Арбітражним судам України 

У порядку інформації доводяться до відома роз'яснення Вищого Арбітражного Суду України з деяких питань практики застосування законодавства при вирішенні господарських спорів.

1. Згідно із статтею 1 Декрету Кабінету Міністрів України від 20.05.93 N 57-93 "Про приватизацію цілісних майнових комплексів державних підприємств та їхніх структурних підрозділів, зданих в оренду" рішення про приватизацію цілісних майнових комплексів, зданих в оренду з правом викупу, приймаються державними органами приватизації, якщо на це є згода орендаря. В інших випадках, тобто коли об'єктом оренди не є цілісний майновий комплекс, відповідне рішення приймається органом приватизації без згоди орендаря.

У вирішенні питання про те, чи є об'єкт оренди цілісним майновим комплексом, слід виходити з вимог частини першої статті 4 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (2269-12) .

Вищий арбітражний суд України повідомив, що названий Декрет Кабінету Міністрів України, встановлюючи можливість прийняття рішення про приватизацію зданого в оренду цілісного майнового комплексу лише за згодою орендаря, виходив з того, що у протилежному випадку це означало б дострокове розірвання договору оренди з підстав, не передбачених чинним законодавством. Отже у вирішенні спорів, що виникають з приводу приватизації зданого в оренду державного та комунального майна, арбітражні суди повинні керуватися відповідними приписами цього Декрету.

2.

Деякі обласні відділення Фонду соціального захисту України звертаються до арбітражних судів з позовами про стягнення коштів з підприємств, які не забезпечили встановлених нормативів робочих місць для інвалідів (стаття 20 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні".

У зв'язку з цим виникло питання, як розуміти поняття "не забезпечили робочих місць для інвалідів", на що Вищий Арбітражний Суд України відповів:

При застосуванні статті 20 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" слід керуватись роз'ясненням Комісії Верховної Ради України у справах ветеранів, пенсіонерів, інвалідів, репресованих, малозабезпечених і воїнів-інтернаціоналістів від 17.09.92 N 06-15/12-82, відповідно до якого створеним робочим місцем для працевлаштування інвалідів вважається робоче місце, на якому фактично працює інвалід і яке відповідає вимогам індивідуальної програми реабілітації інваліда.

3. Органи соціального забезпечення, звертаючись до підприємств і організацій з регресними позовами про відшкодування сум сплачених пенсій, включають до позовної суми витрати по переказу сум пенсій, у зв'язку з чим виникло питання про правомірність їх вимог.

Вищий Арбітражний Суд України роз'яснив, що такі вимоги органів соціального забезпечення не випливають ні з зобов'язання за договором, ні з зобов'язання внаслідок заподіяння шкоди, а тому у арбітражного суду нема правових підстав для задоволення цих вимог.

4.

У зв'язку з виникненням питання про обгрунтованість вимог державних податкових інспекцій про стягнення з новостворених фермерських господарств сум акцизного збору і податку на добавлену вартість Вищий Арбітражний Суд України дав таке роз'яснення.

Відповідно до статті 27 Закону України "Про селянське (фермерське) господарство" (2009-12) новостворені селянські (фермерські) господарства звільняються від оподаткування на три роки, а в трудонедостатних населених пунктах - на п'ять років.

Згідно зі статтею 1 Декрету Кабінету Міністрів України від 26.12.92 N 18-92 "Про акцизний збір" акцизний збір визначається як непрямий податок. Декретом Кабінету Міністрів України від 26.12.92 N 14-92 нарахування на добавлену вартість теж визначається як податок.

Стаття 27 Закону України "Про селянське (фермерське) господарство" не поділяє термін "оподаткування" на прямі та непрямі податки.

5. У практиці вирішення спорів виникло питання про підвідомчість арбітражним судам справ, пов'язаних з оскарженням постанов Митних органів України про накладення адміністративних стягнень.

Вищий Арбітражний Суд України роз'яснив, що відповідно до ст.103 Митного кодексу України (1970-12) адміністративні стягнення за порушення митних правил юридичною особою (підприємством, організацією тощо) накладається не на підприємство, а на його службових осіб, тому і оскаржувати постанову митного органу вправі службова особа, а не підприємство. Отже, спори, що виникають внаслідок накладення адміністративного стягнення, арбітражному суду непідвідомчі.

Щодо захисту прав підприємств і організацій від неправомірних дій митних органів та їх службових осіб, то з цього питання слід керуватись статтями 150 і 152 Митного кодексу України (1970-12) .

7. До Вищого Арбітражного Суду України надходять запити від господарюючих суб'єктів держав-учасниць СНД щодо порядку списання з підприємств України сум за визнаними претензіями.

Вищий Арбітражний Суд України роз'яснив, що оскільки між державами-учасницями СНД відсутня угода про безспірне списання сум за визнаними претензіями, а законодавство однієї держави не може механічно поширюватись на взаємовідносини з господарюючим суб'єктом іншої держави, при необгрунтованому ухиленні боржника від перерахування заборгованості, в т.ч. і за визнаною претензією, кредитор вправі звернутись до арбітражного суду з відповідним позовом.

8.

У зв'язку з запитаннями щодо стягнення пені за прострочку виконання грошових зобов'язань Вищий Арбітражний Суд України роз'яснив таке.

Постановою Президії Верховної Ради України від 21 серпня 1992 року відповідальність платника в розмірі 0,5 процента від суми простроченого платежу встановлена за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань. Відповідно до статті 178 Цивільного кодексу України (1540-06) пеня, як один з видів неустойки, є засобом забезпечення належного виконання зобов'язання. Таким чином, зазначена пеня підлягає стягненню тільки за умови наявності між сторонами зобов'язання, тобто договору.

Якщо договором не встановлені форма і порядок розрахунків за поставлену продукцію, виконані роботи або надані послуги, то у цьому випадку для вирішення питання про належне чи неналежне виконання зобов'язання платника щодо їх оплати слід керуватись статтею 165 Цивільного кодексу України (1540-06) . Керуючись цією нормою кодексу, платник повинен оплатити продукцію (виконані роботи, надані послуги) в семиденний строк з дня пред'явлення вимоги кредитором, зокрема, шляхом надіслання платнику платіжної вимоги-доручення. У разі невиконання цієї вимоги у семиденний строк, починаючи з восьмого дня, платник має сплачувати пеню за прострочку платежу.

Моментом виконання грошового зобов'язання є дата списання коштів з рахунку платника.

Одночасно слід мати на увазі, що статтею 3 Угоди держав-учасниць СНД (крім Туркменістану та Республіки Киргизстан) від 15.05.92 "Про заходи по забезпеченню поліпшення розрахунків між господарськими організаціями держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав" за несвоєчасне здійснення розрахунків за поставлені товари та надані послуги встановлена пеня в розмірі не менше 0,2 процента за кожний день прострочки платежу.