,
пов'язаних з порушенням їхніх прав;
вносять пропозиції до органів ліцензування про призупинення
або анулювання ліцензії на медичну та фармацевтичну діяльність
осіб, які вчинили протиправні дії відносно пацієнтів;
направляють в органи прокуратури матеріали перевірки та
висновки щодо наявності в діях медичних і фармацевтичних
працівників складу злочину;
звертаються з позовом до суду по всіх фактах протиправних дій,
вчинених відносно пацієнтів, у тому числі в інтересах пацієнтів.
вживають заходів щодо притягнення порушників прав пацієнтів до
відповідальності згідно до законодавства України.
4. Порядок створення, формування персонального складу і
діяльності Національної комісії із захисту прав пацієнтів
визначається Кабінетом Міністрів України.
Стаття 32. Відповідальність за порушення прав пацієнтів
1. Особи, винні в порушенні прав пацієнтів, несуть
відповідальність, передбачену законодавством України.
2. Збитки, заподіяні здоров'ю пацієнтів у результаті порушення
їхніх прав, підлягають відшкодуванню в порядку, встановленому
законодавством України.
3. Умови і порядок страхування цивільно-правової
відповідальності за шкоду, заподіяну здоров'ю пацієнта, а також
порядок виплати компенсації визначаються Кабінетом Міністрів
України.
Стаття 33. Заключні положення
1. Цей Закон набирає чинності з дня його опублікування.
2. Кабінету Міністрів України протягом трьох місяців з дня
набрання чинності цим Законом:
привести свої нормативно-правові акти у відповідність із цим
Законом;
забезпечити прийняття відповідно до своєї компетенції
нормативно-правових актів, що випливають із цього Закону;
забезпечити приведення центральними органами виконавчої влади
їх нормативно-правових актів у відповідність з цим Законом.