Відсутність виваженої мовної політики та всебічного правового забезпечення статусу української мови, стали причинами виникнення мовної кризи в Україні. Існуюча ситуація передусім характеризується несвідомим, а подекуди й байдужим ставленням політиків до проблеми реального забезпечення статусу української мови як державної мови України. Це негативно позначається як на внутрішньодержавному кліматі, так і на іміджі України на міжнародній арені.
В Україні відсутній надійний механізм забезпечення всебічного розвитку і застосування державної мови як основного засобу спілкування в усіх сферах державного і суспільного життя на всій території України, а також для вільного розвитку, використання і захисту російської, інших мов національних меншин України. Таким механізмом свого часу мав стати розглянутий і в цілому схвалений Радою з питань мовної політики при Президентові України проект Закону України "Про розвиток і застосування мов в Україні" (далі — Законопроект) внесений Кабінетом Міністрів України на розгляд Верховної Ради України в порядку законодавчої ініціативи.
Законопроектом встановлювалися загальні принципи мовної політики в Україні, правові та організаційні засади розвитку і застосування державної мови та мов національних меншин України, права громадян на користування рідною мовою. Проте, його спіткала доля багатьох потрібних суспільству актів, які в результаті несвідомого ставлення народних обранців до потреб Українського народу були поховані у кабінетах Верховної Ради України.
17 січня 1997 року на розгляд Верховної Ради України було внесено проект Закону України "Про особливий порядок застосування російської мови на території України" (далі — проект Закону). Даний проект Закону був спрямований на впровадження в життя
ч. 3 статті 10 Конституції України — "В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України" — і відповідно до вимог Конституції України (п. 4 ч. ст. 92), мав уточнити і доповнити діюче мовне законодавство України щодо порядку застосування російської мови в Україні. Проте і він "згинув у нетрях", як і його попередники.
Сьогодні нереалізованими залишаються численні проекти Закону України "Про мови в Україні", "Про розвиток та застосування мов в Україні", "Про державну мову", "Про особливий порядок застосування російської мови на території України", що є свідченням відсутності у парламентарів свідомого прагнення до вирішення мовного питання, при вирішенні якого мають бути гармонійно поєднана політика підтримки і захисту української мови як державної мови, з обов'язковим толерантним ставленням до мов національних меншин в Україні — поліетнічній державі.
Наразі в Україні є чинним Закон Української РСР "Про мови в Українській РСР" від 28 жовтня 1989 року
№ 8313, (далі — Закон № 8312) який не відповідає новій геополітичній реальності України — суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової держави (ст. 1 Конституції України).
Основною, беззаперечною заслугою Закону № 8312 є забезпечення, свого часу, українській мові статусу державної, що суттєво загальмувало процес звуження використання української мови в усіх сферах державного і суспільного життя, який становив небезпеку збереженню ідентичності українців як нації. Проте, його недосконалість почала гостро відчуватися вже одразу з моменту його прийняття, бо ним не було передбачено належного механізму контролю та відповідальності, а це зробило його виконання недостатньо ефективним.
Головною причиною невідповідності Закону № 8312 існуючим реаліям українського суспільства є те, що він не враховує статусу України як суверенної, незалежної держави і не відповідає вимогам статей 10, 11, 12 Конституції України, що і зумовлює гостру необхідність прийняття нового закону про мови в Україні.
Нормативно-правовими актами, які регулюють відносини, пов'язані із застосуванням української мови, і є правовою основою для здійснення державної мовної політики в Україні, є Конституція України, базовий Закон України "Про мови в Українській РСР", Закон України "Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин", а також закони України якими:
- ч. 2 ст. 8 Закону України "Про видавничу справу" зазначено, що вся друкована продукція призначена для службового та ужиткового користування, що розповсюджується через державні установи (бланки, квитанції, форми тощо), видається державною мовою;
- відповідно до ст. 4 Закону України "Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації" мова поширення інформації про діяльність органів державної влади та органів місцевого самоврядування засобами масової інформації визначається відповідно до Конституції України та Закону України "Про мови в Україні" (мається на увазі Закон № 8312), у разі поширення офіційної інформації іншими мовами органи державної влади та органи місцевого самоврядування забезпечують автентичний переклад з державної мови на іншу мову, на якій поширюється ця інформація. Здійснення самостійного перекладу офіційної інформації з державної мови на іншу мову засобам масової інформації заборонено;
- у п. 5 ч. 2 ст. 9 Закону України "Про громадянство України" закріплено володіння українською мовою, як одну з умов прийняття до громадянства України;
- ст. 77 Митного кодексу України фіксує факт оформлення митних документів українською мовою, або офіційними мовами митних союзів, якщо Україна є членом такого союзу;
- у ст. 13 Закону України "Про Збройні Сили України" зазначено, що у Збройних Силах України використовується державна мова;
- ст. 6 Закону України "Про основи національної безпеки України" встановлює, що забезпечення розвитку і функціонування української мови як державної в усіх сферах суспільного життя на всій території України належить до пріоритетів національних інтересів України;
- відповідно до ч. 1 ст. 10 Закону України "Про телебачення і радіомовлення" телерадіоорганізації ведуть мовлення державною мовою;
- ст. 6 Закону України "Про кінематографію" констатує, що застосування мов у галузі кінематографії здійснюється відповідно до ст. 10 Конституції України;
- ст. 7 Закону України "Про освіту" закріпила положення, що мова освіти визначається Конституцією України та Законом України "Про мови в Українській РСР" та ін.
Процесуальне законодавство України передбачає, що судочинство як у цивільних, так і у кримінальних справах проводиться українською мовою (ст. 7 ЦПК України та ст. 19 КПК України).
Крім того, значний вплив на правозастосування у мовній сфері справляли рішення Конституційного Суду України № 10-рп/1999 (справа про застосування української мови), № 13-рп/2007 (справа про розповсюдження іноземних фільмів), № 8-рп/2008 (справа про мову судочинства). Разом з тим, гарантування національним меншинам права на вільний розвиток, використання і захист національної мови — є загальновизнаним правом з позицій міжнародного права:
- ст. 27 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права передбачено, що особам, які належать до мовних меншостей, не може бути відмовлено в праві користуватися рідною мовою;
- ст. 1 Угоди з питань, пов'язаних з поновленням прав депортованих осіб, національних меншин і народів від 9 жовтня 1992 року, підписаної країнами-учасниками СНД у місті Бішкеку і ратифікованої Україною 17 грудня 1993 року, зазначає, що депортованим громадянам, які повертаються у місця їх проживання на момент депортації, забезпечуються політичні, економічні та соціальні права та умови для освіти, національного, культурного та духовного відродження;
- відповідно до п. "а" ст. 10 Конвенції про забезпечення прав осіб, які належать до національних меншин від 21 жовтня 1994 року, укладеної в Москві країнами СНД, підписаної Україною 21 жовтня 1994 року, передбачається необхідність вивчення державної мови та створення умов для вивчення рідної мови національними меншинами;
- п. 1 ст. 5 Рамкової конвенції Ради Європи про захист національних меншин від 1 лютого 1995 року, ратифікованої Україною 9 грудня 1997 року, зобов'язує створити необхідні умови для того, щоб особи, які належать до національних меншин, мали можливість розвивати свою мову.
Правової бази для належного функціонування української мови як державної мови України і гарантування вільного розвитку, використання і захисту російської, інших мов національних меншин України, достатньо. Проте, її слід гармонізувати і об'єднати навколо базового закону про мови в Україні, який має відповідати існуючим реаліям державного і суспільного життя Українського народу, з обов'язковим врахуванням інтересів національних меншин України. Діючий же Закон Української РСР "Про мови в Українській РСР" цього забезпечити, нажаль, не може.
По-перше, враховуючи те, що за час незалежності Української держави у кабінетах її владних установ накопичено багато проектів законів, що мають врегульовувати проблеми мовного законодавства в Україні, доцільно створити узгоджувальну комісію, яка б об'єднала позитивні напрацювання усіх законопроектів і винесла б на розгляд Верховної Ради України один законопроект з цього питання.
По-друге, правове регулювання мовних відносин у поліетнічній Українській державі має базуватися на гармонійному поєднанні національного інтересу з суворим дотриманням прав і свобод людини і громадянина.
По-третє, новий закон про мови в Україні, має бути, з одного боку, послідовним втіленням державного суверенітету України на основі норм Конституції України, а з іншого, достатньо гнучким, щоб не порушити прав національних меншин України, не допустити обмеження свободи особи, приниження її честі і гідності, виникнення міжетнічних конфліктів.
Автор: Андрій
ПОТЬОМКІН
Юридичний вісник України № 32, 2008