Конституційний Суд України (далі - Суд) 22 травня 2018 року ухвалив Рішення у справі за конституційним поданням 49 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (254к/96-ВР) (конституційності) пункту 12 розділу I Закону України "Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України" від 28 грудня 2014 року № 76-VIII № 5-р/2018 (v005p710-18) (далі - Рішення), в якому визнав такими, що відповідають Конституції України (254к/96-ВР) (є конституційними), підпункти 1, 2 пункту 12 розділу I Закону України "Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України" (76-19) від 28 грудня 2014 року № 76-VIII (далі - Закон), а підпункт 3 пункту 12 розділу I Закону (76-19) - таким, що не відповідає Конституції України (254к/96-ВР) (є неконституційним).

Підтримую позицію Суду щодо визнання неконституційним підпункту 3 пункту 12 розділу I Закону (76-19) , проте не погоджуюся з тим, що підпункти 1, 2 пункту 12 розділу I Закону (76-19) відповідають Конституції України (254к/96-ВР) , зокрема частинам другій, третій її статті 22, якими скасовано та обмежено низку медичних, транспортних, телекомунікаційних і житлово-комунальних пільг для ветеранів праці та осіб, які мають "особливі трудові заслуги перед Батьківщиною", та вважаю за доцільне на підставі статті 93 Закону України "Про Конституційний Суд України" (2136-19) висловити окрему думку стосовно цього.

Останнім часом в Україні сформувалася тенденція звуження обсягу існуючих соціальних прав особи у зв'язку з тим, що законодавець керується фінансово-економічними можливостями держави та намагається зберегти справедливий баланс між інтересами людини, суспільства та держави. Проте такі заходи повинні відповідати Конституції України (254к/96-ВР) , і перед Судом постає завдання захистити основні права і свободи людини і громадянина, гарантовані Конституцією України (254к/96-ВР) , та встановити для законодавця межі, в яких відбувається таке обмеження.

З огляду на викладене вважаю, що перевірку на відповідність положенням статті 22 Конституції України (254к/96-ВР) підпунктів 1, 2 пункту 12 розділу I Закону (76-19) необхідно здійснювати шляхом проведення системного аналізу приписів статей 3, 22, 64 Конституції України (254к/96-ВР) .

У статті 3 Конституції України (254к/96-ВР) передбачено, що утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (частина друга). Саме забезпеченням прав і свобод людини і громадянина є створення умов, необхідних для їх реалізації, які є напрямками державної діяльності. У статті 1 Основного Закону України (254к/96-ВР) зазначено, що Україна є соціальною державою, тому одним із основних напрямів її діяльності є надання, забезпечення, розвиток та захист саме соціальних прав людини і громадянина, які не можуть бути скасовані чи обмежені без дотримання приписів, установлених статтями 22, 64 Конституції України (254к/96-ВР) .

У статті 22 Конституції України (254к/96-ВР) визначено, що права і свободи людини і громадянина, закріплені Конституцією України (254к/96-ВР) , не є вичерпними; конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані; при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Згідно з юридичною позицією Суду, викладеною в Рішенні від 11 жовтня 2005 року № 8-рп/2005 (v008p710-05) , зміст прав і свобод людини - це умови і засоби, які визначають матеріальні та духовні можливості людини, необхідні для задоволення потреб її існування і розвитку; обсяг прав людини - це кількісні показники відповідних можливостей, які характеризують його множинність, величину, інтенсивність і ступінь прояву та виражені у певних одиницях виміру; звуження змісту прав і свобод означає зменшення ознак, змістовних характеристик можливостей людини, які відображаються відповідними правами та свободами, тобто якісних характеристик права; звуження обсягу прав і свобод - це зменшення кола суб'єктів, розміру території, часу, розміру або кількості благ чи будь-яких інших кількісно вимірюваних показників використання прав і свобод, тобто їх кількісної характеристики (абзаци п'ятий, шостий пункту 4 мотивувальної частини (v008p710-05) ). Суд у Рішенні від 28 квітня 2009 року № 9-рп/2009 (v009p710-09) , вказуючи на недопустимість звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод, закріплених у законах України, наголосив, що невиконання державою своїх соціальних зобов'язань призводить до порушення принципів соціальної, правової держави, ставить громадян у нерівні умови, підриває принцип довіри особи до держави (абзац п'ятий пункту 5 мотивувальної частини (v009p710-09) ). Отже, оскільки положення статті 22 Конституції України (254к/96-ВР) забороняють законодавцю погіршувати становище людини у суспільстві та закріплюють принцип недопущення звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод, то не можуть бути звужені не тільки конституційні, а й усі права та свободи, передбачені законами України (відповідно до пункту 1 частини першої статті 92 Конституції України (254к/96-ВР) ці права та свободи так само, як і їх гарантії, визначаються виключно законами України), та зміст і обсяг конституційних прав і свобод розкривається не тільки в Основному Законі України, а й в інших законах України.

Статтею 64 Конституції України (254к/96-ВР) передбачено принцип заборони свавільного обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина. Згідно з цим принципом наявні певні межі цих прав і свобод, які мають визначатися лише Конституцією України (254к/96-ВР) . Із системного аналізу статей 8, 64 Основного Закону України (254к/96-ВР) випливає, що якщо будь-який закон чи нормативно-правовий акт передбачає певні обмеження (або скасування) тих чи інших прав і свобод людини і громадянина, крім тих, що визначені Конституцією України (254к/96-ВР) , то ці обмеження не є правомірними, суперечать Конституції України (254к/96-ВР) , тому не повинні братися до уваги.

Зважаючи на викладене, на мою думку, Суд формально підійшов до перевірки положень підпунктів 1, 2 пункту 12 розділу I Закону (76-19) на відповідність приписам статті 22 Конституції України (254к/96-ВР) .

Крім того, в окремих випадках Конституція України (254к/96-ВР) , положеннями якої встановлено рамки для прояву волі законодавця, передбачає у відповідних нормах мету, яка має досягатися шляхом закріплення вказаних обмежень. Разом з тим Суд повинен у процесі захисту прав і свобод людини і громадянина закладати доктринальні ідеї та позиції, які мають реалізовуватися та не порушуватися у діяльності публічної влади, задля запобігання ухваленню неконституційних та свавільних законів.

У Рішенні (v005p710-18) вказано, що "Верховна Рада України виходячи з існуючих фінансово-економічних можливостей держави та з метою збереження справедливого балансу між інтересами особи та суспільства має змогу запроваджувати, змінювати, скасовувати або поновлювати такі пільги", проте в законодавстві України немає визначення понять "фінансово-економічні можливості держави" та "справедливий баланс між інтересами особи та суспільства" і Судом не було досліджено існуючі фінансово-економічні можливості держави на час скасування/обмеження відповідних пільг, що свідчить про недостатнє вивчення цього питання.

Таким чином, Суд фактично надав право законодавцю обмежувати чи скасовувати соціальні пільги громадян, посилаючись на фінансово-економічні можливості держави без надання відповідних розрахунків та іншої доказової бази, яка підтверджувала би конкретну необхідність такого обмеження чи скасування. Незрозумілим залишається, на моє переконання, спосіб, в яких законодавець досягає збереження справедливого балансу між інтересами особи та суспільства шляхом скасування соціальних пільг для незахищених верств населення.

Конституцією України (254к/96-ВР) закладено рівні для всіх можливості користування відповідними благами держави, тому не можна вказувати на конституційність положень законів, які скасовують чи обмежують ряд медичних, транспортних, телекомунікаційних і житлово-комунальних пільг для відповідних категорій населення. Критерієм такої оцінки, на мою думку, має бути соціальна справедливість, на основі якої у демократичній, соціальній, правовій державі і повинні формуватися конкретні гарантії соціального і правового порядку.

Також, враховуючи свою позицію, наведену у Рішенні Суду від 1 червня 2016 року № 2-рп/2016 (v002p710-16) , Суд у Рішенні (v005p710-18) наголошує, що: "Відповідно до пункту 1 частини першої статті 92 Конституції України (254к/96-ВР) виключно законами України визначаються права і свободи людини, гарантії цих прав і свобод. Але, визначаючи їх, законодавець може лише розширювати, а не звужувати, зміст конституційних прав і свобод та встановлювати механізми їх здійснення" (абзац дев'ятий підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини (v005p710-18) ). Тобто йдеться про можливість законодавця лише розширювати існуючі права і свободи людини. Проте далі у Рішенні (v005p710-18) Суд робить інший висновок щодо можливості їх скасування, якщо не відбувається звуження змісту та обсягу таких прав і свобод, а саме: "Отже, положення частини третьої статті 22 Конституції України (254к/96-ВР) необхідно розуміти так, що при ухваленні нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих конституційних прав і свобод людини, якщо таке звуження призводить до порушення їх сутності" (абзац десятий підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини (v005p710-18) ).

До того ж Суд, аналізуючи можливість звуження прав і свобод людини, не вказує, що йдеться про права і свободи саме громадян України, що є помилковим, оскільки до відповідних категорій осіб, які були позбавлені соціальних пільг відповідно до підпунктів 1, 2 пункту 12 розділу I Закону (76-19) , віднесено саме громадян України.

Викладене дозволяє констатувати, що Рішення (v005p710-18) містить розбіжності та неточності у висновках, сформульованих Судом.

Враховуючи викладене, вважаю, що положення підпунктів 1, 2 пункту 12 розділу I Закону (76-19) , якими внесено зміни до Закону України "Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні" (3721-12) від 16 грудня 1993 року, є такими, що не відповідають частинам другій, третій статті 22 Конституції України (254к/96-ВР) .