Практика розгляду районними судами міста Києва скарг на постанови про порушення кримінальних справ засвідчила необхідність негайного законодавчого врегулювання деяких питань, зокрема:
- чіткого законодавчого визначення поняття суду, який має право розглядати скарги на постанови про порушення кримінальних справ (ч. 1 ст. 2367 КПК України);
- розширення повноважень суду при прийнятті рішення по суті скарги (ч.15 ст. 2368 КПК України).
Згідно з ч.1 ст. 2367 КПК України постанова про порушення кримінальної справи щодо конкретної особи чи за фактом вчинення злочину може бути оскаржена до місцевого суду за місцем розташування органу або роботи посадової особи, яка винесла постанову.
Якщо визначення поняття місця розташування органу спірних питань, як правило, не породжує, то поняття місця роботи посадової особи, яка винесла постанову, неодноразово викликала спірні питання, а також неоднакову практику застосування цього поняття не лише районними судами міста Києва, але і різними колегіями суддів Верховного Суду України, наслідком чого було скасування рішень, виникнення тяганини замість прийняття остаточного, законного і обґрунтованого рішення в розумні строки.
Так, у місті Києві знаходяться Генеральна прокуратура України, Міністерство внутрішніх справ України, СБУ та інші центральні правоохоронні органи країни, які в своїй структурі мають слідчі підрозділи, які не завжди знаходяться за юридичною адресою органу, до якого вони належать.
Так, Генеральна прокуратура України знаходиться в Печерському районі міста Києва, по вулиці Різницькій, 15/13, а Головне слідче управління Генеральної прокуратури України знаходиться у Подільському районі міста Києва, за адресою вулиця Борисоглібська, 18/17. Прокуратура міста Києва знаходиться у Печерському районі міста Києва, за адресою Предславинська, 45/9, а слідча частина прокуратури міста Києва — у Голосіївському районі міста Києва по вулиці Антоновича, 114.
Приймаючи до розгляду скарги на постанови слідчих Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України, яке територіально знаходиться в Подільському районі міста Києва, Подільський районний суд міста Києва виходив з того, що законодавець надає право особі, яка має право оскаржити постанову про порушення кримінальної справи, на її вибір звернутись до суду за місцем розташування органу або за місцем роботи посадової особи, яка винесла постанову.
У кожному випадку скарга розглядалася Подільським райсудом, після того, як було встановлено, що робоче місце слідчого знаходиться в конкретному кабінеті по вулиці Борисоглібській, що слідчий свого робочого місця по вулиці Різницькій у місті Києві немає, що всі дії, пов'язані з порушенням кримінальної справи, проводилися в приміщенні по вулиці Борисоглібській, де порушувалась кримінальна справа і в конкретний час виносилась і підписувалась постанова про порушення кримінальної справи.
На нашу думку, будь-яке звуження кількості судів, які мають право розглядати скарги на постанови про порушення кримінальних справ, не сприяє реалізації декларованого державою принципу забезпечення доступності правосуддя конкретному громадянину.
Протягом декількох років проблемних питань застосування ч.1 ст.2367 КПК України не виникало, скарги розглядались Подільським районним судом міста Києва, з підстав порушення вимог ч.1 ст. 2367 КПК України постановлені рішення Апеляційним судом міста Києва і Верховним Судом України не скасовувались.
Однак ухвалою колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 24.07.2008 року (справа № 5-2502 км 08) скасовано постанову Подільського районного суду міста Києва від 04.12.2007 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 09.01.2008 року за скаргою громадянина А. на постанову заступника начальника управління з розслідування особливо важливих справ Генеральної прокуратури України про порушення кримінальної справи за ч. 3 ст. 364 КК України.
В ухвалі зроблено висновок, що Подільським районним судом міста Києва порушено вимоги ч.1 ст. 2367 КПК України щодо підсудності розгляду скарги А., та зроблено висновок, що місце роботи заступника начальника управління з розслідування особливо важливих справ Генеральної прокуратури України і місце розташування органу, де він працює, є вулиця Різницька, 13/15, тому скаргу необхідно було подати до Печерського районного суду міста Києва.
Під час розгляду скарги по суті Подільський районний суд міста Києва, відхиляючи клопотання про направлення скарги за підсудністю до Печерського районного суду міста Києва, ретельно перевіривши всі обставини, виходив з того, що Щ. є заступником начальника управління з розслідування особливо важливих справ Генеральної прокуратури України, місцезнаходження його роботи у місті Києві по вулиці Борисоглібській,18/17, де знаходиться Головне слідче управління Генеральної прокуратури України, там знаходиться його робочий кабінет, робочого місця по вулиці Різницькій, 13/15 він не має. Постанову про порушення кримінальної справи він виносив за адресою вулиця Борисоглібська, 18/17, де виконує і всі слідчі дії, які не пов'язані з виїздом за межі міста Києва чи в інші установи.
Вулиця Борисоглібська, 18/17 територіально відноситься до Подільського району міста Києва.
Необхідно також взяти до уваги, що п.3 ч.1 ст. 29 Кодексу законів про працю України передбачає, зокрема, що до початку роботи за укладеним трудовим договором необхідно визначити працівникові робоче місце, забезпечити його необхідними для роботи засобами.
"На наш погляд, вживане у ч.1 ст. 2367 КПК України поняття "місце роботи" і поняття "робоче місце" є ідентичними.
З урахуванням викладеного, у зв'язку із неоднаковим застосуванням закону суддями, з метою запобігання тяганини розгляду скарг громадян, єдиного застосування термінів, вважаємо за необхідне ч. 1 ст. 2367 КПК України викласти в такій редакції:
"Постанова про порушення кримінальної справи щодо конкретної особи чи за фактом вчинення злочину може бути оскаржена до місцевого суду за місцем розташування органу або постійного робочого місця посадової особи, яка винесла постанову".
Ще більш актуальним, на наш погляд, є питання щодо визначення повноважень суду при прийнятті рішення по суті скарги.
Згідно з нині чинною редакцією ч.15 ст. 2368 КПК України за результатами розгляду скарги, залежно від того, чи були при порушенні справи додержані вимоги статей 94, 97, 98 цього Кодексу, суддя своєю мотивованою постановою:
2) задовольняє скаргу, скасовує постанову про порушення справи і виносить постанову про відмову в порушенні справи.
По-перше, виникає питання щодо підстав відмови в порушенні кримінальної справи. Оскільки за загальноприйнятим підходом обставини, що виключають провадження в кримінальній справі, передбачені ст. 6 КПК України (зокрема, відсутність події злочину, складу злочині тощо).
Згідно з частинами 2 ст.94 КПК України справа може бути порушена тільки в тих випадках, коли є достатні дані, які вказують на наявність ознак злочину.
Відповідно до ч.1 ст.11 КК України злочином є передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину.
За змістом закону ознаками злочину є: визнання діяння злочином у Кримінальному кодексі; суспільна небезпека діяння; його протиправність; винність; вчинення діяння суб'єктом злочину.
Кримінальна справа може бути порушена лише за наявності достатніх даних, на основі яких встановлюються об'єктивні ознаки скоєного або підготовленого злочину. Достатніми даними, що вказують на наявність таких ознак, вважається фактичне існування доказів, які підтверджують реальність конкретної події злочину. При вирішенні питання про порушення кримінальної справи також необхідно з'ясовувати, чи є фактичні обставини, що виключають можливість порушення кримінальної справи.
Висновки про наявність достатніх підстав для порушення кримінальної справи не можуть ґрунтуватись на припущеннях і неперевірених даних.
Стадія порушення кримінальної справи має важливе значення, оскільки після порушення кримінальної справи настає можливість виконання слідчих дій і настання незворотних наслідків щодо обмеження прав і свобод людини, в тому числі пов'язаних з відстороненням від посади, затриманням, пред'явленням обвинувачення, обранням запобіжного заходу.
Не є таємницею, що рівень кваліфікації осіб, які проводять досудову перевірку, не завжди є належним. Тому масовим є явище, коли судді стикаються з очевидно неповно проведеною перевіркою, неякісним зібранням матеріалів, неякісною перевіркою доводів потерпілих (можливо, навмисне), непроведенням відповідних документальних перевірок контролюючими органами. У судді весь час присутнє в таких випадках відчуття протиріччя, коли у наданих матеріалах немає достатньо фактичних даних про скоєння злочину, однак перевірка проведена неповно. При цьому можна підійти формально і прийняти рішення про відмову в порушенні кримінальної справи, тим самим виключити можливість у подальшому порушити справу і, нібито, виконати вимоги закону, захистити права особи, щодо якої порушено справу. Однак у такому випадку можуть бути незворотно порушені права особи, яка вважає, що потерпіла від злочину.
У зв'язку з цим, з метою захисту інтересів всіх осіб, які зацікавлені у порушенні чи у відмові в порушенні кримінальної справи, зменшення кількості можливих судових помилок, забезпечення максимуму виконання цілі правосуддя щодо встановлення об'єктивної істини, на мою думку, ч.15 ст. 2368 КПК України необхідно викласти в такій редакції :
"За результатами розгляду скарги, залежно від того, чи були при порушенні справи додержані вимоги статей 94, 97, 98 цього Кодексу, суддя своєю мотивованою постановою:
1) залишає скаргу без задоволення;
2) задовольняє скаргу, скасовує постанову про порушення справи і направляє матеріали прокурору для організації додаткової перевірки;
3) при наявності достатніх підстав задовольняє скаргу, скасовує постанову про порушення справи і виносить постанову про відмову в порушенні кримінальної справи з підстав, передбачених ст. 6 КПК України".
У таких змінах повинні бути зацікавлені всі учасники процесу, в тому числі особа, щодо якої порушено справи, і та, за заявою якої порушено справу, які зацікавленні у повноті перевірки всіх їх доводів. Орган розслідування, який повинен мати право в інтересах встановлення істини усунути, можливо, з об'єктивних причин, допущену неповноту перевірки і дати оцінку новим фактичним обставинам. У цьому зацікавлені також судді, щоб не бути заручниками між наданим органом, який порушив справу, неповно зібраними матеріалами, і істиною, яка потребує встановлення.