"Продам печінку та кістковий мозок. Ціна за домовленістю…", "Терміново куплю нирку. 3-я група крові…", "Продам себе частинами. Недорого…". Подібними оголошеннями сьогодні рясніє Інтернет. Є навіть прейскурант, згідно якого, наприклад, рогівка ока коштує $5 000, серце — $250 000, печінка та нирки — від $80 000. І це при тому, що за торгівлю органами згідно з законодавством України передбачено кримінальне покарання. Ось де виворіт життя, страшна реальність безвиході! Не секрет, що українці продають свої органи за кордон. До речі, найбільші центри нелегальної трансплантації знаходяться в Туреччині, Індії та Китаї. За інформацією Міжнародної організації здоров'я Бразилія, Індія і Молдова є найбільшими в світі постачальниками людських органів для трансплантації. Відчай вмираючих пацієнтів, чия єдина надія — це отримання органу, законним або незаконним шляхом, є рушійною силою торгівлі і вимагає уваги. Однак, поряд з людьми, для яких пересадка органу дійсно є "соломинкою" для спасіння життя, є нелюди, які користуються людським горем, перетворюючи трансплантологію на прибутковий і вигідний бізнес.
На початку 90-х трансплантологія стала звичайною практикою в багатьох країнах світу. Близько 80% операцій на той час були успішні, а відтак, можна було стверджувати про грандіозний успіх нової галузі. Тільки у США на той час кількість "черговиків" на отримання органів для пересадки наближалася до 40 000, і щорічно 10% сердечників вмирали, так і не дочекавшись своєї черги. Гострий дефіцит органів охоплював всі країни і континенти, і одним з головних завдань охорони здоров'я стало завдання забезпечення трансплантології початковим матеріалом, — свіжими життєво важливими органами людини.
Ринок органів виник як універсальний стимулятор розвитку нової галузі медицини. І, звичайно ж, став каталізатором формування численних кримінальних і напівлегальних мереж добування та збуту по всіх країнах і континентах. Найскандальнішим центром торгівлі людськими органами (особливо нирками) стала Індія, в якій за дивним збігом обставин взагалі не існувало ніякого законодавчого контролю, тому відправитися з далекого села в місто і повернутися без нирки, але з чималими грошима було звичайною справою.
Існують численні свідчення про проведення тисяч операцій з трансплантації та вилучення органів у живих людей без анестезії (оскільки анестезія робить такі органи малопридатними для пересадки). Російські юристи наводять дані про те, що в Індії у труднодоступних районах і сьогодні є цілі селища, що охороняються злочинними угрупованнями мафіозного типу, в яких жінки народжують дітей, яких вирощують "на органи", і відбувається це в масовому порядку. Отримані таким чином органи нелегально розповсюджуються по всьому світу.
Індія все ще залишається єдиним місцем в світі, де можна придбати нирку від живого донора. Особливе місце на ринку донорства займають країни, в яких тіла всіх без винятку громадян ви-знаються державною власністю, тим паче — ув'язнених. До засудження практики торгівлі органами Всесвітньою медичною асоціацією в 1984 р. пацієнти з багатьох азіатських країн відправлялися до Тайваню за "кримінальними" органами в прямому і переносному сенсі.
Основним постачальником органів з СРСР в кінці 80-х були дитячі будинки! Робилося все під виглядом лікувальних турів в країни Європи, наприклад, до Німеччини. Багато хто повертався не тільки без нирок, але і без частини кіст-кового мозку…
В Україні існує п'ять офіційних центрів з пересадки органів: у Києві, Донецьку, Одесі, Львові та Запоріжжі. Тут кожного потенційного донора перевіряють фахівці з комітету біоетики, збирають інформацію стосовно підозрілих "родичів" та "подружніх пар". Щоправда, за тими українськими донорами, які вирішують продати свої органи за кордон, простежити складніше.
У 2007 р. в Україні було зроблено близько 500 операцій з пересадки органів. Хоча за даними Асоціації хірургів щорічна потреба в трансплантації органів в нашій країні така: нирки — 2500 одиниць, серця — 2000 одиниць, печінки — 1500 одиниць.
Сьогодні набув поширення метод клітинної терапії. Його застосування передбачає введення до організму хворого так званих ембріональних стовбурових клітин. Вони існують у кожної людини, однак з віком їх стає дедалі менше, найбільша їх кількість — у ембріона. Ембріональні ін'єкції застосовуються не тільки у медичній практиці, а й у косметології: для корекції фігури, лікування облисіння, для омолоджування і просто підвищення життєвого тонусу. Вартість зазначених послуг, як правило, дуже висока. Зазвичай одна й та сама приватна клініка пропонує платні послуги і зі штучного переривання вагітності (у тому числі на пізніх строках вагітності, коли її переривання можливе лише за медичними показаннями), й ембріональні ін'єкції з метою омолоджування.
Основна проблема полягає в тому, що найбільш "дешевими" і доступними джерелами стовбурових клітин є медичні аборти і штучне запліднення, технологія якого припускає створення більшого числа ембріонів, ніж це необхідно для імплантації.
У Законі України "Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині" йдеться про умови надання фетальних матеріалів для трансплантації. Згідно з цим Законом, фетальні матеріали — це анатомічні матеріали мертвого ембріона (плоду) людини (ч. 7 ст. 1). Для трансплантації вони надаються за згодою жінки, яка вирішила зробити аборт. При цьому ніяка винагорода їй не виплачується і шкода, пов'язана з вилученням ембріона, не відшкодовується. Але охочі заробити грошей лікарі платять по 200-300$ жінкам, що з задля заробітку йдуть на аборт, доносивши дитину до відповідного терміну, коли вік клітин є оптимальним. Як правило він перевищує тримісячний термін, передбачений українським законодавством для проведення аборту. Лікарі провокують викидень, з якого беруть пункції.
Кримінальна відповідальность за незаконну торгівлю органами і тканинами людини (ч. 4 ст. 143 Кримінального кодексу України) дозволяє вести боротьбу і з торгівлею фетальними (ембріональними) тканинами людини.
Всі ми пам'ятаємо справу Маріупольської лікарні швидкої медичної допомоги та створеного на її базі ТОВ "Новомед" в якому, починаючи з 2000 р. було проведено понад сотню операцій з імплантації стволових клітин, хоча у комерційного підприємства ліцензії на подібну практику не було. Вартість лікування коливалася від $300 до $1500. Після аналізу вилучених препаратів було виявлено використання кліток, отриманих з ще живого (!) ембріона, що дало підставу вперше в Україні порушити кримінальну справу за статтею 143 Кримінального кодексу, що передбачає за порушення порядку трансплантації органів або тканин людини обмеження або позбавлення свободи строком до 5 років.
Деякі фахівці стверджують, що торгівлю людськими органами слід легалізувати, що допомогло б вирішити всесвітню проблему браку донорів. Емі Фрідман, професор хірургії медичного факультету Йельського Університету, зазначає: "Попит на трансплантацію органів для врятування життя настільки випереджає пропозицію, що пацієнти котрі очікують і трасплантологи у відчаї. Збільшення відсотка успішних випадків у поєднанні із стійким розширенням показань до трансплантації створює гострий дефіцит органів прогресуючим. Термін очікування нестерпно довгий".
Середній термін очікування органу в Європі складає три роки, а до 2010 р. зросте до 10 років, йшлося в доповіді Парламентської асамблеї Ради Європи за 2003 р. Міжнародні злочинні синдикати наживаються на дефіциті. Донори в Східній Європі можуть заробити 3 тис. доларів, надавши свою нирку, а пацієнти, які купують орган, платять за нього до 200 тисяч доларів.
Пітер Белл, професор хірургії, в Університеті Лейчестера запропонував "виплату компенсацій" родичам, які пожертвували нирку члена сім'ї, щоб поставити заслін торгівлі органами, який зростає в розвинутих країнах.
Плата донорам за певні тканини, такі як кров, сперма та яйцеклітини практикується досить давно. Добровольцям теж платять за участь у випробуваннях ліків або за роль сурогатної матері. Тож справедливо, щоб живі донори, бідні або багаті, отримували свою частку матеріальних благ за свою турботу про інших людей. Не зробити цього, фактично обмеживши малозабезпечених, безрозсудно і несправедливо. Наприклад, за білоруським законодавством, донор має право на отримання компенсації витрат, викликаних необхідністю відновлення його здоров'я у зв'язку з донорством, і допомога з тимчасової непрацездатності у розмірі 100% заробітку на той період, поки він не міг працювати у зв'язку з відбором у нього органів або тканин. Інвалідність донора, що настала у зв'язку з виконанням ним донорської функції, прирівнюється до інвалідності, спричиненої трудовим каліцтвом.
Закон України "Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів", обмежує можливість вилучення органів, що робить практично неможливим отримання органів, придатних для трансплантації. В Україні донорами органів легально можуть бути тільки родичі, подружжя, яке потребує пересадки, померлі, які перед смертю дали письмову згоду на відбір у них відповідних органів, або ж їхні родичі.
Фахівці пропонують кілька шляхів вирішення проблеми. Серед них — створення штучних органів за принципом апарату "штучна нирка", за допомогою якого живуть тисячі людей; пересадка органів від тварин до людини — ксено-трансплантація (поки, що цей метод носить більшою мірою експериментальний характер); клонування органів. До речі, сьогодні мають місце спроби клонувати цілі органи, зокрема, печінку. Терапевтичне клонування вважається таким, що зачіпає тільки етичні норми, у ряді держав діють заборони лише на репродуктивне клонування. Репродуктивне клонування є штучним відтворенням у лабораторних умовах генетично точної копії будь-якої живої істоти. Терапевтичне клонування є тим самим, що й репродуктивне клонування, але з обмеженим до 14 днів терміном росту ембріона. Протягом перших 14 днів формуються ембріональні клітини, здатні надалі перетворюватися на специфічні тканинні клітини окремих органів — серця, нирок, печінки, підшлункової залози та ін. — і використовуватися у медицині для терапії багатьох захворювань. У багатьох країнах ученим дозволяється застосовувати терапевтичне клонування і проводити досліди на стовбурних клітинах у медичних цілях. Так, в Україні діє Закон "Про заборону репродуктивного клонування людини", що забороняє здійснювати клонування людини, а також ввезення на територію України і вивіз з неї клонованих ембріонів людини. У Пояснювальній записці до Закону зазначається, що в Хартії Європейського Союзу про основні права людини (Ніцца, 2000 р.) встановлюється заборона лише на репродуктивне клонування, а терапевтичне клонування не забороняється. Тобто цей Закон не стосується терапевтичного клонування. Але ж якщо заборона клонування людини не є абсолютною, дозвіл на терапевтичне клонування здатний призвести до того, що окремі лабораторії "під вивіскою" дозволеного клонування проводитимуть експерименти і з репродуктивного клонування. До того ж, небезпека терапевтичного клонування полягає і в тому, що під виглядом нібито клонованих органів і тканин можуть продаватися органи і тканини, незаконно вилучені у живих людей. Утім, зважаючи на те, з якою швидкістю український законодавець приймає та вносить поправки до законодавства, не один посередник встигне ще заробити на людині, котра "продає себе частинами", аби вижити…
Автор: Тетяна
ПАШКОВСЬКА
Юридичний вісник України № 33, 2008