Зараз доволі неоднозначно можливо трактувати положення Закону "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" стосовно того, хто саме має працевлаштовувати інваліда. На що необхідно звертати увагу при розгляді справи в суді, щоб до підприємства не були застосовані штрафні санкції за недотримання нормативу працевлаштування інвалідів?
Адміністративно-господарську відповідальність, передбачену статтею 20 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" від 21.03.1991 р. № 875 (далі — Закон), за своєю правовою природою суди визначають як господарсько-правову відповідальність. Підставою для застосування такої відповідальності учасника господарських відносин, з позиції судів, є вчинене роботодавцем правопорушення в сфері господарювання (ч. 1 ст. 218 Господарського кодексу України). Відповідно до ч. 2 зазначеної статті учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення.
Із цією нормою кореспондується ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України, якою на сторони покладено обов'язок доводити ті обставини, на яких ґрунтуються їх вимоги та заперечення.
Таким чином, сторони повинні подати докази на підтвердження обставин, на які вони посилаються, або на спростування обставин, про які стверджує інша особа.
Вивчення судової практики показало, що в зв'язку із зміною законодавства про соціальну захищеність інвалідів в Україні, змін зазнала і судова практика, зокрема стосовно визначення предмета доказування у зазначеній категорії справ.
Аналіз норм Закону дозволяє дійти висновку, що обов'язок працевлаштування інвалідів було покладено на органи, визначені ч. 1 ст. 18 Закону, — центральний орган виконавчої влади з питань праці та соціальної політики, органи місцевого самоврядування, громадські організації інвалідів. Роботодавці ж зобов'язані були створювати робочі місця для інвалідів та інформувати про це органи працевлаштування.
У судовій практиці тривалий час для відмови у задоволенні вимог Фонду було достатньо наявності доказів наступних фактів: ненаправлення інвалідів вищезазначеними органами до роботодавців для працевлаштування; відсутність відмови у прийнятті інвалідів на роботу; надання до відділень Фонду статистичної звітності. Тобто вина в непрацевлаштуванні інвалідів покладалася на органи працевлаштування.
Водночас, судовою практикою Верховного Суду України визначено обставини, які підлягають доказуванню у справах зазначеної категорії. Зокрема, судам потрібно встановлювати:
- створення робочих місць відповідно до встановленого нормативу;
- інформування органів працевлаштування про наявність вакантних місць;
- спрямування органами працевлаштування інвалідів до роботодавців;
- причини непрацевлаштування роботодавцями інвалідів, направлених спеціальними органами.
Таким чином, якщо роботодавець вжив усіх необхідних заходів для недопущення господарського правопорушення, то суди визнають незаконним застосування адміністративно-господарських санкцій за невиконання нормативу робочих місць і відмовляють у задоволенні позову.
Автор: Ірина ДИБА