Однією з умов прийняття законного та обґрунтованого судового рішення є неухильне дотримання судом встановлених законом вимог до його форми й змісту.

Аналіз процесуальних документів свідчить, що в основному судді районних судів м. Києва дотримуються вимог кримінально-процесуального закону при складанні процесуальних документів та при постановленні вироків враховують роз'яснення, які містяться у постанові Пленуму Верховного Суду України від 29.06.90 р. № 5 (v0005700-90) "Про виконання судами України законодавства і постанов Пленуму Верховного Суду України з питань судового розгляду кримінальних справ і постановлення вироку" (зі змінами, внесеними постановами Пленуму Верховного Суду України від 4 червня 1993 р. № 3, від 3 грудня 1997 р. № 12) у частині, що не суперечить чинному законодавству.

Згідно з ч. 5 ст. 124 Конституції України (254к/96-ВР) та ч. 1 ст. 13 Закону від 7 липня 2010 року "Про судоустрій і статус суддів" (2453-17) судове рішення, яким закінчується розгляд справи, ухвалюється іменем України, завдяки чому воно сприймається як воля держави, а вирок, зокрема, визнається засудженим як правова оцінка державою його діяння. Бланк, на якому виготовлено остаточне судове рішення, обов'язково має містити державну символіку України, тобто герб і напис "Іменем України".

Вивчення справ показало, що ці вимоги суддями в основному дотримуються, але має місце їх ігнорування.

Так, суддями районних судів Солом'янського (суддя Зелінська М.Б. по справі П.В.А., суддя Мельник В.В. по справі В.С.М.), Шевченківського (суддя Левицька Т.В. по справі Х.Є.О.), Дарницького (суддя Дубас В.А. по справі Д.А.Е.), Деснянського (суддя Бабайлова Л.Н. по справі К.А.С.) районів було складено вирок, бланк якого не містить герба України.

Вирок суду відповідно до ст. 323 КПК України (1003-05) має бути законним і обґрунтованим. Суд обґрунтовує вирок лише тими доказами, які були розглянуті в судовому засіданні, та оцінює їх за своїм внутрішнім переконанням, що базується на всебічному, повному й об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Як роз'яснено у п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24.10.2003 р. № 8 (v0008700-03) , порушення при складанні вироку вимог статей 332 - 335 КПК України може бути підставою для його скасування.

Згідно зі ст. 332 КПК України (1003-05) вирок має бути написаний одним із суддів, який брав участь у його постановленні, та складатися з трьох частин - вступної, мотивувальної і резолютивної.

У вступній частині вироку вказується ряд важливих даних, що логічно підводять до викладу його мотивувальної частини. Зокрема, відповідно до ст. 333 КПК України (1003-05) зазначаються назва суду, який постановив вирок, місце і час постановлення вироку, склад суду, секретар, учасники судового розгляду, перекладач, якщо він брав участь у судовому засіданні, прізвище, ім'я та по батькові підсудного, рік, місяць і день його народження, місце народження і місце проживання, заняття, освіта, сімейний стан та інші відомості про особу підсудного, що мають значення для справи, і кримінальний закон, що передбачає відповідальність за злочин, у вчиненні якого обвинувачується підсудний.

У главі 3 КПК України (1001-05) зазначено коло учасників процесу та їх юридичне визначення. Проте судді у вступній частині вироку іноді прокурора називають державним обвинувачем, захисника - "адвокатом", захисника з числа близьких родичів - громадським захисником, що не відповідає вимогам закону. Так, по справі Д.А.Е. у вступній частині вироку зазначені адвокат та захисник, з чого можна лише здогадуватися, що захисником була особа з числа близьких родичів (суддя Дубас В.А., Солом'янський районний суд), по справі С.О.В. вказано, що справа розглянута за участю державного обвинувача - прокурора та захисника-адвоката (суддя Слободянюк П.Л.).

Статтею 44 КПК України (1001-05) визначено, що захисником є особа, яка в порядку, встановленому законом, уповноважена здійснювати захист прав і законних інтересів підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого, виправданого. За змістом ст.ст. 49, 52 КПК України потерпілий має право мати свого представника, яким може бути не лише адвокат, а й інші особи. Проте деякі судді помилково представника потерпілого вказують як "адвокат" або "захисник". Так, по справі П.В.А. у вступній частині вироку як учасника судового розгляду вказано "адвокат потерпілого", що не відповідає його процесуальному визначенню (Солом'янський районний суд, суддя Зелінська М.Б.).

Рекомендується у вступній частині вироку вказувати прізвище, ім'я, та по батькові засудженого (виправданого), дату та місце його народження, місце реєстрації та проживання, освіту, рід занять, непогашені судимості. Викладаючи дані про непогашену і не зняту судимість, належить вказувати точну дату попереднього вироку, назву суду, який його постановив, кримінальний закон (статтю та її частину чи пункт), за яким підсудного було раніше засуджено, міру покарання, дату і підставу звільнення. Це має значення для правильного призначення покарання за сукупністю злочинів чи вироків (ст.ст. 70 - 72 КК України (2341-14) ). При цьому немає необхідності зазначати, яким судом постановлені ті вироки, які вже виконані.

Деякі судді у вступній частині вироку зазначають зайві відомості про особу підсудного, які не мають значення для правильного вирішення справи. Наприклад, суддя Дарницького районного суду Дубас В.А. у вироку щодо Д.А.Е. серед даних про особу підсудного вказав не лише рік народження дитини, яка перебуває на його утриманні, а й стать, прізвище та ініціали. Аналогічні дані викладено у вироку Печерського районного суду по справі Б.О.Ю. (суддя Медушевська А.О.).

Стосовно осіб, які мають непогашені судимості, деякі судді неправильно вказують, що вони були засуджені до певного строку, що є неконкретним. Слід зазначати, що вони засуджувалися на певний строк. Такі випадки мали місце по справах щодо В.С.С. (Дарницький районний суд, суддя Дігтяр І.Р.), щодо Б.О.Ю. (Печерський районний суд, суддя Медушевська А.О.).

У більшості проаналізованих вироків правильно вказується: якщо особа раніше не засуджувалася, то вона не судима. Відповідно до абзацу третього п. 3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 26 грудня 2003 р. № 16 (v0016700-03) "Про практику застосування судами України законодавства про погашення і зняття судимості" встановивши, що попередня судимість погашена, суди повинні зазначати у вироку, з посиланням на ст. 89 КК (2341-14) , що особа не має судимості.

Не можна у вироку вказувати на судимість за злочин, який на момент розгляду справи в суді по іншому обвинуваченню декриміналізований.

Відповідно до вимог п. "в" ч. 1 Розділу II Прикінцевих та перехідних положень КК України 2001 року (2341-14) підлягають звільненню від покарання відповідно до ч. 2 ст. 74 цього Кодексу особи, засуджені за діяння, відповідальність за які не передбачена новим Кодексом.

Тому Деснянський районний суд (суддя Дігтяр І.Р.), вказавши у вироку на судимість Ц.Р.С. 22.09.2000 року за ст. 189-1 КК України 1960 року (2002-05) , припустився помилки.

Після викладення даних про особу підсудного необхідно послатися на кримінальний закон, що передбачає відповідальність за злочин, у вчиненні якого його було обвинувачено, із зазначенням частини чи пункту відповідної статті. Порушення цих вимог тягне зміну вироку.

Так, у вироку Солом'янського районного суду м. Києва щодо С.А.Ю. не вказано, що він засуджувався 7 жовтня 2008 року та за яким законом обвинувачується по даній справі (суддя Христенко Н.Ю.). За апеляцією прокурора до вступної частини вироку були внесені доповнення, а вирок - змінено.

Голосіївський районний суд у вироку щодо С.І.В. не зазначив, що він обвинувачується (крім інших статей) ще за ч. 2 ст. 190 КК України (2341-14) (суддя Дідик М.В.).

Коли у справі притягнуто до кримінальної відповідальності кількох осіб, які обвинувачуються у вчиненні одного й того ж злочину, допускається з метою уникнення повторень після викладення даних про особу кожного з підсудних вказати, що їх усіх обвинувачено за одним і тим же законом.

У вступній частині вироку також не слід зазначати відомості про обраний підсудному запобіжний захід, посилатись на те, що було проведено судове слідство, та вказувати, які дії були судом виконані. Зайвим є таке формулювання в цій частині вироку: "судовим слідством Шевченківський районний суд м. Києва встановив" (суддя Слободянюк П.Л. по справі С.О.В.; суддя Сидоров Є.В. по справі Р.С.С.).

Мотивувальна частина обвинувального вироку згідно зі ст. 334 КПК України (1003-05) має містити чітке формулювання обвинувачення, визнаного судом доведеним, із зазначенням місця, часу, способу вчинення та наслідків злочину, форми вини і мотивів злочину, роль кожного підсудного у вчиненому. Отже, в ньому повинні бути зазначені всі необхідні складові того складу злочину, за вчинення якого визнано винним підсудного (підсудних).

Мова документа повинна бути офіційно-діловою, юридично грамотною, з коротким, точним і ясним описом обставин справи.

Аналіз вивчених справ дає підстави стверджувати, що нерідко у формулювання обвинувачення включаються обставини, які характеризують особу і які слід враховувати при призначенні покарання, а не при викладенні доведеного обвинувачення.

Так, мотивувальна частина вироку по наведеній вже справі Б.О.Ю., засудженого за ч. 2 ст. 185 КК України (2341-14) , починається з того, що: "Підсудний Б.О.Ю., будучи раніше неодноразово засудженим, на шлях виправлення не встав, належних висновків для себе не зробив та знову повторно скоїв злочин".

Аналогічним чином викладені вироки суддями Печерського районного суду (суддя Карабань В.М. по справі Х.М.М. та К.Ю.В.), Солом'янського районного суду (суддя Мозолевська О.М. по справі С.О.А.).

Якщо особа раніше була судима за злочин, який впливає на кваліфікацію дій підсудного, наприклад, за ознакою повторності, суд при викладенні фактичних обставин справи повинен написати, що підсудний, після засудження за крадіжку чи інший злочин, зазначений у п. 1 примітки до ст. 185 КК України (2341-14) , повторно вчинив злочин, в якому обвинувачується.

Якщо підсудний раніше не судимий, але притягується до кримінальної відповідальності за інший злочин, суд не вправі у вироку посилатися на таке обвинувачення як на доведене.

Деснянський районний суд (суддя Бабайлова Л.М.) зазначив у вироку, що Б.І.М., будучи притягнутим до відповідальності прокуратурою Хортицького району м. Запоріжжя за ч. 5 ст. 191 та ч. 2 ст. 209 КК України (2341-14) , повторно заволодів чужим майном шляхом шахрайства. Оскільки вирок по обвинуваченню Б.І.М. за ч. 5 ст. 191 та ч. 2 ст. 209 КК України не постановлений, посилання на таке обвинувачення неприпустиме.

Мають місце також випадки викладення на початку мотивувальної частини вироку не того обвинувачення, що визнане судом доведеним.

Наприклад, по вже наведеній справі щодо С.А.І. зазначено, що він 9 квітня 2010 року о 18-30 годині, знаходячись біля ринку по вул. Солом'янській, 24 в м. Києві, з метою викрадення чужого майна, попросив у Я.А.М. мобільний телефон "Соні Еріксон С 500і" з флеш та сім-картками, з яким під приводом розмови зайшов на ринок "Солом'янський" та зник, чим заподіяв потерпілому матеріальну шкоду на загальну суму 1469 грн. 95 коп.

Отже, у вироку не вказано, по-перше, яким способом С.А.І. викрав чуже майно (відкрито чи таємно), а по-друге, визнавши його винним у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 186 КК України (2341-14) , суд не звернув увагу на те, що для потерпілого Я.А.М. заволодіння його майном було не відкритим, а відбулося внаслідок зловживання С.А.І. довірою потерпілого, тобто шляхом шахрайства.

Викладаючи свої висновки, суд у вироку не може припускати формулювань, що свідчать про винність інших осіб, які не є підсудними у справі. Суд може послатися на інших конкретних учасників злочину лише у випадку, коли вони засуджені іншим вироком за цей же злочин і цей вирок набрав чинності. Коли щодо особи, яка брала участь у злочині, справа виділена в окреме провадження, суд в цій частині вироку не може вказувати її прізвище.

Так, вироком Солом'янського районного суду (суддя Мельник В.В.) 15 квітня 2011 року засуджено Б.Ю.М. за ч. 4 ст. 190, ч. 3 ст. 28, ч. 2 ст. 358 КК України (2341-14) .

Згідно з викладеними у вироку обставинами справи В.С.М., маючи кримінальний досвід із попередньої судимості, з метою швидкого особистого збагачення організував стійку злочинну групу, до складу якої увійшли певні особи, прізвища яких зазначені, та Б.С.М. Описання злочинної діяльності займає приблизно 40 аркушів.

Як далі вказано у вироку, підсудний Б.С.М. підтвердив викладені обставини та погодився на розгляд справи в порядку ч. 3 ст. 299 КПК України (1003-05) . Зміст показань підсудного не розкрито.

Між тим, на момент розгляду даної справи вирок Деснянського районного суду від 15 грудня 2010 року, яким засуджено В.С.М. та інших осіб, ще не набрав законної сили. А відтак посилання у вироку Солом'янського районного суду щодо Б.Ю.М. на злочинну діяльність В.С.М. та інших осіб є неправильним.

Аналогічним чином по справі Ю.О.П. Солом'янський районний суд (суддя Криворот О.О.) в мотивувальній частині вироку, де викладається доведене обвинувачення, вказав, що Ю.О.П. вчинив злочин за попередньою змовою із С.Ю.В., Ч.Д.І. та М.Я.О.

По справі К.С.П. цей суд у такому ж складі вказав, що К.С.П. вчинив злочин за попередньою змовою з А.Т. та іншими невстановленими особами.

Однак стосовно С.Ю.В., Ч.Д.І., М.Я.О. та А.Т. обвинувальні вироки не виносилися, а тому посилання на них у вироках як на доведене обвинувачення є неприпустимим.

Подібні недоліки допущені Дніпровським районним судом по справі щодо К.О.О. (суддя Фесеєв С.В.).

Неприпустимим в цій частині вироку є також визначення юридичної кваліфікації дій підсудного.

Як приклад, що такі випадки мають місце, можна навести вироки Святошинського районного суду м. Києва щодо У.М.П., К.О.В. та Ф.О.В. (суддя Сержанюк А.С.), Солом'янського районного суду по справах К. (суддя Христенко Н.Ю.) та П.В.А. (суддя Зелінська М.Б.), Шевченківського районного суду по справі С.О.В. (суддя Слободянюк П.Л.). В цих вироках суд в тій частині, де викладено обвинувачення, яке доведено, ще до аналізу доказів вказує, за яким законом він кваліфікує дії засуджених. Після наведення доказів суд повторно визначає юридичну кваліфікацію.

Обвинувачення слід формулювати так, щоб не було упущено жодної з наведених у ч. 1 ст. 334 КПК України (1003-05) істотних обставин вчинення злочину і водночас без зазначення обставин, які не мають правового значення у справі та є зайвими подробицями, що ускладнюють його сприйняття.

Так, по вже зазначеній справі П.В.А., обвинуваченого за ч. 1 ст. 296 КК України (2341-14) , в цій частині вироку повністю переписані положення п'яти пунктів Правил дорожнього руху (1306-2001-п) , а потім наведено формулювання допущених підсудним порушень цих же Правил.

Аналогічним чином викладено вирок щодо К.М.Є., засудженого за ч. 3 ст. 286 КК України (2341-14) вироком Святошинського районного суду (суддя Ясельський А.М.).

По справі Х.Є.О., обвинуваченого у вчиненні 12 епізодів крадіжок (Шевченківський районний суд, суддя Левицька Т.В.) зміст обвинувачення викладено на більш ніж чотирьох аркушах. Кожний епізод починається приблизно так: "знаходячись ..., маючи злочинний умисел (або реалізуючи злочинний умисел), спрямований на таємне викрадення чужого майна, а саме, гаманця, що належить ..., підійшов до останньої та, скориставшись тим, що за його діями ніхто не спостерігає, таємно викрав з її сумки (чи з правої кишені куртки) чорного кольору гаманець, що належить ..." і далі йде перелік викраденого. При цьому докладно описано дизайн викрадених мобільних телефонів, номера їх ІМЕІв та сім-карток, а також вказано мобільних операторів.

В цьому випадку можна було б одним реченням вказати на умисел підсудного, яким стосується всіх епізодів, і не зазначати, якою рукою заліз в яку кишеню, гаманець якого кольору викрав та інші подробиці, які не впливають на обсяг обвинувачення.

Такі ж недоліки мають місце у вироках по справі Х.М.М. та К.Ю.В., засуджених за ч. 4 ст. 187, п.п. 6, 12 ч. 2 ст. 115 КК України (2341-14) , а Х.М.М. ще й за ч. 2 ст. 86 КК України (Печерський районний суд, суддя Карабань В.М.), по справі С.Н.П., засудженої за ст. 353, ч. 4 ст. 190 КК України (Деснянський районний суд, суддя Вінтоняк Р.Я.). В останньому випадку на двох аркушах вироку 10 разів застосовано вираз: "продовжуючи свої злочинні дії, переслідуючи корисливу мету...", що стилістично не сприймається.

У вироку по цій справі спільні дії, вчинені засудженими, викладені спочатку щодо Х.М.М. за участю К.Ю.В., а потім, навпаки, з описанням скоєних одночасно дій спочатку по розбійному нападу, а після - по вбивству з наведенням тих самих обставин. При цьому виклад обставин справи є повною копією обвинувального висновку.

По справах, де одним з доказів є висновок експертизи, деякі судді при викладенні доведеного обвинувачення вживають формулювання "згідно висновку експертизи" і наводять всі її висновки.

Наприклад, по справі щодо К.А.В., який обвинувачувався за ч. 1 ст. 263, ч. 2 ст. 309 та ч. 1 ст. 310 КК України (2341-14) (Святошинський районний суд, суддя Скорін А.В.), в мотивувальній частині вироку, де наводиться доведене обвинувачення, суддя виклав висновки трьох експертиз та трьох спеціалістів стосовно наркотиків і повний текст експертизи зброї та боєприпасів.

Цього не потрібно робити, оскільки висновок експертизи є одним з доказів по справі, а тому він повинен бути наведений при викладенні доказів, на яких ґрунтується висновок суду стосовно винності чи невинуватості підсудного. Достатньо вказати, що особа незаконно придбала, перевозила і зберігала без мети збуту певну кількість наркотичних засобів, яка їй інкримінована (чи вказати інше обвинувачення).

По справі К.М.Є., яка вже згадувалася, суд правильно вказав, що внаслідок порушення ним Правил дорожнього руху (1306-2001-п) двоє потерпілих отримали тяжкі тілесні ушкодження, від яких вони померли на місці пригоди. Цього достатньо для викладення доведеного обвинувачення. Однак суддя, з посиланням на висновки експертиз, виклав всі ушкодження, які отримали потерпілі, що зайняло сторінку тексту. Цей самий текст ним перенесений при наведенні доказів обвинувачення. Крім того, суд визнав доведеним обвинувачення у порушенні К.М.Є. правил експлуатації транспорту, яке йому не пред'являлося.

Згідно із ст. 2 КПК України (1001-05) одним із завдань кримінального судочинства є охорона прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, які беруть у ньому участь.

Задля охорони суспільної моралі та інтересів потерпілого законодавець у ст. 20 КПК України (1001-05) передбачив закритий розгляд справи про статеві злочини. Оскільки вирок суду є публічним документом, його складання по даній категорії справ має певні особливості. Ці особливості стосуються також складання обвинувального висновку.

Так, відповідно до вимог ст. 229 КПК України (1002-05) , якщо обвинувальний висновок у справах проти статевої свободи та статевої недоторканності складений із надмірною та неприпустимою натуралізацією у неприйнятному стилі, прокурор вправі змінити його або скласти новий обвинувальний висновок.

Розглядаючи справу при попередньому розгляді, суддя, як того вимагає п. 3 ч. 1 ст. 237 КПК України (1003-05) , повинен з'ясувати, чи складено обвинувальний висновок відповідно до вимог КПК.

Як зазначено в п. 11 Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 року № 6 (v0006700-08) "Про практику застосування кримінально-процесуального законодавства при попередньому розгляді кримінальних справ у судах першої інстанції", необхідно визнавати суттєвим порушенням вимог ст. 228 - 232 КПК України (1002-05) при складанні обвинувального висновку, правильність якого повинен перевірити прокурор, у випадку, коли він містить недопустиму натуралізацію опису статевого злочину. Таке порушення, згідно із ст. 249-1 КПК України (1003-05) , є підставою для повернення справи прокурору з попереднього розгляду.

Аналогічні рекомендації містяться в п. 20 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 року № 5 (v0005700-08) "Про судову практику у справах про злочини проти статевої свободи та статевої недоторканності особи". Зокрема, у випадку неприпустимої натуралізації в обвинувальному висновку опису обставин вчиненого злочину проти статевої свободи та статевої недоторканності особи, що унеможливлює його публічне оголошення, судам необхідно повертати справу прокурору для складання нового обвинувального висновку.

Проте суд першої інстанції не тільки не звернув увагу на неприпустиму натуралізацію статевого злочину, вчиненого у 1997 - 1998 роках щодо малолітньої Т.Т., 1998 року народження, в якому обвинувачується К.О.О., та не прийняв передбачене у таких випадках рішення, а й постановив вирок, в якому повністю продублював з обвинувального висновку формулювання обвинувачення та показання потерпілої Т.Т. з повною деталізацією насильницького задоволення статевої пристрасті неприродним способом.

Оскільки постановлений щодо К.О.О. вирок унеможливлює його публічне оголошення через допущену натуралізацію, він був скасований і повернутий до суду першої інстанції на новий судовий розгляд зі стадії попереднього розгляду як такий, що принижує гідність потерпілої особи. Тобто суду фактично було запропоновано при попередньому розгляді відповідно до ст. 249-1 КПК України (1003-05) повернути справу прокурору.

Незважаючи на це, при повторному розгляді даної справи суд першої інстанції допустив такі самі порушення, а тому вирок вдруге був скасований з тих самих підстав і вже самим апеляційним судом повернутий на додаткове розслідування (Дарницький районний суд, суддя Сизова Л.А.).

Згідно з частинами 3, 4 і 5 ст. 299 КПК України (1003-05) при визначенні обсягу доказів, що підлягають дослідженню, суд вправі, якщо проти цього не заперечують учасники судового розгляду, визнати недоцільним дослідження доказів стосовно тих фактичних обставин справи та розміру цивільного позову, які ніким не оспорюються. При цьому суд повинен з'ясувати, чи правильно розуміють підсудний та інші учасники судового розгляду зміст цих обставин, чи немає сумнівів у добровільності та істинності їх позиції, а також роз'яснює їм, що в такому випадку вони будуть позбавлені права оспорювати ці фактичні обставини справи та розмір цивільного позову в апеляційному порядку. Якщо для вирішення питання щодо обсягу доказів, які досліджуватимуться, необхідно допитати підсудного, суд вирішує його після допиту підсудного. З урахуванням того, що інші докази, крім показань підсудного, у такому випадку не досліджуються, показання підсудного повинні бути викладені повно. Голослівна відповідь на кшталт "визнаю себе винним" не може бути покладена в основу вироку як доказ.

У тих випадках, коли засуджений оскаржує вирок і посилається на неправильне встановлення судом фактичних обставин справи, саме такі недоліки часто є підставами для скасування вироку.

Прикладом неправильного викладення показань підсудного є вирок Солом'янського районного суду щодо К.А.А. (суддя Христенко Н.Ю.), в якому показання підсудного викладені так: "Допитаний в судовому засіданні К.А.А. свою винність у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 186 КК України (2341-14) , визнав повністю, підтвердивши обставини вчиненого ним злочину".

Подібним чином викладено вирок Дарницьким районним судом (суддя Щасна Т.В.) щодо засудженого Ч.О.І.

Справа Х.Є.О., засудженого Шевченківським районним судом за ч. 2 ст. 185 КК України (2341-14) за вчинення 12 епізодів крадіжок (суддя Левицька Т.В.), розглянута в порядку ч. 3 ст. 299 КК України, показання підсудного викладені так: "Будучи допитаним в судовому засіданні підсудний Х.Є.О. свою вину в пред'явленому обвинуваченні визнав повністю, щиро розкаявся та підтвердив фактичні обставини вчинення злочину, викладені вище". Приблизно в такому обсязі ці показання викладені й у протоколі судового засідання.

Аналогічним чином по справі Ю.О.П. Солом'янський районний суд (суддя Криворот О.О.) підсудний в загальних рисах дав показання про обставини справи, які в обвинуваченні викладені на 15 аркушах. При цьому, як видно з протоколу судового засідання, питання щодо обсягу доказів, які будуть досліджуватися, суд вирішив після роз'яснення підсудному суті обвинувачення, але до його допиту і не з'ясував межі визнання Ю.О.П. своєї вини.

Таке нехтування вимогами кримінально-процесуального закону є підставою для скасування вироку.

Якщо підсудний у судовому засіданні, погодившись на розгляд справи в порядку ч. 3 ст. 299 КПК України (1003-05) , фактично змінив свої показання, які давав на досудовому слідстві, тобто не визнав пред'явленого обвинувачення, суд повинен дослідити всі докази і дати їм оцінку.

Прикладом порушення цих вимог закону є справа М.В.В. Вона обвинувачувалася за ч. 2 ст. 186 КК України (2341-14) в тому, що із застосуванням насильства, яке не є небезпечним для життя та здоров'я, за попередньою змовою з особою, справу щодо якої виділено в окреме провадження, відкрито викрала мобільний телефон у неповнолітнього потерпілого. В судовому засіданні підсудна М.В.В. заперечила застосування насильства і заявила, що потерпілий добровільно дав їй мобільний телефон подзвонити, але особа, матеріали щодо якої виділені в окреме провадження, його забрала.

Не звернувши увагу на те, що підсудна фактично не визнала себе винною, Святошинський районний суд (суддя Бандура І.С.) розглянув справу в порядку ч. 3 ст. 299 КПК України (1003-05) .

Аналогічна помилка допущена суддею Голосіївського районного суду Дмитрук Н.Ю. по справі К.Д.М., засудженого за ч. 2 ст. 307, ч. 2 ст. 309 КК України (2341-14) . Показання підсудного у вироку взагалі не викладені, а з протоколу судового засідання вбачається, що він не визнав фактичні обставини справи.

По справі Д.А.В., засудженого Солом'янським районним судом (суддя Онищенко І.Л.), сторони погодилися на скорочений порядок дослідження доказів у справі, оскільки засуджений зазначив, що визнає себе винним у вчиненні інкримінованих йому злочинів і пояснив, що показання, які він дав на досудовому слідстві, підтримує в повному обсязі. Проте жодних показань він більше не дав, а ті показання, які він давав на досудовому слідстві, судом не досліджувалися. В апеляції Д.А.В. оскаржив вирок, оскільки оспорював обсяг пред'явленого обвинувачення. Оскільки Д.А.В. фактично в суді показань не давав, а інші докази щодо фактичних обставин справи в судовому засіданні не досліджувалися, таке порушення відповідно до вимог ст. 369 КПК України (1003-05) є безумовною підставою для скасування вироку.

По справі Ж.Р.О., обвинуваченого за ч. 1 і 2 ст. 309 та за ч. 1 і 2 ст. 185 КК України (2341-14) , Дарницький районний суд (суддя Росік Т.В.), розглянувши справу в порядку ч. 3 ст. 299 КК України, визнав зайвою кваліфікацію за ч. 1 ст. 309 КК України, оскільки Ж.Р.О. вчинив ще аналогічний злочин, який охоплюється ч. 2 ст. 309 КК України. Проте суд залишив кваліфікацію за ч. 1 та ч. 2 ст. 185 КК України. Таким чином, без проведення судового слідства в повному обсязі суд визнав неправильною кваліфікацію дій підсудного органами досудового слідства і не взяв до уваги рекомендації, які містяться у п. 7 постанови Пленуму Верховного Суду України від 04.06.2010 року № 7 (v0007700-10) "Про практику застосування судами кримінального законодавства про повторність, сукупність і рецидив злочинів та їх правові наслідки".

Аналогічна помилка допущена і Дніпровським районним судом (суддя Федюк О.О.) по справі Я.О.В., засудженого за ч. 3 ст. 185 КК України (2341-14) . Суд, не звернувши увагу на те, що засуджений заперечував проникнення у приміщення, продовжив розглядати справу в порядку ч. 3 ст. 299 КК України, а при кваліфікації злочину виключив одну з кваліфікуючих ознак, а відтак змінив ті фактичні обставини вчинення злочину, які були йому інкриміновані.

Коли під час розгляду справи в порядку ч. 3 ст. 299 КПК України (1003-05) прокурор відповідно до ст. 277 КПК України змінює обвинувачення, неприпустимим є продовження розгляду справи в спрощеному порядку, оскільки ті фактичні обставини, які визнавав підсудний, змінені.

Вироком Святошинського районного суду (суддя Бандура І.С.) засуджено К.О.І. за ч. 3 ст. 307 КК України (2341-14) . В судовому засіданні 12.10.2010 року під час розгляду справи К.О.І. було визнано недоцільним дослідження доказів стосовно тих фактичних обставин справи та кваліфікації дій підсудного, які ніким не оспорювалися. В наступному судовому засіданні прокурор змінив обвинувачення відповідно до ст. 277 КПК (1003-05) , уточнивши дату вчинення злочину та виключивши з обвинувачення кваліфікуючу ознаку "вчинення злочину повторно". Суд, без дослідження доказів у справі, змінив кваліфікацію дій К.О.І., тобто визнав встановленими інші обставини справи, що є неприпустимим під час розгляду справи в порядку, визначеному ст. 299 КПК України.

При зміні обвинувачення у суді на підставі ст. 277 КПК України (1003-05) , якщо воно знайшло своє підтвердження, суд повинен викласти на початку мотивувальної частини вироку формулювання зміненого обвинувачення. Якщо потерпілий підтримує попереднє обвинувачення і воно не знайшло свого підтвердження, суд в тій частині вироку, де дає аналіз доказів, повинен дати оцінку доводам потерпілого і спростувати їх.

Після викладення доведеного обвинувачення суд повинен викласти ставлення підсудного до пред'явленого обвинувачення. Якщо підсудний погодився дати показання, слід навести зміст цих показань таким чином, щоб можна було використати їх як доказ, тобто з наведенням обставин, за яких вчинено злочин, або з наведенням доводів, на які він послався на свій захист.

По справі Г.С.Д. та Р.О.І., які обвинувачувалися за ч. 2 ст. 368 КК України (2341-14) , Солом'янський районний суд (суддя Москалюк В.М.) перекваліфікував їх дії. Однак у мотивувальній частині вироку спочатку виклав обвинувачення, яке їм пред'являлося досудовим слідством, потім ставлення підсудних до обвинувачення, мотиви зміни судом обвинувачення і лише після цього - формулювання обвинувачення, визнаного судом доведеним. Наведене свідчить про недотримання вимог ст. 334 КПК України (1003-05) .

Подібна помилка допущена Солом'янським районним судом (суддя Криворот О.О.) по справі по обвинуваченню М.А.А. та М.С.А. за ч. 2 ст. 296 КК України (2341-14) . Їх дії судом були перекваліфіковані на ст. 293 КК України, однак при формулюванні доведеного обвинувачення суд виклав те обвинувачення, яке було пред'явлене досудовим слідством.

Прийнявши визнання підсудного як належний і допустимий доказ, суд має навести у вироку сукупність інших доказів на його обґрунтування.

Якщо підсудний у судовому засіданні змінив показання, які давав на досудовому слідстві, суд повинен ретельно перевірити як ті, так і інші показання, з'ясувати причину їх зміни і в результаті ретельного дослідження дати їм у вироку належну оцінку в сукупності з іншими доказами, що є у справі. Коли суд в основу вироку кладе ті показання підсудного, в яких він зізнався у вчиненні злочину, але в подальшому заявив, що дав їх внаслідок застосування насильства, суду слід відкласти розгляд справи для перевірки його заяви, яка є фактично заявою про злочин і повинна бути перевірена відповідно до вимог ст. 97 КПК України (1002-05) .

Недодержання цих вимог судом може бути підставою для скасування вироку. Як приклад можна навести справу щодо засудженого Солом'янським районним судом Б.В.А. за ч. 2 ст. 185 КК України (2341-14) (суддя Криворот О.О.). На досудовому слідстві Б.В.А. в явці з повинною, поясненнях оперуповноваженому, в показаннях як підозрюваного підтверджував вчинення злочину. Однак в подальшому він заперечив свою участь у ньому. Проте ані слідчий, в провадженні якого перебувала справа, ані суд не з'ясували причини, через які Б.В.А. змінив своє ставлення до злочину і відмовився від попередніх пояснень та показань, а також явки з повинною. Суд, пославшись у вироку на явку з повинною Б.В.А. як на доказ обвинувачення, зазначив, що вона написана власноруч без будь-якого фізичного або психологічного впливу і не перевірив інші доводи підсудного.

Як видно зі змісту апеляції, Б.В.А. себе обмовив внаслідок застосування до нього насильства працівниками міліції на досудовому слідстві.

Оскільки за своєю правовою природою твердження Б.В.А. є повідомленнями про вчинення злочину, не можна постановлювати рішення, в основу якого покладені докази, допустимість яких не перевірена. Тому вирок суду, як постановлений з істотним порушенням вимог кримінально-процесуального закону, скасовано.

З аналогічних підстав скасовано вирок щодо Р.В.А., засудженого Солом'янським районним судом (суддя Москалюк В.М.).

За змістом ст. 334 КПК України (1003-05) обвинувачення має бути обґрунтовано конкретними доказами за кожним епізодом, визнаним судом доведеним. Суду належить дати аналіз усіх зібраних у справі доказів, тобто всіх фактичних даних, які містяться в показаннях підсудних, свідків, потерпілих, у висновку експерта та інших джерелах доказів, які підтверджують чи спростовують обвинувачення, не обмежуючись лише зазначенням прізвища свідка, потерпілого або назви проведеної експертизи. З показань підсудного, потерпілого, свідка у вироку слід наводити лише ті, в яких йдеться про фактичні дані, що стосуються доказуваної обставини. Вони повинні нести смислове навантаження, викладатися без зайвих подробиць, які не впливають на встановлення фактичних обставин справи. Їх зміст повинен бути узагальнюючим та таким, що підтверджує ту чи іншу обставину, яка має значення у справі, та сформульований діловою, юридичною мовою.

Аналіз вивчених справ показує, що більшість суддів дотримуються цих рекомендацій. Однак інколи судді, викладаючи у вироку показання підсудних, потерпілих, свідків, наводять усі показання цих осіб, а не лише ті, що мають значення у справі, у зв'язку з чим вирок перетворюється на повторення протоколу судового засідання, є складним для сприйняття, що погіршує якість судового документа. Деякі судді показання викладають від першої особи, дослівно.

Так, по справі К.В.Ф. (Деснянський районний суд, суддя Дігтяр І.Р.) викладені показання підсудного та свідка від першої особи (тобто як протокол судового засідання), потерпілого - від третьої особи, при цьому дуже об'ємно, з подробицями, які не мають значення для справи, серед яких є і такі: "Я запитав, чи можна так робити, адже я не є господарем автомобіля, він відповів, що це можливо. Ми домовилися зустрітись через декілька годин. Ми знову зустрілись, сіли в авто і поїхали шукати нотаріуса. Ми їхали по вул. Ш. Алейхема, там був нотаріус. Н. запропонував піти туди, ми перейшли дорогу. Н. сказав, що піде запитає, чи працює контора сьогодні, зайшов до нотаріуса, через деякий час вийшов і сказав, що потрібно зачекати".

Це незначний фрагмент показань підсудного.

Показання потерпілого викладені так: "...Після чого пішли до нотаріуса. Оформляли генеральну довіреність, тому що не було грошей на постановку автомобіля на облік. У нотаріуса підсудний надав паспорт громадянина України і техпаспорт на автомобіль, нотаріус виписала довіреність. Він (Н.) особисто паспорт, який надав підсудний, не дивився. Підсудний надав два документи, про те, чи давав той ідентифікаційний код, не пам'ятає. Нотаріус встановила особу, як вона це робила, не бачив, дала підсудному довіреність, щоб він в ній розписався. Підсудний підписував довіреність в рукавицях, на що нотаріус, посміхнувшись, сказала: "Боїтеся залишити відбитки", підсудний також усміхнувся та поставив підпис...".

Отже, стиль документа далекий від ділового, перевантажений зайвими подробицями, а тому не може сприйматися як акт від імені держави.

З аналогічними недоліками викладено вироки Печерського районного суду щодо Х.М.М. та К.Ю.В. (суддя Карабань), Солом'янського районного суду щодо С.О.В. (суддя Мельник В.В.).

В основу вироку можуть бути покладені лише достовірні докази, досліджені у судовому засіданні. На докази, які не перевірені в суді, не можна посилатися у вироку.

У вже наведеному прикладі по справі Б.В.А. суд у вироку як на доказ обвинувачення, крім зазначеного, послався також на показання свідка С.О.А. на досудовому слідстві. Між тим згідно із ст. 306 КПК України (1003-05) оголошення показань свідка допускається лише у тому випадку, якщо явка його неможлива.

З протоколу судового засідання вбачається, що свідок С.О.А. 9 березня 2010 року з'явився у судове засідання, однак, посилаючись на те, що він неповнолітній, відмовився давати показання без участі його представника. Прокурор та суд із цим погодилися і не допитали його. Проте поза увагою суду залишилася та обставина, що регламентований ст. 307 КПК України (1003-05) порядок допиту неповнолітнього свідка стосується лише осіб, які не досягли 16 років, в той час як свідку С.О.А. на момент виклику в судове засідання виповнилося 17 років. Даних про те, що свідок С.О.А. після цього викликався до суду на інше судове засідання, в матеріалах справи немає. За таких підстав суд не повинен був посилатися на показання цього свідка на досудовому слідстві як на доказ обвинувачення.

Керуючись законом, суд у вироку повинен дати остаточну оцінку доказам щодо їх допустимості, достовірності та достатності для вирішення питань, зазначених у ст. 324 КПК України (1003-05) .

Висновки суду щодо оцінки доказів належить викласти в точних і категоричних судженнях, які б виключали сумніви з приводу достовірності того чи іншого доказу. Прийняття одних і відхилення інших доказів судом повинно бути обов'язково мотивованим у вироку.

Вироком Оболонського районного суду засуджено Ч.М.М. за вчинення злочину, передбаченого ч. 2 ст. 185 КК України (2341-14) . Засуджений, заперечуючи свою участь у вчиненні злочину, зазначав, що він разом з приятелем з 17 до 18 год. був в іншому місці і не міг вчинити крадіжку. Потерпілий та свідки - співробітники міліції вказували на різний час вчинення злочину 17 - 18 год. та 21 год. Не усунувши суперечності, суд визнав показання потерпілих та вказаних свідків послідовними і поклав їх в основу вироку. Відтак висновки суду не відповідають усім фактичним обставинам справи, ґрунтуються на суперечливих доказах, достовірність яких викликає сумнів.

На порушення вимог ст. 334 КПК України (1003-05) деякі суди не наводять доказів, на яких ґрунтується висновок про доведеність обвинувачення, або ж обмежуються перерахуванням доказів, не аналізуючи їх.

Як приклад можна навести вирок Дніпровського районного суду (суддя Метелешко О.В.), яким засуджено Б.Ю.М. за ч. 2 ст. 263 КК України (2341-14) . З вироку вбачається, що підсудний в судовому засіданні винним себе не визнавав. Суд на обґрунтування винності зазначив, що "його вина підтверджується зібраними та дослідженими доказами у справі, а саме: висновком повторної судово-трасологічної експертизи, протоколом огляду, протоколом допиту в якості підозрюваного та обвинуваченого, дослідженими та оголошеними показами свідків К.І.І., Г.О.С., Л.Л.В., Л.Т.Г.".

Про те, що у тексті застосовані терміни, які не відповідають термінології КПК (1001-05) , буде зазначено нижче. Однак, як видно з вироку, суд не розкрив змісту наведених доказів, а тому не зрозуміло, що вони підтверджують.

Аналогічним чином цим суддею викладено вирок щодо Л.А.О., засудженого за ч. 1 ст. 121 КК України (2341-14) (Дніпровський районний суд, суддя Метелешко О.В.).

По справі К.С.П. (Солом'янський районний суд, суддя Криворот О.О.), засудженого за ч. 2 ст. 201 КК України (2341-14) за контрабанду, при наведенні доказів суд у вироку виклав показання свідка Б.І.В., його колишньої дружини, в яких вона, негативно характеризуючи К.С.П., вказала, що він не приділяє уваги вихованню дітей. Отже, суд не обґрунтував, що підтверджує цей доказ у вчиненні контрабанди і чи є він належним взагалі.

При цьому, виклавши мотивувальну частину на 50 аркушах і перелічивши докази, суд не розкрив їх зміст, не дав аналізу та оцінки, а тому не зрозуміло, які обставини, що стосуються справи, вони підтверджують.

Відповідно до вимог ч. 2 ст. 323 КПК України (1003-05) суд обґрунтовує вирок лише на тих доказах, які були розглянуті в судовому засіданні й не може посилатися на обставини, які, хоч і були встановлені на досудовому слідстві, але не перевірені в суді.

В порушення цих вимог Подільський районний суд (суддя Зубець Ю.Г.) по справі Л.С.В., засудженого за ч. 1 ст. 366, ч. 2 ст. 191 КК України (2341-14) , на підтвердження його вини послався на докази, які не були перевірені в судовому засіданні.

Згідно з ч. 3 ст. 62 Конституції України (254к/96-ВР) обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом. У зв'язку з цим у п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 1997 р. № 7 (v0007700-97) "Про посилення судового захисту прав та свобод людини і громадянина" роз'яснено, що судам при розгляді кожної справи необхідно перевіряти, чи були докази, якими органи досудового слідства обґрунтовують висновки про винність особи у вчиненні злочину, одержані відповідно до норм КПК (1003-05) . Якщо суд встановить, що ті чи інші докази були одержані незаконним шляхом, то суди повинні визнавати їх недопустимими і не враховувати при обґрунтуванні обвинувального вироку.

Солом'янський районний суд (суддя Москалюк В.М.) як на доказ вини Р.В.А., засудженого за ч. 2 ст. 307 та ч. 2 ст. 309 КК України (2341-14) , послався на показання особи, яка робила оперативні закупки наркотичних засобів і діяла під вигаданим прізвищем "П.С.М.". Однак показання цієї особи суперечливі, в судове засідання вона не з'явилася, а згідно з довідкою головуючого судді він ознайомився з матеріалами ОРС і впевнився, що ця особа 04.01.2011 року померла. Проте жодних даних, які б підтверджували смерть, у матеріалах справи немає. В матеріалах справи також відсутні будь-які дані про порушення оперативно-розшукової справи відповідно до положень ст. 9 Закону України "Про оперативно-розшукову діяльність" (2135-12) . Крім того, оперативні закупки проводилися 05.01.2010 року та 22.04.2010 року на підставі лише однієї постанови про оперативну закупку наркотичного засобу від 18.11.2009 року, що не відповідає вимогам ст. 5 Закону України "Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів та зловживання ними" (62/95-ВР) .

Після першої оперативної закупки було порушено кримінальну справу за ч. 2 ст. 307 КК України (2341-14) і за поданням слідчого постановою суду від 17.02.2010 року одержано дозвіл на проведення обшуку житла Р.В.А. Дана постанова стала також підставою для проведення обшуку після оперативної закупки 22.04.2010 року. Однак суд першої інстанції не звернув увагу на те, що кримінальна справа по другому епізоду закупки була порушена лише 25.04.2010 року.

Скасовуючи вирок з направленням справи на новий судовий розгляд, суд апеляційної інстанції вказав на необхідність перевірки цих доказів з огляду на їх допустимість, перевірки алібі Р.В.А. та аналізу і оцінки всіх доказів по справі.

Згідно зі ст. 334 КПК України (1003-05) , рекомендацій, які містяться в п.п. 15, 18 постанови Пленуму Верховного Суду України від 29.06.90 року № 5 (v0005700-90) , з наступними змінами, "Про виконання судами України законодавства і постанов Пленуму Верховного Суду України з питань судового розгляду кримінальних справ і постановлення вироку", формулювання недоведеної частини пред'явленого підсудному обвинувачення з наведенням підстав, з яких воно визнане недоведеним, повинно бути викладено після доказів, якими обгрунтовано доведену частину обвинувачення. Мотивування у вироку висновків щодо кваліфікації злочину полягає у зіставленні ознак установленого судом злочинного діяння та ознак злочину, відповідальність за який передбачена тією чи іншою статтею кримінального закону, його частиною або пунктом, і формулюванні висновку про їх відповідність.

Однак деякі судді проявляють неуважність, яка може стати підставою для зміни, а то й скасування вироку.

Так, вироком Дніпровського районного суду засуджено за ч. 1 ст. 309 КК України (2341-14) М.П.Ю. (суддя Губська О.А.). При формулюванні доведеного обвинувачення суд зазначив, що М.П.Ю. незаконно придбав та зберігав психотропну речовину - метамфетамін без мети збуту, а кваліфікував його дії як незаконне придбання та зберігання наркотичних засобів без мети збуту. Прокурор в апеляції просив вирок скасувати в частині кваліфікації дій засудженого і постановити новий вирок. Апеляційний суд апеляцію задовольнив частково, вніс зміни до мотивувальної частини вироку, зазначивши, що М.П.Ю. вчинив незаконне придбання, зберігання, перевезення наркотичних засобів без мети збуту, а не незаконне придбання, зберігання психотропних речовин без мети збуту.

Іноді судді при мотивуванні кваліфікації злочину вживають формулювання, які не відповідають диспозиції статті, за якою кваліфіковані дії підсудного. Так, у вироку щодо Б.О.Ю. (Печерський районний суд, суддя Медушевська А.О.) суд зазначив: "Діяння, вчинене підсудним Б.О.Ю., є суспільно небезпечним і підлягає кваліфікації за ч. 2 ст. 185 КК України (2341-14) як умисні дії, безпосередньо спрямовані на повторне таємне викрадення майна".

При призначенні кримінального покарання деякі судді, крім вимог, передбачених ст. 65 КК України (2341-14) , ч. 2 ст. 334 КПК України (1003-05) , мотивуючи призначення покарання, зайве вказують, що враховано "ступінь і суспільну небезпеку вчиненого злочину", хоча ст. 65 КК України передбачено, що суди при призначенні покарання повинні врахувати ступінь тяжкості вчиненого злочину (Дніпровський районний суд, суддя Метелешко О.В. по справі Л.А.О., Шевченківський районний суд, суддя Левицька Т.В. по справі Х.Є.О., Солом'янський районний суд, суддя Зелінська М.В. по справі П.В.А.). Однак КК України не передбачено врахування при призначенні покарання ступеня суспільної небезпеки вчиненого злочину, таке формулювання містилося в редакції до ст. 39 КК України 1960 року (2001-05) .

Суди, як правило, розмежовують і зазначають у вироках окремо обставини, які обтяжують чи пом'якшують покарання, що відповідає загальним засадам призначення покарання. Якщо суд враховує стан здоров'я підсудного як обставину, що пом'якшує покарання, або як дані про особу, то не слід зазначати у вироку, на які саме захворювання страждає ця особа. З огляду на наведене, по вже вказаній справі Х.Є.О., у вироку некоректно зазначено, що "суд враховує його стан здоров'я, а саме, що підсудний хворіє на туберкульоз та СНІД". Достатньо було вказати, що він хворіє на ряд тяжких захворювань.

Відповідно до ст. 65 КК України (2341-14) встановлення обставин, які пом'якшують та обтяжують покарання, має значення для правильного його призначення, тому судам необхідно всебічно досліджувати матеріали справи щодо наявності таких обставин і наводити у вироку мотиви прийнятого рішення.

Наведений у ч. 1 ст. 66 КК України (2341-14) перелік обставин, які пом'якшують покарання, не є вичерпним. Проте визнання обставини такою, що пом'якшує покарання, має бути вмотивоване у вироку. Визнання вини у ст. 66 КК України не зазначена як обставина, що пом'якшує покарання, така поведінка може свідчити про активне сприяння розкриттю злочину (вже згадана справа Б.О.Ю.).

Деякі судді неправильно вказують, що враховують обставини, які пом'якшують (обтяжують) відповідальність, замість визначеного терміну "покарання" (вирок по справі П.В.Л., Солом'янський районний суд, суддя Зелінська М.Б.).

Суди не завжди враховують, що перелік обставин, передбачених ст. 67 КК України (2341-14) , є вичерпним, і неправильно визнають обставинами, що обтяжують покарання ті, які не передбачені цією статтею, зокрема, що підсудний не визнав своєї вини, не розкаявся, не відшкодував завдану злочином шкоду тощо. Деякі суди до обставин, що обтяжують покарання, зараховують ознаки злочину, за який засуджується особа. Однак відповідно до ч. 4 ст. 67 КК України, якщо будь-яка з обставин, що обтяжує покарання, передбачена в статті Особливої частини цього Кодексу як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, суд не може ще раз враховувати її при призначенні покарання як таку, що його обтяжує.

Так, Дарницьким районним судом (суддя Дубас В.А.) по справі М.В.В., який раніше судимий за ч. 3 ст. 185 КК України (2341-14) і обвинувачувався за ч. 2 ст. 15, ч. 2 ст. 185 КК України, суд як обставину, що обтяжує покарання, визнав рецидив злочину.

Аналогічної помилки припустився і Дніпровський районний суд (суддя Федосеєв С.В.) по справі М.М.В., засудженого за ч. 2 ст. 186 КК України (2341-14) , Дніпровського районного суду (суддя Левко В.Б.) по справі Л.В.М., засудженого за ч. 2 ст. 190 КК України.

Неправильним є визнання обставини, що обтяжує покарання, настання тяжких наслідків, завданих вбивством, оскільки саме такі наслідки входять в диспозицію ст. 115 КК України (2341-14) (Святошинський районний суд по справі Ф.О.В., суддя Бандура І.С.).

Відповідно до ч. 2 ст. 334 КПК України (1003-05) суд зобов'язаний мотивувати призначення покарання у виді позбавлення волі, якщо санкція кримінального закону передбачає й інші покарання, не пов'язані з позбавленням волі; звільнення під відбування покарання з випробуванням; призначення покарання нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції статті Особливої частини КК (2341-14) , або перехід до іншого, більш м'якого основного виду покарання, не зазначеного в санкції статті за цей злочин. Проте деякі місцеві суди не дотримуються зазначених вимог закону та належним чином не мотивують призначене засудженим покарання.

Так, у мотивувальній частині вироку щодо підсудного П.В.А., обвинуваченого за ч. 1 ст. 286 КК України (2341-14) (Солом'янський районний суд, суддя Зелінська М.Б.), суд обґрунтував призначення покарання у виді обмеження волі, однак жодним чином не мотивував застосування ст. 75 КК України.

Мають місце вироки, в яких покарання визначається ще в мотивувальній частині, що є неприпустимим.

По справі К.О.В., У.М.П. і Ф.О.В. після зазначення обставин, які суд враховує при призначенні покарання, суд визначив покарання за кожний злочин, а потім за сукупністю відповідно до ст. 70 КК України (2341-14) . Тобто виклав резолютивну частину вироку (Святошинський районний суд, суддя Сержанюк А.С.).

Відповідно до ст. 89 КК України (2341-14) такими, що не мають судимості, визнаються особи, засуджені відповідно до ст. 75 КК України, якщо протягом іспитового строку вони не вчинять нового злочину і якщо протягом зазначеного строку рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням не було скасоване з інших підстав, передбачених законом.

Вироком суду Ж.І.В. була засуджена за ч. 1 ст. 309 КК України (2341-14) на один рік позбавлення волі з випробуванням з іспитовим строком 1 рік. Другий злочин вона вчинила 21.04.2010 року, за який засуджена Солом'янським районним судом (суддя Педенко А.М.) на 3 роки позбавлення волі. На підставі ст. 71 КК України до призначеного покарання їй приєднано частково невідбуте покарання за попереднім вироком і остаточне покарання призначено у виді позбавлення волі на 3 роки 6 місяців. Отже, суд не звернув увагу на те, що другий злочин було вчинено після закінчення іспитового строку, рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням не скасовувалося, а тому судимість у Ж.І.В. відповідно до ст. 89 КК України погашена. Та обставина, що засуджена не звільнялася судом від призначеного їй покарання, жодним чином не впливає на правові наслідки, передбачені ст. 89, 71 КК України.

Згідно з ч. 5 ст. 334 КПК України (1003-05) у вироку необхідно мотивувати вирішення цивільного позову в кримінальній справі, керуючись при цьому ст. 28, 328 КПК, відповідними нормами ЦПК України (1618-15) та роз'ясненнями, що містяться у постанові Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1989 року № 3 (v0003700-89) "Про практику застосування судами України законодавства про відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної злочином, і стягнення безпідставно нажитого майна", з наступними змінами. Але деякі судді в мотивувальній частині вироку при задоволенні цивільного позову не мотивують своїх висновків щодо розміру сум, які підлягають стягненню та щодо визначення осіб, які повинні відшкодовувати завдану шкоду.

Так, у мотивувальної частини вироку по вже наведеній справі Х.Є.О. нічого не вказано про наявність цивільного позову, однак з резолютивної частини вироку видно, що із засудженого стягнуто певні суми па користь 10 потерпілих.

Мають місце випадки, коли суди зменшують розмір матеріальної та моральної шкоди і частково задовольняють позови потерпілих, не мотивуючи таке рішення.

Деякі суди без наведення мотивів залишають цивільні позови без розгляду і не враховують, що згідно зі ст. 291 і 328 КПК України (1003-05) цивільний позов при постановленні вироку може бути залишено без розгляду лише у разі виправдання підсудного за відсутністю складу злочину або неявки цивільного позивача чи його представника у судове засідання. Суд першої інстанції не вправі передавати вирішення питання про розмір цивільного позову на розгляд у порядку цивільного судочинства, оскільки положеннями КПК це не передбачено.

По справі Н.М.Я. (Дніпровський районний суд, суддя Дзюба О.А.), який внаслідок порушень Правил дорожнього руху (1306-2001-п) заподіяв потерпілій тілесні ушкодження середньої тяжкості та насмерть збив коня, суд залишив позов цивільного позивача - власника коня без розгляду, не вказавши причини. Цивільний позивач оскаржив вирок суду, однак апеляція залишена без задоволення, виходячи з таких міркувань. Досудовим слідством Н.М.Я. не пред'являлося обвинувачення у заподіянні шкоди внаслідок загибелі коня. Відповідно до п. 24 рекомендацій, які містяться у постанові Пленуму Верховного Суду України від 2 липня 2004 року № 13 (v0013700-04) "Про судову практику застосування законодавства, яким передбачені права потерпілих від злочинів", не підлягають розгляду в кримінальній справі позови про відшкодування шкоди, що не випливають із пред'явленого обвинувачення.

Якщо по справі на користь цивільного позивача стягується декілька сум, наприклад за заподіяння майнової і немайнової (моральної) шкоди, то рекомендується після мотивування розміру відшкодування зробити складання всіх сум, аби резолютивну частину вироку не перезавантажувати.

У тому випадку, коли цивільний позов не заявлений, або коли вартість судових витрат відшкодована, не слід і писати про це у вироку. Як приклад, що такі випадки мають місце, можна навести вирок Дніпровського районного суду щодо Б.Ю.М. (суддя Метелешко О.В.). У мотивувальній та резолютивній частинах цього вироку вказано, що цивільний позов не заявлено, а судові витрати за проведення декількох експертиз (які перелічені) сплачені. Тобто ці формулювання не мають наказового характеру, а тому є зайвими.

Відповідно до ст. 335 КПК України (1003-05) у резолютивній частині вироку суд підсумовує те, що викладено в його мотивувальній частині.

Перехід у вироку від мотивувальної до резолютивної частини слід зазначати словом "засудив". Але деякі судді вживають слово "присудив", а по справах Шевченківського районного суду щодо засуджених С.О.В. за ч. 2 ст. 368 КК України (2341-14) , Р.С.С. за ч. 1 ст. 309 КК України, суд безпідставно вказав "постановив", що не можна визнати правильним.

Відповідно до ч. 1 ст. 335 КПК України (1003-05) у резолютивній частині обвинувального вироку мають бути зазначені: прізвище, ім'я та по батькові підсудного; кримінальний закон, за яким його визнано винним; покарання, призначене підсудному за кожним з обвинувачень, що визнані судом доведеними; остаточна міра покарання, обрана судом; початок строку відбуття покарання; тривалість іспитового строку, якщо застосовано звільнення від відбування покарання з випробуванням; рішення про цивільний позов; рішення про речові докази і судові витрати; рішення про залік попереднього ув'язнення; рішення про запобіжний захід до набрання вироком законної сили і вказівка про порядок і строк оскарження вироку.

Мають місце випадки, коли кваліфікація дій підсудного в мотивувальній частині не відповідає закону, за який його засуджено.

Голосіївським районним судом (суддя Бойко О.В.) П.О.В. визнано винним у закінченому замаху на відкрите викрадення чужого майна із застосуванням насильства, яке не є небезпечним для життя та здоров'я (ч. 2 ст. 15, ч. 2 ст. 186 КК України (2341-14) ), а в резолютивній частині вироку помилково визнав його винним у вчиненні закінченого злочину, тобто за ч. 2 ст. 186 КК України.

Деякі суди при призначенні покарання особі згідно зі ст. 70 КК (2341-14) за сукупністю злочинів не вказують, яким шляхом (поглинення менш суворого покарання більш суворим або шляхом повного чи часткового складання) це покарання призначене. Так само не завжди вказують принцип приєднання покарань за сукупністю вироків відповідно до ст. 71 КК України.

Так, Дарницьким районним судом (суддя Дубас В.А.) по справі М.В.В. при призначенні остаточного покарання за сукупністю вироків не зазначив, який принцип застосував.

Непоодинокі помилки допускаються судами при застосуванні 70 КК України (2341-14) у тому випадку, коли після постановлення вироку, яким призначено покарання у виді позбавлення волі з випробуванням, встановлено, що засуджений винен ще в іншому злочині, вчиненому до постановлення попереднього вироку. Як зазначено в п. 23 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24.10.2003 року № 7 (v0007700-03) "Про практику застосування призначення судами кримінального покарання", коли особа, щодо якої було застосоване звільнення від відбування покарання, вчинила до постановлення вироку в першій справі інший злочин, за який вона засуджується до покарання, що належить відбувати реально, застосування принципів поглинення, часткового чи повного складання призначених покарань не допускається. За таких умов кожний вирок виконується самостійно. Проте деякі судді нехтують цими рекомендаціями і помилково застосовують в таких випадках принципи поглинання чи складання покарань.

Як приклад можна навести вирок Голосіївського районного суду від 14 серпня 2010 року (суддя Валігура Д.М.) щодо Ш.М.Р., якому, як вказано у вироку, покарання за цим вироком призначено у виді позбавлення волі строком на 3 роки 3 місяці. За сукупністю злочинів відповідно до ч. 4 ст. 70 КК України (2341-14) за сукупністю злочинів шляхом поглинення менш суворого покарання за вироком від 14.06.2010 року, яким Ш.М.Р. засуджено на 3 роки позбавлення волі з випробуванням з іспитовим строком на 2 роки і остаточне покарання призначено у виді позбавлення волі строком на 3 роки 3 місяці.

Пленум Верховного Суду України у п. 8 постанови "Про практику призначення судами кримінального покарання" від 24.10.2003 року № 7 (v0007700-03) , з наступними змінами, роз'яснив, що суд може призначити особі, винній у вчиненні декількох злочинів, більш м'яке покарання, ніж передбачене законом, окремо за кожний злочин або тільки за один із них і остаточно визначити покарання за правилами ст. 70 КК (2341-14) . Застосування положень ст. 69 КК до покарання, призначеного за сукупністю злочинів чи сукупністю вироків, є неприпустимим.

Аналіз вивчених справ показує, що суди в резолютивній частині вироку при призначенні більш м'якого покарання, ніж передбачено законом, не завжди посилаються на ст. 69 КК України (2341-14) (Солом'янський суд, суддя Мозолевська О.М. по справі щодо К.А.В.).

Статтею 75 КК України (2341-14) визначено умови звільнення від відбування покарання з випробуванням. За змістом цього закону покладення на засудженого обов'язків є обов'язковим. Перелік обов'язків, які може покласти суд, визначений в ст. 76 КК України. З наведеного випливає, що суд не має права не покладати обов'язки на засудженого, звільненого від покарання з випробуванням. Але зустрічаються помилки при застосуванні вказаних положень закону.

Так, щодо засудженого Г.Р.В. за ч. 1 ст. 309 КК України (2341-14) з застосуванням ст. 75 КК України Дарницьким районним судом м. Києва (суддя Дубас В.А.) не покладено обов'язків, що унеможливлює виконання вироку.

Суди у резолютивній частині вироку, покладаючи на засуджених певні обов'язки відповідно до ст. 76 КК України (2341-14) , пов'язані з контролем органів кримінально-виконавчої інспекції, називають цей орган кримінально-виконавчою системою (Святошинський районний суд, суддя Скорін А.В. по справі К.А.В.), що є неправильним.

Відповідно до положень ст. 11, 86 Кримінально-виконавчого кодексу України (1129-15) місце, де буде відбувати покарання засуджений, у тому числі у виді позбавлення волі, визначається центральним органом виконавчої влади з питань виконання покарань.

Однак зустрічаються випадки, коли суд в резолютивній частині вироку помилково вказує, що покарання у виді позбавлення волі засуджений повинен відбувати в кримінально-виконавчій установі закритого типу (справи Ф.О.О., Б.А.О., Святошинський районний суд, суддя Бандура І.С.).

При засудженні особи до покарання у виді позбавлення волі й звільненні її від покарання з випробуванням застосування додаткового покарання у виді конфіскації майна відповідно до ст. 77 КК України (2341-14) не передбачено. Проте такі помилки мають місце (Печерський районний суд, суддя Тарасюк К.Е. по справі С.О.Д.).

Усупереч вимогам ч. 1 ст. 59 КК (2341-14) судді по-різному формулюють додаткове покарання у виді конфіскації майна, не досить конкретно, без вказівки на його обсяг. Але у п. 19 вказаної постанови Пленуму Верховного Суду України від 24.10.2003 року № 7 (v0007700-03) роз'яснено, що у вироку має бути зазначено, конфіскується все майно чи його частина, оскільки неконкретне визначення цього додаткового покарання може викликати сумніви щодо його правильності та унеможливити виконання вироку в частині конфіскації майна. Такі вироки при надходженні апеляцій змінюються або навіть скасовуються з постановленням нового вироку в цій частині

Як приклад можна навести вирок Дніпровського районного суду (суддя Бовкун Е.М.), яким засуджено В.О.В. за ч. 2 ст. 307 КК України (2341-14) на 5 (п'ять) років позбавлення волі з конфіскацією всього рухомого майна, що належить В.О.В. на праві власності.

Вироком Солом'янського районного суду (суддя Губко А.О.) засуджено Є.С.І. та П.В.В. за ч. 2 ст. 307 КК України (2341-14) до позбавлення волі з конфіскацією майна, що належить їм на праві власності, без зазначення всього майна чи його частки.

Аналогічна помилка допущена Печерським районним судом по справі Х.М.М. та К.Ю.В. (суддя Карабань В.М.).

Мають місце призначення додаткового покарання у виді конфіскації майна неповнолітнім, що суперечить ч. 2 ст. 98 КК України (2341-14) (Солом'янський районний суд, суддя Мозолевська О.М. по справі Ж.Д.О.).

У деяких випадках суди допускають порушення вимог ст. 77 КК (2341-14) , згідно з якою, призначаючи особі додаткове покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, суд повинен вказати у вироку ті конкретні посади або конкретний вид діяльності, права обіймати чи займатися якими вона позбавляється.

Так, по справі С.О.В., начальника відділу охорони праці на залізничному транспорті, засудженого Шевченківським районним судом за ч. 2 ст. 368 КК України (2341-14) , призначено додаткове покарання у виді позбавлення права обіймати посади, пов'язані з наглядом за дотриманням вимог законодавства у будь-якій сфері на три роки. Крім того, у резолютивній частині вироку при вирішенні питання про запобіжний захід вказано, що підписку про невиїзд слід скасувати після набрання вироком законної сили, хоча запобіжний захід і застосовується лише до набрання вироком законної сили.

Ухвалою апеляційного суду вирок у частині призначення додаткового покарання скасований, С.О.В. позбавлений права обіймати посади, пов'язані з виконанням функцій представника влади строком на 3 роки.

Коли санкція закону передбачає обов'язкове додаткове покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю, або конфіскацію майна, суд має право не застосовувати це покарання лише за наявності підстав для застосування положень ст. 69 КК України (2341-14) .

Проте деякі судді припускаються помилок. Як приклад можна навести справу щодо Р.А.Ф., засудженого Подільським районним судом 11 березня 2011 року за ч. 1 ст. 368 КК України (2341-14) (суддя Ноздряков С.В.). Постановляючи вирок, суд не звернув увагу на те, що санкція ч. 1 ст. 368 КК України, яка діяла на момент вчинення злочину, передбачала обов'язкове додаткове покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю і не застосував таке покарання. Тому вирок у цій частині скасований та постановлений новий вирок, яким Р.А.Ф. призначено додаткове покарання у виді позбавлення права займати посади, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих обов'язків в усіх державних установах та організаціях, а також підприємствах з державною та комунальною формами власності строком на 2 роки.

При вчиненні злочину кількома особами, до яких потерпілий пред'являє позов як до співвиконавців, матеріальна відповідальність настає у солідарному порядку. Однак деякі суди, задовольняючи цивільні позови, в резолютивній частині вироку не зазначають, з кого саме необхідно провадити стягнення і в який спосіб - солідарно чи в частках.

Деякі судді в резолютивній частині вироку не вказують, де знаходяться речові докази, не посилаються на аркуші справи постанови, якою предмет визнаний речовим доказом, що ускладнює виконання вироку.

Згідно з ч. 2 ст. 93 КПК (1001-05) при визнанні підсудного винним суд постановляє стягнути з нього судові витрати. У тому випадку, коли винними буде визнано декількох осіб, суд постановляє, в якому розмірі мають бути стягнені витрати із кожного з них, ураховуючи при цьому ступінь вини та майновий стан засуджених. Але мають місце випадки, коли суди постановляють стягнути судові витрати із засуджених без урахування зазначених вимог, тобто солідарно.

Так, по справі П.А.В. та С.О.В., засуджених Печерським районним судом (суддя Смик М.І.), по справі Г.О.М., П.А.О. та Г.Д.М., засуджених Солом'янським районним судом (суддя Мозолевська О. М.) стягнуто судові витрати солідарно, у зв'язку з чим апеляційною інстанцією у вироки внесено зміни.

В резолютивній частині вироку також слід зазначати банківські реквізити юридичних осіб, на користь яких провадиться стягнення.

Відповідно до ст. 342 КПК України (1003-05) при засудженні особи до покарання, не пов'язаного з позбавленням волі, підсудний повинен бути звільнений з-під варти. Таке покарання, як арешт, обмеження волі згідно із ст. 50 КК України (2341-14) , за видами покарань не є позбавленням волі, а тому у випадку коли особи, засуджені до арешту, на момент постановлення вироку знаходяться під вартою, підлягають негайному звільненню з-під варти.

Вивченням справ встановлено, що при вирішенні цього питання судді припускаються помилок. Так, вироком Дніпровського районного суду м. Києва (суддя Курило А.В.) О.Д.В. та С.А.С. засуджено за ч. 2 ст. 185 КК України (2341-14) на 5 місяців арешту, проте суд запобіжний захід у виді взяття під варту залишив без зміни. По справі Ц.Р.В. Дніпровський районний суд, засудивши його 10 листопада 2010 року за ст. 395 КК України до одного місяця арешту, обрав щодо нього запобіжний захід у виді взяття під варту (суддя Козачук О.М.). Апеляційною інстанцією за результатами розгляду апеляції прокурора 7 лютого 2011 року Ц.Р.В. запобіжний захід було змінено на підписку про невиїзд, а його з-під варти звільнено.

Додержання вимог ст. 335 КПК України (1003-05) при складанні резолютивної частини вироку є необхідною умовою забезпечення його подальшого виконання, уникнення необґрунтованої тяганини під час виконання вироку та звернення до суду зацікавлених осіб для вирішення питання в порядку, передбаченому ст. 409 КПК.

Питання про сумніви і суперечності, що виникають під час виконання вироку, вирішуються відповідно до ст. 409 КПК (1003-05) із додержанням вимог ст. 411 КПК, але лише після набрання вироком законної сили. Питання, які можуть бути предметом розгляду судом при виконанні вироку суду, зазначені у ст. 409 КПК. Суд не може вирішувати інші питання, які не вказані у цьому законі.

Вироком Солом'янського районного суду від 6 грудня 2010 року засуджено Б.П.Р. за ч. 2 ст. 286 КК України (2341-14) (суддя Христенко Н.Ю.) із застосуванням ст. 75 КК України на три роки позбавлення волі з випробуванням з позбавленням права керувати транспортними засобами строком на один рік.

10 січня 2011 року засуджений звернувся до суду першої інстанції з клопотанням про звільнення його від відбування додаткового покарання. 11 січня 2011 року суд, посилаючись на положення ст. 409 КК України (2341-14) , виніс постанову, якою вказав, що покарання у виді позбавлення права керування транспортними засобами у вирок включено помилково.

Отже, суд фактично сам змінив вирок і не звернув увагу на те, що питання звільнення від покарання повинно вирішуватися в порядку ст. 407 КПК України (1003-05) .

Відповідно до ч. 4 ст. 334 КПК України (1003-05) , рекомендацій, які містяться в постанові Пленуму Верховного Суду України "Про виконання судами України законодавства і постанов Пленуму Верховного Суду України з питань судового розгляду кримінальних справ і постановлення вироку" від 29.06.90 року № 5 (v0005700-90) , мотивувальна частина виправдувального вироку повинна містити формулювання обвинувачення, яке було пред'явлене підсудному і визнане судом недоведеним.

За змістом цієї норми закону в мотивувальній частині виправдувального вироку мають бути викладені аналіз і оцінка доказів, як тих, що були зібрані на досудовому слідстві, так і поданих у судовому засіданні, наведені мотиви, з яких суд відкидає докази обвинувачення, а також мотивовані висновки суду стосовно підстави виправдання (відсутність події злочину, чи складу злочину в діяннях підсудного, чи недоведеність його участі у вчиненні злочину). Не допускається включення у вирок формулювань, які ставлять під сумнів невинність підсудного. Однак цих вимоги закону при постановленні виправдувальних вироків суди не завжди дотримуються.

Так, вироком Печерського районного суду (суддя Вовк С.В.) засуджено К.І.В. за ч. 2 ст. 368 КК України (2341-14) . Д.В.М., який обвинувачувався за ч. 5 ст. 27, ч. 2 ст. 368 КК України, виправдано за відсутністю в його діях складу злочину.

Як зазначено у вироку, у вересні 2010 року до Р.О.П. звернулися 22 мешканці Київської та Черкаської областей з проханням посприяти в оформленні документів, які посвідчують право власності на земельні ділянки, що надавались їм для ведення особистого селянського господарства, загальною площею 44 га на території Любарецької сільської ради Бориспільського району Київської області. Вони дали йому довіреності на представництво їх інтересів у органах державної влади та передали проекти землеустрою. За висновками з цього питання Р.О.П. звернувся до заступника начальника Державного управління охорони навколишнього природного середовища в Київській області К.І.В. Той, використовуючи своє службове становище, діючи з корисливих мотивів, за надання позитивних висновків про розгляд проектів землеустрою висловив вимогу Р.О.П. про передачу йому грошових коштів у сумі 17600 доларів США, на що Р.О.П. погодився. Розуміючи незаконність своїх дій, з метою уникнення викриття правоохоронними органами, К.І.В. залучив свого знайомого Д.В.М., який повинен був передати Р.О.П. позитивні висновки стосовно розгляду матеріалів землеустрою та одержати від нього обумовлені грошові кошти.

Д.В.М., усвідомлюючи, що Р.О.П. грошові кошти передаватиме як незаконну винагороду за виконання К.І.В. певних дій, пов'язаних із займаною посадою та з використанням службового становища, 18.01.2011 року за домовленістю з К.І.В. у приміщенні Державного управління охорони навколишнього природного середовища в Київській області зустрівся з Р.О.П., запросив його до кафе, де показав висновки розгляду матеріалів проекту землеустрою стосовно відведення земельних ділянок у власність і ще раз узгодив суму винагороди. Потім вдвох перейшли до салону автомобіля, що стояв неподалік кафе, в якому Д.В.М. передав вказані висновки Р.О.П. та одержав від того 140000 грн. (суму, еквівалентну 17600 доларам США) для подальшої передачі їх К.І.В., однак на місці був затриманий співробітниками СБУ.

Цим самим, вказано у вироку, Д.В.М. сприяв вчиненню К.І.В., як службовою особою, яка займає відповідальне становище, одержання хабара, поєднаного з вимаганням, за попередньою змовою групою осіб, тобто вчинив пособництво у злочині, передбаченому ч. 2 ст. 368 КК України (2341-14) . Отже, обставини вчинення злочину суд виклав у вироку як доведені, у тому числі Д.В.М. При цьому вирок не містить формулювання обвинувачення К.І.В., без наведення мотивів суд виключив кваліфікуючу ознаку злочину, передбаченого ч. 2 ст. 368 КК України, - вимагання хабара. В порушення вимог ч. 4 ст. 334 КПК України (1003-05) суд у вироку лише перелічив докази обвинувачення та вказав, що відкидає їх з мотивів непідтвердження ними вини Д.В.М. у вчиненні інкримінованого йому злочину. Разом з тим, засудивши К.І.В. за ч. 2 ст. 368 КК України та одночасно виправдавши Д.В.М. за ч. 5 ст. 27, ч. 2 ст. 368 КК України, суд послався у вироку на одні й ті ж докази, але оцінки їм не дав.

Згідно із ст. 369 КПК України (1003-05) вирок вважається таким, що не відповідає фактичним обставинам справи, зокрема коли висновки суду, викладені у вироку, містять істотні суперечності. Відповідно до ч. 4 ст. 327 КПК України виправдувальний вирок постановлюється у випадках, коли не встановлено події злочину, коли в діянні підсудного немає складу злочину, а також коли не доведено участі підсудного у вчиненні злочину.

Як убачається з вироку суду, в мотивувальній частині суд зазначив, що вина Д.В.М. у вчиненні злочину, передбаченого ч. 5 ст. 27, ч. 2 ст. 368 КК України (2341-14) , зібраними доказами не доводиться, а тому в пред'явленому йому обвинуваченні його необхідно виправдати за відсутністю в його діях складу цього злочину. Однак у резолютивній частині вироку суд зазначив, що Д.В.М. слід виправдати за відсутністю складу злочину.

Таким чином, суд у мотивувальній та резолютивній частині вироку зазначив різні підстави виправдання Д.В.М., мотиви прийнятого рішення у вироку не навів, чим допустив невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи.

Оскільки вирок постановлений з грубими порушеннями матеріального та процесуального законодавства, він скасований з направленням на новий судовий розгляд.

Статтею 249-1 КПК України (1003-05) врегульований порядок повернення справи прокурору для усунення виявлених суттєвих порушень, допущених ним при перевірці обвинувального висновку, тобто при виконанні вимог ст. 228 - 232 КПК України (1002-05) .

Проте деякі судді, посилаючись на ст. 249-1 КПК (1003-05) , повертають справу прокурору з підстав, не передбачених цим законом, що призводить до затягування призначення справи до судового розгляду по суті.

Так, суддею Оболонського районного суду Ліщук Т.О. зі стадії попереднього розгляду на підставі ст. 249-1 КК України (1003-05) повернуто прокурору справу Т.Ю.В. через суттєве порушення прокурором вимог ст. 228 КПК України, а саме: на порушення вимог ст. 221 КПК України (1002-05) слідчим не розв'язане клопотання обвинуваченої Т.Ю.В. та не було складено відповідну постанову, а також у протоколі допиту від 08.12.2010 року в порушення вимог ч. 6 ст. 143 КПК України на початку допиту не з'ясовано, чи визнає обвинувачена себе винною. Однак за змістом протоколу допиту видно, що Т.Ю.В. фактично винною себе не визнала.

Такі твердження не можуть свідчити про порушення прокурором вимог ст. 228 - 232 КПК України (1002-05) і не дають підстав для повернення справи зі стадії попереднього розгляду прокурору в порядку ст. 249-1 КПК України (1003-05) . За наявності таких порушень вимог КПК, без усунення яких справа не може бути призначена до судового розгляду, вона підлягає поверненню на додаткове розслідування відповідно до ст. 246 КПК України.

Постановою попереднього розгляду справи Дніпровського районного суду (суддя Федосєєв С.В.) кримінальна справа Л.Ю.А., обвинуваченого за ч. 2 ст. 309, ч. 2 ст. 186 КК України (2341-14) , повернута прокурору в порядку ст. 249-1 КПК України (1003-05) . В обґрунтування свого висновку суд зазначив, що прокурор при затвердженні обвинувального висновку не дотримався вимог ст. 228 - 232 України та при наявності допущених органом досудового слідства порушень вимог КПК України безпідставно направив справу до суду. До таких порушень суд відніс: відсутність у матеріалах справи постанови про порушення кримінальної справи відносно Л.Ю.А. за ч. 2 ст. 186 КК, невручення йому та захиснику копії цієї постанови; порушення прав Л.Ю.А. на захист, які полягали в безпідставному усуненні від участі в справі захисника Г.Ю.І.; при затвердженні обвинувального висновку прокурором не перевірено, чи правильно обрано запобіжний захід щодо обвинуваченого.

Отже, наведені в постанові порушення вимог кримінально-процесуального закону, які суд вважав допущеними органом досудового слідства і прокурором, не є тими, що дають право суду повертати справу прокурору відповідно до ст. 249-1 КПК України (1003-05) . А що стосується запобіжного заходу, то суд сам вправі відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 253 КПК України вирішити питання про зміну, скасування або обрання запобіжного заходу.

З аналогічних підстав скасована і постанова Деснянського районного суду (суддя Вінтоняк Р.Я.) по справі Б.С.О., якою справу повернуто прокурору для перевірки правильності обрання запобіжного заходу у вигляді підписки про невиїзд.

Главою 23 КПК України (1003-05) визначено, що попередній розгляд справи проводиться суддею. Всі процесуальні дії, які передбачені ст. 237 - 255 КПК України, також виконуються лише суддею. Однак зустрічаються випадки, коли судді в постанові попереднього розгляду вказують склад суду, що є неправильним (Солом'янський районний суд, суддя Захарова А.С. по справах Н.О.М., І.С.В.).

Кримінально-процесуальним законом визначено вимоги, за яких справу може бути повернуто прокурору на додаткове розслідування.

В ст. 246, 281 КПК України (1003-05) , постановах Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами України законодавства, що регулює повернення кримінальних справ на додаткове розслідування" від 11.02.2005 року № 2 (va002700-05) та "Про практику застосування кримінально-процесуального законодавства при попередньому розгляді кримінальних справ у судах першої інстанції" від 24.10.2008 року № 6 (v0006700-08) (п. 10, 12) зазначені підстави для повернення справи на додаткове розслідування та містяться рекомендації щодо складання процесуальних документів. Зокрема, у постанові (ухвалі) не повинно вирішуватися питання про формулювання й обсяг обвинувачення, його доведеність, кваліфікацію вчиненого, достовірність того чи іншого доказу чи переваги одних доказів перед іншими. Процесуальний документ повинен бути викладений таким чином, щоб він не містив оцінки доказів.

Відповідно до вимог ст. 245 КПК України (1003-05) при попередньому розгляді справи суддя не перевіряє доказів і не приймає рішення щодо винності особи. Однак мають місце випадки, коли судді вдаються до оцінки доказів, заздалегідь визначають кваліфікацію дій не тільки особи, що притягається до кримінальної відповідальності, а й інших осіб.

Так, постановою Шевченківського районного суду (суддя Сидоров Є.В.) з попереднього розгляду повернуто для проведення додаткового розслідування справу К.Л.В. Зі змісту постанови видно, що суддя, не досліджуючи на даній стадії докази, наперед визначив коло осіб, яких слід притягнути до кримінальної відповідальності із зазначенням їх ролі (організатора і пособника) та юридичної кваліфікації їх дій.

Отже, зроблені суддею у постанові висновки щодо винності інших осіб у вчиненні певного злочину(нів) з визначенням їх ролі та кваліфікації дій порушують принципи змагальності та диспозитивності і є неприпустимим не тільки на стадії попереднього розгляду, а й при поверненні справи на додаткове розслідування зі стадії судового розгляду, оскільки вони суперечать вимогам ст. 275, 278 КПК України (1003-05) .

Крім того, прийнявши рішення про повернення справи на додаткове розслідування для притягнення інших осіб до кримінальної відповідальності, суддя не звернув увагу на позицію обвинуваченої, яка не визнає себе винною, а тому незрозумілим стає питання про притягнення інших осіб до кримінальної відповідальності за дії, пов'язані з даним обвинуваченням.

При цьому поза увагою суду залишилися вимоги щодо складання такої постанови (ухвали), яка, як і вирок, повинна складатися з вступної, мотивувальної та резолютивної частин. Резолютивна частина постанови повинна випливати з мотивувальної і містити лише результат рішення. Однак у наведеній постанови суд у резолютивній частині навів перелік вказівок органам досудового слідства, які слід виконати.

Повертаючи справу Ш.О.Р. на додаткове розслідування зі стадії попереднього розгляду, Дарницький районний суд (суддя Щасна Т.В.), всупереч ст. 246 КПК України (1003-05) поставив питання про необхідність пред'явлення йому обвинувачення, яке до цього не було пред'явлено, та притягнення до кримінальної відповідальності інших осіб, чого суд з власної ініціативи не вправі робити.

Деснянський районний суд (суддя Панасюк О.Г.) кримінальну справу П.Ю.А., обвинуваченого за ч. 1 ст. 185 КК України (2341-14) , з попереднього розгляду повернув на додаткове розслідування з тих підстав, що в матеріалах справи немає даних про вручення йому копії постанови про порушення кримінальної справи, що вартість викраденого ним телефону базується на припущенні та що П.Ю.А. не з'явився на попередній розгляд справи. При цьому суд не зазначив, які дії при додатковому розслідуванні слід провести.

З наведеного випливає, що суд вдався до оцінки доказів та не вказав на будь-які перешкоди, передбачені законом, для призначення справи до розгляду по суті.

Аналогічні недоліки допущені Солом'янським районним судом по справі Б.Н.Р., обвинуваченої за ч. 4 ст. 190 КК України (2341-14) (суддя Онищенко І.Л.), Шевченківським районним судом (суддя Павленко О.П.) по справі Д.В.В.

Ст. 44 - 49 КК України (2341-14) передбачені правові підстави звільнення від кримінальної відповідальності. Зокрема, ст. 45 КК України передбачено, що особа, яка вперше вчинила злочин невеликої тяжкості або необережний злочин середньої тяжкості, звільняється від кримінальної відповідальності, якщо вона після вчинення злочину щиро покаялася, активно сприяла розкриттю злочину і повністю відшкодувала завдані нею збитки та усунула заподіяну шкоду. Відсутність хоча б однієї із зазначених складових виключає звільнення особи від кримінальної відповідальності за цим законом.

Відповідно до ст. 7-2 КПК України (1001-05) суд вправі закрити кримінальну справу, яка надійшла до суду з обвинувальним висновком, у зв'язку з дійовим каяттям за наявності підстав, зазначених у ст. 45 КК України (2341-14) .

Оболонський районний суд (суддя Дев'ятко В.В.), звільняючи Ч.Ю.А. від кримінальної відповідальності на підставі ст. 45 КК України (2341-14) , виходив з того, що вчинений ним злочин є невеликої тяжкості та не звернув увагу на те, що інкримінований Ч.Ю.А. злочин, передбачений ч. 2 ст. 358 КК України, відповідно до вимог ст. 12 КК України є злочином середньої тяжкості, за умисною формою вини, що виключає застосування до підсудного ст. 45 КК України й звільнення його від кримінальної відповідальності за цим законом.

Ст. 47 КК України (2341-14) передбачені підстави, за яких особу може бути звільнено від кримінальної відповідальності у зв'язку з передачею на поруки - вчинення злочину невеликої або середньої тяжкості вперше, щире каяття, а також наявність клопотання колективу підприємства, установи, організації та виконання певних умов особою, яка звільняється від відповідальності.

Святошинський районний суд (Ясельський А.М.), звільняючи В.В.В., від кримінальної відповідальності на підставі ст. 47 КК України (2341-14) , який обвинувачувався за ч. 1 ст. 382 КК України за невиконання судового рішення, передав його на поруки очолюваному ним КП "Автопарк-сервіс". Однак поза увагою суду залишилися положення п. 5 постанови № 12 Пленуму Верховного Суду України (v0012700-05) "Про практику застосування судами України законодавства про звільнення особи від кримінальної відповідальності" від 23.12.2005 року, згідно з яким звільнення від кримінальної відповідальності за ст. 47 КК можливе лише за клопотанням колективу підприємства, установи чи організації, членом якого є особа, про передачу її на поруки, яке має бути оформлене протоколом загальних зборів колективу, який долучається до справи. Те клопотання загальних зборів трудового колективу, що задовольнив суд, не відповідає вимогам ст. 47 КК України, невмотивоване, не містить взаємних зобов'язань колективу і В.В.В. протягом строку поруки. До матеріалів справи було долучено не протокол зборів, а лише витяг з нього, у ньому відсутні дані щодо інформування зборів прокурором чи слідчим про обставини вчиненого В.В.В. злочину та обговорення питання про передачу його на поруки, як це вимагає ст. 10 КПК України (1001-05) .

Приймаючи рішення про звільнення В.В.В. від кримінальної відповідальності, суд виходив з того, що підсудний мав бездоганну поведінку до вчинення злочину, позитивно характеризується і може бути виправлений без застосування до нього кримінального покарання. Водночас суд не врахував, що злочин, у вчиненні якого В.В.В. обвинувачується, має підвищену суспільну небезпечність, вчинений з використанням ним службового становища директора КП "Автопарк-Сервіс", винним себе не визнавав, а вину визнав лише в останньому судовому засіданні, після заявлення захисником клопотання про звільнення від відповідальності. Крім того, у будь-якому випадку, рішення суду про передачу винного на поруки тому трудовому колективу, яким він керував, є неприйнятним.

Згідно з ч. 1 ст. 49 КК України (2341-14) особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з дня вчинення нею злочину невеликої тяжкості, за який передбачено покарання у виді обмеження або позбавлення волі, і до набрання вироком законної сили минуло три роки. Непоодинокі випадки, коли суди не звертають на це уваги, що призводить до постановлення неправильних рішень.

Вироком Оболонського районного суду від 26 січня 2011 року (суддя Ліщук Т.О.) засуджено Ш.С.Г. за злочини, передбачені ч. 2 ст. 190 та ч. 3 ст. 358 КК (2341-14) , які були вчинені у вересні - листопаді 2007 року. Апеляційною інстанцією цей вирок скасовано в частині засудження Ш.С.Г. за ч. 3 ст. 358 КК, а провадження по справі на підставі ст. 49 КК закрито у зв'язку із закінченням строків давності.

Аналогічні помилки допущені Оболонським районним судом (суддя Дев'ятко В.В.) по справі Х.А.С., Шевченківським районним судом (суддя Марчук Н.О.) по справі Ч.О.В.

Відповідно до ст. 155, 156, 14 КПК України (1001-05) , ст. 29 Конституції України (254к/96-ВР) , ст. 5 Конвенції про захист прав і основоположних свобод (995_004) , обмеження права особи на свободу і особисту недоторканність можливе лише в передбачених законом випадках за встановленою законом процедурою і віднесене виключно до компетенції місцевих судів.

Відповідно до п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами запобіжного заходу у вигляді взяття під варту та продовження строків тримання під вартою на стадіях дізнання і судового слідства" (в подальшому "Постанови ПВСУ") від 25.04.2003 року № 4 (v0004700-03) , з наступними змінами, суди не повинні брати до провадження подання, внесені відповідно до ст. 165-2 КПК (1002-05) , якщо на порушення ч. 2 цієї статті вони не були погоджені з прокурором або якщо з подання не зрозуміло, який саме прокурор (його посада і прізвище) дав згоду.

Однак мають місце непоодинокі випадки, коли судді в постановах не вказують посаду прокурора, з яким погоджено подання та його прізвище. Такі недоліки виявлено в постановах судді Святошинського районного суду Юзькової О.Л. щодо С.С.О., судді Дарницького районного суду Колесник О.М. щодо Г.В.А., суддів Деснянського районного суду Овсієнко О.Г. щодо К.Я.О. та Тарасенко Н.В. щодо С.С.Б.

При розгляді питання про взяття під варту суддя не вправі досліджувати докази, давати їм оцінку, в іншій спосіб перевіряти доведеність вини підозрюваного, обвинуваченого, розглядати й вирішувати ті питання, які повинен вирішувати суд під час розгляду кримінальної справи по суті.

В порушення цих вимог у постанові про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту щодо З.О.В. суддя Солом'янського районного суду Криворот О.О., виклавши текст на 6 аркушах 12 шрифтом, фактично написав вирок, в якому вказав, що "досудовим слідством зібрано достатньо доказів, які свідчать про організацію вчинення злочинів З.О.В." разом ще з десятьма особами (із зазначенням їх прізвищ) та невстановленими слідством особами, зазначив, якою сумою бюджетних коштів заволодів З.О.В. з ними і визнав наявність ознак вчинених З.О.В. злочинів за конкретними статтями.

У постановах судді Дарницького районного суду (суддя Колесник О.М.) щодо Г.В.А. та щодо З.А.М. беззаперечно зазначено, що вони вчинили злочин. Суддя Шевченківського районного суду Малінніков О.Ф. у постанові про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту Ш.О.М. вказав: "Крім наведених вище доказів вина обвинуваченого підтверджується також іншими матеріалами справи в їх сукупності".

Тобто в цих постановах наперед зроблено висновок про винність обвинувачених, що суперечить вимогам кримінально-процесуального закону. Крім того, в постановах обставини справи викладаються як доведені, без посилання на те, що "відповідно до подання", а далі вже по тексту.

Відповідно до рекомендацій, які містяться в постанові ВСУ від 25.04.2003 р. № 3 (va003700-03) , постанова судді, ухвалена в порядку, передбаченому ч. 8 ст. 165-2 КПК (1002-05) , має бути мотивована. Особливо це має значення, коли у виняткових випадках запобіжний захід у вигляді взяття під варту застосовується в справах про злочини, за які законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк не більше трьох років.

Однак деякі постанови не містять мотивування подання, даних про час затримання особи. Як приклад можна навести постанови судді Деснянського районного суду Бабайлової Л.М. щодо Є.О.П., судді Печерського районного суду Вовка С.В. щодо С.В.П.

Обираючи запобіжний захід у вигляді взяття під варту С.С.Б., який обвинувачувався за ч. 1 ст. 309 КК (2341-14) , суддя Деснянського районного суду Тарасенко Н.В. зазначив, що С.С.Б. тривалий час перебував у розшуку (без зазначення цього часу), а тому може продовжувати злочинну діяльність. Однак жодним чином не мотивував, що є винятковою обставиною для застосування такого запобіжного заходу.

Відмовляючи в задоволенні подання слідчого СВ Шевченківського РУ ГУ МВС України в м. Києві в обранні запобіжного заходу З.О.Р., який підозрювався у вчиненні злочину, передбаченого ч. 4 ст. 190 КК (2341-14) , суддя Шевченківського районного суду Козятник Л.Г. так мотивував своє рішення: "Перевіривши матеріали справи, заслухавши пояснення підозрюваного, його захисника, думку прокурора, суд вважає, що подання не підлягає задоволенню". З наведеного видно, що постанова не містить жодного мотивування.

У деяких постановах допускаються формулювання, які виходять за межі предмета розгляду подання. Так, у постанові, якою задоволено подання слідчого про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту С.В.П., суддя Печерського районного суду Вовк С.В. роз'яснив слідчому та прокурору положення ч. 4 ст. 148 КПК (1002-05) , що при застосуванні запобіжного заходу до підозрюваного обвинувачення йому має бути пред'явлено не пізніше 10 діб з моменту застосування запобіжного заходу. Якщо в цей строк обвинувачення не буде пред'явлене, запобіжний захід скасовується.

Такі формулювання є неприпустимими, вони фактично є викладенням вимог закону щодо майбутніх дій слідчого та наслідків у разі їх невиконання.

Згідно з вимогами ст. 283 КУпАП (80732-10) постанова судді у справі про адміністративне правопорушення повинна містити: найменування суду та прізвище й ініціали судді, який виніс постанову, дату розгляду справи; відомості про особу, щодо якої розглядається справа; викладення обставин, установлених при розгляді справи; зазначення нормативного акта, який передбачає відповідальність за дане адміністративне правопорушення; прийняте у справі рішення.

Однак судді місцевих судів при винесенні постанов у справах про адміністративні правопорушення не завжди дотримуються зазначених вимог закону. Часто ці порушення зумовлені тим, що справи розглядаються за відсутності осіб, які притягаються до адміністративної відповідальності. Непоодинокі випадки, що правопорушників належним чином не повідомляють про місце і час розгляду справи судом. Тому суд не має можливості в судовому засіданні уточнити дані про особу правопорушника, правильно встановити фактичні обставини справи, а потім дати правильну юридичну кваліфікацію вчиненого винним адміністративного правопорушення.

Постанова судді про визнання особи винною у вчиненні адміністративного правопорушення має бути обгрунтована достатніми і незаперечними доказами (сукупність даних протоколу про адміністративне правопорушення, пояснення особи, яка притягається до відповідальності, свідків, висновки експерта, речові докази тощо). Але в багатьох випадках у постановах не наводяться пояснення і ставлення до вчиненого правопорушення особи, яка притягається до відповідальності, пояснення свідків та інші докази вини правопорушника, міркування і мотивовані висновки суду, а лише одним реченням зазначаються ознаки правопорушення.

Постановою Дніпровського районного суду (суддя Чаус М.О.) по справі М.М.В. суд дійшов висновку, що він керував автомобілем з явними ознаками алкогольного сп'яніння та відмовився від проходження медичного огляду на приладі "Драгер" та в медичному закладі, тобто вчинив правопорушення, передбачене ч. 1 ст. 130 КУпАП (80731-10) .

Під час розгляду справи за апеляцією М.М.В. виявилося, що судом першої інстанції не були повністю дотримані вимоги ст. 245, 280 КУпАП (80732-10) , а висновок суду першої інстанції про доведеність вини М.М.В. у вчиненні адміністративного правопорушення за обставин, зазначених у постанові суду, не підтверджується матеріалами справи.

За правилами ст. 266 КУпАП (80732-10) у разі незгоди особи на стан алкогольного, наркотичного чи іншого сп'яніння або щодо перебування під впливом лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції, працівником міліції з використанням спеціальних технічних засобів або в разі незгоди з його результатами огляд проводиться в закладах охорони здоров'я. Огляд особи, проведений з порушенням вимог цієї статті, вважається недійсним. Інструкцією про виявлення у водіїв транспортних засобів ознак алкогольного, наркотичного чи іншого сп'яніння або перебування під впливом лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції (z0931-09) , затвердженою спільним наказом МВС та МОЗ України від 09.09.2009 р., регламентовано аналогічний порядок.

М.М.В., як видно з його пояснень, зафіксованих у протоколі про адміністративне правопорушення, відмовився від надання пояснень. У суді першої інстанції він заперечував вживання алкогольних напоїв і надав довідку за результатами медичного огляду з метою виявлення стану алкогольного сп'яніння, згідно з якою в нього не виявлено алкоголю. Цей огляд М.М.В. був зроблений самостійно в лікарні, менш ніж через дві години після складання щодо нього протоколу про адміністративне правопорушення. Проте судом не надано ніякої оцінки результатам медичного огляду. В суді апеляційної інстанції М.М.В. та вказаний в постанові суду свідок стверджували, що працівники ДАІ не пропонували М.М.В. пройти огляд на стан сп'яніння не тільки в медичному закладі, а й на спеціальному технічному засобі. Таким чином, висновки суду першої інстанції про наявність ознак сп'яніння у М.М.В. не ґрунтуються на матеріалах справи, тому постанову скасовано, а справу закрито за відсутності в його діях складу адміністративного правопорушення.

У деяких постановах на підтвердження вчинення правопорушення суд посилається тільки на протокол про адміністративне правопорушення чи на те, що обставини вчинення правопорушення підтверджуються матеріалами справи, у той час як у них наявний лише один протокол.

Постановою судді Оболонського районного суду м. Києва (суддя Тітов М.Ю.) визнано винним Д.Р.О. у вчиненні правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 122-2, ч. 1 ст. 130 КУпАП (80731-10) . Суд як на доказ винності Д.Р.О. послався лише на протокол про адміністративне правопорушення, а також на медичний висновок. При цьому в протоколі відсутні дані про свідків, а Д.Р.О. притягувався за те, що відмовився від медичного освідування, тобто медичного висновку не могло бути.

Інколи у постановах суди посилаються на докази, що оформлені з порушенням визначеного законом порядку. Зокрема, працівники органів внутрішніх справ, які складають протоколи у справах про порушення Правил дорожнього руху (1306-2001-п) , не додержуються вимог ст. 256 КУпАП (80732-10) щодо змісту протоколу про адміністративне правопорушення: не зазначають (або взагалі не вказують) адреси свідків і потерпілих та інші відомості, необхідні для вирішення справи, допускають інші недоліки. А судді у постановах також допускають помилки, повторюючи зміст такого протоколу або посилаючись. Так, по справі К.Д.В., притягнутого до адміністративної відповідальності Оболонським районним судом за ч. 2 ст. 130 КУпАП (80731-10) (суддя Луценко О.М.) в протоколі про адміністративне правопорушення невірно зазначена адреса свідка Б.В.І. - вул. Червонокацька, 2, кв. 112 в м. Києві. Такої назви вулиці в м. Києві взагалі не існує, а по вул. Червоноткацькій в м. Києві знаходиться будівля державної установи.

Необхідною умовою для притягнення особи за вчинення правопорушення, передбаченого ст. 124 КУпАП (80731-10) , є спричинення пошкодження транспортних засобів, вантажу, автомобільних доріг, вулиць, залізничних переїздів, дорожніх споруд та іншого майна.

Печерський районний суд (суддя Літвінова І.В.), розглядаючи справу К.О.Г., визнав її винною у вчиненні правопорушення, передбаченого ст. 124 КУпАП України (80731-10) , та наклав стягнення у виді позбавлення права керування транспортними засобами строком на шість місяців. Згідно з постановою суду К.О.Г., керуючи автомобілем, в порушення вимог п. 10.9, 11.13 Правил дорожнього руху (1306-2001-п) (ПДР), рухаючись по тротуарі заднім ходом не переконалась, що це буде безпечним та не звернулася за допомогою до інших осіб, внаслідок чого вчинила наїзд на пішохода К.А.М., чим завдала матеріальної шкоди. Апеляційною інстанцією постанову скасовано, а справу закрито, оскільки ні в протоколі про адміністративне правопорушення, ні в постанові суду не вказано, яке майно пошкодила К.О.Г. внаслідок ДТП. Немає таких даних і в матеріалах справи. Отже, відсутня об'єктивна сторона даного правопорушення, тобто в діях К.О.Г. відсутній склад правопорушення, передбаченого ст. 124 КУпАП. В її діях вбачається склад іншого адміністративного правопорушення, підвідомчість якого згідно ст. 222 КУпАП (80732-10) визначена органом внутрішніх справ.

Згідно з вимогами ст. 280 КУпАП (80732-10) при розгляді справи про адміністративні правопорушення повинно бути з'ясовано, чи було вчинено адміністративне правопорушення, чи винна дана особа в його вчиненні, а також інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

На підставі цих вимог закону, а також ст. 251, 252 КУпАП (80732-10) суд у постанові повинен навести докази вини особи у вчиненні правопорушення та дати їм належну оцінку в їх сукупності. Проте непоодинокі випадки, коли при розгляді адміністративних справ судами першої інстанції із закриттям провадження в справі за пропуском строку накладення адміністративного стягнення відповідно до ст. 38, п. 7 ст. 247 КУпАП (80731-10) неповно з'ясовуються (або зовсім не з'ясовуються) обставини правопорушення, у зв'язку з чим приймаються помилкові рішення. Судді не звертають увагу на те, що положення ст. 38 КУпАП лише встановлюють строк накладення стягнення і не звільняють від обов'язку встановити обставини правопорушення з посиланням на докази, дати їм належну оцінку і залежно від цього встановити відсутність чи доведеність винності особи у вчиненні адміністративного правопорушення. Лише після цього суд закриває справу в зв'язку із закінченням строку накладення адміністративного стягнення.

Зокрема, у справі У.В.В. постановою Деснянського районного суду (суддя Панасюк О.Г.) провадження у справі закрито у зв'язку з закінченням на момент розгляду справи строків, передбачених ст. 38 КУпАП (80731-10) , без вирішення питання про винність чи невинність У. В.В. у вчиненні адміністративного правопорушення.

Аналогічні помилки допущені суддями Деснянського районного суду Сидоровим Є.В. та Саламон О.Б. по справах відповідно Т.Р.О. та Х.В.В.

На практиці неоднозначно приймаються рішення по справах, по яких сплинули строки для порушення адміністративної справи. Відповідно до вимог ст. 247 КУпАП (80732-10) провадження в справі про адміністративне правопорушення не може бути розпочато, а розпочате підлягає закриттю за обставин закінчення на момент розгляду справи строків, передбачених ст. 38 КУпАП (80731-10) , тобто трьохмісячного строку з дня вчинення правопорушення, а при триваючому правопорушенні - три місяці з дня його виявлення. Отже, ст. 38 КУпАП містить поняття триваючого правопорушення, але не розкриває його змісту. Поняття продовжуваного правопорушення в Кодексі взагалі немає, воно є в теорії.

Найбільш повно та лаконічно про продовжувані та триваючі правопорушення сказано у листі Міністерства юстиції України від 01.12.2003 р. № 22-34-1465 (v1465323-03) . Продовжуваним адміністративним проступком називають ряд ідентичних проступків, які вчиняються неодноразово, з однаковою метою, формою вини, однією особою, засобами дії і які складають в сукупності єдине правопорушення (наприклад, дрібне розкрадання державного чи колективного майна). Проте триваючими адміністративними поступками є проступки, пов'язані з тривалим, неперервним невиконанням обов'язків, передбачених правовою нормою (наприклад, проживання без паспорта, самовільне будівництво будинків або споруд), які припиняються, або виконанням регламентованих обов'язків, або притягненням винної у невиконанні особи до відповідальності. Тобто триваючі правопорушення характеризуються тим, що особа, яка вчинила якісь певні дії чи бездіяльність, перебуває надалі у стані безперервного продовження цих дій чи бездіяльності. Ці дії безперервно порушують закон протягом якогось часу. Продовжуване правопорушення, хоча воно і справляє враження кількох однотипних правопорушень, є одним правопорушенням.

Постановою судді Печерського районного суду м. Києва Новака Р.В. визнано винним Б.Д.В. у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 163-1 КУпАП (80731-10) , а провадження по адміністративній справі закрито на підставі ст. 38 КУпАП (80731-10) . Згідно з постановою суд в основу доведеності вини Б.Д.В. у вчиненні правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 163-1 КУпАП, поклав протокол про адміністративне правопорушення та акт перевірки від 1 квітня 2011 року ДПІ у Печерському районі м. Києва ТОВ "КНБГ", яким встановлено ведення податкового обліку з порушенням встановленого порядку, а саме: завищено суму бюджетного відшкодування за травень, липень 2008 року, тобто встановлено порушення директором ТОВ "КНБГ" вимог Закону України "Про податок на додану вартість" (168/97-ВР) . При цьому суд не звернув увагу, що протокол про адміністративне правопорушення від 1 квітня 2011 року складений з порушенням норм процесуального права, оскільки адміністративне провадження порушено складання протоколу за межами строків, передбачених ст. 247 КУпАП. Поклавши в основу доведеності вини Б.Д.В. у вчиненні правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 163-1 КУпАП, суд не звернув увагу, що немає даних про продовження Б.Д.В. неправомірних дій після липня 2008 р. аж до моменту виявлення, тобто до 1 квітня 2011 р. Отже, слід виходити з того, що правопорушення було розпочате і самостійно припинене в липні місяці 2008 р. самим Б.Д.В., відтак це унеможливлює віднесення даного правопорушення до триваючих правопорушень. Зазначені у протоколі дані про те, що Б.Д.В. у травні та липні 2008 р. з єдиною метою завищував суми бюджетного відшкодування, можуть свідчити про те, що дане правопорушення саме в цей період було продовжуваним. Однак, у будь-якому випадку, воно за обставин, викладених у акті ДПІ, не є триваючим. Тому постанова скасована у зв'язку із закінченням на момент розгляду справи про адміністративне правопорушення строків, не тільки передбачених ст. 38 КУпАП для накладення стягнення, а й для її порушення відповідно до положень ст. 247 КУпАП (80732-10) .

Відповідно до ст. 271 КУпАП (80732-10) захисником в адміністративній справі може бути адвокат або інший фахівець у галузі права, який за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи. Оскільки немає закону, який би давав право на надання правової допомоги по адміністративних справах фахівцями в галузі права, то захисником може бути лише адвокат. Нотаріально посвідчене доручення не є тим документом, який би дозволяв брати участь у справах про адміністративні правопорушення. Однак непоодинокі випадки, коли в суді першої інстанції захист здійснює інша особа, яка потім подає апеляційну скаргу. Це затягує розгляд справи, оскільки такі скарги повертаються як подані неповноважною особою.

Так, по справі Т.А.М. захист здійснював Ш.Р.С., який не є адвокатом, а тому апеляційною інстанцією йому було відмовлено в допуску до участі у справі (Оболонський районний суд, суддя Камбулов Д.Г.).

У процесуальних документах іноді неправильно вживаються окремі вирази. Наприклад: "Факт побиття засудженими потерпілого підтверджується (далі наводяться докази), або "...не заперечував факту ............ (вчинення злочину)", оскільки факт заперечувати неможливо.

Факт - це реальна дійсність, те, що об'єктивно існує, він не потребує доказування, наприклад, що 1 січня - це Новий рік. Більш правильно вказувати: "Обставини побиття (вчинення злочину) підтверджуються...".

Слід дотримуватися термінології, яка законодавцем визначена у Кодексі (1001-05) . Досить часто в процесуальних документах вживають слово "покази підсудного, потерпілого...". В ст. 68, 72 - 74 КПК України цей вид доказу називаються "показаннями".

Неправильно вживати "злочин вчинено за слідуючих обставин" чи "при слідуючих обставинах". Слід писати "за таких обставин", "за наступних обставин". Не вживається в українській мові "оговорювати", слід писати "обмовляти".

Досить часто вживаються вирази: згідно висновку експертизи, протоколу огляду ... Правильним буде: згідно з даними висновку експертизи, протоколу огляду ....

Помилково судді пишуть: "стягнення в якості моральної чи матеріальної шкоди", "в якості хабара" (іноді неправильно пишуть "хабаря"), "в якості обвинуваченого", "в якості свідка". Правильно вживати: як хабара, як свідка, як обвинуваченого.

В українській мові не вживається такий вираз: приймати участь. Правильно вказувати - брати участь.

Часто вживається: докази по справі, тоді як вірно буде - докази у справі.

Вживаються слова типу проживаючого, не працюючого, не маючого судимості, підтримавшого обвинувачення, обтяжуючі або пом'якшуючі відповідальність обставини. Потрібно писати - який проживає, не працює, не має судимості, підтримав, обставини, які обтяжують або пом'якшують покарання, і т.ін.

Слово "на протязі" в перекладі на російську мову означає "на сквозняке". Треба писати "протягом".

Рекомендується по всьому тексту документа однаковим стилем ставити дати, а також писати або спочатку частину статті, а потім статтю закону, на який є посилання, чи навпаки.

Аналіз вивчених процесуальних документів дає підстави для висновку, що суддям, особливо тим, у кого невеликий досвід роботи, треба вдосконалюватися як у знанні матеріального та процесуального законодавства, так у підвищенні культури мови при складанні процесуальних документів.

Деякі наведені в узагальненні судові рішення залишені без зміни, оскільки виявлені недоліки не є такими, що тягнуть їх скасування або зміну, однак вони наведені з метою вдосконалення виготовлення судових документів.