Право на життя


Звернення до закладу охорони здоров'я по медичну допомогу, наслідки надання такої допомоги, взаємовідносини, що складаються між медичними працівниками і пацієнтами, незавжди, на жаль, мають позитивні результати. Пацієнт чи його законні представники довіряють медикам найцінніше — життя і здоров'я, а тому і вимагають максимальних результатів, кваліфікованих послуг і належного обслуговування у лікувальній установі. Медична практика є непрогнозованою, ніхто не може гарантувати успішність лікування, а отже, особа, яка звернулася по медичну допомогу, прагне захистити себе від можливих небезпек, які пов'язані зі специфікою лікарської діяльності. Держава визнає право кожного громадянина України на охорону здоров'я і забезпечує його захист (ст. 8 Основ законодавства України про охорону здоров'я, далі — Основи).

Важливо зосередити увагу на тлумаченні декількох прав суб'єктів медичних правовідносин, що часто порушуються на практиці, у зв'язку з недоліками праворозуміння.


 Право лікаря відмовитись від подальшого ведення пацієнта

Умовою правомірності реалізації такої можливості лікарем є відсутність загрози для життя хворого і здоров'я населення. Окрім цього, в Основах встановлено підстави такої відмови, а саме:

  1. Пацієнт не виконує медичних приписів.
  2. Пацієнт не виконує правила внутрішнього розпорядку закладу охорони здоров'я.

Окрім того, і з аналізу положень норми ст. 38 Основ випливає право відмовити пацієнту в наданні медичної допомоги:

а) конкретним лікарем, оскільки передбачено положення, відповідно до якого вільний вибір обмежується можливістю лікаря запропонувати свої послуги. Якщо такої можливості немає, то хворому, звісно, буде правомірно відмовлено конкретним медиком у наданні медичної допомоги. Але у будь-якому випадку це обмеження спрямоване на захист прав пацієнтів;

б) у конкретному закладі, оскільки закріплено норму, згідно з якою вибір закладу охорони здоров'я обмежується станом пацієнта "…коли це виправдано станом пацієнта…". Якщо стан пацієнта не буде "відповідати" обраному закладу, то йому буде відмовлено у прийнятті та направлено в інший, виходячи з більшої цінності, а саме дотримання прав людини і збереження життя та здоров'я пацієнта.

Перелік випадків, за яких лікар має право відмовити у наданні медичної допомоги, є чітко визначений і вичерпний, що є відповідно ще однією гарантією забезпечення прав пацієнтів.

 Право пацієнта на вільний вибір лікаря і лікувального закладу

Слід пам'ятати про те, що однією з ознак кваліфікованості медичної допомоги є вільний вибір лікаря і закладу охорони здоров'я відповідно до п. "д" ст. 6 Основ. Згідно зі ст. 38 Основ кожний пацієнт, який досяг 14 років, має право на вільний вибір лікаря, а також можливість бути прийнятим у будь-якому державному лікувально-профілактичному закладі, коли це виправдано його станом, за винятком законодавчо встановлених обмежень. Лікуючий лікар може обиратись безпосередньо пацієнтом, а також останній вправі вимагати заміни лікаря.

 Право на медичну інформацію

Стаття 32 Основного Закону є конституційною основою права громадян на інформацію, у тому числі і про стан свого здоров'я. Подальша конкретизація і деталізація цього права міститься у ст. 285 ЦК України та п. "е" ст. 6, ст. 39 Основ, у яких закріплено право повнолітнього пацієнта на достовірну, повну і своєчасну медичну інформацію у доступній формі. Даному праву кореспондує обов'язок медичного працівника надати медичну інформацію, що визначений у ч. 3 ст. 39 Основ. У Рішенні Конституційного Суду України від 30 жовтня 1997 року визначено, що медична інформація — це свідчення про стан здоров'я людини, історію її хвороби, про мету запропонованих досліджень і лікувальних заходів, прогноз можливого розвитку захворювання, у тому числі і про ризик для життя і здоров'я, яка за своїм правовим режимом належить до конфіденційної.

У ч. 2 ст. 285 ЦК України та ч. 2 ст. 39 Основ законодавець передбачив право батьків (усиновителів), опікунів, піклувальників на інформацію про стан здоров'я дитини або підопічного. Слід пам'ятати, що згідно з національним законодавством, а саме ст. 1 Конвенції ООН про права дитини та ст. 6 Сімейного кодексу України (далі — СК України), дитиною є кожна людська істота до досягнення 18-річного віку, якщо за законом, застосовуваним до даної особи, вона не досягає повноліття раніше. Як свідчить аналіз юридичної практики, інколи у клопотаннях батьків є незаконні вимоги отримати інформацію про стан здоров'я своїх дітей, що зумовлено неправильним розумінням ними свого статусу як законних представників. Така інформація витребовується не завжди особисто батьками, а може міститись у запитах їхніх адвокатів чи клопотаннях правозахисників, які діють на підставі договору про правову допомогу або довіреності. Справді, для батьків діти у будь-якому віці залишаються в такому статусі. Але з погляду законодавця, про що вже зазначалося, дитина у правовому розумінні з досягненням повноліття перестає такою бути.

 Проблеми юридичної практики

23 лютого 2006 р. було прийнято Закон України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини". Однією з найважливіших його норм для правозастосовної практики нашої держави є положення ст. 17 Закону, в якій передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. Рішення ЄСПЛ мають неоціненне значення і для юридичної практики у сфері охорони здоров'я. Вважаю, що в своєму "адвокатському арсеналі" необхідно мати кілька ключових Рішень ЄСПЛ, які сприятимуть тому, що позиція у медичній справі буде більш обґрунтованою і мотивованою, зважаючи на складність цієї категорії справ.

За роки діяльності Євросуду справ, які стосується різних аспектів охорони здоров'я, є чимало. Одним з найбільш цікавих для української судової системи при розгляді медичних справ і творенні юридичної практики у цій галузі, як видається, є нещодавнє Рішення Суду в справі "Биржиковський проти Польщі" (27 червня 2006 р.), відповідно до якого наголошується на необхідності швидкого вирішення справ, які стосуються смерті особи в медичних закладах. Помилки, допущені медпрацівниками, повинні швидко з'ясовуватись. Далі ця інформація має невідкладно розповсюджуватися серед персоналу медичної установи, аби не допустити повторення негативного досвіду в майбутньому, а відтак гарантувати пацієнтам надання якісніших медичних послуг.

Положення висновку Суду мають неоціненне значення для правозахисних організацій, адвокатів, пацієнтських організацій як норми, що стоять на захисті прав пацієнтів і є дороговказами для судових та інших правоохоронних органів держави.

Права пацієнта на медичну інформацію та медичну таємницю відносяться до тих, які часто порушуються на практиці в нашій державі. Це зумовлено не завжди правильним розумінням ключових понять, некоректною реалізацією своїх прав іншими суб'єктами (наприклад, адвокатами, які, на жаль, у своїх клопотаннях до закладу охорони здоров'я часто-густо, посилаючись на ст. 6 Закону України "Про адвокатуру", хочуть отримати медичну інформацію про протилежну сторону, що відповідно суперечить чинному законодавству України; така інформація для них становить медичну таємницю) тощо. У контексті цього ЄСПЛ зазначив (Рішення у справі "М.С. проти Швеції" від 27 серпня 1997 р.): "Охорона даних особистого характеру, й особливо медичних даних, має основоположне значення для здійснення права на повагу до приватного та сімейного життя. Дотримання конфіденційності відомостей про здоров'я становить основний принцип правової системи всіх держав—учасниць Конвенції. Він є важливим не лише для захисту приватного життя хворих, а й для збереження їхньої довіри до працівників медичних закладів і системи охорони здоров'я взагалі. Національне законодавство має забезпечувати відповідні гарантії, щоб унеможливити будь-яке повідомлення чи розголошення даних особистого характеру стосовно здоров'я, якщо це не відповідає гарантіям, передбаченим ст. 8 Конвенції". Окрім цього, у Рішенні ЄСПЛ у справі "Z проти Фінляндії" (25 лютого 1997 р.) відзначено, що розголошення інформації може мати руйнівні наслідки для приватного та сімейного життя відповідної особи та для її соціального та професійного становища, виставляючи її на безчестя і наражаючи на небезпеку ізоляції.

Важливим питанням при провадженні справи є строки розгляду, а, особливо, коли це стосується розгляду медичних справ. Затягування строків розгляду справи, звичайно, негативно впливає на ефективність і своєчасність захисту прав пацієнтів. Відповідно до ст. 157 Цивільного процесуального кодексу України суд розглядає справи протягом розумного строку, але не більше двох місяців з дня відкриття провадження у справі. Законодавець у цій нормі використовує для позначення часу розгляду справи оціночне поняття, а саме розумність строку. На жаль, у правозастосовній практиці розуміння цього терміну дуже різниться. Відповідно до Листа Верховного Суду України від 25 січня 2006 р. критерії оцінювання розумності строку розгляду справи є спільними для всіх категорій справ (цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних). Це — складність справи, поведінка заявника та поведінка органів державної влади (насамперед суду). Відповідальність держави за затягування провадження у справі, як правило, настає у разі нерегулярного призначення судових засідань, призначення судових засідань з великими інтервалами, затягування при переданні або пересиланні справи з одного суду в інший, невжиття судом заходів для дисциплінування сторін у справі, свідків, експертів, повторного направлення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд.

У кримінальному судочинстві не передбачено строків для розгляду справ у суді, лише закріплено, що судове засідання у кожній справі відбувається безперервно, крім часу, призначеного для відпочинку (ст. 257 КПК України). Законодавець визначив чітко два строки, а саме:

  1. строк попереднього розгляду справи (ст. 241 КПК України): справа повинна бути призначена до попереднього розгляду не пізніше десяти діб, а у разі складності справи — не пізніше тридцяти діб з дня надходження її до суду;
  2. строки призначення справи до розгляду в суді (ст. 256 КПК України): справа повинна бути призначена до розгляду в суді не пізніше десяти діб, а у випадках складності справи — не пізніше двадцяти діб з дня попереднього її розгляду.

Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (1950) гарантує кожній фізичній чи юридичній особі право на розгляд судом упродовж розумного строку цивільної, кримінальної, господарської, адміністративної справи, а також справи про адміністративне правопорушення, в якій вона є стороною. У Рішенні у справі "Биржиковський проти Польщі" ЄСПЛ звернув увагу, на той факт, що поновлення розслідування у справі (справа про смерть породіллі в Медичній академії м. Вроцлава; скаржник — чоловік померлої, який залишився з новонародженим сином, у якого відразу з'явились проблеми із серцем, а також ускладнення неврологічного характеру) відбувалось кілька разів і що причиною усіх рішень про необхідність додаткового розслідування були недоліки слідства. На думку Суду, така ситуація може свідчити про серйозні хиби у функціонуванні судової системи в цілому. Суд, зрештою, зауважив, що за сім років, які минули з часу подання заявником своїх перших скарг, у його справі не було ухвалено жодного остаточного рішення, яке б чітко могло визначити відповідальність осіб, винних у смерті його дружини та заподіянні шкоди здоров'ю сина. Органи прокуратури щоразу критикували дії своїх підлеглих, вказуючи на неповноту зібраних доказів та недоліки у проведенні окремих слідчих дій, а відтак і на передчасність рішень про закриття справи. Отож заявник упродовж тривалого часу змушений був залишатись у стані невизначеності. Попри те, що Суд визнавав складність у з'ясуванні певних медичних питань у справі, він не міг знайти виправдання для такого тривалого провадження.

Насамкінець, слід ще раз наголосити на відомому постулаті, що для успішної юридичної практики важливим є не лише правильне розуміння норм права, а й вміле їх застосування.


Автор: Ірина СЕНЮТА

Юридичний вісник України № 41/ 2008