Порядок провадження у кримінальних справах визначається Кримінально-процесуальним кодексом України (далі — КПК України). Численні зміни та доповнення до даного Кодексу вже не спроможні забезпечити належний та системний підхід до врегулювання кримінального судочинства.
Прикладом для цього є справи приватного обвинувачення. Так ч. 1 ст. 27 КПК України визначено, що кримінальні справи про такі злочини як: умисне легке тілесне ушкодження — ст. 125 Кримінального кодексу України (далі — КК), побої — ч. 1 ст. 126 КК та самоправство — ст. 356 КК щодо дій, якими заподіяно шкоду правам та інтересам окремих громадян, порушуються не інакше як за скаргою потерпілого.
Юридично необізнана особа, як правило, звертається з заявою до органу дізнання (міліції), у переважній більшості — до дільничних інспекторів. Вже після перевірки, а, найголовніше, без урахування думки і бажання постраждалої особи, що є обов'язковим для справ приватного обвинувачення, орган дізнання виносить постанову про відмову в порушенні кримінальної справи, за відсутності в діянні складу злочину (п. 2 ч. 1 ст. 6 КПК України), про що повідомляє заінтересовану особу (заявника).
Дійсно, відповідно до закону (ч. 3 ст. 98 КПК України), справи приватного обвинувачення, тобто ті, які порушуються не інакше як за скаргою потерпілого, окрім передбачених винятків (ч. 3 ст. 27 КПК), можуть бути порушені тільки суддею. Але, у даному випадку порушення суддею кримінальної справи формально буде суперечити закону. І саме тому суддя, як правило, виносить постанову про відмову в порушенні кримінальної справи. Підставою для прийняття такого рішення суддею та винесення ним постанови про відмову в порушенні кримінальної справи є не скасована постанова органу дізнання про відмову у порушенні кримінальної справи відповідно до п. 11 ч. 2 ст. 6 КПК України.
Але слід прийняти до уваги те, що у даній категорії справ, відповідно до ч. 1 ст. 99 КПК України закон дозволяє відмовити в порушенні кримінальної справи тільки за відсутності підстав щодо порушення кримінальної справи. А в цьому випадку підстави до порушення кримінальної справи наявні. Це — ознаки злочину, який чинним процесуальним законом віднесено до справ приватного обвинувачення (ч. 1 ст. 27 КПК України) та які мають свої особливості. Саме тому заяву особи необхідно у будь-якому випадку, незалежно від органу, до якого вона була подана, направляти до суду.
Підтвердженням наведеного вище є постанова Пленуму Верховного Суду України від 02.07.2004 "Про практику застосування судами законодавства, яким передбачені права потерпілих від злочинів" (п. 25) де зазначено, що "Суди зобов'язані забезпечити належний розгляд заяв громадян про злочини, справи, які порушуються не інакше, як за скаргою потерпілого, і не допускати фактів необґрунтованої відмови у порушенні цих справ", і там само (п. 27): "Суддя не вправі відмовити у прийнятті скарги потерпілого про притягнення особи до кримінальної відповідальності за ст. 125, ч. 1 ст. 126, ст. 356 КК, якщо скарга надійшла до районного (міського суду) з прокуратури чи з інших компетентних органів у порядку, встановленому п. 3 с. 2 ст. 97 КПК".
Акцентуємо увагу на тому, що саме незаконне рішення органу дізнання, який вийшов за межі наданих йому повноважень та виніс постанову про відмову в порушенні кримінальної справи, породжує "законні" підстави для прийняття такого ж рішення суддею. Як наслідок, порушується ст. 2 КПК — не виконуються завдання кримінального судочинства, а головне — не забезпечується належним чином гарантоване Конституцією право людини на ефективний захист від злочинних посягань. І, як наслідок, є обмеження права на судовий захист постраждалої особи у зв'язку з недосконалістю чинного кримінально-процесуального законодавства, що значно звужує можливість людини реально захистити свої законні права, порушені злочинними діями.
Але у подальшому постанову судді про відмову у порушенні кримінальної справи відповідно до ч. 3 ст. 99-1 КПК, особа, інтересів якої вона стосується, або її представник мають право оскаржити в апеляційному порядку протягом семи днів з дня одержання копії постанови.
При цьому чимало дебатів у практиків викликає і зміст положення п. 3 ч. 3 ст. 251 КПК України щодо того, що на постанову про відмову у порушенні кримінальної справи протягом семи діб з дня її винесення особа, яка подала скаргу, вправі подати апеляцію до апеляційного суду.
Замислимось над тим, з якого часу починається відрахування семи днів для скаржника та заінтересованої особи, або її представника. Дана прогалина на практиці викликає багато непорозумінь. З огляду на те, що норми процесуального закону не визначають статусу заінтересованої особи, а лише вказують на це, то, на наш погляд, під заінтересованою особою мається на увазі особа, права та інтереси якої порушуються або призведуть до порушення постановою про відмову у порушенні кримінальної справи. Разом з тим підкреслимо, що до заінтересованої особи, чиї права порушено, і належить скаржник. Тобто, у скаржника є право вибору щодо відрахування часу для подання апеляції.
Адже постанова про відмову в порушенні кримінальної справи є такою, що перешкоджає подальшому провадженню у справі. За наявності такого рішення далеко не кожний постраждалий у вказані строки та з дотриманням передбаченої законом процедури зможе це зробити.
Дійсно, як наслідок, породжується почуття безкарності у правопорушників, моральне приниження постраждалих, а головне — створюються законні умови для зловживань з боку як посадових осіб органу дізнання, так і суддів.
Звертаємо увагу на те, що обов'язком органу дізнання, слідчого, прокурора та суду в межах компетенції і на основі суворого дотримання норм чинного законодавства, а також у повній відповідності з інтересами окремої особи, суспільства і держави, є забезпечення повної охорони прав та законних інтересів осіб, які беруть у ньому участь.
При цьому необхідно звернути увагу на п. 8 ч. 3 ст. 129 Конституції України, який визначає одну з основних засад судочинства — забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду; на ч. 2 ст. 383 КПК України, що передбачає можливість перевірки в касаційному порядку постанов, які перешкоджають подальшому провадженню у справі, та ухвал апеляційного суду, винесених щодо цих постанов, і ст. 384 КПК України, в якій закріплено перелік осіб, які мають право на касаційне оскарження або внесення касаційного подання на зазначені судові рішення, які перебувають у системному зв'язку. Це дає підстави для висновку, що крім осіб, які згідно з ч. 4 ст. 384 КПК України мають право внести касаційне подання на вказані судові рішення. Касаційну скаргу на ці рішення також мають право подати особи, які в судовому порядку оскаржили постанови про відмову в порушенні кримінальної справи.
Вважаємо, що саме з метою позитивного вирішення проблемних питань, які виникають при відмові у порушенні кримінальних справ і необхідно застосовувати Рішення Конституційного Суду України від 11.12.2007 № 11-рп, яким частково вирішено вказану проблему, а саме: "частину другу статті 383 Кримінально-процесуального кодексу України необхідно розуміти як таку, що надає право перевіряти в касаційному порядку рішення місцевих та апеляційних судів щодо постанов про відмову в порушенні кримінальної справи".
Як вбачається із зазначеного Рішення, тепер можна оскаржити постанову районного (міського) суду про відмову в порушенні кримінальної справи у касаційному порядку відповідно до ч. 2 ст. 386 КПК протягом шести місяців з моменту набрання нею законної сили.
Для усунення прогалин у законодавстві, вирішення вказаної проблеми та реального забезпечення прав людини щодо захисту від злочину, пропонуємо з урахуванням Рішення Конституційного Суду України доповнити ст. 251 КПК України ч. 4: "Постанову про відмову у порушенні кримінальної справи за злочин, передбачений ч. 1 ст. 27 КПК України, особа інтересів якої вона стосується, вправі подати касаційну скаргу протягом шести місяців з дня одержання копії постанови".
Внесення цієї зміни збільшить можливості ефективного захисту конституційних прав громадян, які цього потребують, а саме — у справах приватного обвинувачення, у яких права та інтереси потерпілих від злочинів не захищені законодавством належним чином. Адже реалізація потерпілими прав, закріплених за ними кримінально-процесуальним законодавством, необхідна не лише для відстоювання та задоволення їх особистих інтересів, а й для впровадження конституційних засад кримінального судочинства, забезпечення рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом.
Таким чином, потрібно визнати, що головну роль у захисті своїх прав у справах приватного обвинуваченого відіграє не потерпілий — постраждала від злочину особа, а недосконалий закон та хибна практика його застосування органами дізнання. Як наслідок, щорічно тисячі людей не мають можливості реалізувати своє право на ефективний захист від злочинних посягань.
Але, не дивлячись на вищевикладене, з різних причин до цього часу вказана проблема не отримала достатнього висвітлення, розроблення та належного законодавчого вирішення, що призводить до нехтування презумпції обов'язку привести положення ст. 383 КПК України у відповідність до Рішення Конституційного Суду України від 11.12.2007 № 11-рп.
Автор: Оксана
КОМАРНИЦЬКА
Юридичний вісник України № 33, 2008